Слухаючи пасажі президента про 1) необхідність зупинити дерибан зелених зон у Києві; 2) неприпустимість висоток у історичному центрі Києва; 3) потребу в змінах у закон про охорону пам’яток, я не можу стримати сліз радості.
статті про українську політику і не тільки
Показ дописів із міткою репресії. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою репресії. Показати всі дописи
07.11.10
Сандармох як епізод репресій Сталіна
Історик Юрій Шаповал розповідає, що "в'язні були вивезені в це урочище Сандармох під містом Медвеж'єгорськ і там розстріляні. Мені там довелося бувати, і Ви знаєте, для цієї каральної акції місце було вибране, ну, практично, ідеально: так, щоб не було видно фар автомобільних, так, щоб не було чути особливо. Зараз там уже так заросло все соснами, а на той момент це було ідеальне місце".
Загалом у Карелії 1937-1938 рр. було розстріляно майже 10 тисяч людей понад 50 національностей.
Серед них Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Олекса Слісаренко, …, Степан Рудницький, …….перераховує…. 290 українців було в цьому спискові.
Василь Овсієнко, дослідник
Серед розстріляних в'язнів Соловецького табору було майже 300 українців, яких згодом назвали "розстріляним відродженням", слідом за літературознавцем Юрієм Лавриненком, який так назвав збірку найкращої поезії та прози 1920-1930 років.
У минулому політв'язень, а нині дослідник історії політичних репресій Василь Овсієнко розповідає, що найбільше українців загинули 3-го листопада:
"Серед них Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер'ян Підмогильний, Олекса Слісаренко, …, Степан Рудницький,... 290 українців було в цьому спискові. Були в цьому спискові також і видатні діячі культур, фактично, майже всіх народів Совєтського Союзу. Так скріплювалася дружба народів, як бачите".
Старт "великому терору", як називає цей період пан Шаповал, дали влітку 1937 р. постановою "Про антирадянські елементи". Всерадянська боротьба проти куркулів та кримінальників відбувалася під проводом тодішнього народного комісара НКВС Ніколая Єжова. І хоча російський фразеологізм "держать в ежовых рукавицах" виник задовго до радянської влади, особливої популярності він набув за наркома Єжова - як ілюстрація його особливого підходу.
Пам’ятник "Убієнним синам України" в урочищі Сандармох
Юрій Шаповал: "І от руками цієї людини, власне, було зроблене те, що Роберт Конквест назвав Великим терором. Єжов запровадив багато каральних ритуалів. Ну, і наслідки Вам відомі - півтора мільйони репресованих лише за 37-38 рік, з них розстріляно понад 700 тисяч осіб. Оце і є єжовщина".
Усіх ворогів радянської влади в Сандармоху розстрілювала одна людина - Міхаїл Матвєєв.
Офіційною підставою, як розповідає історик Юрій Шаповал, було звинувачення у контрреволюційній діяльності вже в самому таборі:
"Оце, власне, стало такою першою підставою. Потім були написані формальні характеристики начальником в'язниці, його заступником, і оці довідки, вони так само були підґрунтям для того, щоб виносити рішення про розстріл цих людей".
Завдяки свідченням самого Матвєєва слідчим органам, де він описував свою вірну службу країні, вдалося встановити точне місце розстрілу. Сталося це у 1997 році.
Відтоді в Сандармоху з'явилися пам'ятні знаки багатьох народів, зокрема, й український хрест.
Найбільше охочих вшанувати загиблих у Сандармоху, як розповідає голова Товариства української культури "Калина" в Карелії Лариса Скрипникова, сюди приїжджає влітку - на річницю початку епохи "великого терору":
"Мене вразило, знаєте, дуже приємно вразило, коли ми вже закінчували молебен по нашим загиблим українцям, підійшла група дітей, привезли сьомий клас. До них підійшла, запитала, що вони знають про це місце і взагалі про ті роки. І на диво, вони дуже добре знають. Потім дітям розповіла про наших українців. І коли я розповідала дітям, у мене були сльози, і я побачила, що сльози є і в дитячих очах".
У Києві вшановують пам'ять розстріляних у Сандармоху
Дослідники Сандармоху завжди наголошують: тамтешні розстріли були одним з епізодів масових репресій 37-38-ого років, але, як розповідає історик Юрій Шаповал, вражає брутальність, із якою вони були вчинені:
"Це епізод, але ви знаєте, це настільки виразний, жахливий, а головне, розкритий епізод. Сила оцього Сандармоху як прикладу вона полягає в тому, що ми бачимо технологію терору, ми розуміємо, як це робилося".
Утім, попри масштабність та страшні наслідки репресій пам'ять про них потроху стирається, - звертає увагу Лариса Скрипникова з карельського товариства української культури:
"Зараз видається карельська енциклопедія, і в тому томі, де буква "с", немає жодного слова про Сандармох. Ми написали в Академію наук, як можна про це урочище, яке відоме на весь світ, не написати в енциклопедії. Нам дуже чемно відповіли, що ох, так, дійсно, треба було, але вже все зверстано. Вже вибачте, ми цього разу не можемо, а коли буде доповнення, ми постараємося включити".
реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
| Джерела: http://www.bbc.co.uk/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
06.10.10
Олександр Палій: Влада буде змушена вдатися до репресій
Кандидат політичних наук, експерт з питань зовнішньої політики, колишній працівник Дипломатичної академії при МЗС Олександр Палій відповів на запитання УНІАН.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД ДЕГРАДУВАВ ОСТАТОЧНО
Пане Олександре, Конституційний суд скасував політреформу від 2004 року. Є багато різних думок, як країна житиме після цієї акції. А що ви думаєте з цього приводу?
Після такого рішення мають відбутися вибори президента й парламенту. Адже цей президент не отримував відповідних повноважень від народу. Тому якщо сьогоднішній глава держави намагатиметься грати за ново-старими повноваженнями, це означатиме цілковиту узурпацію влади.
Правові наслідки скасування політреформи (а підстави для нього були) можуть стосуватися виключно наступного президента й наступного парламенту. Ані нинішній президент, ані нинішній парламент не отримували від народу того обсягу повноважень, які вони хочуть привласнити.
Треба чітко розуміти, що в країні є стаття 5 Конституції, по суті, найважливіша з усього, що є в Конституції. Там записано що, по-перше, джерелом влади й суверенітету є народ (а не Конституційний суд чи президент), і по-друге, ніхто без народу не має права змінювати конституційний лад. А саме це влада намагається зробити через Конституційний суд, в обхід волі народу.
І що з цього випливає?
З’явиться президент, який буде узурпатором, і з’являється уряд, який також не представляє волевиявлення народу, що мало місце на попередніх виборах 2007 року. А отже, сьогоднішня влада є незаконною, а це, у свою чергу, означає, що таке рішення матиме наслідки з боку міжнародної спільноти, але передусім з боку нашого населення. Нульова легітимність влади дасть змогу ще дужче тиснути на владу з боку народу. Протестні настрої отримають моральний ґрунт – саме те, що нинішня опозиція розгубила у 2005-2006 роках. Влада буде просто змушена вдаватися до репресій, закручування гайок. Рано чи пізно різьба зірветься і весь політичний режим, який сьогодні утворився, з тріском рухне. Це дуже передбачуваний наслідок.
Українці – народ специфічний. Їх потрібно довго дратувати, аби отримати такі речі, яким потім дивується світ. Як от, наприклад, Коліївщина, Хмельниччина, Помаранчевий Майдан і так далі. У перспективі не важко передбачити, чим закінчиться правління сьогоднішньої верхівки. Тут головне – питання часу та їхнього нахрапу.
КС скасував рішення п’ятирічної давності. Так узагалі можна дійти до абсурду, коли одного прекрасного дня нам скажуть, що Союз не розпався і ми взагалі живемо в не незалежній Україні…
Так, очевидно, КС після рішення щодо «тушок» (про те,що до прараламнтської коаліції можна входити не лише фракціями, а й на основі індивідуального членства. – Авт.) може прийняти будь-яке рішення. Сьогодні КС – деградований орган. Хоча в законі написано, що суд має перевіряти рішення органів влади на відповідність інтересам незалежності України.
ДВОМОВНІСТЬ – РЕЗУЛЬТАТ ГЕНОЦИДУ
У новому законопректі про мови від комуністів, «регіоналів» і литвинівців є така теза: двомовність – це найбільше надбання українського народу…
Двомовність утворилася в нас у результаті геноциду, масового винищення саме україномовного населення.
За даними істориків, за часів Хмельницького в Гетьманщині було заледве кількасот росіян – переважно купців та втікачів. Коли говорять, що російська мова зародилася в нас, це неправда. Російська мова народилася, звичайно, в Росії – але під впливом церковнослов’янської, яка по суті є давньою болгарською чи македонською (південнослов’янською, а не східнослов’янською). Через нашу голову, за допомогою і під впливом Київської церкви й влади, ця староболгарська мова адаптувалася в Росії.
За переписом 1926 року на території Великої України було вісім відсотків росіян, 2,6 мільйона з-поміж 29 мільйонів населення УСРР, а якщо взяти разом з тодішньою Західною Україною, то росіян було близько шести відсотків. Далі були масові переселення з винищенням українського населення.
Росіянам в Україні подекуди теж діставалося від радянської влади, але вони розглядалися швидше як тріски, що летять, коли рубали «український ліс» з метою позбавити Україну можливості відродитися.
У світі дуже мало мов, які б зазнавали таких нищівних репресій як українська. Реально ще тридцять років тому за українську мову на вулицях Києва можна було потрапити в буцегарню, і людей, які мовчки клали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, цілими групами забиралися в міліцію, і вони отримували тюремні терміни. Я вже не кажу про тридцяті роки, коли люди «шостим відчуттям» бачили, що, зрікшись себе, ти матимеш більше шансів вижити фізично… Так утворено двомовність, і казати, що це «велике надбання» – вершина цинізму.
У чималої частини українців уже сформувалася адекватна думка, що цей закон спрямовано на знищення не лише української мови, а й самої України в Україні.
Гадаю, це спроба загнати українську мову, яка після геноциду пробивається крізь асфальт, у гетто і в остаточному рахунку – знищити.
ВЛАДА САМА СОБІ ДАЛА НАЗВУ – «ТУШКИ-КРОВОСІСІ»
Щодня з’являються повідомлення, що СБУ нишпорить за журналістами, громадськими діячами…
Наше СБУ перетворюється на «міністерство співбесід»... Але це не найгірше. Розумні країни навпаки по-різному підживлюють своє громадянське суспільство. Наприклад, у Швеції будь-який громадський рух у кількості більш як сім осіб отримує державне фінансування.
Це все робиться тому, що суспільство, у якому є довіра між людьми, у якому люди вміють взаємодіяти, – значно ефективніше. А суспільство, яке атомізоване (ним, можливо, легше керувати), неефективне, не може створювати дійові підприємства, у корені руйнується продуктивна здатність людей вірити одне одному і взаємодіяти.
СБУ сьогодні намагаються взяти все під контроль, усе розпорошити.
Хорошковський, який очолює СБУ, у прямому ефірі хвалиться, що в нас тісні зв’язки, традиції з ФСБ Росії, КДБ Білорусі… Знаєте, це не зовсім ті зразки, на які треба рівнятися. Бо та країна, з тим репресивним апаратом винищила від третини до половини українського населення протягом того страшного ХХ століття. На що рівнятися?!
Той факт, що попередній президент Ющенко призначив Хорошковського першим заступником СБУ, свідчить: насправді в Україні досі ніякої демократичної і української влади не було.
Нинішня «еліта» створилася з уламків комсомолу, КДБ і криміналу, з окремими вкрапленнями бізнесменів. Останню частину я вважаю найздоровішою.
Сьогоднішню владу слід визначати так, як вона сама себе назвала, «тушки-кровосісі» ("кровосісі" – слово Азарова. – Авт.). А що таке тушки й кровососи? Це упирі.
Влада повністю вичавлює сили з нашої країни й паралізує будь-яку ініціативу народу тиском і своєю деморалізацією. Що таке тиск на малий і середній бізнес? Це тиск на Україну. Бо українці здавна не надто пафосно ставилися до грошей, а більше інструментально, і не робили їх самоціллю, що часто буває у великому бізнесі. Тому українці – це, як казали більшовики, «куркульська» нація, нація середнього і дрібного бізнесу. Тому цей Податковий кодекс, що б’є по малому бізнесу – свідомо антиукраїнський, призначений на те, щоб ще більше депресувати Україну, змусити до нової хвилі еміграції. Мільйони людей уже й так будують чужі країни замість того, щоб будувати єдину свою. У результаті таких дій влади країна перебуває в летаргійному сні. Тому нині громадянам не залишається нічого іншого, ніж бити в дзвони.
ПОЗИЦІЯ ТАБАЧНИКА – ЦЕ І ПОЗИЦІЯ ЯНУКОВИЧА
Можливо, президент не знає, як діють його підлеглі?
Гадаю, без Януковича ці речі не відбуваються. Про Януковича не говорять як про надто інтелектуальну людину, проте, як на мене, у нього більше простацького розуму, ніж, наприклад, у екс-президента Ющенка. Принаймні, хапальні рефлекси в нього розвинені. Про що свідчить, зокрема, і скасування конституційної реформи.
Поки що позиція Табачника – це і позиція Януковича. Тим більше що нині Янукович може вигнати Табачника в будь-який момент, ні з ким не радячись. Але не виганяє.
Навіщо Янукович обрав саме таке позиціонування? Україна тим і багата, що не питала в приходьків, звідки вони. У нас не було й немає, навіть попри старання табачників, жодних ксенофобій. Чи президент не відчуває абсолютно жодного зв’язку з Україною, яка дала йому все?
Не знаю. Кажуть, КДБ свого часу серйозно попрацювало і з ув’язненими, і зі священиками. Деякі з «колишніх» кадебістів навіть публічно в пресі хвалилися, як вони в радянські атеїстичні часи фінансували Афон. Не хотілося б думати, але не можна виключати, що президент зараз у якійсь глибокій психологічній залежності. Особливо неприємно мене вразили дії міліції з блокування приїзду вірян УПЦ КП на свято Хрещення Київської Русі. Чи так може робити українська влада і влада, яка перед камерами хрестить собі лоба?
Між тим, час від часу лунають правильні речі з боку президента, наприклад, щодо боротьби з корупцією. Один віце-прем’єр сказав, на мій погляд, цікаві й правильні слова, що, мовляв, робити з чиновництвом в Україні. Адже з такою якістю і швидкістю рішень у бізнесі, як у нас у держапараті, компанія вже давно б прогоріла. Але на практиці бачимо все навпаки – іде покривання корупції. Чи заяви щодо «європейського вибору»... Це все такий камуфляж, який насправді свідчить лише про те, що влада хоче, аби її приймали в Європі, незважаючи на страусячі туфлі, на минуле сьогоднішніх можновладців, на фальсифікації, з усім їхнім багажем за плечима.
Не треба бути наївним, сьогоднішній владі насправді не потрібен ніякий ЄС… Подивіться на британський кабінет міністрів: там найбагатший міністр має 9,5 мільйони фунтів. Для наших урядовців це – мізер «на насіння». Питається, чи потрібна їм та Європа, де міністри їздять на велосипедах і заробляють ті гроші за все життя, які наші витрачають на один концерт попси з «гопца-дріца-гопца-ца»? Тому у влади європейський вибір більше на язиці, як не на ділі.
Ющенку закидали, що оточення неправильно інформує його про реальний стан речей в Україні чи він сам не хотів знати правди. На вашу думку, з Януковичем інша ситуація, він у курсі всього, що відбувається?
Мені здається, що на початку свого правління Ющенко більш адекватно дивився на світ, ніж наприкінці. Наостанок для колишнього президента стало важливішим, аби навколо була комфортна для вух і очей ситуація, ніж знати, що відбувається насправді й реально керувати процесами.
Мені здається, Янукович у курсі більшості з того, що відбувається. І це власне, гірше, бо якщо він розуміє антидержавні речі й не намагається їм зашкодити, то, відповідно, й вина його зростає.
Як вам ідея щодо від’єднання Криму й Донбасу?
Наша земля, буде сказано без зайвого пафосу, полита українською кров’ю. А що ми зробимо з нашою князівською історією, з князем Ігорем, коли наші князі приєднували ці дикі землі? Що ми зробимо з козаками, які 1500-го заснували місто, яке нині зветься Маріуполь? А що з запорізькою слободою Олександрійською на місці сьогоднішнього Донецька? Не варто бездумно повторювати, що ці землі «колонізовані» за часів Російської імперії. Вони були українськими ще тоді, як Росія не називалася Росією.
Тому ми просто не можемо залишити українську територію. Зрештою, на Донбасі живуть сотні тисяч українських патріотів… Ми що, їх залишимо й скажемо: нехай над вами панує інша держава? Гадаю, це не прийнятно і не гуманно.
ДЛЯ НИХ БУВ БИ ЗОРЯНИЙ ЧАС, ЯКБИ ЇМ ДОЗВОЛИЛИ РЕПРЕСУВАТИ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ
А чи гуманно це щодо іншої, більшої частини країни, яка не голосує за таку владу, але мусить з нею миритися, тому що інша частина густіше заселена?
Кажуть, «кого Бог любить, того й карає». Ці слова й утішають мене в сьогоднішній ситуації.
Можливо, випробування сьогоднішньою владою нам і дано, щоб зрозуміти більше. Ситі суспільства, як правило, небагато щось розуміють у загальній своїй масі. Я не кажу про їхні еліти й добре розвинені державні апарати.
До нашої ситуація ставлюся, як до уроку, дуже складного, загрозливого. У якому чесні й порядні люди просто змушені боротися за свою країну. Тому, відверто кажучи, дивуюся сподіванням Табачника, який каже, що наша студентська молодь виступить проти «націоналізму», маючи на увазі, український патріотизм. Це називається судити про молодь за своєю викривленою зіпсованістю.
Зрадники – завжди слабкіші люди. А молодь за своєю природою хоче рости прямо.
Гадаєте, зараз зоряний час людей штибу Табачника, Колесніченка?
Для них був би зоряний час, якби їм дозволили репресувати українських патріотів.
Мені здається, люди, які отримали від України все й ненавидять її, найбільше бояться навіть не України, а того, що раптом Бог таки існує.
Розумію, чому такі люди не хочуть визнавати Голодомор геноцидом. Бо інстинктивно усвідомлюють, якби не геноцид, їм би не вдалося видерти й виточити в цієї країни те, що в них вийшло.
Вас звільнили з Міністерства закордонних справ. За що?
Там була показова історія. 11 березня – у день утворення «коаліції тушок» – я був у прямому ефірі на «5 каналі» з Ганною Герман. Я тоді сказав, що президент Янукович починає свою діяльність з клятвопорушення. Після цього Герман мене запитала, чи знаю я в якій країні живу. На що я відповів, що я живу у своїй країні, на відміну від такого уряду. Вочевидь, після цього влада вирішила мені довести, що я вже живу не у своїй» країні.
Я зрозумів, що люди, які наплювали на Конституцію, зрештою, можуть скасувати Дипломатичну академію при МЗС (де Палій працював. – Авт.), або й Академію наук. Я не хотів підставляти під удар тих, хто не зголошувався до цього й пішов.
КОЛИ ЛЮДИ ДИВЛЯТЬСЯ НА ТАКУ ВЛАДУ, ЇМ ДУЖЕ ВАЖКО СТАВАТИ КРАЩИМИ
Як експерт оцініть, які народні настрої щодо нинішньої ситуації?
На мій погляд, можливо, трішки оптимістичний, у народі помалу накипає. Є багато точкових протестів, наприклад, екологічних у Києві, захист мера в Кам’янці-Подільському, які дуже добре характеризують ситуацію. Люди відчувають особисту загрозу від такого урядування.
За офіційними даними Держкомстату України, за перше півріччя цього року злочинність зросла на 28,2 % з тяжких і особливо тяжких злочинів, які в принципі завжди реєструвалися, тож цей факт не можна списати на хиби попередньої статистики.
Гадаю, ці дані показово характеризує якість управління. Згадайте, у Києві під час Помаранчевої революції було постійно на 300-350 тисяч людей більше, ніж зазвичай. При цьому зменшення злочинності було на третину. Тобто це свідчило про те, що був зовсім інший моральний клімат. А коли люди дивляться на таку владу, їм дуже важко ставати кращими. Тобто людям фактично відкритим текстом кажуть: зроби те й те і станеш владою, зрадь свій народ – і станеш владою.
Тому, звісно, ці мотивації підривають моральні устої в нашому суспільстві.
ТІ ХТО КАЖЕ, ЩО МАЙДАН НЕМОЖЛИВИЙ, – ПОМИЛЯЮТЬСЯ
Яке місце зараз займає опозиція у відносинах влада – народ?
Є така точка найгіршого, від якої може бути лише рух уперед.
Насправді потенціал народу набагато вищий, ніж це сьогодні показує спотворена постгеноцидна політична верхівка. Гадаю, найважливішими є ті процеси, які відбуваються в самому суспільстві – на рівні самоорганізації, у тому числі й намагання працювати в різних політичних проектах або намагання створити щось інше. Гадаю, саме в таких місцях народжується майбутнє країни.
Навряд чи хто скаже, де кристалізується нове ядро, тому що процеси відбувають по всьому суспільству.
Політологи, які кажуть, що сьогодні Майдан неможливий, – судять швидше по собі. Це звичайна помилка оцінювання. Вони бачать, що не вийшли на Майдан через свої сили чи проблеми, тому думають, що всі такі.
ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ ЧФ – ЗБЕРЕЖЕННЯ МОЖЛИВОСТІ ВІДОКРЕМЛЕННЯ КРИМУ
Що сьогодні відбувається з Чорноморським флотом РФ у Криму?
Навіть проросійські чиновники в Севастополі кажуть, що ЧФ РФ не фінансує ту сферу, яку зобов’язаний фінансувати. Але найбільша проблема – зараз готуються угоди до підписання про поведінку росіян у випадках форс-мажорних ситуацій. Боюся, аби не прописали ситуації, коли ЧФ зможе діяти будь-де на території України, а не лише в місцях свого базування. Президент Янукович заявив про готовність України надати свої бази для ремонту та обслуговування кораблів Чорноморського флоту Росії. Що це означає? І які це бази?
По території України вже шпигуни ходять вільно, нам не вистачало, щоб ще й іноземні підрозділи ходили вільно. А така загроза є.
Ще Росія планує серйозно переозброїти ЧФ. Ідеться про те, що в Крим щороку надходитимуть один-два російські кораблі, фактично все, що виробляє для надводного флоту російська суднобудівна промисловість.
Для чого?
ЧФ жодної бойової функції не виконує. Єдина його функція полягає в політичному тиску на Україну й збереженні можливості відокремлення Криму від України. Іншої бойової функції цей флот останні роки не виконував і не виконує. Якщо в замкненому турецькими протоками Чорному морі є Болгарія, Румунія і Туреччина, котрі є членами НАТО, то запитання – що на цьому морі збирається робити ЧФ Росії?
Розмовляла Оксана Климончук
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД ДЕГРАДУВАВ ОСТАТОЧНО
Пане Олександре, Конституційний суд скасував політреформу від 2004 року. Є багато різних думок, як країна житиме після цієї акції. А що ви думаєте з цього приводу?
Правові наслідки скасування політреформи (а підстави для нього були) можуть стосуватися виключно наступного президента й наступного парламенту. Ані нинішній президент, ані нинішній парламент не отримували від народу того обсягу повноважень, які вони хочуть привласнити.
Треба чітко розуміти, що в країні є стаття 5 Конституції, по суті, найважливіша з усього, що є в Конституції. Там записано що, по-перше, джерелом влади й суверенітету є народ (а не Конституційний суд чи президент), і по-друге, ніхто без народу не має права змінювати конституційний лад. А саме це влада намагається зробити через Конституційний суд, в обхід волі народу.
І що з цього випливає?
З’явиться президент, який буде узурпатором, і з’являється уряд, який також не представляє волевиявлення народу, що мало місце на попередніх виборах 2007 року. А отже, сьогоднішня влада є незаконною, а це, у свою чергу, означає, що таке рішення матиме наслідки з боку міжнародної спільноти, але передусім з боку нашого населення. Нульова легітимність влади дасть змогу ще дужче тиснути на владу з боку народу. Протестні настрої отримають моральний ґрунт – саме те, що нинішня опозиція розгубила у 2005-2006 роках. Влада буде просто змушена вдаватися до репресій, закручування гайок. Рано чи пізно різьба зірветься і весь політичний режим, який сьогодні утворився, з тріском рухне. Це дуже передбачуваний наслідок.
Українці – народ специфічний. Їх потрібно довго дратувати, аби отримати такі речі, яким потім дивується світ. Як от, наприклад, Коліївщина, Хмельниччина, Помаранчевий Майдан і так далі. У перспективі не важко передбачити, чим закінчиться правління сьогоднішньої верхівки. Тут головне – питання часу та їхнього нахрапу.
КС скасував рішення п’ятирічної давності. Так узагалі можна дійти до абсурду, коли одного прекрасного дня нам скажуть, що Союз не розпався і ми взагалі живемо в не незалежній Україні…
Так, очевидно, КС після рішення щодо «тушок» (про те,що до прараламнтської коаліції можна входити не лише фракціями, а й на основі індивідуального членства. – Авт.) може прийняти будь-яке рішення. Сьогодні КС – деградований орган. Хоча в законі написано, що суд має перевіряти рішення органів влади на відповідність інтересам незалежності України.
ДВОМОВНІСТЬ – РЕЗУЛЬТАТ ГЕНОЦИДУ
У новому законопректі про мови від комуністів, «регіоналів» і литвинівців є така теза: двомовність – це найбільше надбання українського народу…
Двомовність утворилася в нас у результаті геноциду, масового винищення саме україномовного населення.
За даними істориків, за часів Хмельницького в Гетьманщині було заледве кількасот росіян – переважно купців та втікачів. Коли говорять, що російська мова зародилася в нас, це неправда. Російська мова народилася, звичайно, в Росії – але під впливом церковнослов’янської, яка по суті є давньою болгарською чи македонською (південнослов’янською, а не східнослов’янською). Через нашу голову, за допомогою і під впливом Київської церкви й влади, ця староболгарська мова адаптувалася в Росії.
За переписом 1926 року на території Великої України було вісім відсотків росіян, 2,6 мільйона з-поміж 29 мільйонів населення УСРР, а якщо взяти разом з тодішньою Західною Україною, то росіян було близько шести відсотків. Далі були масові переселення з винищенням українського населення.
Росіянам в Україні подекуди теж діставалося від радянської влади, але вони розглядалися швидше як тріски, що летять, коли рубали «український ліс» з метою позбавити Україну можливості відродитися.
У світі дуже мало мов, які б зазнавали таких нищівних репресій як українська. Реально ще тридцять років тому за українську мову на вулицях Києва можна було потрапити в буцегарню, і людей, які мовчки клали квіти до пам’ятника Тарасу Шевченку, цілими групами забиралися в міліцію, і вони отримували тюремні терміни. Я вже не кажу про тридцяті роки, коли люди «шостим відчуттям» бачили, що, зрікшись себе, ти матимеш більше шансів вижити фізично… Так утворено двомовність, і казати, що це «велике надбання» – вершина цинізму.
У чималої частини українців уже сформувалася адекватна думка, що цей закон спрямовано на знищення не лише української мови, а й самої України в Україні.
Гадаю, це спроба загнати українську мову, яка після геноциду пробивається крізь асфальт, у гетто і в остаточному рахунку – знищити.
ВЛАДА САМА СОБІ ДАЛА НАЗВУ – «ТУШКИ-КРОВОСІСІ»
Щодня з’являються повідомлення, що СБУ нишпорить за журналістами, громадськими діячами…
Наше СБУ перетворюється на «міністерство співбесід»... Але це не найгірше. Розумні країни навпаки по-різному підживлюють своє громадянське суспільство. Наприклад, у Швеції будь-який громадський рух у кількості більш як сім осіб отримує державне фінансування.
Це все робиться тому, що суспільство, у якому є довіра між людьми, у якому люди вміють взаємодіяти, – значно ефективніше. А суспільство, яке атомізоване (ним, можливо, легше керувати), неефективне, не може створювати дійові підприємства, у корені руйнується продуктивна здатність людей вірити одне одному і взаємодіяти.
СБУ сьогодні намагаються взяти все під контроль, усе розпорошити.
Хорошковський, який очолює СБУ, у прямому ефірі хвалиться, що в нас тісні зв’язки, традиції з ФСБ Росії, КДБ Білорусі… Знаєте, це не зовсім ті зразки, на які треба рівнятися. Бо та країна, з тим репресивним апаратом винищила від третини до половини українського населення протягом того страшного ХХ століття. На що рівнятися?!
Той факт, що попередній президент Ющенко призначив Хорошковського першим заступником СБУ, свідчить: насправді в Україні досі ніякої демократичної і української влади не було.
Нинішня «еліта» створилася з уламків комсомолу, КДБ і криміналу, з окремими вкрапленнями бізнесменів. Останню частину я вважаю найздоровішою.
Сьогоднішню владу слід визначати так, як вона сама себе назвала, «тушки-кровосісі» ("кровосісі" – слово Азарова. – Авт.). А що таке тушки й кровососи? Це упирі.
Влада повністю вичавлює сили з нашої країни й паралізує будь-яку ініціативу народу тиском і своєю деморалізацією. Що таке тиск на малий і середній бізнес? Це тиск на Україну. Бо українці здавна не надто пафосно ставилися до грошей, а більше інструментально, і не робили їх самоціллю, що часто буває у великому бізнесі. Тому українці – це, як казали більшовики, «куркульська» нація, нація середнього і дрібного бізнесу. Тому цей Податковий кодекс, що б’є по малому бізнесу – свідомо антиукраїнський, призначений на те, щоб ще більше депресувати Україну, змусити до нової хвилі еміграції. Мільйони людей уже й так будують чужі країни замість того, щоб будувати єдину свою. У результаті таких дій влади країна перебуває в летаргійному сні. Тому нині громадянам не залишається нічого іншого, ніж бити в дзвони.
ПОЗИЦІЯ ТАБАЧНИКА – ЦЕ І ПОЗИЦІЯ ЯНУКОВИЧА
Можливо, президент не знає, як діють його підлеглі?
Поки що позиція Табачника – це і позиція Януковича. Тим більше що нині Янукович може вигнати Табачника в будь-який момент, ні з ким не радячись. Але не виганяє.
Навіщо Янукович обрав саме таке позиціонування? Україна тим і багата, що не питала в приходьків, звідки вони. У нас не було й немає, навіть попри старання табачників, жодних ксенофобій. Чи президент не відчуває абсолютно жодного зв’язку з Україною, яка дала йому все?
Не знаю. Кажуть, КДБ свого часу серйозно попрацювало і з ув’язненими, і зі священиками. Деякі з «колишніх» кадебістів навіть публічно в пресі хвалилися, як вони в радянські атеїстичні часи фінансували Афон. Не хотілося б думати, але не можна виключати, що президент зараз у якійсь глибокій психологічній залежності. Особливо неприємно мене вразили дії міліції з блокування приїзду вірян УПЦ КП на свято Хрещення Київської Русі. Чи так може робити українська влада і влада, яка перед камерами хрестить собі лоба?
Між тим, час від часу лунають правильні речі з боку президента, наприклад, щодо боротьби з корупцією. Один віце-прем’єр сказав, на мій погляд, цікаві й правильні слова, що, мовляв, робити з чиновництвом в Україні. Адже з такою якістю і швидкістю рішень у бізнесі, як у нас у держапараті, компанія вже давно б прогоріла. Але на практиці бачимо все навпаки – іде покривання корупції. Чи заяви щодо «європейського вибору»... Це все такий камуфляж, який насправді свідчить лише про те, що влада хоче, аби її приймали в Європі, незважаючи на страусячі туфлі, на минуле сьогоднішніх можновладців, на фальсифікації, з усім їхнім багажем за плечима.
Не треба бути наївним, сьогоднішній владі насправді не потрібен ніякий ЄС… Подивіться на британський кабінет міністрів: там найбагатший міністр має 9,5 мільйони фунтів. Для наших урядовців це – мізер «на насіння». Питається, чи потрібна їм та Європа, де міністри їздять на велосипедах і заробляють ті гроші за все життя, які наші витрачають на один концерт попси з «гопца-дріца-гопца-ца»? Тому у влади європейський вибір більше на язиці, як не на ділі.
Ющенку закидали, що оточення неправильно інформує його про реальний стан речей в Україні чи він сам не хотів знати правди. На вашу думку, з Януковичем інша ситуація, він у курсі всього, що відбувається?
Мені здається, що на початку свого правління Ющенко більш адекватно дивився на світ, ніж наприкінці. Наостанок для колишнього президента стало важливішим, аби навколо була комфортна для вух і очей ситуація, ніж знати, що відбувається насправді й реально керувати процесами.
Мені здається, Янукович у курсі більшості з того, що відбувається. І це власне, гірше, бо якщо він розуміє антидержавні речі й не намагається їм зашкодити, то, відповідно, й вина його зростає.
Як вам ідея щодо від’єднання Криму й Донбасу?
Наша земля, буде сказано без зайвого пафосу, полита українською кров’ю. А що ми зробимо з нашою князівською історією, з князем Ігорем, коли наші князі приєднували ці дикі землі? Що ми зробимо з козаками, які 1500-го заснували місто, яке нині зветься Маріуполь? А що з запорізькою слободою Олександрійською на місці сьогоднішнього Донецька? Не варто бездумно повторювати, що ці землі «колонізовані» за часів Російської імперії. Вони були українськими ще тоді, як Росія не називалася Росією.
Тому ми просто не можемо залишити українську територію. Зрештою, на Донбасі живуть сотні тисяч українських патріотів… Ми що, їх залишимо й скажемо: нехай над вами панує інша держава? Гадаю, це не прийнятно і не гуманно.
ДЛЯ НИХ БУВ БИ ЗОРЯНИЙ ЧАС, ЯКБИ ЇМ ДОЗВОЛИЛИ РЕПРЕСУВАТИ УКРАЇНСЬКИХ ПАТРІОТІВ
А чи гуманно це щодо іншої, більшої частини країни, яка не голосує за таку владу, але мусить з нею миритися, тому що інша частина густіше заселена?
Кажуть, «кого Бог любить, того й карає». Ці слова й утішають мене в сьогоднішній ситуації.
Можливо, випробування сьогоднішньою владою нам і дано, щоб зрозуміти більше. Ситі суспільства, як правило, небагато щось розуміють у загальній своїй масі. Я не кажу про їхні еліти й добре розвинені державні апарати.
До нашої ситуація ставлюся, як до уроку, дуже складного, загрозливого. У якому чесні й порядні люди просто змушені боротися за свою країну. Тому, відверто кажучи, дивуюся сподіванням Табачника, який каже, що наша студентська молодь виступить проти «націоналізму», маючи на увазі, український патріотизм. Це називається судити про молодь за своєю викривленою зіпсованістю.
Зрадники – завжди слабкіші люди. А молодь за своєю природою хоче рости прямо.
Гадаєте, зараз зоряний час людей штибу Табачника, Колесніченка?
Для них був би зоряний час, якби їм дозволили репресувати українських патріотів.
Мені здається, люди, які отримали від України все й ненавидять її, найбільше бояться навіть не України, а того, що раптом Бог таки існує.
Розумію, чому такі люди не хочуть визнавати Голодомор геноцидом. Бо інстинктивно усвідомлюють, якби не геноцид, їм би не вдалося видерти й виточити в цієї країни те, що в них вийшло.
Вас звільнили з Міністерства закордонних справ. За що?
Там була показова історія. 11 березня – у день утворення «коаліції тушок» – я був у прямому ефірі на «5 каналі» з Ганною Герман. Я тоді сказав, що президент Янукович починає свою діяльність з клятвопорушення. Після цього Герман мене запитала, чи знаю я в якій країні живу. На що я відповів, що я живу у своїй країні, на відміну від такого уряду. Вочевидь, після цього влада вирішила мені довести, що я вже живу не у своїй» країні.
Я зрозумів, що люди, які наплювали на Конституцію, зрештою, можуть скасувати Дипломатичну академію при МЗС (де Палій працював. – Авт.), або й Академію наук. Я не хотів підставляти під удар тих, хто не зголошувався до цього й пішов.
КОЛИ ЛЮДИ ДИВЛЯТЬСЯ НА ТАКУ ВЛАДУ, ЇМ ДУЖЕ ВАЖКО СТАВАТИ КРАЩИМИ
Як експерт оцініть, які народні настрої щодо нинішньої ситуації?
На мій погляд, можливо, трішки оптимістичний, у народі помалу накипає. Є багато точкових протестів, наприклад, екологічних у Києві, захист мера в Кам’янці-Подільському, які дуже добре характеризують ситуацію. Люди відчувають особисту загрозу від такого урядування.
За офіційними даними Держкомстату України, за перше півріччя цього року злочинність зросла на 28,2 % з тяжких і особливо тяжких злочинів, які в принципі завжди реєструвалися, тож цей факт не можна списати на хиби попередньої статистики.
Гадаю, ці дані показово характеризує якість управління. Згадайте, у Києві під час Помаранчевої революції було постійно на 300-350 тисяч людей більше, ніж зазвичай. При цьому зменшення злочинності було на третину. Тобто це свідчило про те, що був зовсім інший моральний клімат. А коли люди дивляться на таку владу, їм дуже важко ставати кращими. Тобто людям фактично відкритим текстом кажуть: зроби те й те і станеш владою, зрадь свій народ – і станеш владою.
Тому, звісно, ці мотивації підривають моральні устої в нашому суспільстві.
ТІ ХТО КАЖЕ, ЩО МАЙДАН НЕМОЖЛИВИЙ, – ПОМИЛЯЮТЬСЯ
Яке місце зараз займає опозиція у відносинах влада – народ?
Є така точка найгіршого, від якої може бути лише рух уперед.
Насправді потенціал народу набагато вищий, ніж це сьогодні показує спотворена постгеноцидна політична верхівка. Гадаю, найважливішими є ті процеси, які відбуваються в самому суспільстві – на рівні самоорганізації, у тому числі й намагання працювати в різних політичних проектах або намагання створити щось інше. Гадаю, саме в таких місцях народжується майбутнє країни.
Навряд чи хто скаже, де кристалізується нове ядро, тому що процеси відбувають по всьому суспільству.
Політологи, які кажуть, що сьогодні Майдан неможливий, – судять швидше по собі. Це звичайна помилка оцінювання. Вони бачать, що не вийшли на Майдан через свої сили чи проблеми, тому думають, що всі такі.
ГОЛОВНА ФУНКЦІЯ ЧФ – ЗБЕРЕЖЕННЯ МОЖЛИВОСТІ ВІДОКРЕМЛЕННЯ КРИМУ
Що сьогодні відбувається з Чорноморським флотом РФ у Криму?
По території України вже шпигуни ходять вільно, нам не вистачало, щоб ще й іноземні підрозділи ходили вільно. А така загроза є.
Ще Росія планує серйозно переозброїти ЧФ. Ідеться про те, що в Крим щороку надходитимуть один-два російські кораблі, фактично все, що виробляє для надводного флоту російська суднобудівна промисловість.
Для чого?
ЧФ жодної бойової функції не виконує. Єдина його функція полягає в політичному тиску на Україну й збереженні можливості відокремлення Криму від України. Іншої бойової функції цей флот останні роки не виконував і не виконує. Якщо в замкненому турецькими протоками Чорному морі є Болгарія, Румунія і Туреччина, котрі є членами НАТО, то запитання – що на цьому морі збирається робити ЧФ Росії?
Розмовляла Оксана Климончук
| Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
18.09.10
Українські науковці вимагають від Януковича "припинити репресії"
114 істориків українських університетів та академічних установ висловили протест проти незаконних дій Служби безпеки України і вимагають від Президента України Віктора Януковича, Генпрокурора Олександра Медведька та Голови СБУ Валерія Хорошковського припинити кримінальне переслідування істориків та не допускати репресій щодо науковців.
Про це ZAXID.NET повідомили у Центрі досліджень визвольного руху.
"Останні владні розпорядження в гуманітарній сфері і зміна векторів політики національної пам’яті дають підстави вважати невипадковим факт політичних репресій щодо нашого колеги, який активно вивчає український національно-визвольний рух, зокрема історію Української повстанської армії", — йдеться у зверненні істориків.
Підписали звернення — історики з 28 українських університетів та інститутів Національної академії наук, а також 10 незалежних дослідницьких організацій, державних музеїв та архівів.
Науковці стверджують, що влада робить спроби "здійснити ревізію наукових здобутків українських дослідників".
Науковці переконані, що "влада демонструє незацікавленість у правдивому висвітленні історії тоталітарного режиму, яке неможливе без використання матеріалів, що зберігаються в архівах СБУ і повинні бути відкриті, як це передбачено українським законодавством".
"Заявляємо про неприпустимість застосування командно-адміністративних методів щодо української історичної науки з метою її підконтрольності владі.
Вимагаємо відновити справедливість: належно розслідувати обставини затримання Р. Забілого, закрити кримінальне провадження проти історика, відновити повноцінну роботу музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", а також не допускати в майбутньому політичних репресій щодо науковців, які досліджують українську історію", — підкреслено у зверненні.
Нагадаємо, що раніше 108 іноземних вчених підписали лист-протест до СБУ.
Під зверненням підписались:
1. Андрєєв Віталій, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету
2. Атаманенко Алла, кандидат історичних наук, доцент, директор Інституту досліджень української діаспори Національного університету «Острозька академія»
3. Баган Олег, кандидат філологічних наук, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
4. Бачинська Олена, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського державного університету ім. І. І. Мечнікова
5. Білас Василь, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
6. Білокінь Сергій, доктор історичних наук, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України
7. Божук Людмила, кандидат історичних наук, Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
8. Боряк Геннадій, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАН України, заслужений діяч науки і техніки України
9. Брицький Петро, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
10. Бутко Сергій, історик,
11. В’ятрович Володимир, кандидат історичних наук
12. Вінцковський Тарас, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова
13. Вітвіцький Олег, кандидат історичних наук (Тернопіль)
14. Войтович Леонтій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри середніх віків і візантиністки Львівського національного університету ім. І. Франка
15. Врадій Єгор, історик, аспірант (Дніпропетровськ)
16. Гаврилів Ігор, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії теорії та практики культури НУ «Львівська політехніка»
17. Гавришко Марта, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
18. Галицька Тамара-Дідух, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
19. Галів Микола, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
20. Гончарук Тарас, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова
21. Гошко Тетяна, кандидат історичних наук, доцент кафедри класичних, візантійських і середньовічних студій Українського католицького університету
22. Грабовський Владислав, кандидат історичних наук (Дніпропетровськ)
23. Гречило Андрій, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук
24. Гриневич Владислав, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України
25. Гриневич Людмила, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
26. Гриців Марія, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
27. Ґентош Оксана, голова львівського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка
28. Дарованець Олександр, кандидат історичних наук
29. Демченко Тамара, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка
30. Дерев’яний Ігор, історик, науковий співробітник музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
31. Дивний Іван, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, відповідальний редактор сайту «Відлуння віків» (УТОПІК)
32. Дичковська Галина, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника
33. Єзерська Ірина, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
34. Єфіменко Геннадій, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
35. Зайцев Олександр, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету
36. Зайцев Юрій, кандидат історичних наук, ст. наук. спів роб. Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
37. Захаров Євген, співголова Харківської правозахисної групи, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»
38. Зашкільняк Леонід, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету ім. І. Франка
39. Зінченко Арсен, доктор історичних наук, депутат Верховної Ради України І скликання, завідувач кафедри історії України і методики навчання Київського національного університету ім. Б. Грінченка
40. Зозуля С. Ю., аспірант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
41. Іванущенко Геннадій, директор Державного архіву Сумської області
42. Ільницький Василь, викладач кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
43. Капраль Мирон, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, професор Львівського національного університету ім. І. Франка.
44. Качараба Степан, доктор історичних наук, завідувач кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету ім. І. Франка
45. Кліш Андрій, кандидат історичних наук, асистент кафедри стародавньої та середньовічної історії Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка
46. Козицький Андрій, кандидат історичних наук, науковий редактор «Енциклопедії Львова»
47. Кондратюк Костянтин, доктор історичних наук, професор кафедри кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка
48. Король Віктор, доктор історичних наук, професор, академік Міжнародної слов’янської академії наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв
49. Косик Володимир, доктор філософії, професор Сорбонського університету (Париж)
50. Кравчук Алла, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри польської філології Львівського національного університету ім. І. Франка
51. Кравчук Галина, кандидат географічних наук (Львів)
52. Кравчук Ірина, член Педагогічного товариства ім. Г. Ващенка
53. Крупський Іван, доктор історичних наук, академік Академії наук Вищої освіти України, професор кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І. Франка
54. Кугутяк Микола, доктор історичних наук, доктор філософії, професор, академік Академії наук вищої школи, заслужений діяч науки і техніки, директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника
55. Кушнір Віталій, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту народознавства НАН України
56. Лисенко Олександр, доктор історичних наук, професор
57. Мандрик Іван, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського національного університету
58. Марочко Василь, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні
59. Мартинюк Віктор, кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича
60. Марчук Ігор, завідувач відділу дослідів історії Волині Рівненського обласного краєзнавчого музею
61. Масненко Віталій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького
62. Машкін Олександр, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України
63. Молчанов Володимир, кандидат історичних наук, ст. науковий співробітник Інституту історії України НАН України
64. Мороз Володимир, історик
65. Найдан Майкл, професор українських студій та слов’янських мов і літератур Пенсільванського державного університету
66. Наумук Сергій, журналіст (газета «Волинь-нова»), випускник історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки
67. Олійник Андрій, Національний інститут стратегічних досліджень, аспірант
68. Пастушенко Ольга, голова Союзу українок Львівської області
69. Патер Іван, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
70. Патриляк Іван, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Шевченка, директор музею історії КНУ ім. Тараса Шевченка
71. Петровський Едуард, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова.
72. Піскун Валентина, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
73. Плисюк Василь, доктор історичних наук, професор кафедри історії українознавства Львівського аграрного університету
74. Полторак Володимир, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова.
75. Посівнич Микола, кандидат історичних наук (Львів)
76. Потильчак Олександр, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова
77. Райківський Ігор, кандидат історичних наук, завідувач кафедри історії України. Прикарпатського національного університету. імені Василя Стефаника
78. Репан Олег, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара
79. Рог Віктор, редактор газети «Шлях перемоги», заступник директора Центру Національного Відродження
80. Рубльов Олександр, доктор історичних наук, професор, учений секретар Інституту історії України НАН України
81. Савчин Михайло, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
82. Свереда Зіновій, доктор соціально-економічних наук, директор Фонду Андрея Шептицького
83. Свідзинський Анатолій, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, професор, завідувач кафедри теоретичної фізики Волинського національного університету ім. Лесі Українки
84. Себта Тетяна, кандидат історичних наук, ст. науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. C. Грушевського НАН України
85. Ситник Олександр, доктор історичних наук, доцент кафедри теорії та права Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ
86. Сіромський Руслан, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету ім. І. Франка
87. Сливка Юрій, доктор історичних наук, професор (Львів)
88. Соляр Ігор, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
89. Старовойт Ірина, кандидат філологічних наук, доцент, Львівський національний університет ім. І. Франка.
90. Старостін Валентин, історик, науковий співробітник Інституту суспільних досліджень (Дніпропетровськ)
91. Стасюк Олександра, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
92. Стефанів Василь, історик, в.о. директора Центру досліджень визвольного руху (Львів)
93. Сухий Олексій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка
94. Тимошенко Леонід, кандидат історичних наук, декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
95. Ткач Дмитро, історик (Дніпропетровськ)
96. Ткаченко Денис, головний редактор Порталу неполітичних новин www.ngo.donetsk.ua (Донецьк)
97. Турій Олег, кандидат історичних наук, проректор з наукової роботи Українського католицького університету
98. Улянич Володимир Іванович, професор історії (Київ)
99. Федорчук Станіслав, журналіст Порталу неполітичних новин Донеччини NGO.donetsk.ua
100. Футала Василь, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
101. Халак Надія, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
102. Хмарський Вадим, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова
103. Хома Іван, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії теорії та практики культури НУ «Львівська політехніка»
104. Царинник Марко, канадський історик і літератор, член Національної Спілки Письменників України
105. Черняков Сергій, історик (Чернігів)
106. Чума Богдан, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету ім. І. Франка
107. Шайкан Валентина, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України Криворізького державного педагогічного університету
108. Шаповал Юрій, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
109. Шевців Андрій, історик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Львів)
110. Шептицька Тетяна, к. філол. н., н. сп. Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
111. Шміґель Міхал, доцент кафедри історії факультету гуманітарних наук університету Матея Бела, Банська Бистріца (Словаччина)
112. Шуст Роман, декан історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка
113. Щур Юрій, кандидат історичних наук (Запоріжжя)
114. Юркова Оксана, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України».
Також науковці закликали всіх небайдужих приєднатися до їхньої акції протесту, написавши на адресу history@cdvr.org.ua
Про це ZAXID.NET повідомили у Центрі досліджень визвольного руху.
"Останні владні розпорядження в гуманітарній сфері і зміна векторів політики національної пам’яті дають підстави вважати невипадковим факт політичних репресій щодо нашого колеги, який активно вивчає український національно-визвольний рух, зокрема історію Української повстанської армії", — йдеться у зверненні істориків.
Підписали звернення — історики з 28 українських університетів та інститутів Національної академії наук, а також 10 незалежних дослідницьких організацій, державних музеїв та архівів.
Науковці стверджують, що влада робить спроби "здійснити ревізію наукових здобутків українських дослідників".
Науковці переконані, що "влада демонструє незацікавленість у правдивому висвітленні історії тоталітарного режиму, яке неможливе без використання матеріалів, що зберігаються в архівах СБУ і повинні бути відкриті, як це передбачено українським законодавством".
"Заявляємо про неприпустимість застосування командно-адміністративних методів щодо української історичної науки з метою її підконтрольності владі.
Вимагаємо відновити справедливість: належно розслідувати обставини затримання Р. Забілого, закрити кримінальне провадження проти історика, відновити повноцінну роботу музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького", а також не допускати в майбутньому політичних репресій щодо науковців, які досліджують українську історію", — підкреслено у зверненні.
Нагадаємо, що раніше 108 іноземних вчених підписали лист-протест до СБУ.
Під зверненням підписались:
1. Андрєєв Віталій, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри всесвітньої історії та історіографії Херсонського державного університету
2. Атаманенко Алла, кандидат історичних наук, доцент, директор Інституту досліджень української діаспори Національного університету «Острозька академія»
3. Баган Олег, кандидат філологічних наук, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова
4. Бачинська Олена, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Одеського державного університету ім. І. І. Мечнікова
5. Білас Василь, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
6. Білокінь Сергій, доктор історичних наук, лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, керівник Центру культурологічних студій Інституту історії України НАН України
7. Божук Людмила, кандидат історичних наук, Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
8. Боряк Геннадій, доктор історичних наук, професор, заступник директора Інституту історії України НАН України, заслужений діяч науки і техніки України
9. Брицький Петро, доктор історичних наук, професор кафедри історії України Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
10. Бутко Сергій, історик,
11. В’ятрович Володимир, кандидат історичних наук
12. Вінцковський Тарас, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова
13. Вітвіцький Олег, кандидат історичних наук (Тернопіль)
14. Войтович Леонтій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри середніх віків і візантиністки Львівського національного університету ім. І. Франка
15. Врадій Єгор, історик, аспірант (Дніпропетровськ)
16. Гаврилів Ігор, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії теорії та практики культури НУ «Львівська політехніка»
17. Гавришко Марта, кандидат історичних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
18. Галицька Тамара-Дідух, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
19. Галів Микола, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
20. Гончарук Тарас, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова
21. Гошко Тетяна, кандидат історичних наук, доцент кафедри класичних, візантійських і середньовічних студій Українського католицького університету
22. Грабовський Владислав, кандидат історичних наук (Дніпропетровськ)
23. Гречило Андрій, провідний науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук
24. Гриневич Владислав, доктор політичних наук, провідний науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України
25. Гриневич Людмила, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
26. Гриців Марія, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
27. Ґентош Оксана, голова львівського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка
28. Дарованець Олександр, кандидат історичних наук
29. Демченко Тамара, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії та археології України Чернігівського національного педагогічного університету ім. Т. Г. Шевченка
30. Дерев’яний Ігор, історик, науковий співробітник музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
31. Дивний Іван, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, відповідальний редактор сайту «Відлуння віків» (УТОПІК)
32. Дичковська Галина, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії філософського факультету Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника
33. Єзерська Ірина, історик, науковий співробітник Національного музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького»
34. Єфіменко Геннадій, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України
35. Зайцев Олександр, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри нової та новітньої історії України Українського католицького університету
36. Зайцев Юрій, кандидат історичних наук, ст. наук. спів роб. Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
37. Захаров Євген, співголова Харківської правозахисної групи, член правління Міжнародного товариства «Меморіал»
38. Зашкільняк Леонід, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки Львівського національного університету ім. І. Франка
39. Зінченко Арсен, доктор історичних наук, депутат Верховної Ради України І скликання, завідувач кафедри історії України і методики навчання Київського національного університету ім. Б. Грінченка
40. Зозуля С. Ю., аспірант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
41. Іванущенко Геннадій, директор Державного архіву Сумської області
42. Ільницький Василь, викладач кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
43. Капраль Мирон, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства НАН України, професор Львівського національного університету ім. І. Франка.
44. Качараба Степан, доктор історичних наук, завідувач кафедри нової та новітньої історії Львівського національного університету ім. І. Франка
45. Кліш Андрій, кандидат історичних наук, асистент кафедри стародавньої та середньовічної історії Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка
46. Козицький Андрій, кандидат історичних наук, науковий редактор «Енциклопедії Львова»
47. Кондратюк Костянтин, доктор історичних наук, професор кафедри кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка
48. Король Віктор, доктор історичних наук, професор, академік Міжнародної слов’янської академії наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв
49. Косик Володимир, доктор філософії, професор Сорбонського університету (Париж)
50. Кравчук Алла, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри польської філології Львівського національного університету ім. І. Франка
51. Кравчук Галина, кандидат географічних наук (Львів)
52. Кравчук Ірина, член Педагогічного товариства ім. Г. Ващенка
53. Крупський Іван, доктор історичних наук, академік Академії наук Вищої освіти України, професор кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І. Франка
54. Кугутяк Микола, доктор історичних наук, доктор філософії, професор, академік Академії наук вищої школи, заслужений діяч науки і техніки, директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника
55. Кушнір Віталій, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту народознавства НАН України
56. Лисенко Олександр, доктор історичних наук, професор
57. Мандрик Іван, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії Ужгородського національного університету
58. Марочко Василь, доктор історичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні
59. Мартинюк Віктор, кандидат філологічних наук, молодший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича
60. Марчук Ігор, завідувач відділу дослідів історії Волині Рівненського обласного краєзнавчого музею
61. Масненко Віталій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії та етнології України Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького
62. Машкін Олександр, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАН України
63. Молчанов Володимир, кандидат історичних наук, ст. науковий співробітник Інституту історії України НАН України
64. Мороз Володимир, історик
65. Найдан Майкл, професор українських студій та слов’янських мов і літератур Пенсільванського державного університету
66. Наумук Сергій, журналіст (газета «Волинь-нова»), випускник історичного факультету Волинського національного університету імені Лесі Українки
67. Олійник Андрій, Національний інститут стратегічних досліджень, аспірант
68. Пастушенко Ольга, голова Союзу українок Львівської області
69. Патер Іван, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу новітньої історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
70. Патриляк Іван, кандидат історичних наук, доцент кафедри новітньої історії України Київського національного університету ім. Т. Шевченка, директор музею історії КНУ ім. Тараса Шевченка
71. Петровський Едуард, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова.
72. Піскун Валентина, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
73. Плисюк Василь, доктор історичних наук, професор кафедри історії українознавства Львівського аграрного університету
74. Полторак Володимир, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова.
75. Посівнич Микола, кандидат історичних наук (Львів)
76. Потильчак Олександр, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова
77. Райківський Ігор, кандидат історичних наук, завідувач кафедри історії України. Прикарпатського національного університету. імені Василя Стефаника
78. Репан Олег, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара
79. Рог Віктор, редактор газети «Шлях перемоги», заступник директора Центру Національного Відродження
80. Рубльов Олександр, доктор історичних наук, професор, учений секретар Інституту історії України НАН України
81. Савчин Михайло, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
82. Свереда Зіновій, доктор соціально-економічних наук, директор Фонду Андрея Шептицького
83. Свідзинський Анатолій, доктор фізико-математичних наук, заслужений діяч науки і техніки України, професор, завідувач кафедри теоретичної фізики Волинського національного університету ім. Лесі Українки
84. Себта Тетяна, кандидат історичних наук, ст. науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. C. Грушевського НАН України
85. Ситник Олександр, доктор історичних наук, доцент кафедри теорії та права Донецького юридичного інституту Луганського державного університету внутрішніх справ
86. Сіромський Руслан, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету ім. І. Франка
87. Сливка Юрій, доктор історичних наук, професор (Львів)
88. Соляр Ігор, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
89. Старовойт Ірина, кандидат філологічних наук, доцент, Львівський національний університет ім. І. Франка.
90. Старостін Валентин, історик, науковий співробітник Інституту суспільних досліджень (Дніпропетровськ)
91. Стасюк Олександра, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
92. Стефанів Василь, історик, в.о. директора Центру досліджень визвольного руху (Львів)
93. Сухий Олексій, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри новітньої історії України Львівського національного університету ім. І. Франка
94. Тимошенко Леонід, кандидат історичних наук, декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
95. Ткач Дмитро, історик (Дніпропетровськ)
96. Ткаченко Денис, головний редактор Порталу неполітичних новин www.ngo.donetsk.ua (Донецьк)
97. Турій Олег, кандидат історичних наук, проректор з наукової роботи Українського католицького університету
98. Улянич Володимир Іванович, професор історії (Київ)
99. Федорчук Станіслав, журналіст Порталу неполітичних новин Донеччини NGO.donetsk.ua
100. Футала Василь, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка
101. Халак Надія, кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України
102. Хмарський Вадим, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Одеського національного університету ім. І. І. Мечнікова
103. Хома Іван, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії теорії та практики культури НУ «Львівська політехніка»
104. Царинник Марко, канадський історик і літератор, член Національної Спілки Письменників України
105. Черняков Сергій, історик (Чернігів)
106. Чума Богдан, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн Львівського національного університету ім. І. Франка
107. Шайкан Валентина, доктор історичних наук, завідувач кафедри історії України Криворізького державного педагогічного університету
108. Шаповал Юрій, доктор історичних наук, професор, завідувач відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України
109. Шевців Андрій, історик, науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху (Львів)
110. Шептицька Тетяна, к. філол. н., н. сп. Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка
111. Шміґель Міхал, доцент кафедри історії факультету гуманітарних наук університету Матея Бела, Банська Бистріца (Словаччина)
112. Шуст Роман, декан історичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка
113. Щур Юрій, кандидат історичних наук (Запоріжжя)
114. Юркова Оксана, кандидат історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України».
Також науковці закликали всіх небайдужих приєднатися до їхньої акції протесту, написавши на адресу history@cdvr.org.ua
| Джерела: http://www.zaxid.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
17.09.10
У Львові вшанують пам’ять жертв радянських репресій
17 вересня о 16.00 у Львові біля пам’ятника жертвам комуністичних злочинів відбудеться молебень пам’яті жертв радянських репресій.
Про це ZAXID.NET повідомили організатори.
«17 вересня 1939 р. внаслідок підступного радянсько-нацистського договору Молотова-Ріббентропа війська СРСР увійшли на територію Західної України. Почалися найпохмуріші часи для народу: терор, фізичне знищення, депортації, поневолення», – зазначено в повідомленні..
Цим заходом організатори хочуть показати, що не можна допустити наступних репресій проти тих істориків, що займаються викриттям злочинних дій радянської влади. Адже саме дослідженнями історичної правди про ці роки і займались історики Музею-меморіалу на чолі з Русланом Забілим, затриманим нещодавно працівниками СБУ.
Також серед акцій на відзначення цієї дати о 17 год. на пл. Ринок відбудеться реконструкція вересневих подій 1939 року – як і тоді, вулицями міста мирно прогулюватимуться солдати окупаційних німецької та радянської армій.
Про це ZAXID.NET повідомили організатори.
«17 вересня 1939 р. внаслідок підступного радянсько-нацистського договору Молотова-Ріббентропа війська СРСР увійшли на територію Західної України. Почалися найпохмуріші часи для народу: терор, фізичне знищення, депортації, поневолення», – зазначено в повідомленні..
Цим заходом організатори хочуть показати, що не можна допустити наступних репресій проти тих істориків, що займаються викриттям злочинних дій радянської влади. Адже саме дослідженнями історичної правди про ці роки і займались історики Музею-меморіалу на чолі з Русланом Забілим, затриманим нещодавно працівниками СБУ.
Також серед акцій на відзначення цієї дати о 17 год. на пл. Ринок відбудеться реконструкція вересневих подій 1939 року – як і тоді, вулицями міста мирно прогулюватимуться солдати окупаційних німецької та радянської армій.
| Джерела: http://www.zaxid.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
СКУ просить Януковича пояснити репресивні дії СБУ
Світовий Конгрес Українців (СКУ) просить Президента України Віктора ЯНУКОВИЧА пояснити репресивні дії СБУ стосовно історика, директора Національного меморіалу “Тюрма на Лонцького” у Львові Руслана ЗАБІЛОГО.
Це випливає з “Листа Світового Конгресу Українців до Президента Віктора Януковича у справі директора Національного меморіалу “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого”, текст якого, датований 16-м вересня, має УНІАН.
Вищий координаційний орган українців діаспори, зокрема, згадуючи несанкціоноване затримання історика працівниками СБУ, вилучення його особистих речей і матеріалів досліджень, висловлює глибоке занепокоєння діями спецслужби.
“СКУ закликає Вас (Президента України – УНІАН) розглянути справу Руслана ЗАБІЛОГО та з’ясувати дії СБУ, які викликають велике занепокоєння в Україні та у діаспорі. З огляду на критичність цієї ситуації просимо відповісти на наш лист до 27 вересня 2010 року”, – йдеться у листі.
Як повідомляв УНІАН, директора меморіалу «Тюрма на Лонцького» Руслана ЗАБІЛОГО 8 вересня затримали у Києві працівники СБУ. Його звинуватили у тому, що він нібито хотів передати третім особам матеріали, що становлять державну таємницю. У Р.ЗАБІЛОГО вилучили персональний ноутбук та цифрові носії.
Також СБУ провела обшук у кабінетах працівників музею “Тюрма на Лонцького” у Львові, де вилучила два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів, а також відео-свідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009-2010 років.
9 вересня СБУ розповсюдила повідомлення про порушення кримінальної справи за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю.
Також у СБУ назвали абсурдними заяви про несанкціонований обшук в музеї «Тюрма на Лонцького».
Зокрема, як підкреслюється в повідомленні, саме СБУ була ініціатором відкриття Меморіально-дослідницького комплексу пам’яті жертв окупаційних режимів. До цього часу музей перебуває на балансі СБУ, утримується за рахунок бюджету СБУ, його працівники, у тому числі його директор Р.ЗАБІЛИЙ, отримують зарплату в СБУ, зазначається у повідомленні. “Більше того, сама назва - Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Служби безпеки України – підкреслює зазначене вище”, - наголосили в СБУ.
Як пояснили у відомстві, 13-14 вересня у приміщеннях УСБУ у Львівській області, в яких розташовані структурні підрозділи музею, у рамках розслідування кримінальної справи за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, було проведено огляд місця події.
В СБУ підкреслили, що кримінальну справу порушено не стосовно Р.ЗАБІЛОГО, а за фактом дій.
Це випливає з “Листа Світового Конгресу Українців до Президента Віктора Януковича у справі директора Національного меморіалу “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого”, текст якого, датований 16-м вересня, має УНІАН.
Вищий координаційний орган українців діаспори, зокрема, згадуючи несанкціоноване затримання історика працівниками СБУ, вилучення його особистих речей і матеріалів досліджень, висловлює глибоке занепокоєння діями спецслужби.
“СКУ закликає Вас (Президента України – УНІАН) розглянути справу Руслана ЗАБІЛОГО та з’ясувати дії СБУ, які викликають велике занепокоєння в Україні та у діаспорі. З огляду на критичність цієї ситуації просимо відповісти на наш лист до 27 вересня 2010 року”, – йдеться у листі.
Як повідомляв УНІАН, директора меморіалу «Тюрма на Лонцького» Руслана ЗАБІЛОГО 8 вересня затримали у Києві працівники СБУ. Його звинуватили у тому, що він нібито хотів передати третім особам матеріали, що становлять державну таємницю. У Р.ЗАБІЛОГО вилучили персональний ноутбук та цифрові носії.
Також СБУ провела обшук у кабінетах працівників музею “Тюрма на Лонцького” у Львові, де вилучила два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів, а також відео-свідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009-2010 років.
9 вересня СБУ розповсюдила повідомлення про порушення кримінальної справи за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю.
Також у СБУ назвали абсурдними заяви про несанкціонований обшук в музеї «Тюрма на Лонцького».
Зокрема, як підкреслюється в повідомленні, саме СБУ була ініціатором відкриття Меморіально-дослідницького комплексу пам’яті жертв окупаційних режимів. До цього часу музей перебуває на балансі СБУ, утримується за рахунок бюджету СБУ, його працівники, у тому числі його директор Р.ЗАБІЛИЙ, отримують зарплату в СБУ, зазначається у повідомленні. “Більше того, сама назва - Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Служби безпеки України – підкреслює зазначене вище”, - наголосили в СБУ.
Як пояснили у відомстві, 13-14 вересня у приміщеннях УСБУ у Львівській області, в яких розташовані структурні підрозділи музею, у рамках розслідування кримінальної справи за фактом готування до розголошення співробітником СБУ відомостей, що становлять державну таємницю, було проведено огляд місця події.
В СБУ підкреслили, що кримінальну справу порушено не стосовно Р.ЗАБІЛОГО, а за фактом дій.
| Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
13.09.10
Не потрібно боятися репресій
Громадян країни: істориків, художників, поетів, громадських діячів та політиків викликають на допит або просто хапають і провадять в СБУ. В цій державі знову вбивають журналістів.
Телебачення бреше. Опозиція безпорадно борсається у власних проблемах. Влада живе по "панятіям".
Режим постійно шукає "помилку матриці".
Вони будують "нову країну". Нині проти громадян використовують давно відомі методи залякування та пропаганди.
Хоча теперішня горстка гебістів далека від професіоналів з КДБ. Так само далека як нинішні опозиціонери від радянських дисидентів. Були колись люди, які вміли відстоювати свої права. В історії їх назвали шестидесятники. Тиск на них тоді був зовсім інший, але й люди були наче з заліза.
Нині опозиціонери трохи крадуть, трохи діляться, трохи брешуть, інколи кажуть правду. Хоча на тлі бандитів, справді, виглядають трохи ліпше. І не більше того.
Сьогодні опоненти влади ризикують опинитись за гратами максимум до чергових виборів, тоді як 50 років тому опозиціонерів за декілька рядків у самвидаві кидали до таборів в далекому Сибіру.
І що цікаво, якою б не була сильною репресивна машина, якими б не були різноманітними погляди дисидентів, вони завжди знаходили спільний знаменник. В глибокій конспірації чи в таборах ГУЛАГу, де б вони не були, кожен з них пам"ятав про свою історичну місію... вони боролись за свободу.
Нині приблуди опозиційного табору підтисли хвости і сидять кожен в своєму кутку. Тотальному дезертирству вже не зашкодить будь - яка чистка партійних лав.
Нині є гроші, піар технології, відкриті кордони. Тобто є все чого не було в шестидисятників.
Крім одного. Немає духу свободи. Прагнення не зрадити самих себе, не зрадити близьких та ідею, ось чого не вистачає в сучасних реаліях. Аби вибороти реальну свободу - потрібно докласти зусиль.
Попрацювати трохи більше аніж працює влада над тим аби її (свободу) забрати у нас. Байдужість охопила одних, інших паралізував страх. СБУ варто потрусити одного, як сотні вже похнюпили голови. А дарма...
Чого злякались? Таборів?!
Згадати хоча б історію під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві. Це було у вересні 1965 року.
Тоді молодий поет Василь Стус, який був у залі, звернувся до всіх присутніх. Просто встав і сказав те, що думає. Вголос висловив свій протест проти політичних репресій. Через цей вчинок Стуса відрахували з аспірантури. З цього моменту за ним почали стежити агенти КДБ. Зрештою, поета звинуватили у "антирадянській агітації й пропаганді" та засудили до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Це був лише перший арешт. Система наздогнала дисидента вдруге. Цього разу 10 років таборів - кара для небезпечного рецидивіста. Вдумайтесь, людину позбавили волі лише за те, що вона висловилювала свої думки вголос і в такий спосіб чинила непокору тоталітрному режиму. Зрештою, Василь Стус так і загинув в концтаборі Кучино але до останнього подиху не зрадив своїм життєвим принципам.
Подібно сучасним обіцянкам Януковича, який переконує західних партнерів у дотриманні засад демократії в країні, у 1975 році Радянський Союз зробив крок на зустріч Заходу. Імперія приєдналась до Гельсінської угоди, тобто офіційно мала необережність визнати, що зобов"язується шанувати права і свободи своїх громадян. Реакція дисидентів була миттєвою.
По всьому СССР виникли гельсінські групи. В Москві, Києві, Литві, Грузії та Вірменії. Рух дисидентів набрав ознак інтернаціонального. На щит винесли захист громадянських прав. Українці, росіяни, грузини вірмени та прибалти прагнули одного - свободи.
Один з родоначальників дисидентського руху, Іван Дзюба, ще задовго до цих подій закликав здобути не лише національні права але й громадянські свободи. Зокрема, літературний критик писав:
"Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду".
Чи маємо свободу сьогодні?
Нині від безвиході дехто шукає відради у крайніх радикальних течіях. Намагається вибудувати замкнутий світ. Блукає манівцями власного подвіря і боїться поцікавитись: "А що там у сусіда?" Це шлях в нікуди. Він вигідний тоталітарному режимові.
Візьму на себе сміливість і розчарую прихильників національної держави. Майбутнє України в іншому. В кооперації всіх здорових сил, а не їх сегрегації за національною ознакою.
В осередках шестидесятників з колишніх радянських республік, кожен плекав національну мову і культуру, але разом з тим визнавав право кожного на особисту свободу. Якщо розглядати все що відбувається в контектсі одвічної боротьби добра і зла, то сторона світла сьогодні має запропонувати кардинально новий підхід аби перемогти темряву.
Протидіяти тоталітаризму може лише згуртована сила. Потрібно задіяти досі невикористані ресурси. Прихильникам демократичної України потрібно дати шанс. З - поміж них сотні або десятки тисяч росіян, поляків, грузинів та євреїв. Кожен з них має усвідомити - мій дім Україна.
Нині фундамент свободи в рамках держави - це громадянське суспільство. Перемогти прояви тоталітаризму за допомогою антагонізму, расизму чи радикального націоналізму - неможливо.
Істина захована набагато глибше за будь - яку ідеологію. Нині, як і завжди, завдання полягає в тому щоб залишитись людиною. Людиною, про яку ще сто років тому написав англійський поет Редьярд Кіплінг:
У натовпі собою залишайся,
А з королями гідність зберігай,
Ні ворогу, ні другу не піддайся,
Надмірної поваги не шукай;
Нехай секунда кожна у хвилині
Тебе веде до вірної мети -
Тоді весь світ до ніг твоїх полине,
І це не все - тоді людина ти!
Український поет Василь Стус залишив по собі інші рядки. Дисидент наче підхоплює думку Кіплінга і підсумовує власне життя. Життя опозиціонера і просто людини, яка сміливо дивиться в очі ворогам і не відчуває жалю за втраченим:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя...
Доля Василя Стуса, не поодинока. Жертвами системи у різні роки стали Василь Симоненко та Алла Горська. Вже у похилому віці репресивна машина наздогнала В"ячеслава Чорновола.
Ще живі легенди дисидентського руху - Євген Сверстюк, Левко Лук"яненко, брати Горині - у кожного з них за плечима десятки років ув"язнення. Всі ці люди чесно несуть свій хрест. Жоден з них не злякався системи і мав силу волі бротися за правду.
Життя дисидентів часто нагадує спалах сірника - яскравий і не довгий. Але саме завдяки цьому світлу досі жевріє вогонь свободи. І хіба він має право згаснути тепер?
Мирослав Откович, журналіст
Телебачення бреше. Опозиція безпорадно борсається у власних проблемах. Влада живе по "панятіям".
Режим постійно шукає "помилку матриці".
Вони будують "нову країну". Нині проти громадян використовують давно відомі методи залякування та пропаганди.
Хоча теперішня горстка гебістів далека від професіоналів з КДБ. Так само далека як нинішні опозиціонери від радянських дисидентів. Були колись люди, які вміли відстоювати свої права. В історії їх назвали шестидесятники. Тиск на них тоді був зовсім інший, але й люди були наче з заліза.
Нині опозиціонери трохи крадуть, трохи діляться, трохи брешуть, інколи кажуть правду. Хоча на тлі бандитів, справді, виглядають трохи ліпше. І не більше того.
Сьогодні опоненти влади ризикують опинитись за гратами максимум до чергових виборів, тоді як 50 років тому опозиціонерів за декілька рядків у самвидаві кидали до таборів в далекому Сибіру.
І що цікаво, якою б не була сильною репресивна машина, якими б не були різноманітними погляди дисидентів, вони завжди знаходили спільний знаменник. В глибокій конспірації чи в таборах ГУЛАГу, де б вони не були, кожен з них пам"ятав про свою історичну місію... вони боролись за свободу.
Нині приблуди опозиційного табору підтисли хвости і сидять кожен в своєму кутку. Тотальному дезертирству вже не зашкодить будь - яка чистка партійних лав.
Нині є гроші, піар технології, відкриті кордони. Тобто є все чого не було в шестидисятників.
Крім одного. Немає духу свободи. Прагнення не зрадити самих себе, не зрадити близьких та ідею, ось чого не вистачає в сучасних реаліях. Аби вибороти реальну свободу - потрібно докласти зусиль.
Попрацювати трохи більше аніж працює влада над тим аби її (свободу) забрати у нас. Байдужість охопила одних, інших паралізував страх. СБУ варто потрусити одного, як сотні вже похнюпили голови. А дарма...
Чого злякались? Таборів?!
Згадати хоча б історію під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві. Це було у вересні 1965 року.
Тоді молодий поет Василь Стус, який був у залі, звернувся до всіх присутніх. Просто встав і сказав те, що думає. Вголос висловив свій протест проти політичних репресій. Через цей вчинок Стуса відрахували з аспірантури. З цього моменту за ним почали стежити агенти КДБ. Зрештою, поета звинуватили у "антирадянській агітації й пропаганді" та засудили до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Це був лише перший арешт. Система наздогнала дисидента вдруге. Цього разу 10 років таборів - кара для небезпечного рецидивіста. Вдумайтесь, людину позбавили волі лише за те, що вона висловилювала свої думки вголос і в такий спосіб чинила непокору тоталітрному режиму. Зрештою, Василь Стус так і загинув в концтаборі Кучино але до останнього подиху не зрадив своїм життєвим принципам.
Подібно сучасним обіцянкам Януковича, який переконує західних партнерів у дотриманні засад демократії в країні, у 1975 році Радянський Союз зробив крок на зустріч Заходу. Імперія приєдналась до Гельсінської угоди, тобто офіційно мала необережність визнати, що зобов"язується шанувати права і свободи своїх громадян. Реакція дисидентів була миттєвою.
По всьому СССР виникли гельсінські групи. В Москві, Києві, Литві, Грузії та Вірменії. Рух дисидентів набрав ознак інтернаціонального. На щит винесли захист громадянських прав. Українці, росіяни, грузини вірмени та прибалти прагнули одного - свободи.
Один з родоначальників дисидентського руху, Іван Дзюба, ще задовго до цих подій закликав здобути не лише національні права але й громадянські свободи. Зокрема, літературний критик писав:
"Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду".
Чи маємо свободу сьогодні?
Нині від безвиході дехто шукає відради у крайніх радикальних течіях. Намагається вибудувати замкнутий світ. Блукає манівцями власного подвіря і боїться поцікавитись: "А що там у сусіда?" Це шлях в нікуди. Він вигідний тоталітарному режимові.
Візьму на себе сміливість і розчарую прихильників національної держави. Майбутнє України в іншому. В кооперації всіх здорових сил, а не їх сегрегації за національною ознакою.
В осередках шестидесятників з колишніх радянських республік, кожен плекав національну мову і культуру, але разом з тим визнавав право кожного на особисту свободу. Якщо розглядати все що відбувається в контектсі одвічної боротьби добра і зла, то сторона світла сьогодні має запропонувати кардинально новий підхід аби перемогти темряву.
Протидіяти тоталітаризму може лише згуртована сила. Потрібно задіяти досі невикористані ресурси. Прихильникам демократичної України потрібно дати шанс. З - поміж них сотні або десятки тисяч росіян, поляків, грузинів та євреїв. Кожен з них має усвідомити - мій дім Україна.
Нині фундамент свободи в рамках держави - це громадянське суспільство. Перемогти прояви тоталітаризму за допомогою антагонізму, расизму чи радикального націоналізму - неможливо.
Істина захована набагато глибше за будь - яку ідеологію. Нині, як і завжди, завдання полягає в тому щоб залишитись людиною. Людиною, про яку ще сто років тому написав англійський поет Редьярд Кіплінг:
У натовпі собою залишайся,
А з королями гідність зберігай,
Ні ворогу, ні другу не піддайся,
Надмірної поваги не шукай;
Нехай секунда кожна у хвилині
Тебе веде до вірної мети -
Тоді весь світ до ніг твоїх полине,
І це не все - тоді людина ти!
Український поет Василь Стус залишив по собі інші рядки. Дисидент наче підхоплює думку Кіплінга і підсумовує власне життя. Життя опозиціонера і просто людини, яка сміливо дивиться в очі ворогам і не відчуває жалю за втраченим:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя...
Доля Василя Стуса, не поодинока. Жертвами системи у різні роки стали Василь Симоненко та Алла Горська. Вже у похилому віці репресивна машина наздогнала В"ячеслава Чорновола.
Ще живі легенди дисидентського руху - Євген Сверстюк, Левко Лук"яненко, брати Горині - у кожного з них за плечима десятки років ув"язнення. Всі ці люди чесно несуть свій хрест. Жоден з них не злякався системи і мав силу волі бротися за правду.
Життя дисидентів часто нагадує спалах сірника - яскравий і не довгий. Але саме завдяки цьому світлу досі жевріє вогонь свободи. І хіба він має право згаснути тепер?
Мирослав Откович, журналіст
Слідкувати за новими дописами
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
30.08.10
Чечетов: в 1937-1938 роках було страшніше
У Партії регіонів запевняють, що ніяких політичних репресій влади проти опозиції в країні немає.
Про це заявив заступник лідера фракції Партії регіонів Михайло Чечетов, повідомляє Gazeta.ua.
"Опозиція верещить про політичні репресії. Які репресії? Ніяких репресій немає... Просто в нас такий підхід", - наголосив він.
Чечетов зазначає, що "правоохоронні органи мають дати оцінку незаконним діям чиновників, і це незалежно від того, в якій політичній команді вони знаходяться".
"Якщо Партія регіонів буде порушувати закон, то і проти її людей почнуть справи. Бо в країні не повинно бути безладу. Ми "коленим залізом" будемо випалювати корупцію, зловживання, незалежно від того, хто у владі, а хто в опозиції", - заявив він.
За його словами, немає нічого страшного в тому, що чиновників з команди Юлії Тимошенко викликають на допит.
"Та тільки дві чи три людини викликали на допит. Нічого страшного... В 1937-1938 роках більше 40 тисяч людей репресували. І що? Це навіть не порівняти", - підкреслив Чечетов.
"А Тимошенко кричить і вищить, бо вона просто переживає за себе на місцевих виборах. Вона побачила, що на її електоральній галявині будуть пастися інші маленькі партії і будуть з`їдати її електоральну травичку", - додав він.
Про це заявив заступник лідера фракції Партії регіонів Михайло Чечетов, повідомляє Gazeta.ua.
"Опозиція верещить про політичні репресії. Які репресії? Ніяких репресій немає... Просто в нас такий підхід", - наголосив він.
Чечетов зазначає, що "правоохоронні органи мають дати оцінку незаконним діям чиновників, і це незалежно від того, в якій політичній команді вони знаходяться".
"Якщо Партія регіонів буде порушувати закон, то і проти її людей почнуть справи. Бо в країні не повинно бути безладу. Ми "коленим залізом" будемо випалювати корупцію, зловживання, незалежно від того, хто у владі, а хто в опозиції", - заявив він.
За його словами, немає нічого страшного в тому, що чиновників з команди Юлії Тимошенко викликають на допит.
"Та тільки дві чи три людини викликали на допит. Нічого страшного... В 1937-1938 роках більше 40 тисяч людей репресували. І що? Це навіть не порівняти", - підкреслив Чечетов.
"А Тимошенко кричить і вищить, бо вона просто переживає за себе на місцевих виборах. Вона побачила, що на її електоральній галявині будуть пастися інші маленькі партії і будуть з`їдати її електоральну травичку", - додав він.
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Підписатися на:
Дописи (Atom)