Таке солодке слово – «контроль»… Чому поєднали тимчасову втрату працездатності з витратами на поховання?.. Ми всі платимо за безвідповідальність олігархів... Знизу вгору формується потік хабарів…
В останні дні парламентської сесії депутати, дружно голосуючи один за десятьох, прийняли в цілому закон «Про збір та облік єдиного соціального внеску».
Позитивом цього закону можна вважати те, що приймати контролерів (та готувати звіти) потрібно буде не з чотирьох фондів обов’язкового державного соціального страхування, а лише з одного. З Пенсійного фонду, який виконуватиме функцію адміністрування єдиного соціального внеску. Правда, цей позитив є одночасно й негативом цього закону, бо навряд чи платники податків воліли б бачити зайвих контролерів у себе, і з радістю готові були б здавати всі свої звіти, у тому числі щодо єдиного соціального внеску, до податкової інспекції. Офіційним аргументом проти цього було те, що, мовляв, податківці повинні мати справу лише з податками, а сплату соціальних внесків мають контролювати представники системи соціального страхування. Аргумент, прямо скажемо, не дуже переконливий. Чому це контролювати сплату податків податківці можуть, а сплату єдиного внеску на обов’язкове державне соціальне страхування – ну ніяк? Чому це в Грузії взагалі ліквідували всі фонди обов’язкового державного соціального страхування, і, встановивши ставку податку на доходи фізичних осіб у розмірі 20%, держава перебрала на себе обов’язки соціального страхування громадян, а в Україні податківці не можуть контролювати сплату єдиного соціального внеску? Невже податківці не спроможні зробити це настільки ж відповідально й коректно, як це робитимуть «пенсіонники»?
Чому ж так опираються наші державні мужі тому, аби до платників податків ходили лише податківці, і чому без представників Пенсійного фонду їм (не нам) ніяк не обійтись.
Солодка ця справа – «контроль»
У реальності причина блокування простого та очевидного рішення – щоб був єдиний в Україні орган, якому б платники податків здавали звіти щодо сплати податків та обов’язкових зборів, і щоб лише представники цього органу здійснювали перевірки, – досить банальна. У чому полягає вага та значущість тієї чи іншої державної інституції в Україні? Вона залежить від того, скільки людей працює в ній, якими бюджетними коштами її керівники розпоряджаються. Чим більше там працює співробітників, тим більше тих, на кого здійснюється вплив і чий добробут залежать від чиновника. Чим більше бюджетних коштів проходить через цю контору, тим більше прилипає до різних ручок, які ніколи нічого не крали.
А пам’ятаєте, як побудована система відносин у органах, які в Україні виконують контрольні функції? Правильно, знизу вгору, всупереч усім законам фізики, з кабінетів районного рівня – до обласного і потім так до Печерських пагорбів сходяться джерельця коштів, які перетворюються в могутній потік хабарів. Зрозуміло, що приєднатися до цього благодатного процесу було і є головним завданням наших можновладців. Отже, позбавивши функцій нагляду за сплатою обов’язкового єдиного соціального внеску Пенсійний фонд, держава автоматично позбавила б величезну кількість людей можливості брати участь у цій дуже вдячній справі. Тут і так, виходячи з вимог часу, довелося майже повністю позбавляти контрольних функцій три інші фонди загальнообов’язкового державного соціального страхування (на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням; від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання). А там стільки потрібних людей працювало…
Прийшовши до влади, нинішні політики просто «змушені» віддячувати корисним людям за їхню невтомну працю під час виборів. І тому розставити їх потрібно на тих посадах, які дають їм змогу власне фінансове становище поправити і про своїх благодійників не забувати. Отже, позбавити функцій контролю за сплатою єдиного соціального внеску ще й Пенсійний фонд ніяк неможливо.
Нам, щоправда, можуть з обуренням заперечити – мовляв, ці фонди загальнообов’язкового страхування представляють не тільки інтереси державних чиновників. У їх наглядові ради на паритетних засадах входять також представники роботодавців і профспілок, котрі захищають інтереси найманих працівників.
Розповідь про наших профспілкових захисників, то окрема справа, причому бажано без присутності якщо не жінок, то принаймні дітей. Тому поговоримо краще про те, кого ж і що захищають наші фонди соціального страхування.
Солідарність – forever
Слід зразу зазначити, що діяльність усіх цих фондів соціального страхування базується на так званому принципі солідарності. Внески до них змушені робити всі, причому в різних обсягах, а отримувати – теж начебто мають усі, але в обсягах туманних, тобто кому як пощастить. Нам можуть розповісти, що це, мовляв, в основному роботодавці платять, а не наймані працівники.
Але ми маємо пам’ятати, що закони фізики в більшості випадків все ж таки діють. Якщо десь меншає, то в іншому місці додається, і навпаки. Тобто якби ці внески роботодавцями не сплачувалися, то вони могли б на цю суму збільшити зарплату своїм найманим працівникам.
А це, у свою чергу, означає: внески до тих фондів сплачуються таки з наших з вами кишень.
А навіщо, власне, нам ті фонди потрібні, і якщо потрібні, то чи всі?
Сумні пенсійні справи
Почнемо з Пенсійного фонду.
Усі роботодавці перераховують за кожного найманого працівника обов’язкові внески, за рахунок яких виплачуються пенсії всім сьогоднішнім пенсіонерам. Це так працює принцип солідарності поколінь. У тій чи інші формі забезпеченням принципу солідарності в більшості країн світу опікується держава.
Це може здійснюватися шляхом, яким пішла Грузія, де держава прийняла на себе пряму відповідальність щодо дотримання солідарності поколінь. Так це було, до речі, і за Радянського Союзу. Солідарність поколінь може забезпечуватися також за рахунок формування певного державного чи напівдержавного фонду, який відповідатиме за збирання коштів у солідарну пенсійну систему. Є країни, у яких формально солідарної пенсійної системи взагалі немає. Наприклад, у Чилі… Ну а з пострадянських країн таким шляхом пішов Казахстан. Кожний громадянин, досягши працездатного періоду починає самостійно, або на певних паритетних засадах з роботодавцем, накопичувати кошти на своєму пенсійному рахунку в пенсійному фонді чи здійснювати довічне страхування життя в страховій компанії. Хоча, відмовившись від солідарної системи, потрібно усвідомлювати, що в разі затяжної фінансової кризи й відповідного знецінення майже всіх видів цінних паперів, навіть «супернадійних», пенсійні заощадження на рахунках у пенсійних фондах можуть скоротитись у рази.
А це означатиме відповідне скорочення пенсій, які зможе отримувати пенсіонер. І плакатися йому буде вже нікому.
Є чимало країн, де діє змішана система: одночасно з певними відрахуваннями до солідарної системи формуються й особисті заощадження в тих самих пенсійних фондах, у страхових компаніях чи на банківських рахунках. І питання полягає лише в співвідношенні цих двох складників.
Україна пішла третім шляхом. У нас формально передбачена трирівнева пенсійна система. Перший, основний, рівень передбачає відрахування до солідарної системи, за функціонування якої відповідає Пенсійний фонд України. Другий рівень – це персональні рахунки, на які мали б іти певні відрахування, що надходять до Пенсійного фонду, зрозуміло, в межах профіциту (тобто надходження у вигляді обов’язкових внесків мають бути більші, ніж виплати пенсіонерам). Ну а третій рівень – це ті самі пенсійні фонді та компанії зі страхування життя.
Наскільки в нашій країні солідарність поколінь діє і наскільки пенсіонерам вистачає нашої солідарності, тема окрема, лише зазначимо, що на цей рік загальний бюджет Пенсійного фонду України затверджено в розмірі 192 млрд. грн. З яких майже 68 млрд.має надійти з державного бюджету. Причому 34 млрд. з них – це кошти, пов’язані зі сплатою пенсій за окремими пенсійними програмами, вони не мають відношення до зобов’язань солідарної системи. Ще 4,4 млрд. грн. виплачується з бюджету на пенсійне забезпечення працівників, зайнятих повний робочий день на підземних роботах, та членів їхніх сімей (так за наш з вами рахунок багатіють власники гірничорудних та вугільних копалень). А ще 29,6 млрд. грн. – це чистий дефіцит Пенсійного фонду, який з кожним роком лише зростає. Більш того, крім цього законодавчо визначеного дефіциту з державного бюджету щорічно Пенсійному фонду даються тимчасові кредити, які потім списуються, бо він їх усе рівно не має з чого повертати. Тобто справжній дефіцит ще більший.
Як бачимо, навіть функцію солідарної системи Пенсійний фонд самостійно виконувати не може. І по великому секрету скажу, що в осяжному проміжку часі (тобто протягом наступного десятиріччя) виконуватиме не зможе. У зв’язку з цим розповідати байки, що ось, мовляв, уже дуже скоро і в нас Пенсійний фонд почне здійснювати відрахування на персональні пенсійні рахунки, можуть лише особи або не дуже професійні, або не дуже порядні.
Тож маємо чітко визначитися, що ми хочемо мати: солідарну систему, систему персональних рахунків у приватних пенсійних фондах чи змішану систему. Очевидно, що в певних обсягах солідарність нам необхідна, якщо ми, звісно, не бажаємо опуститися до рівня Туркменистану часів Ніязова, коли солідарна пенсійна система була ліквідована, при цьому систему приватних пенсійних фондів не створили й пенсіонери могли сподіватись лише на допомогу дітей та родичів.
Але якщо вона все ж таки нам необхідна, то потрібно визначити, чи потрібен для цього Пенсійний фонд, який усе одно самостійно забезпечувати солідарну функцію не спроможний, не кажучи вже про якісь там персональні пенсійні рахунки в ньому.
Чи не варто тоді чесно визнати, що повністю солідарну функцію пенсійної системи має взяти на себе держава?
І якщо цю функцію вона таки змушена брати на себе, а ми при цьому хочемо зберегти Пенсійний фонд, то, може, доцільно змінювати функції, які ми покладаємо на нього як головний державний інститут у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування?
Чи отримували ви допомогу з безробіття?
Наступним за важливістю в системі соцстраху в нас вважається страхування на випадок безробіття. Так, за минулий рік дохідна частина бюджету Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (з урахуванням залишку 2008 року) становила 6 150,2 млн. грн. Загалом на фінансування соціальних послуг та матеріального забезпечення було спрямовано 4863,8 млн., а загальні видатки фонду на виконання у 2009 році статутних завдань становили 5947,4 млн. грн. Як бачимо, кошти, що обертаються в системі цього фонду, порівняно з Пенсійним фондом, незрівнянно менші.
Не знаю як хто, але я жодного разу до цього фонду по допомогу не звертався і звертатися не збираюсь. Як то кажуть у народі, овчинка вичинки не варта. Зусилля, які потрібно спрямувати на отримання цієї допомоги, доречніше використати на пошук нової роботи. Але з точки зору інтересів мільйонів пересічних громадян очевидно, що цей складник соціального страхування все ж таки потрібен. Я навіть готовий погодитися з тим, що нехай і з мене беруть кошти, які потім віддають безробітним.
Але тут є проблема. Крім виплати допомоги з безробіттю, яку здійснюють органи державної служби зайнятості, цей фонд витрачає ще купу зокрема й моїх коштів на справи, якими б мала опікуватися держава. І з цим би я ще змирився. Але витрати на утримання та забезпечення діяльності виконавчої дирекції фонду, її робочих органів, Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості, управління фондом сягнули 846,3 млн. грн. А ще на створення умов прийому та надання соціальних послуг робочими органами виконавчої дирекції фонду у 2009 році потрачено 99,2 млн.
Тобто витрати на утримання всієї цієї системи становили майже 16% усіх витрачених фондом коштів.
І ці кошти витягнуто з кишень кожного з нас. При такій ефективності роботи цього, може, варто, аби цієї солідарною функцією все ж таки опікувалася держава або той таки Пенсійний фонд, який у цьому разі доцільно перетворити на Загальнонаціональний фонд соціального страхування?
Але далі ще веселіше...
Втратити працездатність, народитись і померти
Ще однією цікавою установою, яка непогано почувається за наш з вами рахунок, є Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.
Витратна частина бюджету фонду за 2007 рік становить 5255,1 млн. грн. Звіти про свою діяльність за 2008 та 2009 роки фонд чомусь не вважає необхідним оприлюднювати.
Фактичні витрати на всі види допомоги за 2007 рік становлять 3849,6 млн. грн. Витрати на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності за 2007 рік становили 2 962,5 млн., з вагітності та пологів – 854,2 млн., з поховання – 32,9 млн.
Для реалізації програм відділень фонду щодо відновлення здоров’я застрахованих осіб і членів їхніх сімей у 2007 році використано 1102, 6 млн. грн.
На закупівлю 266017 путівок до санаторно-курортних закладів, у тому числі 29943 до реабілітаційних відділень, пішло 707,4 млн. грн.
У 2007 році за рахунок коштів фонду здійснювалося часткове фінансування 182 санаторіїв-профілакторіїв на загальну суму 96,7 млн. грн., у тому числі на 47,6 млн. – санаторіїв-профілакторіїв вищих навчальних та професійно-технічних закладів. За рахунок цих коштів поліпшили своє здоров’я понад 156 тисяч застрахованих осіб та членів їхніх родин, у тому числі 70,3 тисячі студентів.
На часткове фінансування дитячих оздоровчих закладів за рахунок коштів фонду використано 118,6 млн. грн. Завдяки коштам фонду, передбаченим на часткове покриття суми вартості путівок до дитячих оздоровчих закладів (у частині вартості набору продуктів харчування, лікування та культурного обслуговування), оздоровлено 342,4 тис. дітей застрахованих осіб.
Скажу чесно, я ніколи не міг зрозуміти, яким чином поєднали тимчасову втрату працездатності з витратами на поховання. Це все ж таки, як на мене, більше справа пенсіонників. Бо якщо застрахована особа померла, то їй уже точно не потрібно платити пенсію. І як це не цинічно звучить, але витрати Пенсійного фонду в цьому разі обмежаться лише компенсацією витрат на поховання.
Узагалі діяльність цього фонду не може не дивувати. Ну хто може пояснити, чому в цілому правильне державне рішення виплачувати допомогу при народженні дитини має покриватися за рахунок солідарної системи, а не за державний кошт? Держава з року в рік не повністю компенсує витрати фонду на це. Але й це півбіди.
Та ось хто зможе пояснити, яке відношення до тимчасової втрати працездатності, народження та поховання має щорічне фінансування фондом оздоровлення дітей у дитячих оздоровчих закладах, позашкільного обслуговування дітей та дитячо-юнацьких спортивних шкіл? А якщо додати ще 485 млн., витрачених на забезпечення діяльності цього фонду, то виявиться, що понад чверть витрат за наш з вами рахунок не маю стосунку до цілей, заради яких формально цей фонд створено. Чому тоді ми маємо їх оплачувати?
Чи мали ви нещасні випадки на будівництві?
Скажу відверто, найбільшу «радість», яка оплачується за наш з вами рахунок, у мене викликає діяльність Фонду загальнообов’язкового державного соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання.
Звітувати щодо своєї діяльності цей фонд взагалі вважає зайвим, тому встановити, скільки грошей звідти йде застрахованим особам, а скільки тратять на себе гарних та вродливих його працівники, на жаль, неможливо. Але річ не в цьому. Вдумаємося, у чому полягає сенс його діяльності.
Залежно від визначеного фондом ризику нещасного випадку підприємства сплачують за своїх працівників певну суму від фонду заробітної плати. А потім у разі настання нещасного випадку щось виплачується постраждалим. Але якщо ступінь ризику визначено неправильно і підприємство заплатило меншу суму, ніж ту, яку мало б платити, то це означає, що покриття безвідповідальності роботодавця, який не запобіг нещасному випадку, покриваються за наш з вами рахунок. Уявляєте, який простір для «взаєморозуміння» між чиновниками цього фонду і підприємцями? Особливо про це доводиться згадувати, враховуючи, що більшість нещасних випадків трапляється на приватних підприємствах у сфері будівництва, у вугільній та металургійній галузях. Тобто там, де майже все перебуває в приватних руках. Таким чином, громадяни змушені солідарно покривати витрати, які виникають у зв’язку з недостатнім фінансуванням бізнесменами заходів, що унеможливлюють нещасні випадки. Тобто приватним власникам дістаються прибутки, а нам з вами витрати.
Крім того, компенсація, яку виплачують постраждалим чи їхнім рідним, є відверто мізерною, що робить просто невигідним для роботодавців фінансувати заходи безпеки на виробництві. Життя та здоров’я пересічних громадян надто мало коштує, аби про це турбуватися.
От якби сума, яку потрібно сплачувати, наприклад, у зв’язку з загибеллю працівника на виробництві, сягала хоча б 500 – 700 тисяч доларів, то сам власник підприємства бігав би й бив морди тим, хто не дотримується правил безпеки.
Навіщо нам така солідарність?
Які ж напрошуються висновки. По-перше, система соцстраху, і це головне, насправді не забезпечує реальну соціальну захищеність громадян.
По-друге, вона побудована таким чином, що зобов’язання щодо захисту держава часто надає безвідповідально, а оплачувати їх змушує нас. Причому проголошується такий рівень зобов’язань, які взагалі неможливо виконати в межах солідарної системи.
По-третє, вона обтяжена виконанням функцій, яких взагалі не повинно бути в межах солідарної системи. Громадян змушують оплачувати рахунки держави та приватних компаній... Це, у свою чергу, призводить до встановлення настільки високих внесків у цю солідарну систему, що провокує масове бажання уникнути їх сплати взагалі.
По-четверте, абсурдно великий розмір солідарної системи й великий, відповідно, обсяг внесків унеможливлюють розвиток приватного соціального страхування.
По-п’яте, у межах солідарної системи нас змушують оплачувати діяльність величезної кількості людей, котрі часто дублюють діяльність одне одного або виконують функції, які може й повинна взяти на себе держава.
Усе це зумовлює жорстке несприйняття цієї солідарної системи й недовіру до неї з боку як громадян, так і бізнесу.
Отже, в такому вигляді наша система соцстраху не може дати реального соціального захисту населенню. Більш того, вона провокує суттєве погіршення умов ведення підприємницької діяльності, корупцію, падіння добробуту громадян. Це шлях у нікуди. Чим скоріше це зрозуміє наш політичний істеблішмент і суспільство загалом, тим швидше ми зможемо вилізти з тієї прірви, у яку нас загнав соціальний популізм, демагогія, корупція і непрофесіоналізм.
Борис Кушнірук
статті про українську політику і не тільки
