Натомість 19 років української незалежності остаточно оформили феномен української політичної бутафорії. Замість державників маємо демагогів, замість політиків лицемірів, а замість суспільства - аморфну закомплексовану масу.
Сьогодні, оцінюючи стан розвитку країни та взагалі систему політичних та стратегічних координат нашої держави, ми можемо проводити масу аналогій та іронізувати.
Але маємо визнати - країна ходить по колу. Оформивши державність та створивши всі атрибути власної самостійності, ми прикрились красивими деклараціями.
А сам державний процес так і застряг на 1991 році.
З року в рік, країна живе "від виборів до виборів". Між суспільством та владою побудувався величезний бетонний паркан. Концепція розвитку держави повністю відсутня. А рядовий громадянин більше нагадує працівника "макаронної фабрики".
Подібний стан дуже легко пояснюється комплексною хворобою української держави - системною дисфункцією кожного її суб'єкта. Вона проявляється не тільки в корупції та непрофесійності. Не тільки у відсутності політичної культури, ідеології, політичної конкуренції, національної ідеї і всього іншого, що в нас дуже любить обговорювати вітчизняний істеблішмент.
Все це насправді побочні ефекти більш глобальної проблеми - концептуальної кризи ідей.
Українська політика завжди вбиває своїм просто неймовірним рівнем міфологізації. У нас світ реальний знаходиться зовсім в іншому вимірі, ніж світ передвиборчий. Все це створює оазис політичного маразму, який в сукупності стимулюється і елітою, і суспільством, і в якому ми й перебуваємо останні роки.
Джерело - нерозуміння того, що сьогодні насправді потрібно країні. Замість цього - театралізація української політичної традиції "все і ні про що".
В чому суть цього?
В неправильній розстановці акцентів та відсутності порядку денного для держави. До речі, такий "порядок" насправді існує серед суспільства, просто подавляється особливостями ведення сучасної політики.
Так що сьогодні не потрібно країні?
1. Країні не потрібне вічне політичне протистояння.
Замість нескінченного передвиборчого процесу, котрий насправді є виключно інструментом для вибору влади, треба нарешті почати працювати всім: і тим хто виграв, і тим хто програв.
Нагнітання та відверті заклики до протистояння після виборів є нічим іншим, ніж саботуванням.
Лейтмотив - зробити вибори справді легітимним способом передачі влади і навчитись з цим миритися.
2. Країні не потрібні політичні агітки.
Країні потрібна комплексна концепція розвитку.
Цікавою особливістю всіх виборів в Україні є неспроможність політичної еліти генерувати комплексні ідеї, на які може орієнтуватись суспільство. Ми продовжуємо обирати обличчя замість плану дій. І завдання всіх - від опозиціонерів до журналістів, громадських діячів та громадян - вимагати саме цього.
Лейтмотив - звернути увагу на стратегічні речі необхідні державі.
3. Країні не потрібне політичне шоу.
Градус політичної напруженості та загальної політизації населення в Україні вимірюється не боротьбою ідеологій, підходів та програм, а наявністю політичних "фішек", піар-ходів та атрибутики. Ці "фішки" перетворюють перегляд політичних новин не на отримання інформації про стан державних справ, а на перегляд "Санта Барбари".
Країні потрібна здорова політична дискусія, а не ток-шоу провокаційного, чи агітаційного типу.
Лейтмотив - вивести вітчизняну політику з комедійного жанру.
4. Країні не потрібні міфи.
Кредити МВФ, домовленості з Росією, євроінтеграція, політична реформа, соціальне забезпечення - всі ці і інші сфери сучасного життя є просто епіцентром політичної міфології, котрою вони окутуються вітчизняною елітою.
Жодна державна позиція в Україні не є віддзеркаленням її справжньої сутності. Будь-яка інформація де-факто є технологією.
Як суспільству орієнтуватись в питаннях, котрі безпосередньо впливають на долю країні, однак настільки завуальовані, що дати їм адекватну оцінку просто неможливо? Відповідь: журналісти, опозиціонери та експерти - станьте нарешті фільтром в цьому питанні і соціально зорієнтуйте власну діяльність!
Лейтмотив - добитися адекватного і об'єктивного тлумачення інформації.
5. Країні не потрібний розкол.
Пролонгація протистояння українського суспільства на основі історичних, культурних, соціально-економічних та інших мотивів - є нічим іншим як політичною технологією, яка вигідна різним політичним силам. Країні потрібна єдина держава об'єднана спільним майбутнім.
Лейтмотив - створення суспільного консенсусу та єдності країни.
6. Країні не потрібна "дута" демократія.
Чим більше ми говоримо про демократію, тим менше суспільство розуміє її справжню суть - надання можливості кожній людині самореалізуватися в своїй державі. Для досягнення цього принципу кожна країна потрібна виокремити власну національну модель демократії, а не займатись копіюванням досвіду тих країн, де вона добилась успіху. В цих країнах - свої умови, свої можливості, і, що найголовніше, своє суспільство.
Тому одним з напрямків пошуку національної ідеї має стати пошук "ключика" до українського суспільства. Всі інші аспекти демократії не мають нічого спільного з народовладдям, і є інструментом для чинення політичного хаосу.
Лейтмотив - виокремлення власних соціальних, політичних та економічних цінностей, що відповідають саме Україні.
7. Країні не потрібна "ручна" або неадекватна опозиція.
Проблеми опозиції завжди були топовими для України. До речі, незрозуміло чому, чи то через її нібито соціальну значимість, чи то, що більш ймовірно, через розподіл політичного ресурсу. Через це прецеденти продовження політичної "війни" після виборів та деструктив в опозиційних лавах стали доволі нормальним явищем для опозиції, байдуже якого кольору.
В той самий час російських варіант лояльної опозиції виглядає для України кінцем політичної конкуренції.
Країні потрібна опозиція, яка здатна протистояти владі в ідеологічному та професійному вимірі, захищати національні інтереси та створювати реальну альтернативу, відстоюючи її в регіонах, органах державної влади, громадських організаціях. Інструменту для цього більш ніж достатньо. А користі буде набагато більше ніж від красномовства з революційними закликами на усіляких ток-шоу
Лейтмотив - добитися політичної стабільності та здорової політичної конкуренції.
8. Країні не потрібні "сильні" політики.
Популярна останнім часом тематика "сильної руки" лякає своєю авторитарністю та самосудом.
Більшість політиків, гонячись за порадами власних технологів, абсолютно спотворено розуміють суспільні настрої.
Запит є. Але не на "сильну руку", а на "компетентну та справедливу голову", де рішучість та воля заміняє силу, а фах - повноваження. На жаль, цей суспільний меседж так і залишився незрозумілим для сучасної політичної еліти.
Лейтмотив - добитися адекватного сприйняття суспільних запитів, а не маніпулювання ними.
9. Країні не потрібні радикали.
Підвищення політичного градусу в суспільстві обумовило появу величезної кількості агресивних на радикальних рухів, які начебто в інтересах "ідеї" створюють ще більше напруження серед населення. Для Украйні немає різниці хто саме ці радикали. Вони є з обох політичних таборів, і однаково шкідливі для країни.
Країні потрібні патріоти. Пріоритетами мають бути не політичні бонуси, а перспективна зважена позиція.
Лейтмотив - підвищення цінності державної стабільності та усвідомлення власної відповідальності.
10. Країні не потрібні "жовті" журналісти, продажні експерти та меркантильні бізнесмени.
А також всі інші, хто створює комунікацію між суспільством і владою. Фактично всі вони є носіями національного політичного колориту, бо на їхніх плечах лежить функція формування суспільної думки.
Країні потрібна відповідальність.
Лейтмотив - добитися об'єктивності суспільної думки та рівня інформованості населення.
11. Країні не потрібен пасивний громадянин.
Матеріальні проблеми та розчарування зробили більшість українців хоч і заполітизованими, однак абсолютно безініціативними. Цьому причина - зневіра у власних силах та соціальній справедливості.
Країні потрібне активне суспільство, готове до діалогу та контрою над владою. Ось і працюйте, профспілки, на суспільні об'єднання, все в ваших руках...
Лейтмотив - навчитися захищати свої права.
Цей список насправді можна продовжувати на нескінчену кількість знаків. І кожен з них буде доцільним. Однак, з усіх цих тез та лейтмотивів можна виділити найголовніший - заставити працювати всіх і все, що є важливим для держави. І, що не менш важливе - поставити правильні акценти.
Годі займатися ілюзорною демагогією, що панує останні 19 років. Час ставити та виконувати дійсно держані завдання.
P.S. Розумію, що у великої частини аудиторії після прочитання статті виникне доволі справедливе дорікання, мовляв, нездійсненно та утопічно. А в українських реаліях, мабуть, неможливо.
У статті наведено багато сфер суспільного життя, і кожен з читачів може знайти себе в цьому замкненого колі, яке створює систему.
Як відомо, щоб коло розірвалось, достатньо надірвати бодай одну його ланку. І саме в цей момент мені згадалася інша системна хвороба українців - масовий скепсис, який заважає рухатись вперед.
Так що, будемо і далі гратися, чи почнемо працювати?
Віталій Філіповський, політичний аналітик
Слідкувати за новими дописами
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
