Леонід Млєчин – один з небагатьох російських журналістів, чиє ім`я асоціюється з незалежною пресою. Політичний оглядач компанії «ТВ Центр», Млєчин активно пише документальну і художню прозу, знімає фільми і є частим гостем радіостанції “Эхо Москвы”. Після того, як на російському телебаченні вийшли його документальні картини "Червоний монарх" і “Спадкоємець престолу” про Кім Ір Сена і Кім Чена, північнокорейські власті офіційно засудили Млєчина до страти.
В інтерв`ю УНІАН Леонід Млєчин розповів про своє бачення російсько-українських відносин.
Леоніде Михайловичу, посол РФ в Україні Михайло Зурабов заявив, що українці й росіяни – це один народ. Ви поділяєте його думку?
Вибір нашого нинішнього посла в Україні вкрай невдалий. Ця людина залишила дуже погане враження на посту міністра РФ і, м`яко кажучи, не користується симпатією серед нашого народу. Я був дуже здивований таким вибором його в ролі посла. Який сигнал Росія подає Україні відправляючи їм політика, який був змушений залишити пост, тому що викликав просто масові обурення в нашому суспільстві?
Росія й Україна – це дві різні держави, росіяни й українці – це два різні народи. Інша справа, що ми перемішані. Величезна кількість українців живе в Росії. Ти, власне кажучи, ніколи й не дізнаєшся, що це українець. Багато вже й говорять без фрикативного “х”.
Не потрібно плакати за радянськими часами, закликати до створення союзної держави, що насправді нікому й не потрібно. Потрібно прагнути того, чого досяг ЄС.
Коли ми з оператором вперше їхали з Франції до Бельгії, я знав, що кордонів у них немає, але думав, адже щось є, давай знімемо. Але ми проїхали і не знайшли нічого. Десь на карті кордон є, а в житті – ні.
На практичному рівні – це чудова річ. Я приїжджаю до вас у Київ, не пред`являючи ніяких документів, ви приїжджаєте до нас у Москву – немає ані митниці, ані паспортного контролю. У Києві й Москві свої уряди й парламенти, посли і чиновники, але для мене це не має значення, якщо я можу вільно поїхати до Чернігова або Керчі, влаштуватися там на роботу і почуватися як удома. Ось до чого треба прагнути.
А ми прагнемо, щоб так само просто можна було їздити не тільки до Москви, а до Парижа або Лондона.
Ну зрозуміло! Там же люди собі це налагодили. І в нас у Росії йде розмова про безвізовий режим із ЄС вже роками. Але тут (в Україні – Авт.) ми можемо досягти більшого.
Україна є й буде незалежна. І дай Бог їй щастя й процвітання.
Але чомусь Росія хоче дружити з Європою, і в той же час їй дуже не подобається, коли йдеться про дружбу України з Європою.
Це все рудименти старого Союзу, коли Україна була провінцією, яка мала виконувати те, що вирішать у Москві. І ніяк не можливо це подолати. Таке ставлення до всіх колишніх республік СРСР, протекційно-зарозуміле. Ця позиція – причина наших проблем із країною Україною. Ніяк люди не можуть примиритися, що Україна - самостійна незалежна держава. Сподіваюся, що молоде покоління виросте без цих дурощів.
Я вважаю, що Україна для нас сьогодні – найважливіший зовнішньополітичний партнер. Не США, не Німеччина, а Україна. Це наш сусід, велика країна, у нас такі тісні зв`язки, і треба, щоб ці тісні зв`язки були причиною не проблем, а процвітання.
З приходом нової влади в Україні політеліта наших обох країн активно заговорила про потепління відносин і відновлення “міцної дружби”. Але наслідки різкої відлиги часто бувають плачевними. Чим закінчаться наші “поцілунки”, як висловився Зурабов?
У нас дійсно зараз є відчуття ейфорії. Я сумував останні роки, відчувалося вже якесь вороже ставлення до України.
Головне питання стоїть у тому, щоб практично реалізовувати і покращувати наші взаємини. А тут – ступор. Тому що Росія нічого особливого запропонувати не може, окрім якихось елементарних проектів з газом. Та й сама російська економічна модель, м`яко кажучи, далеко не ідеальна.
В одному з інтерв`ю Ви сказали, що якби в історії Росії не було Сталіна, РФ би сьогодні процвітала. А якби не було Путіна?
Якби не було Путіна, то політично – обстановка була б ліберальніша. Я би голосував у 2000 році за Примакова (хоча його багато хто боїться - і необгрунтовано). Думаю, він би правив 4 роки. Потім прийшла б інша людина. І люди б звикли до того, що обрання президента – це нормальний процес: президент прийшов до влади, пройшов його термін і він пішов.
Дуже швидкого економічного розвитку все одно не відбулося б. Просто свобода дискусій запропонувала би більше варіантів. Насправді, ми заручники свого багатства: уявляєте, якщо у тебе з-під землі б`є фонтан нафти.
Але він же вичерпається...
Так, але це ж буде потім. А навіщо мені думати про те, що буде потім – мене ніхто до цього не підштовхує, я сам собі господар.
Ви говорили про те, що слова “вибори”, “політична партія”, “виборча кампанія” мають певний сенс, але тільки не в РФ. А чи можливий для Росії демократичний шлях розвитку?
Всі країни пройшли цей шлях. Ніякої приреченості не існує. Он які держави з яким жорстким режимом прийшли врешті-решт до розвиненої демократії. І Росія неминуче до цього прийде.
Коли?
Не знаю. Є фахівці з минулого. Фахівців з майбутнього немає (сміється).
Але ви прогнозуєте, що в 2012 році Путін знову стане президентом...
Якщо захоче. Якщо він захоче стати президентом в 2012 році – країна за нього проголосує.
В особі нової влади в Україні журналісти бачать спроби обмежити свободу слова, ввести цензуру. Для Росії ця проблема не нова. Як не допустити згортання демократичних свобод?
Я не знаю, як цього можна не допустити на пострадянському просторі. На жаль, є всі передумови для того, щоб запанував жорсткий режим. Люди звикли підкорятися. Їм ще нічого не сказали, а вони вже автоматично шикуються. Коли Горбачову говорили: “Та проявіть жорсткість”, він відповідав: “Як легко в одну хвилину проявити таку жорсткість, що ви потім і слова не скажете”.
На чому тримається незалежна преса Росії?
Незалежна преса Росії доволі невелика. Вона тримається на приватному капіталові. Влада розуміє, що це необхідно, нехай навіть в обмежених масштабах. У нас є декілька більш вільнодумних телеканалів. Але є й страх перед телебаченням. Владі здається, що телебачення має такий вплив, що це настільки потужний інструмент, що його не можна залишити без нагляду: хто-небудь підхопить і займе твоє місце. Це помилка. Не телебачення визначає настрій суспільства.
А що тоді? Хто формує громадську думку?
Громадської думки в нашій країні немає. Громадська думка – це функція від знання. Ну яке у мене може бути думка про квантову механіку, якщо я про неї нічого не читав? Хоча може, звичайно, бути.
На кшталт “не читав, але засуджую”?
Ну так.
Тому говорити про громадську думку в Росії не можна. Є сума уявлень, повір’їв, сталих міфів, які заповнюють цей духовний простір. Вони й визначають поведінку людей. Але вони досить суперечливі.
У нас була історія з “приморськими партизанами”. Декілька бандитів почали вбивати міліціонерів і розповідати, що вони мстяться за міліційне беззаконня. І суспільство їх підтримало. Це ті самі люди, які голосують за Путіна або за Медведєва. Їх бажання й готовність підтримати владу поєднується в їх душі з глибокою ненавистю до влади, недовірою і готовністю узятися за кілок і піти їх трощити. І це характерно для історії Росії. Громадянська війна. Одні і ті самі люди спочатку служать імператорові, потім – більшовикам, а трохи щось хитнулося – вони за гвинтівку, в ліс і повстають цілі губернії просто проти всякої влади.
У людей відсутнє уявлення про реальну світобудову. У голові в російської людини, яка значною мірою залишається радянською, жахлива каша.
Патріарх Кирил збирається в липні до України. І йому не хочеться їхати по вулиці імені Мазепи в Києво-Печерську Лавру, відбудовану гетьманом...
Сьогодні історична наука, у тому числі й російська, абсолютно по-іншому оцінює діяльність Мазепи, вже не називає його зрадником, розуміючи всю складність ситуації, у якій він опинився і т.д. Просто я підозрюю, що ці історичні роботи дійшли не до всіх. Це складно вилучити з масової свідомості.
Але ж Патріарх – це не представник маси...
Але ж навіть найвищі живуть у тих самих міфах, що й інші. Своїх міфів немає – одні на всіх (сміється).
Анна Ященко
статті про українську політику і не тільки
