Інформація про відкриття у Києві виставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА” широко рекламувався в пресі, навіть на УНІАНі висіло оголошення про її відкриття.
Було зрозуміло, що йдеться про Волинську трагедію, одну з найбільш драматичних сторінок українсько-польського конфлікту, але дещо різала вухо назва. Науковці та інтелігенція України та Польщі змогли примиритися на цій важкій історії, Україна та Польща спільно видали сім томів документів, у тому числі й щодо подій на Волині. Ці події називають трагедією, драмою, селянською війною, але не різаниною... Тому оця червоно-чорна реклама відштовхувала.
Я подзвонила Володимиру В’ятровичу, колишньому директору архіву СБУ часів президента Ющенка, який відкрив цей архів для громадян України та науковців світу і якого було звільнено з приходом до СБУ нового керівника Валерія Хорошковського, головному фахівцю у темі ОУН-УПА (нема в Україні людини, яка б увібрала більше, ніж він документо-годин на тему ОУН–УПА) і запропонувала йому подивитися разом цю виставку. Володимир В’ятрович сказав, що він вже її дивився, але згодився провести мені додаткову екскурсію...
– Володимире, то чому вас звільнили із СБУ? СБУ закрило архів від зайвих очей і тепер займатиметься не інформаційною безпекою, а чимось приємнішим, наприклад, безпекою газових потоків пана Фірташа? – запитала я натякаючи на стару справу, коли рік тому у якості заступника СБУ Валерій Хорошковський боронив РосУкрЕнергівський розмитнений газ, право власності на який нібито було переоформлене на уряд України.
– Це було прогнозоване звільнення, - дипломатично відповів В’ятрович. - Хоча шкода, найголовніше, що цікавить Росію: історія, її версія історії. Єдиний спосіб проти нав’язувань та провокацій було: відкрити архів. До речі, поки вас не було, до мене підійшли охоронці, попросили перевірити сумку.
На другому поверсі Українського дому нас знову зупинила охорона (як з’ясувалось пізніше, співробітник міліції), яка хотіла подивитися в сумку В’ятровича.
– Шукаємо пояс шахідки? – продемонструвала я свою сумку та посвідчення журналіста. – Чи коктейль Молотова?
Охоронець тяжко зітхнув та пропустив нас.
Ми зайшли в зал, де були розвішані експонати, стенди, із надписами жертв та фотографій. Вглибині залу постійно крутили документальний фільм, де розповідали про жорстоких українців.
– Дуже цікава назва. Виставка називається “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”. Давайте розберемо назву, - запропонував В’ятрович. - “Волинська різня”, це термін який використовується польськими істориками та публіцистами до подій літа 1943 року, коли польсько-український конфлікт сягнув апогею, коли були масові випадки вбивства цивільного населення, як з польського так і з українського боку, і це тривало до літа 1943 року. Виставка ж реально стосується періоду 1941-1947 років.
Це - не єдина невідповідність заявленому буклетові. Крім того, тут пишуть про єврейські жертви ОУН-УПА у волинській різанині. Нагадаю, що волинська різня, це є липень 1943 року, тоді коли знищення єврейського населення німецькими окупаційними силами було завершено. І тому казати про нібито участь ОУН-УПА у знищенні євреїв було безпідставно.
Ми підійшли до стендів, і Володимир В’ятрович звернув мою увагу на таке.
- Назва виставки “Волинська різня”. Натомість, ми бачимо стенди, які на чотири п’ятих представлені не Волинню. Це Галичина, Надсяння та інші землі. Подивіться, який територіальний принцип взято за основу виставки. Береться територіальна одиниця і по ній на стенді розміщається той чи інший матеріал. Але за основу взятий не той адміністративний поділ, який був у 1943 році, саме коли був конфлікт, і не 1945-47 роки, коли конфлікт продовжувався. Тобто це не радянський або німецький поділ. За основу взятий адміністративно-територіальний поділ Західної України до 1939 року. Тобто вони підкреслюють, що Львів - це Львівське воєводство, що Бібрка - це Бібрський повіт Львівського воєводства, нагадуючи, що це землі Польщі.
Цю виставку не представляють поляки, її представляє невелика маргінальна частина польського суспільства, яка не сприймається самими поляками. Це люди з так званого Кресов’яцького середовища, які вимагаються повернення територій України до Польщі. Тому мені дивно, що ця виставка відбувається за ініціативи народного депутата України Вадима Колєсніченка. Нардеп України з Криму привозить до Києва виставку організації, яка висловлює свої претензії до України. Це вже мало би бути підставою для вивчення СБУ.
Я помітила, що до нашої розмови прислухаються. Молоді люди із фотоапаратами, трохи старші жінки та чоловіки слухали мого супутника уважно. Охоронці особливої зацікавленості не виявляли. Не виявляли і агресії.
– Виставка містить правду, напівправду та відверту брехню, - розповідав Володимир В’ятрович. - Правда полягає в тому, що був жорстокий польсько-український конфлікт. Правда полягає у тому, що справді жертвами конфлікту з обох боків було цивільне населення.
Правда полягає у тому, що більше постраждало польське населення, бо воно становило меншість на території Західної України. Напівправда, у тому, що постраждали лише поляки. Напівправда, у тому, що тут нема інформації про українців, які стали жертвою польсько-українського конфлікту, жертвами підпілля чи своїх сусідів поляків. Неправда у тому, що нібито метою конфлікту було поголовне винищення польського населення. А існуючі документи не підтверджують того, що комусь ставилося завдання від командування УПА про винищення поляків. Ніхто такого наказу не давав, таких документів нема, такого наказу не було.
Я розглядала фотографії. На них - герби міст Західної України часів Польщі. Цікаво, що як мінімум третину фотографій становлять саме такі: костелів та пам’ятників архітектури, які не мають безпосереднього відношення до періоду цієї війни.
– Зверніть увагу на ці таблиці, що містяться всередині стенду та слова, на стенді, що організатори мають документальне підтвердження кількості вбитих поляків, - продовжив Володимир. - Ким та чим підтверджені ці цифри та фото – незрозуміло. Далі, подивимося цікавий переклад з польської мови. (Ми стояли біля виставки Бібрського повіту). Польською написано: “лічба замордованих”: (тобто кількість замордованих всього у цьому містечку) - 959. З них “установльоні назви” (визначені імена та прізвища жертв - 420. У перекладі українською та російською, який подається нижче, разом загиблих, виходить 1750 людей (а не 959, як у польській версії), у тому числі 959 – кількість встановлених жертв (хоча у польській версії – 420). І таке поводження з цифрами і на наступних стендах, які демонструють кількість жертв у повітах. Це, як на мене, аморальне бажання організаторів позмагатися, у кого більше жертв. А тепер давайте подивимося фотографії біля стенду Львів, - ми пройшли далі. – Це фотографії подій у Львові влітку 1941 року, коли відбулися погроми єврейського населення. Чомусь ці жорстокі події вплетені у контекст українсько-польського конфлікту. Тут чомусь фотографії підписані, що це “глумління українських фашистів”. Такі фотографії є у Львові. Але на підставі чого зроблені висновки, що це українські націоналісти? Нема жодних підстав стверджувати, що це робили ОУН-УПА. Ще більш брутальним є використання фотографії з площі перед тюрмою. Ці жертви, люди вбиті НКВС, і це були українці. І демонструвати вбитих українців, видаючи їх за поляків, постраждалих від конфлікту - це також аморально.
Повз нас пройшов нардеп від Партії Регіонів Владислав Забарський, одягнутий у все чорне. Чекала, що він захоче подискутувати з В’ятровичем, все ж таки він у минулому випускник Сімферопольського вищого військово-політичного училища, офіцер з правової роботи, зрештою, слідчий Генпрокуратури. Але він не захотів дискутувати, знайомився із експозицією.
– А ось ще один стенд – вбиті польські професори, - знову звернув мою увагу мій екскурсовод, - Протягом тривалого часу існував стереотип про те, що польські професори, нібито знищені німецькою владою після приходу у Львів, що до цього причетні, чи то Нахтігаль, чи то українські націоналісти, але польські науковці у дослідженнях вже давно спростували цей міф. Вони показали, що ані Нахтігаль, ані ОУН-УПА не причетні.
Тут до нас підійшов старенький вже пенсіонер із сумочкою.
– Хлопці, дівчата. Та що ж це робиться? Це, може, виставку Табачник робив? – спитав він.
– Ні – Колєсніченко. А ви прийшли виставку подивитися? – запитала я.
– Я пенсіонер - Валерій Павлович. У мене тато – українець, у армії Людовій воював. А мама – німкеня. Ну що вони тут таке показують? Ну все було, і вони вбивали, і ми вбивали. Та чого оце розпалювати? – запитував дід.
У цьому виставковому залі постійно крутиться кіно, де великим планом черепи, штабелями - кістки загиблих, та історії про те, як українець зарубав своїх жінку та дитину, бо вони були поляки.
– Знаєте, у Вашингтоні ані в "музеї індіанців", ані в Історичному музеї немає жодних згадок про винищення корінного населення Америки - погодилась я.
Тут на великому екрані якась жінка казала, що росіяни теж проводили “деполонізацію”, вони вивозили поляків до Сибіру, і робили це більш м’яко, аніж українці у 1946 році.
– Та невже у Сибіру краще ніж вдома? – здивувався наш літній співрозмовник.
– Це також неточність. У 1946 році їх виселяли не українці, а радянська влада. Очевидно, що деяким росіянам цікаво закцентувати саме на українсько-польському конфлікті, ніж на тих жертвах, які понесли поляки від радянської влади. Від радянської влади поляки втратили мільйони своїх громадян. Це бажання приховати за чужими гріхами свої гріхи, значно більші.
статті про українську політику і не тільки
