Не є секретом те, що працівники сфери послуг недолюблюють своїх клієнтів.
Офіціанти, наприклад, потайки кепкують з відвідувачів ресторацій, і розмір чайових тут ні до чого. Продавці терпіти ненавидять, і гламурних дамочок, які манірно перебирають шмаття престижних брендів у бутіках, і домогосподарок, які скуповуються у продмагах райцентрів. Про справжнє ставлення таксистів до своїх пасажирів знають усі, а повій – до своїх, не так, щоб усі, але дехто здогадується.
Позаторік в одному маленькому готелі працівники рецепції показали мені список-характеристику пожильців, який вони передавали по зміні, аби колеги знали чого чекати від поведінки клієнтів.
Це виглядало так: "клієнт-лох"; "клієнт-хам"; "озабочений"; … і, як вища ступінь негативної оцінки – "клієнт-моск.". Останнє дешифрується: "клієнт-москвич". Ну, не подобається готельній обслузі побутова поведінка мешканців Білокам’яної, і то не лише у готелях України.
Не знаю, як ставляться до своїх пацієнтів, наприклад, психоаналітики, але гадаю, що цей фах неодмінно передбачає щире бажання допомогти людині з її психологічними проблемами, за її ж грошики.
Здавалося б, що політтехнологи, допомагаючи політиканам здобути та втримати владу, також мають, коли не любити своїх клієнтів, то принаймні щиро бажати їм успіху, і за їхні ж грошики сприяти у досягненні мети.
статті про українську політику і не тільки
Показ дописів із міткою політика. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою політика. Показати всі дописи
13.02.11
Інтернет та соціальні мережі на службі політика
Технології, до яких ми всі так звикли, відіграють важливе значення для комунікації всередині політичного поля – як локального, національного, так і світового масштабу.
Навіть в авторитарних режимах люди мають доступ до мережі. Правда, рівень доступу в таких державах тяжіє до контролю мережевої свободи з боку влади, і корелюється залежно від рівня грамотності та купівельної спроможності населення.
Уперше вирішальну роль інформації у функціонуванні політичної системи виділив німецький політолог Карл Дойч ще в 70-80 роках минулого століття. Його модель побудована на потоках інформації всередині політичної системи та комунікаціях – формальних і неформальних – між політичними суб'єктами всіх рівнів, та між ними й громадськістю. Фактично, політичне життя зводиться до сукупності комунікативних механізмів.
Сьогодні ця модель як ніколи актуальна.
Інформація та комунікація є не просто важливішими складовими політичної системи. Вони виступають кровоносною системою сучасної держави. З удосконаленням інформаційних технологій, політична система отримала можливість функціонувати набагато оперативніше, що дуже корисно для різноманітних державних служб.
Зі свого боку, пересічна людина здобула механізм додатково впливати на можновладців, починаючи від звернень до органів влади, і аж до голосування за допомогою інтернету, що здобуває дедалі більшу популярність в англо-саксонському світі.
Останнім часом посилюється політична боротьба на просторах мережі. Інтернет-технології широко використовуються в політичному, а особливо виборчому процесі.
Фактично, можна виділити своєрідний віртуальний тип політичних відносин.
Важливість ІТ у ході виборів підтвердила остання президентська кампанія в США. Доля найвпливовішої посади у світі, фактично вперше в історії Штатів, залежала від активності кандидатів у мережі.
Цю боротьбу Маккейн програв, як і президентські вибори загалом.
Офіційний передвиборчий сайт Обами був створений Крісом Х'юзом, одним з авторів соціальної мережі Facebook. На ньому розміщено розділ "Obama everywhere", "Обама всюди", який включав посилання на профілі Обами в популярних серед американців соціальних мережах Facebook, Flickr, Linkedіn, MySpace, Twitter, а також на ряд інших ресурсів, які могли б дати повний образ кандидата. Наприклад, на спеціальну добірку відео на YouTube.
Це дуже хороша агітація, на яку не потрібно витрачатися кожен раз, як для реклами на телебаченні, чи статей у пресі, чи аудіоматеріалів на радіо. Тільки кліп соліста гурту Black Eyed Pees "Yes We Can", у якому використані слова відомої промови Обами, переглянуло кілька мільйонів користувачів. Загалом, за даними соціологів, щонайменше 30% американських виборців подивилося хоча б один агітаційний ролик Обами на YouTube.
Також персональний сайт кандидата включав систему онлайн-пожертвувань та інтернет-магазин із символікою Обами.
У будь-якому разі, у сумі все спрацювало як прекрасний політичний індикатор успішного кандидата, який присутній буквально усюди. До того ж, він був спрямований насамперед на тих американців середнього віку, які вагались із власним вибором, але водночас дедалі активніше освоюють інтернет, приділяючи мережі стільки ж часу, скільки й телебаченню.
Чат-конференція із блогерами – фактично єдиний оригінальний хід, яким Маккейн відповів на активність Обами в мережі.
На пострадянському просторі ефективність інтернет-технологій є нижчою. Як твердять соціологи, для отримування політичної інформації люди віддають перевагу в основному телебаченню або друкованим ЗМІ.
Наприклад, за даними соціологів із центру Разумкова, інформацію про партії з інтернету отримують тільки 4% респондентів, натоміть із загальнонаціональної преси й телеканалів 40% та 86 % відповідно.
Але, виходячи з постійного зростанням кількості активних українських інтернет-користувачів, дане поле є надзвичайно перспективним для політичної гри. Вітчизняні політики, натхненні прикладом Обами й порадами власних політтехнологів, активно освоюють інтернет.
Загалом політичне інтернет-середовище України містить кілька основних каналів, які забезпечують зв'язок політичних діячів з електоратом. Особливості цих каналів розглянемо нижче.
Сайти політиків, партійні сайти, блоги
Уже за доброю традицією, кожна поважаюча себе партія повинна мати власний веб-ресурс. Україна тут не є винятком.
На сайтах партій можна знайти різну інформацію: від статуту й програми партії до банківських рахунків для благодійних внесків у парткасу. Відомі українські політики також мають персональні сайти, які виступають своєрідним майданчиком для існуючих та потенційних прихильників того чи іншого лідера.
Функція партійних сайтів загалом повинна бути ідеологічною, тобто формулювати основні напрямки діяльності партії. Персональні ж сторінки політиків несуть суто іміджеве навантаження.
Як данина моді, політики заводять власний блог: будь-то на спеціалізованому ресурсі, чи, наприклад, на сайтах популярних мережевих видань.
Рівень довіри користувачів до блогів, справді, досить високий. Окремі політики є досить активними блогерами, як от Анатолій Гриценко й Михайло Бродський, про що вони зізнаються в численних інтерв'ю. Однак, враховуючи зайнятість та інші фактори, не кожен політик має час/бажання/можливість вести власний блог самостійно. Тому природно, що блоги можуть бути колективним командним продуктом.
Блоги мають ряд переваг: можливість легко публікувати інформацію, відсутність будь-яких просторово-часових обмежень для виходу на реципієнта інформації. Головна їхня функція – оперативно донести до користувача позицію політика з певного питання. Зрештою, це ще один спосіб злити на когось компромат. Адже відомі випадки, коли пости в блогах ставали приводом для судових позовів.
"Авторські" статті в електронних ЗМІ
Це найтрадиційніший канал електронної комунікації із громадськістю. Слово "авторські" взято в лапки, оскільки так само зрозуміло, що часто дані матеріали пишуть помічники, спічрайтери, заступники тощо.
Мода на інтелектуальну публіцистику поширена як зі сторони влади, так і з боку опозиції. Високий попит у цій сфері з боку активних користувачів мережі, особливо тих, які тією чи іншою мірою пов'язані зі світом політики, зумовлює відповідну пропозицію.
Персональні інформаційні проекти
Особливу ставку на них зробили політтехнологи з БЮТ. Для України це відносно нове явище. Хоча, наприклад, у Росії такі речі вже давно успішно функціонують.
Класикою жанру був проект "За Путіна", на якому кожен користувач мережі міг залишити власний голос на підтримку Володимира Путіна. Розроблений під президентську кампанію, сайт продовжує успішно функціонувати й у даний час.
Щодо Тимошенко, то наразі запущено проект "України XXI століття" про який Юлія Володимирівна говорила ще в жовтні минулого року в інтерв'ю для "Дзеркала тижня".
Ресурс містить блок законопроектів, які відкриті для обговорення. Обравши відповідну опцію, можна проголосувати за те чи інше положення законопроекту, чи запропонувати своє. Як декларує БЮТ, його мета полягає в ухваленні за допомогою активної частини інтернет-аудиторії нової Конституції та пакета ключових для країни законів, що мають бути прийняті гіпотетичною пробютівською більшістю в парламенті вже нового скликання.
Цікаво, що аналогічний інтернет-проект уже існував. І називався він "Ідеальна країна". Але про це бютівське дітище його ж творці із часом, здається, забули. На початку минулого року права на сайт викупила Інтернет-партія України (ІПУ).
Такі проекти – здебільше іміджеві речі, на рівні аргументації під час ток-шоу: "У мене таке є, а у вас?"
Функцію ж підрахунку прихильників виконують простіші проекти, як згаданий "За Путіна", з алгоритмом дій: зайшов-підтримав-закрив. Там не потрібно думати над законами, формулюваннями чи вигадувати щось власне. Зрештою, пересічний користувач і не стане цього робити.
Сторінки в соціальних мережах
Facebook, Вконтакті, Twitter вже давно використовуються як елемент корпоративного бренда у світі політики. Окремі українські діячі недооцінюють ролі цих ресурсів у формуванні громадської думки загалом, та власного іміджу зокрема.
А даремно. Соціальні мережі сьогодні виконують потужну інформаційну та мобілізаційну функції.
Останні події в Тунісі та Єгипті навряд стали б можливими без Facebook і Twitter, які в умілих руках стали своєрідними органайзерами масових протестних акцій.
Сьогодні в російському інтернеті навіть поширений своєрідний жарт про те, що про події в аеропорту Домодєдово Медведєв дізнався з Twitter. Завдяки свідченням очевидців, які викладають інформацію у власному мікроблозі, у Twitter новини, справді, з'являються швидше, ніж в інформагенціях.
Досить активно соціальні мережі освоюють Сергій Тігіпко та Олег Тягнибок. Юлія Тимошенко нещодавно пообіцяла зареєструватись на Facebook чи Twitter.
* * *
Враховуючи постійне зростання української інтернет-аудиторії, якщо політик не є активним суб'єктом у світі соціальних мереж, блогосфері, електронній публіцистиці – це серйозне недопрацювання його команди.
Воно загрожує не лише втратою каналу комунікації з уже існуючими симпатиками. Існує загроза недорахуватися прихильників потенційних.
Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ
реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
22.09.10
Українське поле політичних маніпуляцій
Про роль політичних технологій написано й сказано дуже багато. Так само як і про їхню роль у передвиборчому процесі, та взагалі у веденні так званої державної політики. Однак, тільки українське суспільство дійсно виступає "неораним полем" для масової маніпуляції суспільною свідомістю, яка за останні років десять взагалі втратила здібність самостійно обирати майбутнє країни.
У чому ж феномен української політичної свідомості?
Те, що жодні вибори не обходяться без політтехнологій, ідеологічних прийомів та масових спроб "промити мозок" населенню - стало зрозуміло всьому світу ще років зі сто тому. Однак країни з розвинутою демократією, сильним громадянським суспільством та елементарною традицією державотворення контролюють ці процеси.
Передвиборчі кампанії перетворюються на конкуренцію ідей, а маніпулятивні технології стримуються активною позицією різних верств суспільства, які чітко знають, що їм потрібно й для чого.
Подібні речі доволі часто називають політичною свідомістю, яка, хочемо ми того, чи ні, базується на національному менталітеті.
В Україні, уже класично, опозиційні сили, громадські діячі й так звана інтелігенція звикли поясняти всі державні та політичні невдачі вадами діючої влади. Мовляв, справа в іменах, а не в глобальному аспекті. А ми, як завжди "білі та пухнасті", прийдемо на допомогу бідній Україні.
Як не дивно, подібна стратегія працює з року в рік, і буде працювати ще довго. Бо українець завжди звик обирати між двома однаковими поросятами, думаючи, що в іншому більше сала.
Насправді ж суспільство само народжує і владу, і політичну еліту. Як казав Ломоносов, "ніщо не звідкіля не береться й нікуди не зникає".
Прийшовши ж до влади, учорашня частина українського соціуму починає чинити з народом так само, як народ чинить між собою. А саме, дотримуючись відомих ментальних українських принципів, які хоч і не є єдиними ознаками нашої нації, але все ж багато в чому її визначають.
"Моя хата з краю". Століттями не втрачає актуальності. Відсутність соціальної єдності на всіх рівнях, від села до парламенту, не дає можливості знайти жодного спільного знаменника.
На рівні суспільства проявляється в соціальному егоїзмі: усе, що мене не торкається напряму, я просто ігнорую.
На державному рівні - мої гроші, моя партія, моя влада. Ось вам і загальновідомі "мої хлопці" та "я й моя команда".
Інертність спостерігається на рівні кожної соціальної групи. Справи пенсіонерів нікого крім них самих не турбують, а на справи підприємців, учителів та лікарів чхати хотіли самі пенсіонери.
Ось і виходить, що горить хата в Миколи, Петро й зі стільця не встане, а завтра вже й сам Петро за відрами бігає.
Ось вона, "українська соціальна єдність", якої ніколи не було, і яку треба формувати. А ми щось чекаємо від влади, котра є нашим же дзеркальним відображенням.
"Не з'їсть, так понадкушує". Легендарна фраза, наслідки якої можна побачити усюди.
На рівні влади все зрозуміло: українці дивуються, як можна було роздерибанити колись потужну ресурсами та потенціалом УРСР за неповні два десятиліття. Однак самі на кожній ланці соціальної взаємодії звикли думати виключно про власний зиск, як правило за рахунок інших.
Саме тому ми розбиваємо кредитні авто, та так полюбляємо "халяву". Ось влада вам її й пропонує, однак уже для власного зиску чинити ту саму "халяву".
Нам потрібно все одразу й за копійки, інакше, ми й двох метрів не пройдемо.
"Якось-то воно буде". Етимологічно десь перетинається з російською "авоською", однак наповнено суто українським сенсом. Важливішим є не стільки виправдання власної бездіяльності, скільки користування ситуацією. І де та суспільна мораль?..
Сьогодні ми все приватизували, а завтра вже розберемося, кредит беремо сьогодні, а якось-то віддамо, Конституцію написали, а як вона працює... Та хай хоч погорить.
Західна забавка - кредитування - цілком сумісне з нашим менталітетом. Головне щось взяти, а інше зростеться саме. Навіщо нам будувати довгострокові плани, краще жити одним днем. Обираємо собі владу, та яка ж нам різниця кого, головне, щоб він був як ми.
Національна риса співідентифікації - і я, і мій син, і мій президент єдине ціле. Ось де-факто те й отримуємо.
Ці три стовпи української ментальності й створюють поле політичних маніпуляцій, яки ми ковтаємо кожні вибори.
Нічого нового наші політики не вигадали.
Влада завжди маніпулює первинними потребами суспільства, питаннями історії, соціальними стандартами та таким іншим.
Однак у поєднанні з нашим менталітетом це перероджується в щось якісно нове, не притаманне жодній іншій країні.
Пройдемося по основним топ-темам.
1. Соціалізм - капіталізм. Дилему, яка виникла на початку 90-х років, упевнено виграв капіталізм. І це не дивно, українцям усе дуже швидко набридає. Надивившись західних кінофільмів, нам теж захотілося купатися у валюті, стати бізнесменами, вдягатись в західні марки та відпочивати на Гавайях.
Фактично того ж самого захотілося й сучасній українській владі, яка в 90-ті формувала власний капітал. Ось вони й вирушили разом із народом назустріч капіталізму.
Одні дійшли, другі... Все йдуть. Так і народжуються політичні міфи.
2. Приватизуємо країну й заживемо краще. Усім сподобалося. Ламати, так з молотка. До речі, теж національна риса українців. Як же ми любимо крайнощі.
Ось і поламали. А збудувати змогли лише мазанку, однак "демократичну". Де ж ти, європейський прагматизм? Ніколи тебе не було в нас в Україні. Мабуть, і не буде.
Однак капіталізм в економічному розумінні теж швидко набрид. Потрібно було запускати нову маніпуляцію.
3. Пограємось в демократію. Чом би й ні? Отримали. А що робити з нею - мало-хто знає.
Хоча стоп, влада точно знає: кращого прикриття для себе важко й придумати, а народ хай побалакає, скільки ж можна все на кухнях та на кухнях, хай говорить уся країна.
4. Свобода слова. На Заході сформувалась як інструмент комунікації між владою й суспільством, для її спонукання до реальної дії. У нас свобода слова стала самоціллю.
Паралельно із цим виникали інші міфи.
Ідея української незалежності, на жаль, так і залишилася ідеєю, бо нам завжди треба кудись йти.
Ось і в 2004 році ми сіли й подумали: куди ж? Відповіді наша еліта дала аж дві: у Європу й у Росію. Обирайте, шановні.
Українці вибрали, навіть не задаючись питанням, а навіщо ми йдемо. Просто йдемо, ну максимум аргументація "європейські зарплати". Ми "інтегруємося".
Фаталізм криється в тому, що отримали поки тільки "європейські ціни".
Розкручується ця тематика не тільки владою, але й інтелігенцією, яка під терміном "європейськість" десь загубила термін "українськість".
Якщо ж серйозно, то концепція євроінтеграції так і не дала нам визначення ролі України в Європі.
Крім стратегічних та економічних інтересів самої Європи в Україні та ролі "розмінної монети" - побачити інше поки що важко. Українські можливості та інтереси, безумовно, є. Тільки ані народові вони не потрібні, ані владі, яка користається в цьому питанні власними.
Поки одні "інтегрувались", інші нам пропонували "єднатись". Це єднання, звичайно, полягало у великій тріаді "Росія-Україна-Білорусь". І тут теж і культурні аспекти, і економічні. Як наслідок - і свої міфи про "дружність народів", і "економічні зв'язки".
Зіграли на слабкості українських східняків, їхньої російськомовності та радянській ностальгії.
Слід зазначити, що народ щиро вірив, і буде вірити в подібні ідеї, бачачи перед собою ілюзію співдружності, навіть не замислюючись, де тут власний український інтерес.
Інтерес еліти бачимо неозброєним оком - бізнес-зв'язки українського й російського капіталу.
Хотілося б побачити, як вони аргументували б подібні ж ідеї, якби цих зв'язків не було.
Культурні питання завжди були топовими для України. Для еліти ж це виключно інструмент відволікання уваги від нагальних проблем економіки. Наш люд хлібом не корми, а розповідай про УПА чи Чорноморський флот - ціни тобі як політику не буде.
З точки зору політичної психології це чистий комплекс національної меншовартості.
Не бачачи й не задовольняючи свої матеріальні проблеми, українцям гріють душу питання культурно-історичні. Таких полюсів два: одні гріють душу колишньою радянською величчю в обличчі Росії, інші смакують трагедії історії.
Для влади це просто політичні канікули, ліцензія на бездіяльність. Для народу - "бальзам на душу".
Інша популярна нині тема: треба робити реформи.
Ось сиділи 20 років, і впало на голову яблуко. Народ тільки "за". Звісно, треба. Будемо робити.
Суть та мета реформ, хтось про неї думав? Сумніваюсь.
Для влади, зрозуміла річ, реформи - це можливість установити свої правила гри. Для народу...
Ілюзія державності. Ось і маємо таке явище як псевдореформізм.
Трагедія в тому, що українська еліта вчиться швидше народу, від цього народ і деградує.
Ми самі копаємо собі могилу. Над нами ніхто не тримає пістолету під час виборів, не спонукає давати/брати хабарі, не примушує купуватися "за гречку".
Виходить, нам так зручно жити?!
Ми завжди, ще з радянських часів, мріяли про правителя, котрий "і сам крастиме й іншим дасть".
Приблизно така логіка діє зараз. І уявити її в якійсь європейській країні, куди ми "йдемо", просто неможливо.
В Україні ніколи ефективно не працювали громадські організації та профспілки, які на Заході виконують функцію збалансування державних та бізнес-інтересів. У нас вони скоріше "кишенькові" організації останніх. Причина - відсутність масовості.
Українцю байдуже.
Він ніколи не піде відстоювати свої права - "суд куплений". Він ніколи не стане кооперуватись в громадські об'єднання - "щоб хтось гроші за мене заробляв". Він ніколи не прийматиме участь у діяльності профспілки - "краще пива поп'ю".
А європеєць буде. І змусить владу чинити зміни.
Українець сидітиме їстиме сало й скаже: "Якось то воно буде".
Віталій Філіповський, політичний аналітик
У чому ж феномен української політичної свідомості?
Те, що жодні вибори не обходяться без політтехнологій, ідеологічних прийомів та масових спроб "промити мозок" населенню - стало зрозуміло всьому світу ще років зі сто тому. Однак країни з розвинутою демократією, сильним громадянським суспільством та елементарною традицією державотворення контролюють ці процеси.
Передвиборчі кампанії перетворюються на конкуренцію ідей, а маніпулятивні технології стримуються активною позицією різних верств суспільства, які чітко знають, що їм потрібно й для чого.
Подібні речі доволі часто називають політичною свідомістю, яка, хочемо ми того, чи ні, базується на національному менталітеті.
В Україні, уже класично, опозиційні сили, громадські діячі й так звана інтелігенція звикли поясняти всі державні та політичні невдачі вадами діючої влади. Мовляв, справа в іменах, а не в глобальному аспекті. А ми, як завжди "білі та пухнасті", прийдемо на допомогу бідній Україні.
Як не дивно, подібна стратегія працює з року в рік, і буде працювати ще довго. Бо українець завжди звик обирати між двома однаковими поросятами, думаючи, що в іншому більше сала.
Насправді ж суспільство само народжує і владу, і політичну еліту. Як казав Ломоносов, "ніщо не звідкіля не береться й нікуди не зникає".
Прийшовши ж до влади, учорашня частина українського соціуму починає чинити з народом так само, як народ чинить між собою. А саме, дотримуючись відомих ментальних українських принципів, які хоч і не є єдиними ознаками нашої нації, але все ж багато в чому її визначають.
"Моя хата з краю". Століттями не втрачає актуальності. Відсутність соціальної єдності на всіх рівнях, від села до парламенту, не дає можливості знайти жодного спільного знаменника.
На рівні суспільства проявляється в соціальному егоїзмі: усе, що мене не торкається напряму, я просто ігнорую.
На державному рівні - мої гроші, моя партія, моя влада. Ось вам і загальновідомі "мої хлопці" та "я й моя команда".
Інертність спостерігається на рівні кожної соціальної групи. Справи пенсіонерів нікого крім них самих не турбують, а на справи підприємців, учителів та лікарів чхати хотіли самі пенсіонери.
Ось і виходить, що горить хата в Миколи, Петро й зі стільця не встане, а завтра вже й сам Петро за відрами бігає.
Ось вона, "українська соціальна єдність", якої ніколи не було, і яку треба формувати. А ми щось чекаємо від влади, котра є нашим же дзеркальним відображенням.
"Не з'їсть, так понадкушує". Легендарна фраза, наслідки якої можна побачити усюди.
На рівні влади все зрозуміло: українці дивуються, як можна було роздерибанити колись потужну ресурсами та потенціалом УРСР за неповні два десятиліття. Однак самі на кожній ланці соціальної взаємодії звикли думати виключно про власний зиск, як правило за рахунок інших.
Саме тому ми розбиваємо кредитні авто, та так полюбляємо "халяву". Ось влада вам її й пропонує, однак уже для власного зиску чинити ту саму "халяву".
Нам потрібно все одразу й за копійки, інакше, ми й двох метрів не пройдемо.
"Якось-то воно буде". Етимологічно десь перетинається з російською "авоською", однак наповнено суто українським сенсом. Важливішим є не стільки виправдання власної бездіяльності, скільки користування ситуацією. І де та суспільна мораль?..
Сьогодні ми все приватизували, а завтра вже розберемося, кредит беремо сьогодні, а якось-то віддамо, Конституцію написали, а як вона працює... Та хай хоч погорить.
Західна забавка - кредитування - цілком сумісне з нашим менталітетом. Головне щось взяти, а інше зростеться саме. Навіщо нам будувати довгострокові плани, краще жити одним днем. Обираємо собі владу, та яка ж нам різниця кого, головне, щоб він був як ми.
Національна риса співідентифікації - і я, і мій син, і мій президент єдине ціле. Ось де-факто те й отримуємо.
Ці три стовпи української ментальності й створюють поле політичних маніпуляцій, яки ми ковтаємо кожні вибори.
Нічого нового наші політики не вигадали.
Влада завжди маніпулює первинними потребами суспільства, питаннями історії, соціальними стандартами та таким іншим.
Однак у поєднанні з нашим менталітетом це перероджується в щось якісно нове, не притаманне жодній іншій країні.
Пройдемося по основним топ-темам.
1. Соціалізм - капіталізм. Дилему, яка виникла на початку 90-х років, упевнено виграв капіталізм. І це не дивно, українцям усе дуже швидко набридає. Надивившись західних кінофільмів, нам теж захотілося купатися у валюті, стати бізнесменами, вдягатись в західні марки та відпочивати на Гавайях.
Фактично того ж самого захотілося й сучасній українській владі, яка в 90-ті формувала власний капітал. Ось вони й вирушили разом із народом назустріч капіталізму.
Одні дійшли, другі... Все йдуть. Так і народжуються політичні міфи.
2. Приватизуємо країну й заживемо краще. Усім сподобалося. Ламати, так з молотка. До речі, теж національна риса українців. Як же ми любимо крайнощі.
Ось і поламали. А збудувати змогли лише мазанку, однак "демократичну". Де ж ти, європейський прагматизм? Ніколи тебе не було в нас в Україні. Мабуть, і не буде.
Однак капіталізм в економічному розумінні теж швидко набрид. Потрібно було запускати нову маніпуляцію.
3. Пограємось в демократію. Чом би й ні? Отримали. А що робити з нею - мало-хто знає.
Хоча стоп, влада точно знає: кращого прикриття для себе важко й придумати, а народ хай побалакає, скільки ж можна все на кухнях та на кухнях, хай говорить уся країна.
4. Свобода слова. На Заході сформувалась як інструмент комунікації між владою й суспільством, для її спонукання до реальної дії. У нас свобода слова стала самоціллю.
Паралельно із цим виникали інші міфи.
Ідея української незалежності, на жаль, так і залишилася ідеєю, бо нам завжди треба кудись йти.
Ось і в 2004 році ми сіли й подумали: куди ж? Відповіді наша еліта дала аж дві: у Європу й у Росію. Обирайте, шановні.
Українці вибрали, навіть не задаючись питанням, а навіщо ми йдемо. Просто йдемо, ну максимум аргументація "європейські зарплати". Ми "інтегруємося".
Фаталізм криється в тому, що отримали поки тільки "європейські ціни".
Розкручується ця тематика не тільки владою, але й інтелігенцією, яка під терміном "європейськість" десь загубила термін "українськість".
Якщо ж серйозно, то концепція євроінтеграції так і не дала нам визначення ролі України в Європі.
Крім стратегічних та економічних інтересів самої Європи в Україні та ролі "розмінної монети" - побачити інше поки що важко. Українські можливості та інтереси, безумовно, є. Тільки ані народові вони не потрібні, ані владі, яка користається в цьому питанні власними.
Поки одні "інтегрувались", інші нам пропонували "єднатись". Це єднання, звичайно, полягало у великій тріаді "Росія-Україна-Білорусь". І тут теж і культурні аспекти, і економічні. Як наслідок - і свої міфи про "дружність народів", і "економічні зв'язки".
Зіграли на слабкості українських східняків, їхньої російськомовності та радянській ностальгії.
Слід зазначити, що народ щиро вірив, і буде вірити в подібні ідеї, бачачи перед собою ілюзію співдружності, навіть не замислюючись, де тут власний український інтерес.
Інтерес еліти бачимо неозброєним оком - бізнес-зв'язки українського й російського капіталу.
Хотілося б побачити, як вони аргументували б подібні ж ідеї, якби цих зв'язків не було.
Культурні питання завжди були топовими для України. Для еліти ж це виключно інструмент відволікання уваги від нагальних проблем економіки. Наш люд хлібом не корми, а розповідай про УПА чи Чорноморський флот - ціни тобі як політику не буде.
З точки зору політичної психології це чистий комплекс національної меншовартості.
Не бачачи й не задовольняючи свої матеріальні проблеми, українцям гріють душу питання культурно-історичні. Таких полюсів два: одні гріють душу колишньою радянською величчю в обличчі Росії, інші смакують трагедії історії.
Для влади це просто політичні канікули, ліцензія на бездіяльність. Для народу - "бальзам на душу".
Інша популярна нині тема: треба робити реформи.
Ось сиділи 20 років, і впало на голову яблуко. Народ тільки "за". Звісно, треба. Будемо робити.
Суть та мета реформ, хтось про неї думав? Сумніваюсь.
Для влади, зрозуміла річ, реформи - це можливість установити свої правила гри. Для народу...
Ілюзія державності. Ось і маємо таке явище як псевдореформізм.
Трагедія в тому, що українська еліта вчиться швидше народу, від цього народ і деградує.
Ми самі копаємо собі могилу. Над нами ніхто не тримає пістолету під час виборів, не спонукає давати/брати хабарі, не примушує купуватися "за гречку".
Виходить, нам так зручно жити?!
Ми завжди, ще з радянських часів, мріяли про правителя, котрий "і сам крастиме й іншим дасть".
Приблизно така логіка діє зараз. І уявити її в якійсь європейській країні, куди ми "йдемо", просто неможливо.
В Україні ніколи ефективно не працювали громадські організації та профспілки, які на Заході виконують функцію збалансування державних та бізнес-інтересів. У нас вони скоріше "кишенькові" організації останніх. Причина - відсутність масовості.
Українцю байдуже.
Він ніколи не піде відстоювати свої права - "суд куплений". Він ніколи не стане кооперуватись в громадські об'єднання - "щоб хтось гроші за мене заробляв". Він ніколи не прийматиме участь у діяльності профспілки - "краще пива поп'ю".
А європеєць буде. І змусить владу чинити зміни.
Українець сидітиме їстиме сало й скаже: "Якось то воно буде".
Віталій Філіповський, політичний аналітик
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Підписатися на:
Дописи (Atom)