Криваві зірниці червоних партизанів

Впродовж останніх років зусиллями російської влади та її сателітів проблема Другої світової війни поступово перейшла зі сфери історичних студій у площину політичних маніпуляцій масовою свідомістю. Хибно зрозумілий російський національний інтерес (відродження імперії) деформує правдиве висвітлення подій.

Українському суспільству потрібне нове, незашорене радянськими стереотипами і новітніми російськими фальсифікатами бачення Другої світової війни. Першим кроком до вивчення цієї проблеми є введення у науковий обіг раніше заборонених документів та нове теоретичне осмислення їх. Другим - ознайомлення із цими доробками українського читача.

Ця стаття є, власне, спробою акцентувати увагу на вже оприлюднених, але малознаних широкому загалу документах. У 2006 році українські історики Олександр Гогун і Анатолій Кентій видали збірник документів "Красные партизаны Украины: 1941-1944".

Ця праця ніби рентгенівським промінням розрізає заскорузлу оболонку радянських уявлень про партизанський рух, відкриваючи в ньому нову, раніше не знану і заборонену правду.

Згадаємо лише деякі з опублікованих у збірнику документів.

Сталін у промові 3 липня 1941 року давав конкретні настанови ведення війни: "У зайнятих ворогом районах потрібно створювати партизанські загони.... для боротьби з частинами ворожої армії..., для підриву мостів, доріг, псування телеграфного і телефонного зв'язку, підпалу лісів, складів, обозів...

Не залишати противнику жодного кілограма хліба... Колгоспники зобов'язані виганяти усю худобу, хліб здавати під варту державним органам для вивезення його в тилові райони, хліб і пальне, яке не може бути вивезене, необхідно знищити".

У збірнику також наводиться уривок зі спільного наказу Сталіна і начальника РККА Шапошнікова "Про знищення населених пунктів у прифронтовій смузі": "Руйнувати і спалювати дотла всі населені пункти у тилу німецьких військ на відстані 40-60 км в глибину від переднього краю і на 20-30 км вправо і вліво від доріг.

Для знищення населених пунктів у вказаному радіусі дії негайно направити авіацію, широко застосувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, що забезпечені пляшками із запалювальною сумішшю, гранатами і підривними засобами".

Йдеться не про стратегічні військові об'єкти, а про будинки, в яких мешкали живі люди - така була тактика випаленої землі!

Ці основоположні документи викликали низку доручень і наказів нижчих структур. Так, наприклад, начальник охорони військового тилу південно-західного фронту Рогатін у наказі начальнику УНКВД по Київській області наголошує на необхідності терміново приступити до створення і перекидання на територію противника диверсійних груп із завданням палити лісові масиви, розташовані біля лінії противника, та хлібні поля.

Дослідники підкреслюють, що у діях радянської сторони при здійсненні стратегії "випаленої землі" була присутня якась особлива безоглядність і тотальність. І цей каток у руках оскаженілої від страху радянської адміністрації впродовж усієї війни прасував українську землю.

Терор був ініціативою як командирів партизанських загонів, так і Центру.

Микола Шеремета у довідній записці першому секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову після експедиційної поїздки у партизанські загони Ковпака і Федорова наголошує, що особливою жорстокістю відрізняються партизани з'єднання Федорова. "Я був свідком того, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив'язували за ноги і на аркані конем тягнули по лісі, обварювали гарячим чаєм, різали статеві органи...".

І це були не поодинокі випадки, а повсякденна практика. Ось як мешканець села Ляховичі Любешівського району Волинської області Гладич згадує про звірства партизанів загону імені Василевської "Червоні напали на село 19 грудня 1943 року. До ранку воно було майже повністю знищене.

Почали з південної сторони. Вбивали всіх кого бачили. Першим убили Марчика Степана і його сусідку - Мотрону з восьмилітньою дочкою, Хвесик Миколу і Хвесик Мотрону з десятилітньою дочкою, Мельника Василя. Сім'ю Хвесик Івана (дружину, сина, невістку і дитину-немовля) убили і кинули в палаючу хату. Загалом протягом тієї кривавої ночі без вини загинуло 50 людей...".

23 січня 1943 року Лаврентій Берія повідомляє Сталіну, що "особовий склад 12 батальйону Сабурова займається розгулом, пияцтвом, тероризує і грабує радянськи налаштоване населення, у тому числі, навіть родичів своїх бійців".

Автори збірника підкреслюють, що описується не маргінальний загін, а з'єднання Героя Совєтського Союзу Олександра Сабурова, яке відрізнялося серед решти великих з'єднань високим рівнем диверсійної активності.

Яскраво характеризує стан цього партизанського загону також лист представника ЦК КП(б)У Сиромолотного до Строкача: "У нього (Сабурова) багато влади, але мало розуму. За змістом його загін подібний на банду. Народ від його загону тікає так, як і від німців, у ліс. Мародерству нема меж...".

Пияцтво стало буденним станом багатьох партизанських загонів. Часто документи, спогади, щоденники просякнуті такими фразами: гуляли до 2.00 години ночі... Лисенко із своєю коханкою пішов ночувати невідомо куди. Гуляли цілий день... Пізно ввечері заїхав Олексій Федорович зі своїм почтом, гуляли пізно, аж до 24.00... І далі знову пили, гуляли, веселилися.

Затуманена горілкою і вседозволеністю свідомість нерідко перетворювала партизанські загони в апокаліптичні ескадрони смерті. У повідомленні підпільника ОУН про ситуацію на Ковельщині в лютому 1944 сказано: "...червоні грабують населення дочиста. В селах Мшанці, Головня (зараз Любомльський район Волинської області) та й інших ґвалтують жінок і дівчат".

Таке саме повідомлення зі Зборівського району Тернопільської області: "Іншим їх заняттям є "Давай горілку, сало". Коли достануть горілки, п'ють до втрати глузду. Кидають зброю, стріляють в хаті, валяються на землі. Під загрозою револьвера масово ґвалтують жінок. До зґвалтованих жінок стають "в чергу".

Йдуть по 10-20 чоловіків до однієї ґвалтованої жінки. Є масові випадки, що в одному селі зґвалтовано від 20 до 50 жінок. Після починають грабувати населення - їжу, вбрання і взуття. Під час грабунку більше всього шукають горілку, сало і годинники".

Цю моральну атмосферу насильства передають як документи ворожих станів, так і донесення самих червоних, зокрема, у доповідній записці народному комісару ГБ УССР Савченку (про поведінку партизанів з'єднання імені Будьоного) стверджується про постійні грабунки, мародерство мирного населення і насильство над жінками, здійснюване партизанами.

Наприклад, в одному селі під Снятином старшина Мєзєнцєв, напившись горілки, вийняв пістолет і пробував зґвалтувати дівчину, яка утекла, тоді він зґвалтував її бабусю, якій було 60-65 років.

При перевірці цієї квартири було виявлено багато комуністичної літератури. Син цієї бабусі виявився членом Комуністичної партії, призваний на службу 1940 року.

"В селі Бісків (Карпати) в квартирі штабу з'єднання поваром штабу були простріляні вікна, кухонний посуд і стеля за те, що хотів зґвалтувати господиню, але вона втекла. Після цього він випорожнився на столі. Про дії цих осіб було відомо командуванню, але останні не звернули на це уваги".

Звичайно, війна - це насильство, але деякі документи розкривають двері буквально в пекло. У Державному архіві Одеської області зберігається радянський службовий переклад "Повідомлення директора Румунської спецслужби "Сігуранца" Є.Кристеску прем'єр-міністру Румунії Й.Антонеску від 18 квітня 1942".

У ньому повідомляється, що за дорученням Одеського обкому КПУ в серпні 1941 року партизанська група ввійшла на вулиці Дальницькій, будинок №47, у катакомби, щоб згодом в тилу фронту здійснювати диверсійні акти.

Після блокування румунською поліцією виходів із катакомб і закінченням продуктів у загоні почався голод. Бажання деяких партизанів вийти і здатися окупаційній владі різко присікалося керівником партизанської групи - він погрожував смертю будь-кому, хто насмілиться вийти.

Далі пряма мова документу: "Перша проблема (голоду) була вирішена вбивством Бяліка і його дружини, які були порізані на шматки, покладені в бочки і засолені.

Ці продукти споживались деякий час у вигляді бульйону і смаженини. Керівник партизанської групи залишив собі мізки розстріляних. Це рішення було прийняте керівником на основі специфічного більшовицького критерію. Бялік і його жінка були членами цієї групи, але не були членами Комуністичної партії.

У певний момент, коли закінчилися й ці продукти, перед кожним постала проблема, кого наступного покладуть у бочку. Думка покинути катакомби пустила корені".

Згодом одна група партизанів тікає через погано замуровану нішу і здається румунам, а інша частина - змовляється і вбиває керівника загону і його дружину.

Та через спроби румунів викурити їх із катакомб отруйним димом, люди були змушені і далі перебувати у сховищі. "Тим часом, - сказано в документі, - оскільки в них не було продуктів, вони приймають рішення з'їсти мускули рук і ніг вбитого командира загону і його дружини. Коли став можливим вихід із катакомб, партизани вийшли і здались владі".

***

Українські історики у більшості своїй давно прийшли до згоди, що саме із цієї частини партизанів НКВД формувало власні "легендовані під УПА" загони для репресій проти мирного населення і дискредитації національно-визвольного руху. А звірства, які вони вчиняли під маскою оунівців, мало чим відрізняються від злочинів, які вони здійснювали під власним ликом - червоних партизанів.

До речі, зараз Федеральне архівне агентство Росії готує до видання збірник документів "Украинские националисты. 1935-1945 гг.", у якому будуть використані документи Центрального архіву ФСБ Росії.

Збірник повинен довести колабораціонізм українських націоналістів, вказавши на зв'язки керівництва ОУН із нацистами, та нагадати довірливим про злочини членів ОУН і вояків УПА проти мирного населення у роки Другої світової війни.

Все було б добре, тільки з мирним населенням неув'язка: воно досі співає пісні про героїв-бандерівців, а не "визволителів"-москалів. Ми також переконані, що серед тем, порушених у збірнику, не буде сказано ані слова про "легендовані під УПА" загони НКВД, як і не буде доступу до повного обсягу документів із анонсованих тем.

Якщо ж додати сюди ще совєтську практику фізичного тиску на опонентів, аж до ув'язнення (наприклад, затримання директора музею СБУ "Тюрма на Лонцького"), то перед нами відкриється не прагнення до повноцінної наукової дискусії, а добре проведена спеціальна операція з дезінформації населення.

На жаль, у цій маніпуляційній технології задіяні, напевне, і деякі чиновники СБУ. На жаль.

А поки що пораджу усім, кого цікавить питання Другої світової війни, увести у пошукову систему назву документального збірника "Красные партизаны Украины: 1941-1944" і зберегти собі в архів.

Олександр Ткачук

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/

Як партизани торгували з німцями

Окупанти з сумом констатували, що Україна за лічені місяці стала «товкучкою Рейху»… Гестоповець отримав від підпільників 10 тис. крб. і закрив справу… Куди йшли німецькі гроші на освіту…

Окупанти назвали Україну «товкучкою Рейху»

«Якщо у Вас були гроші, бажано рейхсмарки, або ж царські золоті рублі, то за німецької влади, як і тепер, можна було купити все – від золота до зброї – і відкупитися від всього», – згадує роки окупації житель села Іванків (Житомирська область) Юрій Вознюк.

Професор Львівського державного університету Зарецький, переживши окупацію у Львові, відзначав: «Узагалі за гроші можна було зробити все, потрібно було тільки поділитися з німцем… Якщо схарактеризувати все, що тоді коїлося, то це були крадіжки й хабарництво. Такої системи ще ні хто не бачив». На перший погляд, спогади людей котрі пережили війну, можуть здатися дещо перебільшеними, адже німці завжди славилися своєю дисципліною, а тут пряме звинувачення в корупції. Однак архівні документи підтверджують, що в ті роки в країні «обмінна торгівля й спекуляція перебувала в повному розквіті, і те, що раніше робили євреї, у більш вдосконаленій формі продовжували «арійці»». Німці з сумом констатували, що Україна за лічені місяці стала «товкучкою Рейху».

Відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз на його окупованій території нацисти організували новий лад зі своїми законами й порядками. Головним своїм завданням «нові господарі» вважали активну й тотальну експлуатацію захоплених земель, зокрема й українських, на благо Рейху. Як результат у країні почав спостерігатися величезний брак товарної маси, штучне підняття курсу марки відносно радянського рубля (обмін проходив за еквівалентом 1 марка до 10 руб.), нестійкість «твердих цін» на товари й послуги обумовлювали значне зростання цін, посилення інфляції та корупції, поширення спекулятивних операцій як серед німців, так і місцевого населення.

Спосіб подвоїти капітал

Однією з головних причин поширення корупції та спекуляції того часу слід вважати слабку централізацію влади. Німецькі чиновники на місцях вважали своїм обов’язком збити собі капітал, не хвилюючись про порядок і законність. Такій настрій від них досить швидко перейшов до солдат Вермахту, що прагнули заробляти гроші буквально на всьому – від продажу обмундирування (місцеве населення активно використовувало німецькі шинелі, попередньо їх перефарбувавши, як теплий одяг до зброї. Утім, найбільш поширеним способом заробітку грошей німецьких вояків були спекулятивні операції з валютою.

Схема досить проста – військовослужбовці продавали в Україні німецькі рейхсмарки за курсом один до двадцяти й пересилали їх поштою до Німеччини, де рідні вкладали їх у відповідні заклади, попередньо обмінявши за офіційним курсом один до десяти. Таким нехитрим чином їхні статки подвоювалися. Зрозуміло, що німецькому керівництву такі дії підлеглих не подобалися, адже вели до послаблення дисципліни у війську, тому вони жорстко карали винних, аж до розстрілу.

У листах додому німецькі солдати часто стверджували, що в Україні гроші буквально «валяються на вулиці» і «за короткий строк тут можна набути собі статок». Справді люди із завдатками комерсантів, коли потрапляли на українську землю, досить швидко ставали заможними, вдало провернувши кілька спекулятивних операцій, наприклад із сіллю – дуже дефіцитним на той час товаром, - за центнер якої на чорному ринку платили 1000 рейхсмарок. Або ж на продажі поношених німецьких костюмів, які в Німеччині купувалися за безцінь, а на окупованих територіях продавалися по 600 рейхсмарок за штуку.

Разом з військовими досить активно спекуляцією займалися службовці німецької державної залізниці, котрі, як відзначалося у звіті начальника київського СД за 1942 рік, «брали активну участь з українським населенням у справах на чорному ринку». Залізничники, як правило, виконували функції «човників», перевозячи дефіцитні товари.

«Рай для спекулянтів»

Спекуляція та обмін товарами пронизали буквально всі сфери життя населення на окупованих територіях і стали основним джерелом доходів більшості українців. Та якщо для німців спекулятивні операції були однією з можливостей збагачення, то для українського населення – способом виживання в ті важкі й голодні роки.

Визнаючи свої безпорадність в боротьбі з цим явищем уже восени 1942 року, німці констатувати, що «Україна стала раєм для спекулянтів». Країна перетворилася в один суцільний базар (дещо подібне нам приходилося переживати на зорі Незалежності), де торгували всі – від дітей до немічних стариків. Відомий письменник Анатолій Кузнєцов у своєму романі-документі «Бабин Яр» відзначав, що дитиною він «робив бізнес» під час німецької окупації, продаючи коробки сірників по 10 крб. за штуку і горіхи по 3 крб. за один.

На тодішніх базарах можна було найти будь-який товар. Очевидець тих подій Валентин Терно у своїх «Розхристаних спогадах про дивне дитинство» з захопленням описував асортимент товарів на столичних ринках: «Під час окупації на Єврейському базарі (колишня Галицька площа, нині площа Перемоги) можна було побачити все, окрім самих євреїв. Асортимент товарів був надзвичайно широкий – від музейних витворів мистецтва, книжних раритетів до старих солопів, кружевних панталон, поламаних віял, чашок Есмарха, замків з відсутніми ключами й ключів без замків».

Ще більше, ніж спекуляція, турбувала німців корупція, міцно вкорінена в адміністративних закладах. Особливо в цьому плані активізувалися місцеві жителі, котрі брали за свої послуги як гроші, так і продукти харчування. Тільки керівництво Житомирського квартирного відділу, за повідомленнями міської газети «Голос Волині», у вересні 1941 році за хабарі видало понад 500 квартирних ордерів місцевим жителям, у результаті окупанти, дізнавшись про ці факти, розігнали весь відділ.

Хлібним місцем у ті часи вважалися посади управителів будинків, в обов’язки яких уходив облік безробітних у будинку й надання таких даних у відділи вербування на роботи до Німеччини. Аби не потрапити в такі списки, більшість людей згодні були давати будь-які хабарі. Управителі, як правило, за помірну плату або продукти харчування могли не внести безробітного до списку. Якоїсь усталеної такси не було, усе залежало від того, як «сторони» домовляться.

А ось для бажаючих відкупитися від примусових робіт на «благо» фюрера існували чітко регламентовані неофіційні суми. Наприклад, у Харкові така послуга коштувала 500 крб., ті, хто не бажав копати окопи, мали викласти 1000 крб. Люди, що мали від 5 до 10 тисяч карбованців, могли вберегтися від відправки на роботи в Німеччину.

Відкупитися можна було навіть від Гестапо

Парадокс, але в ті важкі часи, як і тепер, за гроші можна було відкупитися від правоохоронних органів або ж зменшити строк ув’язнення. Навіть зі зловісного гестапо, звідки рідко хто виходив живим, а особливо запідозрені у зв’язках з партизанами, за наявності певної суми й комунікабельності арештовані швидко поверталися додому.

Наприклад, житомирська підпільниця Людмила Вирвич, потрапивши до казематів місцевого гестапо, уникла неминучої смерті завдяки підкупу слідчого, що вів справу. Гестоповець отримав від підпільників хабар у розмірі 10 тис. крб. і закрив справу. Аналогічна ситуація сталася у вересні 1943 року з партизаном Троянівського району (Житомирська область) Миколою Петренком, якого при перевірці документів затримала жандармерія Троянова. Під час слідства буквально відразу гестапівці довели причетність затриманого до місцевого партизанського загону, за законами того часу йому світила смертна кара. Однак за хабар у 20 тис. крб. німецький слідчий організував так, що замість розстрілу Петренко отримав півроку в’язниці. Ці факти засвідчують самі ж підпільники та партизани у своїх післявоєнних звітах про пророблену роботу.

Підпільник дав хабара поліції, щоб знайшли його золото

Іноді жителям доводилося давати хабарі кримінальній поліції, аби вона ретельно й безпристрасно розслідувала справи. До таких дій змушений був удатися підпільник Юрій Савченко. У своєму звіті за 28 січня 1945 р. він зокрема відзначав, що продавши корову на місцевому базарі за 40 крб. золотом, він разом із дружиною зайшов у міське кафе пообідати, і тут його обікрали.

Засмутившись, він звернувся в поліцію міста по допомогу, але начальник поліції, зі слів потерпілого, натякнув, що гроші вони можуть знайти в найкоротші строки за умови, що він і його заступник отримають від заявника «певну суму на могорич» за виконану роботу. Давши начальникові поліції паперових 100 крб., а заступнику 500 крб., Савченко буквально на наступний день отримав своє золото.

Загальновідомо, що на початковому етапі зародження радянського партизанського руху в Україні «народним месникам» не вистачало зброї та вибухівки. Вихід зі складної ситуації партизани знаходили по-різному – відшукували боєприпаси на місцях боїв, крали їх в німців чи поліцаїв, відбивали силою, нападаючи на невеличкі пункти поліції. Водночас із цими способами поповнення арсеналу активно скуповували зброю в окупантів. Про купівлю вибухівки за золото пише у своїй книжці «По той бік фронту» Герой Радянського Союзу Антон Бринський (керував партизанським загоном особливого призначення РУ ГШ Червоної Армії в Рівненській області). Автор відзначає, що провести таку операцію можна було виключно за дорогоцінний метал. Це саме відзначала у своїй розмові з представниками влади від 22 листопада 1946 року підпільниця Кузенко (Черкаська область). З її слів, один із партизанських зв’язкових (прізвище не вказала ) часто купував у мадярів зброю за радянські гроші.

Куди йшли німецькі гроші на освіту

Буденним явищем у період окупації вважалися фінансової махінації та неоправдані розтрати. Так, керівник київського СД в одному зі своїх донесень за 1942 рік відзначав, що після перевірки столичного «Універмагу» було виявлено комерційні махінації та великі розтрати. Перед цим, у кінці 1941 року, німці розігнали весь київський відділ фізкультури та спорту через розкрадання виділених коштів. Така ж доля спіткала столичний відділ освіти.

Загалом фінансові махінації з виділеними коштами на освіту активно проводили в життя як українські чиновники, що працювали в окупаційних установах, так і німці. Підтвердженням цього є річний звіт відділу освіти Черняхівського району (Житомирська область) за 1942-1943 навчальний рік. З аналізу документу видно, що схема розкрадання коштів була така: у районі організувалося кілька «липових» шкіл, а виділені кошти на їхню роботу й зарплату вчителям ділило між собою керівництво відділу. Відповідно до згаданого документа такі школи в 1942 році в Черняхівському районі «працювали» в селах Вишпіль (85 дітей), Зороків (80 дітей), Мала Горбаша (40 дітей), Іванків (45). Про те, що освітні заклади в цих селах у період окупації не працювали, засвідчили опитані нами жителі населених пунктів, хоча на папері вони були. Для більшої правдоподібності освітянське керівництво фіксувало реальну кількість дітей шкільного віку й надавало документи з підписами про отримання вчителями зарплати.

У свою чергу, німецькі чиновники за таким самим сценарієм розкрадали кошти, виділені для відкриття шкіл «фольксдойче» ( для етнічних німців, що проживали за межами Рейху). В одному з документів, присвяченому питанням освіти в Житомирському генеральному окрузі, ідеться про наявність на території округу 122 шкіл для «фольксдойче», насправді ж ця цифра була завищена принаймні удвічі (за повідомленнями окупаційної преси, таких закладів нараховується близько шістдесяти). Враховуючи намагання нацистів організовувати освітні заклади для „фольксдойче”, можемо припустити, що кошти вони виділяли на роботу всіх 122 навчальних установ.

Ось що писав відомий український історик Іван Крип’якевич (під час окупації проживав у Львові):

«Німецька адміністрація була надзвичайно продажна. Її можна було легко купити. Як треба було провести якусь книжку через українське видавництво, то перш за все треба було звернутися до урядовця-німця і пити з ним всю ніч. І тільки після цього можна було чекати згоди цього німця».

…Під час відступу з України більшість німецьких чиновників вважала за потрібне спалювати або залишати всю фінансову документацію радянським військам, аби вона не потрапила до рук контролерів і щоб всі ці діяння не було викрито.

Володимир Гінда, історик

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/

Влада хоче змусити Західну Україну вшановувати енкаведистів, - депутат

Сьогодні у Львівській області покладатимуть квіти до могил енкаведистів, які проводили каральні операції проти українців. Про це заявила депутат обласної ради від ВО «Свобода» Ірина Сех на сесії Львівської обласної ради.

Таку заяву вона зробила з нагоди відзначення у Львові Дня партизанської слави. "За розпорядженням голови Львівської ОДА Василя Горбаля, це "свято" прийшло і на нашу вулицю: у наші наукові заклади, і головне – в наші школи. Цьогоріч до підготовки дня партизана вирішили підійти ґрунтовно, і таке враження, що влада має особливе бажання змусити святкувати Західну Україну", - сказала вона.

Водночас депутат заявила, що червоний партизанський рух був ініційований не мирним населенням, а органами НКВД і військовою розвідкою.

"То до чиїх могил покладатимуть нині квіти – очевидно, до поховань енкаведистів, які загинули під час каральних операцій проти українського підпілля та мирних жителів. Інших "партизанів" у нас немає", - додала І. Сех.

Нагадаємо, сьогодні в Україні святкують День партизанської слави. У Львові чиновники спільно з ветеранами поклали квіти до пам’ятника невідомому солдату в меморіальному комплексі "Пагорб Слави".

---

Підписатися на нові дописи

Джерела: http://www.zaxid.net/ http://article-blogger.blogspot.com/

На Волині відбудеться міжнародний зліт партизанів і підпільників

На Волині в День партизанської слави 22 вересня відбудеться міжнародний зліт партизанів і підпільників.

Як повідомили УНІАН у прес-службі Волинської облдержадміністрації, святкування проходитимуть в урочищі Лопатень Ківерцівського району.

За даними організаторів, на Волинь прибудуть делегацій з Російської Федерації, Республіки Білорусь та з усіх регіонів України. Вони візьмуть участь у зльоті та заходах з увіковічення пам`яті загиблих партизанів і підпільників.

Робоча група на чолі із заступником голови облдержадміністрації Олександром КУРИЛЮКОМ здійснила поїздку в урочище Лопатень, під час якої оглянула стан впорядкованості поховань, меморіальних комплексів, скульптурних, архітектурних та інших споруд і об`єктів, що увічнюють пам`ять про учасників підпільно-партизанського руху, пам`ятних знаків "Область партизанської слави".

О.КУРИЛЮК дав відповідні доручення щодо проведення поточних ремонтних робіт.

*** Відкриття меморіального комплексу «Партизанська слава» з пам’ятником, музеєм, відновленими партизанськими землянками відбулося в урочищі Лопатень 1967 року на місці стоянки в жовтні-листопаді 1943 року спецзагону «Переможці» Героя Радянського Союзу Дмитра Медведєва. Автор проекту комплексу народний художник України, скульптор Я.Чайка.

---

Підписатися на нові дописи RSS   twitter

Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/

Партизани Великої Вітчизняної: а чи був героїзм?

«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства»... «Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу»... Як брехали Федоров і Ко.

Історики давно піддають критиці радянські догми про партизанський рух в Україні. Завдяки таким дослідникам, як Кентій, Гогун, Білас, Сергійчук, громадськість дізналася про «народних месників» не тільки їх праведні справи, а й найбільш темний бік діяльності партизан: розбої, грабунки, насильство над мирними мешканцями, п`янки, гулянки, чвари між командирами загонів і багато іншого, про що і не підозрював радянський громадянин. Та і як він міг щось запідозрити, якщо йому доводилося вивчати історію партизанського руху за тенденційними документальними збірками або ж мемуарами керівників партизанських з`єднань. Виходячи з дій сьогоднішньої влади, нам мабуть знову доведеться повернутися до радянської методики вивчення історії.

Хотілося б докладніше поговорити про партизанську мемуаристику, по суті досі не досліджену з об`єктивних позицій.

«Партизани тероризують місцеве населення у формі вбивств і мародерства»

Появою маси партизанських мемуарів тиражами 100, 150, 200 тисяч примірників, про які нині можуть тільки мріяти сучасні дослідники і письменники, радянське суспільство зобов`язане Хрущову. Після його приходу до влади книжкові полиці буквально ломилися від творів, в яких колишні партизанські командири, тепер уже здебільшого як Герої Радянського Союзу, описували свої «подвиги» в роки війни – саме свої або ж наближених до себе людей, а не рядових партизанів.

Саме за цими працями абсолютна більшість радянських громадян кілька поколінь (не рахуючи істориків) і черпала інформацію про всенародний партизанський рух. Створювалися вони за підтримки влади – як частина радянської пропаганди. Абсолютно точно їх схарактеризував американський історик Джон Армстронг: «Легенди про загони безстрашних і зв`язаних єдиною метою молодих людей, які живуть просто неба, б’ються проти набагато сильнішого ворога і мстяться гіршим з мерзотників, привертали увагу молоді з часів Робін Гуда до епохи підкорення Дикого Заходу. Додайте до цього рецепту як інгредієнти елементи детективного тріллера, і у вас в руках опиниться ідеальне знаряддя пропаганди».

Можливо, тому Хрущов був противником системних історичних досліджень партизанського руху, розуміючи, що тоді «радянські месники» втратять свій романтичний образ. У березні 1962 року в промові на пленумі Центрального Комітету КПРС він презирливо порівнював дисертацію «Партизанські операції в лісах Білорусі під час Великої Вітчизняної війни» з дисертацією на тему «Екологічне і економічне значення європейського білого журавля, чорного журавля і сірої чаплі для Білорусії».

Обидві дисертації, за словами Микити Сергійовича, були марною витратою грошей. Він був упевнений, що якщо і потрібно давати трактування партизанського руху і інших етапів війни, то цим повинні займатися автори мемуарів, статей і літературних творів.

Наведемо кілька прикладів дії пропаганди в мемуарах партизан, які зараз не витримують ніякої критики. Герой Радянського Союзу Антон Бринський, що дислокувався зі своїм загоном переважно в західних регіонах України, в своїй книзі «По той бік фронту» пише: жителі Рівненської і Волинської областей, дізнавшись, що партизанам потрібне було золото (для купівлі у німців вибухівки), віддавали все, що мали. «Радісним було не тільки поповнення наших запасів, а й та активність, яку виявило населення. Не треба було просити і умовляти. Треба було тільки сказати, і люди самі несли, віддавали, діставали», – зазначає Бринський.

Насправді ж це просто пропагандистська фішка, спрямована на те, щоб показати беззастережну підтримку радянських партизан у всіх регіонах України. Адже загальновідомо, що в західноукраїнських землях «народних месників» населення практично не підтримувало, віддаючи свої переваги українським повстанцям. Тому партизани дуже часто вимушені були вдаватися до насильницьких заходів щодо місцевого населення. Та ж бригада Бринського, який змальовує таку ідилію у відносинах з селянами, славилася своєю жорстокістю. Про що, до речі, писали командири інших з`єднань.

Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім`я Хрущова доповідну записку, де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином: «Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з`єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання». А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам`янець-Подільського партизанського з`єднання ім. Жукова Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна і вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів».

Федоров у своїх мемуарах «Підпільний обком діє» промовисто розповідає про допомогу, що її надають партизанам західноукраїнські селяни, і про підтримку останніми їх з`єднання практично в усьому регіоні. Тим часом командування Рівненського партизанського з`єднання №2 у листопаді 1943 року в своєму листі повідомляло Федорова, що його бійці ведуть незаконну діяльність, на межі явного мародерства. Загін ім. Ванди Василевській, рухаючись через село Привентівка, піддав населення цього села форменому пограбуванню. «Бійці загону, – писалося в листі, – без жодного контролю і керівництва ходили по селу і вимагали все, що потрапило. Брали взуття, білизну, одяг, посуд, супроводжуючи свої дії лайкою, погрозами і застосуванням зброї, стріляючи з гвинтівок і автоматів».

Складно уявити собі, щоб партизани так поводилися відносно доброзичливого настроєного населення.

«Місцеве населення має до нас велику ворожість, до німців – ще більшу»

Ще одна вельми неправдоподібно представлена тема в мемуарах стосується українських націоналістів. У партизанських спогадах вони «продажні нелюди», які звіряче мучили разом з німцями місцеве населення. Так, Медведєв у своїй книзі «Сильні духом» характеризував бандерівських партизан, не скупившись на епітети: «Бандера був махровий гітлерівець, вивченик гестапо. Він зібрав покидьки петлюрівської контрреволюції, вцілілих куркулів, весь набрід, що опинився після тридцять дев`ятого року в гітлерівській Німеччині. Його «хлопці» грабували українські села і хутори, а прибутки від пограбувань ішли отаманові. Награбовані капітали Бандера вміщав на своє ім`я в швейцарський банк».

У свою чергу, Федоров в своєму опусі зазначав, що до них приходили селяни і скаржилися «рідній Радянській владі» на бандерівських партизанів, які постійно грабували їх села і просили вигнати мучителів. І диверсант Ілля Старінов в своїх спогадах «Міни сповільненої дії» стверджував, що в роки війни в Західній Україні «сільське населення жило в постійному страху. Бандерівці приходили ночами, забираючи у селян продукти, нібито для партизан, насправді ж передаючи їх німцям».

Ці, по суті, партизанські казки читали десятки мільйонів людей і потім на перекручених фактах робили висновки про українських націоналістів. Адже хто тоді міг знати, що насправді прихильники Степана Бандери вели не показушну, а реальну збройну боротьбу проти нацистів і що не міг він класти гроші в якісь там банки хоч би з тієї причини, що з 1941 року перебував у німецькому концтаборі «Заксенгаузен» за прагнення створити незалежну державу.

Щодо постійного грабунку мирного населення, то це теж перебільшення (хоча заперечувати наявність таких випадків не слід), про що зараз написано багато досліджень не тільки українськими, а й іноземними істориками. Що ж до «рідної Радянської влади», то для західних українців СРСР ніколи не був своїм, про що свідчить повстанська боротьба на цій території – як до війни, так і після.

Для прикладу наведемо запис з щоденника Руднєва (комісара партизанського з`єднання Ковпака: «У Західній Україні кожне село націоналістичне, і дуже багато банд націоналістів знаходиться по лісах». Те саме радирував до УШПР 26 вересня 1943 року Сидір Ковпак, зазначаючи, що в західних регіонах України «українське населення виключно підтримує бандерівців, радянську владу ненавидить». Запідозрити цих партизан в необ`єктивність складно.

Вислови Старинова легко спростувати його ж телеграмою, надісланою до УШПР 17 березня 1944 року, де він діаметрально протилежно оцінював відносини УПА з місцевим населенням. Зокрема, він писав: «У звільнених районах Тернопільської області населення заховало частину худоби, свиней, створивши таємні склади для банд націоналістів. Є випадки отруєння, вбивств, обстрілу.

Відчувається явна ворожість до нас. До німців ця ворожість ще більша. Четверту війну воюю, але ніколи не зустрічав такого ворожого середовища».

Як брехали Федоров і Ко

Проблемою в партизанських мемуарах є і те, що героями сюжетів тут часто ставали люди, які не мали анінайменшого стосунку до боротьби з німецькими окупантами і потрапили на сторінки книг завдяки знайомству з авторами. А приписки чужих операцій часто ставали предметом сварок між партизанськими «вождями», що призводили до того, що багато з них просто не спілкувалися між собою в мирний час.

Наочним прикладом тут може служити відкритий лист колишнього учасника партизанського руху Миколи Струтинського, надісланий ним до Інституту історії УРСР 26 березня 1966 року. Досвідчений партизан виявив у книзі «Поєдинок», написаною одним з керівників Рівненського підпілля, Героєм Радянського Союзу Терентієм Новаком, дивні речі. Терентій Федорович безсоромно привласнив собі ідею про підрив німецької їдальні в Рівному в 1943 році, натомість, за словами Струтинського, це була задумка якогось бійця Афоніна. Жертви вибуху в мемуарах автор також, м`яко кажучи, перебільшив.

«Новак доповів командирові загону, що вибухом міни було знищено кілька німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер він конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, Новак сказав, що в цій їдальні було вбито трьох генералів, чотирьох підполковників і 80 офіцерів, – пише в листі Струтинський. – З усією відповідальністю заявляю, що це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали і офіцери не харчувалися. Не було їх там і в момент вибуху. Насправді в результаті вибуху міни були важко поранені лише двоє: рядовий солдат-власівець і Червинський, який виконував наші завдання в комендатурі міста, де він працював шевцем, час від часу відвідував «Солдатен гейм».

А ось що писали на ім`я директора Інституту марксизму-ленінізму щодо мемуарів Новака колишні партизани загону Дмитра Медведєва, який діяв у тому ж регіоні, Василь Багровий, Михайло Нессен і Михайло Сапір, які особисто знали керівника рівненського підпілля: «Новак – за своєю натурою людина вкрай боязка, дуже користолюбна, кар`єрист. Написані ним і видані в Україні спогади «Поєдинок» – це повна брехня і марення. Він приписує собі багато епізодів діяльності легендарного розвідника Миколи Кузнєцова. Видана книга викликає у нас, колишніх партизанів, і в читачів, обурення і жаль. Це наруга над святою пам`яттю тих, хто чесно боровся і загинув. Зрозумійте нас, адже ця людина в період німецької окупації не знищила жодного німця і бандита».

Так само непорядно до організаторів підпілля на Сумщині вчинив Наумов. Він у своїх мемуарах «Хінельські походи» обставив усе так, що вийшов організатором сам. Хоча партизанити почав, за словами комісара його з`єднання Лукашова, з січня 1942 року, коли вже сумське підпілля існувало.

Більше того, Лукашов після виходу мемуарів Наумова буквально «розніс» їх у листі до директора Інституту марксизму-ленінізму Назаренка, побачивши в них багато вигадки і неправди. Ось як він схарактеризував його творчість: «Багато написано книг, чудових творів наших радянських письменників. Ці книги розповідають нашому народові про ту сувору правду, яку пережили трудівники нашої країни в роки Великої Вітчизняної війни. Але є твори, які перекручують правду, оббріхують наших радянських людей, які віддали світле життя за щастя народу. Ці люди, горе-письменники, не зважаючи ні на що, готові втопити в багні інших, лише б собі одержати славу.

Вони забувають, що історичну правду, свідками якої ще живуть люди, важко перекрутити. Подібним писакою, кар`єристом і наклепником є Наумов».

У своєму листі Лукашов зазначив, що німці до початку 1942 року не могли кинути великі сили проти з`єднання Наумова, як він пише, оскільки його ще не було. На той час майбутній командир з`єднання керував лише однією партизанською групою в 250 осіб загону Червоного району (Сумщина).

Не було ніколи таких випадків, щоб в селах Подивоття та Станіславчик німці його мало не вбили (Наумов зазначає в мемуарах, що дивом залишився живий, але були застрелені під ним його коні).

«Який збіг, який щасливець! А насправді це було? Ні, цього ніколи не було, це показане, надумане «геройство», – писав Лукашов.

Єдине, що не викликало сумнівів у колишнього комісара з`єднання Наумова, це те, як точно і правдиво він змалював діяльність Куманька (одного з організаторів сумського підпілля), та й то з меркантильних міркувань – останній займав після війни серйозні партійні посади, тому викликати його гнів на свій опус автор не став.

«У цій книзі Наумов більш-менш правдиво показує факти про діяльність Куманька, хоча я в книзі ніде не помітив цього прізвища, – звертав увагу директора інституту колишній комісар з`єднання.

– Він у нього йде під кличкою «Фомич». Так насправді його називали в загоні. Але з якою метою він це робить? Він знає, що Куманьок займає видне положення в суспільстві і партії в післявоєнні роки, і, спираючись на нього, йому легко було перекрутити факти в своїй книзі. Переважно в книзі не показана жодна людина з бійців і командирів партизанського загону, які залишилися в тилу ворога з перших днів окупації, як кажуть не на життя, а на смерть боролися».

Не відставав від своїх колег і Олександр Кривець – командир партизанського загону ім. Щорса на Чернігівщині. У 1973 році в світ вийшла його книга «Багряними дорогами». Доблесть автора в творі змальована яскравими фарбами. Щоправда, про справжніх партизанів Чернігівської області, де діяв загін, в книзі майже не згадується, героїчні вчинки в оповіданні приписуються тільки друзям і родичам автора і, звісно, самому командирові.

Колишня партизанка Павлина Березовська дала таку оцінку мемуарам Кривця: «А що там наворочене, прямо скажу, не кожному фантастові під силу. Барон Мюнгаузен – жалюгідний невдаха проти нашого «льотчика». Читаючи книгу, ми з моїми друзями-партизанами спочатку дивувалися, потім ображалися, а врешті-решт, вже просто сміялися до сліз».

Зазнавали критики очевидців і мемуари Федорова «Підпільний обком діє». Ось як відгукувався про прочитану першу частину книги колишній секретар Чернігівського обкому КП(б)У з пропаганди Рудько в листі Федорову: «Здрастуйте, Олексію Федоровичу! Учора прочитав першу частину Вашої книги «Підпільний обком діє» в журналі «Новый мир» за 1947 рік. Я не збираюся наводити критику по всіх розділах першої частини книги, але повинен писати Вам, що в ній є багато неточностей – перекручені факти і переплутані події».

Розкритикував третю книгу мемуарів і начальник особливого відділу з`єднання Федорова Золотаренко. У своєму обширному звіті, надісланому до всіх партійних інстанцій щодо підпільних організацій на Волині, створених Олексієм Федоровичем, він зазначав: «З усією відповідальністю комуніста і партизана, як бойовий начальник особливого відділу з`єднання Федорова заявляю, що ніяких підпільних партійних організацій до кінця війни на зв`язку у так званого підпільного обкому партії на Волині не було, тому, що ніякої підпільної роботи з організації і виявлення комуністами не велося».

***

Звичайно, професійні історики розуміють, що мемуари і спогади не позбавлені суб`єктивізму, але у випадку з партизанськими – це явний перебір... Насправді цінність у цих книгах становлять змалювання побуту і повсякденного життя партизан, творчість (пісні, частівки, анекдоти)... Все інше – чиста вигадка, яка не витримує перевірки архівними документами. Адже недаремно всі ці казки викликали обурення рядових партизанів. Спонукаючи писати їх гнівні листи до різних інстанції, вимагаючи справедливості. Хоча, звичайно, певний відсоток таких листів був написаний через заздрість побратимів, які не потрапили на сторінки книг (що не зменшує значення цих листів).

Проте запущений конвейєр не так легко було зупинити. Зробивши це, КПРС виставила б у не дуже доброму світлі канонізованих героїв, а іноді, як у випадку з Федоровим, і двічі Героїв Радянського Союзу, тим більше що їх книги дуже добре вписувалися в русло радянської пропаганди.

Тому заперечення, які приходили письмово, зазвичай, відправлялися до архівних фондів, де вони зберігаються досі.

Володимир Гінда, кандидат історичних наук

---

Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/