Голова Севастопольської міської державної адміністрації Валерій Саратов заговорив українською на підтримку державної мови в Криму.
Виступаючи на урочистих зборах 21 серпня, присвячених Дню незалежності України, чиновник пообіцяв, що зробить все для того, щоб діти в Севастополі володіли трьома мовами - українською, російською та англійською.
Під час свого виступу глава Севастополя перейшов на українську, а потім знову продовжив російською мовою.
"Для більшості севастопольців російська мова - рідна. І ми зробимо все, щоб наші діти краще всіх не тільки в Україні, але і в Росії знали російську мову. У той же час є й українську мовою, яка є державною для українців. Ми зробимо все , щоб наші діти вільно спілкувалися українською ", - заявив Валерій Саратов.
Мер також відзначив, що володіння відразу трьома мовами дає свободу будь-якій людині. Він заявив, що не існує проблеми мови, а є проблема тільки в тому, що кожна мова має бути захищеною.
Варто відзначити, що у загальноосвітніх навчальних закладах міста Донецька державною мовою з нового навчального року будуть навчатися більше чверті всіх учнів, у дошкільних установах - майже половина.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
статті про українську політику і не тільки
22.08.10
Автора 10 заповідей українського націоналіста вшанували на Прикарпатті
Сьогодні у селі Угорники Івано-Франківської міської ради до Дня Незалежності України урочисто відкрили пам’ятник одному з ідеологів ОУН, куратору військового сектора ОУН в повоєнний час і наступникові Степана Бандери на посаді голови Проводу ОУН - Степану Ленкавському (1904-1977).
Як передає кореспондент УНІАН, пам’ятник відкрили у відреставрованому сквері села на перехресті вул.Федорченка, Черемхової та Повстанців.
На урочисте відкриття прибули ветерани УПА, лідери правих місцевих партій, представники влади, жителі села. Священики освятили монумент.
Виступаючи на урочистому віче, промовці згадували життя свого земляка, який присвятив «українському національному руху і боротьбі за незалежність України».
«Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї» - саме так починається Декалог українського націоналіста. А його написав галичанин, уродженець села Угорники, тепер Івано-Франківської міської ради, С.Ленкавський.
На думку промовців С.Ленкавський «як аналітик, філософ, публіцист і теоретик багато зробив для становлення і активної діяльності ОУН». “І саме напередодні 19-ї річниці Незалежності України, - як зазначив депутат обласної ради, кандидат історичних наук, дослідник життя і творчості автора Декалога,Олександр СИЧ, - такі діячі, як Степан Ленкавський, заслужили, щоб їхніми іменами називали вулиці, встановлювали їм пам’ятники».
Автор пам`ятника - лауреат Національної премії імені Тараса Шевченко Василь ВІЛЬШУК.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як передає кореспондент УНІАН, пам’ятник відкрили у відреставрованому сквері села на перехресті вул.Федорченка, Черемхової та Повстанців.
На урочисте відкриття прибули ветерани УПА, лідери правих місцевих партій, представники влади, жителі села. Священики освятили монумент.
Виступаючи на урочистому віче, промовці згадували життя свого земляка, який присвятив «українському національному руху і боротьбі за незалежність України».
«Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї» - саме так починається Декалог українського націоналіста. А його написав галичанин, уродженець села Угорники, тепер Івано-Франківської міської ради, С.Ленкавський.
На думку промовців С.Ленкавський «як аналітик, філософ, публіцист і теоретик багато зробив для становлення і активної діяльності ОУН». “І саме напередодні 19-ї річниці Незалежності України, - як зазначив депутат обласної ради, кандидат історичних наук, дослідник життя і творчості автора Декалога,Олександр СИЧ, - такі діячі, як Степан Ленкавський, заслужили, щоб їхніми іменами називали вулиці, встановлювали їм пам’ятники».
Автор пам`ятника - лауреат Національної премії імені Тараса Шевченко Василь ВІЛЬШУК.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Запорізький суд заборонив «Свободі» проводити будь-які акції
У суботу Запорізький окружний адміністративний суд заборонив місцевій «Свободі» проводити будь-які акції на День Незалежності.
Як повідомили УНІАН у прес-службі ВО «Свобода», іншим рішенням вищеназваний суд заборонив пікетувати Запорізьку обласну раду на підтримку підприємців авторинку на Оріхівському шосе.
«У Запоріжжі було реалізовано вже класичну схема заборони проведення акцій «Свободи». Кишенька владі партія чи організація подає заявку на той самий час і місце, що й «Свобода». Влада подає до суду. А суд штампує незаконне рішення», - зазначається у повідомленні.
У прес-службі нагадали, що 20 серпня Запорізький окружний адміністративний суд «заборонив «Свободі» проведення автопробігу на честь загиблих земляків від підриву ДніпроГЕСу 18 серпня 1941 року 157-м полком НКВС».
«21 серпня ця рейдерська схема була задіяна двічі. Спочатку суд заборонив акцію на підтримку підприємців, а згодом без зайвої винахідливості заборонив «Свободі» акції на День Незалежності», - зауважили в прес-службі.
«Свобода» вважає неприпустимим судові обмеження конституційних прав та заявляє, що не відмовиться від святкування святого для кожного українця свята – Дня Незалежності. Запорізька «Свобода» буде 24 серпня 2010 року на вулицях Запоріжжя», наголошується у повідомленні партії.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як повідомили УНІАН у прес-службі ВО «Свобода», іншим рішенням вищеназваний суд заборонив пікетувати Запорізьку обласну раду на підтримку підприємців авторинку на Оріхівському шосе.
«У Запоріжжі було реалізовано вже класичну схема заборони проведення акцій «Свободи». Кишенька владі партія чи організація подає заявку на той самий час і місце, що й «Свобода». Влада подає до суду. А суд штампує незаконне рішення», - зазначається у повідомленні.
У прес-службі нагадали, що 20 серпня Запорізький окружний адміністративний суд «заборонив «Свободі» проведення автопробігу на честь загиблих земляків від підриву ДніпроГЕСу 18 серпня 1941 року 157-м полком НКВС».
«21 серпня ця рейдерська схема була задіяна двічі. Спочатку суд заборонив акцію на підтримку підприємців, а згодом без зайвої винахідливості заборонив «Свободі» акції на День Незалежності», - зауважили в прес-службі.
«Свобода» вважає неприпустимим судові обмеження конституційних прав та заявляє, що не відмовиться від святкування святого для кожного українця свята – Дня Незалежності. Запорізька «Свобода» буде 24 серпня 2010 року на вулицях Запоріжжя», наголошується у повідомленні партії.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
В Ужгороді пройде акція Я не продаю Україну!
24 серпня, у День незалежності України в Ужгороді відбудеться акція Я не продаю Україну! Початок заходу о 13:00.
Дана патріотична акція підготовлена до дев'ятнадцятої річниці Незалежності України. Організатором стала ужгородська організація ВО Батьківщина.
Під час заходу також відбудеться флешмоб за участю молодих дівчат, конкурс дитячого малюнка на бруківці. Усім охочим роздадуть жовто-блакитні стрічки.
Як повідомлялося раніше, Міністерство оборони дозволило провести феєрверки в День Незалежності 24 серпня в Києві, Севастополі, Одесі, Керчі, Вінниці, Львові, Житомирі, Рівному й Дніпропетровську.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Дана патріотична акція підготовлена до дев'ятнадцятої річниці Незалежності України. Організатором стала ужгородська організація ВО Батьківщина.
Під час заходу також відбудеться флешмоб за участю молодих дівчат, конкурс дитячого малюнка на бруківці. Усім охочим роздадуть жовто-блакитні стрічки.
Як повідомлялося раніше, Міністерство оборони дозволило провести феєрверки в День Незалежності 24 серпня в Києві, Севастополі, Одесі, Керчі, Вінниці, Львові, Житомирі, Рівному й Дніпропетровську.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
У Сімферополі пройшла численна акція, присвячена святкуванню Дня прапора Росії
У неділю, 22 серпня в столиці АР Крим, Сімферополі, пройшла численна акція організована Всекримським рухом Російська єдність, присвячена святкуванню Дня прапора Росії.
Як повідомляє Інтерфакс - Україна, під час заходу по місту проїхала колона з 20 автомобілів під російськими та андріївськими прапорами.
Після чого в центрі Сімферополя на перетині вулиць Карла Маркса і Пушкіна пройшов нечисленний мітинг, в якому взяли участь до 50 осіб. Під час мітингу було розгорнуто державний прапор Росії розміром 11 на 6 метрів.
Учасники акції роздавали перехожим маленькі російські прапорці, а також стрічки у кольорах російського прапора. Мітинг тривав близько 10 хвилин.
Нагадаємо, 22 серпня в Росії відзначається день державного прапора. Цього дня в 1991 році над Білим домом в Москві вперше було офіційно піднято трикольоровий російський прапор, що замінив як державний символ червоне полотнище з серпом і молотом.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як повідомляє Інтерфакс - Україна, під час заходу по місту проїхала колона з 20 автомобілів під російськими та андріївськими прапорами.
Після чого в центрі Сімферополя на перетині вулиць Карла Маркса і Пушкіна пройшов нечисленний мітинг, в якому взяли участь до 50 осіб. Під час мітингу було розгорнуто державний прапор Росії розміром 11 на 6 метрів.
Учасники акції роздавали перехожим маленькі російські прапорці, а також стрічки у кольорах російського прапора. Мітинг тривав близько 10 хвилин.
Нагадаємо, 22 серпня в Росії відзначається день державного прапора. Цього дня в 1991 році над Білим домом в Москві вперше було офіційно піднято трикольоровий російський прапор, що замінив як державний символ червоне полотнище з серпом і молотом.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Діти підземелля
19 років гри в однорівневий квест. Тунель дедалі глибший. Світло в його кінці дедалі тьмяніше.
Блукання темними лабіринтами власних помилок, схоже, остаточно захопило наших поводирів. І остаточно відвернуло ведених (тобто народ) від кінцевої мети походу. Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Минає четверта п’ятирічка метушні, кінця процесові не видно.
Драматизуємо? Чому ж. Самі погляньте. Країні скоро 20 (уже доросла дівиця), а питання про її самостійність, про її спроможність досі актуальне. Та що там: сам факт подальшого існування республіки (принаймні в теперішніх кордонах) багатьма нахабно ставиться під сумнів. Можливість розколу України надзвичайно жваво обговорюють як dсередині держави, так і поза нею. Це по-перше.
По-друге. Успішність держави як суб’єкта господарювання так само сумнівна. Оскільки визначається вона не тільки й не так кількістю мільйонерів, банків і "лексусів" в окремо взятій столиці. Вона вимірюється насамперед станом шкіл, лікарень, шляхів, мостів, гребель, тепломереж, водогонів, ліфтів, каналізацій, смітників та очисних споруд. А в нас у цьому сегменті - тотальне лихо. Десь - глибокий "совок", місцями - похмуре середньовіччя.
Новий режим декому дав привід для моментального задоволення, але нікому не подарував підстав для стратегічного оптимізму. "Нарешті відновлено керованість країною!" Ура! І? Запитання риторичне, відповідь сакраментальна.
Все як і раніше. Кожен другий товар у кожному другому магазині "сірий". У кожному другому підприємстві - "чорна" бухгалтерія. Кожне друге суддівське рішення рясно присмачене "зеленню".
Кожен другий не вірить владі. І для них Віктор Федорович не стане ближчим тільки тому, що він демонстративно скуповує вишиванки і таємно студіює державну мову. Півкраїни могло опинитися ближче до нього на півкроку. Якби він запустив два-три успішних економічних проекти, відправив на нари десяток-два хабарників, зробив рівнішими сотню-другу доріг загального користування.
Проте наші реформи передбачувані. Перейменували президентську адміністрацію в секретаріат, щоб знову реанімувати АП. Скасували ДАІ і "Кобру" - відтворили. Подовжили термін навчання в школах - скоротили. Ліквідували "мажоритарку" - відновлюємо. Змінили Конституцію - готуємося до реставрації. Кричимо про порочність зовнішніх фінансових запозичень - залазимо в нові борги.
Перебудували Хрещатик - плануємо чергову реконструкцію. Абсолютна ілюзія руху. Повна відсутність просування.
До речі, з приводу рухів. Той, хто йде, здатний подолати шлях. За однієї умови: він повинен кудись іти. В який бік світу крокує держава Україна - як і раніше, загадка. Від того, що злощасну багатовекторність ми гордо нарекли відкритою позаблоковістю, нічого принципово не змінилося. Добровільний ізоляціонізм кепсько приживається у світі, що глобалізується, але деякі країни все-таки примудряються сповідувати таку собі геополітичну окремішність. Теж варіант, але навіщо тоді публічно розповідати про інтеграцію? Кого обдурюємо, а головне - навіщо?
Так жити не можна. Але ми так живемо. Не тому, що таке життя нам до душі. А тому, що розум відмовляється видавати нові підказки, необхідні для пошуку правильного шляху. Правду кажучи, ми й зі старими не дуже розібралися...
Якщо вже існує genius loci, "геній місця", то тут доречно говорити про лиходійство місцевості. А геній і лиходійство, як відомо, по суті, дві речі несумісні... Дивно, погодьтеся. Місце, де нам приключилося жити, позначене печаттю геніальності. Бог створив ці краї з такою любов’ю, що навіть камінь, впущений у тутешній грунт, приречений давати сходи. Але скільки ж у цій благодатній землі поховано мрій, надій, ідей, амбіцій, талантів і кар’єр! Якийсь злобний і всесильний scelerator loci ховає їх охоче, натхненно. І кожен переможний анабазис обертається гучним падінням.
Зрозуміти це важко. Можна тільки прийняти, зробивши над собою чергове, уже звичне зусилля.
Прийняти як гіркі ліки. Які не виліковують, але від яких (буцімто) не буде гірше.
Саме так чинить Захід, що дуже втомився приймати наші суперечливі декларації за чисту монету. Нині він із полегшенням приймає нас такими, якими ми є. Палко вітає відсутні реформи. А українське місто (яке прогриміло на пів континенту у зв’язку з вирубуванням парку) отримує премію за заслуги від комісії ПАРЄ, що курирує питання довкілля.
"Для вас двері завжди відчинені. Знайдете - увійдете. А поки що - робіть що хочете!"
А чого ми хочемо? Чого зволить історична спільнота під назвою "український народ"? Добре жити? Достойна мета, але кепська ідеологія. Різні країни в різні часи досягали добробуту в різний спосіб. Південна Корея і Сінгапур, Фінляндія і Туреччина, Бразилія і Китай. Вони шукали й знаходили. Найчастіше ігноруючи агресивну критику, модні тренди та заумні теорії.
В одних країнах державна політика тримається на експлуатації заслуг предків. В інших - інвестують у нащадків і так вибудовують економіку майбутнього. У третіх - культивують уміння жити сьогоденням, перетворюючи це на національну традицію.
Ми так не вміємо. Ми злочинно мало знаємо про минуле своєї Батьківщини. Ми дуже незадоволені її сьогоденням. Ми намагаємося менше думати про її майбутнє. Щоб не позбавити себе сну й апетиту.
Проте саме з усвідомлення самобутності, віри у власну винятковість починався підйом багатьох країн і різних народів. В тому числі підйом економічний. Утвердження національного "его" найчастіше полегшує успішний пошук. Пошук оптимальної моделі управління, підходящої політичної ніші, ексклюзивної економічної "фішки", достойного місця на всесвітньому ярмарку розподілу праці.
Можливості держави - інструмент реалізації устремлінь її народу. Державну ідеологію не можна підганяти під економічну модель. Навпаки: обрана ідеологічна модель може дуже успішно підкоригувати шлях економічного розвитку.
Одного разу зроблений ідеологічний вибір звужує коло союзників, уточнює перелік можливостей і звільняє від помилкових ілюзій. Ідеологічна точність нещадна як лезо: не може півсвіту ходити в стратегічних партнерах, не можуть усі сфери господарства бути пріоритетними.
Ми довго й неправильно приймали за ідеологію набір штампів, які нам підсовував то один, то інший небожитель. Але ідеологія - це аж ніяк не вишиванки і косоворотки, не трембіти та балалайки. Це логіка і психологія політичної поведінки. Це - звід правил, написаний для влади. Але бути творцем такого кодексу покликаний народ.
Різкі слова на адресу влади, яка не спромоглася за 19 років утвердити переможну ідеологію, справедливі лише почасти. Режим не може і не повинен підміняти суспільство, населення, народ у процесі створення максим загальнонаціональної поведінки.
Коли допитливий іноземець ставить тобі просте запитання: "Що є сучасна Україна?", ти почуваєшся розгубленим. У твоїх кишенях не так багато візитних карток з іменами достойників.
На жаль, ми не маємо в достатній кількості особистостей, ідей, винаходів належного масштабу.
Здатних слугувати і маяками для тих, хто підпливає до наших берегів, і орієнтирами для нас самих. У нас у дефіциті впізнаваність і авторитетність. Нелегко скласти цілісне враження про сучасну національну філософію та літературу, кіно і живопис, музику та архітектуру, фізику і математику. Збереглося щось, що з натяжкою претендує на право називатися старою українською школою. Де-не-де з’являється щось, що замахується на неординарність. Героїзм обдарованих одинаків заслуговує на увагу і повагу, але вони - виняток, який вигідно підкреслює правило.
Немає нічого, що повноваго тягло б на звання модерного українського стилю. Немає чіткого уявлення про українськість як явище. Уривки, острівці, клаптики, фрагменти - з усього цього тільки повинна скластися наша національна ідея. Те, що дасть нам змогу впізнати одне одного, а решті - безпомилково впізнавати нас у натовпі.
Влада заслуговує суворого осуду за те, що не допомагала, не підтримувала, не заохочувала, не цінувала. За те, що зневажає, стримує, ігнорує й тисне. Але чи можна тільки цим виправдати духовну убогість, агресивну безідейність? Чим пояснити, що в багатому на таланти краї гострий брак яскравого, непересічного?
Влада не зробить нашу роботу за нас. Не тільки не захоче, а й не зможе.
Той-таки Янукович так ретельно копіює російськість значною мірою тому, що інших джерел ідеологічного натхнення не має. Архаїчна українськість йому далека, сучасна - невідома.
Сусідський набір цінностей - найближчий зі зрозумілих і найзрозуміліший із близьких.
А копія завжди гірша за оригінал. Погана копія (як у нашому випадку) - взагалі карикатура.
Непристойні кліпи з балалаєчниками, які горланять український гімн, - найкраща цього ілюстрація.
Нерозумно вважати себе Ван Гогом лише тому, що в тебе відрізане вухо. Будьмо до них милосердними. Лише співчуття заслуговують ті, хто щиро сприймає сон розуму за сієсту.
Пробудити країну від летаргічної сплячки - завдання кожного з нас. Без цього ми приречені на роль безвідмовного постачальника труб, брухту, повій і моряків. Експортера робочих рук і внутрішніх органів. Без цього бездіяльна, тупоголова тусовка ніколи не перетвориться на обтяжену совістю еліту. І на зміну світським павичам та світським павіанам, ексцентричним ідолам і екзальтованим бонвіванам ніколи не прийдуть визнані моральні авторитети.
Ми підмінили віру в себе публічною недовірою до них. І несміливою надією на них-таки. "Усі вони однакові". Поширене судження. Але добрих дві третини його носіїв однак добросовісно вирушають на виборчі дільниці. І якимось хитрим, тільки їм відомим, способом вичленяють із натовпу "менше зло". Як? Чи то на око ("гарненька..."). Чи то на слух ("пісні українські любить"). Чи то на зуб ("міцний мужик, га?").
Спроба ідентифікувати за кольором уже не актуальна. Коричневі, червоні, зелені, білі, біло-сині, помаранчеві - все змішалося. Різниця стирається легко. Візьміть партійну іконку. Легенько потріть монеткою. Верхній, кольоровий, шар зникне. З’явиться сума.
Вони різні. Але майже в усіх - однаково сильна пристрасть до маєтків величиною як королівська стайня і до стаєнь із королівським оздобленням. Вони не можуть породити ідею, від якої завмирало б серце. Ми зможемо, якщо зуміємо зневажити понурий фатум бездушшя, бездумності і безвілля. Якщо створимо підказки, які дозволять нашим дітям вийти з підвалу, яким ми понуро тиняємося 19 років поспіль.
Сергій Рахманін
Джерела: http://news.finance.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Блукання темними лабіринтами власних помилок, схоже, остаточно захопило наших поводирів. І остаточно відвернуло ведених (тобто народ) від кінцевої мети походу. Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Минає четверта п’ятирічка метушні, кінця процесові не видно.
Драматизуємо? Чому ж. Самі погляньте. Країні скоро 20 (уже доросла дівиця), а питання про її самостійність, про її спроможність досі актуальне. Та що там: сам факт подальшого існування республіки (принаймні в теперішніх кордонах) багатьма нахабно ставиться під сумнів. Можливість розколу України надзвичайно жваво обговорюють як dсередині держави, так і поза нею. Це по-перше.
По-друге. Успішність держави як суб’єкта господарювання так само сумнівна. Оскільки визначається вона не тільки й не так кількістю мільйонерів, банків і "лексусів" в окремо взятій столиці. Вона вимірюється насамперед станом шкіл, лікарень, шляхів, мостів, гребель, тепломереж, водогонів, ліфтів, каналізацій, смітників та очисних споруд. А в нас у цьому сегменті - тотальне лихо. Десь - глибокий "совок", місцями - похмуре середньовіччя.
Новий режим декому дав привід для моментального задоволення, але нікому не подарував підстав для стратегічного оптимізму. "Нарешті відновлено керованість країною!" Ура! І? Запитання риторичне, відповідь сакраментальна.
Все як і раніше. Кожен другий товар у кожному другому магазині "сірий". У кожному другому підприємстві - "чорна" бухгалтерія. Кожне друге суддівське рішення рясно присмачене "зеленню".
Кожен другий не вірить владі. І для них Віктор Федорович не стане ближчим тільки тому, що він демонстративно скуповує вишиванки і таємно студіює державну мову. Півкраїни могло опинитися ближче до нього на півкроку. Якби він запустив два-три успішних економічних проекти, відправив на нари десяток-два хабарників, зробив рівнішими сотню-другу доріг загального користування.
Проте наші реформи передбачувані. Перейменували президентську адміністрацію в секретаріат, щоб знову реанімувати АП. Скасували ДАІ і "Кобру" - відтворили. Подовжили термін навчання в школах - скоротили. Ліквідували "мажоритарку" - відновлюємо. Змінили Конституцію - готуємося до реставрації. Кричимо про порочність зовнішніх фінансових запозичень - залазимо в нові борги.
Перебудували Хрещатик - плануємо чергову реконструкцію. Абсолютна ілюзія руху. Повна відсутність просування.
До речі, з приводу рухів. Той, хто йде, здатний подолати шлях. За однієї умови: він повинен кудись іти. В який бік світу крокує держава Україна - як і раніше, загадка. Від того, що злощасну багатовекторність ми гордо нарекли відкритою позаблоковістю, нічого принципово не змінилося. Добровільний ізоляціонізм кепсько приживається у світі, що глобалізується, але деякі країни все-таки примудряються сповідувати таку собі геополітичну окремішність. Теж варіант, але навіщо тоді публічно розповідати про інтеграцію? Кого обдурюємо, а головне - навіщо?
Так жити не можна. Але ми так живемо. Не тому, що таке життя нам до душі. А тому, що розум відмовляється видавати нові підказки, необхідні для пошуку правильного шляху. Правду кажучи, ми й зі старими не дуже розібралися...
Якщо вже існує genius loci, "геній місця", то тут доречно говорити про лиходійство місцевості. А геній і лиходійство, як відомо, по суті, дві речі несумісні... Дивно, погодьтеся. Місце, де нам приключилося жити, позначене печаттю геніальності. Бог створив ці краї з такою любов’ю, що навіть камінь, впущений у тутешній грунт, приречений давати сходи. Але скільки ж у цій благодатній землі поховано мрій, надій, ідей, амбіцій, талантів і кар’єр! Якийсь злобний і всесильний scelerator loci ховає їх охоче, натхненно. І кожен переможний анабазис обертається гучним падінням.
Зрозуміти це важко. Можна тільки прийняти, зробивши над собою чергове, уже звичне зусилля.
Прийняти як гіркі ліки. Які не виліковують, але від яких (буцімто) не буде гірше.
Саме так чинить Захід, що дуже втомився приймати наші суперечливі декларації за чисту монету. Нині він із полегшенням приймає нас такими, якими ми є. Палко вітає відсутні реформи. А українське місто (яке прогриміло на пів континенту у зв’язку з вирубуванням парку) отримує премію за заслуги від комісії ПАРЄ, що курирує питання довкілля.
"Для вас двері завжди відчинені. Знайдете - увійдете. А поки що - робіть що хочете!"
А чого ми хочемо? Чого зволить історична спільнота під назвою "український народ"? Добре жити? Достойна мета, але кепська ідеологія. Різні країни в різні часи досягали добробуту в різний спосіб. Південна Корея і Сінгапур, Фінляндія і Туреччина, Бразилія і Китай. Вони шукали й знаходили. Найчастіше ігноруючи агресивну критику, модні тренди та заумні теорії.
В одних країнах державна політика тримається на експлуатації заслуг предків. В інших - інвестують у нащадків і так вибудовують економіку майбутнього. У третіх - культивують уміння жити сьогоденням, перетворюючи це на національну традицію.
Ми так не вміємо. Ми злочинно мало знаємо про минуле своєї Батьківщини. Ми дуже незадоволені її сьогоденням. Ми намагаємося менше думати про її майбутнє. Щоб не позбавити себе сну й апетиту.
Проте саме з усвідомлення самобутності, віри у власну винятковість починався підйом багатьох країн і різних народів. В тому числі підйом економічний. Утвердження національного "его" найчастіше полегшує успішний пошук. Пошук оптимальної моделі управління, підходящої політичної ніші, ексклюзивної економічної "фішки", достойного місця на всесвітньому ярмарку розподілу праці.
Можливості держави - інструмент реалізації устремлінь її народу. Державну ідеологію не можна підганяти під економічну модель. Навпаки: обрана ідеологічна модель може дуже успішно підкоригувати шлях економічного розвитку.
Одного разу зроблений ідеологічний вибір звужує коло союзників, уточнює перелік можливостей і звільняє від помилкових ілюзій. Ідеологічна точність нещадна як лезо: не може півсвіту ходити в стратегічних партнерах, не можуть усі сфери господарства бути пріоритетними.
Ми довго й неправильно приймали за ідеологію набір штампів, які нам підсовував то один, то інший небожитель. Але ідеологія - це аж ніяк не вишиванки і косоворотки, не трембіти та балалайки. Це логіка і психологія політичної поведінки. Це - звід правил, написаний для влади. Але бути творцем такого кодексу покликаний народ.
Різкі слова на адресу влади, яка не спромоглася за 19 років утвердити переможну ідеологію, справедливі лише почасти. Режим не може і не повинен підміняти суспільство, населення, народ у процесі створення максим загальнонаціональної поведінки.
Коли допитливий іноземець ставить тобі просте запитання: "Що є сучасна Україна?", ти почуваєшся розгубленим. У твоїх кишенях не так багато візитних карток з іменами достойників.
На жаль, ми не маємо в достатній кількості особистостей, ідей, винаходів належного масштабу.
Здатних слугувати і маяками для тих, хто підпливає до наших берегів, і орієнтирами для нас самих. У нас у дефіциті впізнаваність і авторитетність. Нелегко скласти цілісне враження про сучасну національну філософію та літературу, кіно і живопис, музику та архітектуру, фізику і математику. Збереглося щось, що з натяжкою претендує на право називатися старою українською школою. Де-не-де з’являється щось, що замахується на неординарність. Героїзм обдарованих одинаків заслуговує на увагу і повагу, але вони - виняток, який вигідно підкреслює правило.
Немає нічого, що повноваго тягло б на звання модерного українського стилю. Немає чіткого уявлення про українськість як явище. Уривки, острівці, клаптики, фрагменти - з усього цього тільки повинна скластися наша національна ідея. Те, що дасть нам змогу впізнати одне одного, а решті - безпомилково впізнавати нас у натовпі.
Влада заслуговує суворого осуду за те, що не допомагала, не підтримувала, не заохочувала, не цінувала. За те, що зневажає, стримує, ігнорує й тисне. Але чи можна тільки цим виправдати духовну убогість, агресивну безідейність? Чим пояснити, що в багатому на таланти краї гострий брак яскравого, непересічного?
Влада не зробить нашу роботу за нас. Не тільки не захоче, а й не зможе.
Той-таки Янукович так ретельно копіює російськість значною мірою тому, що інших джерел ідеологічного натхнення не має. Архаїчна українськість йому далека, сучасна - невідома.
Сусідський набір цінностей - найближчий зі зрозумілих і найзрозуміліший із близьких.
А копія завжди гірша за оригінал. Погана копія (як у нашому випадку) - взагалі карикатура.
Непристойні кліпи з балалаєчниками, які горланять український гімн, - найкраща цього ілюстрація.
Нерозумно вважати себе Ван Гогом лише тому, що в тебе відрізане вухо. Будьмо до них милосердними. Лише співчуття заслуговують ті, хто щиро сприймає сон розуму за сієсту.
Пробудити країну від летаргічної сплячки - завдання кожного з нас. Без цього ми приречені на роль безвідмовного постачальника труб, брухту, повій і моряків. Експортера робочих рук і внутрішніх органів. Без цього бездіяльна, тупоголова тусовка ніколи не перетвориться на обтяжену совістю еліту. І на зміну світським павичам та світським павіанам, ексцентричним ідолам і екзальтованим бонвіванам ніколи не прийдуть визнані моральні авторитети.
Ми підмінили віру в себе публічною недовірою до них. І несміливою надією на них-таки. "Усі вони однакові". Поширене судження. Але добрих дві третини його носіїв однак добросовісно вирушають на виборчі дільниці. І якимось хитрим, тільки їм відомим, способом вичленяють із натовпу "менше зло". Як? Чи то на око ("гарненька..."). Чи то на слух ("пісні українські любить"). Чи то на зуб ("міцний мужик, га?").
Спроба ідентифікувати за кольором уже не актуальна. Коричневі, червоні, зелені, білі, біло-сині, помаранчеві - все змішалося. Різниця стирається легко. Візьміть партійну іконку. Легенько потріть монеткою. Верхній, кольоровий, шар зникне. З’явиться сума.
Вони різні. Але майже в усіх - однаково сильна пристрасть до маєтків величиною як королівська стайня і до стаєнь із королівським оздобленням. Вони не можуть породити ідею, від якої завмирало б серце. Ми зможемо, якщо зуміємо зневажити понурий фатум бездушшя, бездумності і безвілля. Якщо створимо підказки, які дозволять нашим дітям вийти з підвалу, яким ми понуро тиняємося 19 років поспіль.
Сергій Рахманін
Джерела: http://news.finance.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Сепаратизм: дещо з історії питання
Тема розподілу України, як панацеї якщо не від усіх сутніх, так принаймні найбільш болючих бід країни і суспільства, не нова.
Перше слово цього гільйотинного рецепту лікування головних болячок новонароджуваної країни написав ще наприкінці 80-х В'ячеслав Чорновіл, запропонувавши федералізувати Україну. Правда, згодом він це своє слово намагався дезавуювати, але воно вже було мовлене.
Втім, тривалий час, а саме до 2004 року, відцентрові ідеї державно-територійної перекройки України були не надто популярними.
І хоча в політикумі та суспільстві з такої дражливої проблематики, як мовне питання, геополітичної орієнтації країни, історично-культурницьких уподобань точились досить гострі суперечки, вони не носили характеру технологій сепаратистського толку. За виключенням хіба що сумнозвісної "мєшковщини" в Криму на початку 90-х (цікаво, а хто-небудь ще пам'ятає президента Кримської автономії, а нині громадянина РФ Мєшкова?) та можливо так званого русинського руху.
А от ідея надання більших прав і свобод регіонам в економічній, ресурсно-видобувній і навіть правоохоронній - мова про спроби створення в деяких містах так званої муніципальної міліції - сферах була досить актуальною і обговорювалась на досить серйозному політичному та науковому рівнях.
Одним же з головних провідників ідеї максимально можливої економічної самоврядності регіонів та міст України, принаймні в часи своєї подвійної мерської каденції в Харкові з одночасним головуванням в Асоціації міст України та в період губернаторства був покійний Євген Кушнарьов. Однак ця економічна самостійність в контексті федералізації України в ті часи практично не розглядалась і не дискутувалась.
Конкретна ж реалізація цієї ідеї далі розробки низки концептів створення так званих "точкових" і просто вільних економічних зон або ж технопарків та деяких практичних кроків в цьому напрямку не спостерігалась.
А от вже у 2004 році, з недоброї подачі російських політтехнологічних мудрагелів на чолі із сумновідомим Глібом Павловським, тема існування та протиставлення "двох Україн" була задіяна як технологія у виборчій президентській кампанії Януковича.
І тоді ж друге вагоме слово згаданого гільйотинного рецепту - конфедерація - і мовив Євген Кушнарьов, додавши, що від Харкова до російського кордону вдесятеро ближче, ніж до Києва. Ну, а потім трапився Сєверодонецьк.
Втім, по своїй суті і федерація і конфедерація означають об'єднання якихось суб'єктів , а не їх роз'єднання .
А Чорновіл і Кушнарьов, проголошуючи свої концепції адміністративно-територіального держустрою, кожен зі своєї тодішньої дзвіниці - голови Львівської облради та губернатора Харківщини - мали на увазі максимальне дистанціювання та унезалежнення своїх регіонів від політики центральної влади, яку та на той час провадив чи мав наміри провадити Київ, і котра, на думку цих регіональних очільників, не відповідала інтересам підопічного народонаселення.
До того ж, і Чорновіл, і Кушнарьов свої, правди нікуди подіти, відцентрові заяви робили спонтанно, відповідно до поточного моменту. Про що вже незабаром в тій чи іншій мірі шкодували. Бо, попри свою надзвичайну політичну, ідеологічну, ментальну несхожість, ці два непересічні політики були державниками.
Слід ще зауважити, що відверто розподільні чи розкільно-сепаратистські теми, або ж різноманітні їх мовні, ментальні, ідеологічні, історично-культурні варіації, як правило починають мусуватися напередодні, в ході чи відразу після більш-менш потужних суспільних зворушень в країні та серйозного кадрового переформатування влади.
Але, як тільки-но ці процеси завершувались і ситуація в країні більш-менш стабілізувалась тема прямого розколу дуже швидко втрачала свою гостроту, хоча й продовжувала підігріватися вже згадуваними варіаціями.
Так було і в часи ГКЧП, і в часи Майдану. Ну, а головними речниками та популяризаторами розкільних ідей, як правило, були представники політичних сил, котрі або ж перебували чи опинялись в опозиції.
А от в останні вибори процес чергового вкидання в маси ідей розподілу Неньки розгортався трохи за іншим сценарієм. Тема активно почала мусуватися вже на фініші виборів і мала не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадувала такий, що набирає оберти, динамічно-наростаючий процес, котрий чим далі тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.
Втім, в цьому матеріалі автор не ставить собі за мету з'ясовувати кому і навіщо потрібен територійний розкол України, як не має поки намірів розглядати всі резони чи Pro & Contra розподілу країни на два і більше державних суб'єктів. Хоча декілька нюансів з цього приводу все ж таки зауважу.
По-перше, в минулі роки сепаратистські чи якісь інші відцентрові заяви та порухи продукувались політиками чи політичними силами, котрі відчували себе ображеними в результаті певних змін на владному Олімпі.
Нині ж ця тематика активно мусується як із табору переможених - переважно, зденервованою проросійською політикою регіоналів, свідомою інтелігенцією, так і апологетами нової влади - людьми достатньо розумними, аби впетрати, що нинішній не такий вже, між іншим, і високий рівень довіри до влади, вже найближчим часом в умовах другої хвилі кризи, різко почне падати.
От, аби те падіння для Януковича і Ко не було таким катастрофічним і готується сепаратистський аеродромчик, що зайвий раз свідчить про невпевненість теперішньої влади у самій собі.
По-друге, які б карти розподілу України не малювались, і які б аргументи апологети цього процесу не наводили - електоральні, мовні, ментальні, історичні, етнічні чи цивілізаційні - як на мене існування так званих "двох Україн" обумовлене в першу чергу фактором геополітичного протистояння двох систем - демократичної і тоталітарної.
І фронт того протистояння у вигляді боротьби совка і антисовка нині не лише проходить через Україну, але й має динамічний характер. Ще донедавна він мав вектор руху із заходу на схід. Але після недавніх президентських виборів цей фронт стабілізувався, хоча і має перспективу певного руху в зворотньому напрямку, що в першу чергу залежатиме від українського суспільства.
По-третє, можна звичайно ж розглядати нинішнє мусування сепаратистської теми, як такі собі інтелектуальні вправи високочолих. Можна, як дитячий розпач переможених котрим показали іграшку, а потім не дали нею погратися.
От вони тепер, рюмсаючи і апелюючи невідомо до кого, вимагають зламати іграшку. Погрожуючи в іншому разі забрати пасочки і лопатки та й податися до іншої пісочниці. А можна, як виборчу технологію, котра інерційно після президентської компанії задіється в ході місцевих виборів.
Але при цьому не слід забувати про одну небезпечну закономірність: якщо якусь, навіть найфантастичнішу і дурнувату ідею довго і вперто пропагувати у вірті, вона може комунікуватися із реальністю.
А вже в реальній масовій свідомості та ідея, якою б вона доцільною і привабливою не видавалась у вірті, як правило, набуває спаплюженого, маргінального і вибухонебезпечного характеру.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Перше слово цього гільйотинного рецепту лікування головних болячок новонароджуваної країни написав ще наприкінці 80-х В'ячеслав Чорновіл, запропонувавши федералізувати Україну. Правда, згодом він це своє слово намагався дезавуювати, але воно вже було мовлене.
Втім, тривалий час, а саме до 2004 року, відцентрові ідеї державно-територійної перекройки України були не надто популярними.
І хоча в політикумі та суспільстві з такої дражливої проблематики, як мовне питання, геополітичної орієнтації країни, історично-культурницьких уподобань точились досить гострі суперечки, вони не носили характеру технологій сепаратистського толку. За виключенням хіба що сумнозвісної "мєшковщини" в Криму на початку 90-х (цікаво, а хто-небудь ще пам'ятає президента Кримської автономії, а нині громадянина РФ Мєшкова?) та можливо так званого русинського руху.
А от ідея надання більших прав і свобод регіонам в економічній, ресурсно-видобувній і навіть правоохоронній - мова про спроби створення в деяких містах так званої муніципальної міліції - сферах була досить актуальною і обговорювалась на досить серйозному політичному та науковому рівнях.
Одним же з головних провідників ідеї максимально можливої економічної самоврядності регіонів та міст України, принаймні в часи своєї подвійної мерської каденції в Харкові з одночасним головуванням в Асоціації міст України та в період губернаторства був покійний Євген Кушнарьов. Однак ця економічна самостійність в контексті федералізації України в ті часи практично не розглядалась і не дискутувалась.
Конкретна ж реалізація цієї ідеї далі розробки низки концептів створення так званих "точкових" і просто вільних економічних зон або ж технопарків та деяких практичних кроків в цьому напрямку не спостерігалась.
А от вже у 2004 році, з недоброї подачі російських політтехнологічних мудрагелів на чолі із сумновідомим Глібом Павловським, тема існування та протиставлення "двох Україн" була задіяна як технологія у виборчій президентській кампанії Януковича.
І тоді ж друге вагоме слово згаданого гільйотинного рецепту - конфедерація - і мовив Євген Кушнарьов, додавши, що від Харкова до російського кордону вдесятеро ближче, ніж до Києва. Ну, а потім трапився Сєверодонецьк.
Втім, по своїй суті і федерація і конфедерація означають об'єднання якихось суб'єктів , а не їх роз'єднання .
А Чорновіл і Кушнарьов, проголошуючи свої концепції адміністративно-територіального держустрою, кожен зі своєї тодішньої дзвіниці - голови Львівської облради та губернатора Харківщини - мали на увазі максимальне дистанціювання та унезалежнення своїх регіонів від політики центральної влади, яку та на той час провадив чи мав наміри провадити Київ, і котра, на думку цих регіональних очільників, не відповідала інтересам підопічного народонаселення.
До того ж, і Чорновіл, і Кушнарьов свої, правди нікуди подіти, відцентрові заяви робили спонтанно, відповідно до поточного моменту. Про що вже незабаром в тій чи іншій мірі шкодували. Бо, попри свою надзвичайну політичну, ідеологічну, ментальну несхожість, ці два непересічні політики були державниками.
Слід ще зауважити, що відверто розподільні чи розкільно-сепаратистські теми, або ж різноманітні їх мовні, ментальні, ідеологічні, історично-культурні варіації, як правило починають мусуватися напередодні, в ході чи відразу після більш-менш потужних суспільних зворушень в країні та серйозного кадрового переформатування влади.
Але, як тільки-но ці процеси завершувались і ситуація в країні більш-менш стабілізувалась тема прямого розколу дуже швидко втрачала свою гостроту, хоча й продовжувала підігріватися вже згадуваними варіаціями.
Так було і в часи ГКЧП, і в часи Майдану. Ну, а головними речниками та популяризаторами розкільних ідей, як правило, були представники політичних сил, котрі або ж перебували чи опинялись в опозиції.
А от в останні вибори процес чергового вкидання в маси ідей розподілу Неньки розгортався трохи за іншим сценарієм. Тема активно почала мусуватися вже на фініші виборів і мала не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадувала такий, що набирає оберти, динамічно-наростаючий процес, котрий чим далі тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.
Втім, в цьому матеріалі автор не ставить собі за мету з'ясовувати кому і навіщо потрібен територійний розкол України, як не має поки намірів розглядати всі резони чи Pro & Contra розподілу країни на два і більше державних суб'єктів. Хоча декілька нюансів з цього приводу все ж таки зауважу.
По-перше, в минулі роки сепаратистські чи якісь інші відцентрові заяви та порухи продукувались політиками чи політичними силами, котрі відчували себе ображеними в результаті певних змін на владному Олімпі.
Нині ж ця тематика активно мусується як із табору переможених - переважно, зденервованою проросійською політикою регіоналів, свідомою інтелігенцією, так і апологетами нової влади - людьми достатньо розумними, аби впетрати, що нинішній не такий вже, між іншим, і високий рівень довіри до влади, вже найближчим часом в умовах другої хвилі кризи, різко почне падати.
От, аби те падіння для Януковича і Ко не було таким катастрофічним і готується сепаратистський аеродромчик, що зайвий раз свідчить про невпевненість теперішньої влади у самій собі.
По-друге, які б карти розподілу України не малювались, і які б аргументи апологети цього процесу не наводили - електоральні, мовні, ментальні, історичні, етнічні чи цивілізаційні - як на мене існування так званих "двох Україн" обумовлене в першу чергу фактором геополітичного протистояння двох систем - демократичної і тоталітарної.
І фронт того протистояння у вигляді боротьби совка і антисовка нині не лише проходить через Україну, але й має динамічний характер. Ще донедавна він мав вектор руху із заходу на схід. Але після недавніх президентських виборів цей фронт стабілізувався, хоча і має перспективу певного руху в зворотньому напрямку, що в першу чергу залежатиме від українського суспільства.
По-третє, можна звичайно ж розглядати нинішнє мусування сепаратистської теми, як такі собі інтелектуальні вправи високочолих. Можна, як дитячий розпач переможених котрим показали іграшку, а потім не дали нею погратися.
От вони тепер, рюмсаючи і апелюючи невідомо до кого, вимагають зламати іграшку. Погрожуючи в іншому разі забрати пасочки і лопатки та й податися до іншої пісочниці. А можна, як виборчу технологію, котра інерційно після президентської компанії задіється в ході місцевих виборів.
Але при цьому не слід забувати про одну небезпечну закономірність: якщо якусь, навіть найфантастичнішу і дурнувату ідею довго і вперто пропагувати у вірті, вона може комунікуватися із реальністю.
А вже в реальній масовій свідомості та ідея, якою б вона доцільною і привабливою не видавалась у вірті, як правило, набуває спаплюженого, маргінального і вибухонебезпечного характеру.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
У Луцьку вчетверте відбудеться акція „Українська вишиванка”
У Луцьку в День Незалежності вчетверте відбудеться акція „Українська вишиванка”.
Цьогоріч на головній площі міста – Театральному майдані – жителі та гості міста у вишиванках викладуть тризуб із хрестом над середнім «зубом», повідомили УНІАН у прес-службі мерії.
Розглядалося декілька варіантів викладення фігури чи „написання” слова, як в попередні роки - „Луцьк”, „Україна”. Проте організатори акції зупинилися на автентичному тризубі.
Усім учасникам акції видаватимуть пам’ятні посвідчення.
Відбудеться нагородження учасників у різноманітних номінаціях, зокрема, „Найбільша родина у вишиванках”, „Найповажніший учасник у вишиванці”, „Найменший учасник у вишиванці”, „Найоригінальніша вишиванка”, „Сорочка поколінь”, „Гармонія духу і сердець” (для пари), „Найпатріотичніший дідусь та бабуся” тощо.
Як повідомляв УНІАН, вперше акція „Українська вишиванка” відбулася у Луцьку у 2007 році. Тоді понад три тисячі людей у вишитих сорочках вибудували тризуб, наступного року - слово „Луцьк”. у 2009 році – слово „Україна”.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Цьогоріч на головній площі міста – Театральному майдані – жителі та гості міста у вишиванках викладуть тризуб із хрестом над середнім «зубом», повідомили УНІАН у прес-службі мерії.
Розглядалося декілька варіантів викладення фігури чи „написання” слова, як в попередні роки - „Луцьк”, „Україна”. Проте організатори акції зупинилися на автентичному тризубі.
Усім учасникам акції видаватимуть пам’ятні посвідчення.
Відбудеться нагородження учасників у різноманітних номінаціях, зокрема, „Найбільша родина у вишиванках”, „Найповажніший учасник у вишиванці”, „Найменший учасник у вишиванці”, „Найоригінальніша вишиванка”, „Сорочка поколінь”, „Гармонія духу і сердець” (для пари), „Найпатріотичніший дідусь та бабуся” тощо.
Як повідомляв УНІАН, вперше акція „Українська вишиванка” відбулася у Луцьку у 2007 році. Тоді понад три тисячі людей у вишитих сорочках вибудували тризуб, наступного року - слово „Луцьк”. у 2009 році – слово „Україна”.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Українцям усе менше подобається Чорноморський флот Росії в Криму
Усе менше українців підтримують продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України.
Такі результати опитування, проведеного напередодні Дня Незалежності Центром Разумкова, пише Дзеркало тижня.
Тільки 44% українців підтримують продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Супротивників такої ідеї - 37%.
Водночас у квітні підтримали продовження терміну перебування ЧФ РФ 54% громадян країни, не підтримали - 33%.
У серпні на пряме питання, чи варто було підписувати угоди, якщо ціни на газ для населення підвищені і підвищуватися будуть, 45% опитаних відповіли "ні", а продовжують підтримувати слушність даного рішення менше третини українців (30%).
При цьому 48% опитаних погодилися з тезою про те, що керівництво країни свідомо вводило громадян в оману, коли запевняло, що підписання угод допоможе не підвищувати ціни.
І лише 36% - упевнені, що керівництво ціни підвищувати щиро не планувало, але було вимушене зробити це під тиском "зовнішніх обставин"
Опитування було проведено 10-15 серпня 2010 року. Опитано 2009 респондентів від 18 років у всіх регіонах України. Теоретична погрішність вибірки - 2,3%.
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Такі результати опитування, проведеного напередодні Дня Незалежності Центром Разумкова, пише Дзеркало тижня.
Тільки 44% українців підтримують продовження перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Супротивників такої ідеї - 37%.
Водночас у квітні підтримали продовження терміну перебування ЧФ РФ 54% громадян країни, не підтримали - 33%.
У серпні на пряме питання, чи варто було підписувати угоди, якщо ціни на газ для населення підвищені і підвищуватися будуть, 45% опитаних відповіли "ні", а продовжують підтримувати слушність даного рішення менше третини українців (30%).
При цьому 48% опитаних погодилися з тезою про те, що керівництво країни свідомо вводило громадян в оману, коли запевняло, що підписання угод допоможе не підвищувати ціни.
І лише 36% - упевнені, що керівництво ціни підвищувати щиро не планувало, але було вимушене зробити це під тиском "зовнішніх обставин"
Опитування було проведено 10-15 серпня 2010 року. Опитано 2009 респондентів від 18 років у всіх регіонах України. Теоретична погрішність вибірки - 2,3%.
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Непам’ять слави генерала Безручка
У ці дні Польща урочисто відзначає 90-ліття "дива на Віслі". Тоді, у другій половині серпня 1920-го року, польське військо під орудою маршала Пілсудського оточило і вщент розгромило під Варшавою російські червоні армади Західного фронту, яким командував переможець Колчака й Денікіна, "червоний Бонапарт" і майбутній маршал СРСР Михайло Тухачевський.
У ті місяці йшлося не тільки про перемогу у війні: на карту була поставлена доля європейської цивілізації, і це добре розуміли учасники тодішніх подій.
Російські більшовики та їхні європейські однодумці з ІІІ Інтернаціоналу поставили собі у 1920 році грандіозні геополітичні цілі. Йшлося про те, щоб "через труп білої Польщі", як писав в одному із наказів Тухачевський, пронести на багнетах революцію в Німеччину, а затим - далі, щоб урешті-решт "напоїти червоних коней із Сени та Марни".
Ситуація виглядала сприятливою: під прапором боротьби з "білополяками" за "велику Росію" більшовики мобілізували до війська десятки тисяч полонених офіцерів-білогвардійців та кубанських і донських козаків. А під гаслом "світової революції" на польський фронт рушили тисячі тодішніх "інтернаціоналістів" - червоноармійців-китайців і збільшовизованих вояків колишньої німецької та австро-угорської армій. Ба більше: на території Східної Прусії була сформована перша добровольча бригада Німецької Червоної армії.
А ще більшовики вміло залучили до себе тих українських самостійників, хто не міг подарувати Польщі окупацію Галичини - від екс-прем'єра УНР Володимира Винниченка до боротьбистів на чолі з Елланом-Блакитним, Любченком, Шумським. І, звичайно, корпус Червоного козацтва Віталія Примакова - ударне мобільне з'єднання, яке, разом із кіннотниками Будьонного, за рік до цього зірвало похід на Москву офіцерських полків Денікіна.
Українцям Кремль пообіцяв "червону Україну" від Сяну до Дону - цікаво, що польським комуністам на чолі з Мархлевським та Дзержинським була обіцяна Польща по Збруч і Мінськ...
Отож, зібравши під свої прапори різнорідне за устремліннями, але потужне військо, російські комуністи всерйоз ставили на меті більшовизацію всієї Європи, що у ситуації тамтешнього загального роздраю й хаосу після закінчення Першої світової війни виглядало цілком реальним.
А що таке більшовизація? Теперішня Україна з усіма тими проблемами, що відрізняють її від "нормальної" Європи, - ось наочний зразок більшовизації.
Саме 1920 року "улюбленець більшовицької партії" та один із її провідних теоретиків Ніколай Бухарін написав, що у перехідну добу розстріли і репресії мають стати одним із головних засобів творення комуністичної "нової людини". Ось що чекало на Європу, на Париж і на Брюссель.
Але на шляху наступу армій Комінтерну стала щойно унезалежнена Польща, про що добре завжди пам'ятали і, слава Богу, пам'ятають зараз поляки.
І разом із нею Українська Народна Республіка зі своїми військами, про що мало хто з українців зберігає пам'ять і про що під час нинішніх урочистостей у Польщі намагаються не згадувати. І передусім - про роль полковника, потім генерала Марка Безручка у зупинці червоної навали на Європу.
Марко Безручко народився 31 жовтня 1886 року у місті Великому Ток ма ку на Запоріжжі. Закінчив Академію російського Генераль но го штабу у Петербурзі, воював на фронтах Першої світової війни.
Ще до проголошення УНР підполковник Безручко взяв активну участь в українізації тодішнього російського війська - у нього не було сумніву, на чий бік стати у тодішній революційній колотнечі.
1918 року Безручко став начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Працював в українському Генштабі він і за часів гетьмана Павла Скоропадського. А на початку 1919 року він очолив штаб Корпусу Січових Стріль ців. Як бачимо, виходець з південної України Безручко чудово співпрацював з галичанами під час Визвольної революції; у своїх мемуарах вояки-січовики згадують про нього з великою повагою.
У лютому 1920 року, після підписання союзницької угоди між Польщею та УНР, відомої як угода "Пілсудський-Петлюра", полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрі лецьку дивізію, якою потім командував в її спільному з польським вій ськом наступі на Київ.
Після початку походу армій Комінтерну в Європу впродовж літа 1920 року 6-а дивізія змушена була відступати з бо я ми від Києва через Полісся, Поділля та Галичину до Замостя, зберігаючи дієздатний стан.
Що було далі, описує колега Безручка, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (правопис оригіналу).
"В Замостю у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі.
Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги За мостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього - 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендан том залоги був полк. Везручко.
29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою мале містечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було від бито, з великими втратами для них.
Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто борони лася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватись в Замостя.
Однак остання резерва - українська сотня, контр-атакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно...
Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави".
Задумано червоним командуванням було блискуче. Перша кінна армія Будьонного наступає з півдня, третій кінний корпус Гая - з півночі. Піхота Західного фронту йде навпростець через Білосток. Зустріч - під Варшавою. Отже, польські війська будуть оточені і змушені будуть капітулювати. А потім - далі на Захід через "труп білої Польщі".
Та на півночі червоні війська наразилися на маршала Пілсудського. А досі непереможний Будьонний - на мало кому відомого полковника Безручка. Під Замостям Будьонний мав уп'ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко.
За військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але полковники Марко Безручко і Всеволод Змієнко, який був у нього заступником компенсували нестачу багнетів грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста. І "червоні коні" повернули назад, а Безручко і Змієнко одержали за перемогу звання генерал-хорунжих.
Отож українська і польська армії знову пішли на Схід. Здавалося, ще ривок - і вся територія України стане вільною. У цьому поході генерал-хорунжий Безручко очолив Середню групу військ Армії УНР і командував наступом на Поділлі по лінії Лі тин-Бар-Шаргород.
Але втрутилася велика політика. Польська влада, всупереч угоді з Україною, підписала з більшовиками спершу перемир'я, а потім мир.
Маршал Пілсудський був проти цього, але його думку політики не взяли до уваги. Він зміг тільки вибачитися за дії свого уряду і видати наказ, в якому відзначив заслуги українців: "Наша армія пам'ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що в найтяжчі хвилини, в нерівних боях вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, що є символом віри кожного чесного вояка".
Зраджене союзниками українське військо кілька місяців продовжувало воювати самостійно. Але сили були нерівні й воно змушене було відступити на польську територію.
На при кінці 1920 року, по відступі, Марко Безручко був призначений начальником шта бу Армії УНР і керів ником військової місії УНР у Варшаві. Пізніше Безручко був війсь ко вим мі ніс тром Уряду УНР на еміграції та членом Вищої Військової Ради УНР.
Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року у Варшаві й був похований по руч із могилою свого друга генерала Всеволода Змієнка та інших українських вояків у православній частині цвинтаря "Воля".
Загалом зрозуміло, чому поляки воліють не згадувати про своїх українських союзників: кому хочеться ділитися славою перемоги і визнавати ганьбу зради? Отож наче і не було війська УНР, наче під Замостям перемогли самі тільки польські жовніри.
Але ж хіба поляки винні в тому, що в Міністерстві оборони України серед портретів керівників цього відомства генерал Безручко відсутній, а на міністерському сайті про нього немає навіть згадки?
Чи нинішні керівники військового відомства сумують, що завдяки таким от українським полководцям 1920 року Європа була порятована від принад більшовизації?
Сергій Грабовський
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
У ті місяці йшлося не тільки про перемогу у війні: на карту була поставлена доля європейської цивілізації, і це добре розуміли учасники тодішніх подій.
Російські більшовики та їхні європейські однодумці з ІІІ Інтернаціоналу поставили собі у 1920 році грандіозні геополітичні цілі. Йшлося про те, щоб "через труп білої Польщі", як писав в одному із наказів Тухачевський, пронести на багнетах революцію в Німеччину, а затим - далі, щоб урешті-решт "напоїти червоних коней із Сени та Марни".
Ситуація виглядала сприятливою: під прапором боротьби з "білополяками" за "велику Росію" більшовики мобілізували до війська десятки тисяч полонених офіцерів-білогвардійців та кубанських і донських козаків. А під гаслом "світової революції" на польський фронт рушили тисячі тодішніх "інтернаціоналістів" - червоноармійців-китайців і збільшовизованих вояків колишньої німецької та австро-угорської армій. Ба більше: на території Східної Прусії була сформована перша добровольча бригада Німецької Червоної армії.
А ще більшовики вміло залучили до себе тих українських самостійників, хто не міг подарувати Польщі окупацію Галичини - від екс-прем'єра УНР Володимира Винниченка до боротьбистів на чолі з Елланом-Блакитним, Любченком, Шумським. І, звичайно, корпус Червоного козацтва Віталія Примакова - ударне мобільне з'єднання, яке, разом із кіннотниками Будьонного, за рік до цього зірвало похід на Москву офіцерських полків Денікіна.
Українцям Кремль пообіцяв "червону Україну" від Сяну до Дону - цікаво, що польським комуністам на чолі з Мархлевським та Дзержинським була обіцяна Польща по Збруч і Мінськ...
Отож, зібравши під свої прапори різнорідне за устремліннями, але потужне військо, російські комуністи всерйоз ставили на меті більшовизацію всієї Європи, що у ситуації тамтешнього загального роздраю й хаосу після закінчення Першої світової війни виглядало цілком реальним.
А що таке більшовизація? Теперішня Україна з усіма тими проблемами, що відрізняють її від "нормальної" Європи, - ось наочний зразок більшовизації.
Саме 1920 року "улюбленець більшовицької партії" та один із її провідних теоретиків Ніколай Бухарін написав, що у перехідну добу розстріли і репресії мають стати одним із головних засобів творення комуністичної "нової людини". Ось що чекало на Європу, на Париж і на Брюссель.
Але на шляху наступу армій Комінтерну стала щойно унезалежнена Польща, про що добре завжди пам'ятали і, слава Богу, пам'ятають зараз поляки.
І разом із нею Українська Народна Республіка зі своїми військами, про що мало хто з українців зберігає пам'ять і про що під час нинішніх урочистостей у Польщі намагаються не згадувати. І передусім - про роль полковника, потім генерала Марка Безручка у зупинці червоної навали на Європу.
Марко Безручко народився 31 жовтня 1886 року у місті Великому Ток ма ку на Запоріжжі. Закінчив Академію російського Генераль но го штабу у Петербурзі, воював на фронтах Першої світової війни.
Ще до проголошення УНР підполковник Безручко взяв активну участь в українізації тодішнього російського війська - у нього не було сумніву, на чий бік стати у тодішній революційній колотнечі.
1918 року Безручко став начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Працював в українському Генштабі він і за часів гетьмана Павла Скоропадського. А на початку 1919 року він очолив штаб Корпусу Січових Стріль ців. Як бачимо, виходець з південної України Безручко чудово співпрацював з галичанами під час Визвольної революції; у своїх мемуарах вояки-січовики згадують про нього з великою повагою.
У лютому 1920 року, після підписання союзницької угоди між Польщею та УНР, відомої як угода "Пілсудський-Петлюра", полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрі лецьку дивізію, якою потім командував в її спільному з польським вій ськом наступі на Київ.
Після початку походу армій Комінтерну в Європу впродовж літа 1920 року 6-а дивізія змушена була відступати з бо я ми від Києва через Полісся, Поділля та Галичину до Замостя, зберігаючи дієздатний стан.
Що було далі, описує колега Безручка, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (правопис оригіналу).
"В Замостю у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі.
Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги За мостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього - 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендан том залоги був полк. Везручко.
29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою мале містечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було від бито, з великими втратами для них.
Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто борони лася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити їх та майже увірватись в Замостя.
Однак остання резерва - українська сотня, контр-атакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно...
Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави".
Задумано червоним командуванням було блискуче. Перша кінна армія Будьонного наступає з півдня, третій кінний корпус Гая - з півночі. Піхота Західного фронту йде навпростець через Білосток. Зустріч - під Варшавою. Отже, польські війська будуть оточені і змушені будуть капітулювати. А потім - далі на Захід через "труп білої Польщі".
Та на півночі червоні війська наразилися на маршала Пілсудського. А досі непереможний Будьонний - на мало кому відомого полковника Безручка. Під Замостям Будьонний мав уп'ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко.
За військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але полковники Марко Безручко і Всеволод Змієнко, який був у нього заступником компенсували нестачу багнетів грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста. І "червоні коні" повернули назад, а Безручко і Змієнко одержали за перемогу звання генерал-хорунжих.
Отож українська і польська армії знову пішли на Схід. Здавалося, ще ривок - і вся територія України стане вільною. У цьому поході генерал-хорунжий Безручко очолив Середню групу військ Армії УНР і командував наступом на Поділлі по лінії Лі тин-Бар-Шаргород.
Але втрутилася велика політика. Польська влада, всупереч угоді з Україною, підписала з більшовиками спершу перемир'я, а потім мир.
Маршал Пілсудський був проти цього, але його думку політики не взяли до уваги. Він зміг тільки вибачитися за дії свого уряду і видати наказ, в якому відзначив заслуги українців: "Наша армія пам'ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що в найтяжчі хвилини, в нерівних боях вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, що є символом віри кожного чесного вояка".
Зраджене союзниками українське військо кілька місяців продовжувало воювати самостійно. Але сили були нерівні й воно змушене було відступити на польську територію.
На при кінці 1920 року, по відступі, Марко Безручко був призначений начальником шта бу Армії УНР і керів ником військової місії УНР у Варшаві. Пізніше Безручко був війсь ко вим мі ніс тром Уряду УНР на еміграції та членом Вищої Військової Ради УНР.
Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року у Варшаві й був похований по руч із могилою свого друга генерала Всеволода Змієнка та інших українських вояків у православній частині цвинтаря "Воля".
Загалом зрозуміло, чому поляки воліють не згадувати про своїх українських союзників: кому хочеться ділитися славою перемоги і визнавати ганьбу зради? Отож наче і не було війська УНР, наче під Замостям перемогли самі тільки польські жовніри.
Але ж хіба поляки винні в тому, що в Міністерстві оборони України серед портретів керівників цього відомства генерал Безручко відсутній, а на міністерському сайті про нього немає навіть згадки?
Чи нинішні керівники військового відомства сумують, що завдяки таким от українським полководцям 1920 року Європа була порятована від принад більшовизації?
Сергій Грабовський
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
НФПУ: підвищення ціни на газ можна уникнути
Аргументи Національної комісії регулювання електроенергетики з приводу підвищення ціни на газ є суперечливими, оскільки не містять чітких розрахунків суми коштів, необхідної для збільшення видобутку власного газу.
Про це йдеться в повідомленні прес-служби Національного форуму профспілок України (НФПУ), переданому агентству УНІАН.
В обгрунтуванні, яке НФПУ одержав 12 серпня 2010 року від НКРЕ, говориться, що в нинішній відпускній ціні українського газу враховуються всі поточні витрати: капіталовкладення у видобуток палива, заробітна плата, вартість паливно-мастильних матеріалів і електроенергії, навіть відповідні податки. Водночас, НКРЕ повідомляє, що така ситуація призводить до щорічного недофінансування виробничих програм з внутрішнього видобутку газу.
«Це дає підстави зробити висновок, що в НКРЕ не знають, скільки насправді необхідно коштів для розвитку національної газодобувної галузі», - відзначає голова НФПУ Мирослав ЯКІБЧУК. За його словами, підвищення ціни за споживання газу для населення не є справжньою мотивацією для цього, і можна передбачити, що кошти будуть використані не за призначенням.
У профспілках продовжують наполягати, що підвищення ціни за споживчий газ не є єдиною альтернативою порятунку газової галузі, як це стверджує влада.
«В першу чергу, потрібно кардинально змінити систему ціноутворення на газовому ринку, анулювавши на ньому монополію держави, яка не дає можливості для розвитку природної і здорової конкуренції цін. При цьому, формування роздрібних цін на природний газ внутрішнього видобутку має відбуватися, виходячи з реальних витрат на його видобуток і транспортування всередині країни, без прив`язки до вартості імпортованого газу», - зазначає М.ЯКІБЧУК.
Крім того, голова НФПУ вважає, що газовий ринок і операції на ньому мають стати максимально відкритими і прозорими, а законодавство щодо видобутку і розподілу газу слід удосконалити, забезпечивши преференції для інвесторів.
«Значно гуманнішим в соціальному сенсі та економічно доцільнішим було б підвищити ціни на газ лише для підприємств комунальної енергетики і надати за допомогою цього механізму державні дотацій вітчизняним газодобувним підприємствам», - вважає М.ЯКІБЧУК.
У НФПУ нагадали, що форум направив звернення до Генеральної прокуратури, виступаючи проти постанови НКРЕ №812, якою з 1 серпня 2010 року була підвищена ціна на газ для населення на 50%. Крім того, НФПУ подав позов до Окружного Адміністративного суду м. Києва, судове засідання якого відбудеться 16 вересня.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Про це йдеться в повідомленні прес-служби Національного форуму профспілок України (НФПУ), переданому агентству УНІАН.
В обгрунтуванні, яке НФПУ одержав 12 серпня 2010 року від НКРЕ, говориться, що в нинішній відпускній ціні українського газу враховуються всі поточні витрати: капіталовкладення у видобуток палива, заробітна плата, вартість паливно-мастильних матеріалів і електроенергії, навіть відповідні податки. Водночас, НКРЕ повідомляє, що така ситуація призводить до щорічного недофінансування виробничих програм з внутрішнього видобутку газу.
«Це дає підстави зробити висновок, що в НКРЕ не знають, скільки насправді необхідно коштів для розвитку національної газодобувної галузі», - відзначає голова НФПУ Мирослав ЯКІБЧУК. За його словами, підвищення ціни за споживання газу для населення не є справжньою мотивацією для цього, і можна передбачити, що кошти будуть використані не за призначенням.
У профспілках продовжують наполягати, що підвищення ціни за споживчий газ не є єдиною альтернативою порятунку газової галузі, як це стверджує влада.
«В першу чергу, потрібно кардинально змінити систему ціноутворення на газовому ринку, анулювавши на ньому монополію держави, яка не дає можливості для розвитку природної і здорової конкуренції цін. При цьому, формування роздрібних цін на природний газ внутрішнього видобутку має відбуватися, виходячи з реальних витрат на його видобуток і транспортування всередині країни, без прив`язки до вартості імпортованого газу», - зазначає М.ЯКІБЧУК.
Крім того, голова НФПУ вважає, що газовий ринок і операції на ньому мають стати максимально відкритими і прозорими, а законодавство щодо видобутку і розподілу газу слід удосконалити, забезпечивши преференції для інвесторів.
«Значно гуманнішим в соціальному сенсі та економічно доцільнішим було б підвищити ціни на газ лише для підприємств комунальної енергетики і надати за допомогою цього механізму державні дотацій вітчизняним газодобувним підприємствам», - вважає М.ЯКІБЧУК.
У НФПУ нагадали, що форум направив звернення до Генеральної прокуратури, виступаючи проти постанови НКРЕ №812, якою з 1 серпня 2010 року була підвищена ціна на газ для населення на 50%. Крім того, НФПУ подав позов до Окружного Адміністративного суду м. Києва, судове засідання якого відбудеться 16 вересня.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Меркель нагадає Януковичу історію з Ланге?
Робота німецьких фондів в Україні може ускладнитися, пише газета Frankfurter Allgemeine у статті під заголовком «Київ дратує фонди. Проблеми з візами у німецьких представників в Україні».
Як повідомляє “Німецька хвиля”, у статті в газетному номері за 20 серпня, зокрема, названо фонди імені Конрада Аденауера, Фрідріха Еберта та Фрідріха Науманна, наближені до політичних партій ФРН (ХДС, СДПН та ВДП відповідно). Ці недержавні організації займаються, як вони самі це називають, «підтримкою політичних та економічних перетворень», тобто організовують круглі столи, семінари, тренінги, проводять дослідження.
Досі їхнім представникам видавали дипломатичні візи. Ця практика була нелегальною, говорять українські представники, на яких посилається газета. Тепер німецьким співробітникам фондів, які постійно працюють в Україні, нібито пропонується отримувати візи на 90 днів у кожному півріччі. Їх можна подовжити, але це складно, пише Frankfurter Allgemeine.
Українська влада відкидає можливість політичного підтексту щодо візових змін для представників німецьких фондів в Україні. "МЗС України та українська влада в цілому дуже цінує внесок, який німецькі політичні фонди та інші аналогічні структури роблять в розвиток української демократії та інституцій громадянського суспільства", – заявив “Німецькій хвилі” директор Департаменту інформаційної політики МЗС Олег ВОЛОШИН. Він сказав, що уряд і далі вітатиме діяльність цих фондів на українській території, і висловив переконання у відсутності у майбутньому якихось проблем.
"Якщо є інколи якісь технічні моменти, у тому числі й по візах і тому, що стосується внутрішньоукраїнських правил, тут треба дивитись на кожну окрему ситуацію і не шукати політику в кожній маленькій дрібниці", - сказав О.ВОЛОШИН.
Він нагадав, що ще під час інциденту навколо голови представництва Фонду Аденауера в Україні Ніко ЛАНГЕ Президент Віктор ЯНУКОВИЧ заперечив наміри згортання діяльності німецьких фондів на території України.
У свою чергу, здивування повідомленнями про візові зміни для представників німецьких фондів висловив директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Він зазначив, що німецькі фонди за весь час роботи в Україні ніколи не втручалися у внутрішню політику держави.
Тим часом, надійшла інформація, що діяльність німецьких політичних фондів в Україні буде однією з тем переговорів між Федеральним канцлером Ангелою МЕРКЕЛЬ і Президентом України під час візиту В.ЯНУКОВИЧА до Берліна 30 серпня. Про це пише Frankfutre Allgemeine, і цю інформацію “Німецькій хвилі” підтвердили джерела у центральних бюро фондів. За інформацією “Німецької хвилі”, у відомстві канцлера перейнялися проблемою перепон у роботі фондів ще після інциденту із затриманням представника Н.ЛАНГЕ в аеропорту «Бориспіль» у червні. Пізніше українська влада пояснила це "загрозою втручання у справи, що є внутрішньою компетенцією України".
«Створювати труднощі іноземним фондам, використовуючи прогалини у законодавстві, – поширена практика у пострадянських країнах. Із такими проблемами німецькі фонди у минулі роки вже мали справу – починаючи від Білорусі та Росії, закінчуючи країнами Центральної Азії. Але в Україні проблеми з візами у нас вперше», - сказав “Німецькій хвилі” співрозмовник у Берліні на умовах анонімності. Від офіційних коментарів у фондах відмовляються.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як повідомляє “Німецька хвиля”, у статті в газетному номері за 20 серпня, зокрема, названо фонди імені Конрада Аденауера, Фрідріха Еберта та Фрідріха Науманна, наближені до політичних партій ФРН (ХДС, СДПН та ВДП відповідно). Ці недержавні організації займаються, як вони самі це називають, «підтримкою політичних та економічних перетворень», тобто організовують круглі столи, семінари, тренінги, проводять дослідження.
Досі їхнім представникам видавали дипломатичні візи. Ця практика була нелегальною, говорять українські представники, на яких посилається газета. Тепер німецьким співробітникам фондів, які постійно працюють в Україні, нібито пропонується отримувати візи на 90 днів у кожному півріччі. Їх можна подовжити, але це складно, пише Frankfurter Allgemeine.
Українська влада відкидає можливість політичного підтексту щодо візових змін для представників німецьких фондів в Україні. "МЗС України та українська влада в цілому дуже цінує внесок, який німецькі політичні фонди та інші аналогічні структури роблять в розвиток української демократії та інституцій громадянського суспільства", – заявив “Німецькій хвилі” директор Департаменту інформаційної політики МЗС Олег ВОЛОШИН. Він сказав, що уряд і далі вітатиме діяльність цих фондів на українській території, і висловив переконання у відсутності у майбутньому якихось проблем.
"Якщо є інколи якісь технічні моменти, у тому числі й по візах і тому, що стосується внутрішньоукраїнських правил, тут треба дивитись на кожну окрему ситуацію і не шукати політику в кожній маленькій дрібниці", - сказав О.ВОЛОШИН.
Він нагадав, що ще під час інциденту навколо голови представництва Фонду Аденауера в Україні Ніко ЛАНГЕ Президент Віктор ЯНУКОВИЧ заперечив наміри згортання діяльності німецьких фондів на території України.
У свою чергу, здивування повідомленнями про візові зміни для представників німецьких фондів висловив директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС Григорій ПЕРЕПЕЛИЦЯ. Він зазначив, що німецькі фонди за весь час роботи в Україні ніколи не втручалися у внутрішню політику держави.
Тим часом, надійшла інформація, що діяльність німецьких політичних фондів в Україні буде однією з тем переговорів між Федеральним канцлером Ангелою МЕРКЕЛЬ і Президентом України під час візиту В.ЯНУКОВИЧА до Берліна 30 серпня. Про це пише Frankfutre Allgemeine, і цю інформацію “Німецькій хвилі” підтвердили джерела у центральних бюро фондів. За інформацією “Німецької хвилі”, у відомстві канцлера перейнялися проблемою перепон у роботі фондів ще після інциденту із затриманням представника Н.ЛАНГЕ в аеропорту «Бориспіль» у червні. Пізніше українська влада пояснила це "загрозою втручання у справи, що є внутрішньою компетенцією України".
«Створювати труднощі іноземним фондам, використовуючи прогалини у законодавстві, – поширена практика у пострадянських країнах. Із такими проблемами німецькі фонди у минулі роки вже мали справу – починаючи від Білорусі та Росії, закінчуючи країнами Центральної Азії. Але в Україні проблеми з візами у нас вперше», - сказав “Німецькій хвилі” співрозмовник у Берліні на умовах анонімності. Від офіційних коментарів у фондах відмовляються.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
У школах Донецька більше чверті учнів навчатимуться державною мовою
У загальноосвітніх навчальних закладах міста Донецька державною мовою з нового навчального року навчатиметься більше чверті всіх учнів, у дошкільних установах – майже половина.
Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомили у прес-службі Донецької міської ради.
У повідомленні зазначається, що освітня галузь міста до початку навчального року представлена 163 загальноосвітніми навчальними закладами всіх типів і форм власності, 178 дошкільними установами і 26 позашкільними навчальними установами. Всього в місті навчанням охоплено 99,9% дітей шкільного віку.
З українською мовою навчання в Донецьку продовжать функціонування 34 школи, 711 класів, 51 дошкільна навчальна установа і 162 групи.
У міськраді також запевнили, що в місті буде збережено мережу національних недільних шкіл.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як передає кореспондент УНІАН, про це повідомили у прес-службі Донецької міської ради.
У повідомленні зазначається, що освітня галузь міста до початку навчального року представлена 163 загальноосвітніми навчальними закладами всіх типів і форм власності, 178 дошкільними установами і 26 позашкільними навчальними установами. Всього в місті навчанням охоплено 99,9% дітей шкільного віку.
З українською мовою навчання в Донецьку продовжать функціонування 34 школи, 711 класів, 51 дошкільна навчальна установа і 162 групи.
У міськраді також запевнили, що в місті буде збережено мережу національних недільних шкіл.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
На Львівщині відкриють музей голови ОУН(р) Слави Стецько
На Львівщині в селі Юшківці до Дня Незалежності України відкриють музей голові ОУН(р), Президенту Антибільшовицького блоку народів, Голові Конгресу Українських Націоналістів, народному депутату трьох скликань Славі Стецько.
Як повідомили ZAXID.NET у прес-службі КУН, музей облаштують у приміщенні сільської школи, де Слава Стецько вчителювала.
Довiдка
Мирослава Йосипівна Стецько (14 травня 1920, Романівка, Тернопільщина —12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, голова Конгресу Українських Націоналістів з 1992 року.
Джерела: http://www.zaxid.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як повідомили ZAXID.NET у прес-службі КУН, музей облаштують у приміщенні сільської школи, де Слава Стецько вчителювала.
Довiдка
Мирослава Йосипівна Стецько (14 травня 1920, Романівка, Тернопільщина —12 березня 2003, Мюнхен) — українська політична діячка, журналістка, співорганізатор Червоного Хреста УПА, жіночої мережі і юнацтва ОУН, голова Конгресу Українських Націоналістів з 1992 року.
Джерела: http://www.zaxid.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Україну об'єднала незалежність
Більшість громадян України у всіх регіонах країни і у всіх вікових групах підтримують незалежність України. Такі результати опитування, проведеного Центром ім. Разумкова.
Як пише газета "Дзеркало тижня", якби відповідний референдум відбувався сьогодні, то за незалежність проголосувала б більшість громадян України - 59% громадян. При цьому проти незалежності проголосували б 21% громадян. Не прийшли б на дільниці або не визначилися зі своїм рішенням 20% українців.
Варто відзначити, що при цьому кількість прихильників незалежності перевищує кількість її противників у всіх регіонах України. При цьому в східному регіоні за незалежність готові проголосувати 46% проти 34%, в південному - 65% проти 15%, в центрі - 54% проти 19%, на заході - 86% проти 7%.
Незалежність України підтримують і у всіх вікових групах населення, при цьому найбільшою підтримкою ідея суверенітету нашої держави користується серед молоді - серед респондентів 18-29-років. Так, серед них упевнена більшість у 65% виступають за незалежність, проти лише 13%. У старшій групі (60 років і більше) - 59% проти 24%.
При цьому навіть ті, хто вважає, що їхня сім'я від отримання країною незалежності більше втратила, ніж виграла, все одно не змінили б своє рішення проголосувати за незалежність сьогодні. Серед тих, хто радше виграв, незалежність підтримують 87% (проти 6%), серед тих, що програли - 38% проти 39%.
Опитування було проведено 10-15 серпня 2010 року. Опитано 2009 респондентів старших 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки - 2,3%
Нагадаємо, 24 серпня вся Україна буде відзначати своє національне свято - День незалежності.
Джерела: http://news.liga.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як пише газета "Дзеркало тижня", якби відповідний референдум відбувався сьогодні, то за незалежність проголосувала б більшість громадян України - 59% громадян. При цьому проти незалежності проголосували б 21% громадян. Не прийшли б на дільниці або не визначилися зі своїм рішенням 20% українців.
Варто відзначити, що при цьому кількість прихильників незалежності перевищує кількість її противників у всіх регіонах України. При цьому в східному регіоні за незалежність готові проголосувати 46% проти 34%, в південному - 65% проти 15%, в центрі - 54% проти 19%, на заході - 86% проти 7%.
Незалежність України підтримують і у всіх вікових групах населення, при цьому найбільшою підтримкою ідея суверенітету нашої держави користується серед молоді - серед респондентів 18-29-років. Так, серед них упевнена більшість у 65% виступають за незалежність, проти лише 13%. У старшій групі (60 років і більше) - 59% проти 24%.
При цьому навіть ті, хто вважає, що їхня сім'я від отримання країною незалежності більше втратила, ніж виграла, все одно не змінили б своє рішення проголосувати за незалежність сьогодні. Серед тих, хто радше виграв, незалежність підтримують 87% (проти 6%), серед тих, що програли - 38% проти 39%.
Опитування було проведено 10-15 серпня 2010 року. Опитано 2009 респондентів старших 18 років у всіх регіонах України. Теоретична похибка вибірки - 2,3%
Нагадаємо, 24 серпня вся Україна буде відзначати своє національне свято - День незалежності.
Джерела: http://news.liga.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Підписатися на:
Дописи (Atom)