Покаяння перед угро-фінами

"Нам, потомкам і спадкоємцям українських козаків варто покаятися за свою далеку й тяжку історію..." Йонафан, архієпископ Тульчинський і Брацлавський УПЦ Московського патріархату
Іоанн Павло ІІ в червні 2001 року, щойно ступивши із трапа літака на українську землю, припав до землі, і попросив вибачення за всі кривди, заподіяні римо-католицькою церквою українському народові протягом багатовікової історії. Під час візиту, виявляючи повагу до народу, перший римський понтифік-слов'янин говорив українською мовою.

Патріарх РПЦ Кирило, ще напередодні свого візиту, замість вимолювання прощення гріхів, вимагав перейменування вулиці Мазепи. А нині через своїх душепастирів Агафангела (Савина) та Йонафана (Єлецьких), уродженців Росії, регулярно ширить антиукраїнські месиджі.

Скільки вже обурення й звинувачень було висловлено із цього приводу на адресу наших північно-східних сусідів! Однак, якщо причину бід виносимо назовні, то в принципі, ми безсилі змінити ситуацію.

Насправді ж, ми, Русь, відповідальні за те, що майже 1000 років тому, розбудили цього джина, який спокійно собі дрімав в угро-фінських болотах...

Древня культура

"По фене ботаешь?" (По-нашому розмовляєш?)

Русь завжди вважала фінно-угрів чаклунами. Так само вважали їх чародіями шведи та норвежці. Івану Грозному відьом привозили з Карелії. Навіть нині, вірні своїй древній культурі, марійці відроджують поклоніння священним гаям.

Втім, чаклунами - у сучасному значенні цього слова - фінів вважала лише християнська верхівка руського суспільства. Ці "чародії" просто жили за звичаями свого угро-фінського етносу, і були невід'ємною частиною тієї культури, яку християнство переслідувало.

У колишній Володимирській губернії, у верхів'ях Волги від Савіна та Южі в нинішній Іванівській області, і до Суздаля та Коврова у Володимирській, мешкали переважно меря, а також мурома та мещеря. І саме звідти поширились "офєні", тобто, торгівці вроздріб з лотків - коробейники.

Люди, котрі називали себе офєнями, створили свою унікальну культуру, яка сягає своїм корінням скоморохів і зникає в ХХ столітті. В офєнів була своя особлива, таємна мова. Вона до цих пір продовжує існувати на пострадянському просторі - у вигляді ... блатної фєні.

"А се - інші народи, які данину дають Русі"

"В цім вопросі спорить я не хочу, ні,
Братські мови наші ти візьми й сравні!"

Олександр Ірванець, "До мовного вопросу"

"Сознательное исключение русской историографией эрзи, мери, муромы, мещёры и других финнов из русской истории не только является её фальсификацией, но и величайшей исторической ошибкой, ибо заставляет русских мыслить себя не теми, кем они являються". Олександр Шаронов, автор епосу "Масторава"

Київський літопис досить точно позначає місця проживання фінських племен області Оки та верхньої Волги в XI - XII століттях: "На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері - меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А по Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, окремий народ - мурома".

На великому просторі від Оки до Білого моря існують тисячі неросійських назв міст, сіл, річок і урочищ. У Володимирській області - Арсемаки, Вельга, Войнинга, Ворша, Инекша, Киржач, Клязьма, Колокша, Мстера, Молокша, Мотра, Нерль, Пекша, Пичегино, Сойма, Судогда, Суздаль, Тумонга, Ундол тощо. У Московській області - Вірея, Воря, Волгуша, Лама, Москва, Нудоль, Пахра, Талдом, Шухрома, Яхрома тощо.

Прислухаючись до цих назв, легко помітити, що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви. І що вона рідня тим діалектам, на яких говорить тубільне населення нинішньої Фінляндії, і фінські народи середнього Поволжя - мордва, черемиси, мещера, мокша, печора.

Саме ці народи спорудили на своїй споконвічній землі свої села-городи: Ростов, Суздаль, Муром та інші. Ще задовго до Рюриковичів.

На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну й лагідну вдачу. Цим пояснюють і мирний характер колонізації. Адже військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого такого не згадують.

Руська колонізація угро-фінських племен

"Визнання фіно-угорського походження могло б посилити російську ідентичність найпозитивнішим способом і замість того, щоб бути штучною конструкцією, створеною іноземними інтелектуалами, воно могло б стати природною реалізацією, і привести до згоди із самим собою. А потім ми, фіни, могли б сказати, що найближчі для нас брати й сестри - великоруси". Кай Муррос, фінський публіцист

Регіон історичної Московщини наші предки почали освоювати ще за часів Київської Русі. У Х-ХІ століттях дружинники руських князів, здійснюючи завойовницькі походи на землі угро-фінських племен, залишаються там для утвердження влади київського престолу. Згодом православні місіонери з Києва оселяються на цих теренах із метою християнізації краю.

За рівнем свого суспільного розвитку угро-фінські етноси Півночі були ще не готовими до державного будівництва й прийняття християнської релігії.

Навіть через тисячоліття, у 1991 році з 9 тисяч церков РПЦ - 6 тисяч знаходилося в Україні й лише 3 тисячі на решті території СРСР.

Як зазначає Василь Ключевський, сам, до речі, представник народу комі, "в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях; але ці спогади говорять не про боротьбу двох племен, а про боротьбу двох релігій. Сутички провокувались не самою зустріччю прибульців із тубільцями, а спробами поширити християнство серед місцевого населення".

У 964 році князь Святослав Ігоревич здійснив свій перший похід на землі племені в'ятичів, які заселяли лісисте межиріччя Оки й Волги.

В'ятичі і північно-східні кривичі, на думку московського антрополога Тетяни Алєксєєвої, "в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя".

"Коли я вперше побачила краніологічні серії, тобто колекції черепів в'ятичів, мені відразу кинулося в очі, що вони по суті не відрізняються від фіно-угорського населення, скажімо, із давньомордовських могильників. За антропологічними ознаками - це одне й те ж населення", - зазначає науковець.

У 1131-му князь Мстислав послав синів своїх Всеволода, Ізяслава, Ростислава "на Чудь" - об'єднана назва всіх фінських племен, що проживали далеко за Чернігівською землею на північному сході. "І взяли вони їх, і наклали на них данину".

Юрій Долгорукий - один із молодших синів Мономаха, залишився, за волею фатуму, без княжого столу й згідно тодішніх законів, був змушений іти в служіння до старших братів і дядьків. Або, зібравши дружину на кошти зі спадщини, вирушати на пошуки й завоювання власного "столу".

Юрій обрав друге, і попрямував у безпечну на ті часи Чудську глухомань. Знайшовши "стіл", Юрій на деякий час осів у тих землях.

Очевидно, що князі-завойовники поступово асимілюються, переймають звичаї підкореного народу.

Варязькі князі Рюриковичі стають русичами, слов'янами. Подібним чином і руські князі, які колонізують угро-фінські землі, розчиняються в місцевому етносі. Однак, ні древляни, ні поляни, ні дуліби, ні сіверяни, ні хорвати - не стали норманами. Як не стали русичами, слов'янами - чудь, весь, меря, мурома, мещеря та інші угро-фінські племена.

"Нікому навіть у кошмарному сні не привидиться, що із приходом до Києва князя Олега та його дружини, усі слов'янські племена раптом стали йменуватися норманськими або Норманської землею", - зазначає Володимир Белінський.

Князі були прийшлими, часто відображали інтереси племен і міст, але ніколи не становили самої суті народу.

Після смерті Юрія Володимировича, який із третьої спроби таки захопив Київ, повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу. "Суздальців - бояр і дружину - побивали по містах і селах", - твердить Михайло Грушевський.

За Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів.

Між Києвом та Суздальщиною почалася боротьба. Вона набрала гострих форм за його сина Андрія, за іронією долі прозваного Боголюбським.

Євразійський реванш - початок занепаду Русі

"Меря намеряла, да чудь начудила..."

Олександр Блок

Михайло Нічога називає тотальну руйнацію Києва в 1169 році військами Великого князя Володимирського Андрія Боголюбського - першим передвісником цивілізаційного конфлікту між західним та євразійським світом.

Літопис пише: "І грабували вони два дні весь город - Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому й нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи із чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх...

Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди... Це ж усе зроблено за гріхи наші".

Літописець називає військо Андрія Боголюбського "поганими". Так у літописах називаються виключно іноземці, та й то язичники.

На Київський престол сідали багато князів, які як мали, так і не мали на те права. Були випадки й військового захоплення Київського престолу. Але князі Київської Русі ніколи не зазіхали на святині слов'янської землі - київські храми.

Андрій же, захопивши Київ, розорив як місто, так і храми.

"Інновація Андрія Боголюбського полягала в тому, що він прагнув не заволодіти, а знищити Київ. Але навіщо? Це ж не була громадянська або релігійна війна. Вчинок князя Андрія виглядає геть не вмотивованим", - констатує Михайло Нічога.

Народжений і вихований у лісовій глушині, у середовищі фінського племені, князь Андрій розірвав зі старими київськими звичаями, з батьковою дружиною, тобто, із прийшлою знаттю. Він оперся на "молодшу дружину", уже набрану серед фінської чуді, на молодих місцевих "слуг".

Бояри - дружинники, що прийшли з батьком Андрія й підкорили племена мокшу, мурому, мещера, весь, мерю - несли зовсім іншу психологію поведінки. То були освічені для свого часу люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією Київської Русі. Вони й там, у Суздалі й Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.

Але князь Андрій із дитинства увібрав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж древній літописець стверджував, що це був справжній "князь-залєшанін", тобто - князь-варвар. Або по-іншому - князь-дикун.

Очевидно, що слов'янські святині Києва не були святинями для князя-залєшаніна, народженого в чужій землі. На думку професора Василя Ключевського, "в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену".

"Такий він - перший великорос! Така й спорідненість Києва із Суздалем (Московією)", - резюмує Володимир Белінський.

Покаяння

"Русский язык - не угро-финнский, ясно. Следовательно русичи (украинцы) руссифицировали угро-финнов. Руссификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." З коментарів на УП

Фінські мови не мають нічого спільного зі слов'янськими. Бо належать до різних мовних навіть не груп - а сімей...

Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів, залишивши їм лише акання, редукцію голосних, парні слова типу: стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, елки-палки, мовний зворот "у меня єсть", замість "я маю", та казковий зачин "жил-был".

Академік Михайло Покровський у праці "Русская история в самом сжатом очерке" пише: "Фіни складали корінне ... населення майбутньої Великоросії, ... слов'янські прибульці не займали порожні місця, а "поглинали", тобто насильно підкоряли собі це корінне населення країни..."

Наші князі, від Святослава до Юрія Долгорукого, примусовою колонізацією, залучаючи до державотворення, вирвали фінські племена - чудь, водь, ям, весь, перм, мерю, мурому, мордву, мокшу, мещеру, черемисів, юґру, печору, зирян, самоядь, ерзю та інших - з тихого, спокійного життя. Життя примітивної збирально-мисливської культури в угро-фінських болотах.

До чого призводить спроба ігнорувати поступовість суспільного розвитку, переплигувати через щаблі, показав Жовтневий переворот 1917 року. Тоді феодальну Росію силоміць спробували перетягнути до соціалізму-комунізму.

Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, - за кривди заподіяні нашими князями.

Нехай, це стане першим кроком до встановлення, хоч і не братських, проте толерантних, добросусідських взаємин між нашими народами.

І Шевченкові слова: "Бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами", можливо, з часом, втратять свою актуальність...

Роман Ревчук

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Русь як тема для сексу

Хільдерик був королем. Ну, не те щоб королем, а, швидше, вождем. А його вождівною була така собі Базіна. До речі, якщо вірити Григорію Турському, це була та ще тітонька - куди там нашій Тимошенко! Але в історію славетне подружжя увійшло головним чином завдяки їхньому синочкові. Синочка звали Хлодвіг.

Півтори тисячі років тому Хлодвіг був першим правителем Королівства Франків*. Він це королівство легітимізував мечем і сокирою, він його розширив, він його християнізував, і він же заснував династію Меровінгів. А якщо все це вам ні про що не говорить, то завжди є Вікіпедія.

Пришпил у тому, що франки були германцями. Перефразовуючи класичний вираз, яким задовбують усіх нещасних першокурсників, котрим пощастило мати в навчальному плані предмет "логіка", можна сказати так: не всі германці були франками - але всі франки були германці.

Як вам, напевно, відомо, назва сучасної держави "Франція" походить саме від цього племені. З іншого боку, назва сучасної держави "Німеччина" в багатьох мовах - наприклад, російській чи англійській - походить від загальної назви германських племен.

Шановані мною автори УП вже сточили пера в дискусії про слово "Русь". І тут ми наближаємося до теми. Точніше, до "великого" питання, яке полягає в тому, чи є "Руссю" Україна, чи все-таки Російська Федерація.

Особисто я хочу відверто сказати шанованим мною авторам, що вони поводяться як... Ні, я цього таки не скажу. Це було б надто відверто.

Адже дискутувати про те, РФ чи Україна має право носити звання "Русі" - це те ж самісіньке, що дискутувати, французи чи німці є "істинними" нащадками Хлодвіга. Дурневі ясно, що ні ті, ні інші. Салічні франки дуже відрізнялися хоч від сучасних німців, хоч від сучасних французів. А руси тисячолітньої давності не були схожі ні на сучасних українців, ні на сучасних росіян.

Разом із тим, існує й певна грань ситуації, що не одразу кидається у вічі. Хоча помітити її неважко. Досить поставити перед собою питання: а чому, власне, тема "руськості" так зачепила тих же авторів УП? Пояснення цьому є, і воно сумне.

Вся справа в тому, що ідеологія та міфологія - це основоположні підстави для згуртування будь-яких достатньо великих соціальних груп. Гірше за те: це єдині такі підстави.

Народ - чи його частина - єднається тільки довкола абстрактної ідеї. Довкола "НАТО хужє гєстапо" або довкола "Україна - для українців".

Натомість довкола "Покращення життя вже сьогодні" не єднається ніхто. Хіба що спорадично - з метою закатування в асфальт окремих громадян, що вже покращили своє життя на 137 гектарів приватного заповідника та асфальтування дороги до цього заповідника на суму в -надцять мільйонів гривень.

От у цей асфальт зазначених громадян народ і закатає - але філософської цінності цей прогноз не має, так само, як і юридичної сили.

Але це - спорадично. Державу на такому не збудуєш. Натомість іще Гітлер казав, що "ніхто не піде вмирати за восьмигодинний робочий день, але всі підуть вмирати за Велику Німеччину".

Гітлер не помилився. Як і його вчитель Сталін, котрий 1943-го року наполягав на взятті Києва саме до річниці жовтневої революції. Сталін пісяти хотів на передбачувані жертви: головним для нього було досягти символічного успіху. Символ був дорожчий за людей.

І так воно і є весь час існування людства. А тому, хто каже вам, буцімто вся справа - в програмах економічних реформ, плюньте в очі. Тільки сильно.

Те самісіньке відбувається й з історією про "Русь". Із наукової точки зору, вся дискусія на цю тему є виявом глибокого маразму. Але з точки зору політичної пропаганди важко знайти щось важливіше для становлення Української держави - як і для самоствердження російського імперіалізму, бо ж одне без другого не буває, еге ж.

...Розвага тут полягає хіба що в іменах. Погодьтесь, якби Лотар ще з дитинства не займався незаконним сексом з Вальдрадою, а кохав, як воно й треба було, лише Тевтобергу, історія Західної Європи склалась би зовсім інакше.

А історія Східної Європи склалась би геть не так, як зараз, коли б Володимир не зґвалтував княжну Рогніду на очах її батьків. Ну, ви мене зрозуміли.

*Спеціально для шанувальників Анни Ахмєтової - в слові "франків" наголос ставиться на перший склад. При цьому саме слово ні до відомого поета, ні до відомого диктатора, ні до відомого спортивного журналіста відношення не має!

Олександр Михельсон, журналіст

---

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Україна чи все-таки Русь? Post Scriptum

"Русини ми, чи українці? Безперечно, що ми русини! Так відповість кожний національно свідомий чоловік на Підкарпатській Русі, в Галичині, на Буковині й у Великій Україні, якщо він не хоче бути підніжком і грязею чужого народу.

Але тоді чому ми самі називаємо себе й позволяємо, ба й домагаємося, щоб нас називали й узнавали українцями? Чи ми вже покинули назву "русин" і виреклися її? Ось, саме відповідь на це питання треба пояснити нашому народові...

Назви "русин" ми не вирікаємося й не покидаємо її. Нею називалися наші славні князі в Київі й у Галичині й на Підкарпатті, нею називалися наші великі предки, нею називаємося і ми" - писав Авґустин Волошин ("Русини чи українці ").

Що таке 300 років у історичному вимірі? Мить одна. Це 10-12 поколінь наших предків, з яких принаймні 3-4 ми пам'ятаємо.

За словами Авґустина Волошина, Героя України, президента Карпатської України, закатованого у Бутирській в'язниці, прийняття назви "українці" було вимушеним, тимчасовим явищем.

Серед тих, хто ще вагається щодо повернення назви, чітко виокремилися наступні підгрупи:
1) ті, хто заперечує походження терміну"Україна" від "окраїна";
2) ті, хто не може змиритися з тим, що Русь і Московія - поняття далеко не тотожні;
3) ті, хто вважає, що зміну назви Росія використає для поглинання України;
4) ті, хто передбачає численні труднощі зміни назви технічного і юридичного характеру;
5) ті, хто стурбований тим, що станеться з нашими національними Героями часів УНР, воїнами УПА, якщо назва зміниться на Русь чи Русь-Україна.

Водночас більшість відповідей на запитання були отримані під час дискусії. Отож...
Яка Країна? Спекулювання на генетичній пам'яті

"Ой горе тій чайці, чаєчці небозі,
Що вивела чаєняток при битій дорозі"
Іван Мазепа

"Русь - і тільки Русь! Треба повернути нашу історичну спадщину! І нічого страшного, що поряд буде Росія. Є Литва і Латвія, Ірак і Іран, Словаччина і Словенія. А ми - Русь!". З коментарів
З точки зору психологів, якщо слово або фраза має декілька значень, то усі вони наЯвні у момент мовлення, незважаючи на те, що мали на увазі. І перше що спадає на думку - це саме "з краю, біля краю".

Щодо опонентів поняття "окраїни" - певної території, краю землі чи країни, відомий історик Ярослав Дашкевич скептично зауважив: "Придумують фантастичні етимології цього безсумнівно автохтонного слова, перекреслюючи при цьому нормальні закони лінгвістики".

На думку ж Сергія Шелухіна, видатного державного діяча доби УНР, назви Країна, Вкраїна та Україна є синонімами, що мають одне слов'янське і українське походження. "Слово "Україна" - се спеціальне поняття про шматок землі, який одрізано (вкраяно, украяно) з цілого і який після сього сам стає окремим цілим і має самостійне значіння, сам уявляє собою світ...".

Виходить, що "країна, край" близьке за значенням англійському та німецькому "land", німецькому "mark" (від старогерманського "marcha").

Виникає потреба уточнення: яка саме країна? Which land? Адже у Європі прийнято конкретизувати: England, Deutschland, Finland, Iceland, Switzerland, Ireland, Scotland, Netherlands, Holland, Zealand, Saarland, Rheinland, Ostmark, Denmark, Srpska Krajina (Српска Крајина) та інші.

Можливо, Русь-УКраїна?

Здається, що генетична пам'ять нашого народу підштовхує до того, щоб бути русами, росами, русичами чи русинами (остаточно з'ясувати - завдання для лінгвістів та істориків).

Якщо ми - Русь, то куди ж прагнути русофілам? До Москви? Татарстану чи Башкортостану?
Очевидно, що Москва використовує наше підсвідоме прагнення бути русинами.

ПІАР на розкрученому бренді

"Вы, вероятно, будете сильно удивлены, но если бы вы в 1700 году на улицах Москвы, не говоря уже об округе, кого то назвали русским, то он бы долго чесал затылок, не понимая, о ком идет речь и к кому было направлено обращение... А для того, чтобы пролезть в прорубленное окно в Европу понадобился ПИАР НА РАСКРУЧЕННОМ БРЕНДЕ"

"Московия - ордынско-татарский улус стал претендовать на соседние земли Руси - Белоруссии и Украины. Московские цари не просто пытались интегрироваться в русский мир, но и занять там трон. И все это на фоне нерусской природы самой Московии".

"Майже в кожному місті Західної України є вулиця"Руська". Туристи зі сходу думають собі, що це в честь їхньої "родины"... Доводиться роз'яснювати, що "Росії" і в помині не було, коли ці вулиці вже носили цю назву. Мої діди, коли зверталися до польської влади, писали: "Ми, руські люде...".
З коментарів.

Саме від привласнення Москвою нашої назви і переїзду до... вже Росії багатьох діячів культури, вчених, зокрема Дмитрія Ростовського (Туптало),Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, фактично припиняються серйозні спроби відбудови нашої держави.

Спроба гетьмана Мазепи була останньою. У 1721 році Петро I проголосив Московію Російською імперією.

Це нагадує історію Священної Римської імперії (Sacrum Romanum Imperium), утворену германцями у 962 році. Німці теж намагалися "виїхати" на розкрученому бренді - чим немало насмішили Європу.

Бідолашні імператори безкінечно штурмували Рим, каялися перед папами, знову грішили, тонули у річках. Однак Рим залишився Римом, а германці - варварами, які його доконали. Зрештою, у ХVI столітті до назви додали: німецької нації (Nationis Germanicæ).

Після повернення до витоків у ХІХ столітті, німці досягли значного поступу, як у розвитку економіки так і на міжнародній арені. Варто нагадати, що Бісмарк, на відміну від Австрії, об'єднав у Північно-німецький Союз, а потім у Другу імперію, власне німецькі землі.

Перед Росією постали подібні завдання...

Росії на часі - подумати... і відновити історичну назви власної країни
"Росія є правонаступником не Русі, а імперій Великого Степу. Тільки майбутнього зараз Росія не має як євразійська спільнота. З Китаєм вона конкурувати не зможе, бо йде старим торованим брежнєвським шляхом.

А як нафта і газ закінчаться чи відпаде в Європі потреба в такій їх кількості, то що, лісоматеріали будуть продавати? Та й пояс ворогів собі створили на кордонах. Росія заручник свого євразійства". З коментарів.

Оскільки інформаційна політика України значною мірою формується у Москві - ЗМІ оспівують "могутність північно-східного сусіди", мовляв, нам від нього нікуди не подітися. За влучним виразом Марини Баранівської, "інертне ретранслювання російських меседжів є підвалиною функціонування української преси".

Можливо, українським журналістам варто змістити акцент, взявши на озброєння лейтмотив - співчуття до Росії з її величезними проблемами, ілюструючи це всілякими прикладами, яких немало.

З ситуацією у Росії не ознайомишся, дивлячись 1-ший чи інші російські канали. Там варто лише президенту чи прем'єру викликати міністра до кабінету, посваритись пальцем, зафільмувати, явити народу і проблем, як не було!

Насправді ж, сучасна Росія - конгломерат, який приречений на розпад. За прогнозом відомого американського експерта-політолога Збігнева Бжезинського, відомого своїм передбаченням розпаду "нерушимого" СРСР, хоча тоді це здавалося фантастикою, "Росія, як єдина держава, припинить своє існування до 2012 року.

Причиною стане повний знос промислового обладнання, електроенергетики та житлово-комунальної сфери, масове безробіття, а також падіння цін на нафту і, як наслідок, невиконання бюджету.
Швидше за все, Росія розпадеться на 6-8 держав. Нові держави стануть зоною нестабільності і будуть розділені на сфери впливу світових лідерів".

Європейський Союз та США, стурбовані таким розвитком подій, тому і намагаються всіляко підтримувати Росію для збереження її як противаги, буфера між Китаєм і Європою. Задля цієї мети вони готові віддати Росії Україну, Білорусь, Казахстан.

Малюнок 1. Старовинний план Москви з книги, виданої Алланом Мале в Парижі в 1683 році.

Середньовічний гравер назвав свій твір одним словом: "Москва" (Moscov). Вгорі - "панорама Москви намальована із Замоскворіччя". Два середніх фрагмента показують частини кремлівської території біля Нікольського і Архангельського соборів. Внизу бачимо жителів Московії з чалмами на головах
Іншим фактором є стрімко зростаюча ісламізація країни. За даними "Агенства РиФ", "у Росії понад 23 000.000 чоловік сповідують іслам і офіційно вважають себе мусульманами.

За останні 15 років кількість мусульман в Росії збільшилося на 40%. У Москві живе азербайджанців більше, ніж у Баку, а татар більше, ніж у Казані. До середини століття мусульманином буде, як мінімум, кожен четвертий росіянин.

Мусульманські лідери закликають прибрати з герба Росії православну символіку. Якщо число мусульман буде зростати сьогоднішніми темпами, то мусульманська громада може поставити питання про введення в країні посади віце-президента, який сповідує іслам".

Малюнок 2. Французька карта XVIII століття із Атласу принца Оранзького

Отож, не випадково те, що, як один із можливих варіантів (див. роботи росіян Анатолія Фоменка та Глєба Носовського "Русь и Орда. Великая империя средних векав") відпрацьовується повернення до витоків Росії від татарської орди - Московська Татарія, Ординська Русь тощо.

Про труднощі технічні та юридичні

"Як же буде називатися наша держава англійською? Що на це все скаже міжнародна спільнота?".
"Назви свої змінили Білорусь, Молдова, середньоазіатські країни - і кого вони питали? І як змінилося ставлення до них?". З коментарів.

Очевидно, що перейменування - процес не миттєвий. Однак не варто і надто ускладнювати. Ми залишаємося в межах своєї держави. Ми просто змінюємо назву. Під час руйнування імперських режимів і національного відродження багато народів змінюють свої імена, підбираючи історично значущі, глибокі за змістом назви.

Ми ж не територію ділимо, як ділились СРСР, Чехословаччина, чи Югославія, a нині збирається Бельгія - ми просто повертаємо собі назву. І тим самим право на історію. Свою історію. Ми завжди у житті не реалізуємо багато чого, бо пасуємо перед деталями.

Щодо назви англійською то були запропоновані різні варіанти, як от: Rus, Rus', Rusj, Rusy, Ruth, Ruthenia.

Національні герої Русі-України

"Ім'я Русь Україні б не завадило, однак і від України відмовляться не варто. Скільки життів за неї полягло!". З коментарів

Є і ті хто стурбований тим що станеться з нашими національними Героями часів УНР, воїнами УПА, якщо назва зміниться на Русь чи Русь-Україна.

Не втриматися від зустрічного запитання. Чому за, майже 19 років Незалежності України, воїни УПА, які закладали фундамент на майбутнє, йдучи майже на неминучу загибель, ув'язнення або, в кращому випадку, еміграцію так і залишилися невизнаними офіційно на державному рівні, на відміну від ветеранів Радянської Армії?

Більше того, пишуться підручники, де їх намагаються позиціонувати ворогами. Водночас ветерани НКВС-КДБ, котрі нищили українство, користуються державними благами. І все це - незважаючи на назву держави "Україна".

А чи забули євреї своїх Героїв, котрі жили до відновлення Ізраїлю? Не забули. І здійснюють справжнє паломництво у різні країни, і в Україну, зокрема. А чи будемо пам'ятати ми? Залежить від нас. Хто може відібрати у нас наших Героїв?

Нині ж, студенти, учні при вивченні української історії, культури (літератури, шкільництва) ХIV-XIX століть задають одне питання: "Чому у всіх оригінальних творах йдеться лише про руські букварі, руську мову, руський народ, руських князів?". Доводиться за вуха" притягувати термін "українські".

"Ми повинні повернути історію свою, щоб дітям в школі не морочити голови, чиїм князем був князь Святослав - українським чи руським. І не соромитися того, що Богдан Хмельницький називав себе русичем, а пишатися. Ми маємо закрити тему Гоголя і Тараса Бульби - про яку Русь там ідеться...". З коментарів.

Для чого це потрібно

"Однозначно треба повернути свою історичну назву. Тоді одразу і безповоротно зникнуть всі інсинуації на теми мови, князів, історії наших предків. А зараз виходить так, що нас випихають з Київської Русі - але ми і самі раді відмовлятися від своєї великої історії, від права гордо називатися нащадками руських князів. Ми гордовито відкидаємо свою Русь...". З коментарів.

Ми все одно трансформуємося, проте не у Русь, а знову - у Малоросію чи у Новоросію. Не без "братньої допомоги" новоз'явлені українці перетворюються у малоросів-хохлів.

Задля цієї мети, як писав Андрій Окара, "три богатыря московской политики - патриарх Кирилл, премьер Путин и мэр Лужков - одновременно приехали в Малороссию...".

І далі про Лужкова: "Если ему разрешили въезд на территорию некоего государства, а он ставит под сомнение территориальную целостность этого государства, и ему за это ничего не делают, то этого государства не существует. Значит, наша идея о том, что есть лишь Малороссия & Новороссия как квазигосударственное образование, таки в точку".

Замість вирішення внутрішніх російських проблем, ці "богатирі" намагаються відвернути увагу суспільства загарбанням іншої держави.

З іншого боку, нинішня влада, яка "сама віддає усе, що скажуть", своїми антиукраїнськими діями лише активізує, пробуджує національну свідомість українського організму. Така собі - "вакцинація"...

Втім, здається, і Путін збагнув, що відродження Русі-України невідворотне - поступово переходить на русько-українську.

На думку Олександра Михельсона, "враховуючи досвід роботи Владіміра Владіміровіча за часів СРСР, не можна виключати, що за потреби після кількох місяців занять він взагалі легко говорив би українською. З будь-яким регіональним акцентом, на вибір".

"З точки зору відновлення та зміцнення понад тисячорічних традицій української державності, співставлення назв Русь-Україна є на сьогодні цілком обґрунтованим, а з громадсько-політичної позиції дуже потрібним і необхідним", - констатує Ярослав Дашкевич.

"Україна мусить вміти "не лише відкидати зайвий чужий ідеологічний баласт. Вона мусить культивувати своє первісне ім'я Русь, оточуючи його пошаною, пієтетом - та відверто говорити про те, що його вкрали і загарбали. Так як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі", - додає він.

"Сьогодні Україна віддає своє минуле, а завтра віддасть територію (Крим - бо там руський князь в Херсонесі хрестився, Закарпаття - бо там русини), а післязавтра віддасть державу - бо Київ - мати руських городів, а українців, мовляв, - такого народу нема і не було.

Така державна політика нинішньої "української" влади. І у нас, Громадян цієї країни немає іншого виходу, як не повернути собі своє, і сказати тим, що зазіхають на наше славне минуле - геть! Ми - Русь, а ви - не Русь. Якщо цього не відбудеться - у нас завтра не буде держави. І це - дуже серйозно". З коментарів.

Роман Ревчук

Патріарх Кирило створить помісну церкву краще за Ющенка?

Я б не писав про черговий візит Московського патріарха (тим більше, що він обіцяв ще не раз повернутися), якби не дві прочанки, яких зустрів на хресній ході на честь Хрещення Київської Русі.

Можливо, їхні історії дадуть змогу поглянути на цей візит більш повно, ніж це дозволяють лаковані звіти офіційних ЗМІ.

Перший випадок, трагічний. У Сквирському районі на Київщині потонула дитина. Священик УПЦ Московського патріархату, дізнавшись що вона хрещена в УПЦ Київського патріархату, відмовився її відспівувати.

Друга історія. В сусідньому Білоцерківському районі в село прислали священика з Росії, щойно відставленого російського військового моряка, всієї релігійної освіти у якого - тримісячні курси.

Залишимо за дужками факт, що Московський патріарх приїхав до нас на День Хрещення Києва. Бо ж улітку 988 року було масово хрещено лише киян, а мешканців сучасної Центральної Росії ще й через півтора століття після цього кияни називали "поганами", тобто язичниками.

Значно важливіший буквальний текст заяв патріарха Кирила. Він всіляко підкреслював, що УПЦ МП є всього лише частиною російської церкви. "Але потрібно відповідати на деякі наклепницькі вигадки, які спрямовані на те, щоб посіяти нові плевели ворожнечі й підозрілості в єдиній російській церкві", - зокрема, сказав він.

"Ви плоть від плоті та кров від крові української культури, української духовної енергії", - сказав про митрополита УПЦ МП Володимира патріарх Кирило, так ніби сам є експертом в "українськості".

Особливо часто патріарх вживав словосполучення "Свята Русь"". Іноді складалося враження, що він намагається переконати слухачів, що колись існувала держава з такою назвою: "Коли наш народ жив цією праведністю, і стала називатися наша Вітчизна Святою Руссю".

Як відомо, Росія не звалася ніколи Руссю. Московія взяла для своєї нової назви грецьку транскрипцію слова "Русь", а не саме слово "Русь", тому що тоді у Європі й світі було добре відомо, що Русь - це Україна.

У Московії елінізований термін "Россия" на позначення цієї країни вперше почала вживати влада лише в XV столітті, з того часу, як там з'являється ідея Москви як "Третього Риму", а московські князі починають претендувати на землі України.

Остаточно Московія перейменувалася на Росію за царськими указами 1713 і 1721 років. Наприкінці 18 століття цариця Катерина II своїм розпорядженням наказала народові називатися росіянами й заборонила вживати звичну назву "московитяни".

Лише факт: Московська митрополія була заснована 1448 року, і в СРСР чесно святкували її 500-ліття.

Тому нині московським діячам лишаються маніпуляції з назвою - "брендом", запозиченим у спотвореному вигляді через п‘ятсот-вісімсот років після князя Володимира. Престиж цього "бренду" предки українців вибороли тяжкою працею й кров‘ю.

Треба сказати, нічого нового. Німеччина ледь не тисячу років офіційно звалася Священною Римською імперією, хоча внесок германців в римську історію полягає головно в руйнуванні Риму.

Між тим американець Лінкольн любив питати - якщо собачий хвіст назвати ногою, то скільки ніг буде в собаки? Відповідь: чотири, бо від зміни назви зайва нога в собаки не виросте.

А що ж сьогодні? В риториці патріарха, як і в попередній візит, спостерігався явний пріоритет мирських цілей. "Більшість поганих людей позбавлена відчуття гумору", - зазначив патріарх. Гарна цитата, якщо не враховувати, що для церкви не буває "поганих людей".

"Я відчув, що в Україні є значний потенціал серед країн колишнього Радянського Союзу. Тут і економіка, і природа, і люди енергійні, тому в мене немає сумнівів, що народ України пройде складний період і отримає нову історичну перемогу". Все чудово, але для політика.

Київській традиції не властивий стиль відносин, який склався у московської церкви з державою. Київські митрополити могли заперечувати і князям, і гетьманам, і навіть повчати їх. І їм за це нічого не було.

Наочним виявом зворотного плазування влади перед гостем стали цілком підлі перешкоджання міліцією виїзду прочан УПЦ-КП на святкування Хрещення Київської Русі, в дусі 2004 року. І це з боку влади, очолюваної президентом, що підкреслює свою набожність.

Очевидно, влада боялася що захід УПЦ Київського патріархату в столиці в день Хрещення Русі-України, що й так виявився більш масовим за заходи за участі патріарха Кирила, поставить питання: так хто від кого "відколовся".

Схоже, що церква в зрадженому політиками суспільстві лишилася чи не єдиною силою, принаймні, в Центральній Україні, яка без грошей здатна зібрати великі маси людей.

Цікаво, що саме в той час, коли ієрархи Київського Патріархату йшли в гущі святкового натовпу, Верховна Рада в радіусі кількасот метрів була оточена залізними щитами і загонами "Беркуту" - туди туди завітав Московський патріарх.

Хоча, є й інші, обнадійливі моменти. Очевидно, навіть у ході візиту тривала дискусія, хто до кого поїде - президент Янукович до Кирила, чи навпаки. Треба сказати, президент Янукович уже не бігав за Кирилом як минулого року.

Склалося враження, що московський гість спочатку навіть взявся нажахати президента. Привітання Януковичу від патріарха з днем народження прийшло за день до самої події, всупереч усталеній традиції.

Потім московський гість взявся густо згадувати Чехова: "Я з дитинства любив читати Чехова. Мені це дуже допомагало у важкі шкільні роки, коли ще була антирелігійна ситуація в країні, і я як віруючий перебував під утиском. Спогади про оповідання Чехова допомагали з гумором ставитися до тих людей, які намагалися мене перевиховати".

Однак, президент відпустку так і не перервав, і "Магометові" довелося йти у гори, а не навпаки.
В цілому візит Московського патріарха можна вважати успішним для творення помісної Української Православної церкви. Чимало людей відчули, наскільки російський стиль відносин з паствою чужий для України.

Частина пастви вже знає, що в регіонах, де переважає Московський патріархат, рівень хвороб суспільства вищий, ніж на решті території країни. Що саме по собі по-особливому ставить питання канонічності.

Можливо, якщо патріарх Кирило ще поїздить Україною, в українській церкві об'єднаються якщо не всі, то абсолютна більшість тих, хто ставиться серйозно до православної віри, і хто, власне, і є церквою.

Без жовчі, без перекошених облич, з ясним розумінням того, що любити ближнього, в тому числі свою країну - богоугодна справа, єдино можлива для християнина.

А в Московського патріархату залишаться приміщення для прийому іноземних гостей.

Олександр Палій