Стокгольмський синдром українців, або для порозуміння, люди повинні щиро цікавитися одне одним

Три десятиліття тому в столиці Швеції озброєний рецидивіст захопив заручників та добився визволення колишнього співкамерника. Протягом тижня вони відстрілювалися від поліції. Після того, як викрадачів нейтралізували газом, заручники виявилися вдячні не своїм визволителям, а злочинцям. Після відбуття терміну ув’язнення вони навіть почали товаришувати родинами.

Психологічний ефект, коли заручники починають симпатизувати злочинцям або навіть ототожнювати себе з ними, назвали Стокгольмським.

Схоже, від цього синдрому в Україні потерпає значна частина країни.

Стратегічна державна власність через тіньовий розподіл дістанеться Кремлю?

Влада виписала умови приватизації Укртелекому таким чином, щоб участь у конкурсі змогли брати лише російські компанії, та, можливо, Ріната Ахметова.

«До приватизації не можуть бути допущені компанії, де державна частка перевищує 25%. Ця позиція мені виглядає логічною. Вартість компанії не полягає виключно в економічній площині. Це стратегічне підприємство, де зосереджено комунікації, що мають військовий і спеціальний характер», - заявив глава Адміністрації президента Сергій Льовочкін, обґрунтовуючи відсікання західних компаній. При цьому влада вдає, що не знає, що великі «приватні» компанії в Росії насправді керуються Кремлем. І допустити їх до українських «комунікацій, що мають військовий і спеціальний характер», - це все одно що допустити туди Кремль.

Ще під час інвестиційного форуму "Росія кличе!", організованого дочірньою структурою російського державного банку ВТБ, віце-прем’єр-міністр Сергій Тігіпко, заявив, що уряд України має намір продовжити приватизацію «дуже хорошими темпами», що стосується, зокрема, й Укртелекому, і що в України є «борг перед інвесторами».

Примітно, що Укртелеком у швидкому темпі було виставлено на продаж після зустрічі Януковича й Азарова з Медведєвим і Путіним. Банк ВТБ вже надав уряду України кредит у 2 мільярди доларів, з віддачею через максимум 2 роки. Причому щопівроку сторони мають право встановлювати нову процентну ставку. Імовірно, що непрозорий і фактично безконкурсний продаж Уктелекому входить у пакет домовленостей з керівництвом Росією.

З дуже великою імовірністю можна прогнозувати, що уряд збирається продати Укртелеком за тіньовою схемою. Про це, зокрема, свідчить і той факт, що напередодні оголошеної урядом приватизації Укртелекому, оператор залишився без ліцензії на міжнародний і міжміський зв`язок. Якщо діяльність оператора буде визнано незаконною, то всі його доходи можуть бути вилучені до бюджету.

Робота без ліцензій закономірно відлякує потенційних прозорих інвесторів, яким натякають, що вони ліцензії можуть і не дочекатися, навіть якщо виграють конкурс. А братимуть участь у конкурсі ті, хто вже «домовився» з владою. Умови конкурсу виписані таким чином, що вільного конкурсу як такого не буде. Що створює можливості для перегляду його результатів у майбутньому.

А крім того, завдяки цим ризикам, знижує ціну на підприємство вже сьогодні.

Приміром, стартова ціна Укртелекому запланована на рівні 10,5 мільярда гривень. Хоча ще наприкінці 2008 року його стартова ціна планувалася на рівні 25 мільярдів. Водночас навіть приватизація Укртелекому, яка здійснюється за завідомо низькими цінами в розпал кризи, не вирішить питань бюджету.

Питання: чим уряд торгуватиме далі?

Тим часом Індекс інвестиційної привабливості, оприлюднений, Європейською бізнес-асоціацією (EBA), показав погіршення оцінок бізнесом інвестиційного клімату в Україні. За останнім рейтингом світової конкурентоспроможності, складеним Всесвітнім економічним форумом, Україна погіршила за рік свою позицію на 7 пунктів.

Щойно посол Німеччини заявив, що Україна «прагне інвестицій, але не хоче бачити інвесторів».

Недипломатичною мовою це означає припущення, що влада хоче подоїти інвесторів у свою кишеню.

Керівник представництва Єврокомісії в Україні в очі владі констатував простий факт: що інфраструктурні проекті в Україні коштують щонайменше удвічі дорожче, ніж будь-де у Європі.

Звичайною мовою таке твердження означає: треба менше красти.

А влада тим часом звітує про «найкращий інвестиційний клімат» в Україні.

Олександр Палій, політолог, кандидата політичних наук

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://www.unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/

Олександр Палій: Влада буде змушена вдатися до репресій

Кандидат політичних наук, експерт з питань зовнішньої політики, колишній працівник Дипломатичної академії при МЗС Олександр Палій відповів на запитання УНІАН.

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД ДЕГРАДУВАВ ОСТАТОЧНО

Пане Олександре, Конституційний суд скасував політреформу від 2004 року. Є багато різних думок, як країна житиме після цієї акції. А що ви думаєте з цього приводу?

Після такого рішення мають відбутися вибори президента й парламенту. Адже цей президент не отримував відповідних повноважень від народу. Тому якщо сьогоднішній глава держави намагатиметься грати за ново-старими повноваженнями, це означатиме цілковиту узурпацію влади.

Правові наслідки скасування політреформи (а підстави для нього були) можуть стосуватися виключно наступного президента й наступного парламенту. Ані нинішній президент, ані нинішній парламент не отримували від народу того обсягу повноважень, які вони хочуть привласнити.

Треба чітко розуміти, що в країні є стаття 5 Конституції, по суті, найважливіша з усього, що є в Конституції. Там записано що, по-перше, джерелом влади й суверенітету є народ (а не Конституційний суд чи президент), і по-друге, ніхто без народу не має права змінювати конституційний лад. А саме це влада намагається зробити через Конституційний суд, в обхід волі народу.

І що з цього випливає?

З’явиться президент, який буде узурпатором, і з’являється уряд, який також не представляє волевиявлення народу, що мало місце на попередніх виборах 2007 року. А отже, сьогоднішня влада є незаконною, а це, у свою чергу, означає, що таке рішення матиме наслідки з боку міжнародної спільноти, але передусім з боку нашого населення. Нульова легітимність влади дасть змогу ще дужче тиснути на владу з боку народу. Протестні настрої отримають моральний ґрунт – саме те, що нинішня опозиція розгубила у 2005-2006 роках. Влада буде просто змушена вдаватися до репресій, закручування гайок. Рано чи пізно різьба зірветься і весь політичний режим, який сьогодні утворився, з тріском рухне. Це дуже передбачуваний наслідок.

Українці – народ специфічний. Їх потрібно довго дратувати, аби отримати такі речі, яким потім дивується світ. Як от, наприклад, Коліївщина, Хмельниччина, Помаранчевий Майдан і так далі. У перспективі не важко передбачити, чим закінчиться правління сьогоднішньої верхівки. Тут головне – питання часу та їхнього нахрапу.

КС скасував рішення п’ятирічної давності. Так узагалі можна дійти до абсурду, коли одного прекрасного дня нам скажуть, що Союз не розпався і ми взагалі живемо в не незалежній Україні…

Так, очевидно, КС після рішення щодо «тушок» (про те,що до прараламнтської коаліції можна входити не лише фракціями, а й на основі індивідуального членства. – Авт.) може прийняти будь-яке рішення. Сьогодні КС – деградований орган. Хоча в законі написано, що суд має перевіряти рішення органів влади на відповідність інтересам незалежності України.

ДВОМОВНІСТЬ – РЕЗУЛЬТАТ ГЕНОЦИДУ

У новому законопректі про мови від комуністів, «регіоналів» і литвинівців є така теза: двомовність – це найбільше надбання українського народу…

Двомовність утворилася в нас у результаті геноциду, масового винищення саме україномовного населення.

За даними істориків, за часів Хмельницького в Гетьманщині було заледве кількасот росіян – переважно купців та втікачів. Коли говорять, що російська мова зародилася в нас, це неправда. Російська мова народилася, звичайно, в Росії – але під впливом церковнослов’янської, яка по суті є давньою болгарською чи македонською (південнослов’янською, а не східнослов’янською). Через нашу голову, за допомогою і під впливом Київської церкви й влади, ця староболгарська мова адаптувалася в Росії.

За переписом 1926 року на території Великої України було вісім відсотків росіян, 2,6 мільйона з-поміж 29 мільйонів населення УСРР, а якщо взяти разом з тодішньою Західною Україною, то росіян було близько шести відсотків. Далі були масові переселення з винищенням українського населення.

Росіянам в Україні подекуди теж діставалося від радянської влади, але вони розглядалися швидше як тріски, що летять, коли рубали «український ліс» з метою позбавити Україну можливості відродитися.

У світі дуже мало мов, які б зазнавали таких нищівних репресій як українська. Реально ще тридцять років тому за українську мову на вулицях Києва можна було потрапити в буцегарню, і людей, які мовчки клали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, цілими групами забиралися в міліцію, і вони отримували тюремні терміни. Я вже не кажу про тридцяті роки, коли люди «шостим відчуттям» бачили, що, зрікшись себе, ти матимеш більше шансів вижити фізично… Так утворено двомовність, і казати, що це «велике надбання» – вершина цинізму.

У чималої частини українців уже сформувалася адекватна думка, що цей закон спрямовано на знищення не лише української мови, а й самої України в Україні.

Гадаю, це спроба загнати українську мову, яка після геноциду пробивається крізь асфальт, у гетто і в остаточному рахунку – знищити.

ВЛАДА САМА СОБІ ДАЛА НАЗВУ – «ТУШКИ-КРОВОСІСІ»

Щодня з’являються повідомлення, що СБУ нишпорить за журналістами, громадськими діячами…

Наше СБУ перетворюється на «міністерство співбесід»... Але це не найгірше. Розумні країни навпаки по-різному підживлюють своє громадянське суспільство. Наприклад, у Швеції будь-який громадський рух у кількості більш як сім осіб отримує державне фінансування.

Це все робиться тому, що суспільство, у якому є довіра між людьми, у якому люди вміють взаємодіяти, – значно ефективніше. А суспільство, яке атомізоване (ним, можливо, легше керувати), неефективне, не може створювати дійові підприємства, у корені руйнується продуктивна здатність людей вірити одне одному і взаємодіяти.

СБУ сьогодні намагаються взяти все під контроль, усе розпорошити.

Хорошковський, який очолює СБУ, у прямому ефірі хвалиться, що в нас тісні зв’язки, традиції з ФСБ Росії, КДБ Білорусі… Знаєте, це не зовсім ті зразки, на які треба рівнятися. Бо та країна, з тим репресивним апаратом винищила від третини до половини українського населення протягом того страшного ХХ століття. На що рівнятися?!

Той факт, що попередній президент Ющенко призначив Хорошковського першим заступником СБУ, свідчить: насправді в Україні досі ніякої демократичної і української влади не було.

Нинішня «еліта» створилася з уламків комсомолу, КДБ і криміналу, з окремими вкрапленнями бізнесменів. Останню частину я вважаю найздоровішою.

Сьогоднішню владу слід визначати так, як вона сама себе назвала, «тушки-кровосісі» ("кровосісі" – слово Азарова. – Авт.). А що таке тушки й кровососи? Це упирі.

Влада повністю вичавлює сили з нашої країни й паралізує будь-яку ініціативу народу тиском і своєю деморалізацією. Що таке тиск на малий і середній бізнес? Це тиск на Україну. Бо українці здавна не надто пафосно ставилися до грошей, а більше інструментально, і не робили їх самоціллю, що часто буває у великому бізнесі. Тому українці – це, як казали більшовики, «куркульська» нація, нація середнього і дрібного бізнесу. Тому цей Податковий кодекс, що б’є по малому бізнесу – свідомо антиукраїнський, призначений на те, щоб ще більше депресувати Україну, змусити до нової хвилі еміграції. Мільйони людей уже й так будують чужі країни замість того, щоб будувати єдину свою. У результаті таких дій влади країна перебуває в летаргійному сні. Тому нині громадянам не залишається нічого іншого, ніж бити в дзвони.

ПОЗИЦІЯ ТАБАЧНИКА – ЦЕ І ПОЗИЦІЯ ЯНУКОВИЧА

Можливо, президент не знає, як діють його підлеглі?

Гадаю, без Януковича ці речі не відбуваються. Про Януковича не говорять як про надто інтелектуальну людину, проте, як на мене, у нього більше простацького розуму, ніж, наприклад, у екс-президента Ющенка. Принаймні, хапальні рефлекси в нього розвинені. Про що свідчить, зокрема, і скасування конституційної реформи.

Поки що позиція Табачника – це і позиція Януковича. Тим більше що нині Янукович може вигнати Табачника в будь-який момент, ні з ким не радячись. Але не виганяє.

Навіщо Янукович обрав саме таке позиціонування? Україна тим і багата, що не питала в приходьків, звідки вони. У нас не було й немає, навіть попри старання табачників, жодних ксенофобій. Чи президент не відчуває абсолютно жодного зв’язку з Україною, яка дала йому все?

Не знаю. Кажуть, КДБ свого часу серйозно попрацювало і з ув’язненими, і зі священиками. Деякі з «колишніх» кадебістів навіть публічно в пресі хвалилися, як вони в радянські атеїстичні часи фінансували Афон. Не хотілося б думати, але не можна виключати, що президент зараз у якійсь глибокій психологічній залежності. Особливо неприємно мене вразили дії міліції з блокування приїзду вірян УПЦ КП на свято Хрещення Київської Русі. Чи так може робити українська влада і влада, яка перед камерами хрестить собі лоба?

Між тим, час від часу лунають правильні речі з боку президента, наприклад, щодо боротьби з корупцією. Один віце-прем’єр сказав, на мій погляд, цікаві й правильні слова, що, мовляв, робити з чиновництвом в Україні. Адже з такою якістю і швидкістю рішень у бізнесі, як у нас у держапараті, компанія вже давно б прогоріла. Але на практиці бачимо все навпаки – іде покривання корупції. Чи заяви щодо «європейського вибору»... Це все такий камуфляж, який насправді свідчить лише про те, що влада хоче, аби її приймали в Європі, незважаючи на страусячі туфлі, на минуле сьогоднішніх можновладців, на фальсифікації, з усім їхнім багажем за плечима.

Не треба бути наївним, сьогоднішній владі насправді не потрібен ніякий ЄС… Подивіться на британський кабінет міністрів: там найбагатший міністр має 9,5 мільйони фунтів. Для наших урядовців це – мізер «на насіння». Питається, чи потрібна їм та Європа, де міністри їздять на велосипедах і заробляють ті гроші за все життя, які наші витрачають на один концерт попси з «гопца-дріца-гопца-ца»? Тому у влади європейський вибір більше на язиці, як не на ділі.

Ющенку закидали, що оточення неправильно інформує його про реальний стан речей в Україні чи він сам не хотів знати правди. На вашу думку, з Януковичем інша ситуація, він у курсі всього, що відбувається?

Мені здається, що на початку свого правління Ющенко більш адекватно дивився на світ, ніж наприкінці. Наостанок для колишнього президента стало важливішим, аби навколо була комфортна для вух і очей ситуація, ніж знати, що відбувається насправді й реально керувати процесами.

Мені здається, Янукович у курсі більшості з того, що відбувається. І це власне, гірше, бо якщо він розуміє антидержавні речі й не намагається їм зашкодити, то, відповідно, й вина його зростає.

Як вам ідея щодо від’єднання Криму й Донбасу?

Наша земля, буде сказано без зайвого пафосу, полита українською кров’ю. А що ми зробимо з нашою князівською історією, з князем Ігорем, коли наші князі приєднували ці дикі землі? Що ми зробимо з козаками, які 1500-го заснували місто, яке нині зветься Маріуполь? А що з запорізькою слободою Олександрійською на місці сьогоднішнього Донецька? Не варто бездумно повторювати, що ці землі «колонізовані» за часів Російської імперії. Вони були українськими ще тоді, як Росія не називалася Росією.

Тому ми просто не можемо залишити українську територію. Зрештою, на Донбасі живуть сотні тисяч українських патріотів… Ми що, їх залишимо й скажемо: нехай над вами панує інша держава? Гадаю, це не прийнятно і не гуманно.

ДЛЯ НИХ БУВ БИ ЗОРЯНИЙ ЧАС, ЯКБИ ЇМ ДОЗВОЛИЛИ РЕПРЕСУВАТИ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ

А чи гуманно це щодо іншої, більшої частини країни, яка не голосує за таку владу, але мусить з нею миритися, тому що інша частина густіше заселена?

Кажуть, «кого Бог любить, того й карає». Ці слова й утішають мене в сьогоднішній ситуації.

Можливо, випробування сьогоднішньою владою нам і дано, щоб зрозуміти більше. Ситі суспільства, як правило, небагато щось розуміють у загальній своїй масі. Я не кажу про їхні еліти й добре розвинені державні апарати.

До нашої ситуація ставлюся, як до уроку, дуже складного, загрозливого. У якому чесні й порядні люди просто змушені боротися за свою країну. Тому, відверто кажучи, дивуюся сподіванням Табачника, який каже, що наша студентська молодь виступить проти «націоналізму», маючи на увазі, український патріотизм. Це називається судити про молодь за своєю викривленою зіпсованістю.

Зрадники – завжди слабкіші люди. А молодь за своєю природою хоче рости прямо.

Гадаєте, зараз зоряний час людей штибу Табачника, Колесніченка?

Для них був би зоряний час, якби їм дозволили репресувати українських патріотів.

Мені здається, люди, які отримали від України все й ненавидять її, найбільше бояться навіть не України, а того, що раптом Бог таки існує.

Розумію, чому такі люди не хочуть визнавати Голодомор геноцидом. Бо інстинктивно усвідомлюють, якби не геноцид, їм би не вдалося видерти й виточити в цієї країни те, що в них вийшло.

Вас звільнили з Міністерства закордонних справ. За що?

Там була показова історія. 11 березня – у день утворення «коаліції тушок» – я був у прямому ефірі на «5 каналі» з Ганною Герман. Я тоді сказав, що президент Янукович починає свою діяльність з клятвопорушення. Після цього Герман мене запитала, чи знаю я в якій країні живу. На що я відповів, що я живу у своїй країні, на відміну від такого уряду. Вочевидь, після цього влада вирішила мені довести, що я вже живу не у своїй» країні.

Я зрозумів, що люди, які наплювали на Конституцію, зрештою, можуть скасувати Дипломатичну академію при МЗС (де Палій працював. – Авт.), або й Академію наук. Я не хотів підставляти під удар тих, хто не зголошувався до цього й пішов.

КОЛИ ЛЮДИ ДИВЛЯТЬСЯ НА ТАКУ ВЛАДУ, ЇМ ДУЖЕ ВАЖКО СТАВАТИ КРАЩИМИ

Як експерт оцініть, які народні настрої щодо нинішньої ситуації?

На мій погляд, можливо, трішки оптимістичний, у народі помалу накипає. Є багато точкових протестів, наприклад, екологічних у Києві, захист мера в Кам’янці-Подільському, які дуже добре характеризують ситуацію. Люди відчувають особисту загрозу від такого урядування.

За офіційними даними Держкомстату України, за перше півріччя цього року злочинність зросла на 28,2 % з тяжких і особливо тяжких злочинів, які в принципі завжди реєструвалися, тож цей факт не можна списати на хиби попередньої статистики.

Гадаю, ці дані показово характеризує якість управління. Згадайте, у Києві під час Помаранчевої революції було постійно на 300-350 тисяч людей більше, ніж зазвичай. При цьому зменшення злочинності було на третину. Тобто це свідчило про те, що був зовсім інший моральний клімат. А коли люди дивляться на таку владу, їм дуже важко ставати кращими. Тобто людям фактично відкритим текстом кажуть: зроби те й те і станеш владою, зрадь свій народ – і станеш владою.

Тому, звісно, ці мотивації підривають моральні устої в нашому суспільстві.

ТІ ХТО КАЖЕ, ЩО МАЙДАН НЕМОЖЛИВИЙ, – ПОМИЛЯЮТЬСЯ

Яке місце зараз займає опозиція у відносинах влада – народ?

Є така точка найгіршого, від якої може бути лише рух уперед.

Насправді потенціал народу набагато вищий, ніж це сьогодні показує спотворена постгеноцидна політична верхівка. Гадаю, найважливішими є ті процеси, які відбуваються в самому суспільстві – на рівні самоорганізації, у тому числі й намагання працювати в різних політичних проектах або намагання створити щось інше. Гадаю, саме в таких місцях народжується майбутнє країни.

Навряд чи хто скаже, де кристалізується нове ядро, тому що процеси відбувають по всьому суспільству.

Політологи, які кажуть, що сьогодні Майдан неможливий, – судять швидше по собі. Це звичайна помилка оцінювання. Вони бачать, що не вийшли на Майдан через свої сили чи проблеми, тому думають, що всі такі.

ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ ЧФ – ЗБЕРЕЖЕННЯ МОЖЛИВОСТІ ВІДОКРЕМЛЕННЯ КРИМУ

Що сьогодні відбувається з Чорноморським флотом РФ у Криму?

Навіть проросійські чиновники в Севастополі кажуть, що ЧФ РФ не фінансує ту сферу, яку зобов’язаний фінансувати. Але найбільша проблема – зараз готуються угоди до підписання про поведінку росіян у випадках форс-мажорних ситуацій. Боюся, аби не прописали ситуації, коли ЧФ зможе діяти будь-де на території України, а не лише в місцях свого базування. Президент Янукович заявив про готовність України надати свої бази для ремонту та обслуговування кораблів Чорноморського флоту Росії. Що це означає? І які це бази?

По території України вже шпигуни ходять вільно, нам не вистачало, щоб ще й іноземні підрозділи ходили вільно. А така загроза є.

Ще Росія планує серйозно переозброїти ЧФ. Ідеться про те, що в Крим щороку надходитимуть один-два російські кораблі, фактично все, що виробляє для надводного флоту російська суднобудівна промисловість.

Для чого?

ЧФ жодної бойової функції не виконує. Єдина його функція полягає в політичному тиску на Україну й збереженні можливості відокремлення Криму від України. Іншої бойової функції цей флот останні роки не виконував і не виконує. Якщо в замкненому турецькими протоками Чорному морі є Болгарія, Румунія і Туреччина, котрі є членами НАТО, то запитання – що на цьому морі збирається робити ЧФ Росії?

Розмовляла Оксана Климончук

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/

Фарисейство і колода в оці

Діячі Партії регіонів, що спеціалізуються на українофобському "культуртрегерстві", неодноразово заявляли, що виступають проти "фальсифікації історії". При цьому не приминали її фальсифікувати.

Показовою стала історія з фотовиставкою "Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА".

Фальсифікація починалася з назви: до чого євреї до польсько-українського конфлікту на Волині 1943-44 років, якщо фашисти на той час уже вбили євреїв Волині або відправили їх концтабори.

Робота з фотодокументами - дуже складна справа, що вимагає тривалих перевірок. Але хіба провокаторам до перевірок?

Саме тому на виставкових фото були зображені жертви погрому у Львові 1941 року, підписані як жертви ОУН-УПА. Між тим, погроми в липні 1941 у Львові здійснювалися в той час, як близько 300 чільних членів ОУН були заарештовані німцями за оголошення Акту відновлення Державності 30 червня 1941 року. І крім того - яка УПА в 1941 році? Вона ж бо виникла в 42-му. І до чого Львів до конфлікту на Волині?

Як "жертв ОУН-УПА" фальсифікатори представили фото польських професорів, хоча в самій Польщі історики довели неучасть українців у цьому злочині.

За фото "жертв ОУН-УПА" видали відому фотографію розстріляних енкаведистами у Львівській тюрмі 1941 року.

В 1941 німецькі окупаційні війська, заставши сліди злочинів, з пропагандистською метою відчинили в'язниці і дозволили громадянам серед вимордуваних до невпізнання тіл розшукувати і хоронити своїх близьких.

Тіла із слідами жахливих мордувань виносили з камер, підвалів, виймали зі свіжозасипаних ям на подвір'ях в'язниць, розкладали рядами.

Тепер новітні "гебельси" видають фото цих жертв радянських карателів за жертв ОУН. При тому, що серед тисяч замордованих, вочевидь, були й оунівці.

На фотовиставці історики зафіксували прямі фальсифікації чисел жертв, коли дані Колесниченка перевищували тут же наведені дані польської організації.

Примітно, що у Польщі провокація не пройшла. Фотовиставка "Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА" в Українському домі в Києві є "гострою маніпуляцією", заявила аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні Ольга Гнатюк: "Не можна все без розбору вкидати під таке гасло "Волинська різанина", просто заради цього слова "різанина". Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції".

Тож, тепер ця виставка демонструватиметься по всій Україні, зокрема в жовтні в Севастополі.

Щоправда, автори змушені були змінити початкову назву виставки - тепер вона називатиметься "Украинские праведники. "Волынская резня": жертвы ОУН-УПА". Однак, навряд це зніме "гостро-маніпулятивний" характер виставки.

Крім того, на виставці вочевидь не буде фото жертв замордованих поляками українців, яких теж були тисячі в 1943-44 роках.

Між тим, і українцям, і полякам потрібна правда про цей конфлікт, як і взагалі про всю історію.

Адже, як сказав один мудрець, хто знає історію свого народу, вже не може бути дурнем.

Правда, яку сьогодні визнає і польська, і українська сторони, полягає в тому, що в липні 1943 року на Волині почався кривавий міжетнічний конфлікт. У сутички польських та українських повстанців було втягнуто цивільне населення сіл, у яких базувалися ті й інші повстанські загони, а також саме цивільне населення з "загонів самооборони".

І вояки УПА, і польської Армії Крайової брали участь як у захисті "своїх" сіл, так і в нападах на ворогуючі, хоча були й загони, що самоусувалися від сутичок. Усе це супроводжувалося убивствами не лише озброєних ворогів, а й цивільних з обох сторін.

За польськими підрахунками, під час цієї трагедії з польського боку загинуло щонайменше 35 тисяч осіб, з українського - до кількох тисяч.

Відомо, що СРСР і Німеччина через своїх агентів розпалювали національні суперечності та заохочували взаємну різанину українців і поляків. І СРСР, і Німеччина, які вели між собою запеклу боротьбу, були одночасно зацікавлені у взаємному ослабленні українського і польського народів.

Звичайно, українці можуть згадати, що трагедія відбувалася на споконвічних стародавніх українських землях Волині, щодо яких польські організації прямо заявляли про намір після війни приєднати їх до Польщі.

Крім того, німці на Волині ставили на поляків, діючи за принципом розділяй і володарюй, і формували з них поліцію, яку самі поляки розглядали як засіб приєднання Волині.

У міжвоєнний період на Волинь почали масово завозити польських "осадників" - колоністів, серед яких солдатів у відставці, офіцерів польської армії, які відзначилися в польсько-українській та радянсько-польській війнах, цивільних добровольців-переселенців з числа поляків, яким польська влада безкоштовно роздавала землі, всіляко підкреслюючи вищість колоністів над місцевим населенням.

Зрештою, чи багато знайдеться святих людей серед будь-якої національності, які стійко і щиро стримаються від помсти, коли більшості їхніх братів і сестер навколо здається, що підстав мститися більше ніж досить?

Проте, мусимо визнати. Це може бути лише поясненням, а не виправданням. Каятися є за що і українцям, і полякам. І вони каються.

Під час одного телеефіру, за лаштунками, у приватній бесіді польський режисер Кшиштоф Зануссі сказав, що визнає, скільки несправедливостей зробили поляки українцям і від них просить вибачення. У відповідь автор теж попросив вибачення за ті несправедливості, які вчинили українці полякам.

Українці й поляки каються за гріхи, бо спільний погляд у майбутнє будується на взаємному прощенні.

А дехто за свої не кається. Зокрема, Вадим Колесниченко, один з організаторів виставки, виправдовує "радянського партизана" Кононова, якого латвійський і європейський суд засудили за геноцид і злочини проти людства.

"Радянський партизан" з друзями убив 9 латишів, за те, що вони нібито були німецькими поліцаями.

Причому зі страчених 3 були жінками. Коли одна жінка ("поліцай" на 9-му місяці вагітності) намагалася вибратися з палаючого будинку, люди Кононова заштовхали її всередину.

А нардеп-регіонал тим часом "выразил глубокое сожаление по поводу такого решения Европейского суда и назвал его политизированным и предвзятым. На фоне того, что нацизм во многих странах Европы снова поднимает голову, такой вердикт выглядит, по крайней мере, странно". Воістину, не те називають нацизмом.

Поляків і українців на Волині загинули кількадесят тисяч. Це дуже багато - десь стільки ж, скільки щодня гинуло українців в голодний 1933 рік. Якби організатори провокації хотіли задокументувати жертв Голодомору, вчиненого СРСР в Україні, для самого паперу на таку виставку довелося б вирубати чималий ліс.

З тієї ж серії провокацій і заява архієпископа Тульчинського і Брацлавського Московського патріархату Йонафана, який нещодавно заявив, що "нам, потомкам і спадкоємцям українських козаків варто покаятися за свою далеку і тяжку історію", маючи на увазі єврейські погроми під час Визвольної війни Богдана Хмельницького.

При цьому сам архієпископ - "потомок і спадкоємець" - родом з Росії.

Що ж, каятися корисно. Питання в іншому: ви десь чули заклики Московського патріархату до російського народу покаятися за всі ті злочини й геноциди, до яких причетна Росія і російський народ? Не кажу про ХVII століття, але хоча б за ХХ? Чи, може, злочинці прилетіли з інших планет?

Справжня мета таких провокацій - спровокувати міжетнічні конфлікти, розпалити міжнаціональну ворожнечу, загострити українсько-польські та українсько-єврейські стосунки, ізолювати й дискредитувати Україну, позбавити її міжнародної підтримки й погіршити перспективи її інтеграції у світ.

"Блаженні миротворці"... Іноді здається, що діячі в рясах і без, які за першим порухом з Кремля організовують провокації проти тієї землі, яка їх прийняла й годує, ще більше ніж України бояться того, що Бог справді є.

На щастя, на міжнародному рівні усе це не зажди діє. Дурних не так багато. Щойно в Ялті президент Польщі Броніслав Коморовський, заявив: "Ми не можемо прийняти ідею про те, що Європа втомилася від розширення, що їй не треба продовжувати розширення, що потрібно не поспішати, почекати".

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Історія однієї містифікації

СБУ ще не оголосило "державною таємницею" Середньовічні літописи. Хоча може. Адже всього лише уважне прочитання вітчизняних та іноземних джерел дає змогу нівеювати "совкові" історичні містифікації, які мали шанс лише в умовах, коли до дослідження історії Київської Русі допускалися виключно за дозволом КДБ.

Одна з таких містифікацій - норманська теорія Русі.

За цієї теорією, русами звалися скандинави, яких у Східній Європі звали варягами, а в Західній - також і норманами. Мовляв, саме так називали варягів фіни, а назва походить від фінського слова "веслярі".

Російський дослідник Шахматов припускав, що назвою Русь фіни могли називати шведів. Однак, ця теорія не пояснювала, чому назва фінами веслярів могла якось вплинути на назву (і що найголовніше, самоназву) етносу. Таких співпадінь є безліч у будь-яких мовах.

Приміром, перською мовою слово "рус" перекладається як "день". То що, руси - це "дневальні"?

Крім того, в скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Не називають скандинавів русами і візантійці, які добре їх знали через службу у візантійського імператора. У візантійських хроніках, які теж поки не заборонила СБУ, варяги називаються "варангами", і ніяк інакше. Візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії.

Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців - це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор'я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій - самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.

Проте найцікавіше, що і в самій Русі варягів русами не називали. Рус чи русин - це завжди місцевий, наддніпрянський мешканець. Щоправда, варяг міг бути "послом народу руського", але тоді, коли служив Київському князеві.

Більше того, у вітчизняних літописах руси часто відокремлюються не лише від варягів, але і від слов'ян. Таке відокремлення систематично повторюється щодо всіх подій до початку ХІ століття. До цього часу руси у вітчизняних літописах навіть відокремлюються від полян - слов'янського племені, центр якого Київ став столицею могутньої держави.

Під роком 1018 читаємо: "Ярослав же, зібравши русь, і варягів, і слов'ян, пішов проти Болеслава і Святополка і прийшов до Волиня, і стали вони по обох берегах Бугу".

У "Повісті времінних літ" відзначено: "Реша русь, чудь, словени, кривичі і всі: "земля наша велика і обільна, а наряду в ній нема". Тобто русь виявляється одним із племен, що закликали варягів.

Серед вояків князя Ігоря, що пішли під Константинополь, перераховуються "вої многи, варяги, русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печеніги".

Або так: "В літо 6449 (941 рік) Русь же повернулася до дружини своєї і увійшла в свої лодьї вночі... Ігор же почав обїєднувати вої многі, і послав по варяги за море". Тобто, варяги були "за морем", вони не є Руссю, хоча вони входили до складу руської дружини. Розрізнення русі й варягів присутнє і в "Руській правді", де права русина і варяга не тотожні.

У багатьох джерелах вже з ІХ століття Чорне море називається Руським, а Варязьким - Балтійське.

Згідно з літописом Нестора, захопивши Київ, князь Олег сказав: "Се буди мати городом руським".

"І беша у него варязі і словени і прочі прозвалася руссю" - говорить літопис про закріплення імені "русь" за різноплемінною дружиною, яка в Києві піддавалася поступовій асиміляції.

Новгородський літописець, представник певної фронди проти Києва на той час, наполягав на тому, що русь - "від роду варязького". Суперечки київських і новгородських перейшли у літописні зводи, де було записано взаємовиключні версії.

Новгородський літописець, до речі, також написав, що і новгородці походять від варягів, а не від словен і чуді, як воно було насправді. У самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще до приходу варягів у Новгород, у 854 році.

Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів як і про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині ХV століття для зміцнення престижу Новгорода.

Новгородцям було конче потрібно прикласти до себе шляхетне варязьке походження в ході суперечки за свій статус.

Напевно, останнім аргументом нормандської теорії походження назви Русі є назви порогів Дніпра, наведені у візантійського історика Костянтина Багрянородного (Х ст.) назви Дніпровських порогів (він протиставляє "руські" назви "слов'янським". Український археолог і історик М.Ю.Брайчевський висунув і обґрунтував гіпотезу про те, що "руські" назви порогів є не що інше, як переважно скіфо-сарматські.

Слід відзначити, що назви порогів передані у Костянтина Багрянородного досить приблизно, про це свідчить хоча б те, що він у цьому ж тексті назвав Київ три рази по-різному - "Киоава", "Киова" і "Киавон" - і це на одній сторінці тексту.

Ще більше відомостей, які відокремлюють русів як від слов'ян, так і від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах. Радянські вчені не могли адекватно пояснити цей факт, і відносили його до "наукових загадок".

Ствердження очевидної речі, десятки разів підкресленої нашим та іноземними літописцями, що руси в ІХ-ХІ століттях власне й були окремим племенем, відмінним і від варягів, і від слов'ян, вимагало глибокого переосмислення всієї ранньої історії Русі. На такий крок радянська і пострадянська історія, ув'язнена ідеологічними штампами та політичною доцільністю, зважитися не могла.

Що ж це за загадкова Русь, що мешкала на Середньому Дніпрі - не слов'янська і не варязька?

І тут ми підходимо до найголовнішого питання, яке, на мій погляд, повністю нівелює норманську теорію походження назви Русі: чому назва Русь міцно прив'язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами?

Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів в міжнародній історії. Усі ранішні свідчення про Русь на Середньому Дніпрі категорично заперечують норманське походження назви Русь.

Ще до IV ст. н. е. відноситься згадка готського історика Йордана про плем'я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому і Середньому Дніпрі. Найчастіше їх асоціюють із сарматським племенем роксолан.

Тобто, "Історія" Йордана фіксує перехід першої частини назви "роксолани" (фіксується вперше з ІІ ст. до н. е.) з "рокс" у "росс" уже в IV столітті н. е. Ймовірно, що Йорданові россомони перекладаються з готської як "люди росс", тобто, можливо, сарматське плем'я россомонів, яке згадує Йордан, вже звалося росами.

Назва Русь (hros) з'являється вперше в середині 6 століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор у VI столітті говорить про народ Північного Причорномор'я і Наддніпрянщини саме як про народ "рос", що мешкав на Середньому Дніпрі.

У "Житті Стефана Сурозького" - творі невідомого автора Х століття - у зв'язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.

У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси складали частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йде мова про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".

Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.

Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.

У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 р. про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: "він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-их роках руси мали впливово володаря.

Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов'ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім'я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване у VI-VIII століттях.

Важливі згадки про росів у візантійських джерелах датуються 842 роком (напад росів на малоазійське місто Амастриду, поблизу нинішнього Синопу на південному березі Чорного моря - "Житіє Григорія Амастридського"), та 860 рік - напад росів на Константинополь.

У творах невідомого автора ІХ століття "Худу ал-Алам" говориться, що "країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою (Россю) на півдні, і слов'янами на Заході. Царя їхнього звуть хакан русів".

Особливо чітко відмежовується русь від слов'ян у повідомленнях низки арабських мандрівників, які здійснили подорожі країною в ІХ - X століттях. Ці дані особливо цінні для нас, оскільки написані очевидцями. Так, зокрема, арабський мандрівник Ібн-Омар Ібн-Даст у своїй "Книзі дорогоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда" (30-ті роки Х століття) чітко розрізняє слов'ян, їхні звичаї, і, з іншого боку - русів. Ібн-Даст описує русів як окремий від слов'ян народ:

"Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони, займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній".

Спроби деяких істориків прив'язати цей "острів" до Криму виглядають безпідставними, з огляду на відсутність у Криму боліт та наявністю лісів лише в гірській його частині, де жодних боліт бути й не могло. Водночас, наявність такого острова кореспондується з природним ландшафтом, що існує в районі "споконвічної Русі", між течією річок Тясмин і Рось перед їхнім впадінням у Дніпро.

У цьому регіоні річки справді утворюють своєрідний острів, оточений з усіх боків водою. Заплави річок Ірдині (від міста Сміли до села Мошни) і Тясмину (від Сміли до його впадання в Дніпро вище Кременчука) являють собою давнє пересохле річище Дніпра, яке було судноплавним тисячу і більше років тому.

Нижче Канева Дніпро розходився на два розтоки, і правий з них, завширшки від одного до трьох кілометрів, був судноплавним. Між двома розтоками й знаходився величезний, в 130 км завдовжки, лісистий і заболочений острів. Нині цей "острів" розташований між ріками Дніпром, Ірдинню і Тясмином. Щодо болот, то саме поблизу Черкас і досі, попри тривалу меліорацію, існують великі Ірдинські болота. Усе це, підкреслимо, в регіоні, традиційно позв'язуваному з етнонімом Русь.

Норманська теорія Русі не здатна також пояснити, чому місце розташування назв з коренем "Рось" (Рось, Росава,Роставиця тощо. А між тим, це місцевість, де з І століття до н.е. фіксується приплив сарматського населення (найімовірніше, з племені роксолан).

Як вважав Рибаков, древності V-VII століть, знайдені по річці Рось, дещо північніше від неї (до Києва) і південніше її (до початку лугового степу), слід зв'язати з конкретним слов'янським племенем - русами чи росами.

На сьогодні найбільш вірогідною є гіпотеза про походження назви Русі з іранського (скіфо-сарматського) грунту.

Слово "рокс" ("рухс") іранськими мовами означає "сяючий", "блискучий", "світлий", "білий", "головний".

Назва "рухс" символізувала соціальні претензії на першість племен чи родів північноіранського походження, тобто скіфів або, що більш імовірно, споріднених їм сарматів.

Академік Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь - місцевого, південного походження: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов'язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов'ян. Не випадково літописець писав: "... поляни іже нині зовомая Русь".

Інакше кажучи, слов'яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов'язані й давні імена річок - Росі, а також її притоків Росави і Роставиці".

Рибаков вважав, що заміна "о" на "у" в назві росів могла відбутися у VIII-IX століттях, коли в Наддніпрянщині з'являється багато вихідців із древлянських та сіверянських слов'янських племен. Зміна "о" на "у" зустрічається в численних слов'янських назвах. Так, Руська правда в її найдавнішій редакції звучить як "Правда Роуськая", ім'я антського вождя Божа звучить у авторів VI століття як Бож або Бос, а у автора XII століття, в "Слові о полку Ігоревім" уже як Бус. Слід відзначити, що й інші слов'янські народи, як-от болгари, мають тенденцію до зміни "о" на "у" у своїй назві.

У першій половині І тисячоліття нашої ери, під час Великого переселення народів, розділилося щонайменше на три частини (одна була відтіснена іншими народами на північ у Наддніпрянщину, друга - різними шляхами рушила у Європу, виступаючи активними учасниками походів германських та сарматських племен на території аж до Іспанії і навіть Північної Африки, третя частина роксоланів осіла в Криму).

Таким чином, руси VIII-Х століть - це нащадки сарматів, найімовірніше роксолан, які поступово асимілювалися (насамперед мовно) слов'янами. Слов'яни, у свою чергу, перейняли від сарматів чимало культурних здобутків.

Слід відзначити, що племена уличів (в арабських джерелах - "лудана"), які заселяли вигин до моря між Дніпром і Дністром, східні мандрівники і географи називали не слов'янами, а конкретно русами. Арабський географ аль-Масуді в середині Х століття називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім "русів", що живуть на одному з його берегів, не плавав на ньому.

Проте для нас найцікавішою є та частина сарматів, яка ще в І ст. до н. е. почала рух на північ в Український лісостеп - давню землеробську область на Середньому Дніпрі. Катаклізми Великого переселення народів стимулювали переселення сарматських племен у відносно захищену лісостепову зону Центральної України.

Слід наголосити, що визнання "початкових" русів сарматами, асимільованими слов'янами, не заперечує значного (насамперед династичного) впливу норманів на творення Київської держави.

Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується саме виходячи з припущення, що певна частина сарматських племен (найімовірніше - частина роксолан) осіла в зручному місці в середині Дніпра - давньому цивілізаційному осередкові, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі та набігів. Поступово плем'я росів асимілювалося слов'янами, водночас зберігши і поширивши на слов'ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.

Теорія "сарматизму", тобто про походження від слов'ян і сарматів, для козацької України була основною і панівною. Її знав і Хмельницький, і Мазепа, і Дорошенко.

Вона зародилася в епоху Відродження, в часи масового знайомства з античними джерелами, й проіснувала до кінця XVIII століття, у зв'язку зі зростанням національної самосвідомості серед населення України. Сарматську (роксоланську) версію утворення Київської Русі прийняли російські дослідники Ломоносов, а також відомий антинорманіст Іловайський. Однак, слід відзначити, що їхні умовисновки не базувалися на значній фактичній базі і були швидше рефлексією на німецькі впливи в тодішній російській політиці і культурі.

В українському творі пізнього середньовіччя - "Синопсисі" - відстоювалася теорія походження русів (українців) від сарматів роксолан.

В "Універсалі Хмельницького, посланому в усю Малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також у далекі руські міста", даному під Білою Церквою в 1648 році, відзначається широке усвідомлення Хмельницьким не просто зв'язку Русі з сарматами, але сарматського походження Русі: "Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу".

Цей варіант сарматизму відтворюється й у промові Зорки на погреб Хмельницького. 1677 року, разом із призначенням Хмельницького гетьманом у Немирові, султан надав йому титул князя (володаря) Сарматійського. Один із перших панегіриків на честь гетьмана гетьмана Мазепи називається "Муза Роксоланія" Івана Орловського (1688 рік)

Також визнання сарматського характеру ранньої Русі, до поширення цієї назви на полян і сіверян, дає можливість науково пояснити специфічні риси релігії, звичаїв, побуту ранніх русів і їхню відмінність від слов'ян, які фіксує археологія та письмові джерела.

В історії відомо безліч прикладів, коли зі змішування двох і більше етносів народжувався цілковито новий етнос. Так було у випадку французів - змішування кельтів-галлів і франків-германців при чисельному домінуванні перших, із додатковою домішкою латинян.

Аналогічні процеси мали місце і в англійців (які постають як суміш германців англо-саксів з кельтами бритами, з кількісним домінуванням перших, та з більш пізньою домішкою норманів). Те ж стосується і слов'янських народів. Так, скажімо, сучасні болгари постали як суміш слов'ян і тюрок булгар, з кількісним домінуванням слов'ян, та з більш раннім етнічним підґрунтям фракійців та греків.

Якщо говорити про українців як про симбіотичний народ, що склався зі слов'ян та іраномовних народів, то перші ознаки такого тривалого і мирного симбіозу з'являються вже у скіфські часи, тобто у VIІ столітті до н.е. Цей зв'язок посилився в антські часи (до IV-VI століття н.е.), з формуванням слов'янами і сарматами сталих союзницьких відносин.

Фактично, пік слов'яно-сарматської асиміляції в середині - другій половині І тисячоліття н. е. означав утворення базового українського мегаетносу, що складався із низки слов'янських племен південно-східного ареалу слов'янства, об'єднаного спільною історією в межах Великої Скіфії та антського союзу племен.

Щоб припинити спекуляції щодо походження українців, слід наголосити: ані власне північні іранці на території України, ані власне праслов'яни не були українцями. Однак і одні, і другі були безпосередніми предками українців. Цікаво, що арабські мандірвники фіксували у русів в Х-ХІ століттях шаровари і шапки із шликами, назву "жупан" для позначення керівника.

Як пише відомий дослідник Абаєв, від скіфо-сарматських впливів українці вспадкували "звіриний стиль" Київської Русі, мову (фрикативне "г", "ікавізм", "хв" замість "ф" тощо). Зрештою, всіх нас лякали в дитинстві Бабаєм - нащадком скіфо-сарматського Папая. Досі українці уникають бити люстерка - бо так робили сармати під час похорону.

Половина язичницького пантеону Володимира Ведикого були божествами сарматського походження. Дуже багато власних назв в Україні мають скіфо-сарматське походження. Це стосується всіх річок з коренем Дн-, Дон-, Рос- тощо (Дніпро, Дністер, Дон, Донець, Дунай, Рось, Россава тощо). "Дон" сарматською мовою означає "вода".

Проблема ранньої історії Русі, ключова для розуміння становлення українського народу та його держави, насправді не має бути загадкою. Для її розв'язання існує достатній масив фактичних археологічних пам'яток та письмових джерел.

Питання - навіщо "норманська містифікація" була потрібна владі в Кремлі? І чому КДБ до історії Києвської Русі близько не підпускав незалежних вчених, особливо українських?

Відповідь проста. "Норманська теорія" походження імені Русі, при всій її ненауковості й вадах, дозволяла нехтувати належністю імені Русі Україні й стверджувати, що це ім'я прийшло, а не народилося в Україні, а тому, мовляв, на нього мають права й інші - в кого дістануть руки.

Олександр Палій - історик, політолог, кандидат політичних наук

---

Слідкувати за новими дописами

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Українську історію роблять "общім достоянієм", щоб легше привласнити

Дискусія щодо спадку Київської Русі не затихає, на моє переконання, з однієї причини - політичної. Адже наукових документальних підстав для вирішення належності спадку Київської Русі більш ніж досить.

Щоб зрозуміти етнічний характер Русі, і те, якою мовою вона говорила, варто подивитися на сучасну карту України. Україномовні території - це, власне території "ядра" Київської держави, на відміну від нещодавно колонізованих.

Банальний факт: "Кієвской Русі" ніколи не було, як і князя "Владіміра". А були "Володымер", "Кыъв". І ріка була "Лыбидь". І князів звали Володимер, Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.

Навіть Невського в літописах звали "Олександром".

Те ж стосується й географічних та власних назв X-XIII століть: "Лыбидь", "Угорське урочище", "Лядські ворота", "Печерська лавра", "Довбычка" тощо.

Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.

До князя і княгині, як свідчить літопис, предки росіян зверталися за українською традицією: "княже", "княгине". В російській мові українська звальна форма до князя, як і звернення до Бога, збережена й досі, всупереч загальним правилам російської мови.

Те ж і з традиційними іменами в релігійній традиції, яка є дуже консервативною. Чомусь московських патріархів було звати Алексий и Сергий, а не Алексей и Сергей.

"Секрет полішинеля" полягає в тому, що на території Центральної Росії перші слов'яни (роди в'ятичів і радимичів) з'явилися у 9-10 столітті, прибувши, за даними літопису, з території Польщі. У Новгороді плем'я словен з'явилося близько другої половини 7 століття, прийшовши, найімовірніше, з території Центральної Європи.

У 15-16 столітті новгородців було переважно винищено Московією геноцидними методами - масовими вбивствами, особливо за часів Івана Грозного, та переселеннями. Слов'янські переселенці на землях Росії застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та інші.

Державне ядро майбутньої Московії і Росії - Суздальське князівство - було по своїй суті князівством народу меря. Його кордони до деталей співпадали з племінними територіями мері.

Цікаво, що в нинішній Росії міста Рязань (Ерзянь) і Кострома, що мають фіно-угорські назви й розташовані у центрі традиційного фіно-угорського етнічного масиву - стали еталоном "русскости".

Тітоньки у фіно-угорських кокошниках і народних вбраннях, разом із дядьками у багряних фіно-угорських косоворотках, співають фіно-угорські частушки російською мовою, і при цьому думають, що вони співають слов'янських пісень.

Сьогодні Росія є швидше фіно-угорською державою, ніж слов'янською. Хоча, водночас, етнічні групи росіян мають різну ступінь близькості з фіно-угорськими народами.

Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися - ані під час перебування під владою Києва до 12 століття, ані через кілька століть після виходу з-під його влади.

Доказів цьому в літописах - безліч.

1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".

1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".

Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".

Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.

Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.

Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.

По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.

По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".

До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?

Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?

Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".

Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.

Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.

І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і вятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".

Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.

Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".

На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".

Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.

Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі. Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".

Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.

Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.

Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).

Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.

Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.

Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.

До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.

Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".

Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".

Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".

А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук