Кримська організація Української народної партії вимагає від міністрів освіти України та Криму негайно припинити протиправну офіційну діяльність проросійських організацій Криму шляхом розпалювання ними міжнаціональної ворожнечі і відкритої неповаги до української державності в кримських школах.
Про це повідомили в прес-службі Кримської організації Української народної партії.
Кримська організація УНП заявляє, що громадське об'єднання Російська єдність Криму політизує навчально-виховний процес у кримських школах, де проводить україноненависницькі агітаційні виступи перед батьками і дітьми.
Голова управи Кримської організації Української партії Микола Борисенко повідомив прес-службі КримУНП, що був свідком такого заходу в одній з сімферопольських шкіл, який відбувався під час загальношкільних батьківських зборів.
У Кримській організації УНП зазначають, що таким чином громадське об'єднання Російське єдність у Криму порушує ст. 6 Закону України Про освіту, яка гарантує "незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій" та п. 1 ст. 8 того ж закону, де зазначено, що "навчально-виховний процес у навчальних закладах є вільним від втручання політичних партій, громадських, релігійних організацій".
"За інформацією представника Російської єдності, такі заходи з показом агітаційного фільму про діяльність організації були проведені в 13, 27, 29, 20 і багатьох інших школах Сімферополя і планується проводитися надалі", - повідомив представник УНП.
Крім цього, за його словами, "представники організації всенародно висловили негативне ставлення до наявності українських класів у кримських школах, називаючи це явище" перекосом "курсу освіти, який залишила попередня влада.
Представник УНП вважає, що "така протизаконна активність Російського єдності є початком згортання присутності державної мови в кримській освіті, що й до цього було досить рідкісним явищем у школах автономії".
Як повідомлялося, відділ освіти Сакської районної держадміністрації проводить у місцевих навчальних закладах конкурс Моя рідна - російська мова. Кримський осередок партії ВО Свобода звернувся у зв’язку з цим до Генпрокуратури та СБУ.
статті про українську політику і не тільки
15.04.10
Англійцю, який впав з тюремного ліжка, виплатять $7 млн. компенсації
Британський суд постановив, що колишній в’язень лондонської в’язниці Райан Сент-Джордж, який отримав тяжку травму мозку в результаті падіння з верхнього ліжка у тюремній камері, повинен отримати компенсацію в розмірі близько 4,7 мільйонів фунтів стерлінгів (близько $7,3 млн.).
Як повідомляє Reuters, інцидент у в’язниці Брікстон стався в жовтні 1997 року. Сент-Джордж потрапив туди на чотири місяці за здійснення крадіжки. Перед арештом він повідомив адміністрації в’язниці, що був героїновим наркоманом, хронічним алкоголіком і у нього часто траплялися напади.
Через місяць перебування у в’язниці Сент-Джорджа перевели з нижнього ліжка на верхнє, з якого він і впав на бетонну підлогу.
У Сент-Джорджа почався епілептичний напад, а швидка допомога, яку викликала адміністрація в’язниці, приїхала з півгодинним запізненням.
Суд вирішив, що затримка у подачі кисню Сент-Джорджу і неможливість забезпечити нормальне функціонування його дихальних шляхів призвели до травми мозку.
У результаті суд, окрім іншого, зобов’язав міністерство внутрішніх справ Великобританії оплачувати цілодобовий медичний догляд за 41-річним Сент-Джорджем до кінця його життя.
Зазначимо, що ще у 2007 році суд постановив, що провина за травму Сент-Джорджа на 85% лежить на МВС Великобританії, а 15% провини несе він сам. Це пояснили тим, що його спосіб життя і став початком його нападів. Проте, у 2008 році служителі Феміди задовольнили апеляцію постраждалого і визнали, що й решта 15% провини також лежать на МВС.
Як повідомляє Reuters, інцидент у в’язниці Брікстон стався в жовтні 1997 року. Сент-Джордж потрапив туди на чотири місяці за здійснення крадіжки. Перед арештом він повідомив адміністрації в’язниці, що був героїновим наркоманом, хронічним алкоголіком і у нього часто траплялися напади.
Через місяць перебування у в’язниці Сент-Джорджа перевели з нижнього ліжка на верхнє, з якого він і впав на бетонну підлогу.
У Сент-Джорджа почався епілептичний напад, а швидка допомога, яку викликала адміністрація в’язниці, приїхала з півгодинним запізненням.
Суд вирішив, що затримка у подачі кисню Сент-Джорджу і неможливість забезпечити нормальне функціонування його дихальних шляхів призвели до травми мозку.
У результаті суд, окрім іншого, зобов’язав міністерство внутрішніх справ Великобританії оплачувати цілодобовий медичний догляд за 41-річним Сент-Джорджем до кінця його життя.
Зазначимо, що ще у 2007 році суд постановив, що провина за травму Сент-Джорджа на 85% лежить на МВС Великобританії, а 15% провини несе він сам. Це пояснили тим, що його спосіб життя і став початком його нападів. Проте, у 2008 році служителі Феміди задовольнили апеляцію постраждалого і визнали, що й решта 15% провини також лежать на МВС.
Єврокомісар: пам'ятник Сталіну - мов вшанування винних у злочині
Комісар Ради Європи з прав людини Томас ХАММАРБЕРГ називає дуже невтішними повідомлення про можливість спорудження пам’ятника Сталіну в Україні.
Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це він заявив сьогодні журналістам.
“Звичайно, хтось може сказати, що є право на свободу слова тощо... Але такі повідомлення є дуже невтішними”, - сказав він.
Комісар зазначив, що спорудження пам’ятника Сталіну в Україні, яка постраждала від комуністичного режиму, зокрема, пережила Голодомор, виглядало б як вшанування винних у злочині.
“Правда має стати відомою. Меморіали повинні бути на честь жертв, а не на честь диктаторів”, - наголосив Т.ХАММАРБЕРГ.
Як повідомляв УНІАН, 25 березня секретар Запорізького обкому КПУ Олександр ЗУБЧЕВСЬКИЙ повідомив про намір спорудити до 9 травня у місті пам’ятник Сталіну.
31 березня віце-прем’єр-міністр України Володимир СЕМИНОЖЕНКО заявив, що влада не перешкоджатиме спорудженню пам’ятника, щоб “не загострювати зіткнення різних думок”.
Як передає власний кореспондент УНІАН у Брюсселі, про це він заявив сьогодні журналістам.
“Звичайно, хтось може сказати, що є право на свободу слова тощо... Але такі повідомлення є дуже невтішними”, - сказав він.
Комісар зазначив, що спорудження пам’ятника Сталіну в Україні, яка постраждала від комуністичного режиму, зокрема, пережила Голодомор, виглядало б як вшанування винних у злочині.
“Правда має стати відомою. Меморіали повинні бути на честь жертв, а не на честь диктаторів”, - наголосив Т.ХАММАРБЕРГ.
Як повідомляв УНІАН, 25 березня секретар Запорізького обкому КПУ Олександр ЗУБЧЕВСЬКИЙ повідомив про намір спорудити до 9 травня у місті пам’ятник Сталіну.
31 березня віце-прем’єр-міністр України Володимир СЕМИНОЖЕНКО заявив, що влада не перешкоджатиме спорудженню пам’ятника, щоб “не загострювати зіткнення різних думок”.
У львівській області з Леніна зробили Україну-Мати
У Самборі Львівської області до дня Незалежності з’явиться пам’ятник Матері-Україні.
Про це заявили творці пам’ятника скульптор Микола Посикира, архітектор Михайло Федік і директор ливарного підприємства Ігор Чуба.
За словами авторів пам’ятника, робота має вигляд Оранти - берегині українського роду. Творці підкреслюють, що Орантa вперше змальована у скульптурі.
Пам’ятник створений з бронзи, має висоту близько 10 метрів і, за задумом авторів, повинен вписуватися в архітектурний ансамбль міської площі.
Мер Самбора Михайло Кіт підкреслив, що для встановлення пам’ятника необхідна сума у розмірі 600 тисяч гривень, міські власті сподіваються на фінансову допомогу підприємців.
Водночас автори скульптури підкреслюють, що на її виготовлення не були витрачені бюджетні гроші, оскільки бронза була отримана після переплавки колишнього пам’ятника Володимиру Леніну.
Як повідомлялося, ветеран Великої Вітчизняної війни з Харкова Іван Шеховцов перерахував на будівництво пам’ятника Йосипу Сталіну в Запоріжжі 50 тис. грн.
Про це заявили творці пам’ятника скульптор Микола Посикира, архітектор Михайло Федік і директор ливарного підприємства Ігор Чуба.
За словами авторів пам’ятника, робота має вигляд Оранти - берегині українського роду. Творці підкреслюють, що Орантa вперше змальована у скульптурі.
Пам’ятник створений з бронзи, має висоту близько 10 метрів і, за задумом авторів, повинен вписуватися в архітектурний ансамбль міської площі.
Мер Самбора Михайло Кіт підкреслив, що для встановлення пам’ятника необхідна сума у розмірі 600 тисяч гривень, міські власті сподіваються на фінансову допомогу підприємців.
Водночас автори скульптури підкреслюють, що на її виготовлення не були витрачені бюджетні гроші, оскільки бронза була отримана після переплавки колишнього пам’ятника Володимиру Леніну.
Як повідомлялося, ветеран Великої Вітчизняної війни з Харкова Іван Шеховцов перерахував на будівництво пам’ятника Йосипу Сталіну в Запоріжжі 50 тис. грн.
Корреспондент прогнозує ослаблення позицій Тимошенко
Екс-прем'єра Юлію Тимошенко залишили більше десятка депутатів, у тому числі і ключові фігури з її оточення. Як пише Корреспондент, найближчим часом кількість "втікачів" може збільшитися, перетворивши БЮТ у слабку опозицію нинішньої влади.
Парламентську фракцію БЮТ вже кілька тижнів поспіль, починаючи з 11 березня, дня голосування за кандидатуру Миколи Азарова на посаду прем'єра, залишають депутати. Причому всі вони потрапляють до протилежного табору: або приєднуються до коаліції (так вже вчинили 11 парламентаріїв), або, як зробив 2 квітня бютівець Андрій Портнов, переходять на роботу в Адміністрацію Президента.
Як пише Корреспондент, випадок з Портновим подвійно болючіший для екс-прем'єра. Адже він не тільки очолював юридичне крило БЮТ, але і був близьким соратником Леді Ю. А ще з відходом Портнова Тимошенко втрачає три багнети в Раді: Валерія Писаренка, Володимира Пилипенка і Святослава Олійника, - групу близьких до Портнова парламентаріїв.
Експерти прогнозують, що ще близько двох десятків людей, перш за все бізнесменів, можуть залишити лави БЮТ найближчим часом. Та й спікер Володимир Литвин нещодавно заявив, що скоро до більшості додадуться 20 осіб, серед яких будуть і екс-бютівці. Якщо ж процес продовжиться, Тимошенко перетвориться на лідера слабкої опозиції, нездатної ефективно протистояти силі і згуртованості нової влади.
Слабкою ланкою політсили екс-глави Кабміну політологи називають групу Василя Онопенка, голови Верховного Суду (ВС) та лідера партії УСДП, яка входить до БЮТ. Один з її членів, Олег Малич, вже покинув лави опозиції, приєднавшись до більшості. За словами політолога Володимира Фесенка, після переходу на сторону Януковича Портнова, давнього суперника Онопенка за портфель головного юриста БЮТ, голова ВС теж не проти союзу з Президентом, який допоможе йому зберегти нинішні повноваження. Хоча в БЮТ говорять, що вплив Онопенка на десяток депутатів УСДП практично зійшов нанівець.
За словами Фесенка, ще одна не зовсім ненадійна частина бютівської фракції - це група нардепа Богдана Губського. Мовляв, цей представник бізнесу і людина, яку опоненти називають одним з великих землевласників, теж не проти заручитися підтримкою нової влади. Джерело в БЮТ розповідає, що група сьогодні складається з 17 осіб, яких Губський провів у список на попередніх виборах. Щоправда, вплинути на думку кожного з них йому навряд чи вдасться.
Фесенко вважає, що потенційними перебіжчиками стали і ширші шари бютівської спільноти - всі бізнесмени-провінціали. "Їхній бізнес досить уразливий, тому вони можуть заручитися підтримкою нової влади", - вважає експерт. Таким чином, кількість депутатів, які залишилися вірні екс-прем'єру - на сьогодні їх 144 людини, - може в гіршому випадку скоротитися до 120 персон.
Парламентську фракцію БЮТ вже кілька тижнів поспіль, починаючи з 11 березня, дня голосування за кандидатуру Миколи Азарова на посаду прем'єра, залишають депутати. Причому всі вони потрапляють до протилежного табору: або приєднуються до коаліції (так вже вчинили 11 парламентаріїв), або, як зробив 2 квітня бютівець Андрій Портнов, переходять на роботу в Адміністрацію Президента.
Як пише Корреспондент, випадок з Портновим подвійно болючіший для екс-прем'єра. Адже він не тільки очолював юридичне крило БЮТ, але і був близьким соратником Леді Ю. А ще з відходом Портнова Тимошенко втрачає три багнети в Раді: Валерія Писаренка, Володимира Пилипенка і Святослава Олійника, - групу близьких до Портнова парламентаріїв.
Експерти прогнозують, що ще близько двох десятків людей, перш за все бізнесменів, можуть залишити лави БЮТ найближчим часом. Та й спікер Володимир Литвин нещодавно заявив, що скоро до більшості додадуться 20 осіб, серед яких будуть і екс-бютівці. Якщо ж процес продовжиться, Тимошенко перетвориться на лідера слабкої опозиції, нездатної ефективно протистояти силі і згуртованості нової влади.
Слабкою ланкою політсили екс-глави Кабміну політологи називають групу Василя Онопенка, голови Верховного Суду (ВС) та лідера партії УСДП, яка входить до БЮТ. Один з її членів, Олег Малич, вже покинув лави опозиції, приєднавшись до більшості. За словами політолога Володимира Фесенка, після переходу на сторону Януковича Портнова, давнього суперника Онопенка за портфель головного юриста БЮТ, голова ВС теж не проти союзу з Президентом, який допоможе йому зберегти нинішні повноваження. Хоча в БЮТ говорять, що вплив Онопенка на десяток депутатів УСДП практично зійшов нанівець.
За словами Фесенка, ще одна не зовсім ненадійна частина бютівської фракції - це група нардепа Богдана Губського. Мовляв, цей представник бізнесу і людина, яку опоненти називають одним з великих землевласників, теж не проти заручитися підтримкою нової влади. Джерело в БЮТ розповідає, що група сьогодні складається з 17 осіб, яких Губський провів у список на попередніх виборах. Щоправда, вплинути на думку кожного з них йому навряд чи вдасться.
Фесенко вважає, що потенційними перебіжчиками стали і ширші шари бютівської спільноти - всі бізнесмени-провінціали. "Їхній бізнес досить уразливий, тому вони можуть заручитися підтримкою нової влади", - вважає експерт. Таким чином, кількість депутатів, які залишилися вірні екс-прем'єру - на сьогодні їх 144 людини, - може в гіршому випадку скоротитися до 120 персон.
“Волинська різанина” – виставка правди, напівправди та відвертої брехні
Інформація про відкриття у Києві виставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА” широко рекламувався в пресі, навіть на УНІАНі висіло оголошення про її відкриття.
Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.
Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...
– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.
– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.
На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.
– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?
Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.
Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.
– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.
Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно.
Ми підійшли до стендів, і Володимир В’ятрович звернув мою увагу на таке.
- Назва виставки “Волинська різня”. Натомість, ми бачимо стенди, які на чотири п’ятих представлені не Волинню. Це Галичина, Надсяння та інші землі. Подивіться, який територіальний принцип взято за основу виставки. Береться територіальна одиниця і по ній на стенді розміщається той чи інший матеріал. Але за основу взятий не той адміністративний поділ, який був у 1943 році, саме коли був конфлікт, і не 1945-47 роки, коли конфлікт продовжувався. Тобто це не радянський або німецький поділ. За основу взятий адміністративно-територіальний поділ Західної України до 1939 року. Тобто вони підкреслюють, що Львів - це Львівське воєводство, що Бібрка - це Бібрський повіт Львівського воєводства, нагадуючи, що це землі Польщі.
Цю виставку не представляють поляки, її представляє невелика маргінальна частина польського суспільства, яка не сприймається самими поляками. Це люди з так званого Кресов’яцького середовища, які вимагаються повернення територій України до Польщі. Тому мені дивно, що ця виставка відбувається за ініціативи народного депутата України Вадима Колєсніченка. Нардеп України з Криму привозить до Києва виставку організації, яка висловлює свої претензії до України. Це вже мало би бути підставою для вивчення СБУ.
Я помітила, що до нашої розмови прислухаються. Молоді люди із фотоапаратами, трохи старші жінки та чоловіки слухали мого супутника уважно. Охоронці особливої зацікавленості не виявляли. Не виявляли і агресії.
– Виставка містить правду, напівправду та відверту брехню, - розповідав Володимир В’ятрович. - Правда полягає в тому, що був жорстокий польсько-український конфлікт. Правда полягає у тому, що справді жертвами конфлікту з обох боків було цивільне населення.
Правда полягає у тому, що більше постраждало польське населення, бо воно становило меншість на території Західної України. Напівправда, у тому, що постраждали лише поляки. Напівправда, у тому, що тут нема інформації про українців, які стали жертвою польсько-українського конфлікту, жертвами підпілля чи своїх сусідів поляків. Неправда у тому, що нібито метою конфлікту було поголовне винищення польського населення. А існуючі документи не підтверджують того, що комусь ставилося завдання від командування УПА про винищення поляків. Ніхто такого наказу не давав, таких документів нема, такого наказу не було.
Я розглядала фотографії. На них - герби міст Західної України часів Польщі. Цікаво, що як мінімум третину фотографій становлять саме такі: костелів та пам’ятників архітектури, які не мають безпосереднього відношення до періоду цієї війни.
– Зверніть увагу на ці таблиці, що містяться всередині стенду та слова, на стенді, що організатори мають документальне підтвердження кількості вбитих поляків, - продовжив Володимир. - Ким та чим підтверджені ці цифри та фото – незрозуміло. Далі, подивимося цікавий переклад з польської мови. (Ми стояли біля виставки Бібрського повіту). Польською написано: “лічба замордованих”: (тобто кількість замордованих всього у цьому містечку) - 959. З них “установльоні назви” (визначені імена та прізвища жертв - 420. У перекладі українською та російською, який подається нижче, разом загиблих, виходить 1750 людей (а не 959, як у польській версії), у тому числі 959 – кількість встановлених жертв (хоча у польській версії – 420). І таке поводження з цифрами і на наступних стендах, які демонструють кількість жертв у повітах. Це, як на мене, аморальне бажання організаторів позмагатися, у кого більше жертв. А тепер давайте подивимося фотографії біля стенду Львів, - ми пройшли далі. – Це фотографії подій у Львові влітку 1941 року, коли відбулися погроми єврейського населення. Чомусь ці жорстокі події вплетені у контекст українсько-польського конфлікту. Тут чомусь фотографії підписані, що це “глумління українських фашистів”. Такі фотографії є у Львові. Але на підставі чого зроблені висновки, що це українські націоналісти? Нема жодних підстав стверджувати, що це робили ОУН-УПА. Ще більш брутальним є використання фотографії з площі перед тюрмою. Ці жертви, люди вбиті НКВС, і це були українці. І демонструвати вбитих українців, видаючи їх за поляків, постраждалих від конфлікту - це також аморально.
Повз нас пройшов нардеп від Партії Регіонів Владислав Забарський, одягнутий у все чорне. Чекала, що він захоче подискутувати з В’ятровичем, все ж таки він у минулому випускник Сімферопольського вищого військово-політичного училища, офіцер з правової роботи, зрештою, слідчий Генпрокуратури. Але він не захотів дискутувати, знайомився із експозицією.
– А ось ще один стенд – вбиті польські професори, - знову звернув мою увагу мій екскурсовод, - Протягом тривалого часу існував стереотип про те, що польські професори, нібито знищені німецькою владою після приходу у Львів, що до цього причетні, чи то Нахтігаль, чи то українські націоналісти, але польські науковці у дослідженнях вже давно спростували цей міф. Вони показали, що ані Нахтігаль, ані ОУН-УПА не причетні.
Тут до нас підійшов старенький вже пенсіонер із сумочкою.
– Хлопці, дівчата. Та що ж це робиться? Це, може, виставку Табачник робив? – спитав він.
– Ні – Колєсніченко. А ви прийшли виставку подивитися? – запитала я.
– Я пенсіонер - Валерій Павлович. У мене тато – українець, у армії Людовій воював. А мама – німкеня. Ну що вони тут таке показують? Ну все було, і вони вбивали, і ми вбивали. Та чого оце розпалювати? – запитував дід.
У цьому виставковому залі постійно крутиться кіно, де великим планом черепи, штабелями - кістки загиблих, та історії про те, як українець зарубав своїх жінку та дитину, бо вони були поляки.
– Знаєте, у Вашингтоні ані в "музеї індіанців", ані в Історичному музеї немає жодних згадок про винищення корінного населення Америки - погодилась я.
Тут на великому екрані якась жінка казала, що росіяни теж проводили “деполонізацію”, вони вивозили поляків до Сибіру, і робили це більш м’яко, аніж українці у 1946 році.
– Та невже у Сибіру краще ніж вдома? – здивувався наш літній співрозмовник.
– Це також неточність. У 1946 році їх виселяли не українці, а радянська влада. Очевидно, що деяким росіянам цікаво закцентувати саме на українсько-польському конфлікті, ніж на тих жертвах, які понесли поляки від радянської влади. Від радянської влади поляки втратили мільйони своїх громадян. Це бажання приховати за чужими гріхами свої гріхи, значно більші.
Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.
Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...
– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.
– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.
На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.
– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?
Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.
Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.
– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.
Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно.
Ми підійшли до стендів, і Володимир В’ятрович звернув мою увагу на таке.
- Назва виставки “Волинська різня”. Натомість, ми бачимо стенди, які на чотири п’ятих представлені не Волинню. Це Галичина, Надсяння та інші землі. Подивіться, який територіальний принцип взято за основу виставки. Береться територіальна одиниця і по ній на стенді розміщається той чи інший матеріал. Але за основу взятий не той адміністративний поділ, який був у 1943 році, саме коли був конфлікт, і не 1945-47 роки, коли конфлікт продовжувався. Тобто це не радянський або німецький поділ. За основу взятий адміністративно-територіальний поділ Західної України до 1939 року. Тобто вони підкреслюють, що Львів - це Львівське воєводство, що Бібрка - це Бібрський повіт Львівського воєводства, нагадуючи, що це землі Польщі.
Цю виставку не представляють поляки, її представляє невелика маргінальна частина польського суспільства, яка не сприймається самими поляками. Це люди з так званого Кресов’яцького середовища, які вимагаються повернення територій України до Польщі. Тому мені дивно, що ця виставка відбувається за ініціативи народного депутата України Вадима Колєсніченка. Нардеп України з Криму привозить до Києва виставку організації, яка висловлює свої претензії до України. Це вже мало би бути підставою для вивчення СБУ.
Я помітила, що до нашої розмови прислухаються. Молоді люди із фотоапаратами, трохи старші жінки та чоловіки слухали мого супутника уважно. Охоронці особливої зацікавленості не виявляли. Не виявляли і агресії.
– Виставка містить правду, напівправду та відверту брехню, - розповідав Володимир В’ятрович. - Правда полягає в тому, що був жорстокий польсько-український конфлікт. Правда полягає у тому, що справді жертвами конфлікту з обох боків було цивільне населення.
Правда полягає у тому, що більше постраждало польське населення, бо воно становило меншість на території Західної України. Напівправда, у тому, що постраждали лише поляки. Напівправда, у тому, що тут нема інформації про українців, які стали жертвою польсько-українського конфлікту, жертвами підпілля чи своїх сусідів поляків. Неправда у тому, що нібито метою конфлікту було поголовне винищення польського населення. А існуючі документи не підтверджують того, що комусь ставилося завдання від командування УПА про винищення поляків. Ніхто такого наказу не давав, таких документів нема, такого наказу не було.
Я розглядала фотографії. На них - герби міст Західної України часів Польщі. Цікаво, що як мінімум третину фотографій становлять саме такі: костелів та пам’ятників архітектури, які не мають безпосереднього відношення до періоду цієї війни.
– Зверніть увагу на ці таблиці, що містяться всередині стенду та слова, на стенді, що організатори мають документальне підтвердження кількості вбитих поляків, - продовжив Володимир. - Ким та чим підтверджені ці цифри та фото – незрозуміло. Далі, подивимося цікавий переклад з польської мови. (Ми стояли біля виставки Бібрського повіту). Польською написано: “лічба замордованих”: (тобто кількість замордованих всього у цьому містечку) - 959. З них “установльоні назви” (визначені імена та прізвища жертв - 420. У перекладі українською та російською, який подається нижче, разом загиблих, виходить 1750 людей (а не 959, як у польській версії), у тому числі 959 – кількість встановлених жертв (хоча у польській версії – 420). І таке поводження з цифрами і на наступних стендах, які демонструють кількість жертв у повітах. Це, як на мене, аморальне бажання організаторів позмагатися, у кого більше жертв. А тепер давайте подивимося фотографії біля стенду Львів, - ми пройшли далі. – Це фотографії подій у Львові влітку 1941 року, коли відбулися погроми єврейського населення. Чомусь ці жорстокі події вплетені у контекст українсько-польського конфлікту. Тут чомусь фотографії підписані, що це “глумління українських фашистів”. Такі фотографії є у Львові. Але на підставі чого зроблені висновки, що це українські націоналісти? Нема жодних підстав стверджувати, що це робили ОУН-УПА. Ще більш брутальним є використання фотографії з площі перед тюрмою. Ці жертви, люди вбиті НКВС, і це були українці. І демонструвати вбитих українців, видаючи їх за поляків, постраждалих від конфлікту - це також аморально.
Повз нас пройшов нардеп від Партії Регіонів Владислав Забарський, одягнутий у все чорне. Чекала, що він захоче подискутувати з В’ятровичем, все ж таки він у минулому випускник Сімферопольського вищого військово-політичного училища, офіцер з правової роботи, зрештою, слідчий Генпрокуратури. Але він не захотів дискутувати, знайомився із експозицією.
– А ось ще один стенд – вбиті польські професори, - знову звернув мою увагу мій екскурсовод, - Протягом тривалого часу існував стереотип про те, що польські професори, нібито знищені німецькою владою після приходу у Львів, що до цього причетні, чи то Нахтігаль, чи то українські націоналісти, але польські науковці у дослідженнях вже давно спростували цей міф. Вони показали, що ані Нахтігаль, ані ОУН-УПА не причетні.
Тут до нас підійшов старенький вже пенсіонер із сумочкою.
– Хлопці, дівчата. Та що ж це робиться? Це, може, виставку Табачник робив? – спитав він.
– Ні – Колєсніченко. А ви прийшли виставку подивитися? – запитала я.
– Я пенсіонер - Валерій Павлович. У мене тато – українець, у армії Людовій воював. А мама – німкеня. Ну що вони тут таке показують? Ну все було, і вони вбивали, і ми вбивали. Та чого оце розпалювати? – запитував дід.
У цьому виставковому залі постійно крутиться кіно, де великим планом черепи, штабелями - кістки загиблих, та історії про те, як українець зарубав своїх жінку та дитину, бо вони були поляки.
– Знаєте, у Вашингтоні ані в "музеї індіанців", ані в Історичному музеї немає жодних згадок про винищення корінного населення Америки - погодилась я.
Тут на великому екрані якась жінка казала, що росіяни теж проводили “деполонізацію”, вони вивозили поляків до Сибіру, і робили це більш м’яко, аніж українці у 1946 році.
– Та невже у Сибіру краще ніж вдома? – здивувався наш літній співрозмовник.
– Це також неточність. У 1946 році їх виселяли не українці, а радянська влада. Очевидно, що деяким росіянам цікаво закцентувати саме на українсько-польському конфлікті, ніж на тих жертвах, які понесли поляки від радянської влади. Від радянської влади поляки втратили мільйони своїх громадян. Це бажання приховати за чужими гріхами свої гріхи, значно більші.
Польща подала приклад Україні, як домогтися засудження Голодомору з боку Росії, – Володимир В’ятрович
Досвід Польщі має стати показовим, як треба відстоювати відновлення історичної пам’яті, як можна досягати успіху зі своїми сусідами, як домогтися серйозних поступок у питаннях минулого, тим паче, коли це стосується засудження злочинів тоталітарного режиму. У цьому повинні бути зацікавлені як українці, так і росіяни, – сказав у коментарі газеті «День» історик Володимир В’ятрович.
На думку Володимира В’ятровича, публічне засудження російською владою злочину сталінського тоталітарного режиму в Катині – це позитивний сигнал. І слід віддати належне польським історикам, політикам, взагалі польській громадськості, які дуже послідовно відстоювали концепцію Катинської трагедії, вимагали її розслідування і визнання.
«Для мене як для українця, історика, найбільш знаковим буде визнання Росією Голодомору. Чому Польщі вдалося домогтися поступок з боку Росії, а нам ще ні?
Це – один з центральних пунктів. Польща від 1990 року організувала інформаційний і політичний тиск, практично в усіх російсько-польських переговорах це питання піднімалося. У самій Польщі теж була організована інформаційна кампанія. Питання ж Голодомору на інформаційному і політичному рівні постало в Україні лише кілька років тому. Чи готове російське керівництво до відвертої розмови і засудження інших злочинів сталінського режиму, зокрема і найбільшого – Голодомору 1932–1933 рр.? Наразі важко спрогнозувати – це тактичний хід чи Росія й надалі буде визнавати злочини тоталітарного режиму», – каже Володимир В’ятрович.
На думку Володимира В’ятровича, публічне засудження російською владою злочину сталінського тоталітарного режиму в Катині – це позитивний сигнал. І слід віддати належне польським історикам, політикам, взагалі польській громадськості, які дуже послідовно відстоювали концепцію Катинської трагедії, вимагали її розслідування і визнання.
«Для мене як для українця, історика, найбільш знаковим буде визнання Росією Голодомору. Чому Польщі вдалося домогтися поступок з боку Росії, а нам ще ні?
Це – один з центральних пунктів. Польща від 1990 року організувала інформаційний і політичний тиск, практично в усіх російсько-польських переговорах це питання піднімалося. У самій Польщі теж була організована інформаційна кампанія. Питання ж Голодомору на інформаційному і політичному рівні постало в Україні лише кілька років тому. Чи готове російське керівництво до відвертої розмови і засудження інших злочинів сталінського режиму, зокрема і найбільшого – Голодомору 1932–1933 рр.? Наразі важко спрогнозувати – це тактичний хід чи Росія й надалі буде визнавати злочини тоталітарного режиму», – каже Володимир В’ятрович.
У «Тюрмі на Лонцького» розкриють загадку Норильського повстання
11 квітня, о 13.00 у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові демонстрували документальний фільм «Загадка Норильського повстання».
Цикл «Загадка Норильського повстання» (2003–2006) розповідає про повстання в’язнів сталінських таборів у Норильську на півночі Росії влітку 1953 року. Його ініціаторами стали політичні в’язні з усього Радянського Союзу, серед яких було близько 70 відсотків українців. Акція непокори в таборах тривала кілька місяців. У табірних пунктах повсталі створили територію свободи із власним самоврядуванням і висунули радянському керівництву низку політичних вимог. Повстання було придушене спецвійськами НКВД, а його ініціатори розстріляні.
«Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства. І всі ми – боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських «зелених братів», і народів Кавказу. В’язні просто зобов’язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі. Мета кіноциклу – визнати ОУН-УПА українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди на високому рівні. Щоб ці герої не бідували, – сказав режисер фільму Михайло Ткачук, який дав дозвіл на демонстрацію своїх творів у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів.
Кіноцикл Ткачука складається із чотирьох стрічок, що розповідають про події п’ятдесятрічної давнини: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу» та «Щаслива Настуня». Зйомки відбувалися не лише в різних містах України, але й у Канаді, Грузії, Польщі, країнах Прибалтики, Росії.
Довідка.
Михайло Ткачук – київський кінорежисер-документаліст народився 1941 року в російському місті Томськ. За першою професією – інженер-фізик. У 1970 році закінчив КДТІМ ім. І. Карпенка-Карого і працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Київській кіностудії ім. О. Довженка. Член НСКУ. Автор понад 50 науково–популярних та документальних стрічок, серед яки х– «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі і далекі», «Кінець кільця»... У 2006 році на фестивалі документального кіно «Український контекст» цикл «Загадка норильського повстання» отримав диплом «Свобода як найвища цінність». 2007 року Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, 2008 року – найвищою державною нагородою України – премією імені Тараса Шевченка. Нині режисер має власну студію «Заповіт». Михайло Ткачук є не лише режисером, але й продюсером, оператором, сценаристом майже усіх своїх фільмів. Фільми Михайла Ткачука, присвячені Норильському повстанню 1953 року, встигли подивитися й обговорити глядачі багатьох міст сходу й заходу України.
Цикл «Загадка Норильського повстання» (2003–2006) розповідає про повстання в’язнів сталінських таборів у Норильську на півночі Росії влітку 1953 року. Його ініціаторами стали політичні в’язні з усього Радянського Союзу, серед яких було близько 70 відсотків українців. Акція непокори в таборах тривала кілька місяців. У табірних пунктах повсталі створили територію свободи із власним самоврядуванням і висунули радянському керівництву низку політичних вимог. Повстання було придушене спецвійськами НКВД, а його ініціатори розстріляні.
«Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства. І всі ми – боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських «зелених братів», і народів Кавказу. В’язні просто зобов’язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі. Мета кіноциклу – визнати ОУН-УПА українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди на високому рівні. Щоб ці герої не бідували, – сказав режисер фільму Михайло Ткачук, який дав дозвіл на демонстрацію своїх творів у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів.
Кіноцикл Ткачука складається із чотирьох стрічок, що розповідають про події п’ятдесятрічної давнини: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу» та «Щаслива Настуня». Зйомки відбувалися не лише в різних містах України, але й у Канаді, Грузії, Польщі, країнах Прибалтики, Росії.
Довідка.
Михайло Ткачук – київський кінорежисер-документаліст народився 1941 року в російському місті Томськ. За першою професією – інженер-фізик. У 1970 році закінчив КДТІМ ім. І. Карпенка-Карого і працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Київській кіностудії ім. О. Довженка. Член НСКУ. Автор понад 50 науково–популярних та документальних стрічок, серед яки х– «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі і далекі», «Кінець кільця»... У 2006 році на фестивалі документального кіно «Український контекст» цикл «Загадка норильського повстання» отримав диплом «Свобода як найвища цінність». 2007 року Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, 2008 року – найвищою державною нагородою України – премією імені Тараса Шевченка. Нині режисер має власну студію «Заповіт». Михайло Ткачук є не лише режисером, але й продюсером, оператором, сценаристом майже усіх своїх фільмів. Фільми Михайла Ткачука, присвячені Норильському повстанню 1953 року, встигли подивитися й обговорити глядачі багатьох міст сходу й заходу України.
У польському посольстві виставку «Волинська різанина» назвали «гострою маніпуляцією»
Фотовиставка «Волинська рiзанина: польськi та єврейськi жертви ОУН-УПА» в Українському домі в Києві є «гострою маніпуляцією», заявила в ефірі Радіо Свобода аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні Ольга Гнатюк.
«Вона розповідає, в першу чергу, про польські жертви, тим часом як заголовок говорить про польські та єврейські жертви. Треба зрозуміти, що там є жертви і чисток у Галичині, і чисток на Волині. Не можна все без розбору вкидати під таке гасло «Волинська різанина», просто заради цього слова «різанина». Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції. І я як представник посольства, і як людина з ученим званням історика, як професор Варшавського університету, різко висловлююся проти таких зловживань», – заявила Ольга Гнатюк.
За її словами, Україна і Польща за роки незалежності мають «дуже добрі напрацювання, і ми не повинні дозволити їх знищити».
Організаторами виставки в Українському домі, що відкрилася напередодні, є «Правозахисний громадський рух «Росiйськомовна Україна» і «Товариство увiчнення пам’ятi жертв злочинiв українських націоналістів» (Польща).
У четвер, 8 квiтня, мiлiцiя затримала понад 10 осiб – членiв ВО «Свобода» під час відкриття фотовиставки «Волинська рiзанина: польськi та єврейськi жертви ОУН-УПА» в Києвi. Серед затриманих був і журналіст Ігор Мірошниченко.
Проте наступного дня всiх учасникiв iнциденту звiльнили за рiшенням Шевченкiвського районного суду Києва. Четверо з них отримали уснi зауваження, – повідомляє «Радіо Свобода».
«Вона розповідає, в першу чергу, про польські жертви, тим часом як заголовок говорить про польські та єврейські жертви. Треба зрозуміти, що там є жертви і чисток у Галичині, і чисток на Волині. Не можна все без розбору вкидати під таке гасло «Волинська різанина», просто заради цього слова «різанина». Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції. І я як представник посольства, і як людина з ученим званням історика, як професор Варшавського університету, різко висловлююся проти таких зловживань», – заявила Ольга Гнатюк.
За її словами, Україна і Польща за роки незалежності мають «дуже добрі напрацювання, і ми не повинні дозволити їх знищити».
Організаторами виставки в Українському домі, що відкрилася напередодні, є «Правозахисний громадський рух «Росiйськомовна Україна» і «Товариство увiчнення пам’ятi жертв злочинiв українських націоналістів» (Польща).
У четвер, 8 квiтня, мiлiцiя затримала понад 10 осiб – членiв ВО «Свобода» під час відкриття фотовиставки «Волинська рiзанина: польськi та єврейськi жертви ОУН-УПА» в Києвi. Серед затриманих був і журналіст Ігор Мірошниченко.
Проте наступного дня всiх учасникiв iнциденту звiльнили за рiшенням Шевченкiвського районного суду Києва. Четверо з них отримали уснi зауваження, – повідомляє «Радіо Свобода».
На одеського журналіста чинять тиск за репортаж про курйозну помилку крупного чиновника
Генеральний директор Одеської обласної Державної телерадіокомпанії Оксана Матюх має намір оголосити догану коментаторові обласного радіо Богдану Осінському за вихід в ефір репортажу про покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку 9 березня.
Як повідомляє Інститут масової інформації, відповідаючи на запитання журналіста, заступник голови Одеської облдержадміністрації Петро Хлицов заявив, що роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" належать перу Тараса Шевченка.
"9 березня, після покладання квітів до пам'ятника, я підійшов до Хлицова і, зокрема, запитав, чи зможе він навмання згадати будь-які рядки з творчої спадщини Великого Кобзаря. На що він відповів: Ви знаєте, всі знають Хіба ревуть воли, як ясла повні? ... Так, звичайно пам'ятаю, Кобзар - всі ми проходили, всі ми знаємо, діти вчать у школі, зараз це більш активно вчать. Це потрібно і правильно. Майбутнього без минулого не буває ", - заявив журналіст.
За його словами, як і будь-який журналіст на його місці він просто не зміг закрити очі на цей факт, тому підготував сюжет, у якому представив пряму мову чиновника без купюр.
Через два тижні керівництво телерадіокомпанії разом з головним редактором редакції радіомовлення Геннадієм Степаненком почали активно збирати пояснювальні щодо того, як сюжет потрапив у випуск новин. Вперта наполегливість з метою покарати журналіста перестала бути підкилимною: для застосування санкцій притягувався Цеховий профком радіо, правда, на щастя, поки що безуспішно. З метою дискредитації журналіста в очах колег і тиску на нього проводяться регулярні збори колективу.
"Керівництво мотивувало винесення мені догани тим, що я не вичитав матеріал. Оскільки репортаж я робив з місця події і повідомляв його по телефону, то для корекції у мене не було часу. Оскільки я є членом профкому мені догану не винесли. Однак менеджмент ОДТРК має намір оголосити догану випусковому редактору Олесі Кіпер, яка поставила матеріал в ефір ", - заявив Осінський.
Якщо все ж таки догану Осінському винесуть, він має намір звернутися з відповідним позовом до суду, в українські та міжнародні правозахисні організації, комітет Верховної Ради України з питань свободи слова.
***
Автором роману Хіба ревуть воли, як ясла повні? є відомий український письменник Панас Мирний (справжнє ім'я Панас Якович Рудченко).
Як повідомляє Інститут масової інформації, відповідаючи на запитання журналіста, заступник голови Одеської облдержадміністрації Петро Хлицов заявив, що роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" належать перу Тараса Шевченка.
"9 березня, після покладання квітів до пам'ятника, я підійшов до Хлицова і, зокрема, запитав, чи зможе він навмання згадати будь-які рядки з творчої спадщини Великого Кобзаря. На що він відповів: Ви знаєте, всі знають Хіба ревуть воли, як ясла повні? ... Так, звичайно пам'ятаю, Кобзар - всі ми проходили, всі ми знаємо, діти вчать у школі, зараз це більш активно вчать. Це потрібно і правильно. Майбутнього без минулого не буває ", - заявив журналіст.
За його словами, як і будь-який журналіст на його місці він просто не зміг закрити очі на цей факт, тому підготував сюжет, у якому представив пряму мову чиновника без купюр.
Через два тижні керівництво телерадіокомпанії разом з головним редактором редакції радіомовлення Геннадієм Степаненком почали активно збирати пояснювальні щодо того, як сюжет потрапив у випуск новин. Вперта наполегливість з метою покарати журналіста перестала бути підкилимною: для застосування санкцій притягувався Цеховий профком радіо, правда, на щастя, поки що безуспішно. З метою дискредитації журналіста в очах колег і тиску на нього проводяться регулярні збори колективу.
"Керівництво мотивувало винесення мені догани тим, що я не вичитав матеріал. Оскільки репортаж я робив з місця події і повідомляв його по телефону, то для корекції у мене не було часу. Оскільки я є членом профкому мені догану не винесли. Однак менеджмент ОДТРК має намір оголосити догану випусковому редактору Олесі Кіпер, яка поставила матеріал в ефір ", - заявив Осінський.
Якщо все ж таки догану Осінському винесуть, він має намір звернутися з відповідним позовом до суду, в українські та міжнародні правозахисні організації, комітет Верховної Ради України з питань свободи слова.
***
Автором роману Хіба ревуть воли, як ясла повні? є відомий український письменник Панас Мирний (справжнє ім'я Панас Якович Рудченко).
Горе переможеним, або Берлін у 1945-му
Щоразу, як відзначається чергова річниця Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, а на заході – краху нацизму - зазвичай ідеться про геніальність полководців-переможців, помилки переможеного ворога, героїзм вояків, а також про втрати - жертви, жертви, жертви.
Приміром, лише 16-денна битва за Берлін забрала життя понад 200 тисяч людей. Здебільшого про це знають ті, хто бодай трохи цікавиться історією Другої світової війни.
Берлін, година нуль. Кінець світової війни і початок … чого? Місто до горизонту у руїнах, і, здавалося, у ньому більше неможливо було жити. Після недавнього штурму тут – цвинтарна тиша, порушувана лише шурхотом білих простирадл, вивішених у проваллях сотень вікон. Капітуляція! Двоє радянських вояків розглядають скинутого з фронтону Рейхсканцелярії орла із затиснутою у кігтях свастикою – символом нацизму: «Гітлер капут!» І навіть найпроникливіших слів забракне, щоб передати почуття невідомого німецького вояка, котрий безсило склавши руки, сидить на купі каміння під колонами зруйнованого Рейхстагу, так, як це робить пожовкле чорно-біле архівне фото. Що далі? Про це розповіли берлінські видавці Франк Шуманн і Петер Кро, оприлюднивши 300 майже забутих фотографій, зроблених у столиці Німеччини 65 років тому - відразу по закінченню війни.
Як жили після катастрофи переможені – не маршали, не генерали, малі й великі фюрери, а обдурені ними пересічні громадяни? А також ті, хто палко підтримував їхні примарні ідеї? Як велося людям, усмоктаним у жерло однієї з найжорстокіших світових воєн, і котрим упродовж понад десятиліття державна пропаганда вбивала у голови маячню про вищість німецької нації? Як вони долали страх, безвихідь, нужду, розчарування після краху рейху та ідеалів? Як пережили не лише ганьбу поразки, а й знайшли в собі сили жити далі, будувати і країну, і власну долю? Як почувалися люди, чиє повсякденне буття залежало від милості дуже різних переможців?
На фотографіях, зібраних Франком Шуманном і Петером Кро, - катастрофа, безсилля, безпорадність. Багатьом берлінцям не було за що зачепитися у житті, й вони пішли з нього. Як от жінка, котра вчинила самогубство просто на колись велелюдній набережній. Більше від слів кричить про біду елегантна сумочка хазяйки, що лишилася на лавочці. А ось з підземки на станції Оранієнбургер тор разом з цивільними виходять гітлерівські вояки, кидаючи зброю до ніг радянського солдата. На інших фото у центрі Берліна - радянські патрулі, а Унтер ден Лінден перетворилася на госпіталь під відкритим небом для німецьких поранених...
І, здавалося, немає кінця-краю безвиході. Але берлінці в якусь мить самі собі подивувалися: виявляється, вони ще … живі! Живі, бо голод не дає їм про це забути. Берлін голодує: війна перетворила поля, де раніше збирали городину і збіжжя, на бойові плацдарми. Тому світлини, на яких до пунктів, де переможці роздають населенню свіже молоко та картоплю, шикуються довжелезні черги - звичні будні тогочасного Берліна. Як і, скажімо, картинка, що на ній двоє городян посеред вулиці вирізують шматки м»яса з туші убитого коня.
Берлінці воєнного покоління знають чимало способів виживання. Зокрема, багатьох їх рятував чорний ринок, куди приносили все, що мало бодай якусь цінність, і що вціліло у вогні війни. Торгували всі, хто міг, і в кого було чим торгувати. Стрункі фрау перетворювалися на повнотілих селянок: під широким убранням можна було багато чого сховати від ока поліції. Адже торгівля на чорному ринку була заборонена. Хто упіймався – сплачував чималий штраф або примусово відпрацьовував кілька тижнів. Та голод - не тітка, тож люди ризикували заради власного життя і своєї родини.
Але крок за кроком Берлін і берлінці все-таки відроджувалися – переважно завдяки власній силі волі та винахідливості. Ось приміський поїзд, зусібіч обліплений пасажирами, рушає за місто зі станції Шпандау. «Він знову їде!» - захоплений підпис під фото. Хоч поки що берлінці відправляються за місто не відпочивати, а в пошуках чогось їстівного: ті, хто вижив, мають жити. Тож на знімках - дедалі більше маленьких радостей: ляльковий театр, облаштований у руїнах; на вокзалі Шарлоттенбург монтують станційний годинник; жінка в купальнику на тлі зруйнованого будинку поливає власний «город» у квітковому ящику; танці в прикрашеному прапорцями дворі з прикметою війни – у парах лише жінки, адже батьки, чоловіки, брати не повернулися з фронтів.
Берліну і після війни вдалося обдурити смерть. Тут, як, утім, і в інших містах Німеччини, починалося життя без бомбувань і вибухів снарядів. Німці – переважно руками жінок і підлітків - розбирали завали, зводили будинки, створювали нову промисловість. Не мілітаристську, а спрямовану на потреби людини. Саджали дерева, знімали фільми, писали музику, книги, робили відкриття у науці. Одне слово, будували і нову державу, і нове власне життя. З нуля. Та ще й, будуючи, не лише сплачувати величезні репарації переможцям, а й руйнувати негативне сприйняття Німеччини, як країни, де народився нацизм. А також створювати, як нині прийнято говорити, позитивний імідж народу, котрий переосмислив і засудив минуле, визнавши за нього власну вину, прагне миру й робить для цього усе від нього залежне.
Їхній силі волі та наполегливості й сьогодні можна не лише позаздрити, а й повчитися: вони не мали держави, тож не могли розраховувати на кредити, але не ходили світом з простягнутою рукою, не волали про допомогу, не скаржилися. Вони робили єдине тоді для них можливе: покладалися лише на себе і багато працювали. А їхні лідери дбали не про власну наживу, а про суспільне благо. Дуже швидко – й не лише як для вщент зруйнованої країни - вони створили нову економіку, яка дає працюючій людині змогу жити пристойно. А також потужну систему соціального захисту, за якої захищеними почуваються ті, хто сам собі не може зарадити, зокрема діти, старики, інваліди. І вже за 20 років світ заговорив про німецьке диво...
Як саме вони це робили, кожен знає з історії. Як і те, що їм це вдалося зробити добре.
Приміром, лише 16-денна битва за Берлін забрала життя понад 200 тисяч людей. Здебільшого про це знають ті, хто бодай трохи цікавиться історією Другої світової війни.
Берлін, година нуль. Кінець світової війни і початок … чого? Місто до горизонту у руїнах, і, здавалося, у ньому більше неможливо було жити. Після недавнього штурму тут – цвинтарна тиша, порушувана лише шурхотом білих простирадл, вивішених у проваллях сотень вікон. Капітуляція! Двоє радянських вояків розглядають скинутого з фронтону Рейхсканцелярії орла із затиснутою у кігтях свастикою – символом нацизму: «Гітлер капут!» І навіть найпроникливіших слів забракне, щоб передати почуття невідомого німецького вояка, котрий безсило склавши руки, сидить на купі каміння під колонами зруйнованого Рейхстагу, так, як це робить пожовкле чорно-біле архівне фото. Що далі? Про це розповіли берлінські видавці Франк Шуманн і Петер Кро, оприлюднивши 300 майже забутих фотографій, зроблених у столиці Німеччини 65 років тому - відразу по закінченню війни.
Як жили після катастрофи переможені – не маршали, не генерали, малі й великі фюрери, а обдурені ними пересічні громадяни? А також ті, хто палко підтримував їхні примарні ідеї? Як велося людям, усмоктаним у жерло однієї з найжорстокіших світових воєн, і котрим упродовж понад десятиліття державна пропаганда вбивала у голови маячню про вищість німецької нації? Як вони долали страх, безвихідь, нужду, розчарування після краху рейху та ідеалів? Як пережили не лише ганьбу поразки, а й знайшли в собі сили жити далі, будувати і країну, і власну долю? Як почувалися люди, чиє повсякденне буття залежало від милості дуже різних переможців?
На фотографіях, зібраних Франком Шуманном і Петером Кро, - катастрофа, безсилля, безпорадність. Багатьом берлінцям не було за що зачепитися у житті, й вони пішли з нього. Як от жінка, котра вчинила самогубство просто на колись велелюдній набережній. Більше від слів кричить про біду елегантна сумочка хазяйки, що лишилася на лавочці. А ось з підземки на станції Оранієнбургер тор разом з цивільними виходять гітлерівські вояки, кидаючи зброю до ніг радянського солдата. На інших фото у центрі Берліна - радянські патрулі, а Унтер ден Лінден перетворилася на госпіталь під відкритим небом для німецьких поранених...
І, здавалося, немає кінця-краю безвиході. Але берлінці в якусь мить самі собі подивувалися: виявляється, вони ще … живі! Живі, бо голод не дає їм про це забути. Берлін голодує: війна перетворила поля, де раніше збирали городину і збіжжя, на бойові плацдарми. Тому світлини, на яких до пунктів, де переможці роздають населенню свіже молоко та картоплю, шикуються довжелезні черги - звичні будні тогочасного Берліна. Як і, скажімо, картинка, що на ній двоє городян посеред вулиці вирізують шматки м»яса з туші убитого коня.
Берлінці воєнного покоління знають чимало способів виживання. Зокрема, багатьох їх рятував чорний ринок, куди приносили все, що мало бодай якусь цінність, і що вціліло у вогні війни. Торгували всі, хто міг, і в кого було чим торгувати. Стрункі фрау перетворювалися на повнотілих селянок: під широким убранням можна було багато чого сховати від ока поліції. Адже торгівля на чорному ринку була заборонена. Хто упіймався – сплачував чималий штраф або примусово відпрацьовував кілька тижнів. Та голод - не тітка, тож люди ризикували заради власного життя і своєї родини.
Але крок за кроком Берлін і берлінці все-таки відроджувалися – переважно завдяки власній силі волі та винахідливості. Ось приміський поїзд, зусібіч обліплений пасажирами, рушає за місто зі станції Шпандау. «Він знову їде!» - захоплений підпис під фото. Хоч поки що берлінці відправляються за місто не відпочивати, а в пошуках чогось їстівного: ті, хто вижив, мають жити. Тож на знімках - дедалі більше маленьких радостей: ляльковий театр, облаштований у руїнах; на вокзалі Шарлоттенбург монтують станційний годинник; жінка в купальнику на тлі зруйнованого будинку поливає власний «город» у квітковому ящику; танці в прикрашеному прапорцями дворі з прикметою війни – у парах лише жінки, адже батьки, чоловіки, брати не повернулися з фронтів.
Берліну і після війни вдалося обдурити смерть. Тут, як, утім, і в інших містах Німеччини, починалося життя без бомбувань і вибухів снарядів. Німці – переважно руками жінок і підлітків - розбирали завали, зводили будинки, створювали нову промисловість. Не мілітаристську, а спрямовану на потреби людини. Саджали дерева, знімали фільми, писали музику, книги, робили відкриття у науці. Одне слово, будували і нову державу, і нове власне життя. З нуля. Та ще й, будуючи, не лише сплачувати величезні репарації переможцям, а й руйнувати негативне сприйняття Німеччини, як країни, де народився нацизм. А також створювати, як нині прийнято говорити, позитивний імідж народу, котрий переосмислив і засудив минуле, визнавши за нього власну вину, прагне миру й робить для цього усе від нього залежне.
Їхній силі волі та наполегливості й сьогодні можна не лише позаздрити, а й повчитися: вони не мали держави, тож не могли розраховувати на кредити, але не ходили світом з простягнутою рукою, не волали про допомогу, не скаржилися. Вони робили єдине тоді для них можливе: покладалися лише на себе і багато працювали. А їхні лідери дбали не про власну наживу, а про суспільне благо. Дуже швидко – й не лише як для вщент зруйнованої країни - вони створили нову економіку, яка дає працюючій людині змогу жити пристойно. А також потужну систему соціального захисту, за якої захищеними почуваються ті, хто сам собі не може зарадити, зокрема діти, старики, інваліди. І вже за 20 років світ заговорив про німецьке диво...
Як саме вони це робили, кожен знає з історії. Як і те, що їм це вдалося зробити добре.
Норвегія розсекретила архів: місцеві фашисти просили Гітлера передати їм частину України і Білорусі
Норвезькі колабораціоністи багаторазово просили фашистську Німеччину передати їм низку радянських територій, випливає з уперше опублікованих документів Національного архіву Норвегії.
Як повідомляє AFP, на сайті Архіву у зв'язку з 70-ю річницею німецького вторгнення до Норвегії 9 квітня 1940 року було розміщено близько 5 тисяч документів періоду Другої світової війни.
При цьому 281 кидає світло на прагнення пронацистської партії Національна згода (Nasjonal Samling), на чолі якої стояв Відкун Квіслінг, який з лютого 1942 року обіймав посаду міністра-президента окупованої Норвегії, розширити територію Норвегії за рахунок Радянського Союзу.
Партія Національна згода "проводила активну кампанію з метою переконати владу Третього рейху передати під норвезьке управління частину території СРСР", швидкої перемоги над яким чекали в Норвегії, наголошується на сайті Архіву.
Незадовго до нападу Гітлера на Радянський Союз уряд Квіслінга утворив в Осло Російське управління та інститут під назвою Austrveg для втілення в життя своїх ідей про розширення простору в східному напрямку.
Норвезькі фашисти спочатку попросили для себе протекторат біля Мурманська, але зустрівши німецьку відмову, звернули свої погляди на території сучасних України та Білорусі, відзначає агентство. Міністри уряду навіть відвідали окуповану Україну з метою "застовпити" для себе частину її території.
Провідний дослідник розташованого в Осло Центру вивчення Голокосту Тер'є Емберланд відзначив, що "кидають світло на ступінь співробітництва норвезьких колабораціоністів і нацистської Німеччини у розробці планів геноциду на Сході".
Однак керівник СС Генріх Гіммлер не був зацікавлений у створенні норвезьких протекторатів на території СРСР і замість цього пропонував використовувати норвежців як "озброєних фермерів", що допомагають колонізувати захоплені землі. Після війни Квіслінг був відданий під суд як зрадник і страчений 24 жовтня 1945 року.
Нагадаємо, навесні минулого року свої архіви розсекретило МЗС КНР, згідно з якими "великий керманич" Мао Цзедун пропонував Японії "звести рахунки" з СРСР щодо територіального питання і повернути Курили під юрисдикцію Токіо.
Як повідомляє AFP, на сайті Архіву у зв'язку з 70-ю річницею німецького вторгнення до Норвегії 9 квітня 1940 року було розміщено близько 5 тисяч документів періоду Другої світової війни.
При цьому 281 кидає світло на прагнення пронацистської партії Національна згода (Nasjonal Samling), на чолі якої стояв Відкун Квіслінг, який з лютого 1942 року обіймав посаду міністра-президента окупованої Норвегії, розширити територію Норвегії за рахунок Радянського Союзу.
Партія Національна згода "проводила активну кампанію з метою переконати владу Третього рейху передати під норвезьке управління частину території СРСР", швидкої перемоги над яким чекали в Норвегії, наголошується на сайті Архіву.
Незадовго до нападу Гітлера на Радянський Союз уряд Квіслінга утворив в Осло Російське управління та інститут під назвою Austrveg для втілення в життя своїх ідей про розширення простору в східному напрямку.
Норвезькі фашисти спочатку попросили для себе протекторат біля Мурманська, але зустрівши німецьку відмову, звернули свої погляди на території сучасних України та Білорусі, відзначає агентство. Міністри уряду навіть відвідали окуповану Україну з метою "застовпити" для себе частину її території.
Провідний дослідник розташованого в Осло Центру вивчення Голокосту Тер'є Емберланд відзначив, що "кидають світло на ступінь співробітництва норвезьких колабораціоністів і нацистської Німеччини у розробці планів геноциду на Сході".
Однак керівник СС Генріх Гіммлер не був зацікавлений у створенні норвезьких протекторатів на території СРСР і замість цього пропонував використовувати норвежців як "озброєних фермерів", що допомагають колонізувати захоплені землі. Після війни Квіслінг був відданий під суд як зрадник і страчений 24 жовтня 1945 року.
Нагадаємо, навесні минулого року свої архіви розсекретило МЗС КНР, згідно з якими "великий керманич" Мао Цзедун пропонував Японії "звести рахунки" з СРСР щодо територіального питання і повернути Курили під юрисдикцію Токіо.
Свобода наполягає, що українофобська виставка підпадає під статтю
Шевченківський районний суд міста Києва закрив справи за відсутністю складу правопорушення проти усіх затриманих учора під час відкриття в Українському домі фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА».
Як повідомили УНІАН у прес-службі Всеукраїнського об’єднання «Свобода», суд не визнав протиправних дій 10 затриманих, четверо отримали усні зауваження.
Судове засідання тривало 10 годин і завершилося 9 квітня близько 3-ї години ночі.
Суд закрив справи про адміністративні правопорушення за відсутністю складу правопорушення стосовно голови Сумської обласної організації ВО «Свобода», відомого журналіста Ігора МІРОШНИЧЕНКА, члена Київського міського комітету ВО «Свобода» Юрія НОЄВОГО, голови Голосіївської районної організації ВО «Свобода» Олександра КОЛЕСНІЧЕНКА, голови ГО «Люстрація» Олега ОСУХОВСЬКОГО, помічника народного депутата Юрія ГНАТКЕВИЧА Сергія КУЗАНА. Усні зауваження отримали заступник голови ВО «Свобода» Андрій МОХНИК, заступник голови Київської міської організації ВО «Свобода» Руслан АНДРІЙКО, помічник народного депутата Евеліни ШИШКІНОЇ Олександр УШИНСЬКИЙ та Ярослав ГОШКО. Також зняті звинувачення із затриманих Володимира ІГНАСЯ (якого побила міліція), ВИГОНСЬКОГО, Олександра ПОНИПАЛЯКА. Усіх затриманих звільнено.
«Суд не визнав протиправними дії більшості затриманих, що свідчить про відверту неадекватність дій правоохоронців, які, вислужуючисть перед українофобами, попрали права і свободи громадян України, порушили Конституцію та закони України, та перешкоджали журналістам у їхній професійній діяльності», - сказано у повідомленні об’єднання.
У зв‘язку з неправомірністю дій міліції ВО «Свобода» готує позов і подасть його до суду найближчим часом.
«Свобода» розцінює події в Українському домі як продовження «патологічної українофобської політики, яку провадить прокремлівський режим ЯНУКОВИЧА».
«Свобода» наполягає, що «українофобська» виставка, організована народним депутатом від Партії регіонів Вадимом КОЛЕСНІЧЕНКОМ підпадає під статтю 161 Кримінального Кодексу України, адже спрямована на розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі, приниження національної честі та гідності українців. Активісти об’єднання вимагають від СБУ заборонити проведення виставки, а її подальшу долю визначити після наукової експертизи, проведеної Інститутом національної пам‘яті.
Крім того, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» вимагає від Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у місті Києві вибачитись за «брехливу інформацію, розповсюджену ним». «Адже звинувачення, які поширив ЦГЗ про те, що патріоти «увірвалися в демонстраційний зал і стали знищувати експонати» міліція затриманим навіть не пред‘являла», - заявили в об’єднанні.
Як повідомляв УНІАН, 8 квітня у Києві під час відкриття в Українському домі документальної фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» за порушення громадського порядку міліція затримала 14 представників ВО «Свобода» та інших національно-патріотичних організацій та партій. Всіх затриманих доставлено до Шевченківського районного управління міліції. Затриманим загрожував штраф.
За даними Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у м. Києві, вказані особи увірвалися до демонстраційної зали і почали нищити експонати, також вони вчинили спробу перешкодити народному депутату України Вадиму КОЛЕСНІЧЕНКУ спілкуватися з журналістами в Українському домі.
У свою чергу, у прес-службі ВО “Свобода” заявили, що Київська міська організація ВО "Свобода" звернулася до СБУ з вимогою заборонити проведення фотовиставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”, що організована ВОО “Правозахисний громадський рух ”Русскоязычная Украина” та Товариством увіковічення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Польща).
Як повідомили УНІАН у прес-службі Всеукраїнського об’єднання «Свобода», суд не визнав протиправних дій 10 затриманих, четверо отримали усні зауваження.
Судове засідання тривало 10 годин і завершилося 9 квітня близько 3-ї години ночі.
Суд закрив справи про адміністративні правопорушення за відсутністю складу правопорушення стосовно голови Сумської обласної організації ВО «Свобода», відомого журналіста Ігора МІРОШНИЧЕНКА, члена Київського міського комітету ВО «Свобода» Юрія НОЄВОГО, голови Голосіївської районної організації ВО «Свобода» Олександра КОЛЕСНІЧЕНКА, голови ГО «Люстрація» Олега ОСУХОВСЬКОГО, помічника народного депутата Юрія ГНАТКЕВИЧА Сергія КУЗАНА. Усні зауваження отримали заступник голови ВО «Свобода» Андрій МОХНИК, заступник голови Київської міської організації ВО «Свобода» Руслан АНДРІЙКО, помічник народного депутата Евеліни ШИШКІНОЇ Олександр УШИНСЬКИЙ та Ярослав ГОШКО. Також зняті звинувачення із затриманих Володимира ІГНАСЯ (якого побила міліція), ВИГОНСЬКОГО, Олександра ПОНИПАЛЯКА. Усіх затриманих звільнено.
«Суд не визнав протиправними дії більшості затриманих, що свідчить про відверту неадекватність дій правоохоронців, які, вислужуючисть перед українофобами, попрали права і свободи громадян України, порушили Конституцію та закони України, та перешкоджали журналістам у їхній професійній діяльності», - сказано у повідомленні об’єднання.
У зв‘язку з неправомірністю дій міліції ВО «Свобода» готує позов і подасть його до суду найближчим часом.
«Свобода» розцінює події в Українському домі як продовження «патологічної українофобської політики, яку провадить прокремлівський режим ЯНУКОВИЧА».
«Свобода» наполягає, що «українофобська» виставка, організована народним депутатом від Партії регіонів Вадимом КОЛЕСНІЧЕНКОМ підпадає під статтю 161 Кримінального Кодексу України, адже спрямована на розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі, приниження національної честі та гідності українців. Активісти об’єднання вимагають від СБУ заборонити проведення виставки, а її подальшу долю визначити після наукової експертизи, проведеної Інститутом національної пам‘яті.
Крім того, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» вимагає від Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у місті Києві вибачитись за «брехливу інформацію, розповсюджену ним». «Адже звинувачення, які поширив ЦГЗ про те, що патріоти «увірвалися в демонстраційний зал і стали знищувати експонати» міліція затриманим навіть не пред‘являла», - заявили в об’єднанні.
Як повідомляв УНІАН, 8 квітня у Києві під час відкриття в Українському домі документальної фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» за порушення громадського порядку міліція затримала 14 представників ВО «Свобода» та інших національно-патріотичних організацій та партій. Всіх затриманих доставлено до Шевченківського районного управління міліції. Затриманим загрожував штраф.
За даними Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у м. Києві, вказані особи увірвалися до демонстраційної зали і почали нищити експонати, також вони вчинили спробу перешкодити народному депутату України Вадиму КОЛЕСНІЧЕНКУ спілкуватися з журналістами в Українському домі.
У свою чергу, у прес-службі ВО “Свобода” заявили, що Київська міська організація ВО "Свобода" звернулася до СБУ з вимогою заборонити проведення фотовиставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”, що організована ВОО “Правозахисний громадський рух ”Русскоязычная Украина” та Товариством увіковічення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Польща).
У Чернівцях шукали шляхи залучення інвестицій у розвиток малих міст
Практичний семінар на тему «Місцевий економічний розвиток та залучення інвестицій у малі міста» працював 8-9 квітня у Чернівцях на базі регіонального відділення АМУ за підтримки Німецького товариства технічного співробітництва GTZ. У його роботі взяли участь міські та селищні голови Чернівецької області, – повідомив 9 квітня власкор ЗІКу.
Учасники семінару за участю експертів Німецького товариства технічного співробітництва GTZ розглянули і проаналізували економічну сутність інвестицій, значимість прямих іноземних інвестицій, мотиви іноземних інвесторів, іноземний досвід місцевого економічного розвитку та залучення інвестицій.
На завершення практичного семінару було проведено круглий стіл, де обговорено і розроблено пропозиції від Чернівецької області до нової державної програми підтримки розвитку малих міст.
Учасники семінару за участю експертів Німецького товариства технічного співробітництва GTZ розглянули і проаналізували економічну сутність інвестицій, значимість прямих іноземних інвестицій, мотиви іноземних інвесторів, іноземний досвід місцевого економічного розвитку та залучення інвестицій.
На завершення практичного семінару було проведено круглий стіл, де обговорено і розроблено пропозиції від Чернівецької області до нової державної програми підтримки розвитку малих міст.
Експерти склали Автопортрет України: Більшість громадян залишаються оптимістами
Київський Інститут проблем управління імені Горшеніна представив свій соціологічний проект Автопортрет України 2010.
Директор інституту Кость Бондаренко, виступаючи на презентації, зазначив, що це третя річна соціологічна програма, яка відображає ставлення українських громадян до гострих проблем сучасності. Він розповів, що інститут протягом року проводив соціологічні дослідження. "Ми вибрали найцікавіше, що характеризує Україну, українців, їхні погляди на ті чи інші питання сучасності", - зазначив експерт.
За його словами, річні звіти інституту стали традиційними, тому що існує потреба в подібного роду продуктах - як в Україні, так і за її межами. За словами Бондаренка, Інститут Горшеніна співпрацює з багатьма структурами Європейського Союзу, зарубіжними засобами масової інформації та аналітичними центрами.
"Наші дослідження викликають жвавий інтерес і резонанс у середовищі політиків, журналістів, представників бізнесу та місцевого самоврядування. Як і раніше, протягом 2009 року ми постійно цікавилися в українців - жителів міст і сіл, у студентів і пенсіонерів, робітників і службовців, людей з різними доходами і світоглядом - їхньою думкою з тих чи інших приводів. Нас цікавило і ставлення до проблем геополітичного вибору, і способи виживання в умовах економічної кризи, і механізми, якими громадяни керуються при виборі - політичному або побутовому. Нас цікавила психологія наших громадян. Ми намагалися написати великий портрет того соціуму, який гордо іменується народом України ", - наголосив Бондаренко.
Згідно з дослідженням, з року в рік зростає кількість українців, які з гордістю говорять про свою Батьківщину. Громадяни сприймають Україну як самодостатню, незалежну державу. При цьому українці чітко розділяють поняття "держава" і "влада". Ставлення до держави і української державності позитивне. Ставлення ж до органів державної влади та її представників, у більшості випадків, негативне. Українці вважають, що політики зосередилися на особистому збагаченню і загрузли в боротьбі за владу. Відображені в Автопортреті і погляди українців щодо зовнішньополітичних питань, економічної ситуації в країні, ставлення до влади і багато іншого.
Директор інституту зазначив, що результати дослідження вселяють оптимізм. "Вони показують, що навіть у наш складний час, незважаючи на різні кризові явища, на різні соціальні катаклізми, більшість громадян України залишаються оптимістами", - наголосив Бондаренко. На його думку, ознайомлення з проектом Інституту Горшеніна дасть можливість зрозуміти, хто такі українці на початку XXI століття, як вони думають, чому вони роблять той чи інший вибір, чого прагнуть. Також експерт пообіцяв, що це не остання програма інституту, і вона будуть продовжена в майбутньому.
Очима політиків
Крім соцдосліджень, у проекті також зібрані думки колишніх і нинішнього президентів щодо розвитку країни. Так, Президент України Віктор Янукович наголошує, що має чітке уявлення про те, яка зовнішньополітична стратегія сьогодні найбільше відповідає національним інтересам України. "Будучи мостом між Сходом і Заходом, інтегральною частиною Європи та колишнього СРСР, Україна обере таку зовнішню політику, яка дозволить нашій державі отримати максимальний результат від розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією, Європейським Союзом, США та іншими державами, які впливають на розвиток ситуації у світі ", - зазначає у своєму коментарі для проекту Янукович.
Екс-міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, виступаючи на презентації, високо оцінив роботу Інституту. "Ви зробили правильний зріз українського суспільства, показали ставлення до різних процесів, які відбуваються в нашому суспільстві", - зазначив він. За його словами, це дослідження змушує задуматися над тим, "де ми, в якій країні ми живемо і яку країну ми повинні мати хоча б у найближчому майбутньому".
Народний депутат Тарас Чорновіл також дав високу оцінку роботі інституту. "Це дуже хороше і серйозне дослідження. І ми, переглядаючи вже не перший рік зрізи суспільства, можемо побачити не тільки те, що відбувається зараз, але і тенденції, які йдуть у суспільстві в майбутньому", - зауважив нардеп.
Нагадаємо, згідно з результатами опитування Інституту Горшеніна, проведеного 15-16 березня, 77,1% українців пишаються тим, що є громадянами України.
Директор інституту Кость Бондаренко, виступаючи на презентації, зазначив, що це третя річна соціологічна програма, яка відображає ставлення українських громадян до гострих проблем сучасності. Він розповів, що інститут протягом року проводив соціологічні дослідження. "Ми вибрали найцікавіше, що характеризує Україну, українців, їхні погляди на ті чи інші питання сучасності", - зазначив експерт.
За його словами, річні звіти інституту стали традиційними, тому що існує потреба в подібного роду продуктах - як в Україні, так і за її межами. За словами Бондаренка, Інститут Горшеніна співпрацює з багатьма структурами Європейського Союзу, зарубіжними засобами масової інформації та аналітичними центрами.
"Наші дослідження викликають жвавий інтерес і резонанс у середовищі політиків, журналістів, представників бізнесу та місцевого самоврядування. Як і раніше, протягом 2009 року ми постійно цікавилися в українців - жителів міст і сіл, у студентів і пенсіонерів, робітників і службовців, людей з різними доходами і світоглядом - їхньою думкою з тих чи інших приводів. Нас цікавило і ставлення до проблем геополітичного вибору, і способи виживання в умовах економічної кризи, і механізми, якими громадяни керуються при виборі - політичному або побутовому. Нас цікавила психологія наших громадян. Ми намагалися написати великий портрет того соціуму, який гордо іменується народом України ", - наголосив Бондаренко.
Згідно з дослідженням, з року в рік зростає кількість українців, які з гордістю говорять про свою Батьківщину. Громадяни сприймають Україну як самодостатню, незалежну державу. При цьому українці чітко розділяють поняття "держава" і "влада". Ставлення до держави і української державності позитивне. Ставлення ж до органів державної влади та її представників, у більшості випадків, негативне. Українці вважають, що політики зосередилися на особистому збагаченню і загрузли в боротьбі за владу. Відображені в Автопортреті і погляди українців щодо зовнішньополітичних питань, економічної ситуації в країні, ставлення до влади і багато іншого.
Директор інституту зазначив, що результати дослідження вселяють оптимізм. "Вони показують, що навіть у наш складний час, незважаючи на різні кризові явища, на різні соціальні катаклізми, більшість громадян України залишаються оптимістами", - наголосив Бондаренко. На його думку, ознайомлення з проектом Інституту Горшеніна дасть можливість зрозуміти, хто такі українці на початку XXI століття, як вони думають, чому вони роблять той чи інший вибір, чого прагнуть. Також експерт пообіцяв, що це не остання програма інституту, і вона будуть продовжена в майбутньому.
Очима політиків
Крім соцдосліджень, у проекті також зібрані думки колишніх і нинішнього президентів щодо розвитку країни. Так, Президент України Віктор Янукович наголошує, що має чітке уявлення про те, яка зовнішньополітична стратегія сьогодні найбільше відповідає національним інтересам України. "Будучи мостом між Сходом і Заходом, інтегральною частиною Європи та колишнього СРСР, Україна обере таку зовнішню політику, яка дозволить нашій державі отримати максимальний результат від розвитку рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією, Європейським Союзом, США та іншими державами, які впливають на розвиток ситуації у світі ", - зазначає у своєму коментарі для проекту Янукович.
Екс-міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, виступаючи на презентації, високо оцінив роботу Інституту. "Ви зробили правильний зріз українського суспільства, показали ставлення до різних процесів, які відбуваються в нашому суспільстві", - зазначив він. За його словами, це дослідження змушує задуматися над тим, "де ми, в якій країні ми живемо і яку країну ми повинні мати хоча б у найближчому майбутньому".
Народний депутат Тарас Чорновіл також дав високу оцінку роботі інституту. "Це дуже хороше і серйозне дослідження. І ми, переглядаючи вже не перший рік зрізи суспільства, можемо побачити не тільки те, що відбувається зараз, але і тенденції, які йдуть у суспільстві в майбутньому", - зауважив нардеп.
Нагадаємо, згідно з результатами опитування Інституту Горшеніна, проведеного 15-16 березня, 77,1% українців пишаються тим, що є громадянами України.
Підписатися на:
Дописи (Atom)