Янукович – це наш невивчений урок історії, наші, так і не зведені за 20 років, порахунки з минулим. Мертвий СРСР, що хапає за ноги живих... А Тимошенко - це була цілком нова історична загроза, яку країна ще радше інстинктивно відчула, аніж по-справжньому зрозуміла.
У розмові з Оксаною Забужко було порівну творчості та політики. Домовитися про те, щоб вона знайшла час для розмови, було досить складно: саме в цей час письменниця закінчувала книгу своїх листувань з Юрієм Шевельовим, яка має вийти у видавництві "Факт" протягом місяця. І тому навіть на Форумі видавців намагалася бути якнайменше, щоб швидше завершити роботу.
Безліч питань політичного штибу до пані Оксани були однакові, тому "Українська правда. Життя" ставила їх, згрупувавши у "блоки". В результаті письменниця відповіла фактично на все, що цікавило інтернет-користувачів, окрім декількох питань "про життя" - на них часу не вистачило.
Про політичний вибір
На попередніх виборах частина українців, переважно інтелігентна, не захотіла вибирати між двох зол.
Дехто вважає, що ця інтелігенція була за це покарана. Наступного разу нам знову запропонують цей вибір чи, побачивши, що вже не працює така методика, запропонують щось інше?
- У самому Вашому запитанні вже лежить системна помилка. Виходить, що Ви знову сидите й чекаєте, що "вони" "нам" запропонують.
У країні має з'явитися критична маса людей, які почуватимуть себе не аудиторією, котра сидить в партері, жує попкорн і чекає, що їй запропонують зі сцени на майдані, а розумітиме, що насправді це вона замовляє музику.
Сцена рухнула - Майдан лишився, але Майдан цього ще не зрозумів і не усвідомив. А вже пора.
Сьогодні вже треба ясно усвідомлювати, що нами граються, проти нас провадилася і провадиться всі ці роки інформаційна війна. І народ наш у цій війні - як індіани, в яких на озброєнні тільки дротики, як оці наші з вами чати, а проти нас і вогнепальна зброя, і "вогняна вода".
От вибір між "вогнепальною зброєю" і "вогняною водою" - то й є вибір "більшого й меншого зла", а зло не буває більшим і меншим.
Зеник: Якщо Ви так далекоглядно берете на себе відповідальність щось радити, то що Ви нам запропонуєте на місцевих виборах та майбутніх виборах до парламенту?
- От якраз місцеві вибори, думаю, є тепер першою "стартовою" площадкою для громадянської боротьби, тому що на локальному рівні, в кожному місті і кожному селі, знають своїх людей - знають, хто є негідник, а на кого можна якимось чином сподіватися вплинути.
На цьому низинному рівні сьогодні українське суспільство може продемонструвати свою здатність виступати замовником влади.
Віталій: Чи не змінили Ви свою позицію щодо голосування на минулих виборах президента України - з огляду на те, що після них в країні відбулося і планується?
- Все, що відбулося після виборів в Україні, якраз, по-моєму, найкраще підтверджує абсолютну слушність тої позиції, яку я озвучила перед виборами.
І людям, які цього не бачать, які вперто продовжують не бачити, я би порадила опритомнювати швидше, бо вже пора. Єдине, про що я шкодую, - що так, як я, не проголосували хоча б 20 мільйонів моїх співвітчизників.
Роман: Скажіть, будь ласка, хіба настільки Тимошенко така сама як Янукович, щоб так завзято нищити все українське як табачна влада Януковича?
- Янукович - це наш невивчений урок історії, наші, так і не зведені за 20 років, порахунки з минулим. Мертвий СРСР, що хапає за ноги живих. Історія завжди повертає народи на місце невивчених уроків - поки не розквитаємося з ними, руху вперед не буде.
Зараз відбувається фарсова спроба "повернути годинник назад". Ці чуваки копіюють єдину їм відому форму правління - російську, вони хочуть бути страшними, але насправді вони тільки смішні.
Якщо ви будете їх боятися, ви даватимете їм силу своїм страхом. Повірте, вони безпорадні, смішні і нікчемні. Коли ви це їм в очі говорите, вони здуваються.
А Тимошенко - це була цілком нова історична загроза, яку країна ще радше інстинктивно відчула, аніж по-справжньому зрозуміла. До такого виклику, до жіночого фашизму в гламурному обличчі, Україна не готова, і цивілізація не готова.
Жінки тільки в 20-му столітті вийшли на арену історичних дій, і впізнавати в них нових Сталінів і Троцьких людство ще не навчилося. Це була перша така проба. ХХІ століття, напевно, буде століттям "жіночих фашизмів", але вже не в Україні.
Чи не думаєте спробувати донести свою творчість до тих людей, хто не читає, за допомогою телебачення?
- По-перше, в нас немає українського телебачення. Багато ви на ньому бачите національного продукту, особливо в галузі культури? Можна цілий вік просидіти перед українським "ящиком" - і так і не довідатися, чим, власне, живе країна.
Власникам каналів простіше купувати "готові" проекти у росіян, ніж вкладати в розвиток вітчизняної журналістики. Ні, на сьогодні я раджу всім вимкнути телевізор, читати побільше хороших книжок і якомога більше часу приділяти дітям.
Я сама є продуктом такого "катакомбного", лабораторного виховання 60-70-х років у радянських умовах. Мої батьки зуміли виростити мене в мінімальному опроміненні радянською пропагандою. Телевізор було куплено в дім аж тоді, коли я скінчила третій курс університету.
Так що я можу вважати себе живим доказом того, що, коли батьки люблять своїх дітей і ставляться до батьківства з повною відповідальністю за процес творення людини, можна захистити своїх дітей від будь-якого інформаційного тиску.
Анатолій: Я навчався в університеті приблизно в той час, що і Ви. Знаю, що на філософський факультет вступали за наявності рекомендації від відповідних партійних органів. Як Вам з Вашими поглядами вдалося туди потрапити?
- Ніяких рекомендацій від партійних органів у випускників середніх шкіл бути не могло. А от як мені вдалося туди потрапити - про це я ще обіцяю колись написати докладно. Бо це справді цікавий і повчальний сюжет з історії того самого підпільного інтелігентського опору 70-х, який у нас за 20 років незалежності так і не висвітлений, навіть питання так не ставилося.
Тому що архіви нищилися у 90-91-му роках саме по 70-х. І саме ці роки лишаються найбільшою і найтемнішою "білою плямою", чи пак чорною дірою, української історії, звідки тягнеться надто багато ниток до дня сьогоднішнього.
Школярам розповідають про загиблого Стуса і десяток політв'язнів - те, що вийшло на яв ще тоді й транслювалося західними радіостанціями. А в Україні були не десятки жертв, були - десятки тисяч. Безіменних, досі не облічених, звільнених з роботи, вигнаних з навчання, просто не допущених до нього...
І був "тихий" опір і таємна солідарність тодішнього громадянського суспільства - тільки завдяки йому вдалося "впхнути" на філософський факультет дочку людини, на котру в КГБ лежала 4-томова справа, - і біля прізвища якої в списках "першого відділу" університету стояв "мінус" - директива "завалити".
У день вступного іспиту це стало відомо моїм батькам - через їхні канали інформації, через університетських друзів. І в той-таки день, коли я стояла, чекаючи, щоб увійти на екзамен, мої батьки були в ЦК з заявою, що сьогодні ж "Емнесті інтернешнл" нарешті довідається про те, що творило КГБ з моєю родиною в усі ці 70-ті роки.
Після цього демаршу мене "завалили" не на двійку, а на четвірку, і я мусила, як медалістка, здавати всі інші екзамени. І заходила здавати кожного разу "по сигналу" - коли з аудиторії відлучався куратор списків від "першого відділу", і можна було розраховувати на чесну оцінку, - і так набрала прохідний бал.
Історія ця по-своєму детективна, але з таких і складався "підпільний опір"... Мої батьки прожили дуже трудне життя у багаторічній війні з КГБ. І для мене вони завжди були прикладом, що і в КГБ можна виграти.
Інша справа, що моєму батькові це все коштувало життя. Чоловіки вразливіші, менш витривалі фізично. Але при наявності волі і адекватного розуміння ситуації можна перемогти й КГБ, вони не всесильні, не треба їх демонізувати.
Питання з зали: Чи сприймаєте ви тероризм як засіб боротьби?
- Який саме тероризм? Не існує "тероризму взагалі", це ще один "мемовірус" глобальної інформаційної війни, свого часу запущений Бушем, - міф "світового тероризму".
Немає такого, є багато різних тероризмів, і в кожному конкретному випадку в кожній конкретній країні треба розбиратись окремо. Одна справа - ірландці, друга - баски, третя - Палестина... "Кожна сім'я нещасна по-своєму".
У класичній версії та чи та національна, соціальна або релігійна група приходить до тероризму, коли вичерпано всі інші засоби боротьби, - це, так би мовити, реакція на безвихідь.
Але на практиці все завжди значно заплутаніше, і, коли дивитися зоддалеки, вкрите густим інформаційним туманом. Так що не поспішаймо судити сплеча. І пам'ятаймо, що тероризм - не хвороба, а симптом.
Кілька питань інтернет-користувачів стосується того, як Ви ставитеся до вислову Андруховича про те, що варто дати можливість від'єднатися Донбасу?
- Все, що я думаю про Юрине бажання за всяку ціну бути в центрі уваги, хоч би світ горів, я висловила ще 10 років тому, коли він опублікував жахливе "антикиївське" есе під назвою "Мала інтимна урбаністика".
Тоді у нас відбулась така собі міні-дискусія на сторінках газети "Столичные новости". Я спробувала йому пояснити, що український письменник - якщо він справді український письменник, а не просто гуру певної групи клакерів, - повинен би розуміти значення такої столиці, як Київ, для збереження єдності нації, і не бавитися "по приколу" в розкольницькі ігри, котрі ніколи не є безневинними.
Але Юра - людина "дзеркальна", як мачуха з "Білосніжки". Він живе для того, щоб йому плескали, а всього іншого або не чує, або, почувши, - ображається. Це така, досить важка, форма нарцисизму.
Я не думаю, що в нього взагалі є якісь погляди, які він готовий боронити, окрім цього погляду у "своє дзеркало", яке йому каже, що "він на світі наймиліший".
Принаймні, за останні півроку він вже, здається, вп'яте щось отаке, як з Донбасом, говорить, а потім пояснює, що його неправильно зрозуміли.
Досить дивне невміння висловитися, як для людини, яка є професійним літератором. Коли після тої його "ізбльованої хули" на Київ я йому відповіла, Юра навіть не зрозумів, про що я писала.
Для нього було значно важливіше, що його позиція тоді дуже сподобалася полякам, і звідтоді 10 років він позував перед ними в ролі "правильного українця", повторюючи їм їхній старий "яґеллонський міф": що тільки Галичина, тобто там, де були поляки, - то є Європа, а все, що за Збручем, - то вже "дикий Схід", варварство й азіатчина.
Це подобається в Польщі, і це подобається в Росії, хоч і з різних причин. Юра не буде говорити нічого, що завідомо не подобається.
Тому питання не в ньому - а в тій його референтній групі, якій це подобається в Україні і, зокрема, в Галичині. Раз він це сказав, значить, така група існує, і це серйозна хвороба галицької субкультури.
Катрен: Ви перекладали окремі Центурії Нострадамуса в 1991 році. У тому виданні є ваш коментар до того знаменитого катрену, який ніби-то стосується України. В 2004-му Ви, наскільки можна зрозуміти, повторно інтерпретували оту згадку про "новий звичай з-над Борисфену". Чи не настав час для третього прочитання тих рядків? :)
- Він не "нібито" стосується, а однозначно - єдиний з усіх Нострадамусових катренів, де прямо задано "географічні координати": народ з-над Дніпра, "борисфенці". У 2004-му я справді висловила припущення - може, це "вже воно", збувається? Але, схоже, історія приготувала нам, "борисфенцям", ще багато сюрпризів попереду, і є серед них і приємні:-)
Андрій: А, може, ми таки бидло і козли, раз не можемо за себе постояти?
- От на те, щоб ми так про себе думали, кілька віків і працювало кілька імперій. Не піддавайтеся. Задумайтесь краще над тим, який ми сильний народ - ні один народ не здолав би того, що припало на долю нашому тільки в 20-му столітті.
Поцікавтеся, куди поділись, наприклад, нижньолужичани, - а ми ж із ними в 19-му столітті були практично в однаковому становищі... Здатність постояти за себе починається саме з цього - з усвідомлення своєї сили і права бути господарем своєї долі.
Дмитро: Чи вважаєте ви ажіотаж навколо себе заслуженим? Чи (як на вашу думку) інших кандидатур просто немає? =)
- Нема ніякого ажіотажу. Є тільки колосальний інформаційний розрив між кількома сотнями тисяч моїх читачів - з одного боку, і з другого - мільйонами таких людей, як Ви, котрі взагалі слабо собі уявляють, хто я така, що написала і чим у житті займаюся. Ліквідувати цей розрив у мене нема жодної змоги - це просто реальність, із якою треба жити.
Про "Музей покинутих секретів" та решту життя
Пілігрим: Так чи любила Геля Адріяна і чи любив Адріян Гелю? :))
- Думаю, що на тій стадії життя твору, коли читачі мають свої власні образи героїв, автор уже не відповідальний за своїх героїв. У кожного з тих, хто прочитав "Музей покинутих секретів", є свій Адріян, своя Геля і своя версія їхньої любові. Так що моя версія має таке само право на існування, як і Ваша, і нікого ні до чого не зобов'язує.
Мені здається, Адріян справді любив обох жінок: і Гелю, і Рахелю, по-різному любив. У чоловіків таке часом виходить - в усякому разі, краще, ніж у жінок.
Чоловіки рідше за нас бувають послідовно моногамні. І навзагал, Адріян із Рахелею повівся у цій романній ситуації не найкраще, якщо вже говорити з точки зору нашої сучасної гендерної свідомості.
Але тодішня ментальність була значно більш патріархальна, а це ж усе-таки історичні частини роману, це великою мірою спроба реставрувати також і психологію людей тих років.
А загалом скажу, що мені в роботі над романом саме ці персонажі були найцікавіші: і Адріян, і Геля, і Рахеля, - саме тим, як вони, тодішні, вміли любити.
Максим: Пані Оксано, чи не вважаєте Ви, що лірична поведінка героїні у "Музеї..." - це мінус роману? Маю на увазі не її наявність, а її реалізацію: надто рожево, солодко, перебір з емоціями, сюсюкання (власне, таке можливе, але не у солідному віці героїні, з її інтимним і життєвим досвідом). Читати ці шматки аж дивно (щоб не казати - неприємно), виникає почуття випадіння з загального стилістичного фону роману і смакової дисгармонії.
- Я думаю, що це пише дуже молодий чоловік, якому ще належить відкрити для себе оту найінтимнішу сторону любові, про котру публічно ніхто не проговорюється і котру література рідко наважується озвучувати, - отой самий любовний дискурс, котрий завжди є сюсюкаюче-інфантильним.
Коли щиро закохані люди лепечуть у ліжку, вони зазвичай себе не чують зі сторони. Спеціально перечитайте в третьому розділі той фрагмент, коли "сучасний" Адріян снідає, - це ж він прокидається після любовної ночі, він ще фізично повен Дарининою присутністю, повний тою внутрішньою, вдячністю, розм'яклістю, для якої в "дорослій" мові "нема слів" і яка ніколи не виноситься на люди. Тому це, либонь, читати незвично, але думаю, що не треба соромитися бути ніжним.
Питання з залу: Чи пишеться Вам закордоном?
- Якраз за кордоном найкраще й пишеться. Якщо перегорнете "Музей" в кінець, побачите там цілий список так званих "мистецьких колоній", письменницьких притулків (в Україні, на жаль, таких немає), куди я періодично втікала з батьківщини на місяць-два-три для спокійної праці.
Просто, щоб вийти з українського інформаційного поля і ув'язнитися в цій вежі зі слонової кості, - такий, добровільно обраний, монастирський спосіб життя на час, поки пишеш книжку.
Тому що є велика різниця між "жити" і "писати". Для мене це два паралельні життя, і їх дуже важко узгоджувати. І так, щоб "немножко попашем, попишем стихи", як писав класик соціалістичного реалізму, - так у мене ніколи не виходить.
Всякі форми публічності для письменницької праці, котра є дуже замкнена, дуже інтравертна, дуже "в собі", - вони, навзагал, деструктивні. А крім того, за кордоном є ще один фактор свободи - я там ні за що не відповідаю.
Якщо мені в чужій країні щось не подобається на побутовому чи загальнонаціональному рівні, мене це не дратує, я це сприймаю, як дитина сприймає світ дорослих: так воно є, цікаво, ось у них, значить, так...
А коли вдома в Україні мене щось дратує, то я почуваюся особисто зачеплена, мене це ніби спонукає до негайного втручання. Це також енергія, яка мала би йти в текст, а натомість "розтрушується" на безпосереднє перетворення життя.
Ухтишка: В яких ситуаціях Оксана Забужко перетворюється на сноба? Як Ви використовуєте свою негативну енергію?
- Я не вважаю, що розумна людина може перетворитися на сноба, снобізм - це все-таки ознака браку вирозуміння й поваги до чиєїсь інакшості. А негативна енергія розряджається в різних формах.
Єдиного рецепту не маю, але найконструктивніший спосіб того позбутися - це знайти причину і якимось чином, бодай в уяві, у віртуалі її перетворити, трансформувати.
Коли вийде книга Вашого листування з Юрієм Шевельовим? Що найбільше запам'яталося у спілкуванні з ним?
- Видавництво розраховувало отримати її в мене ще місяць тому, щоб презентувати на Львівському форумі, і навіть анонсувало в себе на сайті.
Мій приїзд, в принципі, планувався насамперед із презентацією цієї книги, але я тільки позавчора дописала передмову... Там ще є деякі технічні нюанси, які треба довести до пуття, так що вже аж наступного тижня нарешті здам її в друк.
Вийде вона, либонь, уже в жовтні, а презентуватиметься в листопаді, коли я повернуся з свого німецько-австрійського турне з німецьким виданням "Музею...".
Рукопис вийшов досить величенький, близько 400 сторінок. Це книжка міксового жанру - не тільки наші листи за 10 років із дуже розлогими коментарями, а й мемуарні вставки, і деякі тексти тих років, Шевельова й мої, які ми обговорювали в листах, щоби читач міг розуміти контекст і "повітря" діалогу.
Вийшло не просто "Вибране листування на тлі доби: 1992-2002", а й портрет доби, шалено цікавої, бурхливої й драматичної - очима двох її сучасників, представників найстаршого і наймолодшого поколінь української культури в 20-му столітті.
А ще - історія дуже своєрідної людської дружби, якій я, як тепер бачу, завдячую значно більше, ніж могла замолоду оцінити. Сподіваюся, що це буде цікаво не тільки літературознавцям, філологам чи історикам.
Василь: Навіщо так багато сексу у Ваших в книжках?
- Знаєте, за 14 років, що минули з часу виходу в світ "Польових досліджень...", я вже стільки разів відповідала на це запитання тими самими словами, що легше "погуглити": "Забужко література реальність денне підсвідоме секс".
Михайло: З великим задоволенням читаю Ваші книги. Чи не думали Ви, що до "Музею..." можна написати продовження?
- До "Музею" зараз пише продовження наша доблесна СБУ. Я не жартую, це справді якийсь прямий перехід тексту в реальність - те фантасмагоричне дійство, яке почалося минулого тижня із вилученням комп'ютера у Руслана Забілого, а потім продовжилось вилученням відеоматеріалів під час обшуку у музеї "Тюрма на Лонцького".
У мене таке сюрреалістичне відчуття, ніби це дев'ятий розділ роману. Ці люди, котрі себе називають працівниками СБУ, поводяться за 20-літньої давности інструкціями КГБ і логіку яких відтворити дуже складно (чим примітивніша логіка, тим важче її збагнути), - вони діють, як клони майора Бухалова, за точнісінько тим самим сценарієм.
З тою, хіба що, різницею, що все-таки мій майор, котрий знищує архівну справу своєї матері, - постать трагічна, а ці - просто гротескові, фарсово-абсурдні.
Я переконана, що ніхто з них не читав "Музею", але сюжет вони ведуть так чітко, ніби цією книжкою й запрограмовані.
Для мене особисто вся ця історія важлива ще й тим, що сама дійсність таким чином дала відповідь на питання, яке мені після публікації "Музею..." часто ставили журналісти: "А справді, чи варто нам все знати?". Чи варто витягати всі ті страшні кістяки з українських шаф, чи, може, Ніці Бухаловій таки легше житиметься "з чистого аркуша", нічого не знаючи про своє походження?
Я завжди відповідала, що завдання письменника - це ставити запитання, а не відповідати на них. У Дарини з Адріяном одна відповідь, у майора Бухалова - інша, і я між ними не суддя, я тільки озвучую їхні внутрішні монологи.
Але думаю, що тепер СБУ дала нам усім найпрямішу відповідь на це питання, яким лишається відкрита книжка. Раз їм і їхнім московським диригентам так пекуче залежить на тому, щоб українці ніколи не довідалися правди про своє минуле - значить, її таки треба знати.
Питання з зали: Чи доводилося Вам насправді переживати драму розриву жіночої дружби, як то описано в романі? (В романі нічого подібного нема, в питанні йшлося про "Сестро, сестро"! - А. З.)
- Минуло літа на одному з тих міжнародних фестивалів, куди я часто мушу їздити в силу підписаних контрактів і зобов'язань перед своїми зарубіжними видавцями, я почула від індійської письменниці, яка читала вірш, присвячений подрузі, фразу, яка мене пронизала: "Біль від зрадженої дружби сильніший, ніж біль від зрадженого кохання".
Тільки жінки достатньо зрілого віку і достатньо зрілої біографії здатні оцінити, яка це страшна, досі сповна не озвучена літературою правда.
Жіноча дружба, яку віками видавали за неіснуючу (і до якої нас, до речі, шалено ревнують чоловіки!), є насправді дуже інтимним, дуже сокровенним, дуже важливим джерелом жіночої сили.
Звичайно, що я цю тему не вичерпала ні в "Сестро, сестро", ні в "Музеї покинутих секретів". Драма цієї розбитої, зрадженої дружби - одне з найсильніших життєвих потрясінь.
У мене таке бувало тричі. От вам, до речі, й доказ, що індійська авторка мала рацію: спитали б Ви мене про кількість розривів із чоловіками - треба було б напружуватися, згадувати, загинати пальці, - а з жінками, як залізом у пам'ять впечено!
І причиною розриву були не чоловіки?
- Яке наївне запитання молодого мужчини! :)
Олександр: Чи планується екранізація Вашого роману "Музей покинутих секретів"?
- Якби Ларс фон Трієр взявся за такий сюжет, я б не заперечувала. Але наразі навіть із тих пропозицій, що я отримувала по "Польових дослідженнях з українського сексу", нічого доброго не виходило, і жодного кінематографічного контракту я не підписала.
Питання з зали: Ви релігійна людина чи вірите в реінкарнацію?
- Знаєте, я в усіх своїх інтерв'ю намагаюсь уникати теми релігійності, теми психології творчості і не говорити про ще не написане. Це все занадто інтимні речі. Говорити про метафізику в сучасній цивілізації публічно, не ризикуючи впасти в профанацію, дуже важко.
Для тих, хто вміє відчувати крізь текст, достатньо того самого "Музею...", щоб побачити, що я не матеріаліст і не агностик, і відчуття трансцендентного - своєрідного "метафізичного протягу" крізь реальність - все життя зі мною. Якби його не було, не було б ні віршів, ні прози.
Ольга: Вас не гнітить думка про те, що наступні покоління будуть інтерпретувати вашу творчість, як Шевченка чи Франка сьогодні, в залежності від політичної кон'юктури? Що ви робите, щоб цього уникнути?
- Нам не дано предугадать,
Как слово наше отзовется,-
И нам сочувствие дается,
Как нам дается благодать.
Владислава: Чим ви керувалися, коли дали Адріянові прізвище "Ватаманюк", якщо він галичанин з діда-прадіда? Наскільки мені відомо, прізвища на -ук (-юк) характерні для Волині, Рівненщини, Житомирщини, Хмельниччини. Натомість галицьки прізвища мають закінчення -ів (Стеців), -ин (Яцишин), -ій (Мурій), -ьо (Місьо) та ін.
- Ні-ні, Ватаманюк - прізвище якраз галицьке, "традиційне"... А взагалі, герої "самі" вибирають, як їм називатися, і літературна антропоніміка - то загадкова і страшенно захоплива штука.
Прізвище "Ватаманюк" чекало на мене в чернетках ще зі студентських років, і художниця Влада Дробот - теж звідтіля. Кому в "Музеї..." не зразу знайшлося ім'я, то це майору Бухалову - але це, либонь, тому що він зовсім новий персонаж не тільки для мене, а й загалом для так званих "посткомуністичних" літератур.
meri.kuzmenko: Доброго дня, Оксано Стефанівно! Вашій душі допомагає краще самовиразитися проза чи все-таки поезія? Якби необхідно було зробити вибір "або-або": між Вашою поезією і Вашою прозою, що б Ви обрали?
Трудне питання. В поезії я говорю "своїм власним" голосом, напряму, в прозі - голосами своїх героїв, жоден із яких не є моїм стовідсотковим "альтер еґо".
Поезія пишеться насамперед "для себе" (я далеко не все публікую з того, що пишу), проза - все-таки "для друку", з думкою, що це "хтось читатиме".
Поезія - частина життя, найбезпосередніший, стихійний на нього відгук, проза - паралельний, самостійний "віртуальний" світ, який треба по-конструкторському "побудувати"...
В кожній - свої правила і своя "метафізика". Це ніби різні ділянки мозку задіяні. Як можна вибрати між правою і лівою рукою? Тим більше, що я ще з часів музшколи обома володію однаково :)
Артем Захарченко
