Прощальні пісні політичних пігмеїв Піндостану

"Не, ребят, эпоха политических пигмеев, работающих на пиндостан, прошла навсегда. Усе. Пускай, если хотят, споют на прощанье..."
Віктор Пелєвін

Від Русі до Піндостану

"Вони не всіх вивезли, трохи нас лишилося, трохи нас лишилося, вони не все спалили, вони не все забрали, вони не всіх загризли, вони нас любили, вони нам помогли"
Юрій Андрухович, "Рекреації"

Протягом трьох минулих століть, після поразки від Петра І під Полтавою в 1709 році, над руською нацією проводилася "негативна селекція".

Відразу ж після закінчення полтавської сутички спеціально відібрані люди з меншиковської орди взялися за грабіж території Русі, яка потрапила в зону їхнього контролю. Церкви, храми, монастирі з каплицями й багатими маєтками, включно зі знаменитою в Європі Києво-Могилянською Академією, були повністю розграбовані.

На десятках тисяч гарб, возів потягнулися до півночі, у Московію, усі історико-культурні та найцінніші матеріальні цінності.

Туди ж погнали й національну еліту, знаменитих руських вчених.

Ті ж, хто опиралися, чинили спротив - густо усіяли своїми тілами шибениці, споруджені як на деревах і землі, так і на воді.

Відтоді перед природними лідерами нації, талановитими вченими, діячами культури постала дилема. Або ти вірно служиш Піндостану, або тебе знищують фізично, і навіть, намагаються очорнити пам'ять про тебе.

Так поступово древня руська нація перетворилася на юрбу.

Її окремі одиниці й досі не в змозі бути незалежними в особистому мисленні. І особливо - у дослідженні історичного минулого наших предків.

19 років тому на порожні голови безініціативно-аполітичної юрби раптом впала з неба формальна незалежність. Україна отримала її не в результаті перемоги національно-визвольної боротьби, а випадково - Єльцин, щоб зіпхнути Горбачова, з бодуна одчинив ворота піндостанської кошари.

І виявилось - в Україні повністю відсутні політичні лідери, які здатні діяти самостійно, приймати вольові рішення.

До влади прийшли не рішучі лідери народної революції чи визвольної війни, а політичні пігмеї, котрі все своє свідоме життя лише виконували інструкції. Вони виявилися неспроможними в принципі розв'язувати державотворчі завдання, які стоять перед нацією.

Політичні близнюки або ілюзія вибору

"... если вас достаточно удовлетворит стратегия, которая заменит этих на Юлю, то меня такая стратегия не устроит и не заинтересует - как абсолютно близорукая".
З коментарів на УП

Вибір "Янукович чи Тимошенко" у другому турі президентських виборів, дуже нагадує дилему, яку було поставлено перед сумнозвісним Чапаєвим у однойменному фільмі: "А Ви за кого Васілій Івановіч, за большевіков алі за коммуністов?"

Очевидно, що обидва політики зробили ставку на Москву.

Проте, якщо Янукович цього й не приховував, відверто декларуючи свою "проросійськість" чи, за виразом Михайла Нічоги, "євразійство", то Тимошенко, задля здобуття електорату Заходу і Центру, намагалася це всіляко маскувати.

Однак, з точки зору ідеології, позиції ПР та БЮТ повністю збігаються.

Саме тому так легко скачуть, немов дітлахи з кімнати до кімнати - туди-сюди, сюди-туди - депутати-тушканчики БЮТу й ПР. Ще й отримують нагороди до Дня незалежності, в якості компенсації за принизливий титул "тушка".

Як відомо, у 2005 році з Партії регіонів до Тимошенко перекинулося чимало тих, хто турбується про свій бізнес - той же горезвісний Лозинський, або Королевська та їм подібні. "Тимошенко із задоволенням брала всіх, як вона тоді говорила, "на перевиховання". Сьогодні багато хто з них вже повернулися в "рідні пенати" "перевиховуватися" заново", - зазначає Анатолій Герасимчук.

Ніхто не зможе відняти в Тимошенко той вклад, який вона зробила в розбудову демократичної української держави протягом 1999-2005 років. Значною мірою завдяки її невичерпній енергії восени-взимку 2004-го українське суспільство відчуло свою здатність впливати на політичні процеси в країні.

Однак із вересня 2005 року, після поїздки до Москви, де, за словами Тимошенко, з неї знімаються всі звинувачення генпрокуратури РФ, Юлію Володимирівну з її "хі-хі" перед Путіним, ніби підмінили.

Москва зробила ставку... ще й на Тимошенко, а та у свою чергу - на Москву.

Залишилися суто зовнішні, декларативні прояви українства, які були настільки ж справжніми, як "заплетена коса". Саме тоді, а не в 2010-му, "усно" і почало "пропадати".

Першою несподіванкою для багатьох виявилося об'єднання помаранчевої та блакитної стрічок в ефірі каналу "Інтер" 9 вересня 2005 року, такий собі - національний "талісманчик".

Патологічна нещирість, загравання з Москвою, маніакальна жадоба влади, змови з Регіонами - ПРіБЮТ, спільні голосування з ключових питань, закон про кабмін тощо - призвело до втрати Юлією Володимирівною своїх давніх прибічників. Натомість новим, створеним за допомогою адміністративного та фінансового ресурсу, - забракло переконаності та переконливості.

У підсумку, це вартувало президентської посади в 2010 році.

Для перемоги на виборах їй забракло дрібниці - любові до України...

Ерзац-українство БЮТівського розливу

Ще Конфуцій застерігав, що коли речі в країні не відповідають своїм назвам, то наступає безлад, хаос.

Так, після І світової війни, у часи гіперінфляції в переможеній Німеччині - одночасно з мільярдними банкнотами почали широко застосовувати замінники продуктів: ерзац-кава, ерзац-масло тощо.

Нині в українському політичному просторі стараннями Тимошенко з'явився новий продукт - "ерзац-українство", зі смаком істотно відмінним від натурального.

Так нещодавно, виступаючи на мітингу, Юлія Володимирівна, людина з дитинства російськомовна, зачитуючи Харківські угоди, зауважила, що їй важко читати "нерідною" російською мовою. Аякже! Ще пам'ятні дні, коли пані Юля закликала "не галасувати за Януковічя".

Очевидно, саме труднощі спілкування "нерідною" мовою призвели до підписання в січні 2009 року в Москві угод, які стали справжнім "газовим зашморгом" замість обіцяного "українського прориву".

Вона тоді запевняла всіх, у першу чергу себе, що підписала надзвичайно вигідні для України газові угоди, а виходить - не розуміла, що підписувала. Чому ж було не взяти перекладача, як колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко?

Спробуємо простежити: що ж зробила Юлія Тимошенко в царині "рідної" культурної політики за часи свого перебування при владі?

За словами Оксани Забужко, реальні реформаторські кроки в цій галузі були зроблені лише одного разу, коли при владі був уряд Єханурова, а віце-прем'єром з гуманітарних питань В'ячеслав Кириленко. "Уперше за три покоління, від сталінського перевороту починаючи, українці отримали змогу дивитися кіно рідною мовою. І для підтримки національного книговидання тоді було запущено програму, яка включала цілий комплекс заходів - від оновлення бібліотечних фондів до організації книжкових ярмарків, і наш бідолашний книжковий ринок був трошки ожив...

Але минулого року уряд Тимошенко всі ті програми закрив. Тобто зробив акурат те саме, що в 2004 році уряд Януковича, - здираючи шкуру з національного виробника, за одним заходом зіпхнув книговидання в прірву, як "найслабшу ланку". Абсолютно аналогічним методом".

"Нещирістю та лицемірством світ пройдеш, та назад не повернешся", - застерігає народна мудрість.

Отож і виходить, що, обираючи поміж Януковичем та Тимошенко, ми все одне вибираємо "Інтернаціонал", як відповів герой радянських анекдотів, міфологічний комдив Чапаєв, виплутуючись зі скрутного становища.

Від юрби до нації

"Українці та їхні керманичі продовжують жити в ледь модернізованій УРСР. Чому українським політикам бракує політичної волі раз і назавжди розпрощатися з колишньою метрополією?

...Почати діяти мають ті, хто вважає себе українцями, хто є патріотами Української держави".
Олег Романчук

Багатовіковий колоніальний статус України перетворив наших політиків на меншовартісний гібрид холопа царського із совко-бараном. Ще 20 років тому вони вели нас до "світлого майбутнього", а нині, схоже, повертають у "темне минуле".

Руками донбаських кишенькових злодіїв-щипачів і решти багатомільйонної армії п'ятиколонників-москвофілів, в авральному темпі, мало не галопом, вони намагаються форсувати повернення, як їм здається, овець паршивих до кошари московитського улусу.

Однак за нами - листопад 2004 року.

Його головна цінність полягає в тому, що народ уперше із часів УНР усвідомив свою політичну силу, здатність впливати на процеси в державі.

Майдан став першим кроком до перетворення юрби в націю.

Вона ще з козацьких часів славилася своїм нескореним, повстанським духом. От тільки завойовані плоди випускала, мов пісок крізь пальці.

Мабуть, уже варто, нарешті, затямити, що переможне повстання - це не омріяний рай, а лише початок. Шанс мати шанс...

Годі дорікати. Геть із великими сподіваннями на гегемонів, які самі все влаштують!

Наспіла пора прощання з політичними пігмеями колоніального Піндостану, які так ніколи й не стануть лідерами європейської України-Русі ІІІ тисячоліття.

Кожний, для кого Русь-Україна за 19 років стала єдиною Батьківщиною, долучайся до активного громадського й політичного життя, щоб відстояти власні права та свободи!

Лише тоді, те, що сьогодні здається поразкою демократичного проекту України, насправді стане тим, необхідним випробуванням, яке зміцнить, загартує й мобілізує енергію нації до невідворотного й незворотного етапу державотворення.

Настає час зробити другий крок...

Роман Ревчук

---

Слідкувати за новими дописами

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Українську історію роблять "общім достоянієм", щоб легше привласнити

Дискусія щодо спадку Київської Русі не затихає, на моє переконання, з однієї причини - політичної. Адже наукових документальних підстав для вирішення належності спадку Київської Русі більш ніж досить.

Щоб зрозуміти етнічний характер Русі, і те, якою мовою вона говорила, варто подивитися на сучасну карту України. Україномовні території - це, власне території "ядра" Київської держави, на відміну від нещодавно колонізованих.

Банальний факт: "Кієвской Русі" ніколи не було, як і князя "Владіміра". А були "Володымер", "Кыъв". І ріка була "Лыбидь". І князів звали Володимер, Всеволод, Володымерко, Володар, Василько, Іванко, Володыслав, Олена, Михалко, Дмитро, Данило.

Навіть Невського в літописах звали "Олександром".

Те ж стосується й географічних та власних назв X-XIII століть: "Лыбидь", "Угорське урочище", "Лядські ворота", "Печерська лавра", "Довбычка" тощо.

Є в літописах і місцеві назви місяців - серпень і грудень.

До князя і княгині, як свідчить літопис, предки росіян зверталися за українською традицією: "княже", "княгине". В російській мові українська звальна форма до князя, як і звернення до Бога, збережена й досі, всупереч загальним правилам російської мови.

Те ж і з традиційними іменами в релігійній традиції, яка є дуже консервативною. Чомусь московських патріархів було звати Алексий и Сергий, а не Алексей и Сергей.

"Секрет полішинеля" полягає в тому, що на території Центральної Росії перші слов'яни (роди в'ятичів і радимичів) з'явилися у 9-10 столітті, прибувши, за даними літопису, з території Польщі. У Новгороді плем'я словен з'явилося близько другої половини 7 століття, прийшовши, найімовірніше, з території Центральної Європи.

У 15-16 столітті новгородців було переважно винищено Московією геноцидними методами - масовими вбивствами, особливо за часів Івана Грозного, та переселеннями. Слов'янські переселенці на землях Росії застали численні фінські племена: чудь, весь, мурома, меря, мордва, мещора, перм, комі, удмурти, марійці та інші.

Державне ядро майбутньої Московії і Росії - Суздальське князівство - було по своїй суті князівством народу меря. Його кордони до деталей співпадали з племінними територіями мері.

Цікаво, що в нинішній Росії міста Рязань (Ерзянь) і Кострома, що мають фіно-угорські назви й розташовані у центрі традиційного фіно-угорського етнічного масиву - стали еталоном "русскости".

Тітоньки у фіно-угорських кокошниках і народних вбраннях, разом із дядьками у багряних фіно-угорських косоворотках, співають фіно-угорські частушки російською мовою, і при цьому думають, що вони співають слов'янських пісень.

Сьогодні Росія є швидше фіно-угорською державою, ніж слов'янською. Хоча, водночас, етнічні групи росіян мають різну ступінь близькості з фіно-угорськими народами.

Околиці Київської держави, де пізніше розвинулися російський і білоруський народи, Руссю не називалися - ані під час перебування під владою Києва до 12 століття, ані через кілька століть після виходу з-під його влади.

Доказів цьому в літописах - безліч.

1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".

1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".

Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".

Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.

Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.

Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.

По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.

По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".

До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?

Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?

Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".

Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.

Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.

І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і вятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".

Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.

Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичи" хтось добре протер і залишилося: "Москвичи ... же ничегоже не видивши".

На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".

Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.

Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі. Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".

Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.

Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.

Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).

Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.

Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.

Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.

До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.

Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.

Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".

Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".

Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".

А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".

Олександр Палій, історик, політолог, кандидат політичних наук

Патріарх Кирило створить помісну церкву краще за Ющенка?

Я б не писав про черговий візит Московського патріарха (тим більше, що він обіцяв ще не раз повернутися), якби не дві прочанки, яких зустрів на хресній ході на честь Хрещення Київської Русі.

Можливо, їхні історії дадуть змогу поглянути на цей візит більш повно, ніж це дозволяють лаковані звіти офіційних ЗМІ.

Перший випадок, трагічний. У Сквирському районі на Київщині потонула дитина. Священик УПЦ Московського патріархату, дізнавшись що вона хрещена в УПЦ Київського патріархату, відмовився її відспівувати.

Друга історія. В сусідньому Білоцерківському районі в село прислали священика з Росії, щойно відставленого російського військового моряка, всієї релігійної освіти у якого - тримісячні курси.

Залишимо за дужками факт, що Московський патріарх приїхав до нас на День Хрещення Києва. Бо ж улітку 988 року було масово хрещено лише киян, а мешканців сучасної Центральної Росії ще й через півтора століття після цього кияни називали "поганами", тобто язичниками.

Значно важливіший буквальний текст заяв патріарха Кирила. Він всіляко підкреслював, що УПЦ МП є всього лише частиною російської церкви. "Але потрібно відповідати на деякі наклепницькі вигадки, які спрямовані на те, щоб посіяти нові плевели ворожнечі й підозрілості в єдиній російській церкві", - зокрема, сказав він.

"Ви плоть від плоті та кров від крові української культури, української духовної енергії", - сказав про митрополита УПЦ МП Володимира патріарх Кирило, так ніби сам є експертом в "українськості".

Особливо часто патріарх вживав словосполучення "Свята Русь"". Іноді складалося враження, що він намагається переконати слухачів, що колись існувала держава з такою назвою: "Коли наш народ жив цією праведністю, і стала називатися наша Вітчизна Святою Руссю".

Як відомо, Росія не звалася ніколи Руссю. Московія взяла для своєї нової назви грецьку транскрипцію слова "Русь", а не саме слово "Русь", тому що тоді у Європі й світі було добре відомо, що Русь - це Україна.

У Московії елінізований термін "Россия" на позначення цієї країни вперше почала вживати влада лише в XV столітті, з того часу, як там з'являється ідея Москви як "Третього Риму", а московські князі починають претендувати на землі України.

Остаточно Московія перейменувалася на Росію за царськими указами 1713 і 1721 років. Наприкінці 18 століття цариця Катерина II своїм розпорядженням наказала народові називатися росіянами й заборонила вживати звичну назву "московитяни".

Лише факт: Московська митрополія була заснована 1448 року, і в СРСР чесно святкували її 500-ліття.

Тому нині московським діячам лишаються маніпуляції з назвою - "брендом", запозиченим у спотвореному вигляді через п‘ятсот-вісімсот років після князя Володимира. Престиж цього "бренду" предки українців вибороли тяжкою працею й кров‘ю.

Треба сказати, нічого нового. Німеччина ледь не тисячу років офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча внесок германців в римську історію полягає головно в руйнуванні Риму.

Між тим американець Лінкольн любив питати - якщо собачий хвіст назвати ногою, то скільки ніг буде в собаки? Відповідь: чотири, бо від зміни назви зайва нога в собаки не виросте.

А що ж сьогодні? В риториці патріарха, як і в попередній візит, спостерігався явний пріоритет мирських цілей. "Більшість поганих людей позбавлена відчуття гумору", - зазначив патріарх. Гарна цитата, якщо не враховувати, що для церкви не буває "поганих людей".

"Я відчув, що в Україні є значний потенціал серед країн колишнього Радянського Союзу. Тут і економіка, і природа, і люди енергійні, тому в мене немає сумнівів, що народ України пройде складний період і отримає нову історичну перемогу". Все чудово, але для політика.

Київській традиції не властивий стиль відносин, який склався у московської церкви з державою. Київські митрополити могли заперечувати і князям, і гетьманам, і навіть повчати їх. І їм за це нічого не було.

Наочним виявом зворотного плазування влади перед гостем стали цілком підлі перешкоджання міліцією виїзду прочан УПЦ-КП на святкування Хрещення Київської Русі, в дусі 2004 року. І це з боку влади, очолюваної президентом, що підкреслює свою набожність.

Очевидно, влада боялася що захід УПЦ Київського патріархату в столиці в день Хрещення Русі-України, що й так виявився більш масовим за заходи за участі патріарха Кирила, поставить питання: так хто від кого "відколовся".

Схоже, що церква в зрадженому політиками суспільстві лишилася чи не єдиною силою, принаймні, в Центральній Україні, яка без грошей здатна зібрати великі маси людей.

Цікаво, що саме в той час, коли ієрархи Київського Патріархату йшли в гущі святкового натовпу, Верховна Рада в радіусі кількасот метрів була оточена залізними щитами і загонами "Беркуту" - туди туди завітав Московський патріарх.

Хоча, є й інші, обнадійливі моменти. Очевидно, навіть у ході візиту тривала дискусія, хто до кого поїде - президент Янукович до Кирила, чи навпаки. Треба сказати, президент Янукович уже не бігав за Кирилом як минулого року.

Склалося враження, що московський гість спочатку навіть взявся нажахати президента. Привітання Януковичу від патріарха з днем народження прийшло за день до самої події, всупереч усталеній традиції.

Потім московський гість взявся густо згадувати Чехова: "Я з дитинства любив читати Чехова. Мені це дуже допомагало у важкі шкільні роки, коли ще була антирелігійна ситуація в країні, і я як віруючий перебував під утиском. Спогади про оповідання Чехова допомагали з гумором ставитися до тих людей, які намагалися мене перевиховати".

Однак, президент відпустку так і не перервав, і "Магометові" довелося йти у гори, а не навпаки.
В цілому візит Московського патріарха можна вважати успішним для творення помісної Української Православної церкви. Чимало людей відчули, наскільки російський стиль відносин з паствою чужий для України.

Частина пастви вже знає, що в регіонах, де переважає Московський патріархат, рівень хвороб суспільства вищий, ніж на решті території країни. Що саме по собі по-особливому ставить питання канонічності.

Можливо, якщо патріарх Кирило ще поїздить Україною, в українській церкві об'єднаються якщо не всі, то абсолютна більшість тих, хто ставиться серйозно до православної віри, і хто, власне, і є церквою.

Без жовчі, без перекошених облич, з ясним розумінням того, що любити ближнього, в тому числі свою країну - богоугодна справа, єдино можлива для християнина.

А в Московського патріархату залишаться приміщення для прийому іноземних гостей.

Олександр Палій