зафолловити у Твіттеріпідписатися на RSS

Cтатті про українську політику і не тільки

Показ дописів із міткою політики. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою політики. Показати всі дописи

30.03.11

Інфантилізм українського політикуму, або поки народ розділений - доти ним керують інфанти


Нещодавно європейські соціологи звинуватили українців в інфантилізмі. Залишимо це на їхній совісті, зауважимо тільки, що в більшій мірі цей інфантилізм вимушений – не через власне небажання відповідати за власне життя, а через практичну неможливість це зробити.

22.03.11

Контрольований "зомбовізор" - найкраща соцмережа української влади

Новітні інформаційні технології відкривають безліч перспектив перед сучасним політиком. Ефективність використання комунікативних можливостей мережі Інтернет під час передвиборчої боротьби наочно показала президентська кампанія Барака Обами. Саме після її успіху українські політики по-справжньому зацікавились можливостями соціальних медіа. З того часу у вітчизняних політичних діячів почали масово з’являтись особисті акаунти та представництва в соціальних мережах та блогосфері.

Втім, у порівнянні з країнами Заходу, і навіть Росією, де моду в цьому напрямку задає сам президент, особиста активність вітчизняних політиків у соцмережах – явище досить рідкісне.

16.03.11

Ідеологія сучасних українських ЗМІ

Нічна бійка на "Большой политике с Евгением Киселевым" між дискутантами Шевченкіади, письменником та художником, за сумісництвом "VIP-запрошеним представником українського народу" на останніх ефірах, вражає "сміливістю, розгубленістю та підступністю" авторської передачі.

Вражає в тому сенсі, що "сміливість та розгубленість" ведучого й режисера прямого ефіру була настільки яскравою, що канал миттєво "не встигли" переключили на рекламу.

Після першого зіткнення "дискутанти" досить швидко повернулися до студії й, навіть, зайняли свої місця за трибунами. І лише після другої спроби бійки "відомих особистостей" та "захищаючи власну честь і гідність", ведучий таки видалив зі студії чомусь тільки одного з "козаків", і дав команду на рекламу.

Навіщо це?

03.03.11

Українська влада є глухою до вимог суспільства

Нещодавнє голосування чужими картками за зміни до Конституції, та подальші пропозиції від представників Партії регіонів взагалі скасувати норму, що вимагає особистого волевиявлення депутатів, породили питання — яка причина заважає українським політикам виконувати свої обов'язки, і призводить до демонстративного порушення Основного закону?

02.03.11

Нові форми здійснення представницької демократії

Не є секретом те, що працівники сфери послуг недолюблюють своїх клієнтів.

Офіціанти, наприклад, потайки кепкують з відвідувачів ресторацій, і розмір чайових тут ні до чого. Продавці терпіти ненавидять, і гламурних дамочок, які манірно перебирають шмаття престижних брендів у бутіках, і домогосподарок, які скуповуються у продмагах райцентрів. Про справжнє ставлення таксистів до своїх пасажирів знають усі, а повій – до своїх, не так, щоб усі, але дехто здогадується.

Позаторік в одному маленькому готелі працівники рецепції показали мені список-характеристику пожильців, який вони передавали по зміні, аби колеги знали чого чекати від поведінки клієнтів.

Це виглядало так: "клієнт-лох"; "клієнт-хам"; "озабочений"; … і, як вища ступінь негативної оцінки – "клієнт-моск.". Останнє дешифрується: "клієнт-москвич". Ну, не подобається готельній обслузі побутова поведінка мешканців Білокам’яної, і то не лише у готелях України.

Не знаю, як ставляться до своїх пацієнтів, наприклад, психоаналітики, але гадаю, що цей фах неодмінно передбачає щире бажання допомогти людині з її психологічними проблемами, за її ж грошики.

Здавалося б, що політтехнологи, допомагаючи політиканам здобути та втримати владу, також мають, коли не любити своїх клієнтів, то принаймні щиро бажати їм успіху, і за їхні ж грошики сприяти у досягненні мети.

13.02.11

Перегній української демократії повертається


Вони повертаються...

Кружляють, немов грифи, над розтерзаним тілом України.

Вони – лідери великих і малих національно-демократичних партій. Архітектори наших новітніх поразок. Вони – перегній української демократії, провідники народу, який привели до чергової руїни.

Щойно сходить зимовий сніг, щойно українці починають відчувати тяжку долоню нової влади, як ці "генерали майданів", "обличчя" збанкрутілих партійних брендів і навіть колишній "головнокомандувач" виповзають з-під прокльонів простого народу – розчарованого, розгубленого, обуреного.

Обтріпують обскубане в політичній боротьбі пір'я – і знову лізуть на барикади.

Знову тягнуться до національних прапорів, знову переконують, що вони – як "генерали"! – незамінні. Хочуть очолити опозиційні рухи, громадські ініціативи, об'єднати "малі партії з кишеньковими, але конструктивними"...

Щоб знову привести нас до поразки.

Вони не розуміють, що неможливо виграти війну з тими генералами, які вміють лише програвати.
Їх нічого не навчили ані гіркі приклади наших історичних політиків-невдах, ані історія власних поразок. Невиліковно інфіковані бацилами месіанства та марнославства, що підкріплене жадобою влади й багатства, вони вірять, що цього разу зможуть зробити більше ніж зробили.

І не розуміють, що доля не любить невдах.

От би взятися їм за руки й прилюдно вибачитись перед народом! Та пообіцяти піти з політики назавжди, але водночас залишитись вірними національній ідеї – от де ґрунт для об'єднання! Чи навіть знайти й підтримати нових лідерів – чим не вияв громадянського служіння!

Даремні сподівання.

Замість цього вони паразитують на добрих національних рисах українців – здатності шкодувати та пробачати невдах.

Якби вони були сильними й шляхетними політиками, то визнали б свою невдачу, і зайнялись кожен тими справами, де можуть бути справді корисними. Хтось заснував би фольклорний інститут, хтось пішов би в PR-агенцію чи на завод. Хтось викладати чи навіть учителювати. А чому би й ні?..

Ризикую бути незрозумілим, але вбачаю серйозну небезпеку в ілюзії українців, що об'єднання під проводом колишніх "політиків-полководців" дасть жадану перемогу й невідворотно забезпечить наш рух до Європи.

Адже чим, як не знущанням над людьми, виглядають, наприклад, потуги лідерів маленьких невпливових партій ініціювати об'єднавчі процеси, які очолять вони – улюблені та незамінні? Або спроби політиків, які послідовно змінювали демократичні табори аби залишатись впливовими, започаткувати нові громадські ініціативи людей, лідерами яких будуть, звичайно, ж вони, непотоплювані.

Навмисно не називаю їхніх прізвищ. Щоби навіть у такий спосіб не підігравати владі – бо ж, вони таки "свої"... Але всі й так розуміють, про кого йдеться.

Мені здається, що національна свідомість народу повинна абортувати такі спроби в самому зародку.

Інакше будемо приречені грати в історії світових народів роль нації–невдахи.

Час навчитися не повторювати помилок.

Єдиний вихід – це дочекатися нових лідерів. Не здеморалізованих поразками, не здеградованих інтригами та взаємопоборюванням. А порядних та відповідальних, тих, які національну мрію ставлять вище за особисті амбіції.

"Наївна романтична патетика" – закинете мені.

Можливо. Але є шанс, що ні. Бо відчуваю, що вже підросло те покоління, якому набридло програвати й водночас незаслужено споживати надмірні матеріальні блага. Я переконаний, що якщо знову довіримо керівництво опозицією вчорашнім "лузерам", які роками програвали Україну, то втратимо її остаточно.

Нема жодної гарантії, що висунення та підтримка нових лідерів, які будуть позбавлені фатуму та хисту до поразок, приведе до перемоги. Їхній шлях до консолідації та перемоги буде непростим. І не виключено, що й у тому числі й через опір "старої гвардії лузерів". Гвардії, яка не може себе уявляти без влади. Читай – без пільг та повноважень.

Але є надія, що без них нам щось таки вдасться.

Ці нові люди вже на підході.

Вони пробиваються крізь болотяне трясовиння "старої національної еліти", що її виплекано ще комсомольською номенклатурою, а також бурхливими дев'яностими. Їхня хода вчувається в нових студентських протестах чи акціях підприємців. Їхні голоси вже пробиваються в нових та старих партіях.

От тільки наші "демократи-невдахи", притлумлені марнославством особистих амбіцій та інтересів, не чують їх.

Зате вони безпомилковим нюхом владної номенклатури відчувають, що коли ті, нові, прийдуть – то попросять їх усіх піти, на заслужений, чи не дуже відпочинок. Що ті, нові – зможуть об'єднати демократичні сили. Але вже стоячи на нових моральних та вольових принципах і за їхньої мінімальної участі.

І хтозна, чи в новій історії України, побудованій на перемогах, їм знайдеться місце.

Схоже, що зупинити їх можуть тільки самі українці – своїм неприйняттям та байдужістю.

А тим часом, поки цього ще не сталося, вони повертаються.

І кружляють, немов грифи, над розтерзаним тілом України...

Олег Яськів

реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

Інтернет та соціальні мережі на службі політика


Технології, до яких ми всі так звикли, відіграють важливе значення для комунікації всередині політичного поля – як локального, національного, так і світового масштабу.

Навіть в авторитарних режимах люди мають доступ до мережі. Правда, рівень доступу в таких державах тяжіє до контролю мережевої свободи з боку влади, і корелюється залежно від рівня грамотності та купівельної спроможності населення.

Уперше вирішальну роль інформації у функціонуванні політичної системи виділив німецький політолог Карл Дойч ще в 70-80 роках минулого століття. Його модель побудована на потоках інформації всередині політичної системи та комунікаціях – формальних і неформальних – між політичними суб'єктами всіх рівнів, та між ними й громадськістю. Фактично, політичне життя зводиться до сукупності комунікативних механізмів.

Сьогодні ця модель як ніколи актуальна.

Інформація та комунікація є не просто важливішими складовими політичної системи. Вони виступають кровоносною системою сучасної держави. З удосконаленням інформаційних технологій, політична система отримала можливість функціонувати набагато оперативніше, що дуже корисно для різноманітних державних служб.

Зі свого боку, пересічна людина здобула механізм додатково впливати на можновладців, починаючи від звернень до органів влади, і аж до голосування за допомогою інтернету, що здобуває дедалі більшу популярність в англо-саксонському світі.

Останнім часом посилюється політична боротьба на просторах мережі. Інтернет-технології широко використовуються в політичному, а особливо виборчому процесі.

Фактично, можна виділити своєрідний віртуальний тип політичних відносин.

Важливість ІТ у ході виборів підтвердила остання президентська кампанія в США. Доля найвпливовішої посади у світі, фактично вперше в історії Штатів, залежала від активності кандидатів у мережі.

Цю боротьбу Маккейн програв, як і президентські вибори загалом.

Офіційний передвиборчий сайт Обами був створений Крісом Х'юзом, одним з авторів соціальної мережі Facebook. На ньому розміщено розділ "Obama everywhere", "Обама всюди", який включав посилання на профілі Обами в популярних серед американців соціальних мережах Facebook, Flickr, Linkedіn, MySpace, Twitter, а також на ряд інших ресурсів, які могли б дати повний образ кандидата. Наприклад, на спеціальну добірку відео на YouTube.

Це дуже хороша агітація, на яку не потрібно витрачатися кожен раз, як для реклами на телебаченні, чи статей у пресі, чи аудіоматеріалів на радіо. Тільки кліп соліста гурту Black Eyed Pees "Yes We Can", у якому використані слова відомої промови Обами, переглянуло кілька мільйонів користувачів. Загалом, за даними соціологів, щонайменше 30% американських виборців подивилося хоча б один агітаційний ролик Обами на YouTube.

Також персональний сайт кандидата включав систему онлайн-пожертвувань та інтернет-магазин із символікою Обами.

У будь-якому разі, у сумі все спрацювало як прекрасний політичний індикатор успішного кандидата, який присутній буквально усюди. До того ж, він був спрямований насамперед на тих американців середнього віку, які вагались із власним вибором, але водночас дедалі активніше освоюють інтернет, приділяючи мережі стільки ж часу, скільки й телебаченню.

Чат-конференція із блогерами – фактично єдиний оригінальний хід, яким Маккейн відповів на активність Обами в мережі.

На пострадянському просторі ефективність інтернет-технологій є нижчою. Як твердять соціологи, для отримування політичної інформації люди віддають перевагу в основному телебаченню або друкованим ЗМІ.

Наприклад, за даними соціологів із центру Разумкова, інформацію про партії з інтернету отримують тільки 4% респондентів, натоміть із загальнонаціональної преси й телеканалів 40% та 86 % відповідно.

Але, виходячи з постійного зростанням кількості активних українських інтернет-користувачів, дане поле є надзвичайно перспективним для політичної гри. Вітчизняні політики, натхненні прикладом Обами й порадами власних політтехнологів, активно освоюють інтернет.

Загалом політичне інтернет-середовище України містить кілька основних каналів, які забезпечують зв'язок політичних діячів з електоратом. Особливості цих каналів розглянемо нижче.

Сайти політиків, партійні сайти, блоги

Уже за доброю традицією, кожна поважаюча себе партія повинна мати власний веб-ресурс. Україна тут не є винятком.

На сайтах партій можна знайти різну інформацію: від статуту й програми партії до банківських рахунків для благодійних внесків у парткасу. Відомі українські політики також мають персональні сайти, які виступають своєрідним майданчиком для існуючих та потенційних прихильників того чи іншого лідера.

Функція партійних сайтів загалом повинна бути ідеологічною, тобто формулювати основні напрямки діяльності партії. Персональні ж сторінки політиків несуть суто іміджеве навантаження.

Як данина моді, політики заводять власний блог: будь-то на спеціалізованому ресурсі, чи, наприклад, на сайтах популярних мережевих видань.

Рівень довіри користувачів до блогів, справді, досить високий. Окремі політики є досить активними блогерами, як от Анатолій Гриценко й Михайло Бродський, про що вони зізнаються в численних інтерв'ю. Однак, враховуючи зайнятість та інші фактори, не кожен політик має час/бажання/можливість вести власний блог самостійно. Тому природно, що блоги можуть бути колективним командним продуктом.

Блоги мають ряд переваг: можливість легко публікувати інформацію, відсутність будь-яких просторово-часових обмежень для виходу на реципієнта інформації. Головна їхня функція – оперативно донести до користувача позицію політика з певного питання. Зрештою, це ще один спосіб злити на когось компромат. Адже відомі випадки, коли пости в блогах ставали приводом для судових позовів.

"Авторські" статті в електронних ЗМІ

Це найтрадиційніший канал електронної комунікації із громадськістю. Слово "авторські" взято в лапки, оскільки так само зрозуміло, що часто дані матеріали пишуть помічники, спічрайтери, заступники тощо.

Мода на інтелектуальну публіцистику поширена як зі сторони влади, так і з боку опозиції. Високий попит у цій сфері з боку активних користувачів мережі, особливо тих, які тією чи іншою мірою пов'язані зі світом політики, зумовлює відповідну пропозицію.

Персональні інформаційні проекти

Особливу ставку на них зробили політтехнологи з БЮТ. Для України це відносно нове явище. Хоча, наприклад, у Росії такі речі вже давно успішно функціонують.

Класикою жанру був проект "За Путіна", на якому кожен користувач мережі міг залишити власний голос на підтримку Володимира Путіна. Розроблений під президентську кампанію, сайт продовжує успішно функціонувати й у даний час.

Щодо Тимошенко, то наразі запущено проект "України XXI століття" про який Юлія Володимирівна говорила ще в жовтні минулого року в інтерв'ю для "Дзеркала тижня".

Ресурс містить блок законопроектів, які відкриті для обговорення. Обравши відповідну опцію, можна проголосувати за те чи інше положення законопроекту, чи запропонувати своє. Як декларує БЮТ, його мета полягає в ухваленні за допомогою активної частини інтернет-аудиторії нової Конституції та пакета ключових для країни законів, що мають бути прийняті гіпотетичною пробютівською більшістю в парламенті вже нового скликання.

Цікаво, що аналогічний інтернет-проект уже існував. І називався він "Ідеальна країна". Але про це бютівське дітище його ж творці із часом, здається, забули. На початку минулого року права на сайт викупила Інтернет-партія України (ІПУ).

Такі проекти – здебільше іміджеві речі, на рівні аргументації під час ток-шоу: "У мене таке є, а у вас?"

Функцію ж підрахунку прихильників виконують простіші проекти, як згаданий "За Путіна", з алгоритмом дій: зайшов-підтримав-закрив. Там не потрібно думати над законами, формулюваннями чи вигадувати щось власне. Зрештою, пересічний користувач і не стане цього робити.

Сторінки в соціальних мережах

Facebook, Вконтакті, Twitter вже давно використовуються як елемент корпоративного бренда у світі політики. Окремі українські діячі недооцінюють ролі цих ресурсів у формуванні громадської думки загалом, та власного іміджу зокрема.

А даремно. Соціальні мережі сьогодні виконують потужну інформаційну та мобілізаційну функції.
Останні події в Тунісі та Єгипті навряд стали б можливими без Facebook і Twitter, які в умілих руках стали своєрідними органайзерами масових протестних акцій.

Сьогодні в російському інтернеті навіть поширений своєрідний жарт про те, що про події в аеропорту Домодєдово Медведєв дізнався з Twitter. Завдяки свідченням очевидців, які викладають інформацію у власному мікроблозі, у Twitter новини, справді, з'являються швидше, ніж в інформагенціях.

Досить активно соціальні мережі освоюють Сергій Тігіпко та Олег Тягнибок. Юлія Тимошенко нещодавно пообіцяла зареєструватись на Facebook чи Twitter.

* * *

Враховуючи постійне зростання української інтернет-аудиторії, якщо політик не є активним суб'єктом у світі соціальних мереж, блогосфері, електронній публіцистиці – це серйозне недопрацювання його команди.

Воно загрожує не лише втратою каналу комунікації з уже існуючими симпатиками. Існує загроза недорахуватися прихильників потенційних.

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ

реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |

Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

09.12.10

Українська політика як декорації до серіалу "Династія" (ФОТО)


Ганна Герман не втомлюється повторювати, що своєю місією вбачає запровадження в Україні європейських стандартів політики. Хоча саме її постать стала одним з яскравих втілень явища "непотизму" – тобто працевлаштування на державну службу своїх родичів та близьких.

Коли невдовзі після призначення Ганни Герман до адміністрації президента її син Микола Коровіцин став заступником міністра надзвичайних ситуацій, цей випадок став хрестоматійним прикладом українського кумівства. Адже портфель в уряді зайняла молода людина, чий робочий стаж до цього обмежувався посадою помічника та водія своєї матері.

Заступником міністра Герман-молодший працював аж до листопада, поки новий міністр Віктор Балога не провів кадрові чистки. При чому сама Герман зізналася, що перед призначенням Балоги зустрічалася з ним, щоб обговорити подальшу роботу сина.

Однак, як випадково довідалася "Українська правда", після обрання Януковича непогану посаду отримав не лише син Ганни Герман, але і... її чоловік.

До останнього часу Сергій Герман був дипломатом середньої ланки. Зокрема, він працював у консульстві України в Гданську, першим секретарем та радником посольства України в Польщі, а також радником посольства в Грузії.

Але українська дипломатична служба, особливо в умовах хронічного безгрошів’я та культу особи президента, поступово деградує.

Тому не дивно, що після перемоги Віктора Януковича Сергій Герман обрав інший напрямок своєї діяльності. Цікаво, що сама Ганна Герман цей факт всіляко приховувала.

Нещодавно в інтерв'ю газеті "Сегодня" журналіст поставила Герман просте запитання: "Чем сейчас занимается ваш муж?" Відповідь була неконкретною: "Для меня карьера — это не должность и не звание, а возможность делать то дело, которое любишь. В этом мы с мужем единомышленники: он работает в одном очень серьезном аналитическом центре".

Однак назву цього аналітичного центру Герман не повідомила, але дарма. За інформацією "Української правди", чоловік Ганни Герман з недавніх часів працює... в Службі безпеки України.

Ганна Герман з чоловіком

Джерела розповідають, десь влітку-восени Сергій Герман став одним з керівників департаменту інформаційно-аналітичного забезпечення СБУ. Приблизно одночасно з призначенням чоловіка Герман змінилася оцінка дії спецслужб і самою Ганною в бік більш м’якої.

Відповідаючи на запит "Української правди", СБУ повідомила, що інформація про місце роботи Сергія Германа має гриф "Для службового користування".

"Таким чином, на підставі положень "Про інформацію", СБУ вправі відмовити Вам у наданні інформації з обмеженим доступом. Водночас, враховуючи те, що інформація про роботу чоловіка заступниці керівника адміністрації президента Ганни Герман викликає інтерес у засобах інформації, за особистою згодою пана Сергія Германа повідомляємо, що він працює в одному з неоперативних підрозділів СБУ як державний службовець 5-го рангу", - ідеться у відповіді прес-центру Служби безпеки.

Хронічний непотизм

Протягом 2010 року родичі нинішніх можновладців поступово займали грошові потоки, закріплювали за собою адміністративний ресурс і посилювали політичний вплив.

Хоча сина Герман з Міністерства надзвичайних ситуацій звільнили, там продовжив працювати Андрій Бондаренко - чоловік депутата-регіонала Олени Бондаренко, якого за другого прем’єрства Януковича призначили начальником МНС в Донецькій області, а за президентства Януковича зробили заступником міністра.

Син лідера Компартії Андрій Симоненко став першим заступником Державного агентства інвестицій та розвитку. На заваді не стало ні те, що нащадок комуністичного вождя розподілятиме бюджетні гроші серед капіталістів, ні те, що до того Симоненко-молодший не мав жодного дня стажу на державній службі.

Поближче до державних грошей перевів свого сина і керівник апарату Верховної Ради Валентин Зайчук. Він фактично є другою людиною в парламенті вже багато років. Тому що спікери змінюються, а Зайчук стабільно працює на посаді.

За нової влади на державну службу перейшов і його син - Сергій Зайчук став гендиректором Державної інноваційної фінансово-кредитної установи, яка залучає гроші під державні гарантії та роздає їх серед обраних комерційних структур.

Прихід Януковича на посаду президента приніс нові обрії для сина депутата Дмитра Притики - Юрій Притика став заступником міністра юстиції.

Син міністра Кабінету міністрів Олексій Толстоухов очолив Київський зоопарк. Перед цим сам Толстоухов став керівником київської міської організації Партії регіонів, тому владнати питання зі своїм однопартійцем-градоначальником Олександром Поповим було вже питанням техніки.

Клан Толстоухових

Окрім цього, дружина урядового Світлана Толстоухова працює заступником міністра молоді та спорту. В часи останнього уряду Тимошенко міністру Юрію Павленку так і не вдалося випровадити Толстоухову з посади "за власним бажанням", і на неї просто перестали розписувати завдання. А після перемоги Януковича Толстоухова знову в строю.

Переїзд Василя Джарти на посаду керівника уряду Криму не зменшив можливості з працевлаштування його дітей. Старша його донька Вікторія Джарти стала суддею козирного Господарського суду міста Києва - Янукович своїм указом перевів її з господарського суду Донецької області, де вона зробила стрімку кар'єру з посади помічника судді.

Дочки Джарти

Причому непотизм став характерною рисою всього кримського уряду Джарти.

Так, молода дружина екс-прем'єра автономії 31-річна Олена Плакіда стала міністром молоді та спорту. "Грошовиту" комісію земельних відносин у Сімферопольській міській раді очолила Лілія Молостова – двоюрідна сестра першого заступника Джарти Павла Бурлакова.

Не забуває Джарти і про друзів. Так, кримську митницю очолив Денис Пудрик – син Валерія Пудрика, який за Януковича став гендиректором Державного підприємства "Державна інвестиційна компанія", що за бюджетні кошти фінансує бізнес-проекти. Ну і справді, куди ще іти працювати дітям чиновників, як не на фронт боротьби з контрабандистами?

От і голова Державної митної служби Ігор Калетнік відомий завдяки своєму батьку Григорію Калетніку, який за часів Кучми встиг побувати вінницьким губернатором, а зараз є депутатом Верховної Ради від Партії регіонів.

Доповнює цей "міні-клан" Калетників член Нацради з питань телебачення і радіомовлення Оксана Єлманова - двоюрідна сестра Ігоря Калетніка.

Заступником у Калетніка на митниці працює Петро Онопенко - брат глави Верховного суду Василя Онопенка. Ще одного родича з митниці нещодавно звільнили – посаду втратив Василь Салигін, брат депутата від Партії регіонів Юлії Ковальової.

Але не тільки митниця тягне до себе дітей нинішньої еліти. Не менш цікава Державна автоінспекція. Олександр Демянко, син одного з найближчих і найдавніших соратників Януковича Миколи Демянко став заступником начальника Департаменту ДАІ МВС України.

Ще один жирний напрямок – це пожежники, інспекції яких боїться будь-який бізнес. Володимир Боделан - син екс-мера Одеси та втікача до Росії Руслана Боделана - після приходу Януковича очолив управління Міністерства надзвичайних ситуацій у Одесі, і, відповідно, став начальником всіх вогнеборців.

Ще непогано працювати в податковій. Був такий депутат-регіонал Григорій Бондаренко, який перед цим працював заступником Азарова в податковій та був його завгоспом. І от після перемоги Януковича його син Ігор Бондаренко став начальником податкової в Святошинському районі Києва.

До слова, син нинішнього міністра фінансів Олексій Ярошенко очолює податкову Подільського району Києва. Щоправда, на цій посаді він ще з часів другого прем’єрства Януковича.

Ще одна показова історія – з начальником податкової адміністрації в Київській області Анатолієм Петренком. Він був призначений за декілька місяців до свого 65-річчя, що є граничним віком для державної служби. Але і через півроку після ювілею Петренко не йде на пенсію, а продовжує перебувати на посаді. Причина – родинний зв’язок з Миколою Азаровим.

Янукович після обрання президентом побудував свою вертикаль влади на місцях, де також трапляються родичі високих начальників.

Так, Ігор Рафальський, брат заступника глави адміністрації президента Олега Рафальського, указом нового президента став головою Обухівської райдержадміністрації, на території якої розташована українська Рубльовка, де найдорожча в Україні земля і найбільша концентрація vip-мешканців.

Євген Головін – син голови Конституційного суду Анатолія Головіна – після обрання Януковича президентом став заступником глави Київської обласної державної адміністрації. Можливо, саме тут слід шукати розгадку, чому там швидко і безапеляційно КС повернув Януковичу владні повноваження Леоніда Кучми?

Значно менше пощастило Сергію Кушнарьову – брату загиблого Євгена Кушнарьова. Йому дісталася Краснокутська районна адміністрація Харківської області. Але працював там недовго – через півроку Янукович його звільнив.

Ще завжди дуже вигідно було займатися будівництвом автошляхів. Керівником "Укравтодору" після обрання Януковича президентом став Володимир Демішкан, а його брат Василь Демішкан керує службою "Укравтодору" у Вінницькій області.

Своєрідний "клан" у владі утворився навколо заступника глави адміністрації президента Олени Лукаш. Так, її чоловіка Григорія Ілляшова Янукович відправив керувати Службої зовнішньої розвідки. А її сестра Тетяна Лукаш продовжує бути членом Центральної виборчої комісії від Партії регіонів.

Трапляється в українській політиці навіть передача влади у спадок. Депутат від блоку Литвина Василь Шпак з 2000 по 2002 рік очолював Державну компанію "Украгролізинг", після чого став її почесним президентом. Сьогодні ж компанією керує син депутата - Микола Шпак, якого призначили в 2009 після входження Литвина до коаліції з Тимошенко.

Так само на знак коаліційної дружби Тимошенко призначила Сергія Шершуна - сина депутата від блоку Литвина Миколи Шершуна - до Антимонопольного комітету.

За часів уряду Тимошенко доля посміхнулася і сину Петра Порошенка. Олексій Порошенко став заступником керівника торгово-економічної місії посольства України в Китаї.

Обрала державну службу і донька ще одного дипломата - екс-заступника міністра закордонних справ та екс-заступника глави секретаріату президента Олександра Чалого. В Міністерстві транспорту та зв’язку Ірина Чала стала керівником управління зовнішньоекономічних зв’язків. При цьому дружина Чалого Інна Новак є депутатом Київради від блоку Тимошенко.

Зміна влади не позначилася на чоловікові останнього глави секретаріату президента Ющенка Віри Ульянченко. Віктор Івченко, попри вдавану опозиційність його дружини, спочатку став заступником міністра освіти в одіозного Дмитра Табачника, а згодом очолив наглядову раду націоналізованого "Укргазбанку".

Після приходу Януковича на посаду заступника міністра екології повернувся Сергій Гошовський – чоловік колишнього заступника міністра оборони Валентини Гошовської та батько колишнього депутата Володимира Гошовського.

Василь Мармазов, син депутата-комуніста Євгена Мармазова, в уряді Тимошенко був заступником міністра внутрішніх справ. Однак Анатолій Могильов сформував свою команду, в якій Мармазову-молодшому не було місця. Але він не зник з небосхилу, а став... заступником у Міністерстві економіки.

Так само зберегли свої посади у владі інші комуністичні родичі - зять Олександра Ткаченка Валерій Бідний і далі працює заступником міністра охорони, а син Валентина Матвєєва Олег Матвєєв залишається на місці заступника глави Державної податкової адміністрації.

Так само не зникла Тетяна Корнякова. Після приходу нової влади її прибрали з посади заступника генерального прокурора – і Корнякова перейшла на місце заступника міністра палива та енергетики.

Але її чоловік Олександр Корняков і далі працює заступником глави Державної податкової адміністрації в Київській області.

Працевлаштувати своїх близьких вдалося і деяким депутатам-перебіжчикам. Попри відсутність допуску до державної таємниці, заступником міністра оборони досі працює Олександр Черпіцький – брат депутата Олега Черпіцького, який одним з перших вступив до коаліції.

Екс-БЮТівець Ігор Савченко зміг конвертувати свою депутатську картку в посаду директора "Мистецького арсеналу", що перебуває у віданні Банкової, для своєї дружини Наталії Заболотної.

Трапляються і транснаціональні родинні зв’язки. Так, призначений Януковичем керівник державного підприємства "Укрспецекспорт" Дмитро Саламатін ще недавно був громадянином Росії. До всього іншого, він – зять екс-першого віце-прем’єра РФ Олега Сосковця.

Вірус "родинних зв’язків" вразив і українську прокуратуру.

Призначення Віктора Пшонки генеральним прокурором позитивно позначилося на його братові – Микола Пшонка буде заступником у новоствореному Вищому спеціалізованому суді з розгляду кримінальних та цивільних справ.

Також після приходу Пшонки на посаду генпрокурора Юрій Дьомін, син колишнього генерального Михайла Потебенька, став начальником главку кадрового забезпечення в Генпрокуратурі.

Ще один родич прокурорської верхівки – двоюрідний брат першого заступника генпрокурора Рената Кузьміна Рафаель Кузьмін навесні цього року розпорядженням Миколи Азарова став заступником глави Антимонопольного комітету.

Уже декілька років прокуратуру Святошинського району очолює Василь Смітюх - брат депутата від Партії регіонів Григорія Смітюха. Третього брата з цієї родини - Івана Смітюха - президент Янукович призначив главою Ковельської районної адміністрації Волинської області.

В кожному конкретному випадку родинні зв’язки комусь допомогли більше, комусь менше. Але безумовно, що "непотизм" створює закриту систему, коли робота високопосадовим чиновником стає привілеєм для обраних.

І тільки залишається загадкою, чому державна служба так приваблює цих людей – з її мізерними офіційними зарплатами. Якщо, звичайно, не згадувати про корупційну "надбавку"...

У цій публікації "Українська правда" проаналізувала лише незначний пласт родинних зв’язків в українській політиці. Продовження читайте найближчим часом на нашому сайті.

Сергій Лещенко

реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |

Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

06.12.10

Україна – хоч і не Росія, але дещо спільне у нас є


Професор Університету Індіани Дмитро Шлапентох є одним з визнаних ерудитів і експертів з Росії у світовій академічній спільноті. Він хоч і не має в розпорядженні контактів на рівні Білого Дому, як багато хто з американських «експертів з СРСР чи Росії», але проте залишається авторитетом у США. Хоча іммігрував у штати в кінці 70-х років, він, володіючи вражаючою академічною ерудицією, даром оповідача і глибокими знаннями з історії і літератури Росії, і сьогодні вражає учасників будь-якої конференції сотнями цікавих деталей з повсякденного життя Південної Осетії, особливостей московської еліти або побуту сибірських нафтовиків.

«Ви давно іммігрували з СРСР. Як вам вдається бути обізнаним щодо сучасного життя Росії стільки років?» - щиро запитав-позаздрив я. «А я кожного разу, коли приїжджаю до Росії, два тижні проводжу в потягах. Їду або до Сибіру, або на Південь і розмовляю з людьми. Це унікальне джерело інформації. Люди там різноманітні і дуже відверті. Це унікальний метод занурення. Рекомендую».

Оскільки останні десять років через свою спеціальність я живу поза Україною, то завжди під час коротких приїздів, раз або два на рік, прагну якнайкраще зрозуміти і більше дізнатися про людей в країні. Цього року, щоб якось трохи краще відчути пульс батьківщини, спробував здійснити подорож по лінії Крим – Київ – Львів потягом. Різноманітні деталі цих бесід у потягах з людьми залишаю за дужками цієї публікації, але одна загальна теза заслуговує на увагу.

Мої співбесідники були найрізноманітніших політичних переконань, професій, говорили різними мовами і дотримувалися діаметрально протилежних політичних поглядів, але з власної волі чи мимохіть я отримував від них той самий месидж. Усі мої співбесідники хотіли або самі виїхати з України, або, не сподіваючись «зістрибнути», настійно радили не повертатися до України.

Тут навіть не йдеться про традиційний стереотип, що «там» краще, ніж «у нас».

Така думка, іноді, до речі, дуже необгрунтована, у значної частини населення СРСР була завжди.

Проте, ще рік тому така позиція хоч і виявлялася в 60-70 відсотках випадків, проте не трансформувалася в якусь програму дій. Більш того, половина з тих, хто говорив, що «там краще ніж у нас», підкреслювали, що «у нас більше драйву, більше можливостей і т.д.» Тобто, навіть визнаючи, що там краще, половина опитаних була готова жити і робити так, щоб у нас стало теж добре. Вірила, що це можливо.

Ситуація змінилася з часу мого останнього опитування.

Цього року кількість моїх співбесідників, які повторювали, що там краще і робиться все для людей, зросла до 80 відсотків. Більш того, тепер ця позиція набула іншої якості – практичної програми дії. Вони не просто говорили, що там краще, вони шукали можливості «звалити з цієї країни». При чому «країна» - це найбільш утішна назва, яку вони давали Україні. І друзі, і випадкові знайомі розпитували про можливості знайти роботу, інвестувати гроші або влаштуватися на навчання.

Звичайно ж, це можна було пояснити пост-помаранчевим синдромом, коли мені це радив львівський лікар або київський історик. Очевидні були і мотиви у таких респондентів – розчарування і ліквідація основ демократії, національної гордості, утиски української мови, перегляд історії, пам`яті, самого поняття держави і так далі.

Але набагато складніше було пояснити, коли цілком успішний підприємець з Одеси, який цілком щиро ненавидить Гурвіца і вірить у Януковича і майбутнє України з Януковичем, на моє запитання, чи варто мені повернутися до України, подавився і запитав: «Навіщо?» - «Ну, ти ж вважаєш, що тут багато драйву, багато перспектив і все йде в зростання». - «Так, - погодився він, - але тільки все-одно там надійніше. Невідомо, що буде завтра чи післязавтра. В Одеській прокуратурі на ключових посадах уже тільки донецькі. Поки з ними працювати можна, але невідомо, що буде далі.

Поки працюємо, але якщо вони завтра захочуть щось зробити, то зроблять»...

Те ж саме можна було почути від сімферопольського таксиста або севастопольського кіоскера.

Зрозуміло, що будь-який соціолог назве подібне опитування нерепрезентативним і умови інтерв`ю некоректними. Не претендую на абсолютну наукову об`єктивність і повноту картини, але тенденція, як то кажуть, очевидна. Серед громадян зріє дистанціювання від української політики і політиків.

Ще два-три роки тому більшість моїх знайомих у Львові, Києві, Донецьку або Сімферополі щиро вірили, що Ющенко, Тимошенко, Мороз, Симоненко або Янукович, відповідно, є представниками їх інтересів. Сьогодні ж все частіше вони сплавляють УСІХ політиків у єдиний клас (тварин, хижаків, нелюдей) і все більше описують ці відносини в антагоністичних термінах: ми і вони, простий народ і політики, влада і люди. Вони все менше вірять, що можна щось змінити в цій країні. В результаті, єдиний вихід – це віддалиться від такої країни. Показово, що все частіше в розмовах про Україну використовується термін «ця країна», а не наша країна, Україна, дім, батьківщина.

Останнім часом зростання цієї тенденції - показник провалу українських політиків. УСІХ українських політиків. Вони не змогли навіть створити ілюзію, що ця країна належить її громадянам. Часті посилання на «донецьких» і Януковича вказують на причини такого зростання.

До речі, нещодавнє опитування громадської думки в Росії показало, що 73% росіян хотіли б виїхати з Росії. Україна – хоч і не Росія, але спільне у нас все так є.
Всеволод Самохвалов

реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

14.10.10

На Лазурному березі заможні українці своїм розмахом тіснять навіть росіян

Заможні українці - політики і бізнесмени, відкривши для себе французький Лазурний берег, тіснять там навіть росіян не тільки кількістю, але й розмахом, пише в свіжому випуску видання Корреспондент.

Останнім часом багатих і знаменитих українців на Лазурному березі можна зустріти всюди. Сімейні урочистості там постійно проводить дружина київського мера Леоніда Черновецького Аліна Айвазова, а її найкраща подруга, колишній заступник мера Ірена Кільчицька, планує з розмахом відсвяткувати тут давно анонсоване весілля.

В околицях Монако свій день народження в серпні нинішнього року відзначила і співачка Софія Ротару. А президент футбольного клубу Динамо Ігор Суркіс з нагоди 25-річчя своєї доньки Марини влаштував грандіозну вечірку в одному з найдорожчих готелів узбережжя - Monte Carlo Bay. Близько 200 гостей на торжестві в іспанському стилі розважали Потап і Настя Каменських.

Попит на відпочинок такого класу в Україні вже перевищив пропозицію. За словами директора клубу елітного туризму Сьоме небо Вероніки Тітаренко, минулого літа забронювати популярний серед українців готель у тому ж Монако можна було тільки при наявності хороших зв'язків з місцевою адміністрацією.

І це притому, що вартість номера за добу сягала 15 тисяч євро, пише Корреспондент. Ажіотаж Тітаренко пояснює просто. "У нас прийнято їздити за рекомендаціями. Популярні рік-два тому Сардинія і [італійський курорт] Форте-дей-Мармі набридли. Тепер у моді Лазурний берег", - каже директор клубу.

"Росіянам Лазурний берег проївся. Вони звідти роз'їжджаються, а святе місце порожнім не буває. Ось його і зайняли українці", - заявив ведучий Олексій Дівєєв-Церковний, який всього місяць тому повернувся з Монако. За його спостереженнями, українці на Лазурному березі багато в чому йдуть стопами сусідів-першопрохідців, повторюючи помилки і наслідуючи їх манери поведінки.

Як пише Корреспондент, охочим із шиком відпочити в Монако 1,5 тисячі євро на добу доведеться віддати за оренду дорогого спорткара Ferrari, а от за Mercedes McLaren (адаптовану версію боліда F-1) - вже 3,5 тисяч євро. Номер люкс у престижному готелі - 1-1,5 тисяч євро на добу. Вартість вечері при умові замовлення колекційного вина може коливатися в межах 10-20 тисяч євро.

Окрема стаття витрат - оренда яхт. Їх українські туристи (через дорожнечу обслуговування в зимовий період) воліють не купувати, а брати напрокат: за можливість покататися на 25-метровій яхті мандрівники викладають по 7 тисяч євро на добу. Є яхти і по 100 тисяч на добу. І на них теж є попит.

Особливим шиком серед українських туристів вважається наявність на престижному курорті власного автомобіля. У 2006 році на особистому Bentley Arnage Монако пересувався народний депутат Давид Жванія. А президент ФФУ Григорій Суркіс кілька років поспіль волів їздити вулицями Монте-Карло на розкішному Maybach орієнтовно за 400 тисяч євро. Всіх їх привезли з України, і мали вони українські номери.
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://ua.korrespondent.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

06.10.10

Політтехнології, як розуміємо їх Ми

Рік 2009. Київська область. Село. День Села. Я не хочу називати конкретне Село під Києвом, як і конкретного політика. Це немає жодного значення. Подібне могло бути будь-де і будь з ким.

Я стою серед людей на святі їхнього Села. І хоча я дуже люблю це Село, все ж таки я - гість випадковий, і дивлюсь на все відсторонено.

На сцену виходить Політик. Він старанно розказує про своє босоноге дитинство, про те, що він теж родом із села. Намагається на доступному, як йому здається, рівні донести до людей свою з ними спорідненість.

Колись мені доводилось слухати цього ж Політика в іншій, академічній, аудиторії. Це був справжній оратор, риториці якого позаздрив би не один лектор. Добре поставлена вимова, професійне володіння аудиторією, я отримала задоволення від його виступу. Тоді.

Що ж трапилось зараз? Чому він вважає, що для людей, які його слухають на святі свого Села, потрібно говорити на такому примітивному рівні. Чи сам він визначив цей рівень? Чи хто для нього визначив? Мені прикро.

Поруч зі мною розмовляють двоє. Середнього віку спокійні та впевнені в собі і в своїх силах. На вигляд типові сільські дядьки.

- Диви, як старається! - каже один з них про Політика і киває вбік сцени.

- Так ми ж його "електорат" - відповідає другий. - То йому його політтехнологи, чи як їх- "іміджмейкери", сказали, що нам треба втлумачувати ніби він такий самий, як ми. Це такий хід у них є, я в інтернеті читав.

- Якщо він такий самий, нащо нам його слухати, нам і так не погано.

- Щоб ближче, тіпа, до народу.

- Та краще б сказав толком, що робити з тими законами, які вони понаприймали. Податки, куди, нащо і що вони з ними роблять? А з якого він села, як мені, так однаково.

- Думає, що ми не зрозуміємо. Ну, тримає нас за дурнів, тіпа, сільський натовп.

- Отож. А наше начальство як пнеться! Подарунки йому дарять. А він і радий. Це ж у нас наче свято, хай би краще сам чогось привіз для школи чи дитсадка.

- Слухай, скинемось і купимо все, що треба і для школи, і для дитсадка. І без нього якось обійдемось, дешевше буде. Подивились як на виставу і досить. Хай їде далі голову іншим морочити.

- А що тобі ці політтехноголії здалися, читаєш нащо? Воно тобі треба?

- Щоб знати, як вони нас дурять.

На сцені стояв політик, внизу на майдані - люди. Політик і народ - вони стоять навпроти і дивляться одне на одного зверхньо.

Оратор пишається своєю освітою, своїм соціальним положенням, своїми знаннями, а Люди, що стоять поруч зі мною, просто вміють вижити, заробити і впевнено почувати себе в країні, закони в якій аж ніяк цьому не сприяють. А це зовсім не просто.

Я хотіла підійти до Політика і сказати, що люди на майдані в центрі села - не просто натовп. Кожен - особистість, Хазяїн свого життя.

Можливо, навіть не усвідомлюючи цього і точно не базікаючи з цього приводу, вони відчувають відповідальність за свою сім'ю, своє село, школу в цьому селі, за свою країну.

Соцопитування - це важливо і необхідно, але треба відчути своєю душею людей, їхнє життя, їхні прагнення.

Я також не чекала знайти в селі під Києвом такої обізнаності в політтехнологіях, а отже снобізм і в мені вже пустив свої корені. Звідки він?

Він зараз усюди, як інфекція, що непомітно вразила країну...

Ірина Черпінська
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://life.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

24.09.10

Операція "колаборація"

Рано чи пізно це повинно було статися. Й от - одразу кілька знакових заяв людей, достатньо помітних у тій чи іншій сфері життя України.

Спільною у цих дуже різних за стилістикою заявах є констатація: на президентських виборах у нас не було вибору, обидва кандидати були лихом для країни, але ж сьогодні треба щось робити.

Що б собою нинішня влада не являла, на черзі якісь дуже нагальні речі, тому потрібно пропонувати цій владі раціональні розв'язання актуальних проблем, допомагати їй, не дозволяти скотитися в крайнє антиукраїнство, не цуратися контактів і якщо вже й бути в опозиції, то лише у конструктивній.

А то ті, хто зве себе опозиціонерами, взагалі ні на що не здатні, тільки популістські гасла продовжують кидати у юрбу...

Сказати, що в таких твердженням цілковито відсутні резони, означає погрішити проти істини. Але, з іншого боку, певні резони можна знайти і в "Майн Кампф" (про приниження Німеччини Антантою по Першій світовій війні), і в не менш тоталітарному за ідеологією "Маніфесті Комуністичної партії" (в описанні деяких рис капіталізму середини ХІХ століття).

Тому оцінювати нинішні заяви зазначених персонажів (не буду називати прізвища, бо суть не в них, а в певних ідейних настановах) слід під оглядом змісту їхньої ж дуже й дуже принципової позиції на президентських виборах-2010.

Тоді, на перший погляд, не було жодних принципових відмінностей серед тих представників інтелектуальної і політичної еліти, хто закликав у другому турі голосувати проти всіх.

Аргументи були дуже схожими: перед нами авторитарні лідери, зациклені на Москву, яким чужі українські національні інтереси і які прагнуть зберегти та зміцнити олігархічний капіталізм.

Не будемо продовжувати нескінченну дискусію - справедливими були ці аргументи, чи ні.

Справа в іншому. Частина тих, хто був проти всіх, а на додачу аргументував свою позицію тим, що він не так проти особистостей, як проти системи, що народжує і закидає нагору неефективних лідерів, наразі перебуває у жорсткій та безапеляційній опозиції до чинної влади.

Простіше кажучи, ця публіка її взагалі не вважає легітимною владою, за першої-ліпшої нагоди висміює перед українцями, а є змога - й перед усім світом.

Інша частина тих, хто був проти всіх визнає: ми не могли собі уявити навіть буйною письменницькою уявою, що нова влада виявиться настільки тупою, нікчемною та україножерською, тому свого часу ми зробили помилку - слід було обрати менше зло.

І, нарешті, третя група колишніх борців проти всіх посіла ту позицію, яку автор окреслив на початку статті: підставити плече новій владі, допомогти їй, принаймні, конструктивно з нею співпрацювати.

Ну, і як це оцінити посполитій Україні?

Якщо змінилися принципові настанови цієї когорти, хай так і скажуть: ми, мовляв, помилялися, ніякої загрози з боку Кремля і Луб'янки немає, Ющенко з Голодомором переперчив, не так воно вже й страшно було, а українська мова цілком мирно й лагідно співіснуватиме з тим соціолектом, який на Донбасі та в Криму вважають мовою російською.

Ну, а смілива програма економічних реформ Азарова-Тігіпка просто захоплює уяву!

Чи, може, дії нової влади невірно тлумачать? Може, насправді вона щиро переймається захистом українських національних інтересів, підписує тільки такі міжнародні угоди, що зміцнюють державний суверенітет, дбає як про добробут пересічних громадян, так і про високу культуру?

Може, Ющенкові врешті-решт вдалося те, що він ставив собі за мету: зробити з Януковича справжнього українця, тоді як з його конкурентки на виборах, за словами Віктора Андрійовича, зробити українку справді в принципі неможливо?

Чи, може, вся суть справи в тому, що нинішня влада прийшла всерйоз і надовго (а ознак цього вистачає), відтак необхідно знайти способи співпраці з нею і впливу на неї? Може, потрібно за будь-яку ціну рятувати те, що можна порятувати від одвертих українофобів, а це означає - вести з владою діалог і намагатися залучати більш-менш тямущих людей з числа можновладців до культурницьких проектів?

Бо ж згадаймо: навіть у брежнєвські часи багатьом достойникам культури вдавалося щось зробити для України, тоді як ревні опозиціонери ниділи по таборах та нудьгували в еміграції, тож не слід брати приклад із тих, хто спалив свій талант у нерівній борні з режимом замість принести користь рідному народові?

Так чи інакше, що б не фігурувало у мотиваційній частині, яку нам зазначена категорія колишніх борців проти всіх поки що не розкриває, у підсумку звучить: конструктив і співпраця, співпраця й конструктив.

Тим більше, що нині маємо справу не з романтиками та популістами, а з прагматиками.

Шляхом малих справ і компромісів з ними можна потихеньку йти вперед. А хто цього не розуміє, хто чинить опір легітимній владі - той шкодить країні.

...А тепер на кілька хвилин повернімося на 70 років назад. Франція. Поразка у війні з Німеччиною, ганебне, але вимушене перемир'я, втрата частини території, перетворення недавнього союзника - Британії - на ворога після атаки англійського флоту на французькі військово-морські бази, що потягло за собою численні жертви.

Змінюється політичний режим. Романтиків демократії у владних кабінетах замінили прагматики, які на перше місце поставили відновлення порядку у державі і порозуміння з великим сусідом. Новий глава держави маршал Петен звернувся до французів із закликом до співпраці з німецькими військами й окупаційною адміністрацією там, де вона була встановлена.

Співпраця французькою мовою звучить як collaboration - слово, яке потім увійшло у всі мови світу, включно із українською.

Що ж, на перший погляд, саме колаборація була єдиним раціональним виходом у тій дуже складній ситуації, а опір - чимось ущент абсурдним. І чимало французів, а серед них і першорядних діячів культури, в тому числі й раніше опозиційних до будь-якої влади як такої, підтримали старого маршала, героя Першої світової.

Тут варто назвати деякі імена (бо ж ідеться про давноминулі часи, про усталені обставини).

Скажімо, знані письменники Дріє де ла Рошель чи Луї-Фердинанд Селін співпрацювали з німецькою адміністрацією та новою владою, щоб, як вони самі говорили, порятувати у складні роки французьку культуру. І таки ж дещо зробили!

А от інші заповзяті опоненти будь-якої влади (бо влада - це зло, яке нищить людську екзистенцію, вважали вони) не тільки не пішли на співпрацю з великими сусідами і легальною владою, а й стали активними діячами та ідеологами цілковито абсурдного, під оглядом здорового глузду, Руху Опору.

Бо хіба це не абсурд, хіба не безвідповідальність - ризикувати не лише своїм життям, а ще й підбурювати інших, передусім молодь, на безнадійну, з раціональної точи зору, боротьбу проти наймогутнішої європейської потуги та проти законної влади?

Ні, вони таки невиправдано легковажили, ці Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Марк Блок, Андре Мальро, Сімона Вейль...

Звичайно, сьогодні - не війна, принаймні, не "гаряча", а великий сусід України поки що бодай де в чому відрізняється від тодішнього великого сусіда Франції.

(Хоча, звісно, за деякими параметрами, як-от манія державної величі, прагнення за будь-яку ціну розширити сферу своїх довільно встановлених "життєвих інтересів", наявність відчутної тоталітарної компоненти в державній ідеології тощо, відрізняється не так уже й помітно).

А спецслужби великого сусіда за підтримки "оновленої" СБУ, схоже, на нашій території почуваються як удома, формуючи корпус "агентів упливу".

Та справа не стільки в тому, скільки в принциповій настанові: якщо ви не мали наприкінці минулого і на початку цього року рації, проголошуючи "вони однакові" - вийдіть на публіку і скажіть це.

Якщо єство чинної влади істотно змінилося, а дурний народ цього не бачить - скажіть і це. Якщо вами керують якісь інші настанови - поясніть. Хай це буде колаборація, але, принаймні, бодай відносно чесна.

Адже сьогодні своїми діями колишні принципові борці проти всіх, які у тій чи іншій формі відверто підтримують та легітимізують чинну владу, дискредитують всю українську інтелектуальну й культурницьку еліту в очах переважної частини суспільства: мовляв, усі вони там продажні, непринципові, нікчемні, одне слово - любителі бути поближче до влади. За будь-яку, бажано добрячу, ціну.

А, може, й справді все дуже просто, і ніякої "операції колаборація" нічиї спецслужби не проводили? Може, певна категорія громадян нинішньої Україні продає і купує ледь не все, в тому числі, честь і совість? І тому той, хто вчора казав "біле", сьогодні так само переконливо ректиме "чорне"?

Сергій Грабовський
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

23.09.10

Політики не змогли й на день відмовитися від авто, бо ще не натішились ними?

У європейський день без авта народні депутати України проігнорували заклик пересісти на велосипед, хоча дехто скористався громадським транспортом.

Так, віце-спікер Микола Томенко, який раніше виступав головним організатором екологічних акцій депутатів, відмовився від ідеї приїхати велосипедом на роботу через київські пагорби, на які йому важко заїхати.

Натомість у середу він скористався метро разом із соратником, депутатом від БЮТ Євгеном Сусловим.

Депутат від Партії регіонів, доктор економіки Олексій Плотніков вважає, що успіх днів без авта у Європі викликаний традицією та добробутом, який дозволяє пересічній європейській родині володіти не одним, а навіть кількома машинами, передає "Німецька хвиля".

А те, що в Україні майже жоден відомий політик не скористався "днем без авта" для своєї політичної реклами, Плотніков пояснив іншими традиціями, які теж пов'язані з рівнем добробуту.

"Для України, яка за 20 років незалежності лише останні 10 років має вільні можливості в плані автомобілізації, ще зберігається щастя від володіння цим. "Щастя" в лапках, звичайно. Тому в нас цей день і не є поширеним через те, що дуже пізно в Україні настали часи, коли можна вільно володіти та користуватися автомобілем", - заявив Плотніков.

Депутат сказав, що він би охоче підтримав ініціативу приїхати на роботу бодай цього дня на велосипеді, якби в Києві були відповідні велодоріжки, як у європейських містах.

Плотніков заявив, що на вихідних залюбки користується метро. І багато його колег використовують цей громадський транспорт також і в робочі дні, додав він - але відмовився назвати імена цих колег.

Комуністка Алла Александровська заявила, що вона їздить на роботу та з роботи громадським транспортом, а службове авто замовляє лише тоді, коли їй потрібно відвідати у справах кілька установ за один день.

Але їздити на велосипеді вона вважає за неможливе. І не лише через небезпеку доріг. "Як я можу їхати на роботу велосипедом, коли тоді мені потім десь треба буде перевдягатися. Я ж не можу ходити в джинсах чи в штанях Верховною Радою і бути весь свій робочий час в такому одязі", - заявила Александровська.

А депутат НУНС Тарас Стецьків пояснив непопулярність Дня без авта серед українських політиків тим, що в державі нема ані традиції велопересування, ані підтримки і культивації цього виду транспорту на державному рівні.

Стецьків каже, що пересісти на велосипед йому заважає, насамперед, щільний робочий графік: "Роботи так багато, що поки що я не можу собі дозволити їздити на велосипеді. Пересування на авті для мене - це життєва і політична необхідність".

"На велосипеді мене, можливо, й покажуть по телебаченню, але я зроблю втричі менше роботи, яку за мене ніхто більше не зробить", - заявив він.

Стецьків вважає, що велосипедний бум прийде в Україну тоді, "коли державну владу в Україні візьмуть люди з європейською ментальністю та європейською психологією".
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

21.09.10

Азаров заборонив комедії про політиків

Прем'єр Микола Азаров заявляє, що за його ініціативою на українському телебаченні не показують комедійні ролики про політиків.

Про це він заявив на V з'їзді Всеукраїнської молодіжної громадської організації "Союз молоді регіонів України", повідомляє ІМК.

"З моєї ініціативи такі ролики не знімаються і не будуть зніматися", - наголосив Азаров.

Азаров також запевнив, що в Україні немає жодного бігборда з його зображенням.
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

20.09.10

Українці, гайда у владу!

Звикли ми якось звинувачувати у своїх бідах кого завгодно, тільки не самих себе.

Більше за всіх, об'єктивно, дістається східному сусіду. Бідкаємось, плачемось як москалі українців нищать: не дають нам нормально жити у своїй країні, перекривають нам газ, забороняють знати свою історію, душать нашу мову, не визнають кордонів нашої держави, зазіхають на її територіальну цілісність, нав'язують своїх попів, розвели агентурну мережу, брутально втручаються у вибори, та й взагалі лізуть не у своє корито...

Та що поробиш, така зовнішня політика керівництва братньої до нас держави.

Вони відстоюють власні інтереси. Напевне мають й імперські амбіції. І роблять це наполегливо, переконливо, а інколи й агресивно, навіть якщо це суперечить міжнародним нормам.

Та хто нам заважає давати гідну відсіч будь-яким проявам не дружнього ставлення до нас нашого великого сусіда?

З огляду на останні зміни в українській владі, з України вплинути на сусіда дедалі стає все складніше. А змін його зовнішньої політики ми взагалі можемо й не дочекатись. Змінити сусіда ми не можемо, а переселятись нікуди не збираємось...

То, може, треба змінитись нам самим?

Якщо ми постійно обираємо таких політиків, які ведуть себе не як господарі на власній землі, а як злодії в чужій хаті, тільки-но й дивиться щоб поцупити, то може варто замислитись над тим, що настав час змінити їх на нас? Нам перейти в статус українських політиків.

Політичне заробітчанство різного роду пройдисвітів в Україні набуло такого розмаху, що прості люди вже втратили на них імунітет, і не можуть розрізнити - хто, і де.

На мою думку, коріння проблеми лежить у нас самих.

Ми самі маємо створити такі умови, коли подібне заробітчанство стане не прибутковим, тобто, необхідно своєю участю підвищити рівень конкуренції в боротьбі за владу.

Якщо взяти за основу те, що порядних людей в Україні все ж більше ніж інших, то справа видається не такою вже й складною. Чим більше таких людей підуть пробувати себе у владу - тим якісніше буде змінюватись пропорція ефективних політиків нашої держави. Цей процес швидкоплинний і неминучий. Однак щоб на виході мати очікуваний результат, ми маємо на нього впливати.

Якщо політикою не будемо займатись ми - нею займуться вони. І тоді, знову читай абзац перший.

Ідеологічних партій в Україні зараз небагато. Але вони є. І це не може не надихати.

То ж не гаймо часу, не варто чекати ще п'ять років.

Обираймо собі платформу, найближчу місцеву раду, формуємо команди, заповнюємо необхідні документи - і всі разом, дружньо, гайда у владу!

Україна на нас зачекалась!

Іван Лисенко, депутат Бучанської міськради Київської області
Підписатися на нові дописи
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

15.09.10

Кого з політиків підтримують зараз кияни (опитування)

Серед політиків найбільшу підтримку киян має Віталій КЛИЧКО.

Про це УНІАН повідомив директор соціологічної служби Центру Разумкова Андрій БИЧЕНКО, посилаючи на результати проведеного Центром у Києві опитування.

Зокрема, кожен четвертий опитаний (25,4%) повністю підтримує дії В.КЛИЧКА, ще майже стільки ж (23,6%) – частково. Не підтримують його діяльність 41,4% опитаних.

Повністю підтримують діяльність Сергія ТІГІПКА 18,8% опитаних киян, Анатолія ГРИЦЕНКА - 16,4%, Юлії ТИМОШЕНКО - 15,4%, Віктора ЯНУКОВИЧА - 14,4%, Арсенія ЯЦЕНЮКА - 14,0%.

Кожен десятий киянин повністю підтримує діяльність Миколи АЗАРОВА (10,4%) Віктора ПИЛИПИШИНА (10,1%) та Олександра ПОПОВА (9,9%). При цьому експерт зазначив, що О.ПОПОВ є найменш відомим серед наведених політиків: його не знають 14,9% опитаних.

Надзвичайно низький рівень підтримки має Леонід ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ: повністю підтримують його діяльність 2,3% респондентів, а окремі дії – 2,8%. Не підтримують діяльність Л.ЧЕРНОВЕЦЬКОГО 91,3% киян, поінформував А.БИЧЕНКО.

Він додав, що майже половина опитаних (48,2%) киян вважають, що зараз реально керує Києвом О.ПОПОВ. 9,4% респондентів вважають, що Києвом реально керує Л.ЧЕРНОВЕЦЬКИЙ. 7,0% респондентів схиляються до думки, що вони обидва керують Києвом, 16,3% зазначили інше, а 19,1% вагалися з відповіддю на питання.

Оцінюючи діяльність О.ПОПОВА за 5-бальною шкалою, трохи менше половини (44,9%) опитаних не змогли оцінити її, зазначив А.БИЧЕНКО. Серед тих, хто зміг оцінити цю діяльність, середня оцінка склала 3 бали.

***Телефонне опитування проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 10 по 12 вересня 2010 року у Києві. За випадковою вибіркою опитано 408 респондентів віком від 18 років. Теоретично похибка вибірки - 5%.
Підписатися на нові дописи
RSS   twitter
Джерела:
http://unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

13.09.10

Експерта обурило, що прогнозувати результат виборів почали вже політики

Директор Інституту Горшеніна Володимир ФЕСЕНКО вважає, що під час місцевих виборів головне – це забезпечити їх конкурентність, чистоту, прозорість і демократичність. Тому він закликає провести національний екзит-пол, повідомили УНІАН у прес-службі Інституту Горшеніна.

«Я закликаю всіх, у кого є така можливість, зробити відповідні організаційні кроки, ну а потенційним донорам – надати кошти на проведення екзит-полів. Я пропоную це і всім зацікавленим сторонам, і тим, хто до цього може мати інтерес, для яких є важливим є збереження демократичного процесу в Україні. Я думаю, що було б дуже доцільно, щоб на місцевих виборах, так як і на парламентських і на президентських, була застосована процедура екзит-полу. Звичайно, так, щоб це не було інструментом передвиборчої маніпуляції, але щоб у нас не було ризиків запланованих результатів, про які зараз багато чуток і розмов, протоколів, які вже існують - ще до дати голосування», - сказав В.ФЕСЕНКО.

Експерт зазначає, що ця кампанія буде тестовою для української демократії: «Кампанія буде достатньо непростою, суперечливою і в чомусь тестовою. Тестовою саме для української демократії.

Чи буде збережено на цих виборах конкурентність виборчого процесу, конкурентність виборів, і, відповідно, конкурентна демократія? Чи ми зробимо значний суттєвий крок на шляху до так званої керованої демократії?».

На думку В.ФЕСЕНКА, в країні сьогодні присутні ризики загрози демократичному проведенню місцевих виборів. «Я зараз дивлюсь інформацію, яка надходить з різних регіонів, фактично, вже в багатьох регіонах кампанія розпочалася. Що турбує: я дуже часто зараз читаю інформацію про результат майбутніх виборів. Один тільки приклад – губернатор Харківської області Михайло ДОБКІН вже сказав, спрогнозував – результат Партії регіонів, десь, 60%. Що це таке? Прогнози дають політологи і соціологи, це їх справа. Коли прогноз дає губернатор, тут трохи інакша ситуація – і інформаційна, і політична. Це або запланований результат, або результат, який хочуть написати. Це небезпечно», - зазначив директор Інституту Горшеніна.

Як повідомляв УНІАН, 6 вересня прес-конференції лідер обласної організації Партії регіонів, голова Харківської обласної держадміністрації Михайло ДОБКІН заявив, що на найближчих місцевих виборах Партія регіонів планує набрати на Харківщині 65% голосів виборців. «Ми плануємо в місті Харкові отримати достатню підтримку для того, щоб за партійними списками Партія регіонів і в обласну, і в міську ради отримала серйозну підтримку. Ті завдання, які я, як керівник обласної партійної організації, ставлю в цілому по області, вони на рівні 65%», - сказав М.ДОБКІН.

Губернатор підкреслив, що це «лише плани», але у Партії регіонів «велика вірогідність» втілити їх.
Слідкувати за новими дописами
Follow notrussia on Twitter
Джерела:
http://unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/