Отже, маємо інформаційний привід - моє призначення керівником Інституту національної пам'яті. Привід, очікувано, достатній для того, щоб провідні ЗМІ винесли цю новину на свої шпальти та екрани.
На превеликий жаль, мушу констатувати, що, окрім спалаху інтересу до діяльності очоленого мною Інституту, зіштовхнувся з непередбаченою увагою як до моєї персони - я не політик, і нажаль, чи, швидше, на щастя, не маю достатнього досвіду спілкування зі ЗМІ, а, відтак, недостатньо усвідомлював "принципів" їх роботи.
Отже, зіштовхнувшись із навалою критики моїх висловлювань, як правило, волею чи комерційно-політичною неволею висмикнутих із контексту, вважаю, що маю право на нередаговану лаконічну репліку.
1. Я, Валерій Солдатенко, вважаю голод 1932-1933 років в Україні злочином тодішньої влади. І в усіх інтерв'ю називав визнаних мною, як істориком, винуватців, в тому числі - Сталіна, Кагановича, Косіора, Чубаря та інших.
Однак, я, знову ж таки, як історик, не можу погодитися із тезою про те, що голод був самоціллю влади, читайте - Кремля.
На мою думку, голод був наслідком цілої низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, які, зрештою, аж ніяк не знімають відповідальності з тодішнього керівництва СРСР. Те керівництво, безумовно, є винним у смерті мільйонів українців. Але!
Досі немає науково підтверджених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що винищення українців, чи українського селянства, було справжньою метою радянської влади у 1932-1933 роках.
Тема, як і остаточне визначення терміну для її означення, для мене не закрита. Але маю пропозицію - відкиньмо політику, зосередьмося на фактах, принаймні тих, які визнаються істориками, і не тільки на "посткомуністичному" просторі, при трактуванні історичних процесів. Тоді й дійдемо до спільно знаменника.
2. Іще про Голод. "Давайте поплачемо..." (щодо 1932-1933 років). Фраза, яка, безумовно, викликала шквал негативних емоцій. Розумію. Сам би обурився, якби почув це з уст іншого діяча як виокремлену тезу.
Але прошу звернути увагу на вирваність цієї фрази із контексту моєї відповіді на питання журналіста (не вдаватимуся в полеміку щодо права "менших" видань цитувати на свій розсуд "більші" видання, які мають своїх кореспондентів). Отже, фраза вирвана із контексту, в якому я засуджував політичний підхід до творення, якщо хочете, національної пам'яті.
Національна пам'ять - виношене поколіннями самоусвідомлення себе на цьому світі. І складатися лише із негативних спогадів не може! Вибачте за передбачувано негативно сприйнятий приклад, але хто з молодих українців і українок при поясненні, скажімо, іноземцю ким ми є (а й Європа, і Америка з Азією досі плутають нас із "більшим" слов'янським етносом), починає з розповіді про найтрагічніші сторінки нашої історії? Швидше, ми почуємо про предків-козаків, борців за волю ХУШ-ХІХ століть, учасників революційних подій і війн XX століття. Про нашу, і нічию іншу, культуру в усіх її, неймовірно високих, проявах! Хіба це не є національною пам'яттю?
3. Останнє про Голод. В очоленому мною Інституті зараз лише двоє (!) співробітників науково займаються цією проблематикою.
І одним із своїх найперших завдань я вбачаю не згортання цієї теми досліджень, а, навпаки, посилення її новими співробітниками. З однією принциповою умовою: займаймося дослідженням історії "від фактів до висновків", а не підганянням "зручних" даних під запрограмовані політичною кон'юнктурою тези.
4. Для "полемічної розрядки". Не відрікаюся від своєї негативної думки про присвоєння звань Шухевичу і Бандері. Це - мої переконання, які, на відміну від моїх інших висловлювань, досить чітко були донесені через ЗМІ. Додам лише, що моя незгода як науковця із присвоєнням цих звань не є закликом до відкликання цих звань, через суди, наприклад, політиками - хай "розгрібають" ті, хто це вирішував.
І останнє. Я свідомий того, що мої погляди - не істина в останній інстанції. Пройдуть роки, нові покоління істориків, очевидно, оперуватимуть ширшою базою документів.
Але зараз ми живемо в 2010 році. Тож давайте, історики і широка громадськість, оперувати наявними на сьогодні фактами, і шукати не роз'єднуючі нас тези, а такі, які об'єднують. Тоді й матимемо національну пам'ять.
Адже, будьмо свідомими, ніякий інститут її не нав'яже, як і не заборонить. Лише зможе, за правильного підходу, допомогти нашій спільній пам'яті теж стати "історичним чинником" - у підручниках, книжках, виставках, меморіалах...
Хочу цей правильний підхід, з наукової перш за все точки зору, знайти. Допомогу вітатиму.
З повагою до всіх, хто переймається діяльністю Інституту національної пам'яті і змістом його діяльності.P.S. З Інтернетом я на "Ви". Іншими словами, читач коментарів, але не учасник полеміки чи сварки. Тому вибачте, відповідати на репліки не буду. Пишіть, що маєте на душі. Не відповідатиму. До суду теж не позиватимуся.
Валерій Солдатенко, українець, доктор історичних наук (з 1981 року), професор (з 1986 року), член-кореспондент НАНУ (з 2006 року), член Компартії з 1969, квиток досі маю оригінальний, не здавав згідно лівих переконань, а не через бажання мати ситуативну "комуністичну" квоту в разі, коли КПУ входить черговий раз у провладну коаліцію.
статті про українську політику і не тільки
