Один - держава, яка дана нам богами. Її ціллю неодмінно має бути прагнення повернутися в минуле, до кращих, ідеальних часів, коли існували якісь первісні неспотворені й істинні сокровенні знання.
І другий - держава, яка виникає внаслідок свідомої волі її громадян. Її функцією та завданням є регулювання відносин між ними. Держава покликана вберегти їх від споконвічної "боротьби всіх проти всіх", за Томасом Гобсом, і має дотримуватися умов "суспільного договору".
Є, правда, ще одна точку зору на походження держави, яка розглядає її як еволюційне утворення, здатне до самостійного розвитку й вдосконалення.
Але на разі - не про це.
Реальність. Що маємо?
Для того, щоб вірити в державу, яка володіє якимись споконвічними сокровенними знаннями, прагнути до відтворення колишнього раю, - треба вірити й у те, що правителі наші походять від самих Богів.
Саме так і було в давнину. Саме для того Росія й прив'язала до себе українське православ'я - щоб ставши його єдиною правонаступницею, оголосити свого царя нащадком самого Христа й стати, таким чином, новим "Третім Римом".
Україна ж, втративши зі смертю нащадків Данила Галицького останніх із представників "княжих родів", уже не змогла претендувати на якусь значиму роль у світовій політиці тих часів. Тому й виявилася Україна територією, роздертою з-поміж імперій.
У наші часи така віра вже й не настільки потрібна.
Однак наявність еліти, здатної претендувати на відповідну роль у державі - обов'язкова. Еліти, яка б знала що і як робити, яка б мала здібності до управління державою.
Її немає.
Тому хочемо чи не хочемо, але вихід у нас один - будувати державу за принципами демократії, опираючись на волю народу. Державу, покликану дотримуватися умов суспільного договору.
Народ як суб'єкт політики
Проте щоб стати суб'єктом такого договору, народ спершу повинен усвідомити себе й свої цілі.
Тому в історичному масштабі, щоб дозріти до ідеї політичної влади як влади народу, вочевидь мусів пройти певний період.
І якщо колись у світі правили одні тільки "нащадки богів", то згодом почало ставати все більше й більше демократій.
Разом із тим поняття "народу як суб'єкта" не так залежить від якихось зовнішніх чинників. Воно більш відображає його власне світосприйняття, цю його здатність бути суб'єктом.
Кожен із нас навіть протягом одного дня десятки разів може бути і суб'єктом, і об'єктом зовнішніх по відношенню до нього подій. Коли людина здатна керувати процесами, які з нею відбуваються, говорять про неї як про суб'єкта. Коли ні - як про об'єкта.
В соціальній психології існує навіть поняття внутрішнього чи зовнішнього "локусу контролю", введене Джоном Роттером. Вважається, що внутрішній локус контролю більш сприятливий для розвитку людини. Адже тоді вона здатна покладати відповідальність за наслідки власних вчинків на себе - а тому й може щось змінити у своєму житті.
Але, на жаль, це не завжди так.
Іноді внутрішній локус контролю, навпаки, може відігравати й різко негативну роль - тоді, коли людина починає винити себе в тому, що їй насправді непідвласне, що від неї не залежало.
Це має певний сенс - якщо щось стає наслідком якихось наших попередніх, можливо навіть і не до кінця усвідомлених, вчинків чи дій. Тоді, навіть не будучи автором якихось подій прямо зараз, ми все-одне можемо виявитися їхнім творцем у минулому.
Але тоді усвідомлення своєї відповідальності за наслідки якихось негативних подій може призводити до зневіри у власних силах, відчаю й депресії.
Так народ знову втрачає змогу відчувати себе суб'єктом політики.
Вибір народу
Дуже часто головним стає не стільки відчуття відповідальності за власне життя, як здатність розрізняти що він тебе насправді залежало, а що - ні. Здатність відчувати свою силу й вміння захищати власне життя. І так - аж до права на повстання, якщо знову повернутись до Томаса Гоббса
Це право може бути виявом і ненасильницької громадської волі.
В Італії початку ХХ століття, в умовах заборони страйків, робочі просто домовлялися не виконувати своїх обов'язків. Сучасні ж технології тим більш дають громадянам можливість якось координувати свої дії. І навіть - творити власну еліту.
Але для цього слід хоча б пам'ятати, з якого народу ти вийшов - незалежно від того, яку посаду займаєш тепер.
Згадуючи Леся Подерв'янського: "Парадокс полягає в тому, що народ кращий своїх правителів. Тому що кожний з індивідів, що складають цей народ, знаходиться на своєму місці й займається своїм ділом - оре, сіє, будує, ремонтує унітази, і т.д. і т.п.
Збій відбувається тоді, коли ці індивіди стають начальниками, і з нормальних людей тут же перетворюються в гімнюків. (...) Власне української еліти в Україні не було після Богдана й Мазепи".
От і маємо зараз.
Ті, хто мав би бути елітою, насправді навіть близько нею не є. Хоч і ведуть себе так, ніби всі інші просто зобов'язані їм прислужуватися.
Що робити. Структура управління
Не може кожен із нас постійно цікавитися політикою - це неприродно й ненормально. Тому найкращим був би такий варіант державного устрою, за якого кожен міг би повноцінно займатися своєю справою, делегуючи своє право на управління державою тим, кому це насправді цікаво.
Але тоді ми повинні мати змогу:
а) контролювати діяльність влади;
б) впливати на чиновників, стимулюючи їх певним чином;
в) усувати в разі потреби будь-кого з них від влади.
Як це зробити, давно відомо: через систему народних представників. І її не слід плутати з політичними партіями. Партії мають свої функції. Ті ж самі, які б мала виконувати еліта - шукати шляхи розвитку держави.
Ідучи на вибори з ідеологією, програмами й конкретними своїми представниками - своїми членами, конкуруючи між собою, агітуючи людей голосувати за себе, вони повинні обирати напрямок розвитку країни.
Але в жодному разі не слід змішувати ці їхні завдання з функціями контролю. Як можуть вони контролювати самі себе? Яке відношення мають до народу? Яким чином можна реалізувати право громадянина не тільки обирати, але й бути обраним?
Відповідь лише одна - створенням палати представників.
І щоб це були дійсно представники народу, а не тих же партій, найперше треба закріпити їх за відповідними територіальними округами.
Для цього делегат дійсно повинен жити в тому районі чи селі, яке представляє - і не менше 5-ти років. Це, до речі, вирішило би й проблему еліти й самоусвідомлення народу. І при дотриманні кількох додаткових умов дало б змогу отримати потужну школу менеджерів і управлінців.
По-перше - при умові їхнього навчання. Перед вступом на посаду обранців варто заставити хоча б кілька місяців вивчати коштом держави хоча б чотири основних предмети - економіку, психологію управління, політологію, основи юриспруденції.
По-друге - ввівши тести після закінчення цих курсів, треба відсіяти явних нездар.
По-третє - слід обмежити термін обрання палати 2-ма роками, і не більше як на 2 терміни підряд - при умові закріплення мажоритарної системи на рівні облрад і нижче.
Таким чином, ми й отримаємо можливість навчання громадян законотворчій діяльності й потужний кадровий резерв для місцевих рад і бізнесу. До того ж обмеження терміну обрання представників 2-4-ма роками дозволяє легко зберегти за ними попереднє місце робити - на зразок декретної відпустки в жінок.
Ця палата представників і повинна здійснювати контрольні функції - призначати дострокові вибори, слідкувати за використанням коштів, створювати слідчі комісії.
Заодно можна скоротити кількість депутатів у партійній палаті. Тим більш, що й для одного, і для іншого вже є відповідне рішення ще кучмівського референдуму.
Ну і нарешті - треба утвердити залежність зарплати чиновників від стану справ у державі - аж до можливості їхнього додаткового преміювання, накладання штрафу чи звільнення з посади.
І аж тоді, ймовірно, ми хоч трохи наблизимось до того, що можна було б назвати справжнім народовладдям.
Ігор Лубківський
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
