Побачивши пана Олександра на останньому мітингу митців під стінами суду, де вирішувалася доля телеканалів, ми звернулися до нього по інтерв’ю.
ШАНС, ЯКИЙ ДАЛА ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ, МИ НЕ ВИКОРИСТАЛИ. МИ ПРОГРАЛИ
Пане Олександре, ви один з тих, кому не байдужа доля “5 каналу” і ТВі. Що, власне, ви відстоюєте під стінами будинку Феміди?
Насамперед я відстоюю елементарну справедливість. Вибачте, і коню зрозуміло, що за групою телеканалів “Інтер”, яка виграє частоти в інших телеканалів, стоїть чоловік, який очолює спецслужбу України. Як може медіа-магнат бути водночас головним у СБУ? Зрозуміло, що наші кишенькові суди, які свого часу другий термін президентства Кучми визнавали першим і ще багато прийняли “хороших” і “цікавих” рішень, присудять йому ці частоти. І мене саме це не влаштовує. Ми знаємо рівень нашої “правової держави”, і я бачу, що в даному випадку неправда перемагає правду. І ще зловтішається з цього. Тому я ходжу на ці акції.
Чому таких, як ви, зараз небагато? Нема. солідарності, масовості...
Я не можу розписуватися за інших.
Суспільство втомилося. Особливо моя генерація. Ще молодше покоління якось тріпається, а моє – далеко за 40 – уже для себе зробило висновок... У нас був прекрасний шанс – Помаранчева революція, який ми не використали. Ми програли.
Революцію, як відомо, планують романтики, здійснюють прагматики, а плодами користуються негідники. Ми належимо до романтиків. А прагматики і негідники – це ті, які прийшли до влади і за часів Ющенка, і вся теперішня опозиція, і влада. А розчаровані романтики просто зараз відходять і заглиблюються в особисте життя. Я теж. Я ходжу тільки на крайні екстремні акції.
Наприклад, 24 серпня мені було в облом поїхати до пам’ятника Шевченкові на мітинг, який проводив БЮТ, просто не хотілося. Хоча десь там я мусив бути за переконаннями.
У БЮТ ви вбачаєте сьогоднішню опозицію?
Я не бачу опозиції ні в БЮТ, ні в Яценюку, ні в будь-кому взагалі. Хтось сказав, що це не опозиція, це просто конкуренти по дерибану – ті, хто дерибанив перед тим, як прийшли до влади теперішні. Тепер їхніх представників потроху арештовують, оголошують у розшук. Мовляв, тепер ми подерибанимо і заберемо у вас те, що ви надерибанили. Концептуальної політичної опозиції в Україні я сьогодні не бачу. Поки вони разом – і коаліція, і “опозиція” – живуть у своїх кончах-заспах, пущах-водицях, паркан до паркану дача і охорона, джипи і мерседеси у них такі самі, – я опозиції в Україні не бачу.
ЮЩЕНКУ НАЧЕБТО ВСЕ БУЛО “ПО БАРАБАНУ”, КРІМ ТРИПІЛЬСЬКИХ ЧЕРЕПКІВ, АЛЕ ПРИ ЦЬОМУ ВІН ПАТРІОТ
Свого часу в інтерв’ю нам ви назвали Віктора Ющенка патріотом. Сьогодні ваша думка не змінилася?
Ющенко – патріот. Але його найбільший гріх за час правління – він зробив все, щоб дискредитувати в очах електорату образ патріота при владі. Він любить цю країну, любить цей народ. Але керувати ні країною, ні народом він не був годен.
Я нещодавно довідався, що за його правління чи не 90% указів президента не виконувалися. Чиновники їх брутально херили. Вибачте за це слово, але так було. А ми його багато бачили на телеекранах і йому начебто все було “по барабану”, крім трипільських черепків. Але при цьому він патріот.
А ви не поділяєте закидів у його бік, що він привів до влади Януковича, агітуючи проти Тимошенко?
Безперечно, його заслуга в цьому є: або проти Юлі, або проти всіх. Це, звичайно, грало на руку тій силі, яка сьогодні прийшла до влади. Я не зовсім розумію, для чого він це робив. Але принаймні він зійшов з політичної арени. Мені про нього не хочеться говорити і згадувати як про політика, який правив 5 років. Хоча це були добрі 5 років. Він правив як один з китайських імператорів, який сидів і ні в що не втручався, воно все плинуло само собою. Заслуга Ющенка в тому, що він нічого не робив. У цьому був і позитив. Але якби він щось робив, позитиву було б більше.
Міністр освіти і науки Дмитро Табачник хоче зарубіжну літературу в школах замінити на світову. При цьому три чверті курсу становитиме література російська. Ви навчалися в Москві. Чи поділяєте ви такі нововведення? І яке взагалі ваше ставлення до нового керівництва МОН?
Ставлюся різко негативно. Я колишній педагог, я тямлю в цьому. Я бачу, як весь шаблон нашої школи з європейського 12-річного перебудовується на російський. І справді, мине один-два роки, а може, уже наступного навчального року в нас буде спільний підручник історії для країн СНД, де буде написано, що вояки УПА – це бандити, Голодомор – це спільна трагедія всіх народів, які населяли СРСР, і де буде написано про видатну роль Сталіна в керівництві СРСР і т.д. Цього я боюся. І в силу своїх скромних можливостей протистоятиму цьому. Хоча на даний момент я не знаю, як я це робитиму
Щодо світової літератури – якщо діти вивчатимуть Володимира Набокова, Бориса Пастернака, сучасну російську літературу – Пєлєвіна, Сорокіна, Уліцьку – у цьому немає нічого поганого. Хоча 75% – це, звичайно, забагато. Навіть 50% було б забагато.
НЕ МОЖУ КРИТИКУВАТИ МІНІСТРА КУЛЬТУРИ БО ЩОМІСЯЦЯ РОЗПИСУЮСЯ У ВІДОМОСТІ ПРО ЗАРПЛАТУ
Зараз багато митців висловлюються негативно про Мінкультури. Вони не бачать підтримки цієї структури, сприяння у своїй діяльності. Ви на собі відчуваєте якісь плюси його функціонування?
Мені воно не допомагає і не заважає, як вищезгаданий китайський імператор. Але я не можу про це говорити. Бо номінально я є співробітником міністерства культури.
І ким ви там працюєте?
Працюю в підрозділі міністерства – науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Я не маю морального права критикувати міністра культури і міністерство, тому що я щомісяця розписуюся у відомості про зарплату.
Я МІГ БИ СКОПІЮВАТИ СТИЛЬ 90% ПИСЬМЕННИКІВ І ПИСАТИ ЗА НИХ ТАК, ЩО НІХТО Й НЕ ПОМІТИВ БИ ПІДМІНУ
Ви сказали, що кожен письменник, митець має бути освіченим у своїй галузі й знати свою справжню ціну. І зізналися, що ви не найкращий. Кого вважаєте найкращим?
Я об’єктивно бачу потугу кожного майстра. Я колись ужив таку футбольну алегорію. Я не Андрій Шевченко, я якийсь там лівий крайній захисник, але я є у збірній.
На сьогодні, мені здається, найкращим українським письменником є Сергій Жадан – і як прозаїк, і як поет. Я маю з собою його новий роман “Ворошиловград”. Він вийшов у журналі “Кур’єр Кривбасу”. І ось-ось має з’явитися окремою книжкою. Сергій з однаковою майстерністю пише і прозу, і поезію. Він у розквіті. Йому 36. Він наш молодий геній. Хоча я знаю багато добрих якісних письменників. Тут не йдеться про якість – кращі чи гірші вони за мене. Але вони вміють писати так, як не вмію писати я. Це буде не тільки Андрухович чи Забужко, а це буде Євгенія Кононенко, яка прекрасно пише побутову прозу, Володимир Даниленко, який мені страшенно подобається. Цей його останній роман – “Газелі бідного Ремзі” – дуже класна стилізація східної мусульманської культури. Там воскрешають давнього кримськотатарського поета в часи Кучми, і він очима людей з минулого дивиться на всі речі кучмівського Києва. Дуже класний роман.
По-своєму цінний для мене Любко Дереш, який написав 5 романів, один кращий за інший. Я виділяю в людях те, що вони пишуть добре, цікаво і основне – так, як не вмію я. 90% письменників, якщо вони помруть (дай їм боже 100 років життя!), я міг би наслідувати, скопіювати їхній стиль і писати за них так, щоб ніхто не помітив підміну. А 10% я не зумію скопіювати. Ось цих я поважаю.
За ваші сатирично-іронічні вірші типу “Нашої звитяги” чи новорічного звернення ніяких утисків не відчували?
Так, поки що бог милував. Тьху-тьху, стукаємо по дереву.
Хоча я не написав нічого образливого. Думаю, за “Нашу звитягу” мене б правляча коаліція мусила якось нагородити, там же описано їхній значний внесок у становлення нашої державності.
Я НЕ ПРОЯВИВ ДОСТАТНЬО СИЛИ ВОЛІ, ЩОБ ЗАПИХАТИСЯ ЧЕРВОНОЮ ІКРОЮ З АНЧОУСАМИ
Ви їздите громадським транспортом, не маєте машини – це слідування західній моді вільного митця чи українські реалії, де стати фінансово успішним письменнику дуже складно?
Авта я не маю з двох причин. По-перше, я не маю грошей на дороге і гарне, а дешеве і погане я не хочу купувати, тому що не можу уявити свої руки в мастилі і таке інше. По-друге, я чоловік питущий, уживаю алкоголь. Якщо я куплю авто, то або не наважуватимусь сісти за кермо, або сяду за кермо напідпитку, мене оштрафують і заберуть права.
Я їжджу з Ірпеня електричками й маршрутками і комфортно почуваюся. По Києву я пересуваюся на метро або на тролейбусі. Мені це не шкодить. Так само в Рівне я їжджу маршрутками.
Мені невдовзі буде 50, навряд чи я змінюся... Хоча я хочу отримати права. Я вмію водити авто, але прав не маю. Можливо, походжу на курси, отримаю права і тоді подумаю про авто. Але це звучить дуже химерно...
Деякі мої друзі заможніші за мене. Що я кажу зовсім без заздрощів. По-перше, вони вміють ощаджувати гроші, чого не вмію я. По-друге, вони можуть домовитися про більші гонорари, чого, мабуть, теж не вмію я. Це правильно складені угоди, а я угоди прочитую по діагоналі й ніколи не вчитуюсь у дрібні пунктики.
Якщо ти вмієш писати, то в Україні ти не помреш з голоду, але чи ти будеш їсти чизбургер за 6 гривень, чи запихатися червоною ікрою з анчоусами, – це вже залежить від самого митця. Я, очевидно, не проявив достатньо сили волі, щоб запихатися червоною ікрою з анчоусами.
Ви кажете, що не вмієте заощаджувати. На що витрачаєте гроші?
На життя. На транспорт, на сигарети, на алкоголь, на поїздки. Коли в нас із дружиною з’являються якісь більші гроші (що не дуже часто буває), ми просто десь їдемо на тиждень за кордон помандрувати світом. Ми їздили і по ближній Європі, і по дальній. На початку цього літа ми з’їздили по маршруту Варшава–Берлін–Амстердам. Усі більші заробітки йдуть на таке.
Перша книжка, яку Ви переклали з російської на українську, – “Шкідливі поради” Остера. Чим він вас так зачепив?
Я знав його твори, ще коли вони друкувалися у радянські часи. На останніх сторінках “Огонька” у розважальному розділі публікували вірші для дітей. Ці вірші були ржачні, прикольні, чорногуморні. А потім до мене звернулося видавництво “Школа”. Крім “Шкідливих порад”, я ще переклав його “Задачник”. Я чув від друзів гарні відгуки про переклад. Я й сам бачу, що він удався. Але видавництво не перевидає. А я не буду цим займатись.
Тобто на Остері ваша перекладацька діяльність з російської зупинилася?
Ні, я переклав ще одного поета пітерського – Олега Григор’єва. Книжка називається “Ґави і роззяви”, вона вийшла 2008 року. Це був чоловік сумної долі, він бомжував, на нього з трибуни Спілки письменників грюкав кулаком Сергій Міхалков. Олег Григор’єв писав вірші чорного гумору для дітей:
Прохоров Сазон воробьев кормил:
Бросил им батон – десять штук убил.
Я українізував цього персонажа у мене він став Сазоном Прохоренком.
Прохоренко Сазон горобців годував:
Як жбурнув їм батон – десятьох наповал.
З російської я переклав три гарна книжки для дітей і всі три перченого чорного гумору.
Вам ближче перекладацька діяльність чи все ж таки письменницька?
З віком мені все більше подобається перекладати. Хоча загалом я дуже вибірковий. Я не перекладаю “чего не попадя”. Якщо це замовлення, це має бути замовлення, яке мені подобається.
Наприклад, п’єcу Януша Ґловацького “Четверта сестра”, яка успішно йде у Молодому театрі, я просто почав перекладати для себе. Після цього я її показав Стасу Моїсеїву (режисер Молодого театру. – Авт.), йому так сподобалося, і він її поставив. Якщо мені подобається твори, які я читаю іншими мовами, я стараюся їх перекласти. І якщо ти добре зробив свою роботу, то режисер чи постановник завжди знайдеться.
Про вас розповідають як про майстра анекдотів. Звідки з’явилася любов до цього жанру?
Я викладаю в Острозькій академії і на відділі "Літературна творчість" кажу своїм студентам-творцям, що письменник мусить колекціонувати анекдоти, знати їх багато. Анекдот це є літературний твір у мініатюрі. Там є все: зав’язка, кульмінація, розв’язка. Це все зібрано максимально компактно. Якщо ти знаєш анекдоти, ти не матимеш проблем із сюжетом. Знання анекдотів шліфує і загострює у людини особисте почуття гумору.
...Розмова українця з росіянином. Українець стоїть на пагорбі і кудись далеко-далеко вдивляється. Підходить росіянин і каже: “Что, братишка, куда смотришь? - Та оце дивлюся, де добре жити". Росіянин хмикнув і каже: “Да чего ты смотришь, хорошо там, где нас нет... - Так оце я і дивлюсь, де вас нема".
На західних і східних українців це також можна спроектувати. На жаль, ми приречені жити в одній країні.
ЧОМУ У ЛЬВОВІ ВОДЯТЬ “КОЗЛА ТАБАЧНИКА”, А В ДОНЕЦЬКУ НЕ ВОДЯТЬ?
Тобто ви, як багато політиків, поділяєте українців по лінії Дніпра?
Це дуже складно. Насправді, і в Східній Україні є прекрасні мислячі люди, і патріоти, і т. д. Але їх там така меншість... На жаль, серед східняків переміг і домінує “гомосовєтікус”, якому приємно згадувати, як воно було за Брежнєва. Це старші люди, але найгірше, що вони інфікують собою молодь, і молодь щиро вірять, що за совєтів було “золоте щасливе життя”.
Але ж не вся молодь на Сході така...
Я не бачу доказів існування іншої. Чому вони зараз не протестують? Чому у Львові водять “козла Табачника”, а у Луганську не водять, чи в Донецьку не водять, у Дніпропетровську? Їх влаштовує, що творить Табачник? Тоді вони не патріоти.
Але той самий Жадан, який днями протестував проти Януковича в Берліні, з Харкова...
Але це Жадан. Я його люблю і шаную, як уже казав раніше. Та один Жадан весни не робить. Нехай вийде 50 студентів протестувати в Харкові, і тоді я скажу: східняки прокинулися. Я про це навіть оду напишу.
Незабаром традиційне свято книги – Львівський форум. Чим цього разу порадуєте своїх читачів?
У мене виходить новий роман, який називається “Хвороба Лібенкрафта”. Страшно важко розповісти, про що цей роман. Цей роман про три речі: про театр, про внутрішній зір і про смерть. Через тиждень книжка буде в книгарнях, а презентація відбудеться 17 вересня на форумі у Львові в мистецькому центрі “Дзиґа”. Пізніше буде презентація і в Києві.
Анна Ященко
| Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
