Впродовж останніх років зусиллями російської влади та її сателітів проблема Другої світової війни поступово перейшла зі сфери історичних студій у площину політичних маніпуляцій масовою свідомістю. Хибно зрозумілий російський національний інтерес (відродження імперії) деформує правдиве висвітлення подій.
Українському суспільству потрібне нове, незашорене радянськими стереотипами і новітніми російськими фальсифікатами бачення Другої світової війни. Першим кроком до вивчення цієї проблеми є введення у науковий обіг раніше заборонених документів та нове теоретичне осмислення їх. Другим - ознайомлення із цими доробками українського читача.
Ця стаття є, власне, спробою акцентувати увагу на вже оприлюднених, але малознаних широкому загалу документах. У 2006 році українські історики Олександр Гогун і Анатолій Кентій видали збірник документів "Красные партизаны Украины: 1941-1944".
Ця праця ніби рентгенівським промінням розрізає заскорузлу оболонку радянських уявлень про партизанський рух, відкриваючи в ньому нову, раніше не знану і заборонену правду.
Згадаємо лише деякі з опублікованих у збірнику документів.
Сталін у промові 3 липня 1941 року давав конкретні настанови ведення війни: "У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони.... для боротьби з частинами ворожої армії..., для підриву мостів, доріг, псування телеграфного і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів...
Не залишати противнику жодного кілограма хліба... Колгоспники зобов'язані виганяти усю худобу, хліб здавати під варту державним органам для вивезення його в тилові райони, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, необхідно знищити".
У збірнику також наводиться уривок зі спільного наказу Сталіна і начальника РККА Шапошнікова "Про знищення населених пунктів у прифронтовій смузі": "Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти у тилу німецьких військ на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг.
Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії негайно направити авіацію, широко застосувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, що забезпечені пляшками із запалювальною сумішшю, гранатами і підривними засобами".
Йдеться не про стратегічні військові об'єкти, а про будинки, в яких мешкали живі люди - така була тактика випаленої землі!
Ці основоположні документи викликали низку доручень і наказів нижчих структур. Так, наприклад, начальник охорони військового тилу південно-західного фронту Рогатін у наказі начальнику УНКВД по Київській області наголошує на необхідності терміново приступити до створення і перекидання на територію противника диверсійних груп із завданням палити лісові масиви, розташовані біля лінії противника, та хлібні поля.
Дослідники підкреслюють, що у діях радянської сторони при здійсненні стратегії "випаленої землі" була присутня якась особлива безоглядність і тотальність. І цей каток у руках оскаженілої від страху радянської адміністрації впродовж усієї війни прасував українську землю.
Терор був ініціативою як командирів партизанських загонів, так і Центру.
Микола Шеремета у довідній записці першому секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову після експедиційної поїздки у партизанські загони Ковпака і Федорова наголошує, що особливою жорстокістю відрізняються партизани з'єднання Федорова. "Я був свідком того, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив'язували за ноги і на аркані конем тягнули по лісі, обварювали гарячим чаєм, різали статеві органи...".
І це були не поодинокі випадки, а повсякденна практика. Ось як мешканець села Ляховичі Любешівського району Волинської області Гладич згадує про звірства партизанів загону імені Василевської "Червоні напали на село 19 грудня 1943 року. До ранку воно було майже повністю знищене.
Почали з південної сторони. Вбивали всіх кого бачили. Першим убили Марчика Степана і його сусідку - Мотрону з восьмилітньою дочкою, Хвесик Миколу і Хвесик Мотрону з десятилітньою дочкою, Мельника Василя. Сім'ю Хвесик Івана (дружину, сина, невістку і дитину-немовля) убили і кинули в палаючу хату. Загалом протягом тієї кривавої ночі без вини загинуло 50 людей...".
23 січня 1943 року Лаврентій Берія повідомляє Сталіну, що "особовий склад 12 батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує радянськи налаштоване населення, у тому числі, навіть родичів своїх бійців".
Автори збірника підкреслюють, що описується не маргінальний загін, а з'єднання Героя Совєтського Союзу Олександра Сабурова, яке відрізнялося серед решти великих з'єднань високим рівнем диверсійної активності.
Яскраво характеризує стан цього партизанського загону також лист представника ЦК КП(б)У Сиромолотного до Строкача: "У нього (Сабурова) багато влади, але мало розуму. За змістом його загін подібний на банду. Народ від його загону тікає так, як і від німців, у ліс. Мародерству нема меж...".
Пияцтво стало буденним станом багатьох партизанських загонів. Часто документи, спогади, щоденники просякнуті такими фразами: гуляли до 2.00 години ночі... Лисенко із своєю коханкою пішов ночувати невідомо куди. Гуляли цілий день... Пізно ввечері заїхав Олексій Федорович зі своїм почтом, гуляли пізно, аж до 24.00... І далі знову пили, гуляли, веселилися.
Затуманена горілкою і вседозволеністю свідомість нерідко перетворювала партизанські загони в апокаліптичні ескадрони смерті. У повідомленні підпільника ОУН про ситуацію на Ковельщині в лютому 1944 сказано: "...червоні грабують населення дочиста. В селах Мшанці, Головня (зараз Любомльський район Волинської області) та й інших ґвалтують жінок і дівчат".
Таке саме повідомлення зі Зборівського району Тернопільської області: "Іншим їх заняттям є "Давай горілку, сало". Коли достануть горілки, п'ють до втрати глузду. Кидають зброю, стріляють в хаті, валяються на землі. Під загрозою револьвера масово ґвалтують жінок. До зґвалтованих жінок стають "в чергу".
Йдуть по 10-20 чоловіків до однієї ґвалтованої жінки. Є масові випадки, що в одному селі зґвалтовано від 20 до 50 жінок. Після починають грабувати населення - їжу, вбрання і взуття. Під час грабунку більше всього шукають горілку, сало і годинники".
Цю моральну атмосферу насильства передають як документи ворожих станів, так і донесення самих червоних, зокрема, у доповідній записці народному комісару ГБ УССР Савченку (про поведінку партизанів з'єднання імені Будьоного) стверджується про постійні грабунки, мародерство мирного населення і насильство над жінками, здійснюване партизанами.
Наприклад, в одному селі під Снятином старшина Мєзєнцєв, напившись горілки, вийняв пістолет і пробував зґвалтувати дівчину, яка утекла, тоді він зґвалтував її бабусю, якій було 60-65 років.
При перевірці цієї квартири було виявлено багато комуністичної літератури. Син цієї бабусі виявився членом Комуністичної партії, призваний на службу 1940 року.
"В селі Бісків (Карпати) в квартирі штабу з'єднання поваром штабу були простріляні вікна, кухонний посуд і стеля за те, що хотів зґвалтувати господиню, але вона втекла. Після цього він випорожнився на столі. Про дії цих осіб було відомо командуванню, але останні не звернули на це уваги".
Звичайно, війна - це насильство, але деякі документи розкривають двері буквально в пекло. У Державному архіві Одеської області зберігається радянський службовий переклад "Повідомлення директора Румунської спецслужби "Сігуранца" Є.Кристеску прем'єр-міністру Румунії Й.Антонеску від 18 квітня 1942".
У ньому повідомляється, що за дорученням Одеського обкому КПУ в серпні 1941 року партизанська група ввійшла на вулиці Дальницькій, будинок №47, у катакомби, щоб згодом в тилу фронту здійснювати диверсійні акти.
Після блокування румунською поліцією виходів із катакомб і закінченням продуктів у загоні почався голод. Бажання деяких партизанів вийти і здатися окупаційній владі різко присікалося керівником партизанської групи - він погрожував смертю будь-кому, хто насмілиться вийти.
Далі пряма мова документу: "Перша проблема (голоду) була вирішена вбивством Бяліка і його дружини, які були порізані на шматки, покладені в бочки і засолені.
Ці продукти споживались деякий час у вигляді бульйону і смаженини. Керівник партизанської групи залишив собі мізки розстріляних. Це рішення було прийняте керівником на основі специфічного більшовицького критерію. Бялік і його жінка були членами цієї групи, але не були членами Комуністичної партії.
У певний момент, коли закінчилися й ці продукти, перед кожним постала проблема, кого наступного покладуть у бочку. Думка покинути катакомби пустила корені".
Згодом одна група партизанів тікає через погано замуровану нішу і здається румунам, а інша частина - змовляється і вбиває керівника загону і його дружину.
Та через спроби румунів викурити їх із катакомб отруйним димом, люди були змушені і далі перебувати у сховищі. "Тим часом, - сказано в документі, - оскільки в них не було продуктів, вони приймають рішення з'їсти мускули рук і ніг вбитого командира загону і його дружини. Коли став можливим вихід із катакомб, партизани вийшли і здались владі".
***
Українські історики у більшості своїй давно прийшли до згоди, що саме із цієї частини партизанів НКВД формувало власні "легендовані під УПА" загони для репресій проти мирного населення і дискредитації національно-визвольного руху. А звірства, які вони вчиняли під маскою оунівців, мало чим відрізняються від злочинів, які вони здійснювали під власним ликом - червоних партизанів.
До речі, зараз Федеральне архівне агентство Росії готує до видання збірник документів "Украинские националисты. 1935-1945 гг.", у якому будуть використані документи Центрального архіву ФСБ Росії.
Збірник повинен довести колабораціонізм українських націоналістів, вказавши на зв'язки керівництва ОУН із нацистами, та нагадати довірливим про злочини членів ОУН і вояків УПА проти мирного населення у роки Другої світової війни.
Все було б добре, тільки з мирним населенням неув'язка: воно досі співає пісні про героїв-бандерівців, а не "визволителів"-москалів. Ми також переконані, що серед тем, порушених у збірнику, не буде сказано ані слова про "легендовані під УПА" загони НКВД, як і не буде доступу до повного обсягу документів із анонсованих тем.
Якщо ж додати сюди ще совєтську практику фізичного тиску на опонентів, аж до ув'язнення (наприклад, затримання директора музею СБУ "Тюрма на Лонцького"), то перед нами відкриється не прагнення до повноцінної наукової дискусії, а добре проведена спеціальна операція з дезінформації населення.
На жаль, у цій маніпуляційній технології задіяні, напевне, і деякі чиновники СБУ. На жаль.
А поки що пораджу усім, кого цікавить питання Другої світової війни, увести у пошукову систему назву документального збірника "Красные партизаны Украины: 1941-1944" і зберегти собі в архів.
Олександр Ткачук
