Благодійний фонд "Від серця до серця", який пов'язують із дружиною президента Людмилою Янукович, де-факто вже не існує.
Про це пише газета "Вечерние вести" з посиланням на джерело з оточення Людмили Олександрівни Янукович, яку видання й намагалося знайти через фонд.
За словами джерела, хтось зі спонсорів просто дає час від часу певну суму, щоб дружина президента від свого імені робила сиротам подарунки.
За адресою, зазначеною у статутних документах фонду "Від серця до серця" (м. Донецьк, вул. Артема, 129), кореспондент виявив досить фривольну вивіску магазину жіночої білизни "Донна" і ресторан арабської кухні. Ні про яке "Серце" там не чули.
Це при тому, що Людмила Янукович не перший рік не дає інтерв'ю, а проявляється себе, крім будівництва на свої гроші церков у Донецькій області, відвідуванням дитячих будинків і притулків від імені благодійного фонду "Від серця до серця".
Тим часом, "ВВ" все ж знайшла будинок, де сьогодні проживає Людмила Янукович. Першу леді країни, як пише газета, охороняють у 2-поверховому особняку на околиці Донецька.
"Будинок під салатовим дахом аж ніяк не найвищий в елітному мікрорайоні Калининка-2 (це, по-суті, місцева Рубльовка й середовище перебування донецької еліти)", - говориться в статті.
Площа землі під будинком дружини президента - соток 15-20, відзначає видання.
За високим кам'яним парканом і схований наполовину зеленню видніється господарський будинок, а трохи правіше ще один - схожий на гостьовий. По периметру паркану, а також на всіх кутах будинку стоять відеокамери.
В'їхати на територію особняка можна лише із глухого провулка через масивні, 4-метрові ворота.
Не пройшло й 15 хвилин, зазначає журналіст, як охоронці явно зафіксували на відеокамерах його появу в будинку Людмили Янукович. Спочатку повз підозріло повільно проїхав автомобіль із синіми міліцейськими номерами, а буквально за хвилин 5 із воріт майже безшумно вийшов охоронець у бронежилеті й з автоматом.
Його першим запитанням було: "Що ви тут робите?". На слова журналіста про те, що він хотів лише побачити, де живе дружина президента, розлютований охоронець ледь не силоміць спробував вирвати фотоапарат, при цьому процідив: "Вам жити набридло?".
Місцеві мешканці відзначають, що охорона в будинку Людмили Янукович "відмінна", а саму її навіть вони майже не бачать.
Як відомо, газета "Вечерние вести" близька до Блоку Юлії Тимошенко.
статті про українську політику і не тільки
11.08.10
Начальник національної пам'яті проїхався по Бандері та Шухевичу
Присвоєння звань Героя України Роману Шухевичу та Степану Бандері було "великою помилкою".
Про це заявив глава Інституту національної пам'яті Валерій Солдатенко в інтерв'ю газеті "Комерсант-Україна".
"Я вважаю, що це була велика помилка - цього не варто було робити, тому що людина, яка носила військове звання держави-агресора, який воював не лише проти Радянського Союзу, але й проти половини Європи, не може бути героєм України", - сказав він .
"Шухевич носив звання офіцера вермахту. Присвоєння ж йому найвищого звання Героя - це з розряду вседозволеності, мовляв, ось ми що хочемо, те й робимо. Але ніяких наукових підстав присуджувати звання не було", - заявив Солдатенко.
За його словами, "в наукових, академічних колах це рішення вважали необґрунтованим".
"Цим рішенням переслідувалися політичні цілі, але аж ніяк не наукові. Присвоєння звання Героя Бандері та Шухевичу далеко не кращим чином характеризує українську політику і політиків", - вважає Солдатенко.
Як відомо, Солдатенко був призначений керівником Інституту національної пам'яті в липні.
Він народився в Донецькій області. З 1976 до 1984 працював старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
У 1984-1988 очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. З 1988 до 1991 - завідувач відділом історико-політичних досліджень Інституту політичних досліджень ЦК Компартії України.
З 1992 був завідувачем відділом етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України.
Про це заявив глава Інституту національної пам'яті Валерій Солдатенко в інтерв'ю газеті "Комерсант-Україна".
"Я вважаю, що це була велика помилка - цього не варто було робити, тому що людина, яка носила військове звання держави-агресора, який воював не лише проти Радянського Союзу, але й проти половини Європи, не може бути героєм України", - сказав він .
"Шухевич носив звання офіцера вермахту. Присвоєння ж йому найвищого звання Героя - це з розряду вседозволеності, мовляв, ось ми що хочемо, те й робимо. Але ніяких наукових підстав присуджувати звання не було", - заявив Солдатенко.
За його словами, "в наукових, академічних колах це рішення вважали необґрунтованим".
"Цим рішенням переслідувалися політичні цілі, але аж ніяк не наукові. Присвоєння звання Героя Бандері та Шухевичу далеко не кращим чином характеризує українську політику і політиків", - вважає Солдатенко.
Як відомо, Солдатенко був призначений керівником Інституту національної пам'яті в липні.
Він народився в Донецькій області. З 1976 до 1984 працював старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
У 1984-1988 очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. З 1988 до 1991 - завідувач відділом історико-політичних досліджень Інституту політичних досліджень ЦК Компартії України.
З 1992 був завідувачем відділом етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України.
Влада підміняє національну пам'ять "амнезією", кажуть у НУНС
Влада на чолі з президентом Віктором Януковичем перетворює Інститут національної пам'яті в "Інститут національної амнезії", вважає депутат НУНС Ярослав Кендзьор.
Так він прокоментував слова голови Інституту національної пам'яті Валерія Солдатенка про те, що нагородження Романа Шухевича та Степана Бандери званням Героя України було "великою помилкою", повідомляє прес-служба "За Україну".
"Прийшовши до влади з гаслами об'єднання країни, Янукович і його табачники щодня сіють зерна розколу українського суспільства", - переконаний народний депутат.
"Витіснення української мови із освіти, судочинства, наступ на український дубляж фільмів, заперечення Голодомору як геноциду українського народу, засвідчує: влада намагається створити в країні внутрішню напругу задля того, щоб відволікти увагу від провальної економічної політики", - заявив Кендзьор.
Раніше новий голова Інституту національної пам'яті Валерій Солдатенко заявив в інтерв'ю, що Голодомор не був етноцидом українського народу. Також він висловив думку, що присвоєння звань Героя України Шухевичу та Бандері було "великою помилкою".
Так він прокоментував слова голови Інституту національної пам'яті Валерія Солдатенка про те, що нагородження Романа Шухевича та Степана Бандери званням Героя України було "великою помилкою", повідомляє прес-служба "За Україну".
"Прийшовши до влади з гаслами об'єднання країни, Янукович і його табачники щодня сіють зерна розколу українського суспільства", - переконаний народний депутат.
"Витіснення української мови із освіти, судочинства, наступ на український дубляж фільмів, заперечення Голодомору як геноциду українського народу, засвідчує: влада намагається створити в країні внутрішню напругу задля того, щоб відволікти увагу від провальної економічної політики", - заявив Кендзьор.
Раніше новий голова Інституту національної пам'яті Валерій Солдатенко заявив в інтерв'ю, що Голодомор не був етноцидом українського народу. Також він висловив думку, що присвоєння звань Героя України Шухевичу та Бандері було "великою помилкою".
Українське Задзеркалля: бідний бо дурний, а дурний – бо бідний?
Міжнародні "донорські" структури (агенції, фонди тощо) зазвичай спрямовують свою допомогу країнам з перехідною економікою передусім на вирішення проблем освіти та інфраструктури. Мовляв, це - ключові галузі - і вони найперше потребують допомоги.
Натомість деякі економісти стверджують, що слабкий розвиток систем освіти, інфраструктури та виробничих потужностей уже не може пояснити провалля, що утворилося за останні два десятиліття між Україною та розвиненими країнами Заходу.
Так, через зниження якості освіти та науки Україна мала б бути у двічі-тричі біднішою за країни Європи. Через жахливу інфраструктуру вона, знов-таки, мала б бути вдвічі біднішою. Тож, якщо брати до уваги лише чинники освіти та інфраструктури (на які спрямовується основна увага зовнішніх донорів), то Україна має бути в 2-4 рази біднішою за "стару Європу" чи Північну Америку. Однак Україна є біднішою на порядок!
Постає запитання: чому так, чому громадяни України нічого не вчиняють? Чому вони не наполягають на підвищенні якості освіти? Хіба не очевидно, що подальші вигоди переважать поточні витрати?
Хіба українські підприємці не можуть взятися й побудувати сучасні фабрики, закупити чи розробити сучасні технології, знайти іноземних партнерів і, зрештою, розбагатіти?
Гроші йдуть до багатого, а злидні до бідного?
В суспільній думці укорінилося переконання, що клептократія у верхах перешкоджає соціально-економічному зростанню країн, які розвиваються. Однак, якщо країну очолює "команда" крадіїв, руйнація економіки відбувається не завжди. Влада клептократів цілком може дозволити економіці навіть зростати - але лише для того, аби потім зажадати ще більшого шматка від більшого пирога!
Якщо ж клептократія починає активно проявлятися, а "мародерство" набирає масового розмаху, то це означає, що панівна верхівка не впевнена в своїх перспективах. У цьому випадку маємо справу або з "каліфом на годину", який "нацарював би - та й втік", або із дозволом для "своїх" красти, щоб вони й надалі підтримували владну верхівку. В Україні ж маємо одночасно обидва варіанти!
Відтак, національний розвиток в Україні призупинений, адже порядки й закони в державі не заохочують проекти або бізнес, спрямовані на загальний добробут. Вітчизняні підприємці не засновують легальний бізнес, адже це занадто клопітно та ризиковано, а відтак і не сплачують належні податки.
Чиновники вигадують дурнуваті "прожекти" заради власного престижу, "освоєння" бюджетних коштів та отримання "відкатів". Бюрократи встановлюють якнайскладніші процедури заради отримання хабарів, компенсуючи тим самим невелику зарплатню.
Школярі та студенти не вважають за необхідне забивати собі голову знаннями та вміннями, тому що цінність "якісних" атестатів та дипломів стає дедалі сумнівнішою.
Відтак, в Україні маємо справу із справжнім "Задзеркаллям" - викривлені стимули, перекручені цінності та корупція відіграють ключову роль в житті суспільства.
Хтось скаже - це не є новиною. Так, можливо. Але новина в тому, що саме корупція, перекручені порядки та цінності пояснюють не окремий фрагмент розриву між Україною та багатими країнами-сусідами, а практично весь цей розрив.
Україна живе набагато гірше, ніж могла б, навіть із урахуванням слабко розвинутої інфраструктури, відсутності перспективних соціально-економічних інвестицій і деградуючого рівня освіти.
Ба більше, саме павутиння корупції перешкоджає будь-яким спробам поліпшити інфраструктуру, залучити соціально-економічні інвестиції й підвищити якісний рівень освіти та науки.
Якби не "Задзеркалля", то все було б інакше. Освітня система України була б кращою: у людей був би стимул отримувати гарну освіту, якби вони одержували роботу та зарплатню за отримані знання й реальні навички, а не по блату чи знайомству.
Україна могла б мати сучасніші технології й більше працюючих підприємств, якби інвестиційний клімат був сприятливішим - як для іноземних інвесторів, так і для місцевих - і якби зволікання, хабарі та відкати не з'їдали прибуток.
Навіть ті системи освіти, технологій та інфраструктури, які наявні в Україні, можна використовувати з більшою вигодою, якщо соціально-економічний устрій заохочуватиме гідні, продуктивні ідеї.
Але цього "чомусь" не відбувається...
Доки сонце зійде - роса очі виїсть?
Навряд чи знайдеться єдино вірний термін для позначення того, чого саме не вистачає Україні. Але в цілому достатньо зрозуміло, у чому суть справи. Одні називають це "соціальним капіталом" і "кліматом довіри". Інші - "верховенством закону" або "інститутами". Треті - "економічною культурою". Але все це не більш ніж назви.
Проблема в тому, Україна - це "Задзеркалля", де люди змушені поводитися так, що їх дії прямо або побічно шкодять іншим. Це своєрідний світ "навиворіт". Стимули до створення власного добробуту за будь-яку ціну (яка до того ж перекладається на плечі біднішого чи слабкішого) вивернуті так само, як зв'язок між бізнесом і політикою.
Гниття починається із влади, але вражає все суспільство. Немає сенсу вкладати великі ресурси в справу, оскільки уряд не захистить вас від рейдерів (чи не вигідніше самому стати ним?). Навіщо сплачувати комунальні платежі, якщо важко примусити вас зробити це по суду? (Відповідно, комунальні компанії не вилазять з боргів).
Навіщо прагнути отримати якісну освіту (а не "купувати" диплом), якщо престижні посади й високооплачувані робочі місця розподіляються в суспільстві не за здібностями, а по блату?
Невигідно організовувати фірму-імпортера, адже вигода від неї дістанеться передусім митникам.
Експортером українських товарів бути тим більше невигідно, адже повернути ПДВ без астрономічних хабарів неможливо. Недоцільно започатковувати благодійницький проект, адже пожертви потонуть у "відкатах".
Де господар добре робить, там і поле буйно родить?
Стає все зрозумілішим, що біда України лежить не у сфері інфраструктури, інвестицій або освіти. Це наближає нас до розуміння сутності українського "Задзеркалля". Відтак, можна приступати до виправлення положення і починати вивертати горілиць вітчизняний "навиворіт".
Однак по самій своїй суті ця проблема чинить внутрішній спротив, тому справжні реформи - процес повільний і важкий. Громадськості виразно не подобається, коли виділені на розвиток гроші губляться в надрах бюрократичної системи, однак контроль громадськості над належною витратою коштів - дуже трудомістке заняття.
З іншого боку, швидке наведення порядку силою вважається в нас не дуже прийнятною справою, та й живуть такі "порядки" недовго.
Українські проблеми неможливо розв'язати за одну ніч. Однак можна провести деякі відносно "прості" реформи, які - при наявності відомої політичної волі - можуть зрушити Україну в правильному напрямку.
Одна з таких реформ - покінчити із тяганиною, спростити реєстрацію малого бізнесу, полегшити його розвиток і кредитування, переглянути податкову систему.
Найчастіше потрібні не "хитромудрі", а "елементарні" правові заходи. І хоча вони мають спиратися на розумне правління, все ж таки для їхнього прийняття не завжди потрібна повномасштабна реформа всієї державної служби. Буває достатньо невеликої команди професіоналів з головою на плечах і серцем у грудях.
Щоб остаточно подолати "Задзеркалля" в Україні треба хоч комусь почати відстоювати та втілювати в життя справжні, не викривлені цінності. І якщо на це поки що не здатні можновладці, то почати справу може громадянське суспільство - передусім окремі громадські об'єднання, а також громадяни.
Хоч суспільство загниває "зверху", відновлення має починатися "знизу" - з кожного з нас.
Олексій Полтораков, кандидат політичних наук
Натомість деякі економісти стверджують, що слабкий розвиток систем освіти, інфраструктури та виробничих потужностей уже не може пояснити провалля, що утворилося за останні два десятиліття між Україною та розвиненими країнами Заходу.
Так, через зниження якості освіти та науки Україна мала б бути у двічі-тричі біднішою за країни Європи. Через жахливу інфраструктуру вона, знов-таки, мала б бути вдвічі біднішою. Тож, якщо брати до уваги лише чинники освіти та інфраструктури (на які спрямовується основна увага зовнішніх донорів), то Україна має бути в 2-4 рази біднішою за "стару Європу" чи Північну Америку. Однак Україна є біднішою на порядок!
Постає запитання: чому так, чому громадяни України нічого не вчиняють? Чому вони не наполягають на підвищенні якості освіти? Хіба не очевидно, що подальші вигоди переважать поточні витрати?
Хіба українські підприємці не можуть взятися й побудувати сучасні фабрики, закупити чи розробити сучасні технології, знайти іноземних партнерів і, зрештою, розбагатіти?
Гроші йдуть до багатого, а злидні до бідного?
В суспільній думці укорінилося переконання, що клептократія у верхах перешкоджає соціально-економічному зростанню країн, які розвиваються. Однак, якщо країну очолює "команда" крадіїв, руйнація економіки відбувається не завжди. Влада клептократів цілком може дозволити економіці навіть зростати - але лише для того, аби потім зажадати ще більшого шматка від більшого пирога!
Якщо ж клептократія починає активно проявлятися, а "мародерство" набирає масового розмаху, то це означає, що панівна верхівка не впевнена в своїх перспективах. У цьому випадку маємо справу або з "каліфом на годину", який "нацарював би - та й втік", або із дозволом для "своїх" красти, щоб вони й надалі підтримували владну верхівку. В Україні ж маємо одночасно обидва варіанти!
Відтак, національний розвиток в Україні призупинений, адже порядки й закони в державі не заохочують проекти або бізнес, спрямовані на загальний добробут. Вітчизняні підприємці не засновують легальний бізнес, адже це занадто клопітно та ризиковано, а відтак і не сплачують належні податки.
Чиновники вигадують дурнуваті "прожекти" заради власного престижу, "освоєння" бюджетних коштів та отримання "відкатів". Бюрократи встановлюють якнайскладніші процедури заради отримання хабарів, компенсуючи тим самим невелику зарплатню.
Школярі та студенти не вважають за необхідне забивати собі голову знаннями та вміннями, тому що цінність "якісних" атестатів та дипломів стає дедалі сумнівнішою.
Відтак, в Україні маємо справу із справжнім "Задзеркаллям" - викривлені стимули, перекручені цінності та корупція відіграють ключову роль в житті суспільства.
Хтось скаже - це не є новиною. Так, можливо. Але новина в тому, що саме корупція, перекручені порядки та цінності пояснюють не окремий фрагмент розриву між Україною та багатими країнами-сусідами, а практично весь цей розрив.
Україна живе набагато гірше, ніж могла б, навіть із урахуванням слабко розвинутої інфраструктури, відсутності перспективних соціально-економічних інвестицій і деградуючого рівня освіти.
Ба більше, саме павутиння корупції перешкоджає будь-яким спробам поліпшити інфраструктуру, залучити соціально-економічні інвестиції й підвищити якісний рівень освіти та науки.
Якби не "Задзеркалля", то все було б інакше. Освітня система України була б кращою: у людей був би стимул отримувати гарну освіту, якби вони одержували роботу та зарплатню за отримані знання й реальні навички, а не по блату чи знайомству.
Україна могла б мати сучасніші технології й більше працюючих підприємств, якби інвестиційний клімат був сприятливішим - як для іноземних інвесторів, так і для місцевих - і якби зволікання, хабарі та відкати не з'їдали прибуток.
Навіть ті системи освіти, технологій та інфраструктури, які наявні в Україні, можна використовувати з більшою вигодою, якщо соціально-економічний устрій заохочуватиме гідні, продуктивні ідеї.
Але цього "чомусь" не відбувається...
Доки сонце зійде - роса очі виїсть?
Навряд чи знайдеться єдино вірний термін для позначення того, чого саме не вистачає Україні. Але в цілому достатньо зрозуміло, у чому суть справи. Одні називають це "соціальним капіталом" і "кліматом довіри". Інші - "верховенством закону" або "інститутами". Треті - "економічною культурою". Але все це не більш ніж назви.
Проблема в тому, Україна - це "Задзеркалля", де люди змушені поводитися так, що їх дії прямо або побічно шкодять іншим. Це своєрідний світ "навиворіт". Стимули до створення власного добробуту за будь-яку ціну (яка до того ж перекладається на плечі біднішого чи слабкішого) вивернуті так само, як зв'язок між бізнесом і політикою.
Гниття починається із влади, але вражає все суспільство. Немає сенсу вкладати великі ресурси в справу, оскільки уряд не захистить вас від рейдерів (чи не вигідніше самому стати ним?). Навіщо сплачувати комунальні платежі, якщо важко примусити вас зробити це по суду? (Відповідно, комунальні компанії не вилазять з боргів).
Навіщо прагнути отримати якісну освіту (а не "купувати" диплом), якщо престижні посади й високооплачувані робочі місця розподіляються в суспільстві не за здібностями, а по блату?
Невигідно організовувати фірму-імпортера, адже вигода від неї дістанеться передусім митникам.
Експортером українських товарів бути тим більше невигідно, адже повернути ПДВ без астрономічних хабарів неможливо. Недоцільно започатковувати благодійницький проект, адже пожертви потонуть у "відкатах".
Де господар добре робить, там і поле буйно родить?
Стає все зрозумілішим, що біда України лежить не у сфері інфраструктури, інвестицій або освіти. Це наближає нас до розуміння сутності українського "Задзеркалля". Відтак, можна приступати до виправлення положення і починати вивертати горілиць вітчизняний "навиворіт".
Однак по самій своїй суті ця проблема чинить внутрішній спротив, тому справжні реформи - процес повільний і важкий. Громадськості виразно не подобається, коли виділені на розвиток гроші губляться в надрах бюрократичної системи, однак контроль громадськості над належною витратою коштів - дуже трудомістке заняття.
З іншого боку, швидке наведення порядку силою вважається в нас не дуже прийнятною справою, та й живуть такі "порядки" недовго.
Українські проблеми неможливо розв'язати за одну ніч. Однак можна провести деякі відносно "прості" реформи, які - при наявності відомої політичної волі - можуть зрушити Україну в правильному напрямку.
Одна з таких реформ - покінчити із тяганиною, спростити реєстрацію малого бізнесу, полегшити його розвиток і кредитування, переглянути податкову систему.
Найчастіше потрібні не "хитромудрі", а "елементарні" правові заходи. І хоча вони мають спиратися на розумне правління, все ж таки для їхнього прийняття не завжди потрібна повномасштабна реформа всієї державної служби. Буває достатньо невеликої команди професіоналів з головою на плечах і серцем у грудях.
Щоб остаточно подолати "Задзеркалля" в Україні треба хоч комусь почати відстоювати та втілювати в життя справжні, не викривлені цінності. І якщо на це поки що не здатні можновладці, то почати справу може громадянське суспільство - передусім окремі громадські об'єднання, а також громадяни.
Хоч суспільство загниває "зверху", відновлення має починатися "знизу" - з кожного з нас.
Олексій Полтораков, кандидат політичних наук
Янукович: я не допущу повернення цензури
Президент Віктор Янукович заявляє, що не допустить цензури в Україні.
Про це сказано у відповіді Януковича на заяву Міжнародного інституту преси.
"Ще раз заявляю - процес розвитку і розширення свободи преси в Україні є незворотнім. І я ніколи не допущу повернення до цензури чи будь-яких інших методів тиску на журналістів", - заявив Янукович.
За його словами, факти, які наводяться в листі Міжнародного інституту преси, "були детально розслідувані і по них зроблені серйозні висновки".
"Стосовно рішення суду щодо телеканалів ТVi і 5-ий, то я як громадянин і як гарант Конституції не маю права впливати на суди. І думаю, що журналісти тут, як ніхто, повинні підтримати мої принципові позиції", - пише Янукович.
"Разом з тим, я завжди казав, що зроблю все можливе для того, щоб 5 канал продовжував мовити. Я сам часто дивлюся його передачі, зустрічаюся з журналістами П'ятого. Даю їм інтерв'ю", - додав він.
Янукович також заявив, що він зацікавлений в тому, щоб в Україні було якнайбільше нових незалежних каналів, "в тому числі це стосується й ТVi".
"Але, повторюю, я не втручаюся в їх господарську діяльність. І тим паче не втручаюся в роботу судів", - наголосив він.
Янукович також зазначив, що він "був і залишається відкритим для преси", і робить усе, щоб журналісти почувалися в Україні вільними.
"До речі, днями одна дуже гостра журналістка навіть звинуватила адміністрацію президента в тому, що "в АП пропаганды нет" і що ми не впливаємо на політику телеканалів. Я сприйняв цю критику як великий комплімент. Я прагну, щоб ми не займалися пропагандою, не нав'язували журналістам свого бачення ситуації, а давали їм можливість просто правдиво відображати життя суспільства", - заявив він.
Водночас, на думку президента, "журналістика в Україні буває різна".
"Є серед публікацій і відверто замовні. Є непрофесійні - без перевірки фактів і т.д. Розумію - це процес росту. І по мірі того, як будуть розвиватися демократичні процеси в Україні - будуть рости і стандарти журналістики", - вважає він.
Янукович також повідомив, що після Дня Незалежності України в регіонах стартують публічні обговорення "нашої концепції Громадського телебачення", яке він прагне створити в Україні.
"Приєднуйтесь. Вносьте свої пропозиції. Працюймо разом в атмосфері доброзичливості. Бо лише так ми допоможемо Україні йти демократичним шляхом", - закликав він.
Як відомо, у середу Міжнародний інститут преси закликав Януковича звернути увагу на погіршення стану свободи преси в Україні за останні півроку.
Про це сказано у відповіді Януковича на заяву Міжнародного інституту преси.
"Ще раз заявляю - процес розвитку і розширення свободи преси в Україні є незворотнім. І я ніколи не допущу повернення до цензури чи будь-яких інших методів тиску на журналістів", - заявив Янукович.
За його словами, факти, які наводяться в листі Міжнародного інституту преси, "були детально розслідувані і по них зроблені серйозні висновки".
"Стосовно рішення суду щодо телеканалів ТVi і 5-ий, то я як громадянин і як гарант Конституції не маю права впливати на суди. І думаю, що журналісти тут, як ніхто, повинні підтримати мої принципові позиції", - пише Янукович.
"Разом з тим, я завжди казав, що зроблю все можливе для того, щоб 5 канал продовжував мовити. Я сам часто дивлюся його передачі, зустрічаюся з журналістами П'ятого. Даю їм інтерв'ю", - додав він.
Янукович також заявив, що він зацікавлений в тому, щоб в Україні було якнайбільше нових незалежних каналів, "в тому числі це стосується й ТVi".
"Але, повторюю, я не втручаюся в їх господарську діяльність. І тим паче не втручаюся в роботу судів", - наголосив він.
Янукович також зазначив, що він "був і залишається відкритим для преси", і робить усе, щоб журналісти почувалися в Україні вільними.
"До речі, днями одна дуже гостра журналістка навіть звинуватила адміністрацію президента в тому, що "в АП пропаганды нет" і що ми не впливаємо на політику телеканалів. Я сприйняв цю критику як великий комплімент. Я прагну, щоб ми не займалися пропагандою, не нав'язували журналістам свого бачення ситуації, а давали їм можливість просто правдиво відображати життя суспільства", - заявив він.
Водночас, на думку президента, "журналістика в Україні буває різна".
"Є серед публікацій і відверто замовні. Є непрофесійні - без перевірки фактів і т.д. Розумію - це процес росту. І по мірі того, як будуть розвиватися демократичні процеси в Україні - будуть рости і стандарти журналістики", - вважає він.
Янукович також повідомив, що після Дня Незалежності України в регіонах стартують публічні обговорення "нашої концепції Громадського телебачення", яке він прагне створити в Україні.
"Приєднуйтесь. Вносьте свої пропозиції. Працюймо разом в атмосфері доброзичливості. Бо лише так ми допоможемо Україні йти демократичним шляхом", - закликав він.
Як відомо, у середу Міжнародний інститут преси закликав Януковича звернути увагу на погіршення стану свободи преси в Україні за останні півроку.
Глава інституту національної пам'яті переінакшив Голодомор по-своєму
Керівник Українського інституту національної пам`яті Валерій СОЛДАТЕНКО вважає, що Голодомор “не був етноцидом українського народу”.
Про це В.СОЛДАТЕНКО заявив в інтерв`ю газеті «Комерсант Україна» (№137, 11 серпня).
«Голодомор – це трагедія, результат злочинної діяльності Сталіна і його оточення: Молотова, Кагановича, Косіора, Чубаря. Перед нами не стоїть завдання виправдати злочинні методи колективізації і методи хлібозаготівель, які призвели до таких наслідків, але треба враховувати, в якому геополітичному становищі перебувала країна у той час, які процеси з неминучістю вели до нової світової війни. Голод не був етноцидом українського народу. Ніхто, сидячи на троні, не ухвалював рішення про те, "як би мені уморити голодом українську націю". Так не буває, історія – це переплетення об`єктивних і суб`єктивних моментів», - заявив він.
При цьому В.СОЛДАТЕНКО висловив думку, що «у нас, у сучасній Україні, на певному етапі становлення держави виникла спокуса сказати, що у нас погані сусіди, які нас взяли, покарали, голодом морили».
«Це твердження не підтверджено документально. Просто Україна – жертва, давайте поплачемо всі разом», - сказав керівник Українського інституту національної пам`яті.
*** В.СОЛДАТЕНКО був призначений керівником Інституту національної пам`яті в липні 2010 р.
За інформацією «Української правди», він народився в Донецькій області. З 1976 до 1984 року працював старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
У 1984-1988 очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. З 1988 до 1991 - завідувач відділом історико-політичних досліджень Інституту політичних досліджень ЦК Компартії України.
З 1992 був завідуючим відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України.
Про це В.СОЛДАТЕНКО заявив в інтерв`ю газеті «Комерсант Україна» (№137, 11 серпня).
«Голодомор – це трагедія, результат злочинної діяльності Сталіна і його оточення: Молотова, Кагановича, Косіора, Чубаря. Перед нами не стоїть завдання виправдати злочинні методи колективізації і методи хлібозаготівель, які призвели до таких наслідків, але треба враховувати, в якому геополітичному становищі перебувала країна у той час, які процеси з неминучістю вели до нової світової війни. Голод не був етноцидом українського народу. Ніхто, сидячи на троні, не ухвалював рішення про те, "як би мені уморити голодом українську націю". Так не буває, історія – це переплетення об`єктивних і суб`єктивних моментів», - заявив він.
При цьому В.СОЛДАТЕНКО висловив думку, що «у нас, у сучасній Україні, на певному етапі становлення держави виникла спокуса сказати, що у нас погані сусіди, які нас взяли, покарали, голодом морили».
«Це твердження не підтверджено документально. Просто Україна – жертва, давайте поплачемо всі разом», - сказав керівник Українського інституту національної пам`яті.
*** В.СОЛДАТЕНКО був призначений керівником Інституту національної пам`яті в липні 2010 р.
За інформацією «Української правди», він народився в Донецькій області. З 1976 до 1984 року працював старшим науковим співробітником Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.
У 1984-1988 очолював кафедру історичного досвіду КПРС Київської вищої партійної школи. З 1988 до 1991 - завідувач відділом історико-політичних досліджень Інституту політичних досліджень ЦК Компартії України.
З 1992 був завідуючим відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. Кураса НАН України.
Українську історію роблять "общім достоянієм", щоб легше привласнити
Дискусія щодо спадку Київської Русі не затихає, на моє переконання, з однієї причини - політичної. Адже наукових документальних підстав для вирішення належності спадку Київської Русі більш ніж досить.
Щоб зрозуміти етнічний характер Русі, і те, якою мовою вона говорила, варто подивитися на сучасну карту України. Україномовні території - це, власне території "ядра" Київської держави, на відміну від нещодавно колонізованих.
Банальний факт: "Кієвской Русі" ніколи не було, як і князя "Владіміра". А були "Володымер", "Кыъв". І ріка була "Лыбидь". І князів звали Володимер, Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.
Навіть Невського в літописах звали "Олександром".
Те ж стосується й географічних та власних назв X-XIII століть: "Лыбидь", "Угорське урочище", "Лядські ворота", "Печерська лавра", "Довбычка" тощо.
Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.
До князя і княгині, як свідчить літопис, предки росіян зверталися за українською традицією: "княже", "княгине". В російській мові українська звальна форма до князя, як і звернення до Бога, збережена й досі, всупереч загальним правилам російської мови.
Те ж і з традиційними іменами в релігійній традиції, яка є дуже консервативною. Чомусь московських патріархів було звати Алексий и Сергий, а не Алексей и Сергей.
"Секрет полішинеля" полягає в тому, що на території Центральної Росії перші слов'яни (роди в'ятичів і радимичів) з'явилися у 9-10 столітті, прибувши, за даними літопису, з території Польщі. У Новгороді плем'я словен з'явилося близько другої половини 7 століття, прийшовши, найімовірніше, з території Центральної Європи.
У 15-16 столітті новгородців було переважно винищено Московією геноцидними методами - масовими вбивствами, особливо за часів Івана Грозного, та переселеннями. Слов'янські переселенці на землях Росії застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та інші.
Державне ядро майбутньої Московії і Росії - Суздальське князівство - було по своїй суті князівством народу меря. Його кордони до деталей співпадали з племінними територіями мері.
Цікаво, що в нинішній Росії міста Рязань (Ерзянь) і Кострома, що мають фіно-угорські назви й розташовані у центрі традиційного фіно-угорського етнічного масиву - стали еталоном "русскости".
Тітоньки у фіно-угорських кокошниках і народних вбраннях, разом із дядьками у багряних фіно-угорських косоворотках, співають фіно-угорські частушки російською мовою, і при цьому думають, що вони співають слов'янських пісень.
Сьогодні Росія є швидше фіно-угорською державою, ніж слов'янською. Хоча, водночас, етнічні групи росіян мають різну ступінь близькості з фіно-угорськими народами.
Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися - ані під час перебування під владою Києва до 12 століття, ані через кілька століть після виходу з-під його влади.
Доказів цьому в літописах - безліч.
1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".
1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".
Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".
Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.
Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.
Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.
По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.
По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".
До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?
Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?
Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".
Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.
Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.
І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і вятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".
Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.
Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".
На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".
Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.
Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі. Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".
Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.
Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.
Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).
Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.
Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.
Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.
До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.
Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.
Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".
Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".
Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".
А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".
Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук
Щоб зрозуміти етнічний характер Русі, і те, якою мовою вона говорила, варто подивитися на сучасну карту України. Україномовні території - це, власне території "ядра" Київської держави, на відміну від нещодавно колонізованих.
Банальний факт: "Кієвской Русі" ніколи не було, як і князя "Владіміра". А були "Володымер", "Кыъв". І ріка була "Лыбидь". І князів звали Володимер, Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.
Навіть Невського в літописах звали "Олександром".
Те ж стосується й географічних та власних назв X-XIII століть: "Лыбидь", "Угорське урочище", "Лядські ворота", "Печерська лавра", "Довбычка" тощо.
Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.
До князя і княгині, як свідчить літопис, предки росіян зверталися за українською традицією: "княже", "княгине". В російській мові українська звальна форма до князя, як і звернення до Бога, збережена й досі, всупереч загальним правилам російської мови.
Те ж і з традиційними іменами в релігійній традиції, яка є дуже консервативною. Чомусь московських патріархів було звати Алексий и Сергий, а не Алексей и Сергей.
"Секрет полішинеля" полягає в тому, що на території Центральної Росії перші слов'яни (роди в'ятичів і радимичів) з'явилися у 9-10 столітті, прибувши, за даними літопису, з території Польщі. У Новгороді плем'я словен з'явилося близько другої половини 7 століття, прийшовши, найімовірніше, з території Центральної Європи.
У 15-16 столітті новгородців було переважно винищено Московією геноцидними методами - масовими вбивствами, особливо за часів Івана Грозного, та переселеннями. Слов'янські переселенці на землях Росії застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та інші.
Державне ядро майбутньої Московії і Росії - Суздальське князівство - було по своїй суті князівством народу меря. Його кордони до деталей співпадали з племінними територіями мері.
Цікаво, що в нинішній Росії міста Рязань (Ерзянь) і Кострома, що мають фіно-угорські назви й розташовані у центрі традиційного фіно-угорського етнічного масиву - стали еталоном "русскости".
Тітоньки у фіно-угорських кокошниках і народних вбраннях, разом із дядьками у багряних фіно-угорських косоворотках, співають фіно-угорські частушки російською мовою, і при цьому думають, що вони співають слов'янських пісень.
Сьогодні Росія є швидше фіно-угорською державою, ніж слов'янською. Хоча, водночас, етнічні групи росіян мають різну ступінь близькості з фіно-угорськими народами.
Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися - ані під час перебування під владою Києва до 12 століття, ані через кілька століть після виходу з-під його влади.
Доказів цьому в літописах - безліч.
1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".
1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".
Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".
Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.
Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.
Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.
По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.
По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".
До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?
Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?
Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".
Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.
Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.
І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і вятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".
Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.
Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".
На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".
Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.
Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі. Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".
Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.
Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.
Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).
Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.
Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.
Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.
До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.
Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.
Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".
Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".
Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".
А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".
Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук
Федералізм чи унітаризм: звіримо годинники
Це справді цікаво: дискусії про федералізм/унітаризм в Україні раз-у-раз спалахують саме тоді, коли загострюється загальнополітична ситуація й на порядок денний знов і знов постають питання вибору оптимальних варіантів державного устрою для країни.
Це не випадково: чинний державний устрій має стільки недоліків, що їхній перелік потребував би кількох статей.
Але перш, ніж палко обговорювати ті чи інші чесноти та вади федеративного чи унітарного устрою за умов України, варто спершу, образно кажучи, звірити годинники або ж уточнити засадничі поняття, бо без цього подальша дискусія не має великого сенсу - кожен говорить і пише щось своє, лише краєчком дотичне до загальної теми.
Отож - що таке унітарна держава (одразу зазначу, що тут і далі йтиметься виключено про демократичний світ)? Це моноетнічна держава (ясна річ, у якій не 100%, але переважна більшість населення - титульний етнос), якій властива гомогенна етнолінґвістична, віросповідна, культурна, правова структура.
Типовими унітарними державами в Європі є Угорщина, Польща, Швеція. Унітарна держава може бути відносно більш централізованою (Польща) та істотно децентралізованою (Швеція).
Рівень того й іншого визначається характером економічних відносин та історичними традиціями.
Загалом у розвинених унітарних державах спостерігається тенденція до децентралізації, що зовсім не означає їхньої федералізації.
Що таке федеративна держава? Умовою для появи держави федеративного типу є її багатоетнічний склад та/або певні історичні державотворчі традиції. В федеративній державі спостерігається культурна, віросповідна, правова, а нерідко й етнолінгвістична гетерогенність.
Держави федеративного типу бувають трьох різновидів.
Перший ґрунтується на федералізмі договірного типу при домінуючій багатоетнічності. Суб`єкти такої федерації (близької до конфедерації), маючи спільні загальнодержавні структури влади, спільну Конституцію, разом з тим утримують високу ступінь автономії, яка включає місцеве законодавство (зазвичай і Конституцію), податкову систему, культурну самостійність тощо.
Прикладами такої федерації є Швейцарія, Індія на певних етапах свого розвитку та Російська Федерація у період 1991-2000 років.
Другий тип федералізму виникає при домінуючій моноетнічності з урахуванням політичних, субетнічних і культурних традицій суб`єктів федерації. Такими суб`єктами є федеральні землі, які раніше були незалежними державами (Німеччина), або штати, які виступали ініціаторами створення федеративної держави, а затим приєднувалися до неї (США) тощо.
В такому випадку федерація має значно сильніші загальнодержавні владні структури, більш гомогенне законодавство, яке поєднується з широкою місцевою автономією.
Цей тип федералізму близький до третього - суто територіального, прикладом якого слугує, скажімо, Австралійський Союз.
Проте значну кількість держав не можна однозначно зарахувати до унітарного чи федеративного типу. В них чи то виокремлено національно-територіальні автономні одиниці, часом з рівною мірою автономності (Іспанія), чи регіони мають дуже широкі права самоврядування (Італія).
Своєрідним шляхом від моменту унезалежнення пішла Фінляндія: Аландські острови, населені шведськомовним населенням, одержали широку автономію, а по Другій світовій війні крок за кроком почали відвойовувати собі автономний устрій саамі.
Як наслідок руйнації колоніальних імперій також виникають своєрідні системи квазі- або біляфедерального типу. Так, Франція включає низку "заморських департаментів" - колишніх колоній, які користуються особливим статусом у державі, а на додачу наприкінці ХХ століття особливий статус одержала Корсика.
Ще складнішою є структура, утворена на теренах колишньої Британської імперії. Вона включає Об`єднане королівство Великої Британії та Північної Ірландії, британські домініони (Канада) та держави-члени Співдружності; останнім часом у складі власне Великої Британії виокремилися як автономні одиниці з власними парламентами спершу Північна Ірландія та Шотландія, а потім (з 1997 року) і Вельс.
А Іспанія з її Каталонією, Галісією та іншими автономними утвореннями, кожне з яких має свій специфічний статус і різні права (он каталонці взагалі прагнуть зватися окремою нацією)?
При цьому Велика Британія та Іспанія є монархіями; термін "федеративна монархія", наскільки відомо, у політичній науці відсутній, тоді як така монархія існує.
Це Бельгія, поділена на дві основні частини - фламандську і валлонську, з вкрапленнями особливих територіальних утворень - столиці Брюсселя й округу Ейпен-Мальмеді.
З іншого боку, Італія з її широким обласним самоврядуванням офіційно не є федерацією; так само й низка інших держав, де регіони реально мають куди більше прав, ніж суб'єкти нинішньої Російської Федерації...
Таким чином, у світі існує розмаїття типів державно-територіального устрою, яке не зводиться лише до унітаризму та федералізму у чистому чи навіть "брудному" вигляді. Взагалі, з філософсько-методологічного погляду, федералізм й унітаризм як такі є не більше, ніж абстракції, "ідеальні типи", маркери певних політичних стратегій тощо.
Зрозуміло, що втілення на 100% і навіть на 90% таких абстракцій в життя малоймовірне (за тими винятками, про які йтиметься далі).
В Україні дискусії точаться саме під оглядом "повного й остаточного" втілення в українське життя чи то доконаного унітаризму, чи то переможного федералізму.
Відтак сенс дискусії зводився до чогось на взірець дитячого: "А хто сильніший - слон чи кит?" З тими ж практичними й інтелектуальними наслідками. А тим часом федералізацію у нас на практиці заміщала новітня феодалізація, а унітаризм намагався вийти за межі здорового глузду.
Тим часом у світі справді існують унітарні чи федеративні держави у "чистому вигляді", такі собі "втілені абстракції". Наприклад, Федеративна Німеччина.
Але ж ця федерація - наслідок утілення певних ідей демократичної політичної еліти після тієї страшної катастрофи, яка спіткала німців у Другій світовій війні, коли все починалося на руїнах (у переносному і буквальному сенсах) старого, з "чистого листа".
А на додачу в німецькій "абстракції федерації" були вдало враховані, часом так, що на перший погляд і непомітно, багатолітні історичні традиції регіонального німецького життя - з тим, щоб ця регіональність працювала на "плюс", а не на "мінус".
Спрацювало! Так само, як і в сучасній Польщі, яка також внаслідок трагічних подій Другої світової війни стала де-факто моноетнічною - а відтак й унітарною у практично "чистому" вигляді.
(Зрозуміло, втім, що вповні теоретичні переваги унітаризму у конкретній польській ситуації розкрилися тільки після 1989 року).
Ну, а що стосується Австралійського Союзу, то це типово "поселенська", емігрантська держава, яка також будувалася з "чистого листа", щоправда, одержавши зараз чимало проблем із національно-територіальним визначенням аборигенів.
Україна, зрозуміла річ, не будувалася після 1991 року "з чистого листа", як би цього комусь не хотілося (навіть із кращих міркувань). Одні вважають (і небезпідставно), що теперішня Україна має коріння в козацькій добі, інші (теж небезпідставно) - у часах УРСР, треті - у добі УНР (також твердження на ґрунті реальності).
І, головне, Україна існувала як певна "ідеальна спільнота", як концепт, що мав владу над мільйонами людей, задовго до 1917-го, не те що 1991-го...
Отож "маємо те, що маємо" справді стало констатацією реального стану справ. З іншого боку, українська дійсність не була піддана цілеспрямованим, раціональним, виваженим реформам, які б мали наслідком еволюційний рух до таких "банальних" речей як розвинена політична демократія та ринкова національна економіка.
Події розвивалися переважно стихійно, політична структуризація суспільства почала ставати фактом тільки десь за десять років після здобуття (точніше, відновлення) незалежності.
Є автономний Крим - то й добре, запишемо його до нової Конституції, геть забувши проблему кримськотатарського населення і відновлення його прав на національну автономію.
Є поділ на 24 області з їхніми нерідко випадковими межами - добре, зафіксуємо їх в Основному Законі, а до цього додамо ще й Київ та Севастополь як особливі регіони. І так далі.
Проте не можна сказати, що навіть за "перехідних" обставин (які у нас розтягнулися на два десятиліття) не має жодного значення, яким є державно-територіальний устрій країни і на яких формальних підставах здійснюються державне управління і місцеве самоврядування.
Не випадково ж Віктор Медведчук, котрий кілька років очолював президентську адміністрацію і претендував на роль єдиного законного наступника Леоніда Кучми, ініціював швидке створення і проходження у жовтні 2002 року через усі етапи узгодження у владних інстанціях проекту "Концепції удосконалення адміністративно-територіального устрою України", що мала бути введена у дію президентським указом - з відповідними наступними змінами у законах і підзаконних актах.
Не випадково Віктор Ющенко почав своє президентство з декларації про необхідність докорінної адміністративної реформи (яка, на жаль, закінчилася нічим). Не випадковий є і новий тур дискусій про унітаризм та федералізм: проблеми залишилися, проблеми на часі.
Отож, маємо те, що в Україні фактом політичного життя минулих років стала автономізація деяких "особливих" регіонів, коли центральна влада лише номінально контролювала їх. І водночас жорстке підпорядкування Києву інших регіонів, котрі не мали реально навіть задекларованих Конституцією прав.
Сьогодні склалася інша ситуація, для якої характерна спроба повного й остаточного підпорядкування центральній владі всіх регіонів - при тому, що сама влада побудована на основі кадрових й ідеологічних ресурсів лише одного з регіонів, а не всієї країни.
Відтак давня проблема унітаризму/федералізму повертається іншими гранями. Вона стає пов‘язаною з остаточним позбавленням середовища інтелектуалів ілюзій щодо можливості "демократично-ринкового бліцкригу" (як це було на початку 1990-тих і після 2004 року) та щодо прямого запозичення стандартів і норм європейського політичного устрою для впровадження їх в українську реальність.
Власне, має йтися навіть не про стандарти, а про певні інтелектуальні міфи, пов‘язані із рецепцією цих європейських норм в Україні за часів "перестройки" й у сьогоденні.
Простіше кажучи, ані Німеччину, ані Польщу, ані навіть Албанію нам в Україні не збудувати. Треба будувати саме новітню Україну, звісна річ, орієнтуючись на передовий досвід, проте не намагаючись мавпувати навіть найкращі світові зразки і пам'ятаючи, що на всій державній території, за винятком Автономної Республіки Крим та Севастополя, етнічні українці складають більшість населення.
А це, з європейського погляду, є важливою підставою для того, щоб Україну будувати як унітарну державу.
Проте середній українець-галичанин істотно відмінний майже за всіма значущими соціологічними показниками від українця-донеччанина, що є підставою для широкого регіонального самоврядування.
Реально розв'язати проблематику унітаризму і федералізму, ясна річ, можна буде тільки у разі приходу до влади колись у майбутньому не позірного, а справжнього "уряду народної довіри". Але до цього часу теоретичний розмисел інтелектуалів має вже розставити всі крапки над "і".
Сергій Грабовський
Це не випадково: чинний державний устрій має стільки недоліків, що їхній перелік потребував би кількох статей.
Але перш, ніж палко обговорювати ті чи інші чесноти та вади федеративного чи унітарного устрою за умов України, варто спершу, образно кажучи, звірити годинники або ж уточнити засадничі поняття, бо без цього подальша дискусія не має великого сенсу - кожен говорить і пише щось своє, лише краєчком дотичне до загальної теми.
Отож - що таке унітарна держава (одразу зазначу, що тут і далі йтиметься виключено про демократичний світ)? Це моноетнічна держава (ясна річ, у якій не 100%, але переважна більшість населення - титульний етнос), якій властива гомогенна етнолінґвістична, віросповідна, культурна, правова структура.
Типовими унітарними державами в Європі є Угорщина, Польща, Швеція. Унітарна держава може бути відносно більш централізованою (Польща) та істотно децентралізованою (Швеція).
Рівень того й іншого визначається характером економічних відносин та історичними традиціями.
Загалом у розвинених унітарних державах спостерігається тенденція до децентралізації, що зовсім не означає їхньої федералізації.
Що таке федеративна держава? Умовою для появи держави федеративного типу є її багатоетнічний склад та/або певні історичні державотворчі традиції. В федеративній державі спостерігається культурна, віросповідна, правова, а нерідко й етнолінгвістична гетерогенність.
Держави федеративного типу бувають трьох різновидів.
Перший ґрунтується на федералізмі договірного типу при домінуючій багатоетнічності. Суб`єкти такої федерації (близької до конфедерації), маючи спільні загальнодержавні структури влади, спільну Конституцію, разом з тим утримують високу ступінь автономії, яка включає місцеве законодавство (зазвичай і Конституцію), податкову систему, культурну самостійність тощо.
Прикладами такої федерації є Швейцарія, Індія на певних етапах свого розвитку та Російська Федерація у період 1991-2000 років.
Другий тип федералізму виникає при домінуючій моноетнічності з урахуванням політичних, субетнічних і культурних традицій суб`єктів федерації. Такими суб`єктами є федеральні землі, які раніше були незалежними державами (Німеччина), або штати, які виступали ініціаторами створення федеративної держави, а затим приєднувалися до неї (США) тощо.
В такому випадку федерація має значно сильніші загальнодержавні владні структури, більш гомогенне законодавство, яке поєднується з широкою місцевою автономією.
Цей тип федералізму близький до третього - суто територіального, прикладом якого слугує, скажімо, Австралійський Союз.
Проте значну кількість держав не можна однозначно зарахувати до унітарного чи федеративного типу. В них чи то виокремлено національно-територіальні автономні одиниці, часом з рівною мірою автономності (Іспанія), чи регіони мають дуже широкі права самоврядування (Італія).
Своєрідним шляхом від моменту унезалежнення пішла Фінляндія: Аландські острови, населені шведськомовним населенням, одержали широку автономію, а по Другій світовій війні крок за кроком почали відвойовувати собі автономний устрій саамі.
Як наслідок руйнації колоніальних імперій також виникають своєрідні системи квазі- або біляфедерального типу. Так, Франція включає низку "заморських департаментів" - колишніх колоній, які користуються особливим статусом у державі, а на додачу наприкінці ХХ століття особливий статус одержала Корсика.
Ще складнішою є структура, утворена на теренах колишньої Британської імперії. Вона включає Об`єднане королівство Великої Британії та Північної Ірландії, британські домініони (Канада) та держави-члени Співдружності; останнім часом у складі власне Великої Британії виокремилися як автономні одиниці з власними парламентами спершу Північна Ірландія та Шотландія, а потім (з 1997 року) і Вельс.
А Іспанія з її Каталонією, Галісією та іншими автономними утвореннями, кожне з яких має свій специфічний статус і різні права (он каталонці взагалі прагнуть зватися окремою нацією)?
При цьому Велика Британія та Іспанія є монархіями; термін "федеративна монархія", наскільки відомо, у політичній науці відсутній, тоді як така монархія існує.
Це Бельгія, поділена на дві основні частини - фламандську і валлонську, з вкрапленнями особливих територіальних утворень - столиці Брюсселя й округу Ейпен-Мальмеді.
З іншого боку, Італія з її широким обласним самоврядуванням офіційно не є федерацією; так само й низка інших держав, де регіони реально мають куди більше прав, ніж суб'єкти нинішньої Російської Федерації...
Таким чином, у світі існує розмаїття типів державно-територіального устрою, яке не зводиться лише до унітаризму та федералізму у чистому чи навіть "брудному" вигляді. Взагалі, з філософсько-методологічного погляду, федералізм й унітаризм як такі є не більше, ніж абстракції, "ідеальні типи", маркери певних політичних стратегій тощо.
Зрозуміло, що втілення на 100% і навіть на 90% таких абстракцій в життя малоймовірне (за тими винятками, про які йтиметься далі).
В Україні дискусії точаться саме під оглядом "повного й остаточного" втілення в українське життя чи то доконаного унітаризму, чи то переможного федералізму.
Відтак сенс дискусії зводився до чогось на взірець дитячого: "А хто сильніший - слон чи кит?" З тими ж практичними й інтелектуальними наслідками. А тим часом федералізацію у нас на практиці заміщала новітня феодалізація, а унітаризм намагався вийти за межі здорового глузду.
Тим часом у світі справді існують унітарні чи федеративні держави у "чистому вигляді", такі собі "втілені абстракції". Наприклад, Федеративна Німеччина.
Але ж ця федерація - наслідок утілення певних ідей демократичної політичної еліти після тієї страшної катастрофи, яка спіткала німців у Другій світовій війні, коли все починалося на руїнах (у переносному і буквальному сенсах) старого, з "чистого листа".
А на додачу в німецькій "абстракції федерації" були вдало враховані, часом так, що на перший погляд і непомітно, багатолітні історичні традиції регіонального німецького життя - з тим, щоб ця регіональність працювала на "плюс", а не на "мінус".
Спрацювало! Так само, як і в сучасній Польщі, яка також внаслідок трагічних подій Другої світової війни стала де-факто моноетнічною - а відтак й унітарною у практично "чистому" вигляді.
(Зрозуміло, втім, що вповні теоретичні переваги унітаризму у конкретній польській ситуації розкрилися тільки після 1989 року).
Ну, а що стосується Австралійського Союзу, то це типово "поселенська", емігрантська держава, яка також будувалася з "чистого листа", щоправда, одержавши зараз чимало проблем із національно-територіальним визначенням аборигенів.
Україна, зрозуміла річ, не будувалася після 1991 року "з чистого листа", як би цього комусь не хотілося (навіть із кращих міркувань). Одні вважають (і небезпідставно), що теперішня Україна має коріння в козацькій добі, інші (теж небезпідставно) - у часах УРСР, треті - у добі УНР (також твердження на ґрунті реальності).
І, головне, Україна існувала як певна "ідеальна спільнота", як концепт, що мав владу над мільйонами людей, задовго до 1917-го, не те що 1991-го...
Отож "маємо те, що маємо" справді стало констатацією реального стану справ. З іншого боку, українська дійсність не була піддана цілеспрямованим, раціональним, виваженим реформам, які б мали наслідком еволюційний рух до таких "банальних" речей як розвинена політична демократія та ринкова національна економіка.
Події розвивалися переважно стихійно, політична структуризація суспільства почала ставати фактом тільки десь за десять років після здобуття (точніше, відновлення) незалежності.
Є автономний Крим - то й добре, запишемо його до нової Конституції, геть забувши проблему кримськотатарського населення і відновлення його прав на національну автономію.
Є поділ на 24 області з їхніми нерідко випадковими межами - добре, зафіксуємо їх в Основному Законі, а до цього додамо ще й Київ та Севастополь як особливі регіони. І так далі.
Проте не можна сказати, що навіть за "перехідних" обставин (які у нас розтягнулися на два десятиліття) не має жодного значення, яким є державно-територіальний устрій країни і на яких формальних підставах здійснюються державне управління і місцеве самоврядування.
Не випадково ж Віктор Медведчук, котрий кілька років очолював президентську адміністрацію і претендував на роль єдиного законного наступника Леоніда Кучми, ініціював швидке створення і проходження у жовтні 2002 року через усі етапи узгодження у владних інстанціях проекту "Концепції удосконалення адміністративно-територіального устрою України", що мала бути введена у дію президентським указом - з відповідними наступними змінами у законах і підзаконних актах.
Не випадково Віктор Ющенко почав своє президентство з декларації про необхідність докорінної адміністративної реформи (яка, на жаль, закінчилася нічим). Не випадковий є і новий тур дискусій про унітаризм та федералізм: проблеми залишилися, проблеми на часі.
Отож, маємо те, що в Україні фактом політичного життя минулих років стала автономізація деяких "особливих" регіонів, коли центральна влада лише номінально контролювала їх. І водночас жорстке підпорядкування Києву інших регіонів, котрі не мали реально навіть задекларованих Конституцією прав.
Сьогодні склалася інша ситуація, для якої характерна спроба повного й остаточного підпорядкування центральній владі всіх регіонів - при тому, що сама влада побудована на основі кадрових й ідеологічних ресурсів лише одного з регіонів, а не всієї країни.
Відтак давня проблема унітаризму/федералізму повертається іншими гранями. Вона стає пов‘язаною з остаточним позбавленням середовища інтелектуалів ілюзій щодо можливості "демократично-ринкового бліцкригу" (як це було на початку 1990-тих і після 2004 року) та щодо прямого запозичення стандартів і норм європейського політичного устрою для впровадження їх в українську реальність.
Власне, має йтися навіть не про стандарти, а про певні інтелектуальні міфи, пов‘язані із рецепцією цих європейських норм в Україні за часів "перестройки" й у сьогоденні.
Простіше кажучи, ані Німеччину, ані Польщу, ані навіть Албанію нам в Україні не збудувати. Треба будувати саме новітню Україну, звісна річ, орієнтуючись на передовий досвід, проте не намагаючись мавпувати навіть найкращі світові зразки і пам'ятаючи, що на всій державній території, за винятком Автономної Республіки Крим та Севастополя, етнічні українці складають більшість населення.
А це, з європейського погляду, є важливою підставою для того, щоб Україну будувати як унітарну державу.
Проте середній українець-галичанин істотно відмінний майже за всіма значущими соціологічними показниками від українця-донеччанина, що є підставою для широкого регіонального самоврядування.
Реально розв'язати проблематику унітаризму і федералізму, ясна річ, можна буде тільки у разі приходу до влади колись у майбутньому не позірного, а справжнього "уряду народної довіри". Але до цього часу теоретичний розмисел інтелектуалів має вже розставити всі крапки над "і".
Сергій Грабовський
Події навколо ТРК "Чорноморська" демонструють, як діятиме влада
Події навколо кримської телерадіокомпанії "Чорноморська" чітко демонструють, як нинішня влада трактує свободу слова і як діятиме з нелояльними ЗМІ.
Про це йдеться у переданій УНІАН заяві народного депутата, голови Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування випадків цензури у засобах масової інформації, тиску на свободу слова в Україні та перешкоджання законній професійній діяльності журналістів Ірини ГЕРАЩЕНКО.
На думку голови парламентської ТСК, нині силові структури дедалі активніше і жорсткіше демонструють свою роль у виховній роботі з медіа. «Необгрунтовані перевірки редакцій податковими службами є особливо тривожними напередодні старту регіональної виборчої кампанії", - підкреслила народний депутат.
"Очевидно, що ця демонстрація сили напередодні виборів є чітким сигналом для медіа, як будуть чинити з нелояльними до влади", - йдеться у заяві. На думку І.ГЕРАЩНКО, показовими також є дії судів, які відмовили журналістам в розгляді їх скарг проти силових структур, зокрема, підрозділу "Беркут" та УДО, які перешкоджали роботі репортерів, але не понесли за це жодного покарання.
«Президент і досі не висловився з цього приводу, журналісти так і не дочекалися думки глави держави щодо дій його бодігардів та "беркутівців", - йдеться у заяві.
«На цьому фоні "листи до блогерів" В.ЯНУКОВИЧА з пропозицією зустрітися і подружитися виглядають особливим фарисейством», - вважає І.ГЕРАЩЕНКО. "Адже навряд чи силові структури почували б себе так вільно у спробах приборкати медіа без найвищого покровительства", - додала депутат.
Голова парламентської ТСК вважає, що “Президентові України, який на словах завжди підтримує свободу слова, варто було б знайти вікно під час своєї півторамісячної відпустки в Криму і зустрітися з представниками шанованої на півострові ТРК, іншими кримськими незаангажованими журналістами, аби з перших вуст почути, що відбувається в царині свободи слова в Україні і як журналісти оцінюють дії влади”.
Також І.ГЕРАЩЕНКО вважає, що у вересні в парламентської ТСК буде багато роботи, бо нинішнє літо видалося "спекотним щодо фактів тиску на ЗМІ". За її словами, весь цей фактаж не лише ляже в основу звіту комісії, але й буде переданий Моніторинговому комітету ПАРЄ, який уважно стежить за ситуацією в Україні, зокрема в сфері дотримання свободи слова".
Як повідомляв УНІАН, 6 серпня на майно найбільшої в Криму телерадіокомпанії "Чорноморська" накладено арешт.
Про це йдеться у переданій УНІАН заяві народного депутата, голови Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань розслідування випадків цензури у засобах масової інформації, тиску на свободу слова в Україні та перешкоджання законній професійній діяльності журналістів Ірини ГЕРАЩЕНКО.
На думку голови парламентської ТСК, нині силові структури дедалі активніше і жорсткіше демонструють свою роль у виховній роботі з медіа. «Необгрунтовані перевірки редакцій податковими службами є особливо тривожними напередодні старту регіональної виборчої кампанії", - підкреслила народний депутат.
"Очевидно, що ця демонстрація сили напередодні виборів є чітким сигналом для медіа, як будуть чинити з нелояльними до влади", - йдеться у заяві. На думку І.ГЕРАЩНКО, показовими також є дії судів, які відмовили журналістам в розгляді їх скарг проти силових структур, зокрема, підрозділу "Беркут" та УДО, які перешкоджали роботі репортерів, але не понесли за це жодного покарання.
«Президент і досі не висловився з цього приводу, журналісти так і не дочекалися думки глави держави щодо дій його бодігардів та "беркутівців", - йдеться у заяві.
«На цьому фоні "листи до блогерів" В.ЯНУКОВИЧА з пропозицією зустрітися і подружитися виглядають особливим фарисейством», - вважає І.ГЕРАЩЕНКО. "Адже навряд чи силові структури почували б себе так вільно у спробах приборкати медіа без найвищого покровительства", - додала депутат.
Голова парламентської ТСК вважає, що “Президентові України, який на словах завжди підтримує свободу слова, варто було б знайти вікно під час своєї півторамісячної відпустки в Криму і зустрітися з представниками шанованої на півострові ТРК, іншими кримськими незаангажованими журналістами, аби з перших вуст почути, що відбувається в царині свободи слова в Україні і як журналісти оцінюють дії влади”.
Також І.ГЕРАЩЕНКО вважає, що у вересні в парламентської ТСК буде багато роботи, бо нинішнє літо видалося "спекотним щодо фактів тиску на ЗМІ". За її словами, весь цей фактаж не лише ляже в основу звіту комісії, але й буде переданий Моніторинговому комітету ПАРЄ, який уважно стежить за ситуацією в Україні, зокрема в сфері дотримання свободи слова".
Як повідомляв УНІАН, 6 серпня на майно найбільшої в Криму телерадіокомпанії "Чорноморська" накладено арешт.
Підписатися на:
Дописи (Atom)