Іоанн Павло ІІ в червні 2001 року, щойно ступивши із трапа літака на українську землю, припав до землі, і попросив вибачення за всі кривди, заподіяні римо-католицькою церквою українському народові протягом багатовікової історії. Під час візиту, виявляючи повагу до народу, перший римський понтифік-слов'янин говорив українською мовою.
Патріарх РПЦ Кирило, ще напередодні свого візиту, замість вимолювання прощення гріхів, вимагав перейменування вулиці Мазепи. А нині через своїх душепастирів Агафангела (Савина) та Йонафана (Єлецьких), уродженців Росії, регулярно ширить антиукраїнські месиджі.
Скільки вже обурення й звинувачень було висловлено із цього приводу на адресу наших північно-східних сусідів! Однак, якщо причину бід виносимо назовні, то в принципі, ми безсилі змінити ситуацію.
Насправді ж, ми, Русь, відповідальні за те, що майже 1000 років тому, розбудили цього джина, який спокійно собі дрімав в угро-фінських болотах...
Древня культура
"По фене ботаешь?" (По-нашому розмовляєш?)
Русь завжди вважала фінно-угрів чаклунами. Так само вважали їх чародіями шведи та норвежці. Івану Грозному відьом привозили з Карелії. Навіть нині, вірні своїй древній культурі, марійці відроджують поклоніння священним гаям.
Втім, чаклунами - у сучасному значенні цього слова - фінів вважала лише християнська верхівка руського суспільства. Ці "чародії" просто жили за звичаями свого угро-фінського етносу, і були невід'ємною частиною тієї культури, яку християнство переслідувало.
У колишній Володимирській губернії, у верхів'ях Волги від Савіна та Южі в нинішній Іванівській області, і до Суздаля та Коврова у Володимирській, мешкали переважно меря, а також мурома та мещеря. І саме звідти поширились "офєні", тобто, торгівці вроздріб з лотків - коробейники.
Люди, котрі називали себе офєнями, створили свою унікальну культуру, яка сягає своїм корінням скоморохів і зникає в ХХ столітті. В офєнів була своя особлива, таємна мова. Вона до цих пір продовжує існувати на пострадянському просторі - у вигляді ... блатної фєні.
"А се - інші народи, які данину дають Русі"
"В цім вопросі спорить я не хочу, ні,
Братські мови наші ти візьми й сравні!"
Олександр Ірванець, "До мовного вопросу"
"Сознательное исключение русской историографией эрзи, мери, муромы, мещёры и других финнов из русской истории не только является её фальсификацией, но и величайшей исторической ошибкой, ибо заставляет русских мыслить себя не теми, кем они являються". Олександр Шаронов, автор епосу "Масторава"
На великому просторі від Оки до Білого моря існують тисячі неросійських назв міст, сіл, річок і урочищ. У Володимирській області - Арсемаки, Вельга, Войнинга, Ворша, Инекша, Киржач, Клязьма, Колокша, Мстера, Молокша, Мотра, Нерль, Пекша, Пичегино, Сойма, Судогда, Суздаль, Тумонга, Ундол тощо. У Московській області - Вірея, Воря, Волгуша, Лама, Москва, Нудоль, Пахра, Талдом, Шухрома, Яхрома тощо.
Прислухаючись до цих назв, легко помітити, що колись на всьому цьому просторі звучала одна мова, якій належали ці назви. І що вона рідня тим діалектам, на яких говорить тубільне населення нинішньої Фінляндії, і фінські народи середнього Поволжя - мордва, черемиси, мещера, мокша, печора.
Саме ці народи спорудили на своїй споконвічній землі свої села-городи: Ростов, Суздаль, Муром та інші. Ще задовго до Рюриковичів.
На думку переважної більшості істориків, фінські племена мали надзвичайно мирну й лагідну вдачу. Цим пояснюють і мирний характер колонізації. Адже військових сутичок не було, бо писемні джерела нічого такого не згадують.
Руська колонізація угро-фінських племен
"Визнання фіно-угорського походження могло б посилити російську ідентичність найпозитивнішим способом і замість того, щоб бути штучною конструкцією, створеною іноземними інтелектуалами, воно могло б стати природною реалізацією, і привести до згоди із самим собою. А потім ми, фіни, могли б сказати, що найближчі для нас брати й сестри - великоруси". Кай Муррос, фінський публіцист
Регіон історичної Московщини наші предки почали освоювати ще за часів Київської Русі. У Х-ХІ століттях дружинники руських князів, здійснюючи завойовницькі походи на землі угро-фінських племен, залишаються там для утвердження влади київського престолу. Згодом православні місіонери з Києва оселяються на цих теренах із метою християнізації краю.
За рівнем свого суспільного розвитку угро-фінські етноси Півночі були ще не готовими до державного будівництва й прийняття християнської релігії.
Навіть через тисячоліття, у 1991 році з 9 тисяч церков РПЦ - 6 тисяч знаходилося в Україні й лише 3 тисячі на решті території СРСР.
Як зазначає Василь Ключевський, сам, до речі, представник народу комі, "в переказах Великоросії вціліли окремі смутні спогади про боротьбу, яка спалахувала в деяких місцях; але ці спогади говорять не про боротьбу двох племен, а про боротьбу двох релігій. Сутички провокувались не самою зустріччю прибульців із тубільцями, а спробами поширити християнство серед місцевого населення".
У 964 році князь Святослав Ігоревич здійснив свій перший похід на землі племені в'ятичів, які заселяли лісисте межиріччя Оки й Волги.
В'ятичі і північно-східні кривичі, на думку московського антрополога Тетяни Алєксєєвої, "в антропологічному відношенні можуть розглядатися як ослов'янене вузьколице східнофінське населення Волго-Окського межиріччя".
"Коли я вперше побачила краніологічні серії, тобто колекції черепів в'ятичів, мені відразу кинулося в очі, що вони по суті не відрізняються від фіно-угорського населення, скажімо, із давньомордовських могильників. За антропологічними ознаками - це одне й те ж населення", - зазначає науковець.
У 1131-му князь Мстислав послав синів своїх Всеволода, Ізяслава, Ростислава "на Чудь" - об'єднана назва всіх фінських племен, що проживали далеко за Чернігівською землею на північному сході. "І взяли вони їх, і наклали на них данину".
Юрій Долгорукий - один із молодших синів Мономаха, залишився, за волею фатуму, без княжого столу й згідно тодішніх законів, був змушений іти в служіння до старших братів і дядьків. Або, зібравши дружину на кошти зі спадщини, вирушати на пошуки й завоювання власного "столу".
Юрій обрав друге, і попрямував у безпечну на ті часи Чудську глухомань. Знайшовши "стіл", Юрій на деякий час осів у тих землях.
Очевидно, що князі-завойовники поступово асимілюються, переймають звичаї підкореного народу.
Варязькі князі Рюриковичі стають русичами, слов'янами. Подібним чином і руські князі, які колонізують угро-фінські землі, розчиняються в місцевому етносі. Однак, ні древляни, ні поляни, ні дуліби, ні сіверяни, ні хорвати - не стали норманами. Як не стали русичами, слов'янами - чудь, весь, меря, мурома, мещеря та інші угро-фінські племена.
"Нікому навіть у кошмарному сні не привидиться, що із приходом до Києва князя Олега та його дружини, усі слов'янські племена раптом стали йменуватися норманськими або Норманської землею", - зазначає Володимир Белінський.
Князі були прийшлими, часто відображали інтереси племен і міст, але ніколи не становили самої суті народу.
Після смерті Юрія Володимировича, який із третьої спроби таки захопив Київ, повсталі кияни ліквідували встановлену ним владу. "Суздальців - бояр і дружину - побивали по містах і селах", - твердить Михайло Грушевський.
За Долгорукого вперше виявилося суперництво двох народів.
Між Києвом та Суздальщиною почалася боротьба. Вона набрала гострих форм за його сина Андрія, за іронією долі прозваного Боголюбським.
Євразійський реванш - початок занепаду Русі
"Меря намеряла, да чудь начудила..."
Олександр Блок
Михайло Нічога називає тотальну руйнацію Києва в 1169 році військами Великого князя Володимирського Андрія Боголюбського - першим передвісником цивілізаційного конфлікту між західним та євразійським світом.
Літопис пише: "І грабували вони два дні весь город - Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому й нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а інших в'язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи із чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх...
Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди... Це ж усе зроблено за гріхи наші".
Літописець називає військо Андрія Боголюбського "поганими". Так у літописах називаються виключно іноземці, та й то язичники.
На Київський престол сідали багато князів, які як мали, так і не мали на те права. Були випадки й військового захоплення Київського престолу. Але князі Київської Русі ніколи не зазіхали на святині слов'янської землі - київські храми.
Андрій же, захопивши Київ, розорив як місто, так і храми.
"Інновація Андрія Боголюбського полягала в тому, що він прагнув не заволодіти, а знищити Київ. Але навіщо? Це ж не була громадянська або релігійна війна. Вчинок князя Андрія виглядає геть не вмотивованим", - констатує Михайло Нічога.
Народжений і вихований у лісовій глушині, у середовищі фінського племені, князь Андрій розірвав зі старими київськими звичаями, з батьковою дружиною, тобто, із прийшлою знаттю. Він оперся на "молодшу дружину", уже набрану серед фінської чуді, на молодих місцевих "слуг".
Бояри - дружинники, що прийшли з батьком Андрія й підкорили племена мокшу, мурому, мещера, весь, мерю - несли зовсім іншу психологію поведінки. То були освічені для свого часу люди, колективістських дій і способу мислення, виховані демократією Київської Русі. Вони й там, у Суздалі й Ростові, намагалися насаджувати свої погляди й методи дій.
Але князь Андрій із дитинства увібрав звичаї фіно-мордовських племен. Недарма ж древній літописець стверджував, що це був справжній "князь-залєшанін", тобто - князь-варвар. Або по-іншому - князь-дикун.
Очевидно, що слов'янські святині Києва не були святинями для князя-залєшаніна, народженого в чужій землі. На думку професора Василя Ключевського, "в особі князя Андрія великорос уперше виступав на історичну сцену".
"Такий він - перший великорос! Така й спорідненість Києва із Суздалем (Московією)", - резюмує Володимир Белінський.
Покаяння
"Русский язык - не угро-финнский, ясно. Следовательно русичи (украинцы) руссифицировали угро-финнов. Руссификация, которая была насильственной, воспитала таких же насильников. Вот они и пришли к учителям повторить их подвиги..." З коментарів на УП
Фінські мови не мають нічого спільного зі слов'янськими. Бо належать до різних мовних навіть не груп - а сімей...
Отож, наші предки примусово русифікували угро-фінів, залишивши їм лише акання, редукцію голосних, парні слова типу: стежки-дорожки, руки-ноги, жив-здоров, такой-сякой, елки-палки, мовний зворот "у меня єсть", замість "я маю", та казковий зачин "жил-был".
Академік Михайло Покровський у праці "Русская история в самом сжатом очерке" пише: "Фіни складали корінне ... населення майбутньої Великоросії, ... слов'янські прибульці не займали порожні місця, а "поглинали", тобто насильно підкоряли собі це корінне населення країни..."
Наші князі, від Святослава до Юрія Долгорукого, примусовою колонізацією, залучаючи до державотворення, вирвали фінські племена - чудь, водь, ям, весь, перм, мерю, мурому, мордву, мокшу, мещеру, черемисів, юґру, печору, зирян, самоядь, ерзю та інших - з тихого, спокійного життя. Життя примітивної збирально-мисливської культури в угро-фінських болотах.
До чого призводить спроба ігнорувати поступовість суспільного розвитку, переплигувати через щаблі, показав Жовтневий переворот 1917 року. Тоді феодальну Росію силоміць спробували перетягнути до соціалізму-комунізму.
Тому, здається, прийшов час нашому народові покаятися перед росіянами, головну біологічну основу яких складають угро-фінські племена, - за кривди заподіяні нашими князями.
Нехай, це стане першим кроком до встановлення, хоч і не братських, проте толерантних, добросусідських взаємин між нашими народами.
І Шевченкові слова: "Бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами", можливо, з часом, втратять свою актуальність...
Роман Ревчук
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Немає коментарів:
Дописати коментар