Володимир Даниленко – відомий сучасний український прозаїк, автор книжок «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Лісоруб у пустелі», «Газелі бідного Ремзі», «Кохання в стилі бароко», «Капелюх Сікорського». Його книжки неодноразово одержували літературні нагороди та лідирували у національних книжкових рейтингах. У багатьох своїх творах письменник торкається духовної кризи людини і кризи суспільства. Сьогоднішня розмова з письменником - про кризу церкви.
статті про українську політику і не тільки
Показ дописів із міткою КГБ. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою КГБ. Показати всі дописи
22.07.11
21.02.11
Тиск на вченого, котрий займається історією визвольного руху
Історик Забілий знову приїхав у Київ на допит СБУ… “Для мене як для історика цікаво зрозуміти умови та обставини, за яких люди потрапляли в агентурно-бойові групи”...
Львівський історик Руслан Забілий, що займається дослідженням діяльності ОУН-УПА, якого п’ять місяців тому раптово затримала СБУ, вилучила комп’ютер та документи, звинувативши в розголошенні держтаємниці, знову приїхав у столицю на допит в СБУ.
Нагадаємо, що і суспільство, і політики однозначно тлумачили це затримання – як тиск на вченого, котрий займається історією визвольного руху. Ми поставив Русланові кілька запитань.
Руслане, після вашого затримання п’ять місяців тому голова СБУ Валерій Хорошковський казав, що ви мали доступ до секретної інформації, зокрема, володіли списком сексотів, котрі працювали на КДБ (проти УПА). Чи справді ви мали ви такий доступ? І чи втрималися від спокуси зняти копію списку “стукачів”?
Сфера моїх наукових інтересів – історія УПА, визвольного руху. Я переглянув дуже багато матеріалів, пов’язаних з ОУН та УПА, у тому числі щодо карально-репресивної системи, спрямованої проти визвольного руху. Але агентурою я не займався. Тим більше що в кожного історика є розуміння професійної етики. Історик, який публікує інформацію, бере на себе відповідальність за її оприлюднення. Я цього не робив.
Невже вам не цікаво, хто особисто “зливав” УПА?
Самі списки людей не кажуть ні про що. Для мене як для історика було б цікавішим зрозуміти умови та обставини, за яких люди потрапляли в лабети НКВД-КГБ. Цікаво було б дослідити, що робили ці агентурно-бойові групи. Чесно кажучи, ще до того, як я займався музеєм “Тюрма на Лонцького”, я мав можливість спілкуватися з деякими реальними агентами. Це були люди похилого віку, котрі хотіли розповісти, що з ними сталося та як ламалося їхнє життя. Я таку інформацію не оприлюднював... Це життєві історії, про які краще не говорити. Це ламання доль, розбивання сімей, зрештою, по-людськи мені було школа цих людей.
Тобто агенти КДБ приходили до вас зі своїми історичними сповідями?
Я б не сказав, що це була в класичному розумінні агентура. Це були звичайні селяни, колишні підпільники або ті, хто допомагали підпіллю. Бажаючи розгромити підпілля, органи НКВС не гребували жодними засобами і, відповідно, ламали людей. Хоча від такої сільської агентури користі для карально-репресивної системи було дуже мало. Але життя людей було зіпсоване назавжди.
Обставини складалися так, що під загрозою було життя не лише цих людей, а й членів їхніх родин, малолітніх дітей. І не кожна людина могла витримати. Ця тематика дуже складна й драматична, й історикам слід ставитися до неї надзвичайно виважено. І просте оприлюднення списку, без будь-яких інтерпретацій, аналізу, не розкриває істину, фактичного стану речей.
Руслане, вас би не взяли в дивізію “Галичина”. Ви маєте занадто м’яке серце...
Я намагаюся до цих питань підходити з професійної точки зору й не керуватися якимось емоціями, симпатіями чи антипатіями. Вважаю, аби ми успішно подолали наслідки тоталітаризму, мусимо вивчити минуле – як героїчне, так і трагічне.
Знаєте, я часто запитую шанованих мною людей: чи варто було Україні проводити люстрацію. І навіть найбільш помірковані патріоти вважають, що в цьому разі ми мали б іншу Україну. Ми б не мучилися питаннями: чим керуються високопосадовці, коли приймають різні державні рішення на користь Росії, а не України...
Люстрація не зашкодила Чехії, Польщі, Словаччині, Литві, Латвії. Але щоб провести цей процес, суспільство має бути до нього готове. Мають бути вивчені всі документи, які стосуються діяльності тоталітарних режимів. Необхідна відповідна законодавча база... Тільки коли б ми розставили історичні крапки над “і”, можна було би починати такий процес. А сьогодні в нас не сформовано національну пам’ять, відбувається, так би мовити, її роздвоєння. В умовах сучасної України нам нав’язуються зовсім інші цінності... Питаннями історії зловживають політики. І в такій ситуації питання люстрації є недоречним.
СБУ начебто має до вас претензії за те, що ви скачали “таємні документи” з Інтернету – із сайту KGB documents online про діяльність радянських спецслужб у Прибалтиці... Це правда?
Так, це були різні радянські документи НКВД 40-х років, які мали загальносоюзний характер. Тому стосувалися й України. Ці матеріали ще не доступні в наших органах, проте оприлюднені науковими установами країн Балтії. Як історик вважаю, що маю повне право користуватися тими матеріалами, які є в Інтернеті у вільному доступі.
І що ж такого розсекретили прибалти, чого не можемо розсекретити ми?
Вони пішли набагато далі, ніж українська влада... Матеріали, що стосуються карально-репресивної системи на території їхніх держав, давно розсекречені. Мене цікавили тільки документи, які мали керівний характер та стосувалися діяльності НКВД не лише в Литві й Латвії, а й на території України.
Що то були за документи, які розсекретили країни Балтії, а ми не можемо?
Як цього разу з вами бесідували в СБУ?
Цього разу тиску не було. Усе відбувалося в діловій атмосфері.
Чим співробітники СБУ мотивували, що не віддають вам комп’ютер?
Поки не завершено експертизу матеріалів, його не повернуть.
Як вам здалося, СБУ хоче згорнути справу й вийти з цієї ситуації більш-менш пристойно чи має намір і далі тиснути на вас як історика?
Важко сказати. Я не готовий відповісти за на це запитання, бо не хочу здаватися упередженим.
Ви не боїтеся?
Ні.
Розмовляла Маша Міщенко
реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
| Джерела: http://www.unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
19.02.11
СБУ знову лізе не у свої справи
16 лютого слідчий СБУ впродовж 5 годин допитував історика, директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" Руслана Забілого. Вилучений комп'ютер та жорсткі диски досі не повернули - їх досі "вивчають".
Це перша слідча дія після подій вересня 2010 року, коли СБУ затримала історика Забілого, провела несанкціоновані обшуки в Національному музеї "Тюрма на Лонцького", безпідставно конфіскувала комп'ютери науковців та порушила кримінальну справу.
Як повідомляє Центр дослідження визвольного руху, СБУ зацікавилася "державними таємницями" з комп'ютера Забілого - "навчальними матеріалами кагебістів та інформацією про діяльність радянських спецслужб у Прибалтиці".
Забілий пояснив, що скачав ці документи з сайту "KGB documents online", про що і розповів вчора співробітнику української спецслужби.
Забілий розказує, що СБУ далі активно цікавиться історією України, різноманітними аспектами його наукових досліджень, особливостями музейної роботи. Слідчий запитував про контакти Руслана Забілого з іншими істориками, навіть хотів, аби зазначити дати знайомств та місця зустрічей.
"Я приїхав на цей допит, хоча мусив сам оплатити подорож зі Львова, - сподівався отримати назад комп'ютер та мої наукові праці, але, на жаль, цього не сталося. Такі допити забирають мій час, який мав би бути присвячений роботі - після вилучень матеріалів, спогадів та комп'ютерів з музею ми так і не вклалися у графіки підготовки виставки про дисидентів", - говорить Руслан Забілий.
Нагадаємо також, що музей-меморіал "Тюрма на Лонцького", незважаючи на доручення Президента України Віктора Януковича, так і не передано до Українського інституту національної пам'яті.
Музей також не отримав обіцяного високими посадовцями державного фінансування на цей рік.
реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
| Джерела: http://www.istpravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
15.09.10
Чи може історія бути предметом державної таємниці?
«Що може бути таємне у визвольній боротьбі середини минулого століття? Тільки агентура. Та й та вже не існує. А існують тільки нащадки...» Біля СБУ відбулася акція протесту…
“Приходь, здавайся!” – під таким гаслом сьогодні біля центрального офісу СБУ в столиці пройшла акція-протест проти кримінального переслідування істориків, цензури історії і перевищення СБУ своїх повноважень.
Нагадаємо, днями одного з головних дослідників УПА, директора львівського Національного музею меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (який було створено за президента Ющенка і який перебував у структурі СБУ) Руслана Забілого затримали співробітники СБУ, щойно він зійшов з львівського потягу на столичну платформу. Пана Забілого запросили в автомобіль, відвезли в офіс, де протримали 14 годин, “опитуючи” на історичні теми.
Учасники пікету тримають плакати з написами: “Ні КГБізації СБУ”, “Ні реанімації КДБ”, “Стоп КГБ”, “ЧеКа в минуле”. Перед початком символічної ходи до офісу СБУ мітингувальникам роздають диски з матеріалами з архіву СБУ, які стали відомі громадськості завдяки зусиллям Забілого.
– СБУ шукає третіх осіб, для яких призначалася ця інформація. Ми, як законослухняні громадяни, розкажемо СБУ, що ми і є тими третіми особами. Прошу підняти диски вгору, – звертається до учасників історик Володимир В’ятрович, колишній директор архіву Служби безпеки. – Цю інформацію везли для всього українського народу. Забілий віз інформацію для мене. Забілий віз інформацію для кожного.
З наліпками “Забілий віз інформацію для мене” народ рухається до будівлі, скандуючи: “Історикам свободу!”, “Ганьба СБУ”, “Хорошковського у відставку!”
– СБУ перетворюється в каральний орган. СБУ застосовує чекістські методи 1937 року, – скандує В’ятрович. – Це не пройде. Ми живемо в незалежній Україні. Якщо ми будемо мовчати – 37-й рік повториться, але ми не будемо мовчати.
Перед будівлею служби безпеки учасники пікету викладають з дисків цифру зі знаком запитання «37?». На знак того, що не допустять повернення терору 1937 року.
Громадськість нагадує СБУ, що її справа – ловити корупціонерів, а не істориків.
Багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, відомий громадський діяч, народний депутат Левко Лук’яненко теж бере участь у акції.
– Москва не зацікавлена в тому, аби були розсекречені й показані українській нації методи знищення українців, – розповідає він журналістам. – І наша влада на чолі з президентом Януковичем стоїть на позиціях московських, а не українських. Його заява в Раді Європи про те, що в Україні геноциду не було, – це замовлення Москви, і він його виконав. Янукович служить не українській нації, а Москві. Ми категорично протестуємо проти такої влади, і в тому числі Хорошковського, який безпосередньо керував арештом документів ученого.
На мітинг завітала й письменниця Оксана Забужко, тримаючи в руках свій останній роман “Музей покинутих секретів” – “про любов і смерть на тлі подій, які відбувалися в УПА”. Письменниця провела своєрідний брифінг, виступивши зі зверненням до представників СБУ.
– Тієї держави, “таємниці” якої віз Руслан Забілий, уже 20 років як не існує. Ваш шеф, колишній головний митник, очевидно, скористався методологією митниці. Тільки замість списку заборонених до ввезення товарів, дав тепер своїм підлеглим “довідник чекіста” якогось 1934 року. Я прийшла сюди насамперед як автор роману, герої якого борються за розкриття таємниць архівів, за знання історичної правди. Це правда про нашу з вами історію, це правда про родинну пам’ять кожного з нас, у тому числі й вашу. У цьому романі є один документ, безпосередньо взятий з “Тюрми на Лонцького”. На форзаці відтворено напис, зроблений на стіні в’язниці політв’язнем у 1954 році… Причина того, чому Україна всі ці 20 років після розвалу СРСР і після першої хвилі знищення архівів КДБ у 1990-1991 роках продовжує тупцятися на місці, є зокрема й та, що ми досі в полоні тієї не визволеної пам’яті СРСР і НКВС. Не будьте НКВДистами, будьте працівниками Служби безпеки держави Україна.
Учасник акції Василь Овсієнко тримає плакат з написом: “Ми, колишні політв’язні, – живі носії таємної інформації про злочини КГБ/КПСС”. Він був ув’язнений тричі, починаючи з 1973 року. За розповсюдження українського самвидаву.
– У цій хаті я провів 13 місяців, – киває пан Овсієнко на будівлю СБУ. – А загалом 13,5 років ув’язнення... Розповсюджував працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, “Український вісник”, який видавав Чорновіл, статті Сверстюка, вірші Холодного... Руслана Забілого винуватять у тому, що він збирався передати таємну інформацію третім особам на електронних носіях. Сьогодні колишня політв’язенка Ірина Калинець сказала мені по телефону, що в музеї “Тюрма на Лонцького” вилучено записи спогадів політв’язнів. А в Забілого вилучено матеріали про ОУН і УПА. Ось які державні таємниці КДБ СРСР оберігає Хорошковський.
Двоє чоловіків намагаються прикріпити до вхідних дверей СБУ плакат “Це КГБ. Воно кусається і смердить”. До них одразу підбігає юний міліціянт:
– Не можна! Зніміть! Тримайте в руках! – намагається зупиняти мітингувальників правоохоронець, але під спалахами фотокамер ні з чим зникає в натовпі.
В’ятрович запевняє, що в Забілого були документи, які розповідають про політичні репресії в Радянському Союзі й про боротьбу українського визвольного руху і державної таємниці вони не становили.
– Такі самі документи є в мене й у десятків, якщо не сотень істориків як в Україні, так і за кордоном. Більшість матеріалів стосується УПА. Наприклад, звіт про боротьбу УПА з німцями. А також документи щодо терору 1937 року. “Розстріляні списки”, тобто списки людей з написом “расстрелять”. Цінна інформація, яка не мала й нічого не може мати спільного з державною таємницею... Згідно з законом про державну таємницю такою таємницею вважається інформація, розголошення якої може завдати шкоди національним інтересам України. Очевидно, що ця інформація не може завдати шкоди. У законі чітко вказано, що не може вважатися державною таємницею інформація про порушення прав і свобод громадян, тобто про політичні репресії. Складається враження, що СБУ або демонструє цілковитий юридичний нігілізм і незнання права, або це відверта нахабна акція залякування.
Робота з розсекречення архіву СБУ розпочалася у 2008 році. Але, на думку В’ятровича, розсекречено лише 10%. До решти документів руки не дійшли. Тобто роботи в нинішнього керівництва СБУ могло б вистачити. Проте бажання немає. Більшість документів у архівах служби безпеки – про політичні репресії, незаконні арешти, депортації, розстріли. В’ятрович запевняє, що ця інформація за визначенням не може бути таємною.
Що стосується долі Руслана Забілого, то він зараз у Києві, днями повернеться в рідний Львів.
Жодних процесуальних дій щодо нього СБУ поки що не вживала, ніяких звинувачень не висувала.
В’ятрович також наголошує, що допит процесуально не був оформлений і в СБУ хочуть представити його як “розмову” з Забілим.
Подібні акції-протести під стінами регіональних осередків СБУ пройшли сьогодні в Херсоні, Черкасах, Харкові.
Ми вирішили поцікавитися, чи може в принципі історія бути предметом державної таємниці і як має відбуватися процес розсекречення архівів.
Володимир В’ятрович, історик:
Ні. Ані в розвинених демократичних країнах, ані в Україні історія не може бути державною таємницею. Є закон, який дуже чітко регламентує, що таке державна таємниця. І є ще цікавий документ – звіт відомостей про державну таємницю, у якому чітко перелічено, які види інформації є таємними. Історичної інформації там немає. Ці документи не повинні бути засекреченими, тому що вони ніколи не містили грифів Української держави. У жодному з них немає грифів “таємно” чи “цілком таємно”. Є грифи Радянської держави “секретно” і “совершенно секретно”, які, згідно з українським законодавством не чинні й не мають жодної сили.
Процес розсекречення – це бюрократична процедура, яку ми започаткували для приведення у відповідність до чинного законодавства нинішньої ситуації. По суті, з боку СБУ відбувалося порушення закону, тому що протягом 20 років існування Служби безпеки незаконно була недоступною інформація, яка не містить державної таємниці.
Оксана Забужко, письменниця:
Це риторичне запитання. Історія є необхідним складником усякої національної ідентичності.
Питання в тому, чию ідентичність боронить нинішнє керівництво СБУ. Чи воно боронить ідентичність українців, чи мертвого СРСР… Якщо трупа захищають їхні шефи в Москві, то нашому керівництву треба усвідомити, що то їхня ефесбешна медведівська й путінська проблема. Вони зараз підмахують своєму московському керівництву без розуміння того, що Москва палитиме свою країну, а їхня країна тут, і вони повинні залишатися в діалозі зі своїм суспільством і своєю країною. Поки вони цього не усвідомлять, говорити, що в Україні є СБУ, не доводиться.
“Музей покинутих секретів” написаний мною в безпосередній співпраці з галузевим державним архівом СБУ. Там є подяка за надані фотоматеріали. Це все доступно. Це все було. Це не є державна таємниця. Це розсекречені таємниці СРСР.
Левко Лук’яненко, колишній політв’язень, народний депутат:
В умовах демократії і свободи історія, тобто минуле, не може бути таємницею.
Для держави, яка нормально розвивається, є речі, яка вона тримає в таємниці кілька десятків років. Наприклад, Англія. Робота її розвідки чи спецоперації є втаємничені 30 чи 50 років. Але в нас ідеться не про роботу Української незалежної держави. Екс-президент Ющенко зняв таємницю з документів до 1991 року, до проголошення Незалежності. Історія до цього часу не може бути таємницею. Заборонити й зробити ту інформацію таємницею – означає позбавити народ можливості знати свою історію. А без знання історії не може бути історичної свідомості, консолідації нації.
Станіслав Кульчицький, історик:
Пакт Рібентропа – Молотова – це історія. Але він упродовж десятиріч був державною таємницею, і цілком зрозуміло чому. Бо це було єдине пояснення, чому країни Балтії опинилися в складі Радянського Союзу. І коли цей пакт став предметом гласності, ці республіки СРСР спокійнісінько з нього вийшли.
Історія – це не тільки наука, це наше минуле. Але я справді не розумію, що таємне є у визвольній боротьбі середини минулого століття. Що може бути таємним? Тільки агентура. Та й та вже не існує. А існують тільки нащадки.
Яка практика розсекречення архівів? Є строк давності. У нас строк давності не був установлений. І кожний засекречений документ мала розсекречувати спеціально створена комісія. Це дуже марудна, трудомістка справа. Ось чому так багато засекречених матеріалів.
Яна Солнцева
“Приходь, здавайся!” – під таким гаслом сьогодні біля центрального офісу СБУ в столиці пройшла акція-протест проти кримінального переслідування істориків, цензури історії і перевищення СБУ своїх повноважень.
Нагадаємо, днями одного з головних дослідників УПА, директора львівського Національного музею меморіалу пам’яті жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” (який було створено за президента Ющенка і який перебував у структурі СБУ) Руслана Забілого затримали співробітники СБУ, щойно він зійшов з львівського потягу на столичну платформу. Пана Забілого запросили в автомобіль, відвезли в офіс, де протримали 14 годин, “опитуючи” на історичні теми.
Учасники пікету тримають плакати з написами: “Ні КГБізації СБУ”, “Ні реанімації КДБ”, “Стоп КГБ”, “ЧеКа в минуле”. Перед початком символічної ходи до офісу СБУ мітингувальникам роздають диски з матеріалами з архіву СБУ, які стали відомі громадськості завдяки зусиллям Забілого.
– СБУ шукає третіх осіб, для яких призначалася ця інформація. Ми, як законослухняні громадяни, розкажемо СБУ, що ми і є тими третіми особами. Прошу підняти диски вгору, – звертається до учасників історик Володимир В’ятрович, колишній директор архіву Служби безпеки. – Цю інформацію везли для всього українського народу. Забілий віз інформацію для мене. Забілий віз інформацію для кожного.
З наліпками “Забілий віз інформацію для мене” народ рухається до будівлі, скандуючи: “Історикам свободу!”, “Ганьба СБУ”, “Хорошковського у відставку!”
– СБУ перетворюється в каральний орган. СБУ застосовує чекістські методи 1937 року, – скандує В’ятрович. – Це не пройде. Ми живемо в незалежній Україні. Якщо ми будемо мовчати – 37-й рік повториться, але ми не будемо мовчати.
Перед будівлею служби безпеки учасники пікету викладають з дисків цифру зі знаком запитання «37?». На знак того, що не допустять повернення терору 1937 року.
Громадськість нагадує СБУ, що її справа – ловити корупціонерів, а не істориків.
Багаторічний політв’язень радянських тюрем і таборів, відомий громадський діяч, народний депутат Левко Лук’яненко теж бере участь у акції.
– Москва не зацікавлена в тому, аби були розсекречені й показані українській нації методи знищення українців, – розповідає він журналістам. – І наша влада на чолі з президентом Януковичем стоїть на позиціях московських, а не українських. Його заява в Раді Європи про те, що в Україні геноциду не було, – це замовлення Москви, і він його виконав. Янукович служить не українській нації, а Москві. Ми категорично протестуємо проти такої влади, і в тому числі Хорошковського, який безпосередньо керував арештом документів ученого.
На мітинг завітала й письменниця Оксана Забужко, тримаючи в руках свій останній роман “Музей покинутих секретів” – “про любов і смерть на тлі подій, які відбувалися в УПА”. Письменниця провела своєрідний брифінг, виступивши зі зверненням до представників СБУ.
– Тієї держави, “таємниці” якої віз Руслан Забілий, уже 20 років як не існує. Ваш шеф, колишній головний митник, очевидно, скористався методологією митниці. Тільки замість списку заборонених до ввезення товарів, дав тепер своїм підлеглим “довідник чекіста” якогось 1934 року. Я прийшла сюди насамперед як автор роману, герої якого борються за розкриття таємниць архівів, за знання історичної правди. Це правда про нашу з вами історію, це правда про родинну пам’ять кожного з нас, у тому числі й вашу. У цьому романі є один документ, безпосередньо взятий з “Тюрми на Лонцького”. На форзаці відтворено напис, зроблений на стіні в’язниці політв’язнем у 1954 році… Причина того, чому Україна всі ці 20 років після розвалу СРСР і після першої хвилі знищення архівів КДБ у 1990-1991 роках продовжує тупцятися на місці, є зокрема й та, що ми досі в полоні тієї не визволеної пам’яті СРСР і НКВС. Не будьте НКВДистами, будьте працівниками Служби безпеки держави Україна.
Учасник акції Василь Овсієнко тримає плакат з написом: “Ми, колишні політв’язні, – живі носії таємної інформації про злочини КГБ/КПСС”. Він був ув’язнений тричі, починаючи з 1973 року. За розповсюдження українського самвидаву.
– У цій хаті я провів 13 місяців, – киває пан Овсієнко на будівлю СБУ. – А загалом 13,5 років ув’язнення... Розповсюджував працю Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”, “Український вісник”, який видавав Чорновіл, статті Сверстюка, вірші Холодного... Руслана Забілого винуватять у тому, що він збирався передати таємну інформацію третім особам на електронних носіях. Сьогодні колишня політв’язенка Ірина Калинець сказала мені по телефону, що в музеї “Тюрма на Лонцького” вилучено записи спогадів політв’язнів. А в Забілого вилучено матеріали про ОУН і УПА. Ось які державні таємниці КДБ СРСР оберігає Хорошковський.
Двоє чоловіків намагаються прикріпити до вхідних дверей СБУ плакат “Це КГБ. Воно кусається і смердить”. До них одразу підбігає юний міліціянт:
– Не можна! Зніміть! Тримайте в руках! – намагається зупиняти мітингувальників правоохоронець, але під спалахами фотокамер ні з чим зникає в натовпі.
В’ятрович запевняє, що в Забілого були документи, які розповідають про політичні репресії в Радянському Союзі й про боротьбу українського визвольного руху і державної таємниці вони не становили.
– Такі самі документи є в мене й у десятків, якщо не сотень істориків як в Україні, так і за кордоном. Більшість матеріалів стосується УПА. Наприклад, звіт про боротьбу УПА з німцями. А також документи щодо терору 1937 року. “Розстріляні списки”, тобто списки людей з написом “расстрелять”. Цінна інформація, яка не мала й нічого не може мати спільного з державною таємницею... Згідно з законом про державну таємницю такою таємницею вважається інформація, розголошення якої може завдати шкоди національним інтересам України. Очевидно, що ця інформація не може завдати шкоди. У законі чітко вказано, що не може вважатися державною таємницею інформація про порушення прав і свобод громадян, тобто про політичні репресії. Складається враження, що СБУ або демонструє цілковитий юридичний нігілізм і незнання права, або це відверта нахабна акція залякування.
Робота з розсекречення архіву СБУ розпочалася у 2008 році. Але, на думку В’ятровича, розсекречено лише 10%. До решти документів руки не дійшли. Тобто роботи в нинішнього керівництва СБУ могло б вистачити. Проте бажання немає. Більшість документів у архівах служби безпеки – про політичні репресії, незаконні арешти, депортації, розстріли. В’ятрович запевняє, що ця інформація за визначенням не може бути таємною.
Що стосується долі Руслана Забілого, то він зараз у Києві, днями повернеться в рідний Львів.
Жодних процесуальних дій щодо нього СБУ поки що не вживала, ніяких звинувачень не висувала.
В’ятрович також наголошує, що допит процесуально не був оформлений і в СБУ хочуть представити його як “розмову” з Забілим.
Подібні акції-протести під стінами регіональних осередків СБУ пройшли сьогодні в Херсоні, Черкасах, Харкові.
Ми вирішили поцікавитися, чи може в принципі історія бути предметом державної таємниці і як має відбуватися процес розсекречення архівів.
Володимир В’ятрович, історик:
Ні. Ані в розвинених демократичних країнах, ані в Україні історія не може бути державною таємницею. Є закон, який дуже чітко регламентує, що таке державна таємниця. І є ще цікавий документ – звіт відомостей про державну таємницю, у якому чітко перелічено, які види інформації є таємними. Історичної інформації там немає. Ці документи не повинні бути засекреченими, тому що вони ніколи не містили грифів Української держави. У жодному з них немає грифів “таємно” чи “цілком таємно”. Є грифи Радянської держави “секретно” і “совершенно секретно”, які, згідно з українським законодавством не чинні й не мають жодної сили.
Процес розсекречення – це бюрократична процедура, яку ми започаткували для приведення у відповідність до чинного законодавства нинішньої ситуації. По суті, з боку СБУ відбувалося порушення закону, тому що протягом 20 років існування Служби безпеки незаконно була недоступною інформація, яка не містить державної таємниці.
Оксана Забужко, письменниця:
Це риторичне запитання. Історія є необхідним складником усякої національної ідентичності.
Питання в тому, чию ідентичність боронить нинішнє керівництво СБУ. Чи воно боронить ідентичність українців, чи мертвого СРСР… Якщо трупа захищають їхні шефи в Москві, то нашому керівництву треба усвідомити, що то їхня ефесбешна медведівська й путінська проблема. Вони зараз підмахують своєму московському керівництву без розуміння того, що Москва палитиме свою країну, а їхня країна тут, і вони повинні залишатися в діалозі зі своїм суспільством і своєю країною. Поки вони цього не усвідомлять, говорити, що в Україні є СБУ, не доводиться.
“Музей покинутих секретів” написаний мною в безпосередній співпраці з галузевим державним архівом СБУ. Там є подяка за надані фотоматеріали. Це все доступно. Це все було. Це не є державна таємниця. Це розсекречені таємниці СРСР.
Левко Лук’яненко, колишній політв’язень, народний депутат:
В умовах демократії і свободи історія, тобто минуле, не може бути таємницею.
Для держави, яка нормально розвивається, є речі, яка вона тримає в таємниці кілька десятків років. Наприклад, Англія. Робота її розвідки чи спецоперації є втаємничені 30 чи 50 років. Але в нас ідеться не про роботу Української незалежної держави. Екс-президент Ющенко зняв таємницю з документів до 1991 року, до проголошення Незалежності. Історія до цього часу не може бути таємницею. Заборонити й зробити ту інформацію таємницею – означає позбавити народ можливості знати свою історію. А без знання історії не може бути історичної свідомості, консолідації нації.
Станіслав Кульчицький, історик:
Пакт Рібентропа – Молотова – це історія. Але він упродовж десятиріч був державною таємницею, і цілком зрозуміло чому. Бо це було єдине пояснення, чому країни Балтії опинилися в складі Радянського Союзу. І коли цей пакт став предметом гласності, ці республіки СРСР спокійнісінько з нього вийшли.
Історія – це не тільки наука, це наше минуле. Але я справді не розумію, що таємне є у визвольній боротьбі середини минулого століття. Що може бути таємним? Тільки агентура. Та й та вже не існує. А існують тільки нащадки.
Яка практика розсекречення архівів? Є строк давності. У нас строк давності не був установлений. І кожний засекречений документ мала розсекречувати спеціально створена комісія. Це дуже марудна, трудомістка справа. Ось чому так багато засекречених матеріалів.
Яна Солнцева
| Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
У Києві пікетують СБУ: «Стоп КГБ»
Близько 100 представників громадськості та політичних партій проводять біля приміщення СБУ акцію протесту проти кримінального переслідування істориків та цензури історії та проти перевищення Службою безпеки своїх повноважень.
Як передає кореспондент УНІАН, учасники акції тримають в руках диски з матеріалами з архіву СБУ, які стали відомі громадськості завдяки зусиллям історика Руслана ЗАБІЛОГО та його колег науковців.
Учасники пікету тримають плакати з написами: «На КГБізації СБУ», «Ні реанімації КДБ», «Стоп КГБ». Учасники пікету вигукують гасла: «Історикам свободу!» та «СБУ ганьба!». Серед учасників пікету - представники Української народної партії, Конгресу Українських Націоналістів, київського товариства політв’язнів та жертв репресій, Всеукраїнського об’єднання «Свобода».
«Дії СБУ свідчать, що, на жаль, наші думки про те, що ця служба європеїзувалася і стала насправді європейською спецслужбою, були дещо завчасними. Те, що зробила СБУ з директором музею «Тюрма на Лонцького» 8 вересня цього року, інакше як чекістським почерком назвати важко, - сказав в інтерв’ю журналістам екс-директор архіву СБУ Володимир В’ЯТРОВИЧ.
Він наголосив: «Ми зібралися тут для того, щоб зупинити 1937-й рік в 2010-му».
Відповідаючи на запитання журналістів В.В’ЯТРОВИЧ повідомив, що історик Руслан ЗАБІЛИЙ зараз перебуває в Києві і жодних процесуальних дій до нього не було вчинено.
Учасники пікету мають намір з дисків, які вони тримають в руках, перед будівлею СБУ викласти цифру зі знаком питання «37?». «Ми не допустимо повернення терору 1937 року», - зазначають учасники пікету.
Як передає кореспондент УНІАН, учасники акції тримають в руках диски з матеріалами з архіву СБУ, які стали відомі громадськості завдяки зусиллям історика Руслана ЗАБІЛОГО та його колег науковців.
Учасники пікету тримають плакати з написами: «На КГБізації СБУ», «Ні реанімації КДБ», «Стоп КГБ». Учасники пікету вигукують гасла: «Історикам свободу!» та «СБУ ганьба!». Серед учасників пікету - представники Української народної партії, Конгресу Українських Націоналістів, київського товариства політв’язнів та жертв репресій, Всеукраїнського об’єднання «Свобода».
«Дії СБУ свідчать, що, на жаль, наші думки про те, що ця служба європеїзувалася і стала насправді європейською спецслужбою, були дещо завчасними. Те, що зробила СБУ з директором музею «Тюрма на Лонцького» 8 вересня цього року, інакше як чекістським почерком назвати важко, - сказав в інтерв’ю журналістам екс-директор архіву СБУ Володимир В’ЯТРОВИЧ.
Він наголосив: «Ми зібралися тут для того, щоб зупинити 1937-й рік в 2010-му».
Відповідаючи на запитання журналістів В.В’ЯТРОВИЧ повідомив, що історик Руслан ЗАБІЛИЙ зараз перебуває в Києві і жодних процесуальних дій до нього не було вчинено.
Учасники пікету мають намір з дисків, які вони тримають в руках, перед будівлею СБУ викласти цифру зі знаком питання «37?». «Ми не допустимо повернення терору 1937 року», - зазначають учасники пікету.
| Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
13.09.10
Не потрібно боятися репресій
Громадян країни: істориків, художників, поетів, громадських діячів та політиків викликають на допит або просто хапають і провадять в СБУ. В цій державі знову вбивають журналістів.
Телебачення бреше. Опозиція безпорадно борсається у власних проблемах. Влада живе по "панятіям".
Режим постійно шукає "помилку матриці".
Вони будують "нову країну". Нині проти громадян використовують давно відомі методи залякування та пропаганди.
Хоча теперішня горстка гебістів далека від професіоналів з КДБ. Так само далека як нинішні опозиціонери від радянських дисидентів. Були колись люди, які вміли відстоювати свої права. В історії їх назвали шестидесятники. Тиск на них тоді був зовсім інший, але й люди були наче з заліза.
Нині опозиціонери трохи крадуть, трохи діляться, трохи брешуть, інколи кажуть правду. Хоча на тлі бандитів, справді, виглядають трохи ліпше. І не більше того.
Сьогодні опоненти влади ризикують опинитись за гратами максимум до чергових виборів, тоді як 50 років тому опозиціонерів за декілька рядків у самвидаві кидали до таборів в далекому Сибіру.
І що цікаво, якою б не була сильною репресивна машина, якими б не були різноманітними погляди дисидентів, вони завжди знаходили спільний знаменник. В глибокій конспірації чи в таборах ГУЛАГу, де б вони не були, кожен з них пам"ятав про свою історичну місію... вони боролись за свободу.
Нині приблуди опозиційного табору підтисли хвости і сидять кожен в своєму кутку. Тотальному дезертирству вже не зашкодить будь - яка чистка партійних лав.
Нині є гроші, піар технології, відкриті кордони. Тобто є все чого не було в шестидисятників.
Крім одного. Немає духу свободи. Прагнення не зрадити самих себе, не зрадити близьких та ідею, ось чого не вистачає в сучасних реаліях. Аби вибороти реальну свободу - потрібно докласти зусиль.
Попрацювати трохи більше аніж працює влада над тим аби її (свободу) забрати у нас. Байдужість охопила одних, інших паралізував страх. СБУ варто потрусити одного, як сотні вже похнюпили голови. А дарма...
Чого злякались? Таборів?!
Згадати хоча б історію під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві. Це було у вересні 1965 року.
Тоді молодий поет Василь Стус, який був у залі, звернувся до всіх присутніх. Просто встав і сказав те, що думає. Вголос висловив свій протест проти політичних репресій. Через цей вчинок Стуса відрахували з аспірантури. З цього моменту за ним почали стежити агенти КДБ. Зрештою, поета звинуватили у "антирадянській агітації й пропаганді" та засудили до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Це був лише перший арешт. Система наздогнала дисидента вдруге. Цього разу 10 років таборів - кара для небезпечного рецидивіста. Вдумайтесь, людину позбавили волі лише за те, що вона висловилювала свої думки вголос і в такий спосіб чинила непокору тоталітрному режиму. Зрештою, Василь Стус так і загинув в концтаборі Кучино але до останнього подиху не зрадив своїм життєвим принципам.
Подібно сучасним обіцянкам Януковича, який переконує західних партнерів у дотриманні засад демократії в країні, у 1975 році Радянський Союз зробив крок на зустріч Заходу. Імперія приєдналась до Гельсінської угоди, тобто офіційно мала необережність визнати, що зобов"язується шанувати права і свободи своїх громадян. Реакція дисидентів була миттєвою.
По всьому СССР виникли гельсінські групи. В Москві, Києві, Литві, Грузії та Вірменії. Рух дисидентів набрав ознак інтернаціонального. На щит винесли захист громадянських прав. Українці, росіяни, грузини вірмени та прибалти прагнули одного - свободи.
Один з родоначальників дисидентського руху, Іван Дзюба, ще задовго до цих подій закликав здобути не лише національні права але й громадянські свободи. Зокрема, літературний критик писав:
"Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду".
Чи маємо свободу сьогодні?
Нині від безвиході дехто шукає відради у крайніх радикальних течіях. Намагається вибудувати замкнутий світ. Блукає манівцями власного подвіря і боїться поцікавитись: "А що там у сусіда?" Це шлях в нікуди. Він вигідний тоталітарному режимові.
Візьму на себе сміливість і розчарую прихильників національної держави. Майбутнє України в іншому. В кооперації всіх здорових сил, а не їх сегрегації за національною ознакою.
В осередках шестидесятників з колишніх радянських республік, кожен плекав національну мову і культуру, але разом з тим визнавав право кожного на особисту свободу. Якщо розглядати все що відбувається в контектсі одвічної боротьби добра і зла, то сторона світла сьогодні має запропонувати кардинально новий підхід аби перемогти темряву.
Протидіяти тоталітаризму може лише згуртована сила. Потрібно задіяти досі невикористані ресурси. Прихильникам демократичної України потрібно дати шанс. З - поміж них сотні або десятки тисяч росіян, поляків, грузинів та євреїв. Кожен з них має усвідомити - мій дім Україна.
Нині фундамент свободи в рамках держави - це громадянське суспільство. Перемогти прояви тоталітаризму за допомогою антагонізму, расизму чи радикального націоналізму - неможливо.
Істина захована набагато глибше за будь - яку ідеологію. Нині, як і завжди, завдання полягає в тому щоб залишитись людиною. Людиною, про яку ще сто років тому написав англійський поет Редьярд Кіплінг:
У натовпі собою залишайся,
А з королями гідність зберігай,
Ні ворогу, ні другу не піддайся,
Надмірної поваги не шукай;
Нехай секунда кожна у хвилині
Тебе веде до вірної мети -
Тоді весь світ до ніг твоїх полине,
І це не все - тоді людина ти!
Український поет Василь Стус залишив по собі інші рядки. Дисидент наче підхоплює думку Кіплінга і підсумовує власне життя. Життя опозиціонера і просто людини, яка сміливо дивиться в очі ворогам і не відчуває жалю за втраченим:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя...
Доля Василя Стуса, не поодинока. Жертвами системи у різні роки стали Василь Симоненко та Алла Горська. Вже у похилому віці репресивна машина наздогнала В"ячеслава Чорновола.
Ще живі легенди дисидентського руху - Євген Сверстюк, Левко Лук"яненко, брати Горині - у кожного з них за плечима десятки років ув"язнення. Всі ці люди чесно несуть свій хрест. Жоден з них не злякався системи і мав силу волі бротися за правду.
Життя дисидентів часто нагадує спалах сірника - яскравий і не довгий. Але саме завдяки цьому світлу досі жевріє вогонь свободи. І хіба він має право згаснути тепер?
Мирослав Откович, журналіст
Телебачення бреше. Опозиція безпорадно борсається у власних проблемах. Влада живе по "панятіям".
Режим постійно шукає "помилку матриці".
Вони будують "нову країну". Нині проти громадян використовують давно відомі методи залякування та пропаганди.
Хоча теперішня горстка гебістів далека від професіоналів з КДБ. Так само далека як нинішні опозиціонери від радянських дисидентів. Були колись люди, які вміли відстоювати свої права. В історії їх назвали шестидесятники. Тиск на них тоді був зовсім інший, але й люди були наче з заліза.
Нині опозиціонери трохи крадуть, трохи діляться, трохи брешуть, інколи кажуть правду. Хоча на тлі бандитів, справді, виглядають трохи ліпше. І не більше того.
Сьогодні опоненти влади ризикують опинитись за гратами максимум до чергових виборів, тоді як 50 років тому опозиціонерів за декілька рядків у самвидаві кидали до таборів в далекому Сибіру.
І що цікаво, якою б не була сильною репресивна машина, якими б не були різноманітними погляди дисидентів, вони завжди знаходили спільний знаменник. В глибокій конспірації чи в таборах ГУЛАГу, де б вони не були, кожен з них пам"ятав про свою історичну місію... вони боролись за свободу.
Нині приблуди опозиційного табору підтисли хвости і сидять кожен в своєму кутку. Тотальному дезертирству вже не зашкодить будь - яка чистка партійних лав.
Нині є гроші, піар технології, відкриті кордони. Тобто є все чого не було в шестидисятників.
Крім одного. Немає духу свободи. Прагнення не зрадити самих себе, не зрадити близьких та ідею, ось чого не вистачає в сучасних реаліях. Аби вибороти реальну свободу - потрібно докласти зусиль.
Попрацювати трохи більше аніж працює влада над тим аби її (свободу) забрати у нас. Байдужість охопила одних, інших паралізував страх. СБУ варто потрусити одного, як сотні вже похнюпили голови. А дарма...
Чого злякались? Таборів?!
Згадати хоча б історію під час прем'єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві. Це було у вересні 1965 року.
Тоді молодий поет Василь Стус, який був у залі, звернувся до всіх присутніх. Просто встав і сказав те, що думає. Вголос висловив свій протест проти політичних репресій. Через цей вчинок Стуса відрахували з аспірантури. З цього моменту за ним почали стежити агенти КДБ. Зрештою, поета звинуватили у "антирадянській агітації й пропаганді" та засудили до 5 років позбавлення волі і 3 років заслання.
Це був лише перший арешт. Система наздогнала дисидента вдруге. Цього разу 10 років таборів - кара для небезпечного рецидивіста. Вдумайтесь, людину позбавили волі лише за те, що вона висловилювала свої думки вголос і в такий спосіб чинила непокору тоталітрному режиму. Зрештою, Василь Стус так і загинув в концтаборі Кучино але до останнього подиху не зрадив своїм життєвим принципам.
Подібно сучасним обіцянкам Януковича, який переконує західних партнерів у дотриманні засад демократії в країні, у 1975 році Радянський Союз зробив крок на зустріч Заходу. Імперія приєдналась до Гельсінської угоди, тобто офіційно мала необережність визнати, що зобов"язується шанувати права і свободи своїх громадян. Реакція дисидентів була миттєвою.
По всьому СССР виникли гельсінські групи. В Москві, Києві, Литві, Грузії та Вірменії. Рух дисидентів набрав ознак інтернаціонального. На щит винесли захист громадянських прав. Українці, росіяни, грузини вірмени та прибалти прагнули одного - свободи.
Один з родоначальників дисидентського руху, Іван Дзюба, ще задовго до цих подій закликав здобути не лише національні права але й громадянські свободи. Зокрема, літературний критик писав:
"Я пропоную... одну-єдину річ: свободу - свободу чесного публічного обговорення національного питання, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насамперед має бути свобода на дискусію і незгоду".
Чи маємо свободу сьогодні?
Нині від безвиході дехто шукає відради у крайніх радикальних течіях. Намагається вибудувати замкнутий світ. Блукає манівцями власного подвіря і боїться поцікавитись: "А що там у сусіда?" Це шлях в нікуди. Він вигідний тоталітарному режимові.
Візьму на себе сміливість і розчарую прихильників національної держави. Майбутнє України в іншому. В кооперації всіх здорових сил, а не їх сегрегації за національною ознакою.
В осередках шестидесятників з колишніх радянських республік, кожен плекав національну мову і культуру, але разом з тим визнавав право кожного на особисту свободу. Якщо розглядати все що відбувається в контектсі одвічної боротьби добра і зла, то сторона світла сьогодні має запропонувати кардинально новий підхід аби перемогти темряву.
Протидіяти тоталітаризму може лише згуртована сила. Потрібно задіяти досі невикористані ресурси. Прихильникам демократичної України потрібно дати шанс. З - поміж них сотні або десятки тисяч росіян, поляків, грузинів та євреїв. Кожен з них має усвідомити - мій дім Україна.
Нині фундамент свободи в рамках держави - це громадянське суспільство. Перемогти прояви тоталітаризму за допомогою антагонізму, расизму чи радикального націоналізму - неможливо.
Істина захована набагато глибше за будь - яку ідеологію. Нині, як і завжди, завдання полягає в тому щоб залишитись людиною. Людиною, про яку ще сто років тому написав англійський поет Редьярд Кіплінг:
У натовпі собою залишайся,
А з королями гідність зберігай,
Ні ворогу, ні другу не піддайся,
Надмірної поваги не шукай;
Нехай секунда кожна у хвилині
Тебе веде до вірної мети -
Тоді весь світ до ніг твоїх полине,
І це не все - тоді людина ти!
Український поет Василь Стус залишив по собі інші рядки. Дисидент наче підхоплює думку Кіплінга і підсумовує власне життя. Життя опозиціонера і просто людини, яка сміливо дивиться в очі ворогам і не відчуває жалю за втраченим:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи важкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті невідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття,
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті повернуся до життя...
Доля Василя Стуса, не поодинока. Жертвами системи у різні роки стали Василь Симоненко та Алла Горська. Вже у похилому віці репресивна машина наздогнала В"ячеслава Чорновола.
Ще живі легенди дисидентського руху - Євген Сверстюк, Левко Лук"яненко, брати Горині - у кожного з них за плечима десятки років ув"язнення. Всі ці люди чесно несуть свій хрест. Жоден з них не злякався системи і мав силу волі бротися за правду.
Життя дисидентів часто нагадує спалах сірника - яскравий і не довгий. Але саме завдяки цьому світлу досі жевріє вогонь свободи. І хіба він має право згаснути тепер?
Мирослав Откович, журналіст
Слідкувати за новими дописами
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
07.09.10
Про користь несанкціонованих мітингів
Резонансна подія, що трапилася минулого тижня, примхливим чином змусила згадати про іншу подію. Про подію давню, ще часів війни, на перший погляд - абсолютно фантастичну, але від того не менш реальну і за будь-яких обставин не менш важливу в сенсі уроків для сьогодення, ніж подія тижневої давнини.
Отож спершу - про справи давноминулі.
Про те, що нацистська Німеччина була тоталітарною диктатурою, знають усі. Так само як і про те, що в ній здійснювалася цілеспрямована державна політика спершу обмеження у правах, а потім фізичного знищення євреїв.
Гестапо, арешти, концтабори, надзвичайні повноваження влади, заборона будь-якої опозиційної діяльності та жорстоке поводження з інакодумцями - все це були неодмінні складові того режиму.
І от у столиці цього самого тоталітарного Третього Райху - Берліні - у розпал війни відбулися публічні виступи протесту проти офіційного антисемітизму.
Почалися такі виступи, як пише знаний фахівець з історії нацизму професор Олег Плєнков, ще у грудні 1942 року, але найбільш масштабні пройшли 27-28 лютого 1943 року на Розенштрассе.
Справа в тому, що цієї зими відповідні "компетентні органи" (Гестапо та СС) розпочали тотальну "зачистку" столиці Німеччини в межах "остаточного розв'язання єврейського питання".
Спершу арешти й відправка до таборів смерті були більш-менш "точковими", а наприкінці лютого стали масовими. Серед понад восьми тисяч євреїв, схоплених у ці дні, було чимало чоловіків з мішаних німецько-єврейських шлюбів - попри постійний тиск на них з боку влади, певне число "істинних арійок" не зрадило своїх коханих.
Такі арешти відбувалися і перед цим, вони кілька разів викликали зібрання кількох десятків членів сімей "вилучених" перед місцями ув'язнення, але цього разу масштаб стихійних акцій став справді значним.
Заарештованих із числа німецько-єврейських змішаних шлюбів помістили в будівлю колишньої єврейської богадільні на Розенштрассе. Вже ввечері 27 лютого перед будівлею стихійно утворився натовп, який складався здебільшого з дружин та близьких ув'язнених, а також із їхніх друзів.
Вони почали вимагати звільнення схоплених. Впродовж кількох наступних днів натовп не розходився, біля будівлі постійно знаходилося декілька сотень людей, які змінювали один одного.
Поліція неодноразово зверталася до них з вимогою розійтися, дехто законослухняно відходив, але недалеко, щоб знову повернутися, а дехто відверто ігнорував ці вимоги.
І влада в особі гауляйтера Берліна Геббельса капітулювала. Якщо наслідком протестів проти "точкових" арештів були лише поодинокі звільнення, то тепер, починаючи з 2 березня, поступово звільнили майже всіх - близько двох тисяч євреїв.
Ба більше: 5 березня 1943 року 25 ув'язнених з Розенштрассе були відправлені до Освєнциму, проте вже через декілька тижнів їх повернули до Берліна і відпустили до сімей.
Звільнених, утім, зобов'язали брати участь у примусових роботах, але це (і подальші перипетії) не завадило майже всім їм дожити до кінця війни, до падіння нацизму.
А от ті шість тисяч, за кого було нікому заступитися чи кого полишили їхні "щиро арійські" дружини, потрапили до таборів Терезин та Освєнцим, де незабаром майже всі загинули...
Розумію, що все це може видатися повною фантастикою (уявіть-но щось подібне у Москві в 1937 році), але йдеться про суворі задокументовані факти.
Зрештою, учасниці протесту відзначені меморіалом, написані книги, 2003 року знятий фільм з лаконічною назвою "Розенштрассе"... Охочі, втім, можуть звернутися до статті в англомовній Вікіпедії, де даються посилання на фактографічні джерела.
А тепер подумки "прокрутимо" події ще раз: тоталітарне правління... війна... Гестапо... державна політика... табори смерті... несанкціонований мітинг у столиці... антидержавні вимоги...
капітуляція влади... і поліція, яка кілька днів лише умовляє (!!!) протестувальників розійтися...
Мабуть, ви вже здогадалися, яка подія тижневої давнини змусила мене згадати про маніфестацію на Розенштрассе.
Так, саме опублікований у газеті "Коммерсантъ" від 30 серпня під назвою "Даю вам чесне партійне слово" діалог кореспондента цього видання Андрія Колесникова з Володимиром Путіним, який відбувся під час подорожі "національного лідера" Росії автівкою по Далекому Сходу.
І не стільки міркування Путіна про свою безпомильність, як розуміння ним (отже, і всією владною вертикаллю Російської Федерації) сутності правової держави. Цитую мовою оригіналу - будь-який переклад програє:
"Слушайте, все наши оппоненты выступают за правовое государство. Что такое правовое государство? Это соблюдение действующего законодательства. Что говорит действующее законодательство о марше?
Нужно получить разрешение местных органов власти. Получили? Идите и демонстрируйте. Если нет - не имеете права. Вышли, не имея права,- получите по башке дубиной. Ну вот и все!..
Они хотят че-то сказать. Правильно? Нет, ну правда?! Критиковать власть. Вот в Лондоне определили место. Где нельзя, бьют дубиной по башке. Нельзя? Пришел? Получи, тебя отоварили. И никто не возмущается! Если целью является что-то сказать, нужно сделать по-другому...
Если цель - донести до общественности, мировой и российской, нет смысла власть провоцировать и нарушать законы...
Получите разрешение на площадь икс и идите. А они говорят: мы хотим на площадь игрек. Им говорят: туда нельзя. Значит, нельзя".
У цій красномовній тираді Путін наочно продемонстрував загалом саме таке розуміння права, за яке свого часу у Нюрнбергу - вже після головного процесу над нацистськими бонзами - судили й карали на так званих "малих Нюрнберзьких процесах" німецьких суддів.
Єдиною провиною цих суддів було ретельне виконання ними всіх нацистських законів. На цих процесах було юридично доведено, що у певних випадках саме сумлінне виконання законів є злочином проти людства та людяності і що можуть існувати злочинні та неправові закони.
Бо ж що таке право за Путіним? Це (сва)воля чинної влади, піднесена до рівня закону. От ми, монополізувавши всі гілки влади, хочемо зафіксувати свою безроздільну владу (лояльна парламентська псевдоопозиція - це складова влади) в системі законів. Захотіли - зробили.
Немає жодного значення, чи відповідають ці бажання, хай і кодифіковані у вигляді законодавства, Конституції, визнаним світом цивілізованим нормам суспільного життя, зрештою, приписам християнської моралі - плебеї мусять цим бажанням підкорятися.
Хто не підкоряється - одержать по голові. У суворій відповідності до законів. А хочеш маніфестувати проти влади - на це питай дозвіл у тієї самої влади. Місце і час маніфестації вона обере сама. Якщо, звісно, вирішить трошки полоскотати собі нерви дозованою критикою.
Якщо ж не схоче - то дубці напоготові. І російська міліція, яку збираються наче перейменувати на поліцію, у разі несанкціонованої маніфестації у Москві чи деінде нікого не буде кілька днів поспіль умовляти розійтися...
Та справа не в тому, що у деяких моментах доктор Геббельс виглядав ліберальнішим за підполковника КҐБ Путіна, хоча загалом нацистський режим, звісно, був значно жорстокішим за режим "кремлівських чекістів".
Справа у тому, що чинна влада України в захваті від російського розуміння права і щосили прагне (з поправками на свій непереборний провінціалізм) укорінити на наших теренах.
А це означає, що тим українцям, котрі не хочуть перетворитися на безмовну біомасу чи на прислугу режиму, належить у міру сил своїх ігнорувати нацистсько-чекістське розуміння права та усвідомлювати користь несанкціонованих мітингів. Бо там, де немає такого усвідомлення, там і виникає перспектива Освєнцимів.
Сергій Грабовський
Отож спершу - про справи давноминулі.
Про те, що нацистська Німеччина була тоталітарною диктатурою, знають усі. Так само як і про те, що в ній здійснювалася цілеспрямована державна політика спершу обмеження у правах, а потім фізичного знищення євреїв.
Гестапо, арешти, концтабори, надзвичайні повноваження влади, заборона будь-якої опозиційної діяльності та жорстоке поводження з інакодумцями - все це були неодмінні складові того режиму.
І от у столиці цього самого тоталітарного Третього Райху - Берліні - у розпал війни відбулися публічні виступи протесту проти офіційного антисемітизму.
Почалися такі виступи, як пише знаний фахівець з історії нацизму професор Олег Плєнков, ще у грудні 1942 року, але найбільш масштабні пройшли 27-28 лютого 1943 року на Розенштрассе.
Справа в тому, що цієї зими відповідні "компетентні органи" (Гестапо та СС) розпочали тотальну "зачистку" столиці Німеччини в межах "остаточного розв'язання єврейського питання".
Спершу арешти й відправка до таборів смерті були більш-менш "точковими", а наприкінці лютого стали масовими. Серед понад восьми тисяч євреїв, схоплених у ці дні, було чимало чоловіків з мішаних німецько-єврейських шлюбів - попри постійний тиск на них з боку влади, певне число "істинних арійок" не зрадило своїх коханих.
Такі арешти відбувалися і перед цим, вони кілька разів викликали зібрання кількох десятків членів сімей "вилучених" перед місцями ув'язнення, але цього разу масштаб стихійних акцій став справді значним.
Заарештованих із числа німецько-єврейських змішаних шлюбів помістили в будівлю колишньої єврейської богадільні на Розенштрассе. Вже ввечері 27 лютого перед будівлею стихійно утворився натовп, який складався здебільшого з дружин та близьких ув'язнених, а також із їхніх друзів.
Вони почали вимагати звільнення схоплених. Впродовж кількох наступних днів натовп не розходився, біля будівлі постійно знаходилося декілька сотень людей, які змінювали один одного.
Поліція неодноразово зверталася до них з вимогою розійтися, дехто законослухняно відходив, але недалеко, щоб знову повернутися, а дехто відверто ігнорував ці вимоги.
І влада в особі гауляйтера Берліна Геббельса капітулювала. Якщо наслідком протестів проти "точкових" арештів були лише поодинокі звільнення, то тепер, починаючи з 2 березня, поступово звільнили майже всіх - близько двох тисяч євреїв.
Ба більше: 5 березня 1943 року 25 ув'язнених з Розенштрассе були відправлені до Освєнциму, проте вже через декілька тижнів їх повернули до Берліна і відпустили до сімей.
Звільнених, утім, зобов'язали брати участь у примусових роботах, але це (і подальші перипетії) не завадило майже всім їм дожити до кінця війни, до падіння нацизму.
А от ті шість тисяч, за кого було нікому заступитися чи кого полишили їхні "щиро арійські" дружини, потрапили до таборів Терезин та Освєнцим, де незабаром майже всі загинули...
Розумію, що все це може видатися повною фантастикою (уявіть-но щось подібне у Москві в 1937 році), але йдеться про суворі задокументовані факти.
Зрештою, учасниці протесту відзначені меморіалом, написані книги, 2003 року знятий фільм з лаконічною назвою "Розенштрассе"... Охочі, втім, можуть звернутися до статті в англомовній Вікіпедії, де даються посилання на фактографічні джерела.
А тепер подумки "прокрутимо" події ще раз: тоталітарне правління... війна... Гестапо... державна політика... табори смерті... несанкціонований мітинг у столиці... антидержавні вимоги...
капітуляція влади... і поліція, яка кілька днів лише умовляє (!!!) протестувальників розійтися...
Мабуть, ви вже здогадалися, яка подія тижневої давнини змусила мене згадати про маніфестацію на Розенштрассе.
Так, саме опублікований у газеті "Коммерсантъ" від 30 серпня під назвою "Даю вам чесне партійне слово" діалог кореспондента цього видання Андрія Колесникова з Володимиром Путіним, який відбувся під час подорожі "національного лідера" Росії автівкою по Далекому Сходу.
І не стільки міркування Путіна про свою безпомильність, як розуміння ним (отже, і всією владною вертикаллю Російської Федерації) сутності правової держави. Цитую мовою оригіналу - будь-який переклад програє:
"Слушайте, все наши оппоненты выступают за правовое государство. Что такое правовое государство? Это соблюдение действующего законодательства. Что говорит действующее законодательство о марше?
Нужно получить разрешение местных органов власти. Получили? Идите и демонстрируйте. Если нет - не имеете права. Вышли, не имея права,- получите по башке дубиной. Ну вот и все!..
Они хотят че-то сказать. Правильно? Нет, ну правда?! Критиковать власть. Вот в Лондоне определили место. Где нельзя, бьют дубиной по башке. Нельзя? Пришел? Получи, тебя отоварили. И никто не возмущается! Если целью является что-то сказать, нужно сделать по-другому...
Если цель - донести до общественности, мировой и российской, нет смысла власть провоцировать и нарушать законы...
Получите разрешение на площадь икс и идите. А они говорят: мы хотим на площадь игрек. Им говорят: туда нельзя. Значит, нельзя".
У цій красномовній тираді Путін наочно продемонстрував загалом саме таке розуміння права, за яке свого часу у Нюрнбергу - вже після головного процесу над нацистськими бонзами - судили й карали на так званих "малих Нюрнберзьких процесах" німецьких суддів.
Єдиною провиною цих суддів було ретельне виконання ними всіх нацистських законів. На цих процесах було юридично доведено, що у певних випадках саме сумлінне виконання законів є злочином проти людства та людяності і що можуть існувати злочинні та неправові закони.
Бо ж що таке право за Путіним? Це (сва)воля чинної влади, піднесена до рівня закону. От ми, монополізувавши всі гілки влади, хочемо зафіксувати свою безроздільну владу (лояльна парламентська псевдоопозиція - це складова влади) в системі законів. Захотіли - зробили.
Немає жодного значення, чи відповідають ці бажання, хай і кодифіковані у вигляді законодавства, Конституції, визнаним світом цивілізованим нормам суспільного життя, зрештою, приписам християнської моралі - плебеї мусять цим бажанням підкорятися.
Хто не підкоряється - одержать по голові. У суворій відповідності до законів. А хочеш маніфестувати проти влади - на це питай дозвіл у тієї самої влади. Місце і час маніфестації вона обере сама. Якщо, звісно, вирішить трошки полоскотати собі нерви дозованою критикою.
Якщо ж не схоче - то дубці напоготові. І російська міліція, яку збираються наче перейменувати на поліцію, у разі несанкціонованої маніфестації у Москві чи деінде нікого не буде кілька днів поспіль умовляти розійтися...
Та справа не в тому, що у деяких моментах доктор Геббельс виглядав ліберальнішим за підполковника КҐБ Путіна, хоча загалом нацистський режим, звісно, був значно жорстокішим за режим "кремлівських чекістів".
Справа у тому, що чинна влада України в захваті від російського розуміння права і щосили прагне (з поправками на свій непереборний провінціалізм) укорінити на наших теренах.
А це означає, що тим українцям, котрі не хочуть перетворитися на безмовну біомасу чи на прислугу режиму, належить у міру сил своїх ігнорувати нацистсько-чекістське розуміння права та усвідомлювати користь несанкціонованих мітингів. Бо там, де немає такого усвідомлення, там і виникає перспектива Освєнцимів.
Сергій Грабовський
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Підписатися на:
Дописи (Atom)