Мерія Сімферополя спробувала заборонити акцію в пам'ять про жертви війни в Південній Осетії, яка, незважаючи на перешкоди з боку чиновників, відбулася біля консульства Росії в кримській столиці.
Організатором заходу виступив Всеукраїнський рух Україна молода.
Увечері в неділю о 21:00 біля будівлі консульства були покладені траурні квіти та запалені свічки. У пам'ять про загиблих була оголошена хвилина мовчання.
"Нам всілякими шляхами намагалися заборонити проведення цього заходу", - сказав організатор акції Руслан Овчинников.
Як уточнили організатори, мерія Сімферополя напередодні направила позов до суду з вимогою заборонити проведення акції.
Виконком заявляв, що даний захід міг завдати шкоди міжнародному іміджу України, акція пам'яті розцінювалася як спроба втручання у внутрішні справи суверенної держави, нанесення загрози національній безпеці України.
Як відомо, 8 серпня - друга річниця початку російсько-грузинської війни.
У цей день у Горі, Цхінвалі та Москві запалили тисячі свічок у пам'ять про загиблих.
8 серпня 2008 Грузія почала військову операцію з відновлення конституційного порядку в Південній Осетії. У відповідь Росія почала військову операцію "з примусу сторін до миру". 13 серпня за посередництва країн ЄС сторони уклали перемир'я. За даними грузинського міністерства охорони здоров'я втрати Грузії склали 175 людей.
статті про українську політику і не тільки
09.08.10
Кабмін виділив на обслуговування Януковича і лікування нардепів понад 100 млн. гривень
Кабінет міністрів України виділив Державному управлінню справами 100, 239 млн. гривень, зокрема, на обслуговування Президента, лікування депутатів Верховної Ради та керівного складу органів державної влади.
Про це йдеться в постанові від 30 липня. Зокрема, на обслуговування діяльності Президента, Адміністрації Президента та інших державних органів управління виділено 15,698 млн. гривень, на інформаційно-аналітичне, організаційне та матеріально технічне забезпечення Президента - 11, 345 млн. гривень, на створення системи інформаційно-аналітичного забезпечення Адміністрації Президента - 494, 4 тис. гривень.
На санітарно-медичне обслуговування депутатів Ради і керівного складу органів державної влади виділено 14, 613 млн. гривень, на клінічно-амбулаторне обслуговування депутатів Ради і керівного складу органів державної влади виділено 4,5 млн. гривень.
21,5 млн. гривень виділено на фінансову підтримку санаторно-курортних закладів Держуправління справами.
Решта коштів розподілені по інших статтях видатків управління. Всього цією постановою уряд забрав у Міністерства фінансів із загального фонду державного бюджету на 2010 рік з бюджетної програми Державні капітальні витрати і перерозподілив між міністерствами і відомствами 1,593 млрд. гривень.
Нагадаємо, в травні Кабмін виділив Держуправлінню справами зі стабілізаційного фонду 75 млн. гривень на підтримку його матеріально-технічної бази за рахунок коштів, передбачених на завершення будівництва Національного культурно-мистецького та музейного комплексу Мистецький арсенал (Київ).
Про це йдеться в постанові від 30 липня. Зокрема, на обслуговування діяльності Президента, Адміністрації Президента та інших державних органів управління виділено 15,698 млн. гривень, на інформаційно-аналітичне, організаційне та матеріально технічне забезпечення Президента - 11, 345 млн. гривень, на створення системи інформаційно-аналітичного забезпечення Адміністрації Президента - 494, 4 тис. гривень.
На санітарно-медичне обслуговування депутатів Ради і керівного складу органів державної влади виділено 14, 613 млн. гривень, на клінічно-амбулаторне обслуговування депутатів Ради і керівного складу органів державної влади виділено 4,5 млн. гривень.
21,5 млн. гривень виділено на фінансову підтримку санаторно-курортних закладів Держуправління справами.
Решта коштів розподілені по інших статтях видатків управління. Всього цією постановою уряд забрав у Міністерства фінансів із загального фонду державного бюджету на 2010 рік з бюджетної програми Державні капітальні витрати і перерозподілив між міністерствами і відомствами 1,593 млрд. гривень.
Нагадаємо, в травні Кабмін виділив Держуправлінню справами зі стабілізаційного фонду 75 млн. гривень на підтримку його матеріально-технічної бази за рахунок коштів, передбачених на завершення будівництва Національного культурно-мистецького та музейного комплексу Мистецький арсенал (Київ).
Федеративна Республіка Україна: міф, утопія, провокація чи необхідність?
Сучасна надцентралізація державного управління, замкненого винятково на Київ, призводить до поважних похибок у функціонуванні політико-економічного організму. Проте й досі в Україні чомусь не втіленні в життя принципи якнайширшого місцевого самоврядування.
Попри те, що ідея федералізації України викликає поважні сумніви і у автора, спробуймо неупереджено поміркувати стосовно доречності перетворення унітарної України на Федеративну Республіку (ФРУ).
Наголошую: йдеться не стільки про конструювання/народження такого собі Союзу Земель, на кшталт Федеративної Республіки Німеччини, як про знаходження ефективних механізмів запровадження в Українській державі дієвих принципів самоврядування.
Можна твердити, що праобразом європейської федерації була Священна Римська Імперія. Це державне утворення впродовж восьми століть (до 1806 року) об'єднувало землі Центральної Європи - 410 держав і державок та 1415 лицарств-ріттершафтів (Ritterschaft), котрі тією чи іншою мірою вважали себе суверенними.
1513 року федеративне об'єднання з тринадцяти кантонів створила Швейцарія. Донині ця держава вважається матір'ю федералізму. Свого часу тринадцять колишніх колоній Англії також утворили федерацією, тим самим започаткувавши Сполучені Штати Америки. А власне концепцію федералізму вперше запропонував Шарль де Монтеск'є у творі "Про дух законів".
Нині федеративних держав у Європі небагато: Великобританія, Федеративна Республіка Німеччина, Австрійська федерація та Швейцарія. Відносно федеративний устрій мають Франція, Іспанія, Голландія, Російська Федерація.
Можливо, у перспективі, перетвориться на федерацію й Італія аби перешкодити ймовірному розпаду держави (відмінності між її регіонами разючі).
Інакше кажучи, нічого загрозливого, на перший погляд, ідея федералізації для України не несе. Тим паче, що ідея перетворення України в союз самоврядних земель-країв - не нова.
Писав про тридцять самоврядних одиниць Михайло Грушевський. Схилявся до ідеї федеративного устрою України Іван Франко. Члени Кирило-Мефодіївського братства також обмірковували федеративність України, уявляв її і Михайло Драгоманов.
Ідеолог українського монархізму В'ячеслав Липинський у "Листах до Братів Хліборобів" наводить основні причини української недержавності: географічне становище на битому шляху між Європою і Азією; зудар культур-суперників - південної візантійської та західної римської; брак етнічної гомогенності й розпорошеність на великій території.
Він пише:"...ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Руссю і Кримом - настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись".
Ведучи мову про передумови соборності, Липинський застерігає: "Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередкової сили - матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної - центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою".
1991 року Україна проголосила себе унітарною державою, але з політичних мотивів надала ("повернула") Кримській області автономію, тим самим порушивши вже задекларований унітарний статус. Так чи інакше, а крок до федеративності було зроблено.
Відтак у декого появляються простенькі, на перший погляд, запитання: чому не можна відмовитись від нинішнього поділу на області, що перешкоджає Українську державу перебудувати на федеративну - "Федеративну Республіку Україна" або "Союз Земель України"?
Мовляв, Київська, Чернігівська, Полтавська, Волинська і Подільська губернії у складі Російської імперії майже точно займали території колишніх князівств Київській Русі, а ще можна взяти до уваги існування коронних країв (коли частина Україна була в складі Автро-Угорської імперії).
А далі висуваються пропозиції щодо перетворенння Верховної Ради у двопалатний парламент (парламент ФРУ), який мав би складатися з нижньої палати - Сейму і верхньої палати Старійшин...
Але зупинімося. Бо надто вже просто виходить. Оглянімося назад. У червні 1991 року побачила світ стаття відомого українського історика Ярослава Дашкевича "Майбутня Україна: федералізація?".
Вона й сьогодні залишається актуальною. На мою думку, з деякими міркуваннями вченого доцільно ознайомитися. Отже, кілька розлогих цитат.
"Згідно зі старим римським правилом "кому на користь?" спробую відповісти на запитання кому потрібна федералізація чи регіоналізація України.
Найперше потрібна Москві, щоб:
1) не допустити до утворення в Україні єдиної соборної сили, здатної дати належну відсіч тоталітаризмові центру;
2) розколоти соборну Україну на сепаратні рухи, які проситимуть допомоги в центру і, при нагоді, воюватимуть між собою та (згідно з законами "нового" націоналізму - тут уже байдуже, українського чи російського) із сусідами через межу;
3) не допустити до інтегрування української нації, пропагуючи ідеї, що її субетноси (волиняки, закарпатці, буковинці, галичани, подоляки тощо) мають свої уявні окремі інтереси, які штовхають на шлях федералізації;
4) поділяючи Україну на "землі", не допустити до утворення міцного республіканського центру, а на наступному етапі підпорядкувати безпосередньо Москві, нівелюючи державну структуру й державні кордони України як цілого.
Все це згідно з загальнозрозумілим принципом, що покраяну на шматки колишню єдність знищити легше, ніж непокраяну єдність. Не підлягає сумніву, що жодна федералізована гола демократія утворити ефективний організований захист од чужого тоталітаризму не здатна.
Федералізація чи регіоналізація соборної України потрібна, по-друге, новонароджуваній псевдодемократичній номенклатурі, бо таким чином виникає можливість імітувати діяльність (що характерно для радянської бюрократії взагалі) в новостворюваних федеративних структурах...
До яких наслідків призведе й уже призводить поширення й реалізація ідей федералізації-регіоналізації України? Це:
1) знищення ідеї соборної України та ліквідація соборної Української держави, яка, зберігаючи єдність, могла б протистояти централізмові Москви;
2) припинення остаточної інтеграції української нації, розвиток відцентрових субетносів, увічнення категорій "галичан", "закарпатських русинів", "новоросів", "волиняків", утворення непереборних бар'єрів на шляху реасиміляції (повернення до українства) російськомовних українців;
3) збереження російських шовіністичних структур у Криму та в інших південно-східних регіонах, де буде закріплено переслідування української нації в її нібито власній українській державі (як це вже діється в кримській автономії); в цих автономних "землях" українці, зрештою, будуть зліквідовані як нація.
4) встановлення диктату економічно найсильнішого регіону (практично - Донкривбасу) над іншими, економічно слабшими, тобто закріплення в Україні ніким і нічим не контрольованого панування військово-промислового комплексу;
5) виникнення та зміцнення бюрократичної номенклатури федеративного рангу, яка всіма можливими засобами чинитиме опір можливій дефедералізації - якщо б колись здоровий політичний глузд узяв в Україні гору;
6) стимулювання фінансового краху, бо утримання додаткових і зайвих фіктивних автономно-федеративних структур ляже додатковим тягарем на українського платника податків.
Короткі висновки. Гасло федералізації висунули й підтримують у нас як політичне заклинання: або просто бездумно, що є великою політичною провиною в такий важкий для України час; або задля демагогії, без політичного обґрунтування, що є очевидно не меншою політичною провиною.
Або з провокаційною метою, щоб збуджувати відосередні тенденції, скеровані на розвал Української держави й чергове розчленування української нації.
Врешті, хочу поставити себе на позицію тих, що вважають себе демократами і, пропагуючи федералізацію України, нібито виконують свій демократичний обов'язок.
Найцікавіше й найпарадоксальніше, що за справжньої демократії, яка передбачає рівноправність усіх громадян, народів, націй, широке місцеве самоврядування, врешті, реалізацію всіх прав людини, забороняє будь-яку дискримінацію, жодна федералізація не потрібна - бо кого й від кого має захищати автономія, наділена якимись особливими територіальними правами?".
Як бачимо, професор Ярослав Дашкевич ще два десятиліття тому дав чітку відповідь на запитання кому на користь ідея федералізації України? То, може, наші політики таки візьмуть до уваги аргументи знаного вченого?
Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум"
Попри те, що ідея федералізації України викликає поважні сумніви і у автора, спробуймо неупереджено поміркувати стосовно доречності перетворення унітарної України на Федеративну Республіку (ФРУ).
Наголошую: йдеться не стільки про конструювання/народження такого собі Союзу Земель, на кшталт Федеративної Республіки Німеччини, як про знаходження ефективних механізмів запровадження в Українській державі дієвих принципів самоврядування.
Можна твердити, що праобразом європейської федерації була Священна Римська Імперія. Це державне утворення впродовж восьми століть (до 1806 року) об'єднувало землі Центральної Європи - 410 держав і державок та 1415 лицарств-ріттершафтів (Ritterschaft), котрі тією чи іншою мірою вважали себе суверенними.
1513 року федеративне об'єднання з тринадцяти кантонів створила Швейцарія. Донині ця держава вважається матір'ю федералізму. Свого часу тринадцять колишніх колоній Англії також утворили федерацією, тим самим започаткувавши Сполучені Штати Америки. А власне концепцію федералізму вперше запропонував Шарль де Монтеск'є у творі "Про дух законів".
Нині федеративних держав у Європі небагато: Великобританія, Федеративна Республіка Німеччина, Австрійська федерація та Швейцарія. Відносно федеративний устрій мають Франція, Іспанія, Голландія, Російська Федерація.
Можливо, у перспективі, перетвориться на федерацію й Італія аби перешкодити ймовірному розпаду держави (відмінності між її регіонами разючі).
Інакше кажучи, нічого загрозливого, на перший погляд, ідея федералізації для України не несе. Тим паче, що ідея перетворення України в союз самоврядних земель-країв - не нова.
Писав про тридцять самоврядних одиниць Михайло Грушевський. Схилявся до ідеї федеративного устрою України Іван Франко. Члени Кирило-Мефодіївського братства також обмірковували федеративність України, уявляв її і Михайло Драгоманов.
Ідеолог українського монархізму В'ячеслав Липинський у "Листах до Братів Хліборобів" наводить основні причини української недержавності: географічне становище на битому шляху між Європою і Азією; зудар культур-суперників - південної візантійської та західної римської; брак етнічної гомогенності й розпорошеність на великій території.
Він пише:"...ріжниці між лівобережною Гетьманщиною і Слобожанщиною, Правобережжям, Запорожськими землями, Кубанню, Галичиною, Буковиною, Закарпатською Руссю і Кримом - настільки великі, що з ними всякий український політик-державник мусить дуже поважно рахуватись".
Ведучи мову про передумови соборності, Липинський застерігає: "Соборність може бути осягнена тільки гармонійним взаємним перехрещуванням двох сил: доосередкової сили - матеріяльно і морально авторитетної, єдиної і всенаціональної - центральної державної Влади, і відосередкової сили як найширших автономій поодиноких українських країв, спаяних в одну цілість цею сильною державною Владою".
1991 року Україна проголосила себе унітарною державою, але з політичних мотивів надала ("повернула") Кримській області автономію, тим самим порушивши вже задекларований унітарний статус. Так чи інакше, а крок до федеративності було зроблено.
Відтак у декого появляються простенькі, на перший погляд, запитання: чому не можна відмовитись від нинішнього поділу на області, що перешкоджає Українську державу перебудувати на федеративну - "Федеративну Республіку Україна" або "Союз Земель України"?
Мовляв, Київська, Чернігівська, Полтавська, Волинська і Подільська губернії у складі Російської імперії майже точно займали території колишніх князівств Київській Русі, а ще можна взяти до уваги існування коронних країв (коли частина Україна була в складі Автро-Угорської імперії).
А далі висуваються пропозиції щодо перетворенння Верховної Ради у двопалатний парламент (парламент ФРУ), який мав би складатися з нижньої палати - Сейму і верхньої палати Старійшин...
Але зупинімося. Бо надто вже просто виходить. Оглянімося назад. У червні 1991 року побачила світ стаття відомого українського історика Ярослава Дашкевича "Майбутня Україна: федералізація?".
Вона й сьогодні залишається актуальною. На мою думку, з деякими міркуваннями вченого доцільно ознайомитися. Отже, кілька розлогих цитат.
"Згідно зі старим римським правилом "кому на користь?" спробую відповісти на запитання кому потрібна федералізація чи регіоналізація України.
Найперше потрібна Москві, щоб:
1) не допустити до утворення в Україні єдиної соборної сили, здатної дати належну відсіч тоталітаризмові центру;
2) розколоти соборну Україну на сепаратні рухи, які проситимуть допомоги в центру і, при нагоді, воюватимуть між собою та (згідно з законами "нового" націоналізму - тут уже байдуже, українського чи російського) із сусідами через межу;
3) не допустити до інтегрування української нації, пропагуючи ідеї, що її субетноси (волиняки, закарпатці, буковинці, галичани, подоляки тощо) мають свої уявні окремі інтереси, які штовхають на шлях федералізації;
4) поділяючи Україну на "землі", не допустити до утворення міцного республіканського центру, а на наступному етапі підпорядкувати безпосередньо Москві, нівелюючи державну структуру й державні кордони України як цілого.
Все це згідно з загальнозрозумілим принципом, що покраяну на шматки колишню єдність знищити легше, ніж непокраяну єдність. Не підлягає сумніву, що жодна федералізована гола демократія утворити ефективний організований захист од чужого тоталітаризму не здатна.
Федералізація чи регіоналізація соборної України потрібна, по-друге, новонароджуваній псевдодемократичній номенклатурі, бо таким чином виникає можливість імітувати діяльність (що характерно для радянської бюрократії взагалі) в новостворюваних федеративних структурах...
До яких наслідків призведе й уже призводить поширення й реалізація ідей федералізації-регіоналізації України? Це:
1) знищення ідеї соборної України та ліквідація соборної Української держави, яка, зберігаючи єдність, могла б протистояти централізмові Москви;
2) припинення остаточної інтеграції української нації, розвиток відцентрових субетносів, увічнення категорій "галичан", "закарпатських русинів", "новоросів", "волиняків", утворення непереборних бар'єрів на шляху реасиміляції (повернення до українства) російськомовних українців;
3) збереження російських шовіністичних структур у Криму та в інших південно-східних регіонах, де буде закріплено переслідування української нації в її нібито власній українській державі (як це вже діється в кримській автономії); в цих автономних "землях" українці, зрештою, будуть зліквідовані як нація.
4) встановлення диктату економічно найсильнішого регіону (практично - Донкривбасу) над іншими, економічно слабшими, тобто закріплення в Україні ніким і нічим не контрольованого панування військово-промислового комплексу;
5) виникнення та зміцнення бюрократичної номенклатури федеративного рангу, яка всіма можливими засобами чинитиме опір можливій дефедералізації - якщо б колись здоровий політичний глузд узяв в Україні гору;
6) стимулювання фінансового краху, бо утримання додаткових і зайвих фіктивних автономно-федеративних структур ляже додатковим тягарем на українського платника податків.
Короткі висновки. Гасло федералізації висунули й підтримують у нас як політичне заклинання: або просто бездумно, що є великою політичною провиною в такий важкий для України час; або задля демагогії, без політичного обґрунтування, що є очевидно не меншою політичною провиною.
Або з провокаційною метою, щоб збуджувати відосередні тенденції, скеровані на розвал Української держави й чергове розчленування української нації.
Врешті, хочу поставити себе на позицію тих, що вважають себе демократами і, пропагуючи федералізацію України, нібито виконують свій демократичний обов'язок.
Найцікавіше й найпарадоксальніше, що за справжньої демократії, яка передбачає рівноправність усіх громадян, народів, націй, широке місцеве самоврядування, врешті, реалізацію всіх прав людини, забороняє будь-яку дискримінацію, жодна федералізація не потрібна - бо кого й від кого має захищати автономія, наділена якимись особливими територіальними правами?".
Як бачимо, професор Ярослав Дашкевич ще два десятиліття тому дав чітку відповідь на запитання кому на користь ідея федералізації України? То, може, наші політики таки візьмуть до уваги аргументи знаного вченого?
Олег Романчук, шеф-редактор журналу "Універсум"
Річниця російсько-грузинської війни: що загрожує Росії
Брехнею виявилися заяви про геноцид осетинського народу… Росія, на відміну від Грузії, досі не оприлюднила списків загиблих… Кремлю не вдалося перекрити нафтопровід з Каспію…
Два роки тому, відразу після воєнної агресії Росії проти Грузії, мені доводилося писати про уроки і висновки тієї війни. Нині вже достатньо інформації, яка в основному підтверджує висновки, зроблені в тій статті.
Брехнею виявилися заяви про геноцид осетинського народу з боку грузинських військових. Кількість усіх загиблих була на порядок менша, ніж заявлялося під час тих подій і чим, власне, обґрунтовувалася необхідність російської агресії. Більш того, насильне виселення грузинів та повне знищення грузинських сіл Цхінвальського району Грузії дає підстави говорити про ознаки геноциду саме грузинів, проти яких були застосовані етнічні чистки. І якщо Грузія оприлюднила поіменний перелік усіх загиблих та поранених військових і цивільних під час тієї «п’ятиденної війни», то Росія і Південна Осетія цього так і не зробили досі.
На різних Інтернет-сайтах можна почитати свідчення, які дають підстави вважати, що Росія свідомо занизила свої військові втрати, а маріонеткове й відверто кримінальне керівництво Південної Осетії, навпаки, їх суттєво завищило.
У підготовленій та опублікованій доповіді комісії під керівництвом Хейди Тальявини, присвяченій витокам і причинам російсько-грузинського конфлікту, зазначається, що Грузія застосувала силу після багаторазових провокацій, влаштованих проти її цивільних та військових. І хоча в доповіді не називається прямо, хто і навіщо влаштовував ці провокації, але автори й організатори їх добре відоме. Вони з тих самих відомств і кабінетів у Росії, чиї представники були керівниками так званої «Республіки Південна Осетія».
Але керівництво Росії, здійснивши військову агресію, окупацію та подальшу анексію частини території Грузії, не вирішило завдань, які ставило перед собою. Воно не змогли ні ліквідувати грузинську незалежну державу, ані скинути ненависного Володимиру Путіну Міхо Саакашвілі, посадивши на в крісло президента цієї країни свою маріонетку. А головне, чого їм не вдалося досягти і заради чого, мабуть, і була влаштована ця воєнна агресія, - їм не вдалося перекрити нафтопровід, що в обхід Росії забезпечує постачання нафти в Європу з каспійського регіону.
Показово, що всі громадяни Грузії, котрі втратили свої домівки під час тих подій, отримали житло ще у 2008 році. А це десятки тисяч осіб. Натомість у Південній Осетії і досі більшість зруйнованих помешкань не відновлено, і це при тому, що їх виявилось у рази менше, ніж про це відверто брехали російські ЗМІ.
Це, до речі, абсолютно не дивно, бо окупацію та анексію здійснила держава, вояки якої в Грузії, мабуть, запам’ятались передусім жахливим мародерством, коли без жодного сорому грабувалося все, що можна було вивезти, починаючи від яхт, автомобілів, телевізорів, комп’ютерів та копіювальних апаратів і закінчуючи срібними чайними ложечками. Така держава нічого іншого й не може дати окупованим територіям, бо для її керманичів облаштування цих територій – передусім механізм для власного збагачення.
Реформи, що проводяться президентом Саакашвілі за активної підтримки Євросоюзу та особливо США, перетворюють Грузію в інвестиційно привабливу країну. Очевидно, що Грузія поступово стає для жителів усього кавказького регіону такою собі вітриною цивілізованої демократичної держави з ефективною економічною системою. Безперечно, що, з одного боку, це дуже добре для громадян Грузії, а з другого – створює надзвичайну загрозу для її стабільності. Позитивний розвиток Грузії є надто небезпечним для російських можновладців, які усвідомлюють, що народи Кавказу, уважно стежать за її розвитком. Зрозумівши, що позитивного розвитку можна досягти, йдучи зовсім іншим шляхом, ніж той, куди протягом століть прямує Росія, вони можуть почати боротися за власну незалежність. А для Росії кавказькі території, хоч і є її постійним головним болем, надто важливі для забезпечення її власного існування в сьогоднішньому вигляді. Дестабілізація та втрата Кавказу означатиме повне руйнування чотирисотлітньої Російської імперії.
Зрозуміло, що Грузія не зможе відновити свою територіальну цілісність доки існує Росія в її сьогоднішньому вигляді. Але побудова демократичної ринкової держави з ефективною економікою та високим рівнем добробуту є запорукою того, що це колись станеться.
Борис Кушнірук
Два роки тому, відразу після воєнної агресії Росії проти Грузії, мені доводилося писати про уроки і висновки тієї війни. Нині вже достатньо інформації, яка в основному підтверджує висновки, зроблені в тій статті.
Брехнею виявилися заяви про геноцид осетинського народу з боку грузинських військових. Кількість усіх загиблих була на порядок менша, ніж заявлялося під час тих подій і чим, власне, обґрунтовувалася необхідність російської агресії. Більш того, насильне виселення грузинів та повне знищення грузинських сіл Цхінвальського району Грузії дає підстави говорити про ознаки геноциду саме грузинів, проти яких були застосовані етнічні чистки. І якщо Грузія оприлюднила поіменний перелік усіх загиблих та поранених військових і цивільних під час тієї «п’ятиденної війни», то Росія і Південна Осетія цього так і не зробили досі.
На різних Інтернет-сайтах можна почитати свідчення, які дають підстави вважати, що Росія свідомо занизила свої військові втрати, а маріонеткове й відверто кримінальне керівництво Південної Осетії, навпаки, їх суттєво завищило.
У підготовленій та опублікованій доповіді комісії під керівництвом Хейди Тальявини, присвяченій витокам і причинам російсько-грузинського конфлікту, зазначається, що Грузія застосувала силу після багаторазових провокацій, влаштованих проти її цивільних та військових. І хоча в доповіді не називається прямо, хто і навіщо влаштовував ці провокації, але автори й організатори їх добре відоме. Вони з тих самих відомств і кабінетів у Росії, чиї представники були керівниками так званої «Республіки Південна Осетія».
Але керівництво Росії, здійснивши військову агресію, окупацію та подальшу анексію частини території Грузії, не вирішило завдань, які ставило перед собою. Воно не змогли ні ліквідувати грузинську незалежну державу, ані скинути ненависного Володимиру Путіну Міхо Саакашвілі, посадивши на в крісло президента цієї країни свою маріонетку. А головне, чого їм не вдалося досягти і заради чого, мабуть, і була влаштована ця воєнна агресія, - їм не вдалося перекрити нафтопровід, що в обхід Росії забезпечує постачання нафти в Європу з каспійського регіону.
Показово, що всі громадяни Грузії, котрі втратили свої домівки під час тих подій, отримали житло ще у 2008 році. А це десятки тисяч осіб. Натомість у Південній Осетії і досі більшість зруйнованих помешкань не відновлено, і це при тому, що їх виявилось у рази менше, ніж про це відверто брехали російські ЗМІ.
Це, до речі, абсолютно не дивно, бо окупацію та анексію здійснила держава, вояки якої в Грузії, мабуть, запам’ятались передусім жахливим мародерством, коли без жодного сорому грабувалося все, що можна було вивезти, починаючи від яхт, автомобілів, телевізорів, комп’ютерів та копіювальних апаратів і закінчуючи срібними чайними ложечками. Така держава нічого іншого й не може дати окупованим територіям, бо для її керманичів облаштування цих територій – передусім механізм для власного збагачення.
Реформи, що проводяться президентом Саакашвілі за активної підтримки Євросоюзу та особливо США, перетворюють Грузію в інвестиційно привабливу країну. Очевидно, що Грузія поступово стає для жителів усього кавказького регіону такою собі вітриною цивілізованої демократичної держави з ефективною економічною системою. Безперечно, що, з одного боку, це дуже добре для громадян Грузії, а з другого – створює надзвичайну загрозу для її стабільності. Позитивний розвиток Грузії є надто небезпечним для російських можновладців, які усвідомлюють, що народи Кавказу, уважно стежать за її розвитком. Зрозумівши, що позитивного розвитку можна досягти, йдучи зовсім іншим шляхом, ніж той, куди протягом століть прямує Росія, вони можуть почати боротися за власну незалежність. А для Росії кавказькі території, хоч і є її постійним головним болем, надто важливі для забезпечення її власного існування в сьогоднішньому вигляді. Дестабілізація та втрата Кавказу означатиме повне руйнування чотирисотлітньої Російської імперії.
Зрозуміло, що Грузія не зможе відновити свою територіальну цілісність доки існує Росія в її сьогоднішньому вигляді. Але побудова демократичної ринкової держави з ефективною економікою та високим рівнем добробуту є запорукою того, що це колись станеться.
Борис Кушнірук
Інститут медіа права подав до суду на МНС
Інститут медіа права подав позов до Окружного адміністративного суду Києва з вимогою визнати відмову МНС України в наданні інформації протиправною і зобов'язати відомство надати належну відповідь на інформаційний запит.
Розгляд справи в суді призначено на 16 серпня. Про це повідомляє сайт ІМП.
У червні експерти Інституту медіа права звернулися до низки органів державної влади з інформаційними запитами про те, які засоби масової інформації вони заснували і яку суму бюджетних коштів було витрачено на ці ЗМІ протягом 2009 року.
За інформацією ІМІ, один з таких інформаційних запитів скерували до Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерство повернуло запит без розгляду, посилаючись на те, що його підготовлено "з порушенням вимог ст. 5 Закону України Про звернення громадян. Коли юрист Інституту медіа права Ольга Сушко зателефонувала в МНС з проханням роз'яснити, в чому полягає порушення, представник міністерства відповів, що в інформаційному запиті не було вказано домашню адресу запитуючої.
"Така причина відмови є неправомірною, оскільки в запиті було чітко вказано, що він подається на підставі Конституції України та Закону України Про інформацію, - коментують юристи ІМІ - Закон України Про звернення громадян взагалі не регулює процес отримання громадянами інформації від органів держави. Зате відповідні правові норми містяться в законі Про інформацію. При написанні запиту про надання письмової інформації достатньо вказати адресу, за якою громадянин бажає отримати відповідь. Вимоги вказувати домашню адресу запитуючої Закон України Про інформацію не містить".
Раніше рекомендації органам влади про те, як розрізняти кореспонденцію від громадян згідно із Законами України Про інформацію і Про звернення громадян, розробила і затвердила з ініціативи Інституту медіа права Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі.
Нагадаємо, наприкінці липня Європейський суд з прав людини зобов'язав державу Україна виплатити кіровоградській газеті Україна-Центр більш ніж 14 тис. євро, визнавши владу винною в інциденті восьмирічної давнини.
Розгляд справи в суді призначено на 16 серпня. Про це повідомляє сайт ІМП.
У червні експерти Інституту медіа права звернулися до низки органів державної влади з інформаційними запитами про те, які засоби масової інформації вони заснували і яку суму бюджетних коштів було витрачено на ці ЗМІ протягом 2009 року.
За інформацією ІМІ, один з таких інформаційних запитів скерували до Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи. Міністерство повернуло запит без розгляду, посилаючись на те, що його підготовлено "з порушенням вимог ст. 5 Закону України Про звернення громадян. Коли юрист Інституту медіа права Ольга Сушко зателефонувала в МНС з проханням роз'яснити, в чому полягає порушення, представник міністерства відповів, що в інформаційному запиті не було вказано домашню адресу запитуючої.
"Така причина відмови є неправомірною, оскільки в запиті було чітко вказано, що він подається на підставі Конституції України та Закону України Про інформацію, - коментують юристи ІМІ - Закон України Про звернення громадян взагалі не регулює процес отримання громадянами інформації від органів держави. Зате відповідні правові норми містяться в законі Про інформацію. При написанні запиту про надання письмової інформації достатньо вказати адресу, за якою громадянин бажає отримати відповідь. Вимоги вказувати домашню адресу запитуючої Закон України Про інформацію не містить".
Раніше рекомендації органам влади про те, як розрізняти кореспонденцію від громадян згідно із Законами України Про інформацію і Про звернення громадян, розробила і затвердила з ініціативи Інституту медіа права Національна комісія з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної галузі.
Нагадаємо, наприкінці липня Європейський суд з прав людини зобов'язав державу Україна виплатити кіровоградській газеті Україна-Центр більш ніж 14 тис. євро, визнавши владу винною в інциденті восьмирічної давнини.
Експерт: з новим Податковим кодексом місцева влада фактично не потрібна
Українські експерти вважають, що деякі податки, адміністрування яких пропонується передати від місцевих властей до центральних, згідно з проектом Податкового кодексу, апріорі не можуть адмініструватися на загальноукраїнському рівні.
Як передає кореспондент УНІАН, зокрема, кандидат економічних наук Андрій НОВАК відзначив, що Бюджетний кодекс не змінив співвідношення податків, які спрямовуються до місцевих і центрального бюджетів, на користь місцевих бюджетів. На сьогодні воно приблизне таке: 80% податків спрямовуються до Держбюджету, 20% - залишаються на місцях. «До загальнообов`язкових державних податків і зборів віднесено 19, а до місцевих – 1 податок з реклами і чотири види збору. Це - ринковий збір за торгові точки, туристичний збір, збір за паркування машин і збір щодо деяких видів підприємницької діяльності… Це все, що влада залишила місцевим бюджетам», - сказав він.
За словами експерта, місцева влада за таких умов фактично не потрібна, оскільки від таких доходів вона не може вирішити локальні проблеми на місцях. А.НОВАК вважає, що для адміністрування даного податку і зборів досить одного податкового інспектора.
Також А.НОВАК відзначив, що розробкою Податкового кодексу мають опікуватися експерти. «Цей механізм (загальноукраїнське обговорення проекту Податкового кодексу – УНІАН) я сам вважаю не більше, ніж фікцією, тому що Податковий кодекс мають готувати виключно фахівці. Ідея надсилати всі пропозиції, а ми їх враховуватимемо,.. ну це виглядає на рівні дитячого садку», - вважає А.НОВАК.
Довідка УНІАН. 17 червня Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект Податкового кодексу, внесений на розгляд парламенту Кабінетом міністрів.
23 червня Президент Віктор ЯНУКОВИЧ заявив, що проект Податкового кодексу у нинішній редакції потребує серйозного доопрацювання.
З критикою проекту Податкового кодексу виступають представники як опозиції, так і коаліції.
ВР ухвалила рішення винести проект Податкового кодексу на всенародне обговорення.
3 серпня відкоригований проект Податкового кодексу України опубліковано в «Урядовому кур`єрі».
Як передає кореспондент УНІАН, зокрема, кандидат економічних наук Андрій НОВАК відзначив, що Бюджетний кодекс не змінив співвідношення податків, які спрямовуються до місцевих і центрального бюджетів, на користь місцевих бюджетів. На сьогодні воно приблизне таке: 80% податків спрямовуються до Держбюджету, 20% - залишаються на місцях. «До загальнообов`язкових державних податків і зборів віднесено 19, а до місцевих – 1 податок з реклами і чотири види збору. Це - ринковий збір за торгові точки, туристичний збір, збір за паркування машин і збір щодо деяких видів підприємницької діяльності… Це все, що влада залишила місцевим бюджетам», - сказав він.
За словами експерта, місцева влада за таких умов фактично не потрібна, оскільки від таких доходів вона не може вирішити локальні проблеми на місцях. А.НОВАК вважає, що для адміністрування даного податку і зборів досить одного податкового інспектора.
Також А.НОВАК відзначив, що розробкою Податкового кодексу мають опікуватися експерти. «Цей механізм (загальноукраїнське обговорення проекту Податкового кодексу – УНІАН) я сам вважаю не більше, ніж фікцією, тому що Податковий кодекс мають готувати виключно фахівці. Ідея надсилати всі пропозиції, а ми їх враховуватимемо,.. ну це виглядає на рівні дитячого садку», - вважає А.НОВАК.
Довідка УНІАН. 17 червня Верховна Рада України прийняла у першому читанні проект Податкового кодексу, внесений на розгляд парламенту Кабінетом міністрів.
23 червня Президент Віктор ЯНУКОВИЧ заявив, що проект Податкового кодексу у нинішній редакції потребує серйозного доопрацювання.
З критикою проекту Податкового кодексу виступають представники як опозиції, так і коаліції.
ВР ухвалила рішення винести проект Податкового кодексу на всенародне обговорення.
3 серпня відкоригований проект Податкового кодексу України опубліковано в «Урядовому кур`єрі».
Чи є Україна Європою?
Геополітичні процеси останніх двох десятиліть - розпад Варшавського пакту і припинення протистояння Центральної та Західної Європи, поетапне розширення Північноатлантичного альянсу, трансформація Європейського Співтовариства у Європейський Союз та його розширення, неоднозначні події в межах самих ЄС та НАТО...
Нарешті, тривалі безуспішні (хоча в основному суто словесні) спроби України інтегруватися до європейського простору актуалізували фундаментальні питання: "що таке Європа?", "що означає бути європейцем?", "де починається Європа і де вона закінчується?".
Питання це не лише академічні. Вони мають цілком практичне значення, коли, приміром, євроструктури змушені розглядати проблему вступу до ЄС Туреччини.
Справді, чи можна вважати Туреччину європейською країною, а якщо ні (чому ні, до речі?), то з якого дива стільки часу їй не відмовляють прямо у членстві в європейському клубі?
Очевидно, не так гостро, але все ж таки постає аналогічне питання щодо України. Проте, на відміну від Туреччини, тут немає альтернативи: якщо не Європа, значить, Азія. Та якщо Україна не Європа, то до Азії вона також не належить. А як бути з Молдовою? Чим вона гірша за Румунію?
Тож хоч-не-хоч, а мислителям та політикам Євросоюзу, в разі вилучення частини держав з числа навіть потенційних претендентів на членство у ЄС, доведеться створювати концепцію двох Європ: першого і другого ґатунку, власне Європи і не зовсім Європи, недо-Європи чи "майже Європи".
Найлегше ця проблема розв'язується на суто географічному рівні. Наприклад, менше ніж 10 відсотків території Туреччини розташовано в Європі. Щодо України, то вся її територія належить географічній Європі, ба більш, на Закарпатті, на Рахівщині ще за часів Австро-Угорщини було визначено географічний центр Європи.
Однак не все тут так просто. Чи визнав би хтось майже повністю мусульманську Албанію та наполовину мусульманську Боснію європейськими країнами, якби вони географічно не були в Європі?
Отже, наражаємося на цілий комплекс проблем. Суто географічно, Україна, поза всяким сумнівом, є навіть не Східною, а Центральною Європою. А як із точки зору політики, економіки, культури, ментальності?
Якщо не ставати на шлях схибленої до рівня фальшування фактів, але модної сьогодні політкоректності, то можна стверджувати, що Європа - це певний культурний регіон, який має спільні риси ментальності, спільні основні цінності, пов'язані з такою потужною духовною силою як християнство.
Тому покійний Римський Папа Іван Павло ІІ мав підстави домагатися, щоби в текст Європейської Конституції були записані слова про унікальну роль християнства в європейській історії і культурі.
На жаль, через протидію Франції цього зроблено не було, хоча не можна заперечувати, що до останнього часу, до останніх десятиліть європейська свідомість розглядала і переживала Європу як насамперед світ християнства, вбачаючи саме в ньому головну відмінність від інших культурних регіонів світу.
І навіть атеїсти, на кшталт Маркса та Енгельса, мислили в категоріях християнства, ставлячи комунізм на місце Землі Обітованої, партію - на місце Церкви, а себе - на місце пророків істини.
На думку Томаса Манна (книги якого палили нацисти і, цілком імовірно, вслід за ними сьогодні почнуть палити фанатики політкоректності), без християнства взагалі неможлива західна культура, воно надає їй глибину і перспективу, допомагає зберігати внутрішню форму і моральний закон, визначає її гуманістично-демократичний, а відтак і соціально-політичний характер.
Адже демократія, за Томасом Манном, як раз і є "політичним аспектом західноєвропейського християнства". Як висловлювався німецький класик: "Щоб там не казали - християнство - цей цвіт юдаїзму, - є одним із двох стовпів, на котрих стоїть західна цивілізація, а другий - античне Середземномор'я".
У цьому аспекті Україна, що стала християнською ще в Х столітті, якщо не раніше, є абсолютно європейською країною, тим більше, що й українське населення не сумнівається у своїй європейській ідентичності.
Натомість, за даними авторитетної російської соціологічної структури "Левада-центр", переважна більшість громадян Російської Федерації не вважає і не відчуває себе європейцями. Отже, під цим оглядом, нині саме східні кордони України в політичному, культурному і ментальному відношенні є водночас кордонами Європи.
Однак, приклад Росії показує, що християнство є дуже важливим чинником належності до європейського культурного світу, але не єдиним і не вичерпним (бо ж і Ефіопія здавна - християнська держава).
Є ще один принципово важливий чинник європейськості: величезна роль права в житті європейців, починаючи з античності, до наших днів. Європейська цивілізація будується на основі права, верховенство якого в усіх сферах європейського буття ні в кого не викликає сумнівів.
Навіть у добу європейського Середньовіччя закони, певні правила гри постійно вели наступ на феодальну сваволю.
Юридизм мислення є однією з найважливіших рис європейського менталітету. В цьому сенсі європейці дуже суттєво відрізняються від "совків" на пострадянському просторі. Для європейців дотримання закону є нормою, а порушення аномалією, для колишніх громадян СРСР - навпаки.
Поміж "совками", насамперед високопосадовими, дуже поширеною є засада: "Якщо не можна, але дуже хочеться, значить, можна". Відданість закону вважається тупим бюрократизмом, хворобливою формалістичністю.
Якщо у європейців не викликає сумніву принцип, що всі мають грати за спільними і обов'язковими для всіх правилами, то в нових незалежних державах на уламках СРСР вважають за краще грати з правилами, а не за правилами, пристосовуючи закон до власних потреб.
Але і тут є відмінність між радянським мисленням та європейським тоталітаризмом. Досить лише згадати тезу іспанського диктатора Франко: "Друзям усе, ворогам - закон". В СРСР та на просторах СНД вона б звучала, мабуть, так: "Друзям усе, вороги - поза законом".
Правила не можуть змінюватися під час гри, бо тоді вони втрачають сенс. Уявіть собі, що під час футбольного матчу гравцям (причому тільки однієї команди!) дозволили грати руками.
А в Україні такі речі відбуваються постійно. Коли в 2004 році український народ пішов на президентські вибори, він вибирав собі главу держави з певним набором повноважень, а отримав президента з іншими, значно зменшеними повноваженнями внаслідок інтриг у Верховній Раді.
А сьогодні, обравши президента з більш вузьким колом прав, маємо намагання істотно розширити коло його конституційних повноважень, причому робиться це тими ж політичними силами, що і 2004 року.
Себто сучасна доба для України розпочалася з глобального політичного шахрайства, на тлі якого говорити про правову державу взагалі не випадає.
Переважна більшість українців не вірить у правосуддя, не вірить у чесність влади, не довіряє її заявам про боротьбу з корупцією, адже справжня боротьба з корупцією має розпочатися з притягнення до відповідальності найвищих урядовців, депутатів, політиків, банкірів, олігархів тощо.
В Україні точиться постійна боротьба між різними політичними угрупованнями за право призначити "свого" Генерального прокурора, "свого" голову Верховного Суду і "свого" міністра юстиції.
Це дуже нагадує боротьбу феодалів у середньовічній Європі за інвеституру, себто за те, кому належатиме право призначати єпископів - Римським папам чи конкретним... ні, не пацанам, а європейським королям...
Звісно, коли йдеться про "свого" прокурора, суддю чи міністра, мають на увазі, що він служитиме не Закону, а "своїм", тим, хто домігся для нього цієї посади і знешкодив конкурентів.
Україна ще й досі не здійснила справжньої судової реформи, через що не існує незалежного суду (українські суди дуже залежні від влади, над усе від влади грошей), не дотримуються конституційної норми рівності всіх громадян перед Законом (в Україні де-факто зберігається радянська норма номенклатурного неписаного права: чим вищою є посада, тим меншою відповідальність).
У цьому сенсі Україна ще не має справді правової держави, будучи антиподом сучасної (і навіть 200-річної давнини) Європи.
Іншими словами, ще давньоримська формула: Duro Lex - sed Lex - "Закон суворий, але це - Закон" в українському суспільстві, а над усе в українській владі, ще не перемогла і не стала нормою публічного життя.
Вільне ставлення до законів, невиконання та ігнорування їх поширено на всю адміністративну драбину держави, від села до столиці, не кажучи вже про схильність непоодиноких законодавців створювати юридичні норми виключно у власних егоїстичних інтересах.
Таким чином, соціально-правова сфера України ще несе на собі незмивне тавро азійсько-комуністичного минулого.
Маємо певний парадокс: якщо український народ у переважній більшості за своїм менталітетом і культурою є європейським, таким, що прагне до європейських цінностей, інстинктивно розуміючи, що вони працюватимуть на загальне добро, то цього аж ніяк не можна сказати про політичну верхівку, про панівний клас України.
Він засадничо не хоче бути рівним перед Законом із "посполитими", який в особі навіть своїх начебто демократично налаштованих представників після Майдану прагнув жити за "поняттями", за специфічними юридичними нормами для "своїх", для вузького кола.
Тепер - тим більше. Еліта ладна виконувати тільки ті закони, які її влаштовують і не обмежують її бізнесових і владних апетитів, претендуючи на "ліберум вето" часів королівської Польщі.
Внаслідок цього нинішня ситуація, попри тимчасову консолідацію влади в одних руках, нагадує в Україні ту, про яку польські магнати і шляхта казали: "Річ Посполита безладдям тримається".
Відомо, чим це закінчилося для польської держави, хоча там теж були певні періоди відносної консолідації, але ж принципи залишалися незмінними.
Сьогодні саме політичний, культурний і моральний рівень еліти України (що дуже нагадує панівний клас якоїсь далеко не найбільш передової азійської країни) є головною перешкодою на шляху євроінтеграційного розвитку України.
Адже незважаючи на її мільярди, якимось дивом зароблені в бідній країні, сама ця верхівка є глибоко "совковою", страшенно далекою від європейських традицій і ідеалів.
Безумовно віддаючи належне історичній і культурній європейськості України, не можна забувати, що вона є суспільством постколоніальним, посттоталітарним і постгеноцидним.
Ці величезні національні травми потребують тривалого лікування, де основне доведеться зробити самим українцям.
Проте процес одужання і повернення до своєї споконвічної європейської ідентичності буде набагато успішнішим для України за умови розуміння і допомоги з боку об'єднаної Європи, якій не варто демонстративно і зверхньою дистанціюватися від українських проблем, адже без України Європа не є, і ніколи не буде довершеною та повноцінною.
Ігор Лосєв
Нарешті, тривалі безуспішні (хоча в основному суто словесні) спроби України інтегруватися до європейського простору актуалізували фундаментальні питання: "що таке Європа?", "що означає бути європейцем?", "де починається Європа і де вона закінчується?".
Питання це не лише академічні. Вони мають цілком практичне значення, коли, приміром, євроструктури змушені розглядати проблему вступу до ЄС Туреччини.
Справді, чи можна вважати Туреччину європейською країною, а якщо ні (чому ні, до речі?), то з якого дива стільки часу їй не відмовляють прямо у членстві в європейському клубі?
Очевидно, не так гостро, але все ж таки постає аналогічне питання щодо України. Проте, на відміну від Туреччини, тут немає альтернативи: якщо не Європа, значить, Азія. Та якщо Україна не Європа, то до Азії вона також не належить. А як бути з Молдовою? Чим вона гірша за Румунію?
Тож хоч-не-хоч, а мислителям та політикам Євросоюзу, в разі вилучення частини держав з числа навіть потенційних претендентів на членство у ЄС, доведеться створювати концепцію двох Європ: першого і другого ґатунку, власне Європи і не зовсім Європи, недо-Європи чи "майже Європи".
Найлегше ця проблема розв'язується на суто географічному рівні. Наприклад, менше ніж 10 відсотків території Туреччини розташовано в Європі. Щодо України, то вся її територія належить географічній Європі, ба більш, на Закарпатті, на Рахівщині ще за часів Австро-Угорщини було визначено географічний центр Європи.
Однак не все тут так просто. Чи визнав би хтось майже повністю мусульманську Албанію та наполовину мусульманську Боснію європейськими країнами, якби вони географічно не були в Європі?
Отже, наражаємося на цілий комплекс проблем. Суто географічно, Україна, поза всяким сумнівом, є навіть не Східною, а Центральною Європою. А як із точки зору політики, економіки, культури, ментальності?
Якщо не ставати на шлях схибленої до рівня фальшування фактів, але модної сьогодні політкоректності, то можна стверджувати, що Європа - це певний культурний регіон, який має спільні риси ментальності, спільні основні цінності, пов'язані з такою потужною духовною силою як християнство.
Тому покійний Римський Папа Іван Павло ІІ мав підстави домагатися, щоби в текст Європейської Конституції були записані слова про унікальну роль християнства в європейській історії і культурі.
На жаль, через протидію Франції цього зроблено не було, хоча не можна заперечувати, що до останнього часу, до останніх десятиліть європейська свідомість розглядала і переживала Європу як насамперед світ християнства, вбачаючи саме в ньому головну відмінність від інших культурних регіонів світу.
І навіть атеїсти, на кшталт Маркса та Енгельса, мислили в категоріях християнства, ставлячи комунізм на місце Землі Обітованої, партію - на місце Церкви, а себе - на місце пророків істини.
На думку Томаса Манна (книги якого палили нацисти і, цілком імовірно, вслід за ними сьогодні почнуть палити фанатики політкоректності), без християнства взагалі неможлива західна культура, воно надає їй глибину і перспективу, допомагає зберігати внутрішню форму і моральний закон, визначає її гуманістично-демократичний, а відтак і соціально-політичний характер.
Адже демократія, за Томасом Манном, як раз і є "політичним аспектом західноєвропейського християнства". Як висловлювався німецький класик: "Щоб там не казали - християнство - цей цвіт юдаїзму, - є одним із двох стовпів, на котрих стоїть західна цивілізація, а другий - античне Середземномор'я".
У цьому аспекті Україна, що стала християнською ще в Х столітті, якщо не раніше, є абсолютно європейською країною, тим більше, що й українське населення не сумнівається у своїй європейській ідентичності.
Натомість, за даними авторитетної російської соціологічної структури "Левада-центр", переважна більшість громадян Російської Федерації не вважає і не відчуває себе європейцями. Отже, під цим оглядом, нині саме східні кордони України в політичному, культурному і ментальному відношенні є водночас кордонами Європи.
Однак, приклад Росії показує, що християнство є дуже важливим чинником належності до європейського культурного світу, але не єдиним і не вичерпним (бо ж і Ефіопія здавна - християнська держава).
Є ще один принципово важливий чинник європейськості: величезна роль права в житті європейців, починаючи з античності, до наших днів. Європейська цивілізація будується на основі права, верховенство якого в усіх сферах європейського буття ні в кого не викликає сумнівів.
Навіть у добу європейського Середньовіччя закони, певні правила гри постійно вели наступ на феодальну сваволю.
Юридизм мислення є однією з найважливіших рис європейського менталітету. В цьому сенсі європейці дуже суттєво відрізняються від "совків" на пострадянському просторі. Для європейців дотримання закону є нормою, а порушення аномалією, для колишніх громадян СРСР - навпаки.
Поміж "совками", насамперед високопосадовими, дуже поширеною є засада: "Якщо не можна, але дуже хочеться, значить, можна". Відданість закону вважається тупим бюрократизмом, хворобливою формалістичністю.
Якщо у європейців не викликає сумніву принцип, що всі мають грати за спільними і обов'язковими для всіх правилами, то в нових незалежних державах на уламках СРСР вважають за краще грати з правилами, а не за правилами, пристосовуючи закон до власних потреб.
Але і тут є відмінність між радянським мисленням та європейським тоталітаризмом. Досить лише згадати тезу іспанського диктатора Франко: "Друзям усе, ворогам - закон". В СРСР та на просторах СНД вона б звучала, мабуть, так: "Друзям усе, вороги - поза законом".
Правила не можуть змінюватися під час гри, бо тоді вони втрачають сенс. Уявіть собі, що під час футбольного матчу гравцям (причому тільки однієї команди!) дозволили грати руками.
А в Україні такі речі відбуваються постійно. Коли в 2004 році український народ пішов на президентські вибори, він вибирав собі главу держави з певним набором повноважень, а отримав президента з іншими, значно зменшеними повноваженнями внаслідок інтриг у Верховній Раді.
А сьогодні, обравши президента з більш вузьким колом прав, маємо намагання істотно розширити коло його конституційних повноважень, причому робиться це тими ж політичними силами, що і 2004 року.
Себто сучасна доба для України розпочалася з глобального політичного шахрайства, на тлі якого говорити про правову державу взагалі не випадає.
Переважна більшість українців не вірить у правосуддя, не вірить у чесність влади, не довіряє її заявам про боротьбу з корупцією, адже справжня боротьба з корупцією має розпочатися з притягнення до відповідальності найвищих урядовців, депутатів, політиків, банкірів, олігархів тощо.
В Україні точиться постійна боротьба між різними політичними угрупованнями за право призначити "свого" Генерального прокурора, "свого" голову Верховного Суду і "свого" міністра юстиції.
Це дуже нагадує боротьбу феодалів у середньовічній Європі за інвеституру, себто за те, кому належатиме право призначати єпископів - Римським папам чи конкретним... ні, не пацанам, а європейським королям...
Звісно, коли йдеться про "свого" прокурора, суддю чи міністра, мають на увазі, що він служитиме не Закону, а "своїм", тим, хто домігся для нього цієї посади і знешкодив конкурентів.
Україна ще й досі не здійснила справжньої судової реформи, через що не існує незалежного суду (українські суди дуже залежні від влади, над усе від влади грошей), не дотримуються конституційної норми рівності всіх громадян перед Законом (в Україні де-факто зберігається радянська норма номенклатурного неписаного права: чим вищою є посада, тим меншою відповідальність).
У цьому сенсі Україна ще не має справді правової держави, будучи антиподом сучасної (і навіть 200-річної давнини) Європи.
Іншими словами, ще давньоримська формула: Duro Lex - sed Lex - "Закон суворий, але це - Закон" в українському суспільстві, а над усе в українській владі, ще не перемогла і не стала нормою публічного життя.
Вільне ставлення до законів, невиконання та ігнорування їх поширено на всю адміністративну драбину держави, від села до столиці, не кажучи вже про схильність непоодиноких законодавців створювати юридичні норми виключно у власних егоїстичних інтересах.
Таким чином, соціально-правова сфера України ще несе на собі незмивне тавро азійсько-комуністичного минулого.
Маємо певний парадокс: якщо український народ у переважній більшості за своїм менталітетом і культурою є європейським, таким, що прагне до європейських цінностей, інстинктивно розуміючи, що вони працюватимуть на загальне добро, то цього аж ніяк не можна сказати про політичну верхівку, про панівний клас України.
Він засадничо не хоче бути рівним перед Законом із "посполитими", який в особі навіть своїх начебто демократично налаштованих представників після Майдану прагнув жити за "поняттями", за специфічними юридичними нормами для "своїх", для вузького кола.
Тепер - тим більше. Еліта ладна виконувати тільки ті закони, які її влаштовують і не обмежують її бізнесових і владних апетитів, претендуючи на "ліберум вето" часів королівської Польщі.
Внаслідок цього нинішня ситуація, попри тимчасову консолідацію влади в одних руках, нагадує в Україні ту, про яку польські магнати і шляхта казали: "Річ Посполита безладдям тримається".
Відомо, чим це закінчилося для польської держави, хоча там теж були певні періоди відносної консолідації, але ж принципи залишалися незмінними.
Сьогодні саме політичний, культурний і моральний рівень еліти України (що дуже нагадує панівний клас якоїсь далеко не найбільш передової азійської країни) є головною перешкодою на шляху євроінтеграційного розвитку України.
Адже незважаючи на її мільярди, якимось дивом зароблені в бідній країні, сама ця верхівка є глибоко "совковою", страшенно далекою від європейських традицій і ідеалів.
Безумовно віддаючи належне історичній і культурній європейськості України, не можна забувати, що вона є суспільством постколоніальним, посттоталітарним і постгеноцидним.
Ці величезні національні травми потребують тривалого лікування, де основне доведеться зробити самим українцям.
Проте процес одужання і повернення до своєї споконвічної європейської ідентичності буде набагато успішнішим для України за умови розуміння і допомоги з боку об'єднаної Європи, якій не варто демонстративно і зверхньою дистанціюватися від українських проблем, адже без України Європа не є, і ніколи не буде довершеною та повноцінною.
Ігор Лосєв
Уряд провокує нетолерантні моделі вирішення мовного питання, – заява УКУ
Український католицький університет поширив заяву з приводу Постанови № 642 Кабінету міністрів України від 28 липня 2010 року «Про внесення змін до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів», відповідно до якої було скасовано норму про обов’язковий екзамен з української мови за професійним спрямуванням при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук. «Уряд провокує недіалогічні кола нашого суспільства на обстоювання крайнощів і нетолерантних моделей вирішення мовного питання», – підкреслюється в заяві.
Про це повідомили в УКУ.
Подаємо заяву повнотекстово:
"Спільнота Українського католицького університету висловлює свою рішучу незгоду з Постановою № 642 Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010 року, відповідно до якої було скасовано норму про обов’язковий екзамен з української мови за професійним спрямуванням при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук.
Це – не спалах емоцій, а принципова позиція. Надворі ХХІ століття. В Європі відбувається реформування сфери наукових досліджень і програм докторської підготовки, створення системи навчання впродовж життя і забезпечення сталого розвитку університетів в нових суспільно-економічних умовах; в Америці шукають оптимальну формулу для більш демократичного і справедливого доступу до якісної освіти соціально змарґіналізованих груп своїх громадян; в Росії створюються федеральні дослідницькі університети і консолідуються ресурси для здійснення наукового прориву. Погляд у майбутнє.
А в Україні Міністерство освіти і науки, яке за означенням – згідно з Конституцією і логікою речей – мало би забезпечувати українській мові статус універсальної комунікативної системи на території держави Україна, повертає нас у ХІХ століття і переймається тим, щоб українська мова, бува, не подорослішала настільки, щоб нею можна було елегантно описати будь-який фізичний факт, технологічний процес чи культурний феномен.
Ми не входимо тут у дискусію, чи скасовані Дмитром Табачником положення були в сучасних умовах найефективнішими засобами забезпечення наукового престижу української мови. Ми піднімаємо цей голос протесту, бо вбачаємо в діях керівництва Міністерства повне ігнорування цієї теми як проблеми, яку потрібно системно вирішувати. Замість того, щоб запропонувати альтернативні розв’язки, належно обговорити їх з академічною громадою й експертами, Міністерство поводиться як володар істини в останній інстанції. І тим самим демонструє, що для нього пошанування української мови не є ані справою національної гідності й честі, ані вимогою національної безпеки. Кабінет міністрів, в обов’язки якого входить і одне, і друге, своєю підтримкою цього рішення виразно знехтував державними пріоритетами. Замість втілювати мудру й виважену державницьку політику у мовній сфері, він пішов на поводі у політичних фігур, мовна позиція яких визначається виразною українофобією.
Український католицький університет має моральне право вимагати адекватної оцінки мовної ситуації в освітній сфері, оскільки в ньому, крім української, звучать різні мови: англійська, німецька, італійська, російська, польська. В Університеті активно реалізовуються програми, спрямовані на міжнаціональне порозуміння й пошану до мов меншин. Проте ми виходимо з переконання, що в українській вищій школі необхідною передумовою наукової кар’єри має бути належне знання української мови. Будь-яка інша позиція розминається зі здоровим глуздом і суперечить Конституції України та правам людини.
Згадана Постанова Кабінету Міністрів України не є випадковим епізодом у нормотворчій діяльності чинного Уряду. Їй передували накази Міністерства освіти і науки України № 243 від 26 березня 2010 року, № 259 від 29 березня 2010 року, а також Постанова самого Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 року. Усі ці документи об’єднує одне: методичне пониження статусу української мови, звуження поля її застосування у сфері вищої освіти. Причому аргументація деяких із цих змін – "оптимізувати фінансові витрати вищих навчальних закладів" – не витримує жодної критики. Воістину, скільки коштів можна було б вивільнити для потреб людства, якби ООН прийняло рішення про оптимізацію фінансових витрат і перехід національних систем освіти на мову есперанто!
Згадані Постанови Кабінету міністрів України разом із наказами Міністерства освіти і науки України серйозно викривлюють мовні баланси в нашій державі та віддаляють нас від точки бажаної гармонії. В результаті Уряд провокує недіалогічні кола нашого суспільства на обстоювання крайнощів і нетолерантних моделей вирішення мовного питання. Втім, інтелектуальне середовище завжди вирізняла здатність піднятися над етнічними бар’єрами і подивитися на будь-яку ситуацію неупереджено. Тому ми закликаємо ректорів вищих навчальних закладів України, зокрема її південно-східних регіонів, зайняти чітку громадянську позицію і висловитися за гідне місце української мови у сфері підготовки наукових кадрів для навчальних закладів вищої освіти.
Ректор Українського католицького університету, о. д-р Борис Ґудзяк".
Про це повідомили в УКУ.
Подаємо заяву повнотекстово:
"Спільнота Українського католицького університету висловлює свою рішучу незгоду з Постановою № 642 Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010 року, відповідно до якої було скасовано норму про обов’язковий екзамен з української мови за професійним спрямуванням при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук.
Це – не спалах емоцій, а принципова позиція. Надворі ХХІ століття. В Європі відбувається реформування сфери наукових досліджень і програм докторської підготовки, створення системи навчання впродовж життя і забезпечення сталого розвитку університетів в нових суспільно-економічних умовах; в Америці шукають оптимальну формулу для більш демократичного і справедливого доступу до якісної освіти соціально змарґіналізованих груп своїх громадян; в Росії створюються федеральні дослідницькі університети і консолідуються ресурси для здійснення наукового прориву. Погляд у майбутнє.
А в Україні Міністерство освіти і науки, яке за означенням – згідно з Конституцією і логікою речей – мало би забезпечувати українській мові статус універсальної комунікативної системи на території держави Україна, повертає нас у ХІХ століття і переймається тим, щоб українська мова, бува, не подорослішала настільки, щоб нею можна було елегантно описати будь-який фізичний факт, технологічний процес чи культурний феномен.
Ми не входимо тут у дискусію, чи скасовані Дмитром Табачником положення були в сучасних умовах найефективнішими засобами забезпечення наукового престижу української мови. Ми піднімаємо цей голос протесту, бо вбачаємо в діях керівництва Міністерства повне ігнорування цієї теми як проблеми, яку потрібно системно вирішувати. Замість того, щоб запропонувати альтернативні розв’язки, належно обговорити їх з академічною громадою й експертами, Міністерство поводиться як володар істини в останній інстанції. І тим самим демонструє, що для нього пошанування української мови не є ані справою національної гідності й честі, ані вимогою національної безпеки. Кабінет міністрів, в обов’язки якого входить і одне, і друге, своєю підтримкою цього рішення виразно знехтував державними пріоритетами. Замість втілювати мудру й виважену державницьку політику у мовній сфері, він пішов на поводі у політичних фігур, мовна позиція яких визначається виразною українофобією.
Український католицький університет має моральне право вимагати адекватної оцінки мовної ситуації в освітній сфері, оскільки в ньому, крім української, звучать різні мови: англійська, німецька, італійська, російська, польська. В Університеті активно реалізовуються програми, спрямовані на міжнаціональне порозуміння й пошану до мов меншин. Проте ми виходимо з переконання, що в українській вищій школі необхідною передумовою наукової кар’єри має бути належне знання української мови. Будь-яка інша позиція розминається зі здоровим глуздом і суперечить Конституції України та правам людини.
Згадана Постанова Кабінету Міністрів України не є випадковим епізодом у нормотворчій діяльності чинного Уряду. Їй передували накази Міністерства освіти і науки України № 243 від 26 березня 2010 року, № 259 від 29 березня 2010 року, а також Постанова самого Кабінету Міністрів України від 23 червня 2010 року. Усі ці документи об’єднує одне: методичне пониження статусу української мови, звуження поля її застосування у сфері вищої освіти. Причому аргументація деяких із цих змін – "оптимізувати фінансові витрати вищих навчальних закладів" – не витримує жодної критики. Воістину, скільки коштів можна було б вивільнити для потреб людства, якби ООН прийняло рішення про оптимізацію фінансових витрат і перехід національних систем освіти на мову есперанто!
Згадані Постанови Кабінету міністрів України разом із наказами Міністерства освіти і науки України серйозно викривлюють мовні баланси в нашій державі та віддаляють нас від точки бажаної гармонії. В результаті Уряд провокує недіалогічні кола нашого суспільства на обстоювання крайнощів і нетолерантних моделей вирішення мовного питання. Втім, інтелектуальне середовище завжди вирізняла здатність піднятися над етнічними бар’єрами і подивитися на будь-яку ситуацію неупереджено. Тому ми закликаємо ректорів вищих навчальних закладів України, зокрема її південно-східних регіонів, зайняти чітку громадянську позицію і висловитися за гідне місце української мови у сфері підготовки наукових кадрів для навчальних закладів вищої освіти.
Ректор Українського католицького університету, о. д-р Борис Ґудзяк".
Львів’яни вибрали Європу, а не "совок"
9 серпня у Львові громадянська кампанія «Вперед!» провела театралізовану акцію, під час якої перехожим пропонували зробити вибір щодо майбутнього України. Терези з шальками «Європа» та «совок» були встановлені біля пам’ятника І.Франку. Кожен міг проголосувати, кинувши монетку в одну з двох шальок.
З одного боку терезів четверо молодих людей, одягнені у шапки-вушанки, з пляшкою "вадяри" та огірками, демонстрували переваги радянського способу життя. Вони закликали перехожих голосувати за повернення до Радянського союзу. "Для прихильників "совка" акція - двотижнева подорож у Сибір у товарному вагоні!", - рекламував через гучномовець один з організаторів акції.
З іншого боку терезів шестеро хлопців та дівчат у вишиванках та з книжками закликали львів’ян проголосувати за Європу – за цивілізованість та освіченість.
Через півгодини дійства шалька з надписом "совок" була порожньою, а з надписом "Європа" - важкою від монет. Перехожі, які кидали монети у "європейську" шальку, ставали поруч зі студентами у вишиванках та закликали інших також вибрати Європу. Стрілка на терезах вказувала шлях України до Європи.
Як розповів один з організаторів акції Володимир Крижанівський, більшість активістів кампанії "Вперед!" - студенти.
"Ми також залучили львівських письменників", - каже Володимир. На акцію до пам’ятника Франку завітали письменники Іван Лучук, Надія Мориквас, Марія Якубовська, Любомир Сеник, Звенислава Чабан-Леус, Оксана Думанська та Марія Весна.
З одного боку терезів четверо молодих людей, одягнені у шапки-вушанки, з пляшкою "вадяри" та огірками, демонстрували переваги радянського способу життя. Вони закликали перехожих голосувати за повернення до Радянського союзу. "Для прихильників "совка" акція - двотижнева подорож у Сибір у товарному вагоні!", - рекламував через гучномовець один з організаторів акції.
З іншого боку терезів шестеро хлопців та дівчат у вишиванках та з книжками закликали львів’ян проголосувати за Європу – за цивілізованість та освіченість.
Через півгодини дійства шалька з надписом "совок" була порожньою, а з надписом "Європа" - важкою від монет. Перехожі, які кидали монети у "європейську" шальку, ставали поруч зі студентами у вишиванках та закликали інших також вибрати Європу. Стрілка на терезах вказувала шлях України до Європи.
Як розповів один з організаторів акції Володимир Крижанівський, більшість активістів кампанії "Вперед!" - студенти.
"Ми також залучили львівських письменників", - каже Володимир. На акцію до пам’ятника Франку завітали письменники Іван Лучук, Надія Мориквас, Марія Якубовська, Любомир Сеник, Звенислава Чабан-Леус, Оксана Думанська та Марія Весна.
По кому виє сирена
Вважається, що ідіотизм - це хвороба. Але іноді ідіотизм може бути прекрасною виграшною стратегією. Принаймні, коли це - ідіотизм влади.
На цей рахунок є такий чудовий вислів - "ідіотизм зашкалює". Ті, хто вживає цю фразу в побуті, випускають з поля зору простий факт: те, що "зашкалює" зазвичай псує шкалу. І надалі ця шкала вже не відображає реальних показників. Принаймні, після кількох "зашкалів".
2 серпня до Черкаського обласного офісу партії "Батьківщина" прийшла міліція. Міліція сказала, що офіс заміновано, тож там треба провести обшук.
Обшук провели, виявили, що "мін нєт", але також виявили стоси агітаційних листівок. Листівки були без вихідних даних, і міліція їх вилучила.
Взірці листівок можна бачити на блозі Володимира Цибулька. В цих папірцях ішлося про те, що нинішня влада спочатку обіцяла не підвищувати ціни на газ для населення, а потім узяла та й підвищила.
Іншими словами, влада чи то збрехала, чи то виявила цілковиту некомпетентність в окремо взятому питанні.
Ще позавчора ці листівки, до речі, висіли по всій вулиці Михайлівській у центрі Києва, якою я (на замітку бандитам, що прикидаються правоохоронцями) зазвичай ходжу з роботи додому. Листівки, до речі, були так собі.
Як уже сказано, міліція ці листівки арештувала за "відсутність вихідних даних". Тут є одразу два моменти: один - цікавий, другий - пришпильний.
Цікавий момент полягає в тому, що закон не забороняє зберігати будь-які папери, навіть якщо вони не мають вихідних даних. І автор цих рядків, і його читачі можуть запросто і вдома, і на робочому місці зберігати хоч сто тисяч примірників листівок (брошур, газет, тощо) без жодних вихідних даних.
Саме по собі це не є й не має бути предметом цікавості правоохоронців.
Згадані листівки зберігались, як я розумію, в офісі "Батьківщини". Їх не клеїли на стіни - вони тихенько лежали й повільно отруювали атмосферу офісу свинцевими випарами типографського шрифту. Ну і за що ці листівки були арештовані, я перепрошую?!
Пришпильний момент полягає в тому, що міліція виявила дивну вибірковість. Наприклад, наприкінці червня подібні ж "незаконні" документи розповсюджувались не десь там у провінції, а... на засіданні Кабінету Міністрів України.
Це були брошурки, в яких прославлялось правління уряду Миколи Азарова. Те засідання Кабміну саме було присвячене його, Кабміну, "стоденці".
Колега Сергій Лещенко з УП на тому засіданні побачив лише російськомовні примірники брошурок. Автор цих рядків, натомість - лише україно- та англомовні.
Але жодних вихідних даних на тих агітках, які бачив я, не було. І є серйозна підозра, що їх не було і на тих, що бачив Сергій.
Агов, міліціє, де ви були в той час?!
Їдьмо далі. Читачам УП добре відомий той спосіб, за допомогою якого нинішня влада вирішила закритись від преси. Спобіг, скажімо відверто, досить тупий - але за українських умов досить дієвий.
Все елементарно, Ватсоне. За законом, ЗМІ повинні з низки питань надсилати до органів влади офіційні запити. Так ось, останнім часом ці запити повертаються до ЗМІ з класичною резолюцією в стилі "дапашліви".
Одна з найвідоміших резолюцій виглядає так: "Згідно зі статтею 37 закону "Про інформацію" не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі конфіденційну інформацію та інформацію, що стосується особистого життя громадян".
Нагадаю, ішлося не про "особисте життя громадян", а про приватні інтереси президента України, які можуть і повинні перебувати в центрі уваги мас-медіа.
Втім, за наших умов у таких випадках марно посилатися на рішення Європейського суду з прав людини, які стисло і зрозуміло викладені тут.
У таких випадках влада глухне. Різко. Їм закладає нашорошені вушка, і сірка починає текти з їхніх вушних отворів.
Втім, подібні намагання можновладців приховати від публічної уваги їхні (можновладців) витребеньки ще можна було зрозуміти. Хоч і не виправдати. Але ідіотське рішення черкаської міліції переповнює будь-яку чашу терпіння.
Адже воно означає, що коли я, як журналіст, спіймаю будь-якого можновладця на банальній брехні - як це зробили автори згаданих вище листівок - то ризикую отримати три роки за "втручання в діяльність державного діяча".
Хлопцям (і дівчатам) у владі навіть не спадає на думку, що є значно простіший спосіб уникнути подібних матеріалів у ЗМІ: досить просто не брехати. Та/або не верзти відвертих дурниць.
Чимось ця ситуація, їй-Богу, нагадує ситуацію з Анною Герман, яка спочатку твердила, що в дитинстві її вчили, нібито Ісус Христос походить з Галичини - і вона в це вірила.
А потім заявила, що "пожартувала", а потім - і це головне - вся тема перейшла на журналістку, яка зробила ці кумедні заяви пані Герман публічними.
Після чого всі заговорили, чи мала право журналістка публікувати цей матеріал - і "раптом" перестали замислюватись над тим, чи мала право державний чиновник пані Герман верзти такі відверті нісенітниці в очі іноземцям.
...Безумовно, політична пропаганда в наших традиціях має купу вад. Строго кажучи, вона - вада сама по собі.
Але така крайня межа ідіотизму, як у випадку з "газовими" листівками, вказує на певну тенденцію. І в цьому сенсі мені зовсім не цікаво, що ці листівки виробив зневажуваний мною особисто "Комітет порятунку" чи навіть особисто Юлія Володимирівна.
Я ж кажу: вся річ - у прецеденті. Бо, як співав товариш Бутусов на слова містера Кормільцева, "найдуться и те, кто придет за тобой".
І тут уже є тільки два шляхи. Перший - стріляти на ураження, якщо ті, хто прийдуть не пред'являтимуть ні документів, ні звинувачень. Спосіб, дуже спокусливий для всіляких юних радикалів, але поганий з усіх інших точок зору - від гуманізму до ефективності.
Або ж провести профілактику. Щоб їм не хотілося приходити. Початок такої профілактики - сувора вимога до влади щодо пояснень.
І забудьте, що йдеться про огидний багатьом (і мені в тому числі) БЮТ. Бо, якщо перефразувати класика, у цьому випадку недоречно питати, по кому виє сирена - вона виє по тобі.
Олександр Михельсон
На цей рахунок є такий чудовий вислів - "ідіотизм зашкалює". Ті, хто вживає цю фразу в побуті, випускають з поля зору простий факт: те, що "зашкалює" зазвичай псує шкалу. І надалі ця шкала вже не відображає реальних показників. Принаймні, після кількох "зашкалів".
2 серпня до Черкаського обласного офісу партії "Батьківщина" прийшла міліція. Міліція сказала, що офіс заміновано, тож там треба провести обшук.
Обшук провели, виявили, що "мін нєт", але також виявили стоси агітаційних листівок. Листівки були без вихідних даних, і міліція їх вилучила.
Взірці листівок можна бачити на блозі Володимира Цибулька. В цих папірцях ішлося про те, що нинішня влада спочатку обіцяла не підвищувати ціни на газ для населення, а потім узяла та й підвищила.
Іншими словами, влада чи то збрехала, чи то виявила цілковиту некомпетентність в окремо взятому питанні.
Ще позавчора ці листівки, до речі, висіли по всій вулиці Михайлівській у центрі Києва, якою я (на замітку бандитам, що прикидаються правоохоронцями) зазвичай ходжу з роботи додому. Листівки, до речі, були так собі.
Як уже сказано, міліція ці листівки арештувала за "відсутність вихідних даних". Тут є одразу два моменти: один - цікавий, другий - пришпильний.
Цікавий момент полягає в тому, що закон не забороняє зберігати будь-які папери, навіть якщо вони не мають вихідних даних. І автор цих рядків, і його читачі можуть запросто і вдома, і на робочому місці зберігати хоч сто тисяч примірників листівок (брошур, газет, тощо) без жодних вихідних даних.
Саме по собі це не є й не має бути предметом цікавості правоохоронців.
Згадані листівки зберігались, як я розумію, в офісі "Батьківщини". Їх не клеїли на стіни - вони тихенько лежали й повільно отруювали атмосферу офісу свинцевими випарами типографського шрифту. Ну і за що ці листівки були арештовані, я перепрошую?!
Пришпильний момент полягає в тому, що міліція виявила дивну вибірковість. Наприклад, наприкінці червня подібні ж "незаконні" документи розповсюджувались не десь там у провінції, а... на засіданні Кабінету Міністрів України.
Це були брошурки, в яких прославлялось правління уряду Миколи Азарова. Те засідання Кабміну саме було присвячене його, Кабміну, "стоденці".
Колега Сергій Лещенко з УП на тому засіданні побачив лише російськомовні примірники брошурок. Автор цих рядків, натомість - лише україно- та англомовні.
Але жодних вихідних даних на тих агітках, які бачив я, не було. І є серйозна підозра, що їх не було і на тих, що бачив Сергій.
Агов, міліціє, де ви були в той час?!
Їдьмо далі. Читачам УП добре відомий той спосіб, за допомогою якого нинішня влада вирішила закритись від преси. Спобіг, скажімо відверто, досить тупий - але за українських умов досить дієвий.
Все елементарно, Ватсоне. За законом, ЗМІ повинні з низки питань надсилати до органів влади офіційні запити. Так ось, останнім часом ці запити повертаються до ЗМІ з класичною резолюцією в стилі "дапашліви".
Одна з найвідоміших резолюцій виглядає так: "Згідно зі статтею 37 закону "Про інформацію" не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за інформаційними запитами офіційні документи, які містять у собі конфіденційну інформацію та інформацію, що стосується особистого життя громадян".
Нагадаю, ішлося не про "особисте життя громадян", а про приватні інтереси президента України, які можуть і повинні перебувати в центрі уваги мас-медіа.
Втім, за наших умов у таких випадках марно посилатися на рішення Європейського суду з прав людини, які стисло і зрозуміло викладені тут.
У таких випадках влада глухне. Різко. Їм закладає нашорошені вушка, і сірка починає текти з їхніх вушних отворів.
Втім, подібні намагання можновладців приховати від публічної уваги їхні (можновладців) витребеньки ще можна було зрозуміти. Хоч і не виправдати. Але ідіотське рішення черкаської міліції переповнює будь-яку чашу терпіння.
Адже воно означає, що коли я, як журналіст, спіймаю будь-якого можновладця на банальній брехні - як це зробили автори згаданих вище листівок - то ризикую отримати три роки за "втручання в діяльність державного діяча".
Хлопцям (і дівчатам) у владі навіть не спадає на думку, що є значно простіший спосіб уникнути подібних матеріалів у ЗМІ: досить просто не брехати. Та/або не верзти відвертих дурниць.
Чимось ця ситуація, їй-Богу, нагадує ситуацію з Анною Герман, яка спочатку твердила, що в дитинстві її вчили, нібито Ісус Христос походить з Галичини - і вона в це вірила.
А потім заявила, що "пожартувала", а потім - і це головне - вся тема перейшла на журналістку, яка зробила ці кумедні заяви пані Герман публічними.
Після чого всі заговорили, чи мала право журналістка публікувати цей матеріал - і "раптом" перестали замислюватись над тим, чи мала право державний чиновник пані Герман верзти такі відверті нісенітниці в очі іноземцям.
...Безумовно, політична пропаганда в наших традиціях має купу вад. Строго кажучи, вона - вада сама по собі.
Але така крайня межа ідіотизму, як у випадку з "газовими" листівками, вказує на певну тенденцію. І в цьому сенсі мені зовсім не цікаво, що ці листівки виробив зневажуваний мною особисто "Комітет порятунку" чи навіть особисто Юлія Володимирівна.
Я ж кажу: вся річ - у прецеденті. Бо, як співав товариш Бутусов на слова містера Кормільцева, "найдуться и те, кто придет за тобой".
І тут уже є тільки два шляхи. Перший - стріляти на ураження, якщо ті, хто прийдуть не пред'являтимуть ні документів, ні звинувачень. Спосіб, дуже спокусливий для всіляких юних радикалів, але поганий з усіх інших точок зору - від гуманізму до ефективності.
Або ж провести профілактику. Щоб їм не хотілося приходити. Початок такої профілактики - сувора вимога до влади щодо пояснень.
І забудьте, що йдеться про огидний багатьом (і мені в тому числі) БЮТ. Бо, якщо перефразувати класика, у цьому випадку недоречно питати, по кому виє сирена - вона виє по тобі.
Олександр Михельсон
Влада підвищить ціни на газ ще на 50%
Україна має намір підвищити ціни на газ для населення ще на 50% з квітня 2011 року.
Про це йдеться в меморандумі української влади Міжнародному валютному фонду, повідомляє "Інтерфакс-Україна".
"Подальше підвищення буде необхідно, щоб уніфікувати ціни для всіх користувачів газу до рівня паритету з імпортом і забезпечити "Нафтогаз" ресурсами, необхідними для поліпшення інфраструктури та виконання своїх зобов'язань, не покладаючись на бюджетні кошти", - сказано в документі.
"Додаткове підвищення цін на 50% для населення та комунальних послуг буде проводитись у квітні 2011", - зазначається у меморандумі, який оприлюднив МВФ.
Згідно з документом, передбачається подальше підвищення цін на газ для населення і теплокомуненерго раз на півроку, поки вони не досягнуть паритету з цінами імпорту.
"Після цього всі ціни на газ будуть коригуватися за потребою, відображаючи ринкові ціни", - йдеться у меморандумі.
Про це йдеться в меморандумі української влади Міжнародному валютному фонду, повідомляє "Інтерфакс-Україна".
"Подальше підвищення буде необхідно, щоб уніфікувати ціни для всіх користувачів газу до рівня паритету з імпортом і забезпечити "Нафтогаз" ресурсами, необхідними для поліпшення інфраструктури та виконання своїх зобов'язань, не покладаючись на бюджетні кошти", - сказано в документі.
"Додаткове підвищення цін на 50% для населення та комунальних послуг буде проводитись у квітні 2011", - зазначається у меморандумі, який оприлюднив МВФ.
Згідно з документом, передбачається подальше підвищення цін на газ для населення і теплокомуненерго раз на півроку, поки вони не досягнуть паритету з цінами імпорту.
"Після цього всі ціни на газ будуть коригуватися за потребою, відображаючи ринкові ціни", - йдеться у меморандумі.
Азаров розповів свою версію формування сучасної України
Прем'єр-міністр України Микола Азаров під час заходів, присвячених 70-річчю утворення Чернівецької області, допустив помилку.
Зокрема, в привітальному зверненні до жителів області Азаров заявив, що "освітою Чернівецької області у складі Української РСР завершилося об'єднання українських земель у єдину державу".
Як відомо, область була утворена 7 серпня 1940 після анексії 30 червня 1940 Союзом РСР Бессарабії і Північної Буковини.
Проте через кілька років до складу України увійшли ще дві області: 1 січня 1946 була створена Закарпатська область УРСР, а 19 лютого 1954 року Кримська область передана зі складу РРФСР до складу України.
Зокрема, в привітальному зверненні до жителів області Азаров заявив, що "освітою Чернівецької області у складі Української РСР завершилося об'єднання українських земель у єдину державу".
Як відомо, область була утворена 7 серпня 1940 після анексії 30 червня 1940 Союзом РСР Бессарабії і Північної Буковини.
Проте через кілька років до складу України увійшли ще дві області: 1 січня 1946 була створена Закарпатська область УРСР, а 19 лютого 1954 року Кримська область передана зі складу РРФСР до складу України.
Заради Януковича у Чернівцях заасфальтували навіть каналізаційні люки
Для приїзду до Чернівців президента Віктора Януковича уздовж маршруту, яким мав прослідувати його кортеж, проклали новий асфальт.
Про це пише Комерсант-Україна.
Як відомо, в суботу в Чернівцях пройшли урочисті заходи з нагоди 70-річчя утворення Чернівецької області.
Однак замість Януковича на ювілей приїхав прем'єр Микола Азаров.
За даними джерел в облдержадміністрації, президент не зміг приїхати через те, що, повернувшись в п'ятницю до Києва, "сконцентрувався на відстеженні ситуації з пожежами в Україні".
Оскільки з самого початку передбачалося, що у святкових заходах візьме участь Янукович, напередодні вздовж маршруту з аеропорту до Чернівецького державного університету були розвішені плакати "Буковина вітає президента України Віктора Януковича".
Також було укладено нове покриття, яке клали з таким поспіхом, що заасфальтували не тільки вибоїни, а й каналізаційні люки.
Урочистості проходили в Мармуровому залі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича.
"Зараз я буду майже як Брежнєв, якщо хто пам'ятає", - сказав Азаров, розкриваючи текст привітання, в якому, зокрема, йшлося, що "утворенням Чернівецької області та її входженням до складу Української РСР завершилося формування території сучасної України".
"І такою вона залишиться навіки", - заявив він.
Про це пише Комерсант-Україна.
Як відомо, в суботу в Чернівцях пройшли урочисті заходи з нагоди 70-річчя утворення Чернівецької області.
Однак замість Януковича на ювілей приїхав прем'єр Микола Азаров.
За даними джерел в облдержадміністрації, президент не зміг приїхати через те, що, повернувшись в п'ятницю до Києва, "сконцентрувався на відстеженні ситуації з пожежами в Україні".
Оскільки з самого початку передбачалося, що у святкових заходах візьме участь Янукович, напередодні вздовж маршруту з аеропорту до Чернівецького державного університету були розвішені плакати "Буковина вітає президента України Віктора Януковича".
Також було укладено нове покриття, яке клали з таким поспіхом, що заасфальтували не тільки вибоїни, а й каналізаційні люки.
Урочистості проходили в Мармуровому залі Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича.
"Зараз я буду майже як Брежнєв, якщо хто пам'ятає", - сказав Азаров, розкриваючи текст привітання, в якому, зокрема, йшлося, що "утворенням Чернівецької області та її входженням до складу Української РСР завершилося формування території сучасної України".
"І такою вона залишиться навіки", - заявив він.
Фестиваль «Бандерштат» зібрав понад п'ять тисяч учасників
На Волині ІV фестиваль «Бандерштат-2010» зібрав понад п’ять тисяч молодих людей. Він розпочався вчора, 7 серпня, і продовжується сьогодні у селищі Рокині, що за 12 км від Луцька на території Музею історії сільського господарства. Організаторами незмінно виступає молодіжна громадська організація «Національний Альянс» та культурно-мистецька-агенція «Арт-Захід».
Як передає кореспондент УНІАН, загалом на фестиваль прибули патріотично налаштовані молоді українці з більшості міст України, причому не лише з Західної Украйни, а й Києва, Кривого Рогу, Полтави. Загалом, як розповіли організатори фесту, впродовж першого дня, а також сьогодні жодних неприємних інцидентів на території наметового містечка не було зафіксовано. Це зумовлено тим, що правилами фестивалю заборонено привозити з собою та розпивати алкогольні напої. Якщо ж волонтери фестивалю фіксували такі випадки, то алкогольні напої одразу виливали. Ще напередодні фесту організатори наголошували, що тих хто порушує правила, поводиться неадекватно чи перебуває у стані алкогольного сп’яніння, вони розцінюватимуть як провокаторів. Крім того, у селі, поблизу якого відбувається „Бандерштат” також заборонено продавати алкогольні напої. Про це було домовлено з місцевої владою.
Організатори також кажуть, що цей фестиваль не є таким численним, як у попередні роки, адже через брак фінансування заздалегідь не було проведено рекламну кампанію. Відтак, не всі бажаючі змогли взяти участь у дійстві, оскільки не знали про проведення фестивалю. Несприятливою для учасників виявилися і погодні умови.
Родзинкою цьогорічного фесту, крім сучасної патріотичної музики та літературних читань стали, так звані, просвітницькі гутірки з відомими людьми. Перед учасниками „Бандерштату” виступили лідер гурту «Тартак» Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ, народний депутат України Олесь ДОНІЙ, відомий журналіст Вахтанг КІПІАНІ.
Чимале захоплення учасників фесту викликала реконструкція бою між воїнами УПА та НКВС. Її організували ТОВ „Пошук жертв війни „Пам’ять” зі Львова, Клуб історичної реконструкції „Повстанець” з Києва, а також молодь з Хмельницька.
Вчора і сьогодні концертну програму представляють такі музичні гурти, як «Власне Кажучи» (Львів), «ЗЛАМ» та «Тінь Сонця» (Київ), «Етно XL» та «Спалені Вітрила» (Рівне), «Серцевий Напад» (Луцьк-Чернівці), «Мій батько п’є» (Рівне), «Широкий Лан» (Калуш), «Роллікс» (Херсон), «Еффата» (Червоноград) та інші, а спеціальним гостем «Бандерштату-2010» став опозиційний репер із Білорусі «Vinsent».
Голова молодіжної громадської організації "Національний Альянс", яка виступає організатором фесту Ігор ГУЗЬ вважає, що цьогорічний „Бандерштат” таки вдався, оскільки зібрав декілька тисяч патріотично налаштований і свідомих молодих людей. „Цьогорічний фестиваль – різноманітний і цікавий, не тільки своєї музикою і літературою, а й просвітницькими гутірками зі знаменитими людьми, майстер-класами, спортивними змаганнями... Що ж до проведення фестивалю наступного року, то можу лише сказати, що ми будемо старатися його реалізувати і він буде в новому, розмаїтішому форматі...”.
Як передає кореспондент УНІАН, загалом на фестиваль прибули патріотично налаштовані молоді українці з більшості міст України, причому не лише з Західної Украйни, а й Києва, Кривого Рогу, Полтави. Загалом, як розповіли організатори фесту, впродовж першого дня, а також сьогодні жодних неприємних інцидентів на території наметового містечка не було зафіксовано. Це зумовлено тим, що правилами фестивалю заборонено привозити з собою та розпивати алкогольні напої. Якщо ж волонтери фестивалю фіксували такі випадки, то алкогольні напої одразу виливали. Ще напередодні фесту організатори наголошували, що тих хто порушує правила, поводиться неадекватно чи перебуває у стані алкогольного сп’яніння, вони розцінюватимуть як провокаторів. Крім того, у селі, поблизу якого відбувається „Бандерштат” також заборонено продавати алкогольні напої. Про це було домовлено з місцевої владою.
Організатори також кажуть, що цей фестиваль не є таким численним, як у попередні роки, адже через брак фінансування заздалегідь не було проведено рекламну кампанію. Відтак, не всі бажаючі змогли взяти участь у дійстві, оскільки не знали про проведення фестивалю. Несприятливою для учасників виявилися і погодні умови.
Родзинкою цьогорічного фесту, крім сучасної патріотичної музики та літературних читань стали, так звані, просвітницькі гутірки з відомими людьми. Перед учасниками „Бандерштату” виступили лідер гурту «Тартак» Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ, народний депутат України Олесь ДОНІЙ, відомий журналіст Вахтанг КІПІАНІ.
Чимале захоплення учасників фесту викликала реконструкція бою між воїнами УПА та НКВС. Її організували ТОВ „Пошук жертв війни „Пам’ять” зі Львова, Клуб історичної реконструкції „Повстанець” з Києва, а також молодь з Хмельницька.
Вчора і сьогодні концертну програму представляють такі музичні гурти, як «Власне Кажучи» (Львів), «ЗЛАМ» та «Тінь Сонця» (Київ), «Етно XL» та «Спалені Вітрила» (Рівне), «Серцевий Напад» (Луцьк-Чернівці), «Мій батько п’є» (Рівне), «Широкий Лан» (Калуш), «Роллікс» (Херсон), «Еффата» (Червоноград) та інші, а спеціальним гостем «Бандерштату-2010» став опозиційний репер із Білорусі «Vinsent».
Голова молодіжної громадської організації "Національний Альянс", яка виступає організатором фесту Ігор ГУЗЬ вважає, що цьогорічний „Бандерштат” таки вдався, оскільки зібрав декілька тисяч патріотично налаштований і свідомих молодих людей. „Цьогорічний фестиваль – різноманітний і цікавий, не тільки своєї музикою і літературою, а й просвітницькими гутірками зі знаменитими людьми, майстер-класами, спортивними змаганнями... Що ж до проведення фестивалю наступного року, то можу лише сказати, що ми будемо старатися його реалізувати і він буде в новому, розмаїтішому форматі...”.
Підписатися на:
Дописи (Atom)