Прийнята постанова Верховної Ради №7405 засвідчила не лише відсутність елементарних знань з історії, але й початок офіційного курсу на вибіркове засудження злочинів проти людства - тільки нацистських, але не комуністичних.
статті про українську політику і не тільки
Показ дописів із міткою СРСР. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою СРСР. Показати всі дописи
31.03.11
Допоки мертвий СРСР хапатиме живу Україну - вона не вилізе із могильної ями
Недавно виповнилося двадцятиліття березневого 1991 року референдуму про збереження СРСР. Воно б і не варто було згадувати ту подію, що мала давно піти в історичне небуття, але ж результати того референдуму, як показало відзначення цього ювілею, й досі використовують прихильники відновлення радянської наддержави.
30.03.11
Інфантилізм українського політикуму, або поки народ розділений - доти ним керують інфанти
Нещодавно європейські соціологи звинуватили українців в інфантилізмі. Залишимо це на їхній совісті, зауважимо тільки, що в більшій мірі цей інфантилізм вимушений – не через власне небажання відповідати за власне життя, а через практичну неможливість це зробити.
23.03.11
Червоні прапори - як пам'ять про злочини сталінізму та символ окупаційної комуністичної влади
17 березня 2011 року Житомирська обласна рада прийняла рішення вивішувати червоні прапори на державних установах області у честь свята Перемоги у другій світовій війні.
Замість того, щоб забезпечити гідну старість ветеранам, депутати Житомирської облради, "піаряться" на ветеранах — на спекуляції їхньою пам'яттю і тяжким минулим, котре було далеко не таким безхмарним, як це хотіли показати радянські пропагандисти.
21.03.11
Кілька слів про СеСеСеРофілію
Упродовж останнього року російські телеканали не викликали у мене колишнього сарказму. Після приходу до влади Януковича антиукраїнські настрої там помітно стихли. Тому всі телевізійні версії про події в Росії викликали або жаль (палає Кавказ, що тут вдієш) або, наприклад, поблажливу усмішку. Пам`ятаєте, як Рамзан Кадиров, «чесно» дивлячись в очі журналістам, заявляв, що він бразильським зіркам футболу нічого не заплатив за приїзд і зіграний матч, що вони, мовляв, спокусилися на чеченську гостинність.
Учора вперше за тривалий час подивилася програму «Однако» Михайла Леонтьєва і зрозуміла, що антиукраїнська мовчанка було просто передихом. І що все тільки починається...
Учора вперше за тривалий час подивилася програму «Однако» Михайла Леонтьєва і зрозуміла, що антиукраїнська мовчанка було просто передихом. І що все тільки починається...
20.09.10
Тюнінгована УРСР?
Під час робочого візиту до Німеччини, президента України зустріли пікетом громадсько-активні українці, яким пощастило в той час також перебувати у цій країні. Вони тримали транспаранти з написом "назад в СРСР?" та гасла проти утисків свободи слова і інших громадянських свобод в Україні.
Акція правильна. Та й напис такий можна побачити на різних протестних акціях українців.
Однак виникло одне єдине питання: а чому "назад"?
Чи виходили ми з нього коли не будь взагалі? Чи можна вважати, що, змінивши вивіски, ми змінили суть самої держави? Та й взагалі, чи можна вимагати від тих, кого змалечку вчили прислужувати, одразу стати господарями?..
Усі, хто претендував на роль господаря в радянських колоніальних "республіках", тобто мали свої погляди й виявляли ініціативу, були ліквідовані фізично. Решту готували до ролі рабів головного і єдиного господаря - Сталіна.
Однак Сталін помер, а раби залишились.
Україна отримала свою "незалежність" випадково, внаслідок розвалу Радянської імперії представниками нації рабів. Рабів, які вислужили собі владу, але не знали, що з нею робити.
Нажаль, саме вони й досі визначають політику найбільших республік колишнього союзу, і планомірно ведуть їх до краху...
Свідченням цього стало офіційне визнання Україною того, що вона є правонаступницею СРСР, а тому добровільно взяла на себе виплату частини державного боргу цієї імперії зла. Однак чомусь своєї частини майна - золотовалютних запасів, приміщень посольств, флоту тощо - так і не отримала. Більше того, добровільно віддала іншій, дійсній правонаступниці - Росії - Чорноморський флот і ядерну зброю...
Тому сьогоднішня "Україна" є нічим іншим, як модернізованою УРСР, до якої причепили "тюнінг" у вигляді прапора, герба, гімну та Конституції.
Однак суть її залишилась незмінною - колонія без будь-якого бачення свого майбутнього.
І сьогоднішня "влада" просто повертає цю республіку в "природне" русло - під вплив нашого північного сусіда.
Як справжній успішний господар буде управляти своїм господарством? Він напевне почне з того, що спланує свої дії на кілька років наперед. Сприйматиме й перейматиме позитивний досвід сусідів.
Сам експериментуватиме й удосконалюватиме техніку, механізми, підвищуватиме кваліфікацію персоналу. Гнатиме в шию й каратиме бездарних робітників, ледацюг і крадіїв.
Він примножуватиме свої статки не для того, аби купатись в розкошах і нічого не робити. Успіх його справи - це його самореалізація. Дорогі речі - виключно справа престижу для ділових партнерів. Комфорт - засіб підвищення продуктивності праці. Нічого зайвого.
Він приходить всерйоз і надовго. Тому все, що він робить, робиться якнайкраще. Він за все відповідає особисто.
Якщо ж господарство успадковує людина, яка звикла просто виконувати накази, то це завжди буває не на довго.
Адже раби ніколи не примножують здобутків, а лише насолоджуються здобиччю, поки повністю її не з'їдять. І коли їсти вже нічого - продовжують своє злиденне існування.
Пострадянські республіки досі не "з'їли" остаточно - виключно тому, що представники "нації рабів" натрапили на занадто великий запас "харчів".
І сьогодні ми пожинаємо плоди постколоніальної депресії суспільства. Адже олігархи - представники все тієї ж "нації" - примножують свої статки не внаслідок підвищення продуктивності праці, енергозбереження та переоснащення виробництва. А внаслідок екстенсивного розвитку - поглинання менших підприємств та створення монополій.
Найбільше рабський світогляд змогли прищепити робітникам, селянам, особливо там, де голодомор їх торкнувся найбільше, військовим, партійній номенклатурі КПРС.
Найменше - тим, хто мав хоч якусь самостійність та поле для маневру: інтелігенції, "червоним директорам", комсомольцям, чекістам, "злодіям у законі" та головам колгоспів. Ці представники виявились найбільш успішними. Вони зуміли захопити владу та присмоктатись до тіла республіки, щоб успішно на ній паразитувати.
Ось так і виходить, що Росією править чекіст, Білоруссю - голова колгоспу, а Україною - представники різних ОЗУ.
Невміння керувати згідно визначених правил, хронічна необхідність брехати - усе це призвело до того, що на сьогодні всі владні інституції тюнінгованої УРСР втратили свою легітимність.
Давайте розглянемо факти:
1) в Україні не було створено легітимної більшості. Адже діюча парламентська більшість утворена не депутатськими фракціями, а самими депутатами;
2) "уряд" нелегітимний, оскільки його призначено неконституційною більшістю голосів;
3) "парламент" нелегітимний, оскільки, попри відсутність коаліційної більшості, не був розпущений та переобраний;
4) судова система нелегітимна, оскільки діє відповідно до "закону", ухваленого "парламентом";
5) "президент" нелегітимний, оскільки не відновив конституційність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;
6) органи місцевого самоврядування нелегітимні, оскільки діють понад термін своїх конституційних повноважень;
7) закони нелегітимні, оскільки ухвалені з порушенням Конституції. А саме - пункту, який стосується особистого голосування депутата;
8) блоґери незадоволені, що підписка цього угруповання видаляє повідомлення із щоденників, але беруть якісь зобов'язання перед цією Службою безпеки узурпаторів, яка називає себе "Службою безпеки України";
9) підприємці скаржаться, що податки занадто високі, але продовжують сплачувати - чи ухилятись від сплати - групі рекетирів, які називають себе "Державною податковою адміністрацією";
10) правозахисники скаржаться, що "міністр" внутрішніх справ не збирає громадську раду послухати про порушення прав людини, пишуть "президенту" відкриті листи. Але мовчать про те, що конституційної влади в країні нема;
11) журналісти вимагають зупинити цензуру, але осіб з організованого доброчинного угруповання, яке зайняло урядові будівлі, уперто називають "президентом", "прем'єр-міністром", "міністрами" тощо;
12) опозиція має намір взяти участь у виборах у відповідності з новим "законом", прийнятим цим "парламентом". Але ніхто з депутатів і не подумав скласти мандат на знак протесту проти існування нелегітимного парламенту.
Зараз чи не єдиним легітимним представницким органом кримських татар є меджліс, існування якого вперто не помічає "влада".
По суті, в Україні немає ані президента, ані міністрів, ані депутатів, ані законів. Є лише люди, які себе ними вважають, та люди, які в це вірять.
Ця ситуація є закономірною.
Адже вже в самій Конституції було закладено недієздатність та безвідповідальність усіх органів державної влади.
Президент обирається на всенародному голосуванні, однак ні перед ким не звітується й не відповідає за свої справи. Депутати ВРУ не несуть відповідальності за ухвалені ними закони, а отже, і не зацікавлені в тому, аби ці закони приносили користь державі. Суд формується президентом і ВР, тобто тими, кого цей суд, можливо, буде судити...
З одного боку, це жахливо.
Жити в державі без легітимної влади - значить перебувати в стані постійної нестабільності й хаосу. Нікому вірити й ні до кого звернутись за захистом. Захищатись власноруч - означає порушити "владну" монополію на правосуддя та правоохоронну діяльність, і опинитись під тиском усієї Системи.
З іншого ж - це добре.
Адже на сьогодні ми, українці, маємо всі необхідні юридичні, політичні й моральні підстави для того, аби створити справжню Українську Державу.
Державу, яка визнає себе правонаступницею не колонії УРСР, а великої держави Київська Русь.
Державу, яка стане не об'єктом міжнародної політики, а її суб'єктом, а отже, сама визначатиме цю політику. Словом - державу нашої мрії.
У 91-му році однією з найбільших помилок державотворців, яка й призвела до нинішньої ситуації, стало бездумне оголошення громадянами новоствореної держави всіх, хто проживав на її території на момент проголошення незалежності.
Це сталось добровільно-примусово. Адже не кожен хотів бути її громадянином. І не варто було їх до цього змушувати.
Громадянство - це має бути почесно. Це звання необхідно заслужити. Скласти певні іспити, пройти випробувальний термін. Отримавши громадянство, людина повинна здобути не лише більше прав, але й більше обов'язків. Громадянин повинен мати право голосу й обов'язок захищати свою країну.
Саме такій характеристиці відповідало українське козацтво. Козаками ставали ті, хто хотів бути вільним і був готовий свою волю боронити. Право й обов'язок на Січі перебували в гармонії.
Цю гармонію необхідно відновити.
Нехай вони вважають себе владою. Ми ж знаємо, що це лише ілюзія. Вони існують окремо від нас.
Ми маємо створити державу без них.
Дмитро Сінченко
Акція правильна. Та й напис такий можна побачити на різних протестних акціях українців.
Однак виникло одне єдине питання: а чому "назад"?
Чи виходили ми з нього коли не будь взагалі? Чи можна вважати, що, змінивши вивіски, ми змінили суть самої держави? Та й взагалі, чи можна вимагати від тих, кого змалечку вчили прислужувати, одразу стати господарями?..
Усі, хто претендував на роль господаря в радянських колоніальних "республіках", тобто мали свої погляди й виявляли ініціативу, були ліквідовані фізично. Решту готували до ролі рабів головного і єдиного господаря - Сталіна.
Однак Сталін помер, а раби залишились.
Україна отримала свою "незалежність" випадково, внаслідок розвалу Радянської імперії представниками нації рабів. Рабів, які вислужили собі владу, але не знали, що з нею робити.
Нажаль, саме вони й досі визначають політику найбільших республік колишнього союзу, і планомірно ведуть їх до краху...
Свідченням цього стало офіційне визнання Україною того, що вона є правонаступницею СРСР, а тому добровільно взяла на себе виплату частини державного боргу цієї імперії зла. Однак чомусь своєї частини майна - золотовалютних запасів, приміщень посольств, флоту тощо - так і не отримала. Більше того, добровільно віддала іншій, дійсній правонаступниці - Росії - Чорноморський флот і ядерну зброю...
Тому сьогоднішня "Україна" є нічим іншим, як модернізованою УРСР, до якої причепили "тюнінг" у вигляді прапора, герба, гімну та Конституції.
Однак суть її залишилась незмінною - колонія без будь-якого бачення свого майбутнього.
І сьогоднішня "влада" просто повертає цю республіку в "природне" русло - під вплив нашого північного сусіда.
Як справжній успішний господар буде управляти своїм господарством? Він напевне почне з того, що спланує свої дії на кілька років наперед. Сприйматиме й перейматиме позитивний досвід сусідів.
Сам експериментуватиме й удосконалюватиме техніку, механізми, підвищуватиме кваліфікацію персоналу. Гнатиме в шию й каратиме бездарних робітників, ледацюг і крадіїв.
Він примножуватиме свої статки не для того, аби купатись в розкошах і нічого не робити. Успіх його справи - це його самореалізація. Дорогі речі - виключно справа престижу для ділових партнерів. Комфорт - засіб підвищення продуктивності праці. Нічого зайвого.
Він приходить всерйоз і надовго. Тому все, що він робить, робиться якнайкраще. Він за все відповідає особисто.
Якщо ж господарство успадковує людина, яка звикла просто виконувати накази, то це завжди буває не на довго.
Адже раби ніколи не примножують здобутків, а лише насолоджуються здобиччю, поки повністю її не з'їдять. І коли їсти вже нічого - продовжують своє злиденне існування.
Пострадянські республіки досі не "з'їли" остаточно - виключно тому, що представники "нації рабів" натрапили на занадто великий запас "харчів".
І сьогодні ми пожинаємо плоди постколоніальної депресії суспільства. Адже олігархи - представники все тієї ж "нації" - примножують свої статки не внаслідок підвищення продуктивності праці, енергозбереження та переоснащення виробництва. А внаслідок екстенсивного розвитку - поглинання менших підприємств та створення монополій.
Найбільше рабський світогляд змогли прищепити робітникам, селянам, особливо там, де голодомор їх торкнувся найбільше, військовим, партійній номенклатурі КПРС.
Найменше - тим, хто мав хоч якусь самостійність та поле для маневру: інтелігенції, "червоним директорам", комсомольцям, чекістам, "злодіям у законі" та головам колгоспів. Ці представники виявились найбільш успішними. Вони зуміли захопити владу та присмоктатись до тіла республіки, щоб успішно на ній паразитувати.
Ось так і виходить, що Росією править чекіст, Білоруссю - голова колгоспу, а Україною - представники різних ОЗУ.
Невміння керувати згідно визначених правил, хронічна необхідність брехати - усе це призвело до того, що на сьогодні всі владні інституції тюнінгованої УРСР втратили свою легітимність.
Давайте розглянемо факти:
1) в Україні не було створено легітимної більшості. Адже діюча парламентська більшість утворена не депутатськими фракціями, а самими депутатами;
2) "уряд" нелегітимний, оскільки його призначено неконституційною більшістю голосів;
3) "парламент" нелегітимний, оскільки, попри відсутність коаліційної більшості, не був розпущений та переобраний;
4) судова система нелегітимна, оскільки діє відповідно до "закону", ухваленого "парламентом";
5) "президент" нелегітимний, оскільки не відновив конституційність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади;
6) органи місцевого самоврядування нелегітимні, оскільки діють понад термін своїх конституційних повноважень;
7) закони нелегітимні, оскільки ухвалені з порушенням Конституції. А саме - пункту, який стосується особистого голосування депутата;
8) блоґери незадоволені, що підписка цього угруповання видаляє повідомлення із щоденників, але беруть якісь зобов'язання перед цією Службою безпеки узурпаторів, яка називає себе "Службою безпеки України";
9) підприємці скаржаться, що податки занадто високі, але продовжують сплачувати - чи ухилятись від сплати - групі рекетирів, які називають себе "Державною податковою адміністрацією";
10) правозахисники скаржаться, що "міністр" внутрішніх справ не збирає громадську раду послухати про порушення прав людини, пишуть "президенту" відкриті листи. Але мовчать про те, що конституційної влади в країні нема;
11) журналісти вимагають зупинити цензуру, але осіб з організованого доброчинного угруповання, яке зайняло урядові будівлі, уперто називають "президентом", "прем'єр-міністром", "міністрами" тощо;
12) опозиція має намір взяти участь у виборах у відповідності з новим "законом", прийнятим цим "парламентом". Але ніхто з депутатів і не подумав скласти мандат на знак протесту проти існування нелегітимного парламенту.
Зараз чи не єдиним легітимним представницким органом кримських татар є меджліс, існування якого вперто не помічає "влада".
По суті, в Україні немає ані президента, ані міністрів, ані депутатів, ані законів. Є лише люди, які себе ними вважають, та люди, які в це вірять.
Ця ситуація є закономірною.
Адже вже в самій Конституції було закладено недієздатність та безвідповідальність усіх органів державної влади.
Президент обирається на всенародному голосуванні, однак ні перед ким не звітується й не відповідає за свої справи. Депутати ВРУ не несуть відповідальності за ухвалені ними закони, а отже, і не зацікавлені в тому, аби ці закони приносили користь державі. Суд формується президентом і ВР, тобто тими, кого цей суд, можливо, буде судити...
З одного боку, це жахливо.
Жити в державі без легітимної влади - значить перебувати в стані постійної нестабільності й хаосу. Нікому вірити й ні до кого звернутись за захистом. Захищатись власноруч - означає порушити "владну" монополію на правосуддя та правоохоронну діяльність, і опинитись під тиском усієї Системи.
З іншого ж - це добре.
Адже на сьогодні ми, українці, маємо всі необхідні юридичні, політичні й моральні підстави для того, аби створити справжню Українську Державу.
Державу, яка визнає себе правонаступницею не колонії УРСР, а великої держави Київська Русь.
Державу, яка стане не об'єктом міжнародної політики, а її суб'єктом, а отже, сама визначатиме цю політику. Словом - державу нашої мрії.
У 91-му році однією з найбільших помилок державотворців, яка й призвела до нинішньої ситуації, стало бездумне оголошення громадянами новоствореної держави всіх, хто проживав на її території на момент проголошення незалежності.
Це сталось добровільно-примусово. Адже не кожен хотів бути її громадянином. І не варто було їх до цього змушувати.
Громадянство - це має бути почесно. Це звання необхідно заслужити. Скласти певні іспити, пройти випробувальний термін. Отримавши громадянство, людина повинна здобути не лише більше прав, але й більше обов'язків. Громадянин повинен мати право голосу й обов'язок захищати свою країну.
Саме такій характеристиці відповідало українське козацтво. Козаками ставали ті, хто хотів бути вільним і був готовий свою волю боронити. Право й обов'язок на Січі перебували в гармонії.
Цю гармонію необхідно відновити.
Нехай вони вважають себе владою. Ми ж знаємо, що це лише ілюзія. Вони існують окремо від нас.
Ми маємо створити державу без них.
Дмитро Сінченко
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
23.08.10
Держава Україна: дорослий тінейджер
Корумпована, економічно закута і фінансово нестабільна країна з низьким рівнем людського розвитку - такою бачить Україну світ після 19 років незалежності. Одна її частина ностальгує за СРСР, інша - наполегливо називає себе європейцями і бажає негайно вступити до Євросоюзу.
За 19 років Україна набула всіх зовнішні атрибутів незалежної держави. Залишилося наповнити їх сенсом.
Відповідає країні і портрет її громадянина: українці - серед найбільш нещасливих людей в Європі й найбільш нещасливих у світі (73-е місце в рейтингу з 155 країн). А згідно з опитуваннями, проведеними Центром ім. Разумкова, щасливими в нашій країні почувають себе лише 3,8%. Причин на того багато, одна з них - 78% українців, за статистикою ООН, живуть за межею бідності. При цьому переважна більшість громадян України ніяк не впливають на центральну і місцеву владу, чекають від держави соціального захисту і лише 12,3% вважають, що їх життя залежить від них самих.
Список проблем, що хвилюють "середньостатистичного українця", протягом останніх 19 років мінявся разом з країною. Якщо в ранні 90-ті головною проблемою для більшості громадян був дефіцит, то в кінці 90-х на перший план вийшли заборгованості по пенсіях і зарплатах. Після того, як їх удалося ліквідувати, українців стали непокоїти низькі доходи і високе безробіття. Проте з суспільно-політичних проблем найголовнішою 56,6% співвітчизників вважають все-таки байдужість влади до думки громадян.
Сфера обслуговування
Здавалося б, формально Україна - "країна перемоги демократії": створені всі необхідні для незалежної держави структури і інститути, в країні із завидною регулярністю відбуваються різні вибори, в яких бере участь безліч кандидатів і партій. Проте ці партії, які повинні б відстоювати інтереси частини суспільства, що симпатизує їм, перетворилися на "сферу обслуговування" інтересів певних груп. Що автоматично позначилося і на якості роботи українського парламенту.
"З кожною каденцією парламент стає гіршим, тому що він втратив функції представництва суспільних інтересів і став реалізовувати інтереси кланів", - говорить директор політичних програм Центру ім. Разумкова Юрій Якименко. І ставить всім гілкам української влади спільний діагноз: політична корупція. З ним згоден і директор соціологічних програм Центру ім. Разумкова Андрій Биченко: держапарат в цілому значно більше зайнятий задоволенням своїх інтересів, ніж відповідальністю перед громадянами, які з часів розпаду СРСР так і не зрозуміли, що влада повинна служити їм, а не навпаки.
Ринкові плани
Українська економіка перестала бути плановою, але не до кінця стала ринковою: вже немає соціалістичного планування, та влада все ще регулює ціни. Причинами "недорозвиненого" стану економіки, на думку директора економічних програм Центру ім. Разумкова Василя Юрчишина, є те, що за 19 років в країні не сформована надійна податкова система і центральний банк, до якого була б довіра.
Укупі з відсутністю верховенства права і незахищеним інститутом власності це і виливається в невтішні для України позиції в світових рейтингах, складених міжнародними організаціями: за легкістю ведення бізнесу країна знаходиться на 142-му місці з 183, за простотою сплати податків - на 181-му з 183, а за фінансовою стабільністю займає останнє, 55-е місце. "Всі країни, які переходили від планової економіки до ринкової, пережили шок. Ми цей шок розтягнули на десятки років", - констатує Биченко.
"Половинчасто" оцінює Юрчишин і стан експорту, відзначаючи його "вузьку спрямованість як по структурі, так і по регіонах". Таке ж подвійне ставлення викликають у нього і проекти реформ, де разом з намірами розвивати ринкову економіку в проект податкового кодексу закладається посилення адміністрування. "Я не бачу закладеної там ідеології: чи то це лібералізація, чи то посилення податкової адміністрації і надання їй каральних функцій", - говорить він.
Народжені в СРСР
В цих умовах жителі України стали більше покладатися в ухваленні життєвих рішень на себе. За даними Центру ім. Разумкова, більше чверті громадян вважає, що вони сильно впливають на своє життя. "В багатьох аспектах особисті досягнення відбуваються не завдяки, а всупереч державі", - підтверджує це Юрчишин. Проте в той же час 96,3% населення вважає, що для успішного розвитку країни необхідні державні гарантії соціального захисту!
Биченко бачить в цьому "спадщину" СРСР: "Суспільство мало навчитися жити в кардинально інших умовах, де кожен громадянин повинен робити свій вибір, коли немає генсека ЦК або царя".
Виявляється така "незрілість" і в неготовності приймати "непопулярні рішення": за відсутності "гідного" кандидата на виборах українці частіше голосують за "менше зло", ніж "проти всіх".
Суспільство досі не навчило владу відповідати за свої рішення. Проте Якименко відзначає на цьому шляху помітний прогрес: на його думку, паростки цивільного суспільства закладаються завдяки не лише громадським організаціям, але і соціальним мережам. А ще експерт упевнений в тому, що впливати на ситуацію в країні в критичні моменти може малий і середній бізнес: "Якщо буде великий тиск, вони можуть зробити те ж саме, що зробили в 2004-му - підтримати рух громадського опору".
Втім, остаточно "забути" про роль громадської думки влада не зможе, упевнений Якименко: "Все-таки владі інколи доводиться йти на вибори. Люди підуть на дільниці і кидатимуть бюлетені". Також експерт вважає, що "зариватися до кінця" владі не дає і міжнародне співтовариство, яке "заставляє хоч би формально відповідати на якісь питання і створювати якесь враження", - як мінімум, щоб уникнути блокування іноземних рахунків і проблем з візами. А чи привчать громадяни України владу зважати на їхню думку - залежить лише від них самих.
3 вересня 2003 р.
Леонід Кучма, президент України:
Російські інтелігенти діляться на тих, хто бажає нам успіху у відновленні і розвитку українства, і на тих, хто не бажає нам цього. Це вони сьогодні пишуть, що Україна є "молодшою сестрою" Росії, а її незалежність - так, непорозуміння.
6 грудня 2003 р.
Леонід Кравчук, президент України:
Україна вибрала демократичний шлях розвитку. Безповоротність розпаду Союзу, потреба в зближенні із Заходом усвідомлювали і в Москві. Інакше чим пояснити той факт, що Росія визнала незалежність України в першій десятці країн, навіть випередивши США?
23 серпня 2009 р.
Віктор Ющенко, президент України:
Відновлення нашої держави 24 серпня 1991 року - найбільша перемога нашого народу. Підірвавши комуністичну тоталітарну імперію, вона змінила обличчя всієї Європи і всього світу.
16 липня 2010 р.
Віктор Янукович, президент України:
У складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потужності.
Ніна Кур’ята
Джерела: http://news.finance.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
За 19 років Україна набула всіх зовнішні атрибутів незалежної держави. Залишилося наповнити їх сенсом.
Відповідає країні і портрет її громадянина: українці - серед найбільш нещасливих людей в Європі й найбільш нещасливих у світі (73-е місце в рейтингу з 155 країн). А згідно з опитуваннями, проведеними Центром ім. Разумкова, щасливими в нашій країні почувають себе лише 3,8%. Причин на того багато, одна з них - 78% українців, за статистикою ООН, живуть за межею бідності. При цьому переважна більшість громадян України ніяк не впливають на центральну і місцеву владу, чекають від держави соціального захисту і лише 12,3% вважають, що їх життя залежить від них самих.
Список проблем, що хвилюють "середньостатистичного українця", протягом останніх 19 років мінявся разом з країною. Якщо в ранні 90-ті головною проблемою для більшості громадян був дефіцит, то в кінці 90-х на перший план вийшли заборгованості по пенсіях і зарплатах. Після того, як їх удалося ліквідувати, українців стали непокоїти низькі доходи і високе безробіття. Проте з суспільно-політичних проблем найголовнішою 56,6% співвітчизників вважають все-таки байдужість влади до думки громадян.
Сфера обслуговування
Здавалося б, формально Україна - "країна перемоги демократії": створені всі необхідні для незалежної держави структури і інститути, в країні із завидною регулярністю відбуваються різні вибори, в яких бере участь безліч кандидатів і партій. Проте ці партії, які повинні б відстоювати інтереси частини суспільства, що симпатизує їм, перетворилися на "сферу обслуговування" інтересів певних груп. Що автоматично позначилося і на якості роботи українського парламенту.
"З кожною каденцією парламент стає гіршим, тому що він втратив функції представництва суспільних інтересів і став реалізовувати інтереси кланів", - говорить директор політичних програм Центру ім. Разумкова Юрій Якименко. І ставить всім гілкам української влади спільний діагноз: політична корупція. З ним згоден і директор соціологічних програм Центру ім. Разумкова Андрій Биченко: держапарат в цілому значно більше зайнятий задоволенням своїх інтересів, ніж відповідальністю перед громадянами, які з часів розпаду СРСР так і не зрозуміли, що влада повинна служити їм, а не навпаки.
Ринкові плани
Українська економіка перестала бути плановою, але не до кінця стала ринковою: вже немає соціалістичного планування, та влада все ще регулює ціни. Причинами "недорозвиненого" стану економіки, на думку директора економічних програм Центру ім. Разумкова Василя Юрчишина, є те, що за 19 років в країні не сформована надійна податкова система і центральний банк, до якого була б довіра.
Укупі з відсутністю верховенства права і незахищеним інститутом власності це і виливається в невтішні для України позиції в світових рейтингах, складених міжнародними організаціями: за легкістю ведення бізнесу країна знаходиться на 142-му місці з 183, за простотою сплати податків - на 181-му з 183, а за фінансовою стабільністю займає останнє, 55-е місце. "Всі країни, які переходили від планової економіки до ринкової, пережили шок. Ми цей шок розтягнули на десятки років", - констатує Биченко.
"Половинчасто" оцінює Юрчишин і стан експорту, відзначаючи його "вузьку спрямованість як по структурі, так і по регіонах". Таке ж подвійне ставлення викликають у нього і проекти реформ, де разом з намірами розвивати ринкову економіку в проект податкового кодексу закладається посилення адміністрування. "Я не бачу закладеної там ідеології: чи то це лібералізація, чи то посилення податкової адміністрації і надання їй каральних функцій", - говорить він.
Народжені в СРСР
В цих умовах жителі України стали більше покладатися в ухваленні життєвих рішень на себе. За даними Центру ім. Разумкова, більше чверті громадян вважає, що вони сильно впливають на своє життя. "В багатьох аспектах особисті досягнення відбуваються не завдяки, а всупереч державі", - підтверджує це Юрчишин. Проте в той же час 96,3% населення вважає, що для успішного розвитку країни необхідні державні гарантії соціального захисту!
Биченко бачить в цьому "спадщину" СРСР: "Суспільство мало навчитися жити в кардинально інших умовах, де кожен громадянин повинен робити свій вибір, коли немає генсека ЦК або царя".
Виявляється така "незрілість" і в неготовності приймати "непопулярні рішення": за відсутності "гідного" кандидата на виборах українці частіше голосують за "менше зло", ніж "проти всіх".
Суспільство досі не навчило владу відповідати за свої рішення. Проте Якименко відзначає на цьому шляху помітний прогрес: на його думку, паростки цивільного суспільства закладаються завдяки не лише громадським організаціям, але і соціальним мережам. А ще експерт упевнений в тому, що впливати на ситуацію в країні в критичні моменти може малий і середній бізнес: "Якщо буде великий тиск, вони можуть зробити те ж саме, що зробили в 2004-му - підтримати рух громадського опору".
Втім, остаточно "забути" про роль громадської думки влада не зможе, упевнений Якименко: "Все-таки владі інколи доводиться йти на вибори. Люди підуть на дільниці і кидатимуть бюлетені". Також експерт вважає, що "зариватися до кінця" владі не дає і міжнародне співтовариство, яке "заставляє хоч би формально відповідати на якісь питання і створювати якесь враження", - як мінімум, щоб уникнути блокування іноземних рахунків і проблем з візами. А чи привчать громадяни України владу зважати на їхню думку - залежить лише від них самих.
3 вересня 2003 р.
Леонід Кучма, президент України:
Російські інтелігенти діляться на тих, хто бажає нам успіху у відновленні і розвитку українства, і на тих, хто не бажає нам цього. Це вони сьогодні пишуть, що Україна є "молодшою сестрою" Росії, а її незалежність - так, непорозуміння.
6 грудня 2003 р.
Леонід Кравчук, президент України:
Україна вибрала демократичний шлях розвитку. Безповоротність розпаду Союзу, потреба в зближенні із Заходом усвідомлювали і в Москві. Інакше чим пояснити той факт, що Росія визнала незалежність України в першій десятці країн, навіть випередивши США?
23 серпня 2009 р.
Віктор Ющенко, президент України:
Відновлення нашої держави 24 серпня 1991 року - найбільша перемога нашого народу. Підірвавши комуністичну тоталітарну імперію, вона змінила обличчя всієї Європи і всього світу.
16 липня 2010 р.
Віктор Янукович, президент України:
У складі Радянського Союзу, хай і в умовах обмеженого суверенітету, Україна заклала основи економічної і культурної потужності.
Ніна Кур’ята
Джерела: http://news.finance.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Підписатися на:
Дописи (Atom)