Суд виправдав заступника голови Київської «Свободи» Руслана АНДРІЙКА у справі затриманих активістів всеукраїнського об’єднання «Свобода», які проводили акцію протесту проти приїзду в Україну глави РПЦ КИРИЛА.
Як повідомили УНІАН у прес-службі ВО “Свобода”, сьогодні суддя Шевченківського районного суду міста Києва Оксана РЕТЬМАН, розглянувши справу проти Р.АНДРІЙКА, повністю виправдала його.
Як зазначив адвокат підсудних Пилип ІЛЛЄНКО, ВО «Свобода» вже подало апеляційну скаргу щодо трьох активістів, яких під час мирної акції було затримано працівниками МВС та визнано винними у цій справі, зокрема щодо Олександра АРОНЦЯ, Едуарда ІГОЛЬНІКОВА та Вадима КУВДОБЕНКА.
«Наразі ми готуємо подання апеляційних скарг щодо інших «свободівців», яких суд також частково або повністю визнав винними, узаконивши щодо них міліцейське свавілля та освятивши порушення їх конституційних прав. Зважаючи на упередженість судді щодо свідчень збоку захисту та покладаючись на сфальшовані працівниками МВС протоколи затримання, а також брехливі свідчення співробітників спецпідрозділу «Беркут», «Свобода» також звертатиме увагу на це й інших відповідних органів», - заявив адвокат.
Як повідомляв УНІАН, 26 липня 2010 року о 9.30 представники МВС затримали вісьмох членів ВО "Свобода", які намагалися провести театралізовану постановку "Гламурні гастролі кремлівського гебіста" (Володимирський проїзд, на тротуарі біля готелю "Хайят"). Зокрема, були затримані заступник голови Київської "Свободи" Р.АНДРІЙКО, керівник Печерської районної організації О.АРОНЕЦЬ, голова Подільської районної організації Валентин ЛУНЕЙКО, голова Оболонської організації Вадим КУДОВБЕНКО, Михайло КУБЛІЙ, Едуард ІГОЛЬНІКОВ, Вадим ФЕЩЕНКО, Євген КОВАЛЕНКО.
Щодо Є.КОВАЛЕНКА суд винесе своє рішення о 9.00 9 серпня.
статті про українську політику і не тільки
06.08.10
"Шахтарське буґі" у новому виконанні
Давно-давно, ще на зорі своєї творчості й епохи незалежності львівська сестричка Віка дозволила собі трохи постібатися над занудними радянськими борзописцями, які надто вже пафосно возвеличували "битву за вугілля", і написала пісню "Шахтарське буґі".
Пригадуєте? "Я хочу бути твоїм антрацитом, ти стань моїм отбойним молотком"...
За часів, коли Віка творила свій шлягер, були сподівання, що Донецький край, як і вся "Богом нам дана" земля, органічно впишеться в новостворену на руїнах УРСР Українську державу.
Не так воно сталось... Донбас, не кажучи вже про Крим, став територією, яку багато хто спить і бачить якщо не одразу в складі Російської Федерації, то спочатку як ПІСУАР, а вже тоді у РФ.
Недооцінити загрозу, що насувається, - значить, бути абсолютно байдужим до майбутнього України. Загроза, на переконання письменника Юрія Андруховича, настільки серйозна, що в разі сприятливіших обставин, тобто нормальної демократичної влади в Україні, Донбасові й Кримові можна буде дати можливість діяти на власний розсуд.
Хочуть відокремлюватися - що ж, ми не перечимо.
З пропонованим варіантом рішуче не погодилася заступник керівника президентської адміністрації Ганна Герман. Вона звинуватила Андруховича в незнанні Донбасу й закликала потужно готувати свідомість народу, "щоб народ міг керувати своєю державою".
Я особисто теж не належу до великих знавців шахтарського краю. Був там єдиний раз у житті три роки тому як спостерігач від Галичини на парламентських виборах у Горлівці. Десятиденного терміну перебування виявилося достатньо, щоб багато чого переоцінити й глянути на тамтешніх людей дещо іншими очима.
Прихильнішими. Співчутливішими.
Так, моя українська мова звучала для них трохи екзотично. Однак представниця від Компартії на виборчій дільниці Лариса Яківна ще й просила мене: "Ви разгаварівайтє так, как разгаваріваєтє, по-українськи, харашо?".
Їхні квартири, зважаючи на виснажливу працю в шахтах, могли б бути куди комфортнішими (а я відвідав їх у Горлівці чимало), як і в цілому рівень їхнього життя. Не сказав би, що й п'яниць у Горлівці більше, ніж у моїй Коломиї...
До речі, тоді ж, наприкінці вересня 2007-го, у Горлівці побувала народний депутат від Партії регіонів Ганна Герман. Не мав щастя зустрітися з нею, але розлогі звіти про візит Ганни Миколаївни в тамтешніх газетах читав.
Отож знав, що основною метою прибуття народного депутата мав стати захист шахтарських вдів від знущань ющенківських чиновників, які начебто глумливо заявляли Ганні Миколаївні: "Що ж нам накажете, женитися з вдовами?".
Як запевнила вона журналістів, необхідно вже негайно створювати всеукраїнський комітет захисту шахтарських вдів і сиріт.
А другою метою прибуття стала потреба відвідати... місцеві бібліотеки. На те були вагомі причини: оранжеві, бачте, твердять усьому світові, начебто на Донбасі з культурою повний завал.
"Я ж упевнена в іншому, - заявила пані Герман журналістам, - І хочу переконатися в цьому на своєму прикладі - знайти в місцевих бібліотеках книжки, які я читаю".
Легко знайшла. Навіть улюблений "Жерміналь" Золя "на рідній мові". Я хоч і достеменно не збагнув з газетної публікації, яку саме мову має на увазі Ганна Миколаївна - українську чи французьку - проте не настільки це й важливо, чи не так?
Тим паче що сама вона запевнила мешканців Горлівки: усе зроблю, щоб російська мова отримала статус другої державної.
Ще прикріше було читати ті місця в інтерв'ю, де "корінна українка, яка народилася й виросла на Львівщині", просто-таки витирала ноги об Львівщину. "Донбас годує всю Україну, - не жаліла вона єлею перед горлівськими газетярами, - Ніколи Львів не отримав би таких дотацій, якби не було Донбасу!".
Послухати й почитати Ганну Герман - ніхто інший, як ось такі Андруховичі, і сприяють розколу України. А ми, регіонали, за єднання, тільки за єднання під прапором Донбасу, з двома державними мовами.
Тому хочеться сказати на закінчення: Андрухович і Герман - це два цивілізаційні світи, дарма що зросли на одній землі. Дискутувати їм - більше шкодити, ніж допомагати справі єднання, надто різне в обох уявлення про Батьківщину.
Краще, мабуть, просто частіше відвідувати нам, західнякам, Схід, а східнякам - Захід. Інтенсивніше спілкуватися між собою, шукати те, що здружує, і не надавати особливого значення тому, що ділить. Зрештою, не можуть же бути всі люди на один копил.
P.S. Бесідуючи зі своїми новими горлівськими приятелями три роки тому, я запрошував їх у Карпати, однак далі розмови справа не рушила. Тому принагідно нагадую і Ларисі Яківні, й іншим членам дільничної комісії, які ще, можливо, не забули мене й читатимуть цю статтю: запрошення залишається в силі.
Якщо політики не можуть нічого, окрім словоблуддя, розвиваймо в такому разі народну дипломатію! Україна з полонини виглядає зовсім не гірше, ніж з терикону. Побачите.
Дмитро Карп'як, журналіст, Коломия
Пригадуєте? "Я хочу бути твоїм антрацитом, ти стань моїм отбойним молотком"...
За часів, коли Віка творила свій шлягер, були сподівання, що Донецький край, як і вся "Богом нам дана" земля, органічно впишеться в новостворену на руїнах УРСР Українську державу.
Не так воно сталось... Донбас, не кажучи вже про Крим, став територією, яку багато хто спить і бачить якщо не одразу в складі Російської Федерації, то спочатку як ПІСУАР, а вже тоді у РФ.
Недооцінити загрозу, що насувається, - значить, бути абсолютно байдужим до майбутнього України. Загроза, на переконання письменника Юрія Андруховича, настільки серйозна, що в разі сприятливіших обставин, тобто нормальної демократичної влади в Україні, Донбасові й Кримові можна буде дати можливість діяти на власний розсуд.
Хочуть відокремлюватися - що ж, ми не перечимо.
З пропонованим варіантом рішуче не погодилася заступник керівника президентської адміністрації Ганна Герман. Вона звинуватила Андруховича в незнанні Донбасу й закликала потужно готувати свідомість народу, "щоб народ міг керувати своєю державою".
Я особисто теж не належу до великих знавців шахтарського краю. Був там єдиний раз у житті три роки тому як спостерігач від Галичини на парламентських виборах у Горлівці. Десятиденного терміну перебування виявилося достатньо, щоб багато чого переоцінити й глянути на тамтешніх людей дещо іншими очима.
Прихильнішими. Співчутливішими.
Так, моя українська мова звучала для них трохи екзотично. Однак представниця від Компартії на виборчій дільниці Лариса Яківна ще й просила мене: "Ви разгаварівайтє так, как разгаваріваєтє, по-українськи, харашо?".
Їхні квартири, зважаючи на виснажливу працю в шахтах, могли б бути куди комфортнішими (а я відвідав їх у Горлівці чимало), як і в цілому рівень їхнього життя. Не сказав би, що й п'яниць у Горлівці більше, ніж у моїй Коломиї...
До речі, тоді ж, наприкінці вересня 2007-го, у Горлівці побувала народний депутат від Партії регіонів Ганна Герман. Не мав щастя зустрітися з нею, але розлогі звіти про візит Ганни Миколаївни в тамтешніх газетах читав.
Отож знав, що основною метою прибуття народного депутата мав стати захист шахтарських вдів від знущань ющенківських чиновників, які начебто глумливо заявляли Ганні Миколаївні: "Що ж нам накажете, женитися з вдовами?".
Як запевнила вона журналістів, необхідно вже негайно створювати всеукраїнський комітет захисту шахтарських вдів і сиріт.
А другою метою прибуття стала потреба відвідати... місцеві бібліотеки. На те були вагомі причини: оранжеві, бачте, твердять усьому світові, начебто на Донбасі з культурою повний завал.
"Я ж упевнена в іншому, - заявила пані Герман журналістам, - І хочу переконатися в цьому на своєму прикладі - знайти в місцевих бібліотеках книжки, які я читаю".
Легко знайшла. Навіть улюблений "Жерміналь" Золя "на рідній мові". Я хоч і достеменно не збагнув з газетної публікації, яку саме мову має на увазі Ганна Миколаївна - українську чи французьку - проте не настільки це й важливо, чи не так?
Тим паче що сама вона запевнила мешканців Горлівки: усе зроблю, щоб російська мова отримала статус другої державної.
Ще прикріше було читати ті місця в інтерв'ю, де "корінна українка, яка народилася й виросла на Львівщині", просто-таки витирала ноги об Львівщину. "Донбас годує всю Україну, - не жаліла вона єлею перед горлівськими газетярами, - Ніколи Львів не отримав би таких дотацій, якби не було Донбасу!".
Послухати й почитати Ганну Герман - ніхто інший, як ось такі Андруховичі, і сприяють розколу України. А ми, регіонали, за єднання, тільки за єднання під прапором Донбасу, з двома державними мовами.
Тому хочеться сказати на закінчення: Андрухович і Герман - це два цивілізаційні світи, дарма що зросли на одній землі. Дискутувати їм - більше шкодити, ніж допомагати справі єднання, надто різне в обох уявлення про Батьківщину.
Краще, мабуть, просто частіше відвідувати нам, західнякам, Схід, а східнякам - Захід. Інтенсивніше спілкуватися між собою, шукати те, що здружує, і не надавати особливого значення тому, що ділить. Зрештою, не можуть же бути всі люди на один копил.
P.S. Бесідуючи зі своїми новими горлівськими приятелями три роки тому, я запрошував їх у Карпати, однак далі розмови справа не рушила. Тому принагідно нагадую і Ларисі Яківні, й іншим членам дільничної комісії, які ще, можливо, не забули мене й читатимуть цю статтю: запрошення залишається в силі.
Якщо політики не можуть нічого, окрім словоблуддя, розвиваймо в такому разі народну дипломатію! Україна з полонини виглядає зовсім не гірше, ніж з терикону. Побачите.
Дмитро Карп'як, журналіст, Коломия
Щоб Могильов на "Кадилаку" виїхав з дачі у Криму, перекривають дорогу
Депутат від НУНС Геннадій Москаль заявляє, що заради міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова відбувається перекриття руху в районі державної дачі МВС "Бекетово" у Криму.
Відповідне звернення Москаль спрямував до прем'єра Миколи Азарова разом із фотографіями, "отриманими від фотокореспондента одного із кримських видань", на яких зафіксовано перекриття руху на дорогах Криму під час відпочинку Могильова на півострові.
"Дані кадри зняті у районі державної дачі МВС "Бекетово", де наразі відпочиває міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов", - уточнив Москаль.
За його словами, рух перекривається на 20 хвилин у районі "Бекетово" заради виїзду Могильова з дачі.
Москаль наголошує, що "міністр-"барин" порушує встановлене інструкціями перекриття руху на автошляхах для проїзду лише президента, прем'єра та голови Верховної Ради.
Він також обурився тим, що "відпочиваючі та мешканці півострова мають чекати на спекотному сонці, поки головний міліціонер проїде та дозволить іншим прямувати за своїми напрямками".
Депутат також додав, що, за словами очевидців перекриття руху, неодноразово було зафіксовано, як із "Бекетово" виїжджав автомобіль Cadillac із синіми номерами, "той самий, від якого відхрещується міністр МВС".
"Сподіваюсь, що барським замашкам і брехні, організованій міністром внутрішніх справ, буде дана оцінка урядом та Генпрокуратурою", - заявив Москаль.
Як відомо, 18 березня депутат від НУНС Юрій Гримчак звертався до прем'єра із проханням з'ясувати правомірність перекриття руху для проїзду Могильова на дорогах Києва.
Раніше Москаль заявив, що для Могильова купили автомобіль Cadillac ціною у більше мільйона гривень.
У МВС заявили, що цю машину було "безоплатно передано у березні цього року до підрозділів міліції Київщини для обслуговування іноземних делегацій".
Водночас Москаль стверджує, що "Cadillac" міністру подарували на день народження колеги, які скидалися на нього грошима.
Відповідне звернення Москаль спрямував до прем'єра Миколи Азарова разом із фотографіями, "отриманими від фотокореспондента одного із кримських видань", на яких зафіксовано перекриття руху на дорогах Криму під час відпочинку Могильова на півострові.
"Дані кадри зняті у районі державної дачі МВС "Бекетово", де наразі відпочиває міністр внутрішніх справ Анатолій Могильов", - уточнив Москаль.
За його словами, рух перекривається на 20 хвилин у районі "Бекетово" заради виїзду Могильова з дачі.
Москаль наголошує, що "міністр-"барин" порушує встановлене інструкціями перекриття руху на автошляхах для проїзду лише президента, прем'єра та голови Верховної Ради.
Він також обурився тим, що "відпочиваючі та мешканці півострова мають чекати на спекотному сонці, поки головний міліціонер проїде та дозволить іншим прямувати за своїми напрямками".
Депутат також додав, що, за словами очевидців перекриття руху, неодноразово було зафіксовано, як із "Бекетово" виїжджав автомобіль Cadillac із синіми номерами, "той самий, від якого відхрещується міністр МВС".
"Сподіваюсь, що барським замашкам і брехні, організованій міністром внутрішніх справ, буде дана оцінка урядом та Генпрокуратурою", - заявив Москаль.
Як відомо, 18 березня депутат від НУНС Юрій Гримчак звертався до прем'єра із проханням з'ясувати правомірність перекриття руху для проїзду Могильова на дорогах Києва.
Раніше Москаль заявив, що для Могильова купили автомобіль Cadillac ціною у більше мільйона гривень.
У МВС заявили, що цю машину було "безоплатно передано у березні цього року до підрозділів міліції Київщини для обслуговування іноземних делегацій".
Водночас Москаль стверджує, що "Cadillac" міністру подарували на день народження колеги, які скидалися на нього грошима.
Фактор ГБ
Літо - час не тільки відпусток, а й перегрупування сил. І якщо "опозиція" гартує бойовий дух десь на морях, замість того, щоб вже зараз задавати порядок денний на кінець серпня, то влада перезапускається - у тому числі, і в силовому плані: хтось же ж повинен захистити її від потенційних протестів.
Думаю, що урок Помаранчевої революції "біло-голубі" вивчили добре.
Один з моїх друзів, свого часу близький до Юрія Луценка, казав мені, що міліція навряд чи зможе бути надійною опорою режиму, принаймні цієї осені. За 5 років демократії ОМОНівці реально розівчилися давати собі раду масовим акціям, більше того - наявний дефіцит щитів, шоломів, наколінників.
Не знаю, правда це чи ні, але суб'єктивно міліція не виглядає найбільш ефективною і організованою опорою режиму.
Внутрішні війська - це звичайні українські хлопці, котрі не підуть зі зброєю на людей - після Майдану це неможливо. Армія - тим більше.
Залишається СБУ. От ця сила, як на мене, не надто змінилася - принаймні, в кадровому наповненні, і з новим керівництвом прийшли старі правила гри.
Персональна бесіда з ректором УКУ Гудзяком, запит до міліції щодо "конституційної поліграфії" партії "За Україну" в Луцьку, а тепер і "запрошення" на бесіду до СБУ керівника кіноклубу "Смолоскипу" Олега Шинкаренка, про що він повідомив у своєму блозі - це починає нагадувати 70-ті, і від цього погано пахне.
Основа їхньої дії - "персональна" робота з людьми, найкраща протидія їм - публічність.
Ефективність цього підходу доказав отець Гудзяк, коли офіційно повідомив про візит.
Поділюся власним досвідом "спілкування" з СБУ. В квітні 2001 року, тоді я був активістом руху "За Правду", координував його осередок на рідному філософському факультеті ЛНУ, до мене підійшов якийсь чоловік, ненабагато старший за студентський вік. Представився "Андрієм", сказав, що є викладачем історичного факультету і дуже цікавиться українськими молодіжними рухами.
Молодий і недосвідчений, я тоді почав гаряче ділитися з ним революційними переконаннями і планами на майбутнє, шукав аналогій в французьких і індонезійських студентських виступах, польських "Солідарності" і карнавалі гномів Фридриха Майора - та в якийсь момент він запитав "чи не хочете ви допомагати Український державі?". Під "допомогою" він мав на увазі злив інформації про те, що відбувається, про джерела фінансування, про контакти активістів і імена найактивніших.
Для мене цей момент був шоком: я зрозумів, що мене вербують в стукачі, і дуже розлютився на себе, розуміючи, що напатякав зайвого. Розмова з есбеушником швидко закінчилася, хоча він застеріг за собою право "дзвонити, якщо щось треба буде".
СБУ діяло тоді проти нас, активістів антикучмістського руху, по-різному. Показувало "оперативне кіно" ректорам вузів, вимагаючи репресій. Тихенько споглядало з підворотень, прогулювалося позаду.
Потім були і телефонні дзвінки з погрозами, і підкинуті чужі речі з відкритими кримінальними справами, і примусове підсаджування в автомобіль, і навіть побиття з погрозами вбивства...
У квітні 2005-го, коли я працював помічником прес-аташе на Євробаченні, відповідальним за безпеку заходу від СБУ виявився той сам офіцер, що обшукував наш Порівський офіс на Десятинній в жовтні 2004-го. Тоді здавалося, що ті паскудні часи уже пройшли, і можна залишити минуле минулому. Відійшла та втома, те постійне відчуття загрози, що не проходило з часу арештів 9 березня 2001 року на Київському вокзалі...
Подейкують, що великий масив оперативного матеріалу, зібраного в 2004-му році на активістів "Пори", "Чистої України", "Спротиву" та інших революційних спільнот, було знищено в 2005-му, щоб не попасти під кримінальну відповідальність за підкидані бомбочки і "речові докази", за нахабні затримання, за "шмони", "прослушки" і "наружки". Та досить вірогідно, що копії збереглися, і скоро "припомнят наши имена".
Дехто з тодішніх активістів зараз не хоче згадувати про минуле, боячись за своє теперішнє і майбутнє.
Та покинути "політику" не вдасться: теперішня влада, як на мене, збирається зачищати українське поле від конкурентів, а в першу чергу - від молодіжних еліт. Будуть і "попи Гапони", і ті, хто спеціально провокує конфлікти (в КГБ це називалося "работа на разобщение"), і провокатори, типу "геть Януковича і його жидів" або "зброя - єдиний шлях".
Цікаво, наскільки далеко готові зайти теперішні спецслужби Януковича - чи повернуть вони нас в осінь 2004-го року?
В наступних статтях - про особливості, сильні і слабкі сторони сьогоднішнього режиму, а також наші "активи" і "пасиви".
Остап Кривдик, політолог, активіст
Думаю, що урок Помаранчевої революції "біло-голубі" вивчили добре.
Один з моїх друзів, свого часу близький до Юрія Луценка, казав мені, що міліція навряд чи зможе бути надійною опорою режиму, принаймні цієї осені. За 5 років демократії ОМОНівці реально розівчилися давати собі раду масовим акціям, більше того - наявний дефіцит щитів, шоломів, наколінників.
Не знаю, правда це чи ні, але суб'єктивно міліція не виглядає найбільш ефективною і організованою опорою режиму.
Внутрішні війська - це звичайні українські хлопці, котрі не підуть зі зброєю на людей - після Майдану це неможливо. Армія - тим більше.
Залишається СБУ. От ця сила, як на мене, не надто змінилася - принаймні, в кадровому наповненні, і з новим керівництвом прийшли старі правила гри.
Персональна бесіда з ректором УКУ Гудзяком, запит до міліції щодо "конституційної поліграфії" партії "За Україну" в Луцьку, а тепер і "запрошення" на бесіду до СБУ керівника кіноклубу "Смолоскипу" Олега Шинкаренка, про що він повідомив у своєму блозі - це починає нагадувати 70-ті, і від цього погано пахне.
Основа їхньої дії - "персональна" робота з людьми, найкраща протидія їм - публічність.
Ефективність цього підходу доказав отець Гудзяк, коли офіційно повідомив про візит.
Поділюся власним досвідом "спілкування" з СБУ. В квітні 2001 року, тоді я був активістом руху "За Правду", координував його осередок на рідному філософському факультеті ЛНУ, до мене підійшов якийсь чоловік, ненабагато старший за студентський вік. Представився "Андрієм", сказав, що є викладачем історичного факультету і дуже цікавиться українськими молодіжними рухами.
Молодий і недосвідчений, я тоді почав гаряче ділитися з ним революційними переконаннями і планами на майбутнє, шукав аналогій в французьких і індонезійських студентських виступах, польських "Солідарності" і карнавалі гномів Фридриха Майора - та в якийсь момент він запитав "чи не хочете ви допомагати Український державі?". Під "допомогою" він мав на увазі злив інформації про те, що відбувається, про джерела фінансування, про контакти активістів і імена найактивніших.
Для мене цей момент був шоком: я зрозумів, що мене вербують в стукачі, і дуже розлютився на себе, розуміючи, що напатякав зайвого. Розмова з есбеушником швидко закінчилася, хоча він застеріг за собою право "дзвонити, якщо щось треба буде".
СБУ діяло тоді проти нас, активістів антикучмістського руху, по-різному. Показувало "оперативне кіно" ректорам вузів, вимагаючи репресій. Тихенько споглядало з підворотень, прогулювалося позаду.
Потім були і телефонні дзвінки з погрозами, і підкинуті чужі речі з відкритими кримінальними справами, і примусове підсаджування в автомобіль, і навіть побиття з погрозами вбивства...
У квітні 2005-го, коли я працював помічником прес-аташе на Євробаченні, відповідальним за безпеку заходу від СБУ виявився той сам офіцер, що обшукував наш Порівський офіс на Десятинній в жовтні 2004-го. Тоді здавалося, що ті паскудні часи уже пройшли, і можна залишити минуле минулому. Відійшла та втома, те постійне відчуття загрози, що не проходило з часу арештів 9 березня 2001 року на Київському вокзалі...
Подейкують, що великий масив оперативного матеріалу, зібраного в 2004-му році на активістів "Пори", "Чистої України", "Спротиву" та інших революційних спільнот, було знищено в 2005-му, щоб не попасти під кримінальну відповідальність за підкидані бомбочки і "речові докази", за нахабні затримання, за "шмони", "прослушки" і "наружки". Та досить вірогідно, що копії збереглися, і скоро "припомнят наши имена".
Дехто з тодішніх активістів зараз не хоче згадувати про минуле, боячись за своє теперішнє і майбутнє.
Та покинути "політику" не вдасться: теперішня влада, як на мене, збирається зачищати українське поле від конкурентів, а в першу чергу - від молодіжних еліт. Будуть і "попи Гапони", і ті, хто спеціально провокує конфлікти (в КГБ це називалося "работа на разобщение"), і провокатори, типу "геть Януковича і його жидів" або "зброя - єдиний шлях".
Цікаво, наскільки далеко готові зайти теперішні спецслужби Януковича - чи повернуть вони нас в осінь 2004-го року?
В наступних статтях - про особливості, сильні і слабкі сторони сьогоднішнього режиму, а також наші "активи" і "пасиви".
Остап Кривдик, політолог, активіст
"Стоп цензурі!" вимагає пояснити допит блоґера
Рух "Стоп цензурі!" вимагає у СБУ пояснень щодо допиту блоґера Олега Шинкаренка.
Про це йдеться у заяві журналістського руху, повідомляє "Телекритика".
Журналісти вимагають пояснити, якими міжнародними законами та законами України керувалися співробітники СБУ та прокуратури, коли викликали на допит блоґера і примусили його написати розписку.
"Також просимо розтлумачити, яку юридичну силу несе письмове свідчення про те, що "він більше не буде у різкій формі критикувати владу у своєму ЖЖ", і які санкції до нього будуть застосовані в разі невиконання ним своєї письмової обіцянки", - йдеться у заяві.
"Крім того, нас цікавить, про які саме окремі ознаки злочину, передбаченого статтею "погроза або насильство стосовно державного чи громадського діяча" Кримінального кодексу йдеться у заяві прес-служби СБУ стосовно інциденту з Шинкаренком", - зазначили журналісти.
Рух "Стоп цензурі!" нагадав керівництву СБУ про те, що діяльність служби чітко регламентується законом "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" і організовується з урахуванням рекомендацій ПАРЄ.
"Україна як член ООН та Ради Європи прийняла цінності цих організацій і підписала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, в якій чітко йдеться про те, що не може бути ніякого покарання без закону", - зазначається у заяві.
"Це ж право чітко регламентовано основним законом України", - наголосили журналісти.
"Стоп цензурі!" також просить звернути особливу увагу усіх співробітників СБУ та інших воєнних організацій та правоохоронних органів на резолюцію Парламентської асамблеї ОБСЄ "Свобода висловлювання думок в інтернеті", яку підтримала Україна як член ОБСЄ.
Про це йдеться у заяві журналістського руху, повідомляє "Телекритика".
Журналісти вимагають пояснити, якими міжнародними законами та законами України керувалися співробітники СБУ та прокуратури, коли викликали на допит блоґера і примусили його написати розписку.
"Також просимо розтлумачити, яку юридичну силу несе письмове свідчення про те, що "він більше не буде у різкій формі критикувати владу у своєму ЖЖ", і які санкції до нього будуть застосовані в разі невиконання ним своєї письмової обіцянки", - йдеться у заяві.
"Крім того, нас цікавить, про які саме окремі ознаки злочину, передбаченого статтею "погроза або насильство стосовно державного чи громадського діяча" Кримінального кодексу йдеться у заяві прес-служби СБУ стосовно інциденту з Шинкаренком", - зазначили журналісти.
Рух "Стоп цензурі!" нагадав керівництву СБУ про те, що діяльність служби чітко регламентується законом "Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави" і організовується з урахуванням рекомендацій ПАРЄ.
"Україна як член ООН та Ради Європи прийняла цінності цих організацій і підписала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини, в якій чітко йдеться про те, що не може бути ніякого покарання без закону", - зазначається у заяві.
"Це ж право чітко регламентовано основним законом України", - наголосили журналісти.
"Стоп цензурі!" також просить звернути особливу увагу усіх співробітників СБУ та інших воєнних організацій та правоохоронних органів на резолюцію Парламентської асамблеї ОБСЄ "Свобода висловлювання думок в інтернеті", яку підтримала Україна як член ОБСЄ.
Боляче – значить повчально
Життя, як відомо, складається із низки проблем. Більшість людей на світі, і українці в тому числі, погано розуміють, що життя загалом складне. Вони переконані, що їхні труднощі є особливими, що ця напасть несправедливо впала саме на їхні голови.
Протистояти проблемам, вирішувати їх - важкий і неприємний процес. Це тому, що проблеми викликають у нас цілий спектр почуттів та емоцій: сум, гіркоту, тугу, почуття провини, розчарування, біль, злість, неспокій, відчай тощо. Ці почуття породжують не тільки душевний, а й справжній фізичний біль.
Давно відомо, що сенсом життя людини є зіткнення з проблемами та успішне їх вирішення. Проблеми - це грань, яка відділяє успіх від невдачі. Насправді саме проблеми сприяють нашому духовному та розумовому розвитку.
Бенджамін Франклін так виразився: "Боляче - значить повчально". Тому мудра людина привчає себе не тільки не боятись проблем, але, навпаки, вітати їх. Проте більшість з нас боїться болі, що супроводжують проблеми і прагне уникнути їх.
Ми ігноруємо їх, забуваємо, робимо вигляд, що їх немає. Ми намагаємось позбутись проблем замість того, щоб вистраждати їх до кінця.
Звичка уникати проблем та емоційних страждань, які їх супроводжують, лежить в основі всіх психічних захворювань людини. Більшість людей мають цю звичку і тому всім нам не вистачає душевного здоров'я.
Карл Густав Юнг про це влучно сказав: "Кожний невроз - це заміщення законного страждання". Тому дуже важливим є заклик культивувати в собі і в дітях засоби, що зміцнюють розумове та душевне здоров'я. Тобто, я закликаю виховувати в собі потребу зустрічати проблеми віч-на-віч і сміливо переживати біль, що їх супроводжує.
Чи існують способи конструктивного розв'язання життєвих проблем? Їх є декілька. Пропоную детальніше розглянути один з них.
Відповідальність. Вирішити свої проблеми зможемо тільки тоді, коли усвідомимо свою власну відповідальність за них: "це мої проблеми, і саме я маю їх розв'язувати".
Проте, більшість людей, прагнучи уникнути страждань через свої проблеми, говорить собі: "цю проблему мені нав'язали інші люди, зовнішні обставини, над якими я не владний; тому її потрібно вирішувати іншим".
Психологи поділяють людей на дві групи щодо порушень в їхньому розумінні власної відповідальності. До першої групи належать люди, яких називають "невротиками", другу групу називають "характеропатами".
Невротик бере на себе занадто багато відповідальності, в конфліктній ситуації він автоматично звинувачує себе. А характеропат - занадто мало, звинувачуючи у всьому весь світ.
В мові невротика переважають вислови "я повинен був", "я міг би", тобто він вважає себе незначущою людиною, яка завжди помиляється. Характеропати висловлюються так: "я не можу", "мені довелось", тобто вони вважаю себе істотою, яка немає вибору і цілком залежить від зовнішніх обставин.
Неврози і характеропатії, хоча б частково, притаманні майже всім. Однією з найважливіших проблем сучасної людини є вміння розрізнити за що в житті ми несемо відповідальність, а за що - ні.
Щоб зберегти відчуття цілісності життя, ми повинні безперервно визначати і перевизначати об'єкти нашої відповідальності в мінливому потоці подій та обставин. Саме цей процес визначення і перевизначення є дуже складним процесом, якщо до нього ставитись добросовісно.
Сумлінне виконання цього вимагає від нас вольових зусиль і здатності до постійного самоаналізу. Така здатність не вроджена. До слова, всі діти - загалом характеропати, тому що інстинктивно схильні заперечувати відповідальність за свої багаточисельні конфлікти.
Побившись, двоє дітей обов'язково звинуватять один одного: "він першим почав". Але разом з тим, всі діти - невротики, бо інстинктивно, ще не розуміючи цього, беруть на себе відповідальність за ті обмеження, які доводиться терпіти.
Наприклад, дитина, яку не люблять батьки, вважає себе не вартою любові, їй навіть не приходить думка, що її батьки мають дефект у здатності любити.
Батьки можуть допомогти дітям на шляху формування. Інколи необхідне втручання, коли посилюється схильність дітей уникати відповідальності, інколи діти потребують підтримки і підтвердження в тому, що вони не винні. Це вимагає від батьків любові і готовності взяти на себе відповідальність за розвиток своїх дітей.
Невротики можуть бути прекрасними батьками, якщо їх неврози відносно помірковані, тобто вони не завантажили себе непотрібними видами відповідальності.
Характеропати, навпаки, виявляються дуже поганими батьками, які не усвідомлюють того, що їх ставлення до дітей є руйнівним і жорстоким. Своїм униканням відповідальності за проблеми характеропати служать зразком безвідповідальності своїм дітям: "Ви винні за мій невдалий шлюб, за моє душевне нездоров'я, за моє нещасливе життя".
Діти часто приймають цю вину на себе, не розуміючи, що це неправда і стають невротиками.
Характеропати не ефективні не тільки в ролі батьків, а й у подружніх, дружніх і ділових стосунках. Заперечуючи свою відповідальність, характеропат почувається достатньо комфортно, але він перестає вирішувати життєво важливі проблеми, зупиняється у розвитку і перетворюється на мертвий вантаж для суспільства.
Уникаючи відповідальності за власну поведінку, люди таким чином передають цю відповідальність в руки іншим людям, владі, суспільству. Але забувають при цьому, що одночасно віддають комусь свою силу.
На думку мислителя ХХ століття Еріха Фрома, причиною існування тоталітарних та авторитарних суспільств є "втеча від свободи".
Намагаючись уникнути відповідальності за своє власне життя, мільйони наших співвітчизників щоденно втікають від свободи. Вони звинувачують у своїх негараздах владу, забуваючи, що самі вручили в її руки свою долю.
Кажуть, що "ми вийшли із совдепії, але вона не вийшла з нас". Українці загалом живуть з відчуттям безпорадності, страху і внутрішнім переконанням, що нічого не змінити.
Корінною причиною цього почуття безсилля у більшості наших громадян є бажання уникнути тягаря свободи, а значить - і нездатність (часткова або повна) бути відповідальним за свої проблеми і своє життя. Вони відчувають свою безпорадність бо віддали свою владу і свою силу.
Якщо ми, українці, бажаємо вилікуватись від дитячих комплексів безпорадності, то маємо зрозуміти, що життя дорослої людини - це цілковита відповідальність за власний вибір і рішення.
Якщо ми навчимось цього, то станемо вільною нацією, тобто щасливою та успішною. В протилежному випадку, завжди почуватимемося жертвами.
Ольга Калита, практичний психолог
Протистояти проблемам, вирішувати їх - важкий і неприємний процес. Це тому, що проблеми викликають у нас цілий спектр почуттів та емоцій: сум, гіркоту, тугу, почуття провини, розчарування, біль, злість, неспокій, відчай тощо. Ці почуття породжують не тільки душевний, а й справжній фізичний біль.
Давно відомо, що сенсом життя людини є зіткнення з проблемами та успішне їх вирішення. Проблеми - це грань, яка відділяє успіх від невдачі. Насправді саме проблеми сприяють нашому духовному та розумовому розвитку.
Бенджамін Франклін так виразився: "Боляче - значить повчально". Тому мудра людина привчає себе не тільки не боятись проблем, але, навпаки, вітати їх. Проте більшість з нас боїться болі, що супроводжують проблеми і прагне уникнути їх.
Ми ігноруємо їх, забуваємо, робимо вигляд, що їх немає. Ми намагаємось позбутись проблем замість того, щоб вистраждати їх до кінця.
Звичка уникати проблем та емоційних страждань, які їх супроводжують, лежить в основі всіх психічних захворювань людини. Більшість людей мають цю звичку і тому всім нам не вистачає душевного здоров'я.
Карл Густав Юнг про це влучно сказав: "Кожний невроз - це заміщення законного страждання". Тому дуже важливим є заклик культивувати в собі і в дітях засоби, що зміцнюють розумове та душевне здоров'я. Тобто, я закликаю виховувати в собі потребу зустрічати проблеми віч-на-віч і сміливо переживати біль, що їх супроводжує.
Чи існують способи конструктивного розв'язання життєвих проблем? Їх є декілька. Пропоную детальніше розглянути один з них.
Відповідальність. Вирішити свої проблеми зможемо тільки тоді, коли усвідомимо свою власну відповідальність за них: "це мої проблеми, і саме я маю їх розв'язувати".
Проте, більшість людей, прагнучи уникнути страждань через свої проблеми, говорить собі: "цю проблему мені нав'язали інші люди, зовнішні обставини, над якими я не владний; тому її потрібно вирішувати іншим".
Психологи поділяють людей на дві групи щодо порушень в їхньому розумінні власної відповідальності. До першої групи належать люди, яких називають "невротиками", другу групу називають "характеропатами".
Невротик бере на себе занадто багато відповідальності, в конфліктній ситуації він автоматично звинувачує себе. А характеропат - занадто мало, звинувачуючи у всьому весь світ.
В мові невротика переважають вислови "я повинен був", "я міг би", тобто він вважає себе незначущою людиною, яка завжди помиляється. Характеропати висловлюються так: "я не можу", "мені довелось", тобто вони вважаю себе істотою, яка немає вибору і цілком залежить від зовнішніх обставин.
Неврози і характеропатії, хоча б частково, притаманні майже всім. Однією з найважливіших проблем сучасної людини є вміння розрізнити за що в житті ми несемо відповідальність, а за що - ні.
Щоб зберегти відчуття цілісності життя, ми повинні безперервно визначати і перевизначати об'єкти нашої відповідальності в мінливому потоці подій та обставин. Саме цей процес визначення і перевизначення є дуже складним процесом, якщо до нього ставитись добросовісно.
Сумлінне виконання цього вимагає від нас вольових зусиль і здатності до постійного самоаналізу. Така здатність не вроджена. До слова, всі діти - загалом характеропати, тому що інстинктивно схильні заперечувати відповідальність за свої багаточисельні конфлікти.
Побившись, двоє дітей обов'язково звинуватять один одного: "він першим почав". Але разом з тим, всі діти - невротики, бо інстинктивно, ще не розуміючи цього, беруть на себе відповідальність за ті обмеження, які доводиться терпіти.
Наприклад, дитина, яку не люблять батьки, вважає себе не вартою любові, їй навіть не приходить думка, що її батьки мають дефект у здатності любити.
Батьки можуть допомогти дітям на шляху формування. Інколи необхідне втручання, коли посилюється схильність дітей уникати відповідальності, інколи діти потребують підтримки і підтвердження в тому, що вони не винні. Це вимагає від батьків любові і готовності взяти на себе відповідальність за розвиток своїх дітей.
Невротики можуть бути прекрасними батьками, якщо їх неврози відносно помірковані, тобто вони не завантажили себе непотрібними видами відповідальності.
Характеропати, навпаки, виявляються дуже поганими батьками, які не усвідомлюють того, що їх ставлення до дітей є руйнівним і жорстоким. Своїм униканням відповідальності за проблеми характеропати служать зразком безвідповідальності своїм дітям: "Ви винні за мій невдалий шлюб, за моє душевне нездоров'я, за моє нещасливе життя".
Діти часто приймають цю вину на себе, не розуміючи, що це неправда і стають невротиками.
Характеропати не ефективні не тільки в ролі батьків, а й у подружніх, дружніх і ділових стосунках. Заперечуючи свою відповідальність, характеропат почувається достатньо комфортно, але він перестає вирішувати життєво важливі проблеми, зупиняється у розвитку і перетворюється на мертвий вантаж для суспільства.
Уникаючи відповідальності за власну поведінку, люди таким чином передають цю відповідальність в руки іншим людям, владі, суспільству. Але забувають при цьому, що одночасно віддають комусь свою силу.
На думку мислителя ХХ століття Еріха Фрома, причиною існування тоталітарних та авторитарних суспільств є "втеча від свободи".
Намагаючись уникнути відповідальності за своє власне життя, мільйони наших співвітчизників щоденно втікають від свободи. Вони звинувачують у своїх негараздах владу, забуваючи, що самі вручили в її руки свою долю.
Кажуть, що "ми вийшли із совдепії, але вона не вийшла з нас". Українці загалом живуть з відчуттям безпорадності, страху і внутрішнім переконанням, що нічого не змінити.
Корінною причиною цього почуття безсилля у більшості наших громадян є бажання уникнути тягаря свободи, а значить - і нездатність (часткова або повна) бути відповідальним за свої проблеми і своє життя. Вони відчувають свою безпорадність бо віддали свою владу і свою силу.
Якщо ми, українці, бажаємо вилікуватись від дитячих комплексів безпорадності, то маємо зрозуміти, що життя дорослої людини - це цілковита відповідальність за власний вибір і рішення.
Якщо ми навчимось цього, то станемо вільною нацією, тобто щасливою та успішною. В протилежному випадку, завжди почуватимемося жертвами.
Ольга Калита, практичний психолог
Постколоніальний синдром: співуча Україна vs недорікувата Малоросія
Тривалість життя імперій, як свідчить історичний досвід, є доволі обмеженою. Всі вони рано чи пізно зникають з політичної карти світу. Так сталося зі всіма імперіями, які виходили на європейську історичну арену упродовж століть: Давньоримською, Золотоординською, Австро-Угорською, Московськими "білою" (царат) та "червоною" (СРСР), тощо.
На сьогодні на європейському континенті представлене лише одне імперське державне утворення зі столицею у Москві. Де-юре, це федерація з так званою "керованою демократією" в умовах "державно-капіталістичної" форми власності.
Де-факто, жорстко централізована тоталітарно-авторитарна держава, де рештки всіх автохтонних етносів (угро-фінські, тюркські, монгольські, північні тощо), перебуваючи під жорстким контролем єдиного центру у Кремлі, піддаються тотальній асиміляції та поступово сходять з історичної арени у небуття.
Кількість етносів, які вже розчинилися у великодержавному тиглі за близько 500-літню історію існування Московської імперії (з часу завоювання Іваном Грозним Казанського ханства), нараховує не одну сотню.
За "червоної" імперії кремлівські правителі глумливо називали здійснювану ними насильницьку асиміляторську політику інших корінних народів, які мали нещастя потрапити до лабет імперії, "інтернаціоналізмом".
По суті, це не що інше як махровий імперський великодержавний шовінізм. Так, до речі, вважав до 1917 року і лідер більшовиків Владімір Лєнін, зусиллями якого було потоплено у крові повсталу на руїнах "білої" Московської імперії Українську Народну Республіку.
Припинення зникнення корінних народів у значно обрізаній після розвалу СРСР новітній імперії зі столицею у Москві може припинитися лише за умови, якщо вона припинить своє існування вже хоча б у середньостроковій перспективі (максимум 50 років).
Інакше всі неросійські народи, які перебувають під владою Кремля, будуть просто приречені на зникнення з етнографічної карти світу.
На сьогоднішній день лише татари (казанські, астраханські, сибірські) - найчисленніша автохтонна національна тюркська меншина, яка складає близько 4% всього населення імперії, намагаються, хоч і без помітного успіху, якось протистояти хижим асиміляторським діям Кремля, який навіть не дозволяє перейти їм з кирилиці на латиницю, яку зараз використовують більшість тюркських народів, включно з Туреччиною.
Випускникам середніх шкіл у Татарстані (формально автономна республіка у складі РФ) судом заборонено здавати рідною мовою аналог нашого тесту ЗНО, а про навчання татарською у вишах цієї автономної республіки можна хіба що мріяти.
Державні органи, суди, кіно, телебачення у Казані - столиці Татарстану - послуговуються практично виключно мовою метрополії.
Тобто у формально федеративній РФ асиміляторський молох безперервно працює над знищенням самобутності тих корінних народів, які іще хоч трішки її зберегли.
Кремль чудово здає собі справу з того, що необхідною, хоч і не достатньою умовою збереження імперії є "переплавлення" у асиміляційному тиглі всіх завойованих народів. Саме тому кремлівські правителі робили і роблять все можливе і неможливе щоб прискорити процес асиміляції автохтонних етносів та зробити його незворотним.
Адже після втрати етносом решток власної мови, культури, релігії, звичаїв та обрядів він безповоротно сходить з історичної арени та стає інтегральною складовою імперського етносу.
Головним фактором, який перешкоджає остаточній асиміляції тих же татарів є релігія, адже більшість з них, незважаючи на шалений шовіністичний асиміляційний тиск Кремля, залишаються вірними ісламу.
Під жорсткий прес асиміляторської політики московитів потрапив і український народ.
Укладений у 1654 ситуативний військовий союз гетьмана України Богдана Хмельницького з московським царем Алєксєєм Міхайловічєм започаткував чи не найтрагічнішу сторінку в історії України та українців, у яких Москва забрала все - етнонім "Русь", територію, мільйони життів, мову, шкільництво, культуру, історію, церкву, національні честь та гідність.
Кремль упродовж кількох століть панування над "братнім" православним народом намагався задушити саму його національну сутність. Нащадків гордих вільнолюбних запорозьких козаків упродовж століть московського панування було перетворено на недорікуватих хохло-малоросів.
При цьому Московська імперія абсолютно нічого не дала їм навзаєм. Не дарма ж писав Кобзар: "ляхи були - все забрали, кров повипивали, а москалі і світ Божий в путо закували".
Адже культурний і освітній рівень України середини XVII століття був чи не на дві голови вищим, ніж у східного сусіда (зокрема, такі іноземці як Павло Алепський та Гійом де Боплан відзначали практично поголовну грамотність та високу культуру українців того часу), то багато спокушених московським "пряником" освічених українців поїхали піднімати культуру, освіту та релігію Московщини, яка на той час була типово азійською країною за менталітетом населення та формою державного правління.
Після гетьмана Мазепи московський цар Петро I вже не залишив українцям на підконтрольних Москві територіях жодних шансів стати господарями на власній землі. Все українське відкрито і беззастережно паплюжилося, заборонялося і винищувалося.
До того ж звірства московитів у Батурині та масові публічні страти прихильників Мазепи паралізували на століття наперед волю українців до будь-якого спротиву московським окупантам.
Тим більше, що у свідомості українського населення глибоко вкоренилася думка, що шансів вирватися з "братніх" (врятуй нас, Боже, від таких братів, а з ворогами ми вже якось самі впораємося) обіймів вже просто не було.
Так співоча мальовнича Україна почала перетворюватися на недорікувату похмуру Малоросію (80% неписьменних у 1913 році).
Допомагала їй у цьому контрольована з кінця XVII століття Москвою православна церква, яку після поразки гетьмана Мазепи було перетворено чи не у основне знаряддя денаціоналізації та національного поневолення українців.
Остаточно намагання українців стати господарями на власній підконтрольній Москві території було брутально придушено за часів вже "червоної" Московської імперії, яка у 30-тих роках минулого століття голодоморним геноцидом винищила селянство - становий хребет українства та майже поголовно звела в могилу всю україномовну інтелігенцію.
З того часу страх перед "братнім" народом перейшов на генний рівень. Багато хто, особливо на тоді ще україномовній Кубані, навіть прізвища міняли на російські (Півень ставав Пєтуховим, тощо).
А україномовні міські інтелігенти автоматично стали вважатися "українськими буржуазними націоналістами" - ворогами "держави робітників і селян" - та потрапляли під пильний нагляд КДБ.
Московська окупаційна влада дала українцям чітко зрозуміти: хочеш жити - зречись власних національних коренів, стань покручем (перевертнем, манкуртом, ординцем, безрідним бидлом).
Інакше ти і твої діти будуть перетворені на табірний пил.
Тому, як казав один відомий державний діяч кінця епохи СРСР (дехто не так вже й безпідставно вважає його українським Конрадом Валленродом), "процес пішов".
Українці почали масово ставати недорікуватими малоросами. Навіть патріотично налаштовані юнаки та юнки з україномовних сіл та містечок змушені були переходити на мову метрополії, щойно потрапивши до великих міст, стаючи зрадниками (Sic!) власного народу.
Саме зрадниками (відкиньмо евфемізми!), адже той, хто зрікається материнської мови автоматично зраджує не лише власних батьків, порушуючи Біблійну заповідь "шануй батька і матір своїх", себто їх спосіб життя, мову, звичаї, обряди тощо, а й усі попередні покоління того народу, до якого батьки належать.
Така вже доля народів, які не мають власної державності. Лише одиниці кращих з кращих синів та дочок України, свідомо наражаючи себе на смертельну небезпеку, ставали на герць з керованою та інспірованою Кремлем владою малоросів, на кшталт, щербицьких та маланчуків.
Вічна шана тим з них, хто ще живий і світла пам'ять тим, хто згинув у боротьбі за волю свого народу.
Стан українства на західних українських землях (під Польщею, а після втрати нею державності у кінці XVIII століття - під Австро-Угорщиною) був значно кращим. То все ж були європейські держави, які беззастережно шанували приватну власність та свободу особистості.
Винятком були хіба що 30-ті роки минулого століття, коли квазідиктаторська друга Річ Посполита Юзефа Пілсудського намагалася остаточно вирішити українське питання на своїх східних кресах шляхом пацифікації українців, що набула вкрай агресивних та нестерпних форм.
Особливо це стосується Волині, де Військо Польське використовувалося, зокрема, для масового побиття українських селян.
Саме така агресивно-шовіністична політика польської влади спричинила сумнозвісну волинську українсько-польську різню у 1942-1944 роках, коли зверхник ОУН-УПА на Волині Клим Савур був просто неспроможним контролювати ситуацію, а масові вбивства польського цивільного населення часто здійснювали українські селяни, яким польська влада та польські осадники залили перед II-гою Світовою Війною чимало сала за шкуру.
Варто також відзначити, що українська національна греко-католицька церква завжди була зі своїм народом, обстоюючи його інтереси. Саме тому Західна Україна зберегла дух українства, включно з мовою, традиціями, звичаями, обрядами тощо, що так не подобається патологічному українофобу і московському сервільному культрегеру Дмітрію Табачнику.
Та ось у 1991 році на українців впала з неба, як манна небесна, зовсім неочікувана незалежність. На жаль, з причини браку консолідації національно-демократичних сил, владу у формально вже незалежній Україні вдалося утримати колишній майже цілковито зденаціоналізованій партійно-комсомольсько-гебістській номенклатурі.
Тому малоросійщення українців триває і у вже незалежній Україні. До того ж часто воно набирає вкрай огидних, з точки зору загальнолюдської моралі, форм.
Лише один приклад, свідком якого я є особисто. Дорослі внуки (мешканці одного з міст-супутників Києва) україномовного діда-педагога з Черкаської області (околиці знаменитого Холодного Яру) взагалі не володіють розмовною українською мовою. Так їх виховали покручі-батьки - фахові педагоги.
Яке моральне право мають такі, з дозволу сказати "педагоги", виховувати підростаючі покоління, коли не спромоглися посіяти "розумне, добре і вічне" у душах власних дітей?
Сьогодні вони вже перетворюють на недорікуватого малороса онука - можливо нащадка повстанців Холодного Яру.
Безперечним фактом є те, що на 19-му році незалежності на очах мільйонів українських патріотів все ще мальовнича співоча Україна продовжує перетворюватися на похмуру недорікувату Малоросію з неорганічними для неї чужомовними "попсою" та "блатняком"...
Це є ніщо інше, як постколоніальний синдром. Потрібно спільними зусиллями всіх українських патріотичних сил встановити точну причину цього патогенезу та терміново розпочати його лікування.
Адже, поза всяким сумнівом, абсолютна більшість українців хоче жити у співучій мальовничій Україні, а не у недорікуватій похмурій Малоросії...
Валерій Степаненко
На сьогодні на європейському континенті представлене лише одне імперське державне утворення зі столицею у Москві. Де-юре, це федерація з так званою "керованою демократією" в умовах "державно-капіталістичної" форми власності.
Де-факто, жорстко централізована тоталітарно-авторитарна держава, де рештки всіх автохтонних етносів (угро-фінські, тюркські, монгольські, північні тощо), перебуваючи під жорстким контролем єдиного центру у Кремлі, піддаються тотальній асиміляції та поступово сходять з історичної арени у небуття.
Кількість етносів, які вже розчинилися у великодержавному тиглі за близько 500-літню історію існування Московської імперії (з часу завоювання Іваном Грозним Казанського ханства), нараховує не одну сотню.
За "червоної" імперії кремлівські правителі глумливо називали здійснювану ними насильницьку асиміляторську політику інших корінних народів, які мали нещастя потрапити до лабет імперії, "інтернаціоналізмом".
По суті, це не що інше як махровий імперський великодержавний шовінізм. Так, до речі, вважав до 1917 року і лідер більшовиків Владімір Лєнін, зусиллями якого було потоплено у крові повсталу на руїнах "білої" Московської імперії Українську Народну Республіку.
Припинення зникнення корінних народів у значно обрізаній після розвалу СРСР новітній імперії зі столицею у Москві може припинитися лише за умови, якщо вона припинить своє існування вже хоча б у середньостроковій перспективі (максимум 50 років).
Інакше всі неросійські народи, які перебувають під владою Кремля, будуть просто приречені на зникнення з етнографічної карти світу.
На сьогоднішній день лише татари (казанські, астраханські, сибірські) - найчисленніша автохтонна національна тюркська меншина, яка складає близько 4% всього населення імперії, намагаються, хоч і без помітного успіху, якось протистояти хижим асиміляторським діям Кремля, який навіть не дозволяє перейти їм з кирилиці на латиницю, яку зараз використовують більшість тюркських народів, включно з Туреччиною.
Випускникам середніх шкіл у Татарстані (формально автономна республіка у складі РФ) судом заборонено здавати рідною мовою аналог нашого тесту ЗНО, а про навчання татарською у вишах цієї автономної республіки можна хіба що мріяти.
Державні органи, суди, кіно, телебачення у Казані - столиці Татарстану - послуговуються практично виключно мовою метрополії.
Тобто у формально федеративній РФ асиміляторський молох безперервно працює над знищенням самобутності тих корінних народів, які іще хоч трішки її зберегли.
Кремль чудово здає собі справу з того, що необхідною, хоч і не достатньою умовою збереження імперії є "переплавлення" у асиміляційному тиглі всіх завойованих народів. Саме тому кремлівські правителі робили і роблять все можливе і неможливе щоб прискорити процес асиміляції автохтонних етносів та зробити його незворотним.
Адже після втрати етносом решток власної мови, культури, релігії, звичаїв та обрядів він безповоротно сходить з історичної арени та стає інтегральною складовою імперського етносу.
Головним фактором, який перешкоджає остаточній асиміляції тих же татарів є релігія, адже більшість з них, незважаючи на шалений шовіністичний асиміляційний тиск Кремля, залишаються вірними ісламу.
Під жорсткий прес асиміляторської політики московитів потрапив і український народ.
Укладений у 1654 ситуативний військовий союз гетьмана України Богдана Хмельницького з московським царем Алєксєєм Міхайловічєм започаткував чи не найтрагічнішу сторінку в історії України та українців, у яких Москва забрала все - етнонім "Русь", територію, мільйони життів, мову, шкільництво, культуру, історію, церкву, національні честь та гідність.
Кремль упродовж кількох століть панування над "братнім" православним народом намагався задушити саму його національну сутність. Нащадків гордих вільнолюбних запорозьких козаків упродовж століть московського панування було перетворено на недорікуватих хохло-малоросів.
При цьому Московська імперія абсолютно нічого не дала їм навзаєм. Не дарма ж писав Кобзар: "ляхи були - все забрали, кров повипивали, а москалі і світ Божий в путо закували".
Адже культурний і освітній рівень України середини XVII століття був чи не на дві голови вищим, ніж у східного сусіда (зокрема, такі іноземці як Павло Алепський та Гійом де Боплан відзначали практично поголовну грамотність та високу культуру українців того часу), то багато спокушених московським "пряником" освічених українців поїхали піднімати культуру, освіту та релігію Московщини, яка на той час була типово азійською країною за менталітетом населення та формою державного правління.
Після гетьмана Мазепи московський цар Петро I вже не залишив українцям на підконтрольних Москві територіях жодних шансів стати господарями на власній землі. Все українське відкрито і беззастережно паплюжилося, заборонялося і винищувалося.
До того ж звірства московитів у Батурині та масові публічні страти прихильників Мазепи паралізували на століття наперед волю українців до будь-якого спротиву московським окупантам.
Тим більше, що у свідомості українського населення глибоко вкоренилася думка, що шансів вирватися з "братніх" (врятуй нас, Боже, від таких братів, а з ворогами ми вже якось самі впораємося) обіймів вже просто не було.
Так співоча мальовнича Україна почала перетворюватися на недорікувату похмуру Малоросію (80% неписьменних у 1913 році).
Допомагала їй у цьому контрольована з кінця XVII століття Москвою православна церква, яку після поразки гетьмана Мазепи було перетворено чи не у основне знаряддя денаціоналізації та національного поневолення українців.
Остаточно намагання українців стати господарями на власній підконтрольній Москві території було брутально придушено за часів вже "червоної" Московської імперії, яка у 30-тих роках минулого століття голодоморним геноцидом винищила селянство - становий хребет українства та майже поголовно звела в могилу всю україномовну інтелігенцію.
З того часу страх перед "братнім" народом перейшов на генний рівень. Багато хто, особливо на тоді ще україномовній Кубані, навіть прізвища міняли на російські (Півень ставав Пєтуховим, тощо).
А україномовні міські інтелігенти автоматично стали вважатися "українськими буржуазними націоналістами" - ворогами "держави робітників і селян" - та потрапляли під пильний нагляд КДБ.
Московська окупаційна влада дала українцям чітко зрозуміти: хочеш жити - зречись власних національних коренів, стань покручем (перевертнем, манкуртом, ординцем, безрідним бидлом).
Інакше ти і твої діти будуть перетворені на табірний пил.
Тому, як казав один відомий державний діяч кінця епохи СРСР (дехто не так вже й безпідставно вважає його українським Конрадом Валленродом), "процес пішов".
Українці почали масово ставати недорікуватими малоросами. Навіть патріотично налаштовані юнаки та юнки з україномовних сіл та містечок змушені були переходити на мову метрополії, щойно потрапивши до великих міст, стаючи зрадниками (Sic!) власного народу.
Саме зрадниками (відкиньмо евфемізми!), адже той, хто зрікається материнської мови автоматично зраджує не лише власних батьків, порушуючи Біблійну заповідь "шануй батька і матір своїх", себто їх спосіб життя, мову, звичаї, обряди тощо, а й усі попередні покоління того народу, до якого батьки належать.
Така вже доля народів, які не мають власної державності. Лише одиниці кращих з кращих синів та дочок України, свідомо наражаючи себе на смертельну небезпеку, ставали на герць з керованою та інспірованою Кремлем владою малоросів, на кшталт, щербицьких та маланчуків.
Вічна шана тим з них, хто ще живий і світла пам'ять тим, хто згинув у боротьбі за волю свого народу.
Стан українства на західних українських землях (під Польщею, а після втрати нею державності у кінці XVIII століття - під Австро-Угорщиною) був значно кращим. То все ж були європейські держави, які беззастережно шанували приватну власність та свободу особистості.
Винятком були хіба що 30-ті роки минулого століття, коли квазідиктаторська друга Річ Посполита Юзефа Пілсудського намагалася остаточно вирішити українське питання на своїх східних кресах шляхом пацифікації українців, що набула вкрай агресивних та нестерпних форм.
Особливо це стосується Волині, де Військо Польське використовувалося, зокрема, для масового побиття українських селян.
Саме така агресивно-шовіністична політика польської влади спричинила сумнозвісну волинську українсько-польську різню у 1942-1944 роках, коли зверхник ОУН-УПА на Волині Клим Савур був просто неспроможним контролювати ситуацію, а масові вбивства польського цивільного населення часто здійснювали українські селяни, яким польська влада та польські осадники залили перед II-гою Світовою Війною чимало сала за шкуру.
Варто також відзначити, що українська національна греко-католицька церква завжди була зі своїм народом, обстоюючи його інтереси. Саме тому Західна Україна зберегла дух українства, включно з мовою, традиціями, звичаями, обрядами тощо, що так не подобається патологічному українофобу і московському сервільному культрегеру Дмітрію Табачнику.
Та ось у 1991 році на українців впала з неба, як манна небесна, зовсім неочікувана незалежність. На жаль, з причини браку консолідації національно-демократичних сил, владу у формально вже незалежній Україні вдалося утримати колишній майже цілковито зденаціоналізованій партійно-комсомольсько-гебістській номенклатурі.
Тому малоросійщення українців триває і у вже незалежній Україні. До того ж часто воно набирає вкрай огидних, з точки зору загальнолюдської моралі, форм.
Лише один приклад, свідком якого я є особисто. Дорослі внуки (мешканці одного з міст-супутників Києва) україномовного діда-педагога з Черкаської області (околиці знаменитого Холодного Яру) взагалі не володіють розмовною українською мовою. Так їх виховали покручі-батьки - фахові педагоги.
Яке моральне право мають такі, з дозволу сказати "педагоги", виховувати підростаючі покоління, коли не спромоглися посіяти "розумне, добре і вічне" у душах власних дітей?
Сьогодні вони вже перетворюють на недорікуватого малороса онука - можливо нащадка повстанців Холодного Яру.
Безперечним фактом є те, що на 19-му році незалежності на очах мільйонів українських патріотів все ще мальовнича співоча Україна продовжує перетворюватися на похмуру недорікувату Малоросію з неорганічними для неї чужомовними "попсою" та "блатняком"...
Це є ніщо інше, як постколоніальний синдром. Потрібно спільними зусиллями всіх українських патріотичних сил встановити точну причину цього патогенезу та терміново розпочати його лікування.
Адже, поза всяким сумнівом, абсолютна більшість українців хоче жити у співучій мальовничій Україні, а не у недорікуватій похмурій Малоросії...
Валерій Степаненко
7-8 серпня відбудеться фестиваль "Бандерштат-2010"
На Волині 7-8 серпня відбудеться фестиваль «Бандерштат-2010».
Як передає кореспондент УНІАН, захід відбудеться вчетверте.
Він пройде у селищі Рокині, що за 12 км від Луцька на території Музею історії сільського господарства.
Організаторами фесту незмінно виступають молодіжна громадська організація «Національний Альянс» і культурно-мистецька-агенція «Арт-Захід».
Як повідомили УНІАН в оргкомітеті фестивалю, родзинкою цьогорічного дійства будуть зустрічі з громадсько-політичними діячами, журналістами та іншими відомими людьми України, серед яких – журналіст Вахтанг КІПІАНІ, народний депутат України Олесь ДОНІЙ, лідер гурту «Тартак» Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ, заступник голови Світового конгресу українців Стефан РОМАНІВ та інші.
Вхід на фестиваль вільний.
Під час фестивалю В.КІПІАНІ розповість про становлення і розвиток націоналістичних організацій в Україні в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. і презентує друковані видання тих часів. А під час нічного кіносеансу відбудеться демонстрація його фільму «Великі українці: Степан Бандера».
На літературній сцені фесту виступлять письменники й поети зі Львова, Луцька та Житомира.
Концертну програму представлятимуть такі музичні гурти, як «Власне Кажучи» (Львів), «ЗЛАМ» і «Тінь Сонця» (Київ), «Етно XL» і «Спалені Вітрила» (Рівне), «Серцевий Напад» (Луцьк-Чернівці), «Мій батько п’є» (Рівне), «Широкий Лан» (Калуш), «Роллікс» (Херсон), «Еффата» (Червоноград) та інші, а спеціальним гостем «Бандерштату-2010» стане гурт «Vinsent» (Білорусь).
Також упродовж фесту на території Музею діятиме виставка УПА, ярмарок української етнічної продукції та ремесел, робитимуть патріотичне татуювання і боді-арт.
Крім того, відбуватимуться показові виступи і майстер-класи з бойового гопака, змагання з рукопашу, силові ігри, лазертаг, пейнтбол і польоти на дельтаплані. Вночі - повстанський квест і нічна пісенна ватра.
На фестиваль запрошені й ветерани УПА, з якими можна буде поспілкуватися.
Як передає кореспондент УНІАН, захід відбудеться вчетверте.
Він пройде у селищі Рокині, що за 12 км від Луцька на території Музею історії сільського господарства.
Організаторами фесту незмінно виступають молодіжна громадська організація «Національний Альянс» і культурно-мистецька-агенція «Арт-Захід».
Як повідомили УНІАН в оргкомітеті фестивалю, родзинкою цьогорічного дійства будуть зустрічі з громадсько-політичними діячами, журналістами та іншими відомими людьми України, серед яких – журналіст Вахтанг КІПІАНІ, народний депутат України Олесь ДОНІЙ, лідер гурту «Тартак» Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ, заступник голови Світового конгресу українців Стефан РОМАНІВ та інші.
Вхід на фестиваль вільний.
Під час фестивалю В.КІПІАНІ розповість про становлення і розвиток націоналістичних організацій в Україні в кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. і презентує друковані видання тих часів. А під час нічного кіносеансу відбудеться демонстрація його фільму «Великі українці: Степан Бандера».
На літературній сцені фесту виступлять письменники й поети зі Львова, Луцька та Житомира.
Концертну програму представлятимуть такі музичні гурти, як «Власне Кажучи» (Львів), «ЗЛАМ» і «Тінь Сонця» (Київ), «Етно XL» і «Спалені Вітрила» (Рівне), «Серцевий Напад» (Луцьк-Чернівці), «Мій батько п’є» (Рівне), «Широкий Лан» (Калуш), «Роллікс» (Херсон), «Еффата» (Червоноград) та інші, а спеціальним гостем «Бандерштату-2010» стане гурт «Vinsent» (Білорусь).
Також упродовж фесту на території Музею діятиме виставка УПА, ярмарок української етнічної продукції та ремесел, робитимуть патріотичне татуювання і боді-арт.
Крім того, відбуватимуться показові виступи і майстер-класи з бойового гопака, змагання з рукопашу, силові ігри, лазертаг, пейнтбол і польоти на дельтаплані. Вночі - повстанський квест і нічна пісенна ватра.
На фестиваль запрошені й ветерани УПА, з якими можна буде поспілкуватися.
У Чернівцях до приїзду Януковича заборонили акції протесту
Чернівецький Окружний адміністративний суд 5 серпня ухвалив рішення про заборону Чернівецькій «Свободі» проводити акції протесту під час приїзду Президента Віктора ЯНУКОВИЧА 7 серпня.
Про це УНІАН повідомили у прес-службі Всеукраїнського об’єднання «Свобода».
Позивачем у цій справі виступив виконавчий комітет Чернівецької міської ради, який вимагав заборонити проведення будь-яких акцій протесту під час візиту Президента України В.ЯНУКОВИЧА, який планує прибути до Чернівців з нагоди святкування річниці утворення Чернівецької області.
Позивачі вимагали заборонити проведення мирної акції в центрі Чернівців, зокрема від Центральної площі та по вул. Університетській, пояснюючи це тим, що подібні акції зможуть завадити проведенню урочистостей з нагоди святкувати 70-річчя створення Чернівецької області за участю В.ЯНУКОВИЧА. Суд задовольнив позов, вважаючи, що акція Чернівецької «Свободи» може спровокувати сутички між представниками різних політичних напрямків.
Як зазначив голова Чернівецької обласної організації ВО «Свобода» Віталій МЕЛЬНИЧУК, коментуючи судове рішення, «заборона владою, використовуючи підконтрольні суди, мирних акцій протесту, обмеження конституційних прав громадян на свободу зібрань та свободу слова, свідчить про страх режиму ЯНУКОВИЧА перед власним народом”.
На його думку, “казки про величезну підтримку ЯНУКОВИЧА у суспільстві і рейтинг його олігархічної Партії регіонів перекреслюється страхом безпосереднього спілкування з народом, який є головним носієм влади в країні”.
Про це УНІАН повідомили у прес-службі Всеукраїнського об’єднання «Свобода».
Позивачем у цій справі виступив виконавчий комітет Чернівецької міської ради, який вимагав заборонити проведення будь-яких акцій протесту під час візиту Президента України В.ЯНУКОВИЧА, який планує прибути до Чернівців з нагоди святкування річниці утворення Чернівецької області.
Позивачі вимагали заборонити проведення мирної акції в центрі Чернівців, зокрема від Центральної площі та по вул. Університетській, пояснюючи це тим, що подібні акції зможуть завадити проведенню урочистостей з нагоди святкувати 70-річчя створення Чернівецької області за участю В.ЯНУКОВИЧА. Суд задовольнив позов, вважаючи, що акція Чернівецької «Свободи» може спровокувати сутички між представниками різних політичних напрямків.
Як зазначив голова Чернівецької обласної організації ВО «Свобода» Віталій МЕЛЬНИЧУК, коментуючи судове рішення, «заборона владою, використовуючи підконтрольні суди, мирних акцій протесту, обмеження конституційних прав громадян на свободу зібрань та свободу слова, свідчить про страх режиму ЯНУКОВИЧА перед власним народом”.
На його думку, “казки про величезну підтримку ЯНУКОВИЧА у суспільстві і рейтинг його олігархічної Партії регіонів перекреслюється страхом безпосереднього спілкування з народом, який є головним носієм влади в країні”.
Експерт пророкує найсильніший адмінресурс з часів Кучми
Заступник директора Агентства моделювання ситуацій Олексій ГОЛОБУЦЬКИЙ вважає, що на майбутніх виборах місцеві ради буде задіяний найсильніший адміністративний ресурс за весь посткучмісьий період.
Як повідомили УНІАН у прес-службі АМС, так О.ГОЛОБУЦЬКИЙ прокоментував перспективи місцевих виборів, які пройдуть 31 жовтня.
При цьому експерт зазначив, що влада може програти тільки сама собі через загострення внутрішніх суперечностей між групами впливу.
«Нинішня влада змогла збудувати найефективнішу вертикаль адміністративного ресурсу. На майбутніх виборах у місцеві ради опозиції необхідно бути на голову вищою за владу, щоб розраховувати на прийнятний результат. У той же час, необхідно розуміти, що всередині самої команди влади існують непримиренні суперечності, і лише загострення цих суперечностей може надати шанс опозиції. Це найактуальніше в контексті виборів міських голів у найпринциповіших регіонах центральної і східної України. У західній же Україні ставка влади робитиметься на роботу в мажоритарних округах», - вважає експерт.
На думку О.ГОЛОБУЦЬКОГО, для опозиційних партій у традиційно симпатизуючих їм регіонах принциповим є питання якісного формування списків та узгодження стратегії із союзниками в мажоритарних округах.
«Прийнято вважати, що нинішня модель виборів законсервує статус-кво на місцях. Проте вже зараз стає зрозумілою вся помилковість такої тези. Судячи з усього, владна вертикаль вибудовується так, щоб навіть при незначних результатах у західних областях оперативно сформувати лояльну більшість. Це означає, що ставка робитиметься не тільки на роботу з мажоритарними кандидатами, а й одночасно з цим - на мобілізацію депутатів з опозиційних партій. Ось чому для опозиції принциповим питанням є жорстка фільтрація списків і узгодження стратегії з ідеологічними союзниками в мажоритарних округах», - зазначає О.ГОЛОБУЦЬКИЙ.
Як повідомили УНІАН у прес-службі АМС, так О.ГОЛОБУЦЬКИЙ прокоментував перспективи місцевих виборів, які пройдуть 31 жовтня.
При цьому експерт зазначив, що влада може програти тільки сама собі через загострення внутрішніх суперечностей між групами впливу.
«Нинішня влада змогла збудувати найефективнішу вертикаль адміністративного ресурсу. На майбутніх виборах у місцеві ради опозиції необхідно бути на голову вищою за владу, щоб розраховувати на прийнятний результат. У той же час, необхідно розуміти, що всередині самої команди влади існують непримиренні суперечності, і лише загострення цих суперечностей може надати шанс опозиції. Це найактуальніше в контексті виборів міських голів у найпринциповіших регіонах центральної і східної України. У західній же Україні ставка влади робитиметься на роботу в мажоритарних округах», - вважає експерт.
На думку О.ГОЛОБУЦЬКОГО, для опозиційних партій у традиційно симпатизуючих їм регіонах принциповим є питання якісного формування списків та узгодження стратегії із союзниками в мажоритарних округах.
«Прийнято вважати, що нинішня модель виборів законсервує статус-кво на місцях. Проте вже зараз стає зрозумілою вся помилковість такої тези. Судячи з усього, владна вертикаль вибудовується так, щоб навіть при незначних результатах у західних областях оперативно сформувати лояльну більшість. Це означає, що ставка робитиметься не тільки на роботу з мажоритарними кандидатами, а й одночасно з цим - на мобілізацію депутатів з опозиційних партій. Ось чому для опозиції принциповим питанням є жорстка фільтрація списків і узгодження стратегії з ідеологічними союзниками в мажоритарних округах», - зазначає О.ГОЛОБУЦЬКИЙ.
Янукович блогерам: я простягаю вам руку
У відповідь на претензії СБУ до блогера Олега Шинкаренка українські блогери вирішили провести флеш-моб “Хочу на допит в СБУ”. Кожен бажаючий може написати у своєму блозі, що він “хоче вбити Януковича”.
Як повідомив український блог Watcher, почати подібну акцію запропонував Андрій Чоботарьов у спільноті “Зробимо Україну кращою”.
Блогер закликав розповсюдити записи Шинкаренка, які набули широкого розголосу і були видалені з блогу, але збереглися в копіях пошуковиків. Вони містили словосполучення “вбити Януковича”, за що буцімто і привернули увагу Служби безпеки України.
“Я вважаю, що українська блогосфера не може кинути таку справу на самоплив. Раз їм в СБУ не подобаються наші пости, то хай вони там знають, що нам не подобаються вони”, – сказав Чоботарьов.
29 липня Олег Шинкаренко був викликаний на допит в СБУ з приводу його записів в ЖЖ, які стосувалися вбивства Януковича та кількох інших посадовців. Він оцінив ці дії СБУ як втручання у особисте життя, але просив Віктора Януковича не сприймати свої записи як образливі.
В інтерв’ю Бі-Бі-Сі він побажав здоров'я президенту і обіцяв більше ніколи не писати подібних блогів.
Янукович блогерам: я простягаю вам руку – давайте зустрінемося
Блог Андрія Чоботарьова викликав гірку усмішку президента Януковича?
Президент України радий, що в країні є "активні і сміливі хлопці", які дуже швидко реагують на помилки влади. Проте вважає, що їм не слід напрошуватися на допити.
Таку відповідь президента Януковича блогерам отримали українські агенції:
"Згоден з вами в тому, що викликати на допит блогера – це останнє, чим повинна займатися СБУ. Думаю, у Служби Безпеки є інші важливі проблеми. І маю вам сказати – я задоволений тим, як СБУ ламає корупцію, як багато зроблено за відносно короткий час у боротьбі з наркомафією. Але трапляються і такі перегини як, наприклад, історія з блогером. Думаю, що наша з вами позиція із цього приводу допоможе керівництву СБУ відкоригувати стиль своєї роботи".
Президент твердить, що він радий, що "в країні є такі активні і сміливі хлопці, які дуже швидко реагують на помилки влади", а з іншого боку "погана та влада, яка не виправляє своїх помилок, не реагує на сигнали суспільства".
Янукович пише, що хотів би поспілкуватися з блогерами відверто, щоб вони не марнували своїх талантів: "Ваші приколи щодо "викличте мене на допит в СБУ" викликали у мене гірку усмішку. От куди вам не слід прагнути потрапити, хлопці, так це на допити. Ви молоді, талановиті, стильні. Вам треба цікавою справою займатися".
Президент запропонував блогерам знайти себе у житті: "Чи є у вас така справа? Чи знайшли ви себе в житті, в своїй професії – ось про це я хотів би з вами поговорити – і допомогти, якщо потрібно. Країні потрібні активні, сміливі молоді люди. І владі вони потрібні в першу чергу. Отже я простягаю вам руку – давайте зустрінемося".
Цікаво, що відповідь президента Януковича українському блогеру була оприлюднена на другий день після подібного звернення прем'єр-міністра Росії Путіна на критичний блог російського блогера. Путін також позиціонувався як критичний до недоліків органів влади і пропонував співпрацю блогеру.
Оглядачі зауважують, що влада і в Росіі, і в Україні намагається запровадити ширший контроль над свободою слова в інтернеті.
У Росії був зареєстрований прецедент, коли блогера українського походження притягнули до кримінальної відповідальності за допис, який влада розцінила як "розпалювання ворожнечі". В Україні досі не завершене розслідування вбивства редактора інтернет-газети "Українська Правда".
Як повідомив український блог Watcher, почати подібну акцію запропонував Андрій Чоботарьов у спільноті “Зробимо Україну кращою”.
Блогер закликав розповсюдити записи Шинкаренка, які набули широкого розголосу і були видалені з блогу, але збереглися в копіях пошуковиків. Вони містили словосполучення “вбити Януковича”, за що буцімто і привернули увагу Служби безпеки України.
“Я вважаю, що українська блогосфера не може кинути таку справу на самоплив. Раз їм в СБУ не подобаються наші пости, то хай вони там знають, що нам не подобаються вони”, – сказав Чоботарьов.
29 липня Олег Шинкаренко був викликаний на допит в СБУ з приводу його записів в ЖЖ, які стосувалися вбивства Януковича та кількох інших посадовців. Він оцінив ці дії СБУ як втручання у особисте життя, але просив Віктора Януковича не сприймати свої записи як образливі.
В інтерв’ю Бі-Бі-Сі він побажав здоров'я президенту і обіцяв більше ніколи не писати подібних блогів.
Янукович блогерам: я простягаю вам руку – давайте зустрінемося
Блог Андрія Чоботарьова викликав гірку усмішку президента Януковича?
Президент України радий, що в країні є "активні і сміливі хлопці", які дуже швидко реагують на помилки влади. Проте вважає, що їм не слід напрошуватися на допити.
Таку відповідь президента Януковича блогерам отримали українські агенції:
"Згоден з вами в тому, що викликати на допит блогера – це останнє, чим повинна займатися СБУ. Думаю, у Служби Безпеки є інші важливі проблеми. І маю вам сказати – я задоволений тим, як СБУ ламає корупцію, як багато зроблено за відносно короткий час у боротьбі з наркомафією. Але трапляються і такі перегини як, наприклад, історія з блогером. Думаю, що наша з вами позиція із цього приводу допоможе керівництву СБУ відкоригувати стиль своєї роботи".
Президент твердить, що він радий, що "в країні є такі активні і сміливі хлопці, які дуже швидко реагують на помилки влади", а з іншого боку "погана та влада, яка не виправляє своїх помилок, не реагує на сигнали суспільства".
Янукович пише, що хотів би поспілкуватися з блогерами відверто, щоб вони не марнували своїх талантів: "Ваші приколи щодо "викличте мене на допит в СБУ" викликали у мене гірку усмішку. От куди вам не слід прагнути потрапити, хлопці, так це на допити. Ви молоді, талановиті, стильні. Вам треба цікавою справою займатися".
Президент запропонував блогерам знайти себе у житті: "Чи є у вас така справа? Чи знайшли ви себе в житті, в своїй професії – ось про це я хотів би з вами поговорити – і допомогти, якщо потрібно. Країні потрібні активні, сміливі молоді люди. І владі вони потрібні в першу чергу. Отже я простягаю вам руку – давайте зустрінемося".
Цікаво, що відповідь президента Януковича українському блогеру була оприлюднена на другий день після подібного звернення прем'єр-міністра Росії Путіна на критичний блог російського блогера. Путін також позиціонувався як критичний до недоліків органів влади і пропонував співпрацю блогеру.
Оглядачі зауважують, що влада і в Росіі, і в Україні намагається запровадити ширший контроль над свободою слова в інтернеті.
У Росії був зареєстрований прецедент, коли блогера українського походження притягнули до кримінальної відповідальності за допис, який влада розцінила як "розпалювання ворожнечі". В Україні досі не завершене розслідування вбивства редактора інтернет-газети "Українська Правда".
Нова стратегія Кремля: Росії – Захід, Україні – Росію
12 липня президент Росії Дмитрій Медведєв виступив з промовою перед російськими послами. Не помічена в Україні промова стала подією для російських дипломатичних та інтелектуальних кіл.
Звернення стало черговим потужним сигналом, який підтверджує нову стратегію демократизації Росії. Ідеологія окремої цивілізації "суверенної демократії", яка протягом 4 років фактично кидала виклик Заходу, остаточно відправлена на звалище історії.
Через рік після програмної статті "Росія, вперед!", яку аналізував автор, російські ідеологи фактично м'яко підтвердили: альтернативи створення спільного з Заходом світу не існує.
В класичній російській суперечці між західниками та слов'янофілами (євразійцями), перемагають західники.
Якщо мислити глобально і поглянути на десятиліття вперед, можна побачити, що і Україна і Росія будуть в спільній цивілізації з Західним світом. Україна має усвідомити, що ми йдемо до спільного світу вже сьогодні, щоб бути серед його успішних гравців завтра.
В історичних масштабах в Україні відбувається не зіткнення цивілізацій, а скоріше, інерційне перенавантаження через нове прискорення.
Отже, Дмитро Медведєв назвав такі зовнішні пріоритети: "Нам нужны, я уже об этом говорил, специальные модернизационные альянсы с нашими основными международными партнёрами. С кем? Прежде всего с такими странами, как Германия, Франция, Италия, с Евросоюзом в целом, с Соединёнными Штатами Америки".
"Русский мир" хочет Запада. Виходить, "прозахідна" та "проросійська" позиція в Україні нарешті можуть об'єднатися: та разом йти переймати досвід у Заходу.
Показово, що журнал російських інтелектуалів "Русский журнал" розпочав цикл статей про "російську демократію". А в матеріалі "Драма російської демократії" Сергій Мітрофанов висловлює характерну ліберальну думку:
"Просто удивительно: если мы прем оттуда все - от джинсов до айфонов, то чего бы ни спереть заодно и их управление".
Загалом в промові дипломатам повідомили про 3 головні напрямки Росії: модернізацію, демократизацію та гуманізацію, і боротьбу зі злочинністю.
А ось що пан Медведєв говорить про "близьке зарубіжжя": "При всей значимости Запада, Азиатско-Тихоокеанского региона как внешних источников нашей модернизации крайне важным и приоритетным остаётся наше сотрудничество с партнерами по СНГ.
Перед нами стоит задача формирования обширных и взаимодополняющих инновационных пространств, которые должны, кстати, совмещаться с европейскими. Здесь не надо противопоставлять нашу работу с СНГ тем процессам, которые идут на европейском треке, американском треке и азиатско-тихоокеанском. (виділення - Д.С.) Создание стимулов для интеграции идёт на основе общности модернизационных императивов".
І ще про Україну: "Новое качество приобретают наши отношения с Украиной, и это особенно отрадно.
Курс на конструктивное сотрудничество здесь является реальным достижением последнего времени, и на него работают как общие исторические традиции, так и осознание того, что мы должны заниматься очень близкими вещами сейчас, а именно модернизировать производство нашей экономики.
В целом наши дипломатические миссии в государствах, с которыми нас объединяет целая историческая эпоха и связывают тысячи самых разных нитей, должны содействовать эффективному обмену новаторским опытом и информацией. Нужно учитывать и уважать интересы друг друга".
Отже, ідеологи Кремля нарешті збагнули програшність антизахідної, а в сучасному світі, антисвітової позиції." Патріоти-антизахідники" Росії - у розпачі.
Чому Росія шукає нового натхнення? Сергій Мітрофанов пише: "Мудрое правление Владимира Путина сначала стабилизировало ситуацию, разогретую в правление «царя Бориса», но потом привело к торможению всей социальной динамики, спячке, безынициативности всех клеточек подчиненной ему вертикали госслужбы"
Звичайно, поки ми бачимо фактично лише бажання певних інтелектуальних груп, які змогли провести своє бачення демократизації через Кремль як офіційну позицію. Але що з цього вийде? До речі, самі російські дипломати, судячи з цього матеріалу, досить прохолодно сприйняли звернення.
Але нова "гуманізація" Росії може не торкатися України навіть теоретично, адже як відомо, демократія в Росії закінчується там, де починається українське питання.
"Мы должны способствовать гуманизации социальных систем повсюду в мире и прежде всего у себя дома, естественно, не поступаясь при этом нашими национальными интересами, и где необходимо, очень жёстко их отстаивая".
Судячи з розвитку подій ось це "очень жестко" - це про Україну.
Отже, Україна стратегічно була повністю права, коли наголошувала на необхідності інтеграції з Заходом. З іншого боку антизахідна істерика Росії допомогла їй зупинити входження України в НАТО. Але Росія втомилася і пропонує сьогодні "мир" Заходу.
Безумовно реваншистська спроба Росії вести "другу холодну війну" залишила неприємний "осад" в душах у багатьох людей, які могли б бути щирими симпатиками Росії. І є враження, що таких людей найбільше саме в Україні, а дехто ще не до кінця усвідомлює, з якою силою постійні брудні провокації проти українського народу відштовхують людей від Росії.
А що Захід? Мабуть, "осад" так само залишиться. Цікавим є поява голівудського бойовика "Солт", який щойно вийшов у прокат у світі та в Україні.
Такого різкого антиросійського фільму автор на своїй пам'яті не пам'ятає.
За його сценарієм, за часів СРСР в Росії існував таємний орден працівників спецслужб, вони звозили дітей у віддалений монастир, де ледь не зомбуючи прищеплювали їм бажання "служити Батьківщині". Діти вивчали мови, а потім засилалися шпигунами в увесь світ. В результаті сучасна Америка нашпигована російськими агентами. Вони хочуть вбити президента Росії, щоб спровокувати кризу, на тлі якої повстане Справжня Велика Росія, захоплюють ядерну зброю, щоб зруйнувати Мекку та налаштувати мусульман проти американців.
Цікаво, що в фільмі майже як факт приводиться інформація про те, що це "росіяни" вбили Кеннеді, пояснена реальним фактом того, що вбивця Лі Харві Освальд певний час жив в СРСР.
Додамо, що фільм вийшов в акурат відразу після висилки російських шпигунів з Америки. Чи не був фільм частиною PR-кампанії з метою засвідчити, що так вільно діяти в себе вдома США не дозволять?
Який висновок можна зробити? Україна має і далі будувати свою суб'єктність. Мати свій погляд, та будувати свій, український світ.
Процес появи нової політичної нації українців, яка включить в себе україномовних, російськомовних, людей всіх національностей, які хочуть бути українцями, має бути продовжений.
Це вірний шлях за будь-яких умов. Бо у України є чітка місія. На колишньому радянському просторі не має бути монополії на правду. Відомо, що рух вперед можливий лише, коли є конкуренція.
До речі, можливо, саме потужна енергія прагнення до демократі, свободи, стандартів життя розвинутого світу, яка була продемонстрована народом України на Майдані, підштовхнула і Росію не пасти задніх у питаннях демократії, принаймні, на словах .
Звернення стало черговим потужним сигналом, який підтверджує нову стратегію демократизації Росії. Ідеологія окремої цивілізації "суверенної демократії", яка протягом 4 років фактично кидала виклик Заходу, остаточно відправлена на звалище історії.
Через рік після програмної статті "Росія, вперед!", яку аналізував автор, російські ідеологи фактично м'яко підтвердили: альтернативи створення спільного з Заходом світу не існує.
В класичній російській суперечці між західниками та слов'янофілами (євразійцями), перемагають західники.
Якщо мислити глобально і поглянути на десятиліття вперед, можна побачити, що і Україна і Росія будуть в спільній цивілізації з Західним світом. Україна має усвідомити, що ми йдемо до спільного світу вже сьогодні, щоб бути серед його успішних гравців завтра.
В історичних масштабах в Україні відбувається не зіткнення цивілізацій, а скоріше, інерційне перенавантаження через нове прискорення.
Отже, Дмитро Медведєв назвав такі зовнішні пріоритети: "Нам нужны, я уже об этом говорил, специальные модернизационные альянсы с нашими основными международными партнёрами. С кем? Прежде всего с такими странами, как Германия, Франция, Италия, с Евросоюзом в целом, с Соединёнными Штатами Америки".
"Русский мир" хочет Запада. Виходить, "прозахідна" та "проросійська" позиція в Україні нарешті можуть об'єднатися: та разом йти переймати досвід у Заходу.
Показово, що журнал російських інтелектуалів "Русский журнал" розпочав цикл статей про "російську демократію". А в матеріалі "Драма російської демократії" Сергій Мітрофанов висловлює характерну ліберальну думку:
"Просто удивительно: если мы прем оттуда все - от джинсов до айфонов, то чего бы ни спереть заодно и их управление".
Загалом в промові дипломатам повідомили про 3 головні напрямки Росії: модернізацію, демократизацію та гуманізацію, і боротьбу зі злочинністю.
А ось що пан Медведєв говорить про "близьке зарубіжжя": "При всей значимости Запада, Азиатско-Тихоокеанского региона как внешних источников нашей модернизации крайне важным и приоритетным остаётся наше сотрудничество с партнерами по СНГ.
Перед нами стоит задача формирования обширных и взаимодополняющих инновационных пространств, которые должны, кстати, совмещаться с европейскими. Здесь не надо противопоставлять нашу работу с СНГ тем процессам, которые идут на европейском треке, американском треке и азиатско-тихоокеанском. (виділення - Д.С.) Создание стимулов для интеграции идёт на основе общности модернизационных императивов".
І ще про Україну: "Новое качество приобретают наши отношения с Украиной, и это особенно отрадно.
Курс на конструктивное сотрудничество здесь является реальным достижением последнего времени, и на него работают как общие исторические традиции, так и осознание того, что мы должны заниматься очень близкими вещами сейчас, а именно модернизировать производство нашей экономики.
В целом наши дипломатические миссии в государствах, с которыми нас объединяет целая историческая эпоха и связывают тысячи самых разных нитей, должны содействовать эффективному обмену новаторским опытом и информацией. Нужно учитывать и уважать интересы друг друга".
Отже, ідеологи Кремля нарешті збагнули програшність антизахідної, а в сучасному світі, антисвітової позиції." Патріоти-антизахідники" Росії - у розпачі.
Чому Росія шукає нового натхнення? Сергій Мітрофанов пише: "Мудрое правление Владимира Путина сначала стабилизировало ситуацию, разогретую в правление «царя Бориса», но потом привело к торможению всей социальной динамики, спячке, безынициативности всех клеточек подчиненной ему вертикали госслужбы"
Звичайно, поки ми бачимо фактично лише бажання певних інтелектуальних груп, які змогли провести своє бачення демократизації через Кремль як офіційну позицію. Але що з цього вийде? До речі, самі російські дипломати, судячи з цього матеріалу, досить прохолодно сприйняли звернення.
Але нова "гуманізація" Росії може не торкатися України навіть теоретично, адже як відомо, демократія в Росії закінчується там, де починається українське питання.
"Мы должны способствовать гуманизации социальных систем повсюду в мире и прежде всего у себя дома, естественно, не поступаясь при этом нашими национальными интересами, и где необходимо, очень жёстко их отстаивая".
Судячи з розвитку подій ось це "очень жестко" - це про Україну.
Отже, Україна стратегічно була повністю права, коли наголошувала на необхідності інтеграції з Заходом. З іншого боку антизахідна істерика Росії допомогла їй зупинити входження України в НАТО. Але Росія втомилася і пропонує сьогодні "мир" Заходу.
Безумовно реваншистська спроба Росії вести "другу холодну війну" залишила неприємний "осад" в душах у багатьох людей, які могли б бути щирими симпатиками Росії. І є враження, що таких людей найбільше саме в Україні, а дехто ще не до кінця усвідомлює, з якою силою постійні брудні провокації проти українського народу відштовхують людей від Росії.
А що Захід? Мабуть, "осад" так само залишиться. Цікавим є поява голівудського бойовика "Солт", який щойно вийшов у прокат у світі та в Україні.
Такого різкого антиросійського фільму автор на своїй пам'яті не пам'ятає.
За його сценарієм, за часів СРСР в Росії існував таємний орден працівників спецслужб, вони звозили дітей у віддалений монастир, де ледь не зомбуючи прищеплювали їм бажання "служити Батьківщині". Діти вивчали мови, а потім засилалися шпигунами в увесь світ. В результаті сучасна Америка нашпигована російськими агентами. Вони хочуть вбити президента Росії, щоб спровокувати кризу, на тлі якої повстане Справжня Велика Росія, захоплюють ядерну зброю, щоб зруйнувати Мекку та налаштувати мусульман проти американців.
Цікаво, що в фільмі майже як факт приводиться інформація про те, що це "росіяни" вбили Кеннеді, пояснена реальним фактом того, що вбивця Лі Харві Освальд певний час жив в СРСР.
Додамо, що фільм вийшов в акурат відразу після висилки російських шпигунів з Америки. Чи не був фільм частиною PR-кампанії з метою засвідчити, що так вільно діяти в себе вдома США не дозволять?
Який висновок можна зробити? Україна має і далі будувати свою суб'єктність. Мати свій погляд, та будувати свій, український світ.
Процес появи нової політичної нації українців, яка включить в себе україномовних, російськомовних, людей всіх національностей, які хочуть бути українцями, має бути продовжений.
Це вірний шлях за будь-яких умов. Бо у України є чітка місія. На колишньому радянському просторі не має бути монополії на правду. Відомо, що рух вперед можливий лише, коли є конкуренція.
До речі, можливо, саме потужна енергія прагнення до демократі, свободи, стандартів життя розвинутого світу, яка була продемонстрована народом України на Майдані, підштовхнула і Росію не пасти задніх у питаннях демократії, принаймні, на словах .
Донецький університет захищає свого ректора від Табачника
Викладачі Донецького національного університету просять владу скасувати указ міністра освіти Дмитра Табачника про звільнення ректора Володимира Шевченка.
Звернення адресовано президенту Віктору Януковичу, прем'єру Миколі Азарову й спікеру Верховної Ради Володимиру Литвину, повідомляє "Дзеркало тижня".
У листі викладачі називають відставку ректора ДНУ "несподіваною й нічим не обґрунтованою".
Вони нагадали, що в липні 2010 року закінчувався термін контракту Володимира Шевченка про роботу його на посаді ректора.
"Конференція трудового колективу Донецького національного університету одноголосно висунула його кандидатуру на наступний строк. Він успішно виступив зі звітом на кадровій комісії міністерства освіти. Вибори ректора мали відбутися у вересні 2010 року", - сказано в листі.
Однак, як відзначили автори звернення, потім зненацька для всього колективу й абсолютно невиправдано наказом міністра освіти Шевченко був відсторонений від виконання своїх обов'язків у зв'язку із закінченням контракту.
"На превеликий жаль, все це відбулося в розпал вступної кампанії й завдає удару по іміджу й авторитету Донецького національного університету не тільки в регіоні, але й у масштабах всієї країни", - вказується у відкритому листі.
У цьому зв'язку автори листа попросили президента, прем'єра й спікера скасувати наказ міністра освіти й призначити на вересень 2010 року вибори ректора ДНУ.
Шевченко 29 липня повідомив про те, що був звільнений наказом глави Міносвіти Дмитра Табачника.
У свою чергу Табачник заявив, що Володимира Шевченка ніхто не звільняв, а в нього просто закінчився строк контракту.
Звернення адресовано президенту Віктору Януковичу, прем'єру Миколі Азарову й спікеру Верховної Ради Володимиру Литвину, повідомляє "Дзеркало тижня".
У листі викладачі називають відставку ректора ДНУ "несподіваною й нічим не обґрунтованою".
Вони нагадали, що в липні 2010 року закінчувався термін контракту Володимира Шевченка про роботу його на посаді ректора.
"Конференція трудового колективу Донецького національного університету одноголосно висунула його кандидатуру на наступний строк. Він успішно виступив зі звітом на кадровій комісії міністерства освіти. Вибори ректора мали відбутися у вересні 2010 року", - сказано в листі.
Однак, як відзначили автори звернення, потім зненацька для всього колективу й абсолютно невиправдано наказом міністра освіти Шевченко був відсторонений від виконання своїх обов'язків у зв'язку із закінченням контракту.
"На превеликий жаль, все це відбулося в розпал вступної кампанії й завдає удару по іміджу й авторитету Донецького національного університету не тільки в регіоні, але й у масштабах всієї країни", - вказується у відкритому листі.
У цьому зв'язку автори листа попросили президента, прем'єра й спікера скасувати наказ міністра освіти й призначити на вересень 2010 року вибори ректора ДНУ.
Шевченко 29 липня повідомив про те, що був звільнений наказом глави Міносвіти Дмитра Табачника.
У свою чергу Табачник заявив, що Володимира Шевченка ніхто не звільняв, а в нього просто закінчився строк контракту.
Як Тігіпко за мільйон доларів хотів купити соціологію на користь Януковича
Історія фальсифікації президентських виборів-2004 через шість років, у 2010-му отримала несподіване відлуння.
У останньому числі журналу "Євроатлантика" - науковому виданні Інституту євроатлантичної інтеграції - вийшла стаття пам'яті Ілька Кучеріва - директора фонду "Демократичні ініціативи", який помер цього року.
Автор одного коментарів - Дмитро Понамарчук, колишній прес-секретар лідера Народного руху В'ячеслава Чорновола.
Хоча офіційно в тексті Понамарчука представлено як президента Фонду вільних журналістів імені Чорновола, але останні роки він працює як політтехнолог та спеціаліст по пресі в Партії регіонів.
Зокрема, під час виборів 2010 року Понамарчук очолював прес-центр Януковича в готелі InterContinental.
У своїх спогадах про Кучеріва Понамарчук вирішив поділитися історією, яка сталася перед другим туром виборів президента 2004 року, що, як відомо, завершилися Помаранчевою революцією.
Кучерів тоді очолював Національний екзит-пол, який фактично єдиний був непідконтрольний тодішній владі. І, зокрема, на результатах екзит-полу базувалися дії тодішньої опозиції, які переросли в події на Майдані.
Розповідь Понамарчука стосується спроб тодішнього начальника виборчого штабу Януковича Сергія Тігіпка забезпечити необхідні їм результати екзіт-полу.
"...У 2004 році я опинився на барикаді під прапором Тігіпка, але жодних посад у штабі Тігіпка я не обіймав.
Я зустрічався з Тігіпком в його кабінеті у "ТАС-Комерцбанку" біля Центрального залізничного вокзалу.
Коли мова зайшла про соціологічні опитування щодо перспектив Януковича і Ющенка, а фонд "Демократичні ініціативи" вперто прогнозував перемогу суперників Тігіпка, я сказав йому, що знаю директора Фонду Ілька Кучеріва з 1990 року. На що Тігіпко поцікавився: а чи можеш запропонувати Ількові мільйон за те, що він у межах похибки соцопитувань вивів уперед Януковича у другому турі.
Я спитав: "А це як можливо - "спонсорувати" мільйон?"
У відповідь почув схему: 333 тисячі можеш взяти і відвезти Ількові просто зараз. 333 тисячі - коли він дасть за пару днів до другого туру відсотка півтора на користь Януковича.
І 333 тисячі - коли "Демократичні ініціативи" оголосять наживо по телебаченню його перемогу за підсумками Національного екзит-полу після закриття виборчих дільниць 21 листопада 2004 року. А ЦВК потім, мовляв, теж "не схибить".
Поїхав я до Ілька. Ми зустрілися просто неба на розі вулиці Волоської та Іллінської. Дослівно переказав пропозицію.
Логіка моїх дій була простою. По-перше, це не моя пропозиція. По-друге, Ющенко - не мій кумир.
По-третє, гроші пропонують моєму другу.
Про те, що все серйозно, - жодного сумніву. Цей банкір сказав - банкір зробив, людина слова.
Ми знали, що він здатен заплатити мільйон, бо керує штабом чинного прем'єра. І завтра сам може очолити уряд. Ціна питання - мільйон доларів. Лише за півтора відсотка - яка дрібниця, бо все в межах похибки.
Вислухавши пропозицію, Ілько Кучерів сказав: "Ні!" М'яко і без емоцій...".
Власне, на цьому захоплива мемуарістична розповідь Понамарчука закінчується.
"Українська правда" зателефонувала до Понамарчука та отримала підтвердження, що все викладене у журналі є правдою.
"Коли ми зустрічалися з Тігіпком, то під час розмови зайшла мова про соцдослідження. І Тігіпко запитує: "Янукович постійно відстає від Ющенка в межах похибки, тому чи не могли би вони зробити так, щоб Янукович в межах похибки, але випереджав Ющенка? Мова йшла не про те, щоб докидати Януковичу 10%, а лише в межах похибки поставити його вперед", - зазначив Понамарчук.
Він також не згодний, що публікація кидає тінь на нинішнього віце-прем'єра з економічних реформ: "Це матеріал не "за" чи "проти" Тігіпка, це публікація пам'яті Ілька".
На питання, що робитиме Понамарчук, якщо Тігіпко вирішить подати до суду, він відповів: "Хай позивається, але сказане мною є абсолютною правдою".
У понеділок, 2 серпня "Українська правда" звернулася по коментар до самого Тігіпка, але протягом цих днів жодної реакції не отримала.
Як відомо, на виборах 2004 року соціологія була одним з фактором недовіри до дій тієї влади.
Так, Національний екзит-пол за підсумками першого туру, проведений методом анонімного опитування, показав перемогу Ющенка над Януковичем 44,4% проти 38,0%.
Після цього Центрвиборчком понад тиждень не міг "дорахувати" бюлетені, але в підсумку також змушений був оголосити перемогу Ющенка з різницею в 0,6%.
Власне, як зараз випливає зі слів Понамарчука, після цих подій Тігіпко і звернувся до нього з пропозицією за мільйон доларів підкупити Національний екзит-пол.
Але і в другому турі опитування, організоване Ільком Кучерівим, показало перевагу Ющенка над Януковичем 53,7% проти 43,3%. Ці дані відрізнялися від офіційних показників Центрвиборчкому під керівництвом Сергія Ківалова, який віддав перевагу Януковичу з різницею 2,9%.
Після цього почалася Помаранчева революція, а Верховний суд визнав недійсним голосування в другому турі в зв'язку з неможливістю встановити його результат через чисельні фальсифікації.
Сьогодні ж виходить, що демократична історія 2004 року відбулася серед іншого і завдяки тому, що Ілько Кучерів не спокусився на мільйон доларів від Сергія Тігіпка.
У останньому числі журналу "Євроатлантика" - науковому виданні Інституту євроатлантичної інтеграції - вийшла стаття пам'яті Ілька Кучеріва - директора фонду "Демократичні ініціативи", який помер цього року.
Автор одного коментарів - Дмитро Понамарчук, колишній прес-секретар лідера Народного руху В'ячеслава Чорновола.
Хоча офіційно в тексті Понамарчука представлено як президента Фонду вільних журналістів імені Чорновола, але останні роки він працює як політтехнолог та спеціаліст по пресі в Партії регіонів.
Зокрема, під час виборів 2010 року Понамарчук очолював прес-центр Януковича в готелі InterContinental.
У своїх спогадах про Кучеріва Понамарчук вирішив поділитися історією, яка сталася перед другим туром виборів президента 2004 року, що, як відомо, завершилися Помаранчевою революцією.
Кучерів тоді очолював Національний екзит-пол, який фактично єдиний був непідконтрольний тодішній владі. І, зокрема, на результатах екзит-полу базувалися дії тодішньої опозиції, які переросли в події на Майдані.
Розповідь Понамарчука стосується спроб тодішнього начальника виборчого штабу Януковича Сергія Тігіпка забезпечити необхідні їм результати екзіт-полу.
"...У 2004 році я опинився на барикаді під прапором Тігіпка, але жодних посад у штабі Тігіпка я не обіймав.
Я зустрічався з Тігіпком в його кабінеті у "ТАС-Комерцбанку" біля Центрального залізничного вокзалу.
Коли мова зайшла про соціологічні опитування щодо перспектив Януковича і Ющенка, а фонд "Демократичні ініціативи" вперто прогнозував перемогу суперників Тігіпка, я сказав йому, що знаю директора Фонду Ілька Кучеріва з 1990 року. На що Тігіпко поцікавився: а чи можеш запропонувати Ількові мільйон за те, що він у межах похибки соцопитувань вивів уперед Януковича у другому турі.
Я спитав: "А це як можливо - "спонсорувати" мільйон?"
У відповідь почув схему: 333 тисячі можеш взяти і відвезти Ількові просто зараз. 333 тисячі - коли він дасть за пару днів до другого туру відсотка півтора на користь Януковича.
І 333 тисячі - коли "Демократичні ініціативи" оголосять наживо по телебаченню його перемогу за підсумками Національного екзит-полу після закриття виборчих дільниць 21 листопада 2004 року. А ЦВК потім, мовляв, теж "не схибить".
Поїхав я до Ілька. Ми зустрілися просто неба на розі вулиці Волоської та Іллінської. Дослівно переказав пропозицію.
Логіка моїх дій була простою. По-перше, це не моя пропозиція. По-друге, Ющенко - не мій кумир.
По-третє, гроші пропонують моєму другу.
Про те, що все серйозно, - жодного сумніву. Цей банкір сказав - банкір зробив, людина слова.
Ми знали, що він здатен заплатити мільйон, бо керує штабом чинного прем'єра. І завтра сам може очолити уряд. Ціна питання - мільйон доларів. Лише за півтора відсотка - яка дрібниця, бо все в межах похибки.
Вислухавши пропозицію, Ілько Кучерів сказав: "Ні!" М'яко і без емоцій...".
Власне, на цьому захоплива мемуарістична розповідь Понамарчука закінчується.
"Українська правда" зателефонувала до Понамарчука та отримала підтвердження, що все викладене у журналі є правдою.
"Коли ми зустрічалися з Тігіпком, то під час розмови зайшла мова про соцдослідження. І Тігіпко запитує: "Янукович постійно відстає від Ющенка в межах похибки, тому чи не могли би вони зробити так, щоб Янукович в межах похибки, але випереджав Ющенка? Мова йшла не про те, щоб докидати Януковичу 10%, а лише в межах похибки поставити його вперед", - зазначив Понамарчук.
Він також не згодний, що публікація кидає тінь на нинішнього віце-прем'єра з економічних реформ: "Це матеріал не "за" чи "проти" Тігіпка, це публікація пам'яті Ілька".
На питання, що робитиме Понамарчук, якщо Тігіпко вирішить подати до суду, він відповів: "Хай позивається, але сказане мною є абсолютною правдою".
У понеділок, 2 серпня "Українська правда" звернулася по коментар до самого Тігіпка, але протягом цих днів жодної реакції не отримала.
Як відомо, на виборах 2004 року соціологія була одним з фактором недовіри до дій тієї влади.
Так, Національний екзит-пол за підсумками першого туру, проведений методом анонімного опитування, показав перемогу Ющенка над Януковичем 44,4% проти 38,0%.
Після цього Центрвиборчком понад тиждень не міг "дорахувати" бюлетені, але в підсумку також змушений був оголосити перемогу Ющенка з різницею в 0,6%.
Власне, як зараз випливає зі слів Понамарчука, після цих подій Тігіпко і звернувся до нього з пропозицією за мільйон доларів підкупити Національний екзит-пол.
Але і в другому турі опитування, організоване Ільком Кучерівим, показало перевагу Ющенка над Януковичем 53,7% проти 43,3%. Ці дані відрізнялися від офіційних показників Центрвиборчкому під керівництвом Сергія Ківалова, який віддав перевагу Януковичу з різницею 2,9%.
Після цього почалася Помаранчева революція, а Верховний суд визнав недійсним голосування в другому турі в зв'язку з неможливістю встановити його результат через чисельні фальсифікації.
Сьогодні ж виходить, що демократична історія 2004 року відбулася серед іншого і завдяки тому, що Ілько Кучерів не спокусився на мільйон доларів від Сергія Тігіпка.
На БЮТівців завели справу за листівки проти влади?
МВС в Черкаській області порушило кримінальну справу за фактом незаконного втручання в діяльність вищих керівників держави.
Про це заявила начальник відділу зв'язків з громадськістю ГУ МВС в області Наталія Таран, повідомляє Обком з посиланням на Українські новини.
За її словами, кримінальну справу порушено за ознаками ч.1 ст. 344 (втручання в діяльність державного діяча) Кримінального кодексу.
Крім того, міліція порушила кримінальну справу за фактом помилкового повідомлення про мінування офісу Черкаської облорганізації партії "Батьківщина" в Черкаській області.
Справу порушено за ознаками ч.1 ст. 259 (завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху або інших дій, що загрожують загибеллю людей або іншими тяжкими наслідками) Кримінального кодексу.
Водночас, як повідомляє департамент зв'язків з громадськістю Черкаського УМВС, кримінальну справу порушено за фактом неправдивого повідомлення про замінування та виявлення друкованої продукції незрозумілого походження.
Як відомо, раніше БЮТ заявляв, що міліція провела обшук в офісі Черкаської облорганізації "Батьківщини".
У міліції заявили, що прибули в офіс після інформації про замінування сусіднього приміщення.
У результаті обшуку співробітники міліції знайшли в приміщенні офісу листівки, спрямовані проти проекту Податкового кодексу, а також проти підвищення з 1 серпня цін на газ.
Про це заявила начальник відділу зв'язків з громадськістю ГУ МВС в області Наталія Таран, повідомляє Обком з посиланням на Українські новини.
За її словами, кримінальну справу порушено за ознаками ч.1 ст. 344 (втручання в діяльність державного діяча) Кримінального кодексу.
Крім того, міліція порушила кримінальну справу за фактом помилкового повідомлення про мінування офісу Черкаської облорганізації партії "Батьківщина" в Черкаській області.
Справу порушено за ознаками ч.1 ст. 259 (завідомо неправдиве повідомлення про підготовку вибуху або інших дій, що загрожують загибеллю людей або іншими тяжкими наслідками) Кримінального кодексу.
Водночас, як повідомляє департамент зв'язків з громадськістю Черкаського УМВС, кримінальну справу порушено за фактом неправдивого повідомлення про замінування та виявлення друкованої продукції незрозумілого походження.
Як відомо, раніше БЮТ заявляв, що міліція провела обшук в офісі Черкаської облорганізації "Батьківщини".
У міліції заявили, що прибули в офіс після інформації про замінування сусіднього приміщення.
У результаті обшуку співробітники міліції знайшли в приміщенні офісу листівки, спрямовані проти проекту Податкового кодексу, а також проти підвищення з 1 серпня цін на газ.
Суд зажадав від Януковича довести компетентність Хорошковського
Суд переніс на 12 серпня слухання за позовом каналу "TBi" про визнання незаконним призначення Валерія Хорошковського членом Вищої ради юстиції.
Як відомо, "TBi" подав позов до президента Віктора Януковича про визнання незаконним його указу від 31 травня 2010 про призначення членом ВРЮ Хорошковського.
Суд у ході засідання в четвер заслухав виступ доповідача у справі, пояснення представника позивача Юрія Крайняка і дослідив матеріали справи, повідомляє Обком з посиланням на Українські новини.
Крайняк в ході дачі пояснень мотивував вимогу скасувати вищевказаний указ тим, що, на його думку, він порушує закон про Вищу раду юстиції, який передбачає, що особа, яка може бути рекомендована на посаду члена ВРЮ, повинна мати досвід роботи в галузі права не менше 10 років.
При цьому Крайняк вважає, що Хорошковський не має такого стажу роботи у зазначеній галузі.
Крім того, суд витребував від глави держави оригінал указу про призначення Хорошковського, задовольнивши клопотання представника позивача.
Також суд на свій розсуд витребував від Януковича докази роботи Хорошковського у галузі права, згідно з яким глава СБУ був призначений на посаду члена Вищої ради юстиції.
Як відомо, "TBi" подав позов до президента Віктора Януковича про визнання незаконним його указу від 31 травня 2010 про призначення членом ВРЮ Хорошковського.
Суд у ході засідання в четвер заслухав виступ доповідача у справі, пояснення представника позивача Юрія Крайняка і дослідив матеріали справи, повідомляє Обком з посиланням на Українські новини.
Крайняк в ході дачі пояснень мотивував вимогу скасувати вищевказаний указ тим, що, на його думку, він порушує закон про Вищу раду юстиції, який передбачає, що особа, яка може бути рекомендована на посаду члена ВРЮ, повинна мати досвід роботи в галузі права не менше 10 років.
При цьому Крайняк вважає, що Хорошковський не має такого стажу роботи у зазначеній галузі.
Крім того, суд витребував від глави держави оригінал указу про призначення Хорошковського, задовольнивши клопотання представника позивача.
Також суд на свій розсуд витребував від Януковича докази роботи Хорошковського у галузі права, згідно з яким глава СБУ був призначений на посаду члена Вищої ради юстиції.
Хакери обматюкали Верховну Раду
Зловмисники створили неіснуючу web-сторінку з непристойною назвою, яка виводиться першою при запиті адреси веб-сторінки Верховної Ради в пошуковику Google.
При переході за посиланням "схожі" відкривався перелік з назвами сайтів парламентських фракцій і посилання на статтю в "Дзеркалі тижня" від 2007 року з аналізом передвиборних обіцянок.
В інших великих пошукових системах така ситуація не спостерігається.
Станом на 19:00 сторінка з непристойною назвою не відкривалася.
"Google як пошукова система індексує весь вміст інтернету, але не є творцем контенту, а лише відображає - як у дзеркалі - реальну ситуацію в мережі", - сказав "Інтерфакс-Україна" менеджер з розвитку бізнесу Google в Україні Дмитро Шоломко.
"Ми не забираємо з результатів пошуку будь-які сайти, така ручна робота просто нереальна, з огляду на обсяг інформації, яку індексує Google", - додав він.
На думку Шоломка, навіть якщо б пошукові системи виключали будь-які сайти з результатів пошуку, контент все одно залишився би в інтернеті, а щоб видалити його повністю, треба звертатися до веб-майстрів цих сторінок, інтернет-провайдерів або ISP хостингу.
"У даному випадку мова йде про класичну хаккерску атаку, і проблему повинні і напевно вирішать люди, які відповідають за даний сайт. Як тільки це відбудеться, інформація автоматично буде видалена з результатів пошуку", - сказав Шлемко.
При цьому представник компанії підкреслив, що Google жодною мірою не розділяє думки, висловлені на подібних сайтах.
При переході за посиланням "схожі" відкривався перелік з назвами сайтів парламентських фракцій і посилання на статтю в "Дзеркалі тижня" від 2007 року з аналізом передвиборних обіцянок.
В інших великих пошукових системах така ситуація не спостерігається.
Станом на 19:00 сторінка з непристойною назвою не відкривалася.
"Google як пошукова система індексує весь вміст інтернету, але не є творцем контенту, а лише відображає - як у дзеркалі - реальну ситуацію в мережі", - сказав "Інтерфакс-Україна" менеджер з розвитку бізнесу Google в Україні Дмитро Шоломко.
"Ми не забираємо з результатів пошуку будь-які сайти, така ручна робота просто нереальна, з огляду на обсяг інформації, яку індексує Google", - додав він.
На думку Шоломка, навіть якщо б пошукові системи виключали будь-які сайти з результатів пошуку, контент все одно залишився би в інтернеті, а щоб видалити його повністю, треба звертатися до веб-майстрів цих сторінок, інтернет-провайдерів або ISP хостингу.
"У даному випадку мова йде про класичну хаккерску атаку, і проблему повинні і напевно вирішать люди, які відповідають за даний сайт. Як тільки це відбудеться, інформація автоматично буде видалена з результатів пошуку", - сказав Шлемко.
При цьому представник компанії підкреслив, що Google жодною мірою не розділяє думки, висловлені на подібних сайтах.
В УДО так і не побачили, як охорона Януковича заламала журналіста
За результатами службового розслідування жодних порушень в діях співробітників УДО, які застосували силу до журналіста Сергія Андрушка, не встановлено.
Про це йдеться у відповіді Управління державної охорони на інформаційний запит "Української правди".
"По подіям, які мали місце 15 червня 2010 року під час проведення охоронного заходу при відвідуванні посадовими особами, щодо яких здійснюється державна охорона, виставки Агро-2010, Управлінням держохорони України проведено службове розслідування. В діях військовослужбовців порушення вимог чинного законодавства не встановлено", - йдеться у відповіді УДО.
В документі також зазначається, що військовою прокуратурою Центрального регіону України було проведено перевірку в порядку статті 97 КПК.
"У ході перевірки фактів зловживання військовою службовою владою, або службовим становищем, перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень та недбалого ставлення до військової служби з боку військовослужбовців УДО не встановлено", - зазначається в повідомленні.
Також в документі повідомляється, що 13 липня Військова прокуратура центрального регіону винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо військовослужбовців УДО за зловживання владою або службовим становищем, якщо таке діяння заподіяло істотну шкоду, умисне вчинення дій, які виходять за межі наданих повноважень.
Раніше заступник глави адміністрації президента Ганна Герман заявляла, що за результатами розслідування будуть зроблені "жорсткі висновки".
"16 липня завершується службове розслідування цього інциденту і будуть зроблені жорсткі висновки", - заявляла Герман.
Про це йдеться у відповіді Управління державної охорони на інформаційний запит "Української правди".
"По подіям, які мали місце 15 червня 2010 року під час проведення охоронного заходу при відвідуванні посадовими особами, щодо яких здійснюється державна охорона, виставки Агро-2010, Управлінням держохорони України проведено службове розслідування. В діях військовослужбовців порушення вимог чинного законодавства не встановлено", - йдеться у відповіді УДО.
В документі також зазначається, що військовою прокуратурою Центрального регіону України було проведено перевірку в порядку статті 97 КПК.
"У ході перевірки фактів зловживання військовою службовою владою, або службовим становищем, перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень та недбалого ставлення до військової служби з боку військовослужбовців УДО не встановлено", - зазначається в повідомленні.
Також в документі повідомляється, що 13 липня Військова прокуратура центрального регіону винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо військовослужбовців УДО за зловживання владою або службовим становищем, якщо таке діяння заподіяло істотну шкоду, умисне вчинення дій, які виходять за межі наданих повноважень.
Раніше заступник глави адміністрації президента Ганна Герман заявляла, що за результатами розслідування будуть зроблені "жорсткі висновки".
"16 липня завершується службове розслідування цього інциденту і будуть зроблені жорсткі висновки", - заявляла Герман.
Система солідарного соцстраху: корупція, неефективність і паразитування
Таке солодке слово – «контроль»… Чому поєднали тимчасову втрату працездатності з витратами на поховання?.. Ми всі платимо за безвідповідальність олігархів... Знизу вгору формується потік хабарів…
В останні дні парламентської сесії депутати, дружно голосуючи один за десятьох, прийняли в цілому закон «Про збір та облік єдиного соціального внеску».
Позитивом цього закону можна вважати те, що приймати контролерів (та готувати звіти) потрібно буде не з чотирьох фондів обов’язкового державного соціального страхування, а лише з одного. З Пенсійного фонду, який виконуватиме функцію адміністрування єдиного соціального внеску. Правда, цей позитив є одночасно й негативом цього закону, бо навряд чи платники податків воліли б бачити зайвих контролерів у себе, і з радістю готові були б здавати всі свої звіти, у тому числі щодо єдиного соціального внеску, до податкової інспекції. Офіційним аргументом проти цього було те, що, мовляв, податківці повинні мати справу лише з податками, а сплату соціальних внесків мають контролювати представники системи соціального страхування. Аргумент, прямо скажемо, не дуже переконливий. Чому це контролювати сплату податків податківці можуть, а сплату єдиного внеску на обов’язкове державне соціальне страхування – ну ніяк? Чому це в Грузії взагалі ліквідували всі фонди обов’язкового державного соціального страхування, і, встановивши ставку податку на доходи фізичних осіб у розмірі 20%, держава перебрала на себе обов’язки соціального страхування громадян, а в Україні податківці не можуть контролювати сплату єдиного соціального внеску? Невже податківці не спроможні зробити це настільки ж відповідально й коректно, як це робитимуть «пенсіонники»?
Чому ж так опираються наші державні мужі тому, аби до платників податків ходили лише податківці, і чому без представників Пенсійного фонду їм (не нам) ніяк не обійтись.
Солодка ця справа – «контроль»
У реальності причина блокування простого та очевидного рішення – щоб був єдиний в Україні орган, якому б платники податків здавали звіти щодо сплати податків та обов’язкових зборів, і щоб лише представники цього органу здійснювали перевірки, – досить банальна. У чому полягає вага та значущість тієї чи іншої державної інституції в Україні? Вона залежить від того, скільки людей працює в ній, якими бюджетними коштами її керівники розпоряджаються. Чим більше там працює співробітників, тим більше тих, на кого здійснюється вплив і чий добробут залежать від чиновника. Чим більше бюджетних коштів проходить через цю контору, тим більше прилипає до різних ручок, які ніколи нічого не крали.
А пам’ятаєте, як побудована система відносин у органах, які в Україні виконують контрольні функції? Правильно, знизу вгору, всупереч усім законам фізики, з кабінетів районного рівня – до обласного і потім так до Печерських пагорбів сходяться джерельця коштів, які перетворюються в могутній потік хабарів. Зрозуміло, що приєднатися до цього благодатного процесу було і є головним завданням наших можновладців. Отже, позбавивши функцій нагляду за сплатою обов’язкового єдиного соціального внеску Пенсійний фонд, держава автоматично позбавила б величезну кількість людей можливості брати участь у цій дуже вдячній справі. Тут і так, виходячи з вимог часу, довелося майже повністю позбавляти контрольних функцій три інші фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування (на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання). А там стільки потрібних людей працювало…
Прийшовши до влади, нинішні політики просто «змушені» віддячувати корисним людям за їхню невтомну працю під час виборів. І тому розставити їх потрібно на тих посадах, які дають їм змогу власне фінансове становище поправити і про своїх благодійників не забувати. Отже, позбавити функцій контролю за сплатою єдиного соціального внеску ще й Пенсійний фонд ніяк неможливо.
Нам, щоправда, можуть з обуренням заперечити – мовляв, ці фонди загальнообов’язкового страхування представляють не тільки інтереси державних чиновників. У їх наглядові ради на паритетних засадах входять також представники роботодавців і профспілок, котрі захищають інтереси найманих працівників.
Розповідь про наших профспілкових захисників, то окрема справа, причому бажано без присутності якщо не жінок, то принаймні дітей. Тому поговоримо краще про те, кого ж і що захищають наші фонди соціального страхування.
Солідарність – forever
Слід зразу зазначити, що діяльність усіх цих фондів соціального страхування базується на так званому принципі солідарності. Внески до них змушені робити всі, причому в різних обсягах, а отримувати – теж начебто мають усі, але в обсягах туманних, тобто кому як пощастить. Нам можуть розповісти, що це, мовляв, в основному роботодавці платять, а не наймані працівники.
Але ми маємо пам’ятати, що закони фізики в більшості випадків все ж таки діють. Якщо десь меншає, то в іншому місці додається, і навпаки. Тобто якби ці внески роботодавцями не сплачувалися, то вони могли б на цю суму збільшити зарплату своїм найманим працівникам.
А це, у свою чергу, означає: внески до тих фондів сплачуються таки з наших з вами кишень.
А навіщо, власне, нам ті фонди потрібні, і якщо потрібні, то чи всі?
Сумні пенсійні справи
Почнемо з Пенсійного фонду.
Усі роботодавці перераховують за кожного найманого працівника обов’язкові внески, за рахунок яких виплачуються пенсії всім сьогоднішнім пенсіонерам. Це так працює принцип солідарності поколінь. У тій чи інші формі забезпеченням принципу солідарності в більшості країн світу опікується держава.
Це може здійснюватися шляхом, яким пішла Грузія, де держава прийняла на себе пряму відповідальність щодо дотримання солідарності поколінь. Так це було, до речі, і за Радянського Союзу. Солідарність поколінь може забезпечуватися також за рахунок формування певного державного чи напівдержавного фонду, який відповідатиме за збирання коштів у солідарну пенсійну систему. Є країни, у яких формально солідарної пенсійної системи взагалі немає. Наприклад, у Чилі… Ну а з пострадянських країн таким шляхом пішов Казахстан. Кожний громадянин, досягши працездатного періоду починає самостійно, або на певних паритетних засадах з роботодавцем, накопичувати кошти на своєму пенсійному рахунку в пенсійному фонді чи здійснювати довічне страхування життя в страховій компанії. Хоча, відмовившись від солідарної системи, потрібно усвідомлювати, що в разі затяжної фінансової кризи й відповідного знецінення майже всіх видів цінних паперів, навіть «супернадійних», пенсійні заощадження на рахунках у пенсійних фондах можуть скоротитись у рази.
А це означатиме відповідне скорочення пенсій, які зможе отримувати пенсіонер. І плакатися йому буде вже нікому.
Є чимало країн, де діє змішана система: одночасно з певними відрахуваннями до солідарної системи формуються й особисті заощадження в тих самих пенсійних фондах, у страхових компаніях чи на банківських рахунках. І питання полягає лише в співвідношенні цих двох складників.
Україна пішла третім шляхом. У нас формально передбачена трирівнева пенсійна система. Перший, основний, рівень передбачає відрахування до солідарної системи, за функціонування якої відповідає Пенсійний фонд України. Другий рівень – це персональні рахунки, на які мали б іти певні відрахування, що надходять до Пенсійного фонду, зрозуміло, в межах профіциту (тобто надходження у вигляді обов’язкових внесків мають бути більші, ніж виплати пенсіонерам). Ну а третій рівень – це ті самі пенсійні фонді та компанії зі страхування життя.
Наскільки в нашій країні солідарність поколінь діє і наскільки пенсіонерам вистачає нашої солідарності, тема окрема, лише зазначимо, що на цей рік загальний бюджет Пенсійного фонду України затверджено в розмірі 192 млрд. грн. З яких майже 68 млрд.має надійти з державного бюджету. Причому 34 млрд. з них – це кошти, пов’язані зі сплатою пенсій за окремими пенсійними програмами, вони не мають відношення до зобов’язань солідарної системи. Ще 4,4 млрд. грн. виплачується з бюджету на пенсійне забезпечення працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, та членів їхніх сімей (так за наш з вами рахунок багатіють власники гірничорудних та вугільних копалень). А ще 29,6 млрд. грн. – це чистий дефіцит Пенсійного фонду, який з кожним роком лише зростає. Більш того, крім цього законодавчо визначеного дефіциту з державного бюджету щорічно Пенсійному фонду даються тимчасові кредити, які потім списуються, бо він їх усе рівно не має з чого повертати. Тобто справжній дефіцит ще більший.
Як бачимо, навіть функцію солідарної системи Пенсійний фонд самостійно виконувати не може. І по великому секрету скажу, що в осяжному проміжку часі (тобто протягом наступного десятиріччя) виконуватиме не зможе. У зв’язку з цим розповідати байки, що ось, мовляв, уже дуже скоро і в нас Пенсійний фонд почне здійснювати відрахування на персональні пенсійні рахунки, можуть лише особи або не дуже професійні, або не дуже порядні.
Тож маємо чітко визначитися, що ми хочемо мати: солідарну систему, систему персональних рахунків у приватних пенсійних фондах чи змішану систему. Очевидно, що в певних обсягах солідарність нам необхідна, якщо ми, звісно, не бажаємо опуститися до рівня Туркменистану часів Ніязова, коли солідарна пенсійна система була ліквідована, при цьому систему приватних пенсійних фондів не створили й пенсіонери могли сподіватись лише на допомогу дітей та родичів.
Але якщо вона все ж таки нам необхідна, то потрібно визначити, чи потрібен для цього Пенсійний фонд, який усе одно самостійно забезпечувати солідарну функцію не спроможний, не кажучи вже про якісь там персональні пенсійні рахунки в ньому.
Чи не варто тоді чесно визнати, що повністю солідарну функцію пенсійної системи має взяти на себе держава?
І якщо цю функцію вона таки змушена брати на себе, а ми при цьому хочемо зберегти Пенсійний фонд, то, може, доцільно змінювати функції, які ми покладаємо на нього як головний державний інститут у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування?
Чи отримували ви допомогу з безробіття?
Наступним за важливістю в системі соцстраху в нас вважається страхування на випадок безробіття. Так, за минулий рік дохідна частина бюджету Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (з урахуванням залишку 2008 року) становила 6 150,2 млн. грн. Загалом на фінансування соціальних послуг та матеріального забезпечення було спрямовано 4863,8 млн., а загальні видатки фонду на виконання у 2009 році статутних завдань становили 5947,4 млн. грн. Як бачимо, кошти, що обертаються в системі цього фонду, порівняно з Пенсійним фондом, незрівнянно менші.
Не знаю як хто, але я жодного разу до цього фонду по допомогу не звертався і звертатися не збираюсь. Як то кажуть у народі, овчинка вичинки не варта. Зусилля, які потрібно спрямувати на отримання цієї допомоги, доречніше використати на пошук нової роботи. Але з точки зору інтересів мільйонів пересічних громадян очевидно, що цей складник соціального страхування все ж таки потрібен. Я навіть готовий погодитися з тим, що нехай і з мене беруть кошти, які потім віддають безробітним.
Але тут є проблема. Крім виплати допомоги з безробіттю, яку здійснюють органи державної служби зайнятості, цей фонд витрачає ще купу зокрема й моїх коштів на справи, якими б мала опікуватися держава. І з цим би я ще змирився. Але витрати на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції фонду, її робочих органів, Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, управління фондом сягнули 846,3 млн. грн. А ще на створення умов прийому та надання соціальних послуг робочими органами виконавчої дирекції фонду у 2009 році потрачено 99,2 млн.
Тобто витрати на утримання всієї цієї системи становили майже 16% усіх витрачених фондом коштів.
І ці кошти витягнуто з кишень кожного з нас. При такій ефективності роботи цього, може, варто, аби цієї солідарною функцією все ж таки опікувалася держава або той таки Пенсійний фонд, який у цьому разі доцільно перетворити на Загальнонаціональний фонд соціального страхування?
Але далі ще веселіше...
Втратити працездатність, народитись і померти
Ще однією цікавою установою, яка непогано почувається за наш з вами рахунок, є Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.
Витратна частина бюджету фонду за 2007 рік становить 5255,1 млн. грн. Звіти про свою діяльність за 2008 та 2009 роки фонд чомусь не вважає необхідним оприлюднювати.
Фактичні витрати на всі види допомоги за 2007 рік становлять 3849,6 млн. грн. Витрати на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності за 2007 рік становили 2 962,5 млн., з вагітності та пологів – 854,2 млн., з поховання – 32,9 млн.
Для реалізації програм відділень фонду щодо відновлення здоров’я застрахованих осіб і членів їхніх сімей у 2007 році використано 1102, 6 млн. грн.
На закупівлю 266017 путівок до санаторно-курортних закладів, у тому числі 29943 до реабілітаційних відділень, пішло 707,4 млн. грн.
У 2007 році за рахунок коштів фонду здійснювалося часткове фінансування 182 санаторіїв-профілакторіїв на загальну суму 96,7 млн. грн., у тому числі на 47,6 млн. – санаторіїв-профілакторіїв вищих навчальних та професійно-технічних закладів. За рахунок цих коштів поліпшили своє здоров’я понад 156 тисяч застрахованих осіб та членів їхніх родин, у тому числі 70,3 тисячі студентів.
На часткове фінансування дитячих оздоровчих закладів за рахунок коштів фонду використано 118,6 млн. грн. Завдяки коштам фонду, передбаченим на часткове покриття суми вартості путівок до дитячих оздоровчих закладів (у частині вартості набору продуктів харчування, лікування та культурного обслуговування), оздоровлено 342,4 тис. дітей застрахованих осіб.
Скажу чесно, я ніколи не міг зрозуміти, яким чином поєднали тимчасову втрату працездатності з витратами на поховання. Це все ж таки, як на мене, більше справа пенсіонників. Бо якщо застрахована особа померла, то їй уже точно не потрібно платити пенсію. І як це не цинічно звучить, але витрати Пенсійного фонду в цьому разі обмежаться лише компенсацією витрат на поховання.
Узагалі діяльність цього фонду не може не дивувати. Ну хто може пояснити, чому в цілому правильне державне рішення виплачувати допомогу при народженні дитини має покриватися за рахунок солідарної системи, а не за державний кошт? Держава з року в рік не повністю компенсує витрати фонду на це. Але й це півбіди.
Та ось хто зможе пояснити, яке відношення до тимчасової втрати працездатності, народження та поховання має щорічне фінансування фондом оздоровлення дітей у дитячих оздоровчих закладах, позашкільного обслуговування дітей та дитячо-юнацьких спортивних шкіл? А якщо додати ще 485 млн., витрачених на забезпечення діяльності цього фонду, то виявиться, що понад чверть витрат за наш з вами рахунок не маю стосунку до цілей, заради яких формально цей фонд створено. Чому тоді ми маємо їх оплачувати?
Чи мали ви нещасні випадки на будівництві?
Скажу відверто, найбільшу «радість», яка оплачується за наш з вами рахунок, у мене викликає діяльність Фонду загальнообов’язкового державного соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Звітувати щодо своєї діяльності цей фонд взагалі вважає зайвим, тому встановити, скільки грошей звідти йде застрахованим особам, а скільки тратять на себе гарних та вродливих його працівники, на жаль, неможливо. Але річ не в цьому. Вдумаємося, у чому полягає сенс його діяльності.
Залежно від визначеного фондом ризику нещасного випадку підприємства сплачують за своїх працівників певну суму від фонду заробітної плати. А потім у разі настання нещасного випадку щось виплачується постраждалим. Але якщо ступінь ризику визначено неправильно і підприємство заплатило меншу суму, ніж ту, яку мало б платити, то це означає, що покриття безвідповідальності роботодавця, який не запобіг нещасному випадку, покриваються за наш з вами рахунок. Уявляєте, який простір для «взаєморозуміння» між чиновниками цього фонду і підприємцями? Особливо про це доводиться згадувати, враховуючи, що більшість нещасних випадків трапляється на приватних підприємствах у сфері будівництва, у вугільній та металургійній галузях. Тобто там, де майже все перебуває в приватних руках. Таким чином, громадяни змушені солідарно покривати витрати, які виникають у зв’язку з недостатнім фінансуванням бізнесменами заходів, що унеможливлюють нещасні випадки. Тобто приватним власникам дістаються прибутки, а нам з вами витрати.
Крім того, компенсація, яку виплачують постраждалим чи їхнім рідним, є відверто мізерною, що робить просто невигідним для роботодавців фінансувати заходи безпеки на виробництві. Життя та здоров’я пересічних громадян надто мало коштує, аби про це турбуватися.
От якби сума, яку потрібно сплачувати, наприклад, у зв’язку з загибеллю працівника на виробництві, сягала хоча б 500 – 700 тисяч доларів, то сам власник підприємства бігав би й бив морди тим, хто не дотримується правил безпеки.
Навіщо нам така солідарність?
Які ж напрошуються висновки. По-перше, система соцстраху, і це головне, насправді не забезпечує реальну соціальну захищеність громадян.
По-друге, вона побудована таким чином, що зобов’язання щодо захисту держава часто надає безвідповідально, а оплачувати їх змушує нас. Причому проголошується такий рівень зобов’язань, які взагалі неможливо виконати в межах солідарної системи.
По-третє, вона обтяжена виконанням функцій, яких взагалі не повинно бути в межах солідарної системи. Громадян змушують оплачувати рахунки держави та приватних компаній... Це, у свою чергу, призводить до встановлення настільки високих внесків у цю солідарну систему, що провокує масове бажання уникнути їх сплати взагалі.
По-четверте, абсурдно великий розмір солідарної системи й великий, відповідно, обсяг внесків унеможливлюють розвиток приватного соціального страхування.
По-п’яте, у межах солідарної системи нас змушують оплачувати діяльність величезної кількості людей, котрі часто дублюють діяльність одне одного або виконують функції, які може й повинна взяти на себе держава.
Усе це зумовлює жорстке несприйняття цієї солідарної системи й недовіру до неї з боку як громадян, так і бізнесу.
Отже, в такому вигляді наша система соцстраху не може дати реального соціального захисту населенню. Більш того, вона провокує суттєве погіршення умов ведення підприємницької діяльності, корупцію, падіння добробуту громадян. Це шлях у нікуди. Чим скоріше це зрозуміє наш політичний істеблішмент і суспільство загалом, тим швидше ми зможемо вилізти з тієї прірви, у яку нас загнав соціальний популізм, демагогія, корупція і непрофесіоналізм.
Борис Кушнірук
В останні дні парламентської сесії депутати, дружно голосуючи один за десятьох, прийняли в цілому закон «Про збір та облік єдиного соціального внеску».
Позитивом цього закону можна вважати те, що приймати контролерів (та готувати звіти) потрібно буде не з чотирьох фондів обов’язкового державного соціального страхування, а лише з одного. З Пенсійного фонду, який виконуватиме функцію адміністрування єдиного соціального внеску. Правда, цей позитив є одночасно й негативом цього закону, бо навряд чи платники податків воліли б бачити зайвих контролерів у себе, і з радістю готові були б здавати всі свої звіти, у тому числі щодо єдиного соціального внеску, до податкової інспекції. Офіційним аргументом проти цього було те, що, мовляв, податківці повинні мати справу лише з податками, а сплату соціальних внесків мають контролювати представники системи соціального страхування. Аргумент, прямо скажемо, не дуже переконливий. Чому це контролювати сплату податків податківці можуть, а сплату єдиного внеску на обов’язкове державне соціальне страхування – ну ніяк? Чому це в Грузії взагалі ліквідували всі фонди обов’язкового державного соціального страхування, і, встановивши ставку податку на доходи фізичних осіб у розмірі 20%, держава перебрала на себе обов’язки соціального страхування громадян, а в Україні податківці не можуть контролювати сплату єдиного соціального внеску? Невже податківці не спроможні зробити це настільки ж відповідально й коректно, як це робитимуть «пенсіонники»?
Чому ж так опираються наші державні мужі тому, аби до платників податків ходили лише податківці, і чому без представників Пенсійного фонду їм (не нам) ніяк не обійтись.
Солодка ця справа – «контроль»
У реальності причина блокування простого та очевидного рішення – щоб був єдиний в Україні орган, якому б платники податків здавали звіти щодо сплати податків та обов’язкових зборів, і щоб лише представники цього органу здійснювали перевірки, – досить банальна. У чому полягає вага та значущість тієї чи іншої державної інституції в Україні? Вона залежить від того, скільки людей працює в ній, якими бюджетними коштами її керівники розпоряджаються. Чим більше там працює співробітників, тим більше тих, на кого здійснюється вплив і чий добробут залежать від чиновника. Чим більше бюджетних коштів проходить через цю контору, тим більше прилипає до різних ручок, які ніколи нічого не крали.
А пам’ятаєте, як побудована система відносин у органах, які в Україні виконують контрольні функції? Правильно, знизу вгору, всупереч усім законам фізики, з кабінетів районного рівня – до обласного і потім так до Печерських пагорбів сходяться джерельця коштів, які перетворюються в могутній потік хабарів. Зрозуміло, що приєднатися до цього благодатного процесу було і є головним завданням наших можновладців. Отже, позбавивши функцій нагляду за сплатою обов’язкового єдиного соціального внеску Пенсійний фонд, держава автоматично позбавила б величезну кількість людей можливості брати участь у цій дуже вдячній справі. Тут і так, виходячи з вимог часу, довелося майже повністю позбавляти контрольних функцій три інші фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування (на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання). А там стільки потрібних людей працювало…
Прийшовши до влади, нинішні політики просто «змушені» віддячувати корисним людям за їхню невтомну працю під час виборів. І тому розставити їх потрібно на тих посадах, які дають їм змогу власне фінансове становище поправити і про своїх благодійників не забувати. Отже, позбавити функцій контролю за сплатою єдиного соціального внеску ще й Пенсійний фонд ніяк неможливо.
Нам, щоправда, можуть з обуренням заперечити – мовляв, ці фонди загальнообов’язкового страхування представляють не тільки інтереси державних чиновників. У їх наглядові ради на паритетних засадах входять також представники роботодавців і профспілок, котрі захищають інтереси найманих працівників.
Розповідь про наших профспілкових захисників, то окрема справа, причому бажано без присутності якщо не жінок, то принаймні дітей. Тому поговоримо краще про те, кого ж і що захищають наші фонди соціального страхування.
Солідарність – forever
Слід зразу зазначити, що діяльність усіх цих фондів соціального страхування базується на так званому принципі солідарності. Внески до них змушені робити всі, причому в різних обсягах, а отримувати – теж начебто мають усі, але в обсягах туманних, тобто кому як пощастить. Нам можуть розповісти, що це, мовляв, в основному роботодавці платять, а не наймані працівники.
Але ми маємо пам’ятати, що закони фізики в більшості випадків все ж таки діють. Якщо десь меншає, то в іншому місці додається, і навпаки. Тобто якби ці внески роботодавцями не сплачувалися, то вони могли б на цю суму збільшити зарплату своїм найманим працівникам.
А це, у свою чергу, означає: внески до тих фондів сплачуються таки з наших з вами кишень.
А навіщо, власне, нам ті фонди потрібні, і якщо потрібні, то чи всі?
Сумні пенсійні справи
Почнемо з Пенсійного фонду.
Усі роботодавці перераховують за кожного найманого працівника обов’язкові внески, за рахунок яких виплачуються пенсії всім сьогоднішнім пенсіонерам. Це так працює принцип солідарності поколінь. У тій чи інші формі забезпеченням принципу солідарності в більшості країн світу опікується держава.
Це може здійснюватися шляхом, яким пішла Грузія, де держава прийняла на себе пряму відповідальність щодо дотримання солідарності поколінь. Так це було, до речі, і за Радянського Союзу. Солідарність поколінь може забезпечуватися також за рахунок формування певного державного чи напівдержавного фонду, який відповідатиме за збирання коштів у солідарну пенсійну систему. Є країни, у яких формально солідарної пенсійної системи взагалі немає. Наприклад, у Чилі… Ну а з пострадянських країн таким шляхом пішов Казахстан. Кожний громадянин, досягши працездатного періоду починає самостійно, або на певних паритетних засадах з роботодавцем, накопичувати кошти на своєму пенсійному рахунку в пенсійному фонді чи здійснювати довічне страхування життя в страховій компанії. Хоча, відмовившись від солідарної системи, потрібно усвідомлювати, що в разі затяжної фінансової кризи й відповідного знецінення майже всіх видів цінних паперів, навіть «супернадійних», пенсійні заощадження на рахунках у пенсійних фондах можуть скоротитись у рази.
А це означатиме відповідне скорочення пенсій, які зможе отримувати пенсіонер. І плакатися йому буде вже нікому.
Є чимало країн, де діє змішана система: одночасно з певними відрахуваннями до солідарної системи формуються й особисті заощадження в тих самих пенсійних фондах, у страхових компаніях чи на банківських рахунках. І питання полягає лише в співвідношенні цих двох складників.
Україна пішла третім шляхом. У нас формально передбачена трирівнева пенсійна система. Перший, основний, рівень передбачає відрахування до солідарної системи, за функціонування якої відповідає Пенсійний фонд України. Другий рівень – це персональні рахунки, на які мали б іти певні відрахування, що надходять до Пенсійного фонду, зрозуміло, в межах профіциту (тобто надходження у вигляді обов’язкових внесків мають бути більші, ніж виплати пенсіонерам). Ну а третій рівень – це ті самі пенсійні фонді та компанії зі страхування життя.
Наскільки в нашій країні солідарність поколінь діє і наскільки пенсіонерам вистачає нашої солідарності, тема окрема, лише зазначимо, що на цей рік загальний бюджет Пенсійного фонду України затверджено в розмірі 192 млрд. грн. З яких майже 68 млрд.має надійти з державного бюджету. Причому 34 млрд. з них – це кошти, пов’язані зі сплатою пенсій за окремими пенсійними програмами, вони не мають відношення до зобов’язань солідарної системи. Ще 4,4 млрд. грн. виплачується з бюджету на пенсійне забезпечення працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, та членів їхніх сімей (так за наш з вами рахунок багатіють власники гірничорудних та вугільних копалень). А ще 29,6 млрд. грн. – це чистий дефіцит Пенсійного фонду, який з кожним роком лише зростає. Більш того, крім цього законодавчо визначеного дефіциту з державного бюджету щорічно Пенсійному фонду даються тимчасові кредити, які потім списуються, бо він їх усе рівно не має з чого повертати. Тобто справжній дефіцит ще більший.
Як бачимо, навіть функцію солідарної системи Пенсійний фонд самостійно виконувати не може. І по великому секрету скажу, що в осяжному проміжку часі (тобто протягом наступного десятиріччя) виконуватиме не зможе. У зв’язку з цим розповідати байки, що ось, мовляв, уже дуже скоро і в нас Пенсійний фонд почне здійснювати відрахування на персональні пенсійні рахунки, можуть лише особи або не дуже професійні, або не дуже порядні.
Тож маємо чітко визначитися, що ми хочемо мати: солідарну систему, систему персональних рахунків у приватних пенсійних фондах чи змішану систему. Очевидно, що в певних обсягах солідарність нам необхідна, якщо ми, звісно, не бажаємо опуститися до рівня Туркменистану часів Ніязова, коли солідарна пенсійна система була ліквідована, при цьому систему приватних пенсійних фондів не створили й пенсіонери могли сподіватись лише на допомогу дітей та родичів.
Але якщо вона все ж таки нам необхідна, то потрібно визначити, чи потрібен для цього Пенсійний фонд, який усе одно самостійно забезпечувати солідарну функцію не спроможний, не кажучи вже про якісь там персональні пенсійні рахунки в ньому.
Чи не варто тоді чесно визнати, що повністю солідарну функцію пенсійної системи має взяти на себе держава?
І якщо цю функцію вона таки змушена брати на себе, а ми при цьому хочемо зберегти Пенсійний фонд, то, може, доцільно змінювати функції, які ми покладаємо на нього як головний державний інститут у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування?
Чи отримували ви допомогу з безробіття?
Наступним за важливістю в системі соцстраху в нас вважається страхування на випадок безробіття. Так, за минулий рік дохідна частина бюджету Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (з урахуванням залишку 2008 року) становила 6 150,2 млн. грн. Загалом на фінансування соціальних послуг та матеріального забезпечення було спрямовано 4863,8 млн., а загальні видатки фонду на виконання у 2009 році статутних завдань становили 5947,4 млн. грн. Як бачимо, кошти, що обертаються в системі цього фонду, порівняно з Пенсійним фондом, незрівнянно менші.
Не знаю як хто, але я жодного разу до цього фонду по допомогу не звертався і звертатися не збираюсь. Як то кажуть у народі, овчинка вичинки не варта. Зусилля, які потрібно спрямувати на отримання цієї допомоги, доречніше використати на пошук нової роботи. Але з точки зору інтересів мільйонів пересічних громадян очевидно, що цей складник соціального страхування все ж таки потрібен. Я навіть готовий погодитися з тим, що нехай і з мене беруть кошти, які потім віддають безробітним.
Але тут є проблема. Крім виплати допомоги з безробіттю, яку здійснюють органи державної служби зайнятості, цей фонд витрачає ще купу зокрема й моїх коштів на справи, якими б мала опікуватися держава. І з цим би я ще змирився. Але витрати на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції фонду, її робочих органів, Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, управління фондом сягнули 846,3 млн. грн. А ще на створення умов прийому та надання соціальних послуг робочими органами виконавчої дирекції фонду у 2009 році потрачено 99,2 млн.
Тобто витрати на утримання всієї цієї системи становили майже 16% усіх витрачених фондом коштів.
І ці кошти витягнуто з кишень кожного з нас. При такій ефективності роботи цього, може, варто, аби цієї солідарною функцією все ж таки опікувалася держава або той таки Пенсійний фонд, який у цьому разі доцільно перетворити на Загальнонаціональний фонд соціального страхування?
Але далі ще веселіше...
Втратити працездатність, народитись і померти
Ще однією цікавою установою, яка непогано почувається за наш з вами рахунок, є Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.
Витратна частина бюджету фонду за 2007 рік становить 5255,1 млн. грн. Звіти про свою діяльність за 2008 та 2009 роки фонд чомусь не вважає необхідним оприлюднювати.
Фактичні витрати на всі види допомоги за 2007 рік становлять 3849,6 млн. грн. Витрати на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності за 2007 рік становили 2 962,5 млн., з вагітності та пологів – 854,2 млн., з поховання – 32,9 млн.
Для реалізації програм відділень фонду щодо відновлення здоров’я застрахованих осіб і членів їхніх сімей у 2007 році використано 1102, 6 млн. грн.
На закупівлю 266017 путівок до санаторно-курортних закладів, у тому числі 29943 до реабілітаційних відділень, пішло 707,4 млн. грн.
У 2007 році за рахунок коштів фонду здійснювалося часткове фінансування 182 санаторіїв-профілакторіїв на загальну суму 96,7 млн. грн., у тому числі на 47,6 млн. – санаторіїв-профілакторіїв вищих навчальних та професійно-технічних закладів. За рахунок цих коштів поліпшили своє здоров’я понад 156 тисяч застрахованих осіб та членів їхніх родин, у тому числі 70,3 тисячі студентів.
На часткове фінансування дитячих оздоровчих закладів за рахунок коштів фонду використано 118,6 млн. грн. Завдяки коштам фонду, передбаченим на часткове покриття суми вартості путівок до дитячих оздоровчих закладів (у частині вартості набору продуктів харчування, лікування та культурного обслуговування), оздоровлено 342,4 тис. дітей застрахованих осіб.
Скажу чесно, я ніколи не міг зрозуміти, яким чином поєднали тимчасову втрату працездатності з витратами на поховання. Це все ж таки, як на мене, більше справа пенсіонників. Бо якщо застрахована особа померла, то їй уже точно не потрібно платити пенсію. І як це не цинічно звучить, але витрати Пенсійного фонду в цьому разі обмежаться лише компенсацією витрат на поховання.
Узагалі діяльність цього фонду не може не дивувати. Ну хто може пояснити, чому в цілому правильне державне рішення виплачувати допомогу при народженні дитини має покриватися за рахунок солідарної системи, а не за державний кошт? Держава з року в рік не повністю компенсує витрати фонду на це. Але й це півбіди.
Та ось хто зможе пояснити, яке відношення до тимчасової втрати працездатності, народження та поховання має щорічне фінансування фондом оздоровлення дітей у дитячих оздоровчих закладах, позашкільного обслуговування дітей та дитячо-юнацьких спортивних шкіл? А якщо додати ще 485 млн., витрачених на забезпечення діяльності цього фонду, то виявиться, що понад чверть витрат за наш з вами рахунок не маю стосунку до цілей, заради яких формально цей фонд створено. Чому тоді ми маємо їх оплачувати?
Чи мали ви нещасні випадки на будівництві?
Скажу відверто, найбільшу «радість», яка оплачується за наш з вами рахунок, у мене викликає діяльність Фонду загальнообов’язкового державного соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Звітувати щодо своєї діяльності цей фонд взагалі вважає зайвим, тому встановити, скільки грошей звідти йде застрахованим особам, а скільки тратять на себе гарних та вродливих його працівники, на жаль, неможливо. Але річ не в цьому. Вдумаємося, у чому полягає сенс його діяльності.
Залежно від визначеного фондом ризику нещасного випадку підприємства сплачують за своїх працівників певну суму від фонду заробітної плати. А потім у разі настання нещасного випадку щось виплачується постраждалим. Але якщо ступінь ризику визначено неправильно і підприємство заплатило меншу суму, ніж ту, яку мало б платити, то це означає, що покриття безвідповідальності роботодавця, який не запобіг нещасному випадку, покриваються за наш з вами рахунок. Уявляєте, який простір для «взаєморозуміння» між чиновниками цього фонду і підприємцями? Особливо про це доводиться згадувати, враховуючи, що більшість нещасних випадків трапляється на приватних підприємствах у сфері будівництва, у вугільній та металургійній галузях. Тобто там, де майже все перебуває в приватних руках. Таким чином, громадяни змушені солідарно покривати витрати, які виникають у зв’язку з недостатнім фінансуванням бізнесменами заходів, що унеможливлюють нещасні випадки. Тобто приватним власникам дістаються прибутки, а нам з вами витрати.
Крім того, компенсація, яку виплачують постраждалим чи їхнім рідним, є відверто мізерною, що робить просто невигідним для роботодавців фінансувати заходи безпеки на виробництві. Життя та здоров’я пересічних громадян надто мало коштує, аби про це турбуватися.
От якби сума, яку потрібно сплачувати, наприклад, у зв’язку з загибеллю працівника на виробництві, сягала хоча б 500 – 700 тисяч доларів, то сам власник підприємства бігав би й бив морди тим, хто не дотримується правил безпеки.
Навіщо нам така солідарність?
Які ж напрошуються висновки. По-перше, система соцстраху, і це головне, насправді не забезпечує реальну соціальну захищеність громадян.
По-друге, вона побудована таким чином, що зобов’язання щодо захисту держава часто надає безвідповідально, а оплачувати їх змушує нас. Причому проголошується такий рівень зобов’язань, які взагалі неможливо виконати в межах солідарної системи.
По-третє, вона обтяжена виконанням функцій, яких взагалі не повинно бути в межах солідарної системи. Громадян змушують оплачувати рахунки держави та приватних компаній... Це, у свою чергу, призводить до встановлення настільки високих внесків у цю солідарну систему, що провокує масове бажання уникнути їх сплати взагалі.
По-четверте, абсурдно великий розмір солідарної системи й великий, відповідно, обсяг внесків унеможливлюють розвиток приватного соціального страхування.
По-п’яте, у межах солідарної системи нас змушують оплачувати діяльність величезної кількості людей, котрі часто дублюють діяльність одне одного або виконують функції, які може й повинна взяти на себе держава.
Усе це зумовлює жорстке несприйняття цієї солідарної системи й недовіру до неї з боку як громадян, так і бізнесу.
Отже, в такому вигляді наша система соцстраху не може дати реального соціального захисту населенню. Більш того, вона провокує суттєве погіршення умов ведення підприємницької діяльності, корупцію, падіння добробуту громадян. Це шлях у нікуди. Чим скоріше це зрозуміє наш політичний істеблішмент і суспільство загалом, тим швидше ми зможемо вилізти з тієї прірви, у яку нас загнав соціальний популізм, демагогія, корупція і непрофесіоналізм.
Борис Кушнірук
Експерт: ПР «підтягує» до своїх лав впливових кандидатів у мери
Директор Агентства моделювання ситуацій (АМС) Віталій БАЛА вважає, що в Одеській області відбувається вертикальне зміцнення партії влади, яка демонструє готовність до виборчого процесу на організаційному та ідеологічному рівнях.
Як повідомили УНІАН в АМС, так В.БАЛА прокоментував інформацію про вступ до Партії регіонів мера Іллічівська.
Зокрема, за словами експерта, це стосується рішення керівництва області про введення російської мови як регіональної. На думку В.БАЛИ, головна ставка робиться на вибори міських голів і пошук сильних мажоритарних кандидатів.
«Головна ставка робиться на формування ефективної команди переможців. Саме тому сьогодні відбувається посилення ПР найвпливовішими кандидатами у міські голови, а також узгоджується процес висунення у мажоритарних округах. Судячи з усього, завдання стоїть так, щоб не тільки взяти більшість голосів по партійних списках, а й забезпечити переважну перевагу на мажоритарних округах», - відзначає експерт.
На думку В.БАЛИ, для ПР в Одесі актуальною залишається проблема врегулювання конфлікту інтересів при висуненні кандидатів.
«Найбільш проблемним питанням залишається залагоджування конфліктів між групами впливу у процесі висунення. Адже у низці мажоритарних округів і на виборах міських голів ПР має одразу кілька повноцінних претендентів. Ця проблема вже завтра може стати найхворобливішою. І тут своє слово має сказати керівник обласній організації, губернатор області МАТВІЙЧУК», - вважає директор АМС.
Як повідомили УНІАН в АМС, так В.БАЛА прокоментував інформацію про вступ до Партії регіонів мера Іллічівська.
Зокрема, за словами експерта, це стосується рішення керівництва області про введення російської мови як регіональної. На думку В.БАЛИ, головна ставка робиться на вибори міських голів і пошук сильних мажоритарних кандидатів.
«Головна ставка робиться на формування ефективної команди переможців. Саме тому сьогодні відбувається посилення ПР найвпливовішими кандидатами у міські голови, а також узгоджується процес висунення у мажоритарних округах. Судячи з усього, завдання стоїть так, щоб не тільки взяти більшість голосів по партійних списках, а й забезпечити переважну перевагу на мажоритарних округах», - відзначає експерт.
На думку В.БАЛИ, для ПР в Одесі актуальною залишається проблема врегулювання конфлікту інтересів при висуненні кандидатів.
«Найбільш проблемним питанням залишається залагоджування конфліктів між групами впливу у процесі висунення. Адже у низці мажоритарних округів і на виборах міських голів ПР має одразу кілька повноцінних претендентів. Ця проблема вже завтра може стати найхворобливішою. І тут своє слово має сказати керівник обласній організації, губернатор області МАТВІЙЧУК», - вважає директор АМС.
Справу Гонгадзе зручно 'валити' на покійників
В Україні низка засобів масової інформації пишуть із посиланням на неназвані джерела в слідчих групах про ймовірність очної ставки екс-президента Леоніда Кучми з Олексієм Пукачем – головним живим звинуваченим в організації вбивства журналіста Георгія Гонгадзе.
Напередодні інтернет-видання Українська правда повідомило про вже проведену очну ставку з колишнім високо посадовим міліціонером спікера парламенту Володимира Литвина, який проходить у тій справі як свідок і за президентства Леоніда Кучми очолював його адміністрацію.
За інформацією неназваних джерел, на які посилається засноване Георгієм Гонгадзе інтернет-видання Українська правда, очна ставка Литвина з Пукачем відбулася у слідчому управлінні Генеральної прокуратури. Подальші слідчі дії, які мали на меті з‘ясувати позицію спікера щодо питань, які порушувалися під час очної ставки, на прохання Литвина начебто перенесли в парламент.
Ту інформацію не коментують ні речниця спікера, ні прес-служба Генпрокуратури. Остання заявила, що не оприлюднюватиме жодних даних про розслідування вбивства Гонгадзе, аж поки не завершиться досудове слідство.
Наприкінці червня Генпрокурор Олександр Медведько заявив, що справа може опинитися в суді вже у серпні. Тоді багато хто говорив про сумніви в тому, що вбивство розкриють і назвуть імена замовників. Серед скептиків і адвокат вдови журналіста Гонгадзе Валентина Теличенко.
"Якщо вони зараз передають до суду справу з обвинуваченим одним-єдиним Пукачем, то це значить, що у нас немає ніяких шансів встановити інших замовників убивства. Крім того, важко буде встановити мотиви дій Пукача, бо особистих мотивів немає – йому хтось замовляв убивство. Якщо не встановлено отих людей, що йому замовляли, то що ж говорити про мотиви? А якщо мені хтось заперечить, що, може, покійники замовляли, то покійники, які замовляли, це хто? Кравченко. Там ще є одна робоча версія, яку мені донесли, це також покійний Фере. Зручно "валити" на покійників".
У той час, як Генпрокурор запевняє, що справу вже цього місяця передадуть до суду, мати журналіста Леся Гонгадзе досі впевнена, що людські рештки, які фігурують у справі як доказ і які вона відмовляється ховати, не належать її синові.
16 вересня минає 10 років, як зник Георгій Гонгадзе. За цей час в Україні змінилося три президенти, однак справа, попри обіцянки влади та тиск міжнародної спільноти, залишається нерозкритою. До 13 років ув‘язнення отримали тільки три безпосередні виконавці убивства. Що стосується замовника, то неназвані джерела у слідчій групі, на які посилається українська преса, не говорять, чи вказав Пукач на Литвина.
За інформацією інтернет-видання Українська правда, під час слідства Пукач начебто назвав тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, а також, як пише газета, повідомив, що був присутній при телефонній розмові Кравченка з Кучмою. Оглядачі припускають, що влада, вирішивши "списати" замовлення вбивства журналіста на мертвих, проведенням очної ставки, мовляв, дала можливість чільному представнику владної команди спікеру парламенту узгодити з Пукачем його свідчення.
Тиждень тому Генеральний директор організації «Репортери без кордонів» Жан-Франсуа Жульяр у своїй статті у французькій пресі назвав розслідування вбивства журналіста Гонгадзе тестом для команди президента Януковича у питанні свободи слова.
"Якщо владі нічого приховувати, вона дозволить правосуддю робити свою справу і судити генерала Пукача, звинуваченого в тому, що він особисто задушив журналіста 10 років тому, і ми, можливо, дізнаємося, хто дав наказ військовому усунути репортера. Якщо ж судовий процес відбуватиметься за зачиненими дверима з міркувань так би мовити національної безпеки і завершиться звичайним вироком виконавцям, спроби влади захистити свободу преси не зможуть переконати світ".
Напередодні інтернет-видання Українська правда повідомило про вже проведену очну ставку з колишнім високо посадовим міліціонером спікера парламенту Володимира Литвина, який проходить у тій справі як свідок і за президентства Леоніда Кучми очолював його адміністрацію.
За інформацією неназваних джерел, на які посилається засноване Георгієм Гонгадзе інтернет-видання Українська правда, очна ставка Литвина з Пукачем відбулася у слідчому управлінні Генеральної прокуратури. Подальші слідчі дії, які мали на меті з‘ясувати позицію спікера щодо питань, які порушувалися під час очної ставки, на прохання Литвина начебто перенесли в парламент.
Ту інформацію не коментують ні речниця спікера, ні прес-служба Генпрокуратури. Остання заявила, що не оприлюднюватиме жодних даних про розслідування вбивства Гонгадзе, аж поки не завершиться досудове слідство.
Наприкінці червня Генпрокурор Олександр Медведько заявив, що справа може опинитися в суді вже у серпні. Тоді багато хто говорив про сумніви в тому, що вбивство розкриють і назвуть імена замовників. Серед скептиків і адвокат вдови журналіста Гонгадзе Валентина Теличенко.
"Якщо вони зараз передають до суду справу з обвинуваченим одним-єдиним Пукачем, то це значить, що у нас немає ніяких шансів встановити інших замовників убивства. Крім того, важко буде встановити мотиви дій Пукача, бо особистих мотивів немає – йому хтось замовляв убивство. Якщо не встановлено отих людей, що йому замовляли, то що ж говорити про мотиви? А якщо мені хтось заперечить, що, може, покійники замовляли, то покійники, які замовляли, це хто? Кравченко. Там ще є одна робоча версія, яку мені донесли, це також покійний Фере. Зручно "валити" на покійників".
У той час, як Генпрокурор запевняє, що справу вже цього місяця передадуть до суду, мати журналіста Леся Гонгадзе досі впевнена, що людські рештки, які фігурують у справі як доказ і які вона відмовляється ховати, не належать її синові.
16 вересня минає 10 років, як зник Георгій Гонгадзе. За цей час в Україні змінилося три президенти, однак справа, попри обіцянки влади та тиск міжнародної спільноти, залишається нерозкритою. До 13 років ув‘язнення отримали тільки три безпосередні виконавці убивства. Що стосується замовника, то неназвані джерела у слідчій групі, на які посилається українська преса, не говорять, чи вказав Пукач на Литвина.
За інформацією інтернет-видання Українська правда, під час слідства Пукач начебто назвав тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, а також, як пише газета, повідомив, що був присутній при телефонній розмові Кравченка з Кучмою. Оглядачі припускають, що влада, вирішивши "списати" замовлення вбивства журналіста на мертвих, проведенням очної ставки, мовляв, дала можливість чільному представнику владної команди спікеру парламенту узгодити з Пукачем його свідчення.
Тиждень тому Генеральний директор організації «Репортери без кордонів» Жан-Франсуа Жульяр у своїй статті у французькій пресі назвав розслідування вбивства журналіста Гонгадзе тестом для команди президента Януковича у питанні свободи слова.
"Якщо владі нічого приховувати, вона дозволить правосуддю робити свою справу і судити генерала Пукача, звинуваченого в тому, що він особисто задушив журналіста 10 років тому, і ми, можливо, дізнаємося, хто дав наказ військовому усунути репортера. Якщо ж судовий процес відбуватиметься за зачиненими дверима з міркувань так би мовити національної безпеки і завершиться звичайним вироком виконавцям, спроби влади захистити свободу преси не зможуть переконати світ".
Українцям Донбасу треба допомогти
Заочна дискусія між заступником глави адміністрації президента України Ганною Герман і письменником Юрієм Андруховичем стосовно “українськості” України і окремих регіонів отримала розвиток у розмові Бі-Бі-Сі з поетом Леонідом Талалаєм.
Юрій Андрухович, говорячи про Донбас, Крим та інші регіони, де переважно мешкають ті, хто називає себе російськомовним населенням, каже: “якщо вони не хочуть бути частиною України, можливо, їм варто від’єднатися від України”.
На що Клацнути Ганна Герман заперечує, що це “заклики до сепаратизму: неважливо, якою мовою любиш Україну”.
До цієї дискусії долучився поет Леонід Талалай, виходець з Донбасу, міста Горлівка. В інтерв’ю Бі-Бі-Сі він говорить про те, чи хвилюють порушені питання самих донбасівців.
Леонід Талалай: Як людина, яка виросла в Донбасі, можу сказати, що такі питання раніше не порушувалися. Було тяжіння до “донбаського патріотизму”, мовляв, Донбас дає вугілля і таке інше, а от щодо відокремлення – скільки я жив у Донбасі, я такого не відчував.
Бі-Бі-Сі: Ви вважаєте себе у цьому сенсі типовим донбасівцем?
Леонід Талалай: Думаю, так. Я завжди захищав, як типовий донбасівець, не тільки українців на Донбасі. Там приблизно 60% українців, але також є греки, білоруси, вірмени… Начальство Донбасу хизується, що представлено майже сто різних національностей. Це все так, але мені завжди хотілося, щоб, наприклад, греки залишалися греками, білоруси білорусами… Греки - згуртований народ, вони мають можливість видавати книжки, вчитися в школах та інше. А от білоруси, яких набагато більше в Донбасі, ніж греків, нічого там не мають. Тому мені дуже прикро. Ми багато говоримо про Хартію європейську, про те, що треба підтримувати національні меншини. Тому тут є проблема - як підтримати білорусів, які живуть в Донбасі.
Бі-Бі-Сі: А чи не проблема – як підтримати українців, які живуть в Донбасі, адже вони фактично зросійщені?
Леонід Талалай: Так, це ще глобальніша проблема, але зараз її вирішити важко. Тому що та машина, яка працювала на зросійщення всіх і вся, зробила свою справу. І повернути людей до рідної мови важко, хоча там є дуже багато людей, які б хотіли повернутися, але є проблема зі школою, з політикою… Зрозуміло, що без вирішення на державному рівні цієї проблеми нічого не буде.
Бі-Бі-Сі: Ганна Герман в інтерв’ю Бі-Бі-Сі сказала доволі суперечливо, що з одного боку, “не можна насаджувати українськість, зокрема, в Донбасі і Криму”, а з іншого, вона закликає “іти на Схід з українською ідеєю”. То хто мав би відроджувати українськість, все ж таки влада?
Леонід Талалай: Безперечно, насамперед, йде мова про підтримку шкіл, підтримку української культури на Донбасі, газет, тому що там безліч російських газет, і лише 2-3 українських. На те, щоб людина усвідомила, що вона українець і живе в Україні, все-таки потрібен час. І не треба робити таких поспішних заяв як Андрухович, час усе виважить і нормально спрямує.
Юрій Андрухович, говорячи про Донбас, Крим та інші регіони, де переважно мешкають ті, хто називає себе російськомовним населенням, каже: “якщо вони не хочуть бути частиною України, можливо, їм варто від’єднатися від України”.
На що Клацнути Ганна Герман заперечує, що це “заклики до сепаратизму: неважливо, якою мовою любиш Україну”.
До цієї дискусії долучився поет Леонід Талалай, виходець з Донбасу, міста Горлівка. В інтерв’ю Бі-Бі-Сі він говорить про те, чи хвилюють порушені питання самих донбасівців.
Леонід Талалай: Як людина, яка виросла в Донбасі, можу сказати, що такі питання раніше не порушувалися. Було тяжіння до “донбаського патріотизму”, мовляв, Донбас дає вугілля і таке інше, а от щодо відокремлення – скільки я жив у Донбасі, я такого не відчував.
Бі-Бі-Сі: Ви вважаєте себе у цьому сенсі типовим донбасівцем?
Леонід Талалай: Думаю, так. Я завжди захищав, як типовий донбасівець, не тільки українців на Донбасі. Там приблизно 60% українців, але також є греки, білоруси, вірмени… Начальство Донбасу хизується, що представлено майже сто різних національностей. Це все так, але мені завжди хотілося, щоб, наприклад, греки залишалися греками, білоруси білорусами… Греки - згуртований народ, вони мають можливість видавати книжки, вчитися в школах та інше. А от білоруси, яких набагато більше в Донбасі, ніж греків, нічого там не мають. Тому мені дуже прикро. Ми багато говоримо про Хартію європейську, про те, що треба підтримувати національні меншини. Тому тут є проблема - як підтримати білорусів, які живуть в Донбасі.
Бі-Бі-Сі: А чи не проблема – як підтримати українців, які живуть в Донбасі, адже вони фактично зросійщені?
Леонід Талалай: Так, це ще глобальніша проблема, але зараз її вирішити важко. Тому що та машина, яка працювала на зросійщення всіх і вся, зробила свою справу. І повернути людей до рідної мови важко, хоча там є дуже багато людей, які б хотіли повернутися, але є проблема зі школою, з політикою… Зрозуміло, що без вирішення на державному рівні цієї проблеми нічого не буде.
Бі-Бі-Сі: Ганна Герман в інтерв’ю Бі-Бі-Сі сказала доволі суперечливо, що з одного боку, “не можна насаджувати українськість, зокрема, в Донбасі і Криму”, а з іншого, вона закликає “іти на Схід з українською ідеєю”. То хто мав би відроджувати українськість, все ж таки влада?
Леонід Талалай: Безперечно, насамперед, йде мова про підтримку шкіл, підтримку української культури на Донбасі, газет, тому що там безліч російських газет, і лише 2-3 українських. На те, щоб людина усвідомила, що вона українець і живе в Україні, все-таки потрібен час. І не треба робити таких поспішних заяв як Андрухович, час усе виважить і нормально спрямує.
Політтехнолог прогнозує крах Блоку Черновецького на виборах у Києві
На виборах до районних рад у Києві найкращі шанси отримають місцеві партійні проекти. Про це на прес-конференції заявив директор PR-групи "Polittech", політтехнолог Тарас Березовець. Найбільші втрати 31 жовтня, на його думку, матиме Блок Леоніда Черновецького.
Як повідомили ЛІГАБізнесІнформ в PR-групі "Polittech", Т.Березовець пояснив: "Оскільки блокам заборонена участь у місцевих виборах, а БЛЧ (Блок Леоніда Черновецкого, - ред.) не веде жодної рекламної кампанії в столиці, то Християнсько-ліберальна партія Черновецького, невідома киянам, або повністю провалить вибори, або взагалі відмовиться від участі в них".
Неістотно, вважає політтехнолог, може втратити позиції в райрадах ВО "Батьківщина". Партія регіонів, за його словами, також не отримає істотних шансів на поліпшення свого результату порівняно з виборами в райради у Києві в 2006 році.
"Партія Віталія Кличка "Удар" має шанс показати результат в Печерському районі і в лівобережних райрадах столиці, хоч тісна співпраця Кличка з ПР вже шкодить його рейтингу серед його виборців. Партія "Кияни передусім " Віктора Пилипишина внаслідок переможної для неї перереєстрації під цим відомим брендом також отримала хороший імпульс на старті. Плюсів "КП" також додає успішна економічна модель, реалізована Пилипишиним в Шевченківському районі столиці, і вдало розіграна ситуація з тиском на партію з боку Блоку Володимира Литвина шляхом позбавлення депутатських мандатів Київради представників "Киян передусім "Олени Антонової і Юрія Курінного", - вказав Т.Березовець.
При цьому він назвав передчасним прогнози про успіх на столичних виборах "Фронту змін" і "Сильної України", оскільки вони мають недостатню кількість зареєстрованих за рік до виборів районних організацій в столиці.
Нагадаємо, 31 жовтня в Україні пройдуть чергові вибори у всі місцеві органи влади, крім виборів Київського міського голови, депутатів Київської міськради і Тернопільської облради.
Як повідомили ЛІГАБізнесІнформ в PR-групі "Polittech", Т.Березовець пояснив: "Оскільки блокам заборонена участь у місцевих виборах, а БЛЧ (Блок Леоніда Черновецкого, - ред.) не веде жодної рекламної кампанії в столиці, то Християнсько-ліберальна партія Черновецького, невідома киянам, або повністю провалить вибори, або взагалі відмовиться від участі в них".
Неістотно, вважає політтехнолог, може втратити позиції в райрадах ВО "Батьківщина". Партія регіонів, за його словами, також не отримає істотних шансів на поліпшення свого результату порівняно з виборами в райради у Києві в 2006 році.
"Партія Віталія Кличка "Удар" має шанс показати результат в Печерському районі і в лівобережних райрадах столиці, хоч тісна співпраця Кличка з ПР вже шкодить його рейтингу серед його виборців. Партія "Кияни передусім " Віктора Пилипишина внаслідок переможної для неї перереєстрації під цим відомим брендом також отримала хороший імпульс на старті. Плюсів "КП" також додає успішна економічна модель, реалізована Пилипишиним в Шевченківському районі столиці, і вдало розіграна ситуація з тиском на партію з боку Блоку Володимира Литвина шляхом позбавлення депутатських мандатів Київради представників "Киян передусім "Олени Антонової і Юрія Курінного", - вказав Т.Березовець.
При цьому він назвав передчасним прогнози про успіх на столичних виборах "Фронту змін" і "Сильної України", оскільки вони мають недостатню кількість зареєстрованих за рік до виборів районних організацій в столиці.
Нагадаємо, 31 жовтня в Україні пройдуть чергові вибори у всі місцеві органи влади, крім виборів Київського міського голови, депутатів Київської міськради і Тернопільської облради.
Вакарчук прирівняв постанову Кабміну до Емського указу
Ректор Львівського національного університету імені Івана Франка проф. Іван Вакарчук оприлюднив заяву з приводу Постанови Кабінету міністрів України від 28 липня 2010р. №642 «Про внесення змін до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів», якою було скасовано норму про обов’язковий екзамен з української мови за професійним спрямуванням при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук. «Якщо навести історичні паралелі, то як це не парадоксально, але Постанова Кабінету Міністрів від 28 липня 2010 року за своїм змістом і бюрократичною риторикою нагадує сумнозвісні Валуєвський циркуляр і Емський указ», – наголошується в заяві.
Про це повідомили в Центрі громадських зв'язків Львівського національного університету імені Івана Франка
Подаємо заяву І.Вакарчука повнотекстово.
"В історії розвитку української мови є чимало кульмінаційних точок і точок біфуркації, коли під тиском зовнішніх і внутрішніх спроб підважити її офіційний статус насправді вирішувалася її історична доля та право на цивілізований розвиток. За роки незалежності мовна політика в Україні, на жаль, сприяє моделюванню і, до певної міри, навіть провокуванню таких соціолінгвістичних ситуацій, у яких українська мова не лише не може вповні реалізовувати весь свій потенціал як державна мова, а й надалі, всупереч конституційній нормі, продовжує бути об’єктом політичних спекуляцій та потужної інформаційної кампанії щодо її дискредитації як з боку доморощених урядовців і політиканів, так і прошених і непрошених наїзників.
Зокрема, відповідно до наказу Міністерства освіти і науки №243 від 26 березня 2010 року були внесені зміни до Умов прийому, що понизили статус тесту з української мови та літератури, а також зробили можливим для абітурієнтів не складати вступних випробувань з інших дисциплін українською мовою. Іншим міністерським наказом №259 від 29.03.2010 року державний іспит з української мови для фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста та бакалавра було замінено на звичайний іспит із метою нібито "оптимізувати фінансові витрати вищих навчальних закладів". Постановою Кабінету Міністрів України №507 від 23 червня 2010 р., яка змінює порядок присвоєння вчених звань, зруйновано мотивацію написання україномовних підручників для вищої школи.
Черговою ілюстрацією продовження такої мовної політики є Постанова Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010 року №642 "Про внесення змін до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів", яка відмінила норму про обов’язковий екзамен з української мови за професійним спрямуванням при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук. Якщо навести історичні паралелі, то як це не парадоксально, але Постанова Кабінету Міністрів від 28 липня 2010 року за своїм змістом і бюрократичною риторикою нагадує сумнозвісні Валуєвський циркуляр і Емський указ.
Зміни, що вносяться до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів викладені у восьми пунктах, із них – у семи пунктах ці зміни сформульовано так: "слова "української мови (за професійним спрямуванням)" виключити". Чи урядовці, котрі читали і подавали проект Постанови на затвердження Кабінетом Міністрів, не вжахнулися від такого суцільного "виключення" української мови з академічного вжитку, чи робили це з якимось особливим завзяттям? Адже цей документ такий суголосний із Емським указом, що рясніє словосполученнями "Воспретить в Империи печатание", "Воспретить публичные чтения", "запретить газету" тощо.
Чи вартувало так швидко і без жодного обґрунтування, без будь-якого обговорення вносити зміни в Постанову №254, яку 2 березня 2010 року затвердив попередній Кабінет Міністрів? Обов’язковий екзамен з української мови (за професійним спрямуванням) при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук – це не українське відкриття. Рішення попереднього Уряду мало на меті поступово, починаючи з нинішнього студентського покоління, досягти якісного прориву в підвищенні мовної академічної культури майбутніх науковців і викладачів, бо досі велика частина професорсько-викладацького складу навіть провідних вищих навчальних закладів України не приховує труднощів, які має під час читання лекцій українською мовою, не кажучи вже про необхідність розвитку академічної Інтернет-мережі, видання україномовних наукових і науково-популярних журналів, електронних підручників нового покоління.
В Україні зараз, як ніколи раніше за всі роки її незалежності, зростає мовна асиметрія науково-інформаційних джерел, наукової та навчальної літератури на користь російської. Попередній Уряд запропонував ефективні механізми закріплення наукового статусу української мови. І ця академічна ініціатива підвищення ролі української, як мови наукового обігу, мала б знайти свій розвиток і бути на порядку денному діяльності теперішнього Уряду, члени якого не соромляться перед телевізійними камерами демонструвати незнання державної мови чи незугарно вживати мовні покручі як ознаку або очевидної неосвіченості, або очевидної неповаги до мови та культури держави, біля керма якої вони опинилися.
Іспит з української мови (за професійним спрямуванням) до аспірантури мав очевидну місію – зробити освітньо-науковий ландшафт в Україні на дев’ятнадцятому році її незалежності саме україномовним, як і личить суверенній соборній державі. І ця місія не є нездійсненною. Вона передусім покликана змінити деформовану мовну картину наукового світу в Україні, а водночас нормалізувати мовний клімат і атмосферу у вищих навчальних закладах та наукових інституціях України.
Українському Уряду не повинно бути байдуже, яке мовне обличчя має сьогодні українська освіта та наука. І саме тому урядовці та політики не можуть виявляти демонстративної ойкофобії до всього українського, зокрема щодо української мови, бо це безперспективно з погляду політичної доцільності та безвідповідально перед українською державою і суспільством".
Про це повідомили в Центрі громадських зв'язків Львівського національного університету імені Івана Франка
Подаємо заяву І.Вакарчука повнотекстово.
"В історії розвитку української мови є чимало кульмінаційних точок і точок біфуркації, коли під тиском зовнішніх і внутрішніх спроб підважити її офіційний статус насправді вирішувалася її історична доля та право на цивілізований розвиток. За роки незалежності мовна політика в Україні, на жаль, сприяє моделюванню і, до певної міри, навіть провокуванню таких соціолінгвістичних ситуацій, у яких українська мова не лише не може вповні реалізовувати весь свій потенціал як державна мова, а й надалі, всупереч конституційній нормі, продовжує бути об’єктом політичних спекуляцій та потужної інформаційної кампанії щодо її дискредитації як з боку доморощених урядовців і політиканів, так і прошених і непрошених наїзників.
Зокрема, відповідно до наказу Міністерства освіти і науки №243 від 26 березня 2010 року були внесені зміни до Умов прийому, що понизили статус тесту з української мови та літератури, а також зробили можливим для абітурієнтів не складати вступних випробувань з інших дисциплін українською мовою. Іншим міністерським наказом №259 від 29.03.2010 року державний іспит з української мови для фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями молодшого спеціаліста та бакалавра було замінено на звичайний іспит із метою нібито "оптимізувати фінансові витрати вищих навчальних закладів". Постановою Кабінету Міністрів України №507 від 23 червня 2010 р., яка змінює порядок присвоєння вчених звань, зруйновано мотивацію написання україномовних підручників для вищої школи.
Черговою ілюстрацією продовження такої мовної політики є Постанова Кабінету Міністрів України від 28 липня 2010 року №642 "Про внесення змін до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів", яка відмінила норму про обов’язковий екзамен з української мови за професійним спрямуванням при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук. Якщо навести історичні паралелі, то як це не парадоксально, але Постанова Кабінету Міністрів від 28 липня 2010 року за своїм змістом і бюрократичною риторикою нагадує сумнозвісні Валуєвський циркуляр і Емський указ.
Зміни, що вносяться до Положення про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів викладені у восьми пунктах, із них – у семи пунктах ці зміни сформульовано так: "слова "української мови (за професійним спрямуванням)" виключити". Чи урядовці, котрі читали і подавали проект Постанови на затвердження Кабінетом Міністрів, не вжахнулися від такого суцільного "виключення" української мови з академічного вжитку, чи робили це з якимось особливим завзяттям? Адже цей документ такий суголосний із Емським указом, що рясніє словосполученнями "Воспретить в Империи печатание", "Воспретить публичные чтения", "запретить газету" тощо.
Чи вартувало так швидко і без жодного обґрунтування, без будь-якого обговорення вносити зміни в Постанову №254, яку 2 березня 2010 року затвердив попередній Кабінет Міністрів? Обов’язковий екзамен з української мови (за професійним спрямуванням) при вступі до аспірантури та складання кандидатського іспиту з української мови для здобуття наукового ступеня кандидата наук – це не українське відкриття. Рішення попереднього Уряду мало на меті поступово, починаючи з нинішнього студентського покоління, досягти якісного прориву в підвищенні мовної академічної культури майбутніх науковців і викладачів, бо досі велика частина професорсько-викладацького складу навіть провідних вищих навчальних закладів України не приховує труднощів, які має під час читання лекцій українською мовою, не кажучи вже про необхідність розвитку академічної Інтернет-мережі, видання україномовних наукових і науково-популярних журналів, електронних підручників нового покоління.
В Україні зараз, як ніколи раніше за всі роки її незалежності, зростає мовна асиметрія науково-інформаційних джерел, наукової та навчальної літератури на користь російської. Попередній Уряд запропонував ефективні механізми закріплення наукового статусу української мови. І ця академічна ініціатива підвищення ролі української, як мови наукового обігу, мала б знайти свій розвиток і бути на порядку денному діяльності теперішнього Уряду, члени якого не соромляться перед телевізійними камерами демонструвати незнання державної мови чи незугарно вживати мовні покручі як ознаку або очевидної неосвіченості, або очевидної неповаги до мови та культури держави, біля керма якої вони опинилися.
Іспит з української мови (за професійним спрямуванням) до аспірантури мав очевидну місію – зробити освітньо-науковий ландшафт в Україні на дев’ятнадцятому році її незалежності саме україномовним, як і личить суверенній соборній державі. І ця місія не є нездійсненною. Вона передусім покликана змінити деформовану мовну картину наукового світу в Україні, а водночас нормалізувати мовний клімат і атмосферу у вищих навчальних закладах та наукових інституціях України.
Українському Уряду не повинно бути байдуже, яке мовне обличчя має сьогодні українська освіта та наука. І саме тому урядовці та політики не можуть виявляти демонстративної ойкофобії до всього українського, зокрема щодо української мови, бо це безперспективно з погляду політичної доцільності та безвідповідально перед українською державою і суспільством".
Підписатися на:
Дописи (Atom)