Мотивацією для змін була прог олошена економія коштів, що, звичайно, не відповідає дійсності, оскільки левова частина бюджетних витрат йдуть не на районні ради, а на державні адміністрації, які нікуди не зникають.
Районні ж ради і так мали обмежену компетенцію та були, переважно, бутафорськими органами самоврядування. Із вагомих повноважень у них було лише ухвалення районних бюджетів та обрання власного керівництва.
Але за умови тотальної дотаційності районні бюджети були фікцією, тому, в принципі, особливо шкодувати за самоуправлінням у такому вигляді, як воно існувало у київських районах, не доводиться.
Але не може не турбувати наступне. У результаті ухвалення змін до закону про столицю міська влада повністю виводиться за межі контролю з боку громадськості (навіть теоретичного та умовного) та підкорюється зовсім іншій, бюрократичній логіці формування та функціонування.
Наприклад, раніше главою райдержадміністрації міг стати лише голова відповідної райради. Це, принаймні, накладало певні обмеження на "протягування" потрібних людей. Тепер же главою може бути призначений будь-хто, навіть якщо до цього дня він свого району не бачив жодного дня.
Крім того, тепер глава районної адміністрації (так само як і її бюрократичний апарата) відповідають лише перед тими, хто їх призначив - перед президентською канцелярією.
А характер персональної відповідальності у світі політики відіграє першочергове значення для подальших дій. Кому політик завдячує своєю посадою, хто може його у будь-який момент зняти - перед ним він і буде "вслуговуватися" максимальним чином.
Згідно з Конституцією глав районних державних адміністрацій призначає президент, однак ні в кого не має найменших ілюзій, що глава держави персонально підбирає кадри для усіх посад - значна частина питань вирішуються де факто саме у президентській адміністрації. Остання, як відомо, є органом, діяльність якого не регулюється ні конституцією та законами, але саме вона відіграє ключову роль у формуванні місцевої влади.
Так от, нова районна київська влада буде повністю (і при чому офіційно) залежати саме від президентської канцелярії.
Уявімо собі цю структуру.
Президент призначає керівництво власної адміністрації, яке формує власний апарат і визначає місцеву владу. Громада конкретного району у такій бездоганній схемі - зайва. Висловлюючись більш простою мовою - районній владі буде все одно, що про неї думають мешканці ввіреного їй регіону. Головне, щоб у президентській канцелярії були задоволені.
У що це виллється на практиці? Уявімо собі ситуацію: у місцевій адміністрації наявні певні кошти, які можна витратити на ремонт доріг, комунікацій, закупівлю парт у школи тощо. А можна, наприклад, "відмити" через фонди, і "презентувати" потрібним та високопоставленим людям, які зможуть "замовити за них слівце".
Як буде діяти справжній та досвідчений бюрократ, коли його посада жодним чином не залежить від думки громади але повністю - від думи бюрократів вищого рівня? Питання, очевидно, риторичне.
У Києві вибудовується чудова та досконала бюрократична система, повністю замкнена та відгороджена від усіх залізобетонним парканом. Залишилося ще почепити оголошення "чужі тут не ходять", для того, щоб завершити картину.
Як можуть впливати на все це громадяни, якщо новопризначена районна влада не впорається з своїми обов'язками? Звертатися з листами до президентської адміністрації? Писати гнівні листи на парканах? Влаштовувати акції самоспалення? У будь-якому випадку, слухати їх ніхто не зобов'язаний - це називається "адміністративна реформа по-українські".
Можливо, саме так у свідомості наших реформаторів виглядає майбутнє України як ідеальної феодальної держави. У чому ознака феодалізму? За феодального принципу організації влади, місцевий правитель відповідає перед своїм "сюзереном" (а не перед "черню"), і подібний принцип з успіхом впроваджується в Україні.
Треба віддати належне, час для "реформи" обрано найоптимальніший. Тепер, коли кияни максимально розчаровані власним некомпетентним та корумпованим самоврядуванням, можна без особливих проблем впровадити будь-які зміни.
Але дарма сподіватися, що якщо замість корумпованого депутата посадити бюрократа, то це призведе до тотального долання корупції. Навпаки, загальновизнано, що посилення бюрократизації апарату призводить до зростання корупції - у надзвичайно ускладнених управлінських схемах значно легше ховати порушення.
Чи треба було розганяти корумповані райради? Мабуть, треба. Але, це не означає, що необхідно скасовувати самоврядування взагалі. Якщо прибираєте одну форму участі громади у управлінні району - дайте іншу, дайте можливість хоч якось впливати на управління, інакше у результаті замість корупції ми одержимо корупцію астрономічних масштабів.
Мало того що заміщення самоврядування бюрократією порушує права громад, воно, крім того, просто неефективне.
Бюрократ - у своїх діях завжди думає про власне місце, а політик - про електоральну підтримку та можливість переобрання. Політик так чи інакше змушений щось робити у своєму окрузі (нехай, навіть, і купуючи виборців), а бюрократу виборці - це лише зайва турбота, від якої бажано швидше спекатися.
Забюрократизоване управління - неефективне. Воно просто не може виконувати свої безпосередні функції, бо орієнтоване на зовсім інші цілі. І коли підуть розмороження тепломагістралей, купи сміття на вулицях та холодні кабінети шкіл - це буде зрозумілим усім.
Тому те, що відбувається у Києві, це жодним чином не реформа. Влада пішла найпростішим шляхом - обмеження самоврядування. Найближчий час покаже, наскільки така практика пошириться по інших регіонах України.
Якщо така схема управління, яка впроваджується в столиці, є початком широкомасштабної "адміністративної реформи", то це дозволяє змалювати собі повну картину про те, хто і як буде "реформувати" Україну у подальшому.
Петро Олещук
Слідкувати за новими дописами
| Джерела: http://kiev.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Немає коментарів:
Дописати коментар