зафолловити у Твіттеріпідписатися на RSS

Cтатті про українську політику і не тільки

24.09.10

Операція "колаборація"

Рано чи пізно це повинно було статися. Й от - одразу кілька знакових заяв людей, достатньо помітних у тій чи іншій сфері життя України.

Спільною у цих дуже різних за стилістикою заявах є констатація: на президентських виборах у нас не було вибору, обидва кандидати були лихом для країни, але ж сьогодні треба щось робити.

Що б собою нинішня влада не являла, на черзі якісь дуже нагальні речі, тому потрібно пропонувати цій владі раціональні розв'язання актуальних проблем, допомагати їй, не дозволяти скотитися в крайнє антиукраїнство, не цуратися контактів і якщо вже й бути в опозиції, то лише у конструктивній.

А то ті, хто зве себе опозиціонерами, взагалі ні на що не здатні, тільки популістські гасла продовжують кидати у юрбу...

Сказати, що в таких твердженням цілковито відсутні резони, означає погрішити проти істини. Але, з іншого боку, певні резони можна знайти і в "Майн Кампф" (про приниження Німеччини Антантою по Першій світовій війні), і в не менш тоталітарному за ідеологією "Маніфесті Комуністичної партії" (в описанні деяких рис капіталізму середини ХІХ століття).

Тому оцінювати нинішні заяви зазначених персонажів (не буду називати прізвища, бо суть не в них, а в певних ідейних настановах) слід під оглядом змісту їхньої ж дуже й дуже принципової позиції на президентських виборах-2010.

Тоді, на перший погляд, не було жодних принципових відмінностей серед тих представників інтелектуальної і політичної еліти, хто закликав у другому турі голосувати проти всіх.

Аргументи були дуже схожими: перед нами авторитарні лідери, зациклені на Москву, яким чужі українські національні інтереси і які прагнуть зберегти та зміцнити олігархічний капіталізм.

Не будемо продовжувати нескінченну дискусію - справедливими були ці аргументи, чи ні.

Справа в іншому. Частина тих, хто був проти всіх, а на додачу аргументував свою позицію тим, що він не так проти особистостей, як проти системи, що народжує і закидає нагору неефективних лідерів, наразі перебуває у жорсткій та безапеляційній опозиції до чинної влади.

Простіше кажучи, ця публіка її взагалі не вважає легітимною владою, за першої-ліпшої нагоди висміює перед українцями, а є змога - й перед усім світом.

Інша частина тих, хто був проти всіх визнає: ми не могли собі уявити навіть буйною письменницькою уявою, що нова влада виявиться настільки тупою, нікчемною та україножерською, тому свого часу ми зробили помилку - слід було обрати менше зло.

І, нарешті, третя група колишніх борців проти всіх посіла ту позицію, яку автор окреслив на початку статті: підставити плече новій владі, допомогти їй, принаймні, конструктивно з нею співпрацювати.

Ну, і як це оцінити посполитій Україні?

Якщо змінилися принципові настанови цієї когорти, хай так і скажуть: ми, мовляв, помилялися, ніякої загрози з боку Кремля і Луб'янки немає, Ющенко з Голодомором переперчив, не так воно вже й страшно було, а українська мова цілком мирно й лагідно співіснуватиме з тим соціолектом, який на Донбасі та в Криму вважають мовою російською.

Ну, а смілива програма економічних реформ Азарова-Тігіпка просто захоплює уяву!

Чи, може, дії нової влади невірно тлумачать? Може, насправді вона щиро переймається захистом українських національних інтересів, підписує тільки такі міжнародні угоди, що зміцнюють державний суверенітет, дбає як про добробут пересічних громадян, так і про високу культуру?

Може, Ющенкові врешті-решт вдалося те, що він ставив собі за мету: зробити з Януковича справжнього українця, тоді як з його конкурентки на виборах, за словами Віктора Андрійовича, зробити українку справді в принципі неможливо?

Чи, може, вся суть справи в тому, що нинішня влада прийшла всерйоз і надовго (а ознак цього вистачає), відтак необхідно знайти способи співпраці з нею і впливу на неї? Може, потрібно за будь-яку ціну рятувати те, що можна порятувати від одвертих українофобів, а це означає - вести з владою діалог і намагатися залучати більш-менш тямущих людей з числа можновладців до культурницьких проектів?

Бо ж згадаймо: навіть у брежнєвські часи багатьом достойникам культури вдавалося щось зробити для України, тоді як ревні опозиціонери ниділи по таборах та нудьгували в еміграції, тож не слід брати приклад із тих, хто спалив свій талант у нерівній борні з режимом замість принести користь рідному народові?

Так чи інакше, що б не фігурувало у мотиваційній частині, яку нам зазначена категорія колишніх борців проти всіх поки що не розкриває, у підсумку звучить: конструктив і співпраця, співпраця й конструктив.

Тим більше, що нині маємо справу не з романтиками та популістами, а з прагматиками.

Шляхом малих справ і компромісів з ними можна потихеньку йти вперед. А хто цього не розуміє, хто чинить опір легітимній владі - той шкодить країні.

...А тепер на кілька хвилин повернімося на 70 років назад. Франція. Поразка у війні з Німеччиною, ганебне, але вимушене перемир'я, втрата частини території, перетворення недавнього союзника - Британії - на ворога після атаки англійського флоту на французькі військово-морські бази, що потягло за собою численні жертви.

Змінюється політичний режим. Романтиків демократії у владних кабінетах замінили прагматики, які на перше місце поставили відновлення порядку у державі і порозуміння з великим сусідом. Новий глава держави маршал Петен звернувся до французів із закликом до співпраці з німецькими військами й окупаційною адміністрацією там, де вона була встановлена.

Співпраця французькою мовою звучить як collaboration - слово, яке потім увійшло у всі мови світу, включно із українською.

Що ж, на перший погляд, саме колаборація була єдиним раціональним виходом у тій дуже складній ситуації, а опір - чимось ущент абсурдним. І чимало французів, а серед них і першорядних діячів культури, в тому числі й раніше опозиційних до будь-якої влади як такої, підтримали старого маршала, героя Першої світової.

Тут варто назвати деякі імена (бо ж ідеться про давноминулі часи, про усталені обставини).

Скажімо, знані письменники Дріє де ла Рошель чи Луї-Фердинанд Селін співпрацювали з німецькою адміністрацією та новою владою, щоб, як вони самі говорили, порятувати у складні роки французьку культуру. І таки ж дещо зробили!

А от інші заповзяті опоненти будь-якої влади (бо влада - це зло, яке нищить людську екзистенцію, вважали вони) не тільки не пішли на співпрацю з великими сусідами і легальною владою, а й стали активними діячами та ідеологами цілковито абсурдного, під оглядом здорового глузду, Руху Опору.

Бо хіба це не абсурд, хіба не безвідповідальність - ризикувати не лише своїм життям, а ще й підбурювати інших, передусім молодь, на безнадійну, з раціональної точи зору, боротьбу проти наймогутнішої європейської потуги та проти законної влади?

Ні, вони таки невиправдано легковажили, ці Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Марк Блок, Андре Мальро, Сімона Вейль...

Звичайно, сьогодні - не війна, принаймні, не "гаряча", а великий сусід України поки що бодай де в чому відрізняється від тодішнього великого сусіда Франції.

(Хоча, звісно, за деякими параметрами, як-от манія державної величі, прагнення за будь-яку ціну розширити сферу своїх довільно встановлених "життєвих інтересів", наявність відчутної тоталітарної компоненти в державній ідеології тощо, відрізняється не так уже й помітно).

А спецслужби великого сусіда за підтримки "оновленої" СБУ, схоже, на нашій території почуваються як удома, формуючи корпус "агентів упливу".

Та справа не стільки в тому, скільки в принциповій настанові: якщо ви не мали наприкінці минулого і на початку цього року рації, проголошуючи "вони однакові" - вийдіть на публіку і скажіть це.

Якщо єство чинної влади істотно змінилося, а дурний народ цього не бачить - скажіть і це. Якщо вами керують якісь інші настанови - поясніть. Хай це буде колаборація, але, принаймні, бодай відносно чесна.

Адже сьогодні своїми діями колишні принципові борці проти всіх, які у тій чи іншій формі відверто підтримують та легітимізують чинну владу, дискредитують всю українську інтелектуальну й культурницьку еліту в очах переважної частини суспільства: мовляв, усі вони там продажні, непринципові, нікчемні, одне слово - любителі бути поближче до влади. За будь-яку, бажано добрячу, ціну.

А, може, й справді все дуже просто, і ніякої "операції колаборація" нічиї спецслужби не проводили? Може, певна категорія громадян нинішньої Україні продає і купує ледь не все, в тому числі, честь і совість? І тому той, хто вчора казав "біле", сьогодні так само переконливо ректиме "чорне"?

Сергій Грабовський
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

Немає коментарів: