Щоразу, як відзначається чергова річниця Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, а на заході – краху нацизму - зазвичай ідеться про геніальність полководців-переможців, помилки переможеного ворога, героїзм вояків, а також про втрати - жертви, жертви, жертви.
Приміром, лише 16-денна битва за Берлін забрала життя понад 200 тисяч людей. Здебільшого про це знають ті, хто бодай трохи цікавиться історією Другої світової війни.
Берлін, година нуль. Кінець світової війни і початок … чого? Місто до горизонту у руїнах, і, здавалося, у ньому більше неможливо було жити. Після недавнього штурму тут – цвинтарна тиша, порушувана лише шурхотом білих простирадл, вивішених у проваллях сотень вікон. Капітуляція! Двоє радянських вояків розглядають скинутого з фронтону Рейхсканцелярії орла із затиснутою у кігтях свастикою – символом нацизму: «Гітлер капут!» І навіть найпроникливіших слів забракне, щоб передати почуття невідомого німецького вояка, котрий безсило склавши руки, сидить на купі каміння під колонами зруйнованого Рейхстагу, так, як це робить пожовкле чорно-біле архівне фото. Що далі? Про це розповіли берлінські видавці Франк Шуманн і Петер Кро, оприлюднивши 300 майже забутих фотографій, зроблених у столиці Німеччини 65 років тому - відразу по закінченню війни.
Як жили після катастрофи переможені – не маршали, не генерали, малі й великі фюрери, а обдурені ними пересічні громадяни? А також ті, хто палко підтримував їхні примарні ідеї? Як велося людям, усмоктаним у жерло однієї з найжорстокіших світових воєн, і котрим упродовж понад десятиліття державна пропаганда вбивала у голови маячню про вищість німецької нації? Як вони долали страх, безвихідь, нужду, розчарування після краху рейху та ідеалів? Як пережили не лише ганьбу поразки, а й знайшли в собі сили жити далі, будувати і країну, і власну долю? Як почувалися люди, чиє повсякденне буття залежало від милості дуже різних переможців?
На фотографіях, зібраних Франком Шуманном і Петером Кро, - катастрофа, безсилля, безпорадність. Багатьом берлінцям не було за що зачепитися у житті, й вони пішли з нього. Як от жінка, котра вчинила самогубство просто на колись велелюдній набережній. Більше від слів кричить про біду елегантна сумочка хазяйки, що лишилася на лавочці. А ось з підземки на станції Оранієнбургер тор разом з цивільними виходять гітлерівські вояки, кидаючи зброю до ніг радянського солдата. На інших фото у центрі Берліна - радянські патрулі, а Унтер ден Лінден перетворилася на госпіталь під відкритим небом для німецьких поранених...
І, здавалося, немає кінця-краю безвиході. Але берлінці в якусь мить самі собі подивувалися: виявляється, вони ще … живі! Живі, бо голод не дає їм про це забути. Берлін голодує: війна перетворила поля, де раніше збирали городину і збіжжя, на бойові плацдарми. Тому світлини, на яких до пунктів, де переможці роздають населенню свіже молоко та картоплю, шикуються довжелезні черги - звичні будні тогочасного Берліна. Як і, скажімо, картинка, що на ній двоє городян посеред вулиці вирізують шматки м»яса з туші убитого коня.
Берлінці воєнного покоління знають чимало способів виживання. Зокрема, багатьох їх рятував чорний ринок, куди приносили все, що мало бодай якусь цінність, і що вціліло у вогні війни. Торгували всі, хто міг, і в кого було чим торгувати. Стрункі фрау перетворювалися на повнотілих селянок: під широким убранням можна було багато чого сховати від ока поліції. Адже торгівля на чорному ринку була заборонена. Хто упіймався – сплачував чималий штраф або примусово відпрацьовував кілька тижнів. Та голод - не тітка, тож люди ризикували заради власного життя і своєї родини.
Але крок за кроком Берлін і берлінці все-таки відроджувалися – переважно завдяки власній силі волі та винахідливості. Ось приміський поїзд, зусібіч обліплений пасажирами, рушає за місто зі станції Шпандау. «Він знову їде!» - захоплений підпис під фото. Хоч поки що берлінці відправляються за місто не відпочивати, а в пошуках чогось їстівного: ті, хто вижив, мають жити. Тож на знімках - дедалі більше маленьких радостей: ляльковий театр, облаштований у руїнах; на вокзалі Шарлоттенбург монтують станційний годинник; жінка в купальнику на тлі зруйнованого будинку поливає власний «город» у квітковому ящику; танці в прикрашеному прапорцями дворі з прикметою війни – у парах лише жінки, адже батьки, чоловіки, брати не повернулися з фронтів.
Берліну і після війни вдалося обдурити смерть. Тут, як, утім, і в інших містах Німеччини, починалося життя без бомбувань і вибухів снарядів. Німці – переважно руками жінок і підлітків - розбирали завали, зводили будинки, створювали нову промисловість. Не мілітаристську, а спрямовану на потреби людини. Саджали дерева, знімали фільми, писали музику, книги, робили відкриття у науці. Одне слово, будували і нову державу, і нове власне життя. З нуля. Та ще й, будуючи, не лише сплачувати величезні репарації переможцям, а й руйнувати негативне сприйняття Німеччини, як країни, де народився нацизм. А також створювати, як нині прийнято говорити, позитивний імідж народу, котрий переосмислив і засудив минуле, визнавши за нього власну вину, прагне миру й робить для цього усе від нього залежне.
Їхній силі волі та наполегливості й сьогодні можна не лише позаздрити, а й повчитися: вони не мали держави, тож не могли розраховувати на кредити, але не ходили світом з простягнутою рукою, не волали про допомогу, не скаржилися. Вони робили єдине тоді для них можливе: покладалися лише на себе і багато працювали. А їхні лідери дбали не про власну наживу, а про суспільне благо. Дуже швидко – й не лише як для вщент зруйнованої країни - вони створили нову економіку, яка дає працюючій людині змогу жити пристойно. А також потужну систему соціального захисту, за якої захищеними почуваються ті, хто сам собі не може зарадити, зокрема діти, старики, інваліди. І вже за 20 років світ заговорив про німецьке диво...
Як саме вони це робили, кожен знає з історії. Як і те, що їм це вдалося зробити добре.
статті про українську політику і не тільки
