Стокгольмський синдром українців, або для порозуміння, люди повинні щиро цікавитися одне одним

Три десятиліття тому в столиці Швеції озброєний рецидивіст захопив заручників та добився визволення колишнього співкамерника. Протягом тижня вони відстрілювалися від поліції. Після того, як викрадачів нейтралізували газом, заручники виявилися вдячні не своїм визволителям, а злочинцям. Після відбуття терміну ув’язнення вони навіть почали товаришувати родинами.

Психологічний ефект, коли заручники починають симпатизувати злочинцям або навіть ототожнювати себе з ними, назвали Стокгольмським.

Схоже, від цього синдрому в Україні потерпає значна частина країни.

Донецька область має намір вступити до єврорегіону

Донецька область має намір вступити в єврорегіон «Донбас».

Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомив журналістам голова Донецької облдержадміністрації Анатолій БЛИЗНЮК.

«Об`єднання зусиль – це правильно. Ми говоримо про об`єднання зусиль Луганської, Ростовської та Донецької областей для вирішення тих завдань, які перед нами стоять, а вони у нас є», - сказав губернатор.

До загальних проблем трьох регіонів він відніс проблеми екології Азовського моря, річки Сіверський Донець.

«Чи не завдання для двох країн, сусідніх регіонів, займатися тим, щоб поповнювати рибні ресурси Азовського моря? Будувати заводи з розведення малька, створювати відповідні умови для нересту?

Ми спільними зусиллями вирішуємо також проблеми, пов`язані з річкою Сіверський Донець, яка тече через Луганську, Донецьку і Ростовську області. А скільки ми води там беремо, скільки очисних споруд, як вони працюють, скільки скидаємо?» - сказав А.БЛИЗНЮК.

Крім того, на його думку, угода з регіональної співпраці, ратифікована Україною, також «дозволяє громадам різних рівнів, не лише обласних, а й сільських, селищних, об`єднувати зусилля для вирішення проблем громади».

«Тому ми об`єднуватимемо зусилля для вирішення наших спільних завдань на всіх рівнях», - підкреслив голова Донецької облдержадміністрації, додавши, що влада Луганської, Донецької та Ростовської областей будуть «юридично правильно це робити».

За словами А.БЛИЗНЮКА, створення єврорегіону «Донбас» буде, швидше за все, закріплено рішеннями сесій обласних рад.

«Законодавчі збори – сесії ухвалюють таке рішення. Їх (Луганської та Ростовської областей) сесії ухвалюють рішення, що готові нас прийняти, і наша сесія обласної ради теж ухвалює рішення про вступ до єврорегіону «Донбас». Робити ми це будемо однозначно», - зазначив губернатор.

Як повідомляв УНІАН, 29 жовтня 2010 року керівники Ростовської та Луганської областей підписали угоду про створення єврорегіону «Донбас».

Як зазначили в Департаменті інформації та преси Міністерства закордонних справ РФ, це вже четвертий єврорегіон, сформований по периметру російського кордону, слідом за єврорегіонами «Дніпро» (Брянська, Чернігівська та Гомельська область Білорусі), «Слобожанщина» (Білгородська та Харківська області), «Ярославна» (Курська та Сумська області).

Єврорегіон «Донбас» створено з метою реалізації спільних проектів у таких галузях, як регіональна економіка, нові технології, комунікації, транспорт, зв`язок, наука, культура, освіта, захист навколишнього середовища, ліквідація надзвичайних ситуацій, стихійних лих та їх наслідків.

---

реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://www.unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/

Місцеві вибори на Донбасі: фактор страху

Місцеві вибори 2010 року в Донбасі суттєво різняться від місцевих виборів, скажімо, в Тернополі чи Полтаві. Для місцевих мешканців Донбасу вони проходять під "знаком перемоги" донецьких. Тепер в них є свій президент - той, хто "робить все для людей" і "будує нову країну", щоправда - без українців.

Чим довше Віктор Янукович керує Україною, тим сильнішим і відвертішим стає розчарування в ньому його виборців. Сумні очі вірних прибічників Партії регіонів красномовно говорять про зростаючі ціни на газ та квартплату, постійне зростання цін на продовольчі товари, вседозволеність податкових та фіскальних органів, про корумпованість і безправство в судах.

Проте, на мій погляд, ці речі доволі зрозумілі і певною мірою очікувані більш-менш свідомими громадянами від сьогоднішньої партії влади. Найстрашніше те, що люди ще бояться. І після п'яти років Помаранчевої влади мешканці Донбасу, зокрема Донецька та Горлівки, живуть лякаючись майже всього.

Цей страх не є якимсь міфічним привидом, а справжньою реальністю, в якій існують пересічні донеччани і мешканці області.

На жаль, мені самому судилося переконатися в достовірності цього ненажерливого "страху". Спершу люди самі зголошуються прийти на зустріч, як це було з горлівськими бібліотекарями (сто п'ятдесят чоловік), а потім, дізнавшись що ти не з ПР, а з іншої партії, тобі відмовляють в зустрічі.

Величезна проблема виборів "по-донецькому" полягає в тому, що лікарі висловлюють свою солідарність зі, скажімо, позицією Європейської партії, проте бояться, що їх за активну підтримку цієї позиції звільнять з роботи.

Проблема в тому, що для привітання школярів зі святом Першого дзвоника до шкіл запрошують виключно представників Партії регіонів, на всі інші партії поширюється заборона. Проблема також в тому, що, яким би сильним не був тиск на підприємців в Донбасі, вони все одно не здатні боротися за свої права.

Така ситуація в демократичній країні на початку ХХІ століття видається фантастичною, проте вона - цілком реальна. Ніколи ці люди не зможуть відстояти нормальну ціну на газ або адекватні тарифи на комунальні послуги, якщо вони бояться висловити свою громадянську позицію.

Звісно, якби Янукович став президентом п'ять років тому, то ситуація була б набагато критичнішою - і в усій Україні, і в Донецькій області.

Дякувати Богу, він прийшов до влади не 2004, а 2010. Це дає надію в те, що люди, нарешті, усвідомлять себе справжніми громадянами країни. І хоча вони поки що не прокинулися остаточно, проте в Донбасі спостерігається позитивна тенденція.

Мешканці Донбасу дивляться на владу, яку вони звуть "своєю", вже зовсім іншими очима.

Переконаний, чим більше ця влада буде керувати країною, тим ширше розкриються очі у людей.

"Затягування пасків" і "краще життя вже сьогодні" нарешті призведуть до того, що людям урветься терпець. Розчарувавшись в тій владі, якій вони довіряли, громадяни зважаться вийти зі своїх "кухонь" на вулиці, бо на тих самих "кухнях" розмови набувають досить чіткого змісту.

Зрушило! Я впевнений, що демократичні сили Донбасу і всієї України переможуть в найближчому майбутньому.

Іншою причиною, яка ускладнює ці місцеві вибори, є проблема масового рейдерства. Багато партій демократичного табору заповнені представниками Партії регіонів, аби на виборах отримати статус спостерігачів.

Все це робиться задля того, щоб було легше підтасувати результати виборів. Така поведінка ПР значно ускладнює сам виборчий процес для демократичних сил.

В самій же провладній партії відсутні будь-які ознаки демократії. Поки "цар" згори не вкаже хто буде кандидатом від ПР, доти жодних рухів.

Жодних конференцій, обговорень, висунень кандидатів. Так сталося в Горлівці. Місцеві кандидати-регіонали "побавилися" трохи в конкуренцію і боротьбу між собою, аж поки в Києві вольовим рішенням не був призначений один з них "майбутнім мером міста".

Чому Партія регіонів вдається до таких дій - пише закон про вибори під себе, займається рейдерством?

Відповідь одна: вони бояться правди. І дуже скоро страх пересічних громадян перейде до ПР, бо керманичі цієї партії перелякані набагато більше за звичайних людей.

Зрештою, надворі не 1937 рік, всіх не звільнять, всіх мовчати не примусять, а сучасні медійні технології поширюють інформацію швидко і в повному обсязі.


Місцеві вибори 2010 року - це своєрідний іспит для громадянського суспільства України. Чи існує воно? Чи здатне на висловлення власної думки?

Чи ще приспане?

Сподіваймося, що ні. Оскільки, як сказав Бернард Шоу: "Демократія - це гарантія того, що нами керують не краще, ніж ми того варті".

Петро Антип, голова Донецької обласної організації партії "Європейська партія України"

---

Підписатися на нові дописи RSS   twitter

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Півострів $вободи. Територія, вільна від донецьких

Усі намагання збагнути логіку дій "нової" української влади заводять у глухий кут.
Ну чим, скажіть, не догодили коаліції Білик з Могилевською, що їх планують викинути з радіоефірів, знявши квоту на українських виконавців?

Чим завинив найзавзятіший бойовик партії Шуфрич, що його відсунули від корита?
Що за трилер відбувається навколо Податкового кодексу?

Навіщо потрібен цирк із 11-12-річним шкільним навчанням та підручниками в інтернеті попараграфно? Суцільні загадки.

Єдине, у чому згодні критики - донецькі намагаються підгорнути все під себе. Навіть не зазираючи до біографії нового міністра, прокурора чи директора можна вгадати: народився або працював на Донбасі.

Нашестя донецьких на керівні посади має настільки масовий характер, що ми починаємо жалкувати - ну чого ж це свого часу бабуся, тікаючи від НКВД, так недалекоглядно перебралася до Молдови, а не на шахти!?

Бо якби купалися не у Дністрі, а у благословенних водах Сіверського Донця, мали б тепер реальні шанси на посаду - адже нас, донецьких, мало, а крісел багато!..

Однак не поспішайте з висновками, любі друзі. Адже у надрах Кабміну зріє документ, який має на меті суттєво обмежити вплив висуванці шахтарського краю. І розробляється він на виконання доручення президента Януковича. Ви вже заінтриговані?

Коридорами урядових будинків подорожує стос паперів із усною вказівкою: "Терміново узгодити. Це - політичне рішення". І зветься він "Закон України Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим".

Дозвольте процитувати цей вікопомний документ:

"Члени Ради міністрів АРК призначаються на посаду Верховною Радою АРК за поданням Голови Ради міністрів АРК".

Цікаво? Дуже цікаво. Хоч би тому що склад Ради міністрів, не планується узгоджувати з Києвом.
Уважний перегляд статей Закону чітко дає зрозуміти: для Сімферополя Київ більше не столиця. Вони самі призначатимуть собі міністрів, самі звільнятимуть їх. Президент України у проекті перетворюється на клоуна, який лише погоджує кандидатуру Голови Ради міністрів, але не може його звільнити, до того ж зобов'язаний затвердити відставку місцевого Уряду, якщо її підтримали 2/3 депутатів ВР Криму.

Але найсмішніше, що згідно законопроекту Верховна Рада України позбавлена навіть цього задоволення. Для кримської влади її взагалі не існує.

От і скажіть нам, будь ласка, як цей документ вписується у концепцію "усьо буде Донбас"? Де ж тут примат інтересів шахтарського земляцтва?

Законопроект чітко оголошує Крим територією, вільною від донецьких. А заразом і від київських. Нема чого їм влазити у внутрішні справи суверенної, тобто, пробачте, автономної республіки.

Крим остаточно перетворюється на острів. І не через прогнози метеорологів про підвищення рівня води у Чорному морі. А через законопроект, підготований Кабміном України на доручення Президента України.

Що це? Невеличкий сувенір Путіну на честь чергової зустрічі без краваток? А може, ознака глибинних процесів, що відбуваються у владних коридорах?

І тут нам чомусь пригадався план порятунку України від українців - той самий, що його 2004-го року ухвалили на берегах славної річки Сіверський Донець у місті Сєвєродонецьку. Пам'ятаєте цей доленосній з'їзд?

Для тих, у кого слабка політична пам'ять нагадаємо. З'їзд у Сєвєродонецьку вирішив, що у випадку програшу Януковича вони ініціюватимуть зміну адміністративно-територіального устрою нашої держави. Тобто розколють Україну.

І знаєте, що? Попри всі розмови, попри шість років, що минули звідтоді, рішень з'їзду ніхто не відміняв! Звісно, Янукович вимушений був проголосити пріоритет соборності України.

Але бугор не може відмінити рішення сходки. Це знає навіть Лавринович.

Згадайте-но перші лави сєвєродонецьких "заколотників". Чи не ці самі обличчя ми сьогодні спостерігаємо на Банковій, Грушевського, Інститутській?

Ну а тепер розглянемо дії нинішньої влади через призму її ж таки рішень шестирічної давнини. Вам не здається, що картинка починає прояснюватися?

Чи ж не з Сєвєродонецька ростуть ноги "політичного рішення" відшвартувати Крим від України за допомогою "Закону про Раду міністрів Автономної Республіки Крим"?

А з іншого боку зверніть увагу на проект "Закону про всеукраїнський референдум"? Нагадаємо, що у цьому дітищі "нових господарів" України закладено механізм територіальних змін через "ратифікаційний" референдум.

Уявіть собі: підпише наш Президент з якимось сусідом угоду про відторгнення частини території. У повній тиші підпише, днів за десять підготовки - пам'ятаєте, як це нещодавно було? Потім референдумом швиденько затвердять - і все. "Прощавайте, ждіте волі! Гей на коні, всі у путь!" Хто може завадити вільному волевиявленню на підконтрольних територіях?

От усі зараз накинулися на Андруховича. Але ж він лише письменницьким нюхом вловив думки влади. З невеличкою поправкою - йдеться не тільки про Крим і Донбас, але й про Одесу, Харків, Миколаїв, Запоріжжя. Втім, для справжнього інтелектуала це не так важливо - одною областю більше, одною менше.

Чи то візьмемо новонароджений і підписаний "Закон про судоустрій і статус суддів". Той самий, в якому "у судах, поряд з державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин...".

Цитований абзац поки що не підкріплений процесуально, і ми все-таки сподіваємося, що слово "поряд" не перетвориться на "або", і означатиме не більше, ніж можливість перекладу. Бо розкол судової системи за мовною ознакою - давно відома у світі хвороба. Подивіться на досвід Бельгії чи тої самої Канади. Спитайте фламандськомовних бельгійців про їх сумний досвід судових баталій на території франкомовної Валлонії - вони розкажуть багато цікавого.

Розмежування судової системи за мовно-територіальним принципом - один з найефективніших важелів розколу країни. У цьому ви переконаєтеся, просто погугливши світову мережу за відповідною темою.
Або навіть звернемо увагу на реформи Міністерства торгівлі освітою. Молоді спеціалісти, які навчалися своєю національною мовою і не володіють при цьому державною, зможуть повноцінно працювати або у межах місцевого мовного анклаву, або подадуться за кордон - туди, де панує їхня мова. Результат - мовне кріпацтво. Фахівці "прив'язуються" до свого регіону, втрачаючи конвертованість та можливість вільного пересування в межах країни.

Багато відкриттів робиш, розглядаючи дії чинної влади через призму Сєвєродонецька-2004. Але все-таки не може не виникнути питання.

Навіщо сьогодні, у 2010-му, повертатися у 2004 рік? До чого тут Сєвєродонецьк?

Розуміємо, що тоді, у часи Помаранчевої революції, перелякані депутати голосували за розкол, бо боялися відплати за свої "художества". Але ж безкарність, яку забезпечили їм переможці, ба навіть ордени, даровані найбільш одіозним діячам виборчого безприділу, мала переконати - ворон ворону ока не виклює.

Тому для розуміння справжніх мотивів владних рішень давайте згадаємо, хто у нас сьогодні при владі. Не за прізвищами, а з світоглядом.

Здебільшого це вихованці радянського агітпропу з бандитським досвідом дев'яностих. Тобто - бізнесмени за родом занять та марксисти за вихованням.

А як нас вчив великий Маркс (у переказі Леніна)? За кожною дією треба шукати економічний інтерес.

Тому давайте разом проаналізуємо події останніх років у цьому ракурсі.

Криза світової економіки, яка найбільше окошилася на Україні, дала всім зрозуміти - наша країна збудована за принципом країни-корпорації. Кілька стратегічних виробників вивозять на експорт метал, хімію, зброю, трошки зерна... На виручену валюту через кордон завозиться все, що потрібно для внутрішнього споживання - електроніка, одяг, цукор, скло, мило, книжки... Кількістю побільше та ціною подешевше.

Оце і все. Внутрішнє виробництво майже відсутнє. Нащо виробляти самим, якщо можна привезти готове?

Далі - дуже просто. Стратегічні підприємства платять податки, які ідуть на забезпечення пенсіонерів, міліціонерів, вчителів та лікарів. Але через те, що залізорудні поклади розташовані по території України нерівномірно, регіони поділяються на донорські та дотаційні.

Тобто метал виробляють у Дніпропетровську, а пенсіонери живуть скрізь - зокрема у сусідньому Кіровограді. От і платять олігархи кіровоградським бабусям та закарпатським лікарям практично зі своєї кишені.

І скажіть нам, як марксист марксистам. Воно їм треба?

Ні, ми серйозно. Якщо економіка країни не замкнена в одну систему, а працює за принципом: вивіз-отримав валюту-закупив-завіз - кому потрібні дотаційні області? Значно вигідніше жити собі окремим регіоном-заводом. Як те ж таки Придністров'я.

Пам'ятаєте героїв фільму "Кіндза-дза": "Скрипаль не потрібен".

Українській владі не потрібні регіони, з яких нема що експортувати. Вони каменем вантажем на шиї олігархів, вимагають дотацій, соціальних виплат та такого іншого.

Якщо влада і далі розвиватиме модель країни-корпорації, то відокремлення від неефективних територій - усіх цих києвів, хмельницьких, ужгородів та чернівців - значно підвищить прибутковість того, що залишиться.

Не сумнівайтеся, що мешканці Донеччини, якщо їм це докладно пояснити, із задоволенням проголосують на "ратифікаційному" референдумі "За". Нам більше залишиться!

Звісно, ми з вами розуміємо, що "більше залишиться" зовсім не їм - про це свідчить досвід того ж таки Придністров'я. Більше залишиться господарям заводів - але це вже буде після плебісциту. А проте купка власників країни-корпорації, підбиваючи баланс, отримають зайві нулі перед комою - те, що раніше так чи інакше перераховувалося як субвенції слабким регіонам. Хіба не варта шкурка вичинки?

Однак найперспективніше те, що проект має дуже прозорі зовнішньополітичні перспективи. Північний сусіда підтримає розкол України так само, як він це робив уже в Абхазії, Осетії і тому ж таки Придністров'ї.

Росія дуже затишно почуватиметься у оточенні напів-бандитських псевдодержав, які натомість регулярно купують газ і не викаблучуються. З пацанами, які сидять на металі, домовлятися значно простіше, ніж зі справжніми державними діячами, які рано чи пізно з'являються на чолі економічно суверенних країн.

Тож не дивно, що пілотним проектом розколу нашої країни стає Крим. Географічно зручний та ідеологічно оброблений. Бо якщо завтра Януковича виженуть, і Україна спробує скасувати закон "Про Раду міністрів АРК" - це без сумнівів буде розцінено як акт агресії проти мирного кримського населення.

От тоді вже можете не сумніватися - Російський Чорноморський флот зуміє захистити демократію та самостійність Криму від зазіхань київських бандерівців. За абхазько-осетинським зразком.

Якщо ж хтось загрожуватиме економічними санкціями проти "Півострова $вободи" - як то перекриття газу, електрики чи водоводу, у Росії вистачить сил взяти під охорону комунікації та продуктопроводи аж до самих витоків Дніпра.

Не вірите?

Брати Капранови

---

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Андрухович: У мене нема позиції відділити Донбас і Крим

Письменник Юрій Андрухович стверджує, що не закликав відділити Крим і Донбас від України.
Про це він сказав в інтерв'ю Бі-Бі-Сі.

"...Немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця", - сказав Андрухович.

"Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати", - додав він.

Андрухович також підкреслив, що його останні заяви "не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії".

"Це думка, висловлена під час інтерв'ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів - Донбасу і Криму - голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає", - сказав він.

---

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Янукович потрапив до топ-10 найбагатших людей Донбасу

Президент України Віктор Янукович названий десятим у списку найбагатших людей Донбасу.

Такі дані рейтингового опитування "ТОП Донбасу", проведеного Центром досліджень соціальних перспектив Донбасу та інтернет-виданням "Острів".

Опитування проводилось у чотирьох номінаціях, метою яких було з'ясувати, хто з людей, які асоціюються з Донбасом (Донецька і Луганська області), вважаються найбільш багатими, впливовими, відомими і перспективними.

В номінації "Гроші Донбасу" перемогли: 1. Рінат Ахметов, 2. Сергій Тарута, 3. Віталій Гайдук, 4. Андрій Клюєв, 5. Володимир Бойка, 6. Валентин Ландик, 7. Микола Янковський, 8. Борис Колесников, 9. Георгій Скударь, 10. Віктор Янукович.

А ось пишаються жителі Донецької і Луганської областей перш за все спортсменами і людьми мистецтва. У номінації "Гордість Донбасу" до першої десятки увійшли: 1. Сергій Бубка, 2. Лілія Подкопаєва, 3. Вадим Писарєв, 4. Рінат Ахметов, 5. Іосиф Кобзон, 6. Дмитро Халаджі, 7. Віктор Янукович, 8. Руслан Пономарьов, 9. Альбіна Дерюгіна, 10. Інна Дорофеєва.

В номінації "Вплив Донбасу" позиції в першій десятці розподілилися таким чином: 1. Віктор Янукович, 2. Рінат Ахметов, 3. Борис Колесников, 4. Сергій Бубка, 5. Олександр Єфремов, 6. Наталя Королевська, 7. Андрій Клюєв, 8. Юрій Бойко, 9. Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон, 10. Анатолій Близнюк.

Найбільш перспективними діячами донецько-луганського регіону опитані експерти, окрім Ріната Ахметова і Віктора Януковича (перше і друге місця відповідно), назвали: 3. Наталю Королевську, 4. Миколу Льовченка, 5. Андрея Клюєва, 6. Бориса Колесникова, 7. Едуарда Прутника, 8. Олександра Єфремова, 9. Митрополита Іларіона, 10. Вадима Писарєва.

Как повідомлялося, президент України Віктор Янукович в минулому році, будучи депутатом Верховної ради і лідером фракції, мав дохід в 235 тисяч 371 гривну, з яких 190 тисяч 45 гривень склала заробітна плата.

Українцям Донбасу треба допомогти

Заочна дискусія між заступником глави адміністрації президента України Ганною Герман і письменником Юрієм Андруховичем стосовно “українськості” України і окремих регіонів отримала розвиток у розмові Бі-Бі-Сі з поетом Леонідом Талалаєм.

Юрій Андрухович, говорячи про Донбас, Крим та інші регіони, де переважно мешкають ті, хто називає себе російськомовним населенням, каже: “якщо вони не хочуть бути частиною України, можливо, їм варто від’єднатися від України”.

На що Клацнути Ганна Герман заперечує, що це “заклики до сепаратизму: неважливо, якою мовою любиш Україну”.

До цієї дискусії долучився поет Леонід Талалай, виходець з Донбасу, міста Горлівка. В інтерв’ю Бі-Бі-Сі він говорить про те, чи хвилюють порушені питання самих донбасівців.

Леонід Талалай: Як людина, яка виросла в Донбасі, можу сказати, що такі питання раніше не порушувалися. Було тяжіння до “донбаського патріотизму”, мовляв, Донбас дає вугілля і таке інше, а от щодо відокремлення – скільки я жив у Донбасі, я такого не відчував.

Бі-Бі-Сі: Ви вважаєте себе у цьому сенсі типовим донбасівцем?

Леонід Талалай: Думаю, так. Я завжди захищав, як типовий донбасівець, не тільки українців на Донбасі. Там приблизно 60% українців, але також є греки, білоруси, вірмени… Начальство Донбасу хизується, що представлено майже сто різних національностей. Це все так, але мені завжди хотілося, щоб, наприклад, греки залишалися греками, білоруси білорусами… Греки - згуртований народ, вони мають можливість видавати книжки, вчитися в школах та інше. А от білоруси, яких набагато більше в Донбасі, ніж греків, нічого там не мають. Тому мені дуже прикро. Ми багато говоримо про Хартію європейську, про те, що треба підтримувати національні меншини. Тому тут є проблема - як підтримати білорусів, які живуть в Донбасі.

Бі-Бі-Сі: А чи не проблема – як підтримати українців, які живуть в Донбасі, адже вони фактично зросійщені?

Леонід Талалай: Так, це ще глобальніша проблема, але зараз її вирішити важко. Тому що та машина, яка працювала на зросійщення всіх і вся, зробила свою справу. І повернути людей до рідної мови важко, хоча там є дуже багато людей, які б хотіли повернутися, але є проблема зі школою, з політикою… Зрозуміло, що без вирішення на державному рівні цієї проблеми нічого не буде.

Бі-Бі-Сі: Ганна Герман в інтерв’ю Бі-Бі-Сі сказала доволі суперечливо, що з одного боку, “не можна насаджувати українськість, зокрема, в Донбасі і Криму”, а з іншого, вона закликає “іти на Схід з українською ідеєю”. То хто мав би відроджувати українськість, все ж таки влада?

Леонід Талалай: Безперечно, насамперед, йде мова про підтримку шкіл, підтримку української культури на Донбасі, газет, тому що там безліч російських газет, і лише 2-3 українських. На те, щоб людина усвідомила, що вона українець і живе в Україні, все-таки потрібен час. І не треба робити таких поспішних заяв як Андрухович, час усе виважить і нормально спрямує.

Дати Донбасу можливість відокремитися – означає віддати його Росії. Відповідь Андруховичу

Ампутація чи лікування?
«Якщо ще колись станеться таке диво, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то потрібно буде дати можливість Криму і Донбасу відокремитися. Зараз вони цього не зроблять, тому що сьогодні їхні люди сидять при владі в Києві. Але я майже не вірю в те, що помаранчеві коли-небудь прийдуть до влади " (UNIAN).

Не подумайте, що цю думку висловив якийсь українофоб. Ні, то сказав якраз патріот, наш популярний письменник Юрій Андрухович в інтерв’ю Оксані Климончук (УНІАН). Думку відразу ж підхопили інші інтернет-видання і понесли у світ до мільйонів читачів.

Який викид щедрості! – здивується десь далеко стороння людина. А хтось ближчий і здивується, і вельми втішиться: о, нарешті самі шароварники визнали, що заковтнули не своє! Може, й похвалить автора. Одначе той має свій аргумент: «Я ніколи не підраховував спеціально, але, як то кажуть, на око – наш проукраїнський політикум без цих двох регіонів на кожних виборах мав би десь понад сімдесят відсотків. Тобто була б така міцна проукраїнська більшість у парламенті, міцна проукраїнська влада і західний вектор був би поза дискусій».

Дати можливість відокремитись – насправді означає віддати Росії. Тут і захотілося втрутитись: так-так, ви-но почніть, пане, знову віддавати – це комусь вельми сподобається, і на черзі постануть Дніпропетровськ, Харків, Одеса... (а є ще західні сусіди!). Бо, відомо, апетит приходить під час їди, бо ніякого швидкого розмежування в ментальності наших громадян не відбудеться. Росія недарма віками розселяла в Україні свій етнос. До того ж не забувайте: у названих регіонах є ще й українські села, де живе наша культура і певною мірою історична пам’ять. Перефразувавши Тараса Шевченка, скажу: «Ви на сторожі коло НИХ поставте слово!» А щодо Криму зокрема, де проживає близько півмільйона українців, то врахуйте ще історичну пам’ять татар: вони зовсім не хочуть повертатися до Росії. От лише українців там стало менше: з 1989 по 2001 рік їх число скоротилося на 2,4 відсотка.

Кажете, віддати… Та ми вже, як той казав, навіддавалися – на всі боки. Не буду тут перераховувати втрачені землі з українським етнічним населенням і тим самим викликати в когось гіркоту від поразки, а в когось радість від перемоги. Лише додам: берегти треба також безлюдні території. Он сьогодні Румунія вже почала розвідувальні роботи на дільниці нафтогазоносного Черноморського шельфу, яку відсудила в України, бо наші високовладні «лохи», укладаючи угоду раніше, погодились винести «за дужки» спірне територіальне питання.

Для подальшої нашої розмови вважаю за потрібне навести деякі офіційні дані щодо проблемного Донецького регіону. За Всеукраїнським переписом 2001 року, на Донеччині українці складали переважну більшість населення – 56,9%. Українську мову вважали рідною 24,1% населення області, що на 6,5 відсоткового пункту менше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 74,9%. Порівняно з минулим переписом населення цей показник зріс на 7,2 відсоткового пункту. 41,2% українців вважали рідною мову своєї національності, російську – 58,7%, іншу – 0,1%. І 98,6% росіян вважали рідною мову своєї національності, українську – 1,3%, іншу – 0,1%.

Отже, тут бачимо не лише наслідки вікового імперського гніту, а й неефективність нашої «незалежної» влади з самого початку, коли за якихось два роки показник рідномовних українців зменшився на 6,5 відсоткового пункту. Одначе навіть ці показники наочно переконують нас у наявності оптимістичної перспективи, альтернативної державній чи офіційній двомовності, тим більше, повному зросійщенню Донбасу або виокремленню його з України. Маю на увазі вже випробуване в інших країнах національне відродження, що обов’язково означає натуралізацію зросійщених українців на їхній історичній Батьківщині, повернення їм рідної мови тощо. Базові умови для цього достатні – слово за державою.

Не обійшов увагою письменник і роль президента Віктора Ющенка: «У результаті політичної боротьби з нього зробили націоналістичного монстра, а для донецьких він узагалі став якимось фашистом, нациком. Тобто навіть настільки компромісний, об’єднавчий варіант не спрацював». З приводу цього можу зауважити: Віктор Ющенко сам дозволив таким себе зробити. Як я вже не раз наголошував, так буває завжди, коли супротивника не перемагаєш, а тільки дражниш, коли своїми мікродозами насправді робиш корисне йому щеплення проти української національної ідеї.

З донецькими «друзями» В.Ющенко тільки ще не родичався – настільки мав люб’язні стосунки, а от системно й постійно з регіоном не працював. Іноді його президентство виглядало як аматорське заняття, коли не хочеш і знати, що тобі замилюють очі, коли віддаєш супротивникові ініціативу, коли зникає почуття обов’язку. Напевне, багатьох нас неприємно вразило повідомлення про те, що 17 квітня 2008 року учні Донецької гімназії №70, ошатно вбрані, в урочистому хвилюванні кілька годин марно прочекали на президента, який мав провести для них важливий урок, побесідувати з випускниками. Як зазначає Kompromat.ua (переклад – О.П.), «Прогулявши урок з євроінтеграції, Віктор Ющенко скоротив своє відставання від графіка і розпочав Всеукраїнську нараду «З любов’ю і турботою про дітей: рік національного усиновлення» із запізненням на 2 години». Далі президент відвідав спортивний стадіон, де пробув «рівно 7 хвилин. Після чого сів за кермо, запросив до себе в машину Ріната Ахметова і поїхав на високій швидкості. Зі стадіону президент з Ахметовим виїхали близько 18.00. З Донецька Віктор Ющенко вилетів близько 21.00. Де перебував глава держави три години по закінченні офіційної програми візиту в Донецьк?.. За інформацією джерел «Острова», цей час Віктор Андрійович прогостював удома в Ріната Леонідовича».

Зважаючи на безсумнівний патріотизм, літературний талант і незалежну світоглядну позицію Юрія Андруховича, я можу прийняти лише як фігуральний вислів його твердження: «Бо ж не може насправді претендувати на кращу долю народ, який воліє стояти раком на городах замість того, щоб читати книжки»… Так, українці сьогодні мало читають, але не через городи. Завдяки тим городам вони себе годують. І не вина пересічного українця в тім, що на його душу мало припадає книжок…

Думки Юрія Андруховича прозвучали в супроводі цікавих рефлексій, викликаних політичними подіями в Україні, а також деяких історичних узагальнень, оригінальних метафор, але не з усіма ними можна погодитися. Заперечуючи йому, я, проте, знаю: наш письменник не має нічого спільного з особами, що навмисне запускають у народ провокації з надією, що ті приживуться і почнуть зомбувати людські голови. Юрій Андрухович не такий: він просто помилився. Замість того, щоб вирішити проблему, він захотів її позбутися в ось такий інстинктивний спосіб. Замість лікування він обрав ампутацію. Схоже, не витримали нерви.

Коли йдеться про захист наших національних інтересів, ми ніколи не повинні привселюдно висловлювати свої страхи, сумніви, безвихідь, готовність поступитися. Пригадую, як Леонід Кравчук колись безпорадно розводив руками на тему перебування російського Чорноморського флоту в Україні: а як ми, мовляв, його виведемо?.. Така демонстрована світу безпорадність в устах президента не додає авторитету ні йому, ні очолюваній ним країні. Бо є міжнародні суди, є зрештою сама ПОЗИЦІЯ, співмірна твоєму статусу.

Як ми вже звикли поступатися!.. Поступилися ядерною зброєю, вітчизняним іменем у громадянських документах, національними інтересами, правом на самостійні рішення і людське життя… Одне слово, поступаємося державною незалежністю і власною свободою. Але, що важливо, поступається не український народ, поступається завжди його владна верхівка. У тім ви самі переконаєтеся, якщо порозмовляєте на цю тему з українцями Сходу і Заходу.

У відвертих зізнаннях Юрія Андруховича я бачу щирий біль за долю України, в основному почуваюся його однодумцем, але пораду ось так «відокремлювати» вважаю наївною і небезпечною.

Олекса Палійчук, Київ