В нашому політичному і журналістському вжитку часто використовуються визначення і терміни, які істотно відрізняються від свого початкового сенсу.
Неточне вживання термінів і понять породжує в свідомості українців плутанину - багато речей здаються зовсім не тим, чим є насправді, з'являються ілюзії, химери і міфи. Потім на боротьбу з ними витрачаються значні зусилля експертів і журналістів.
Одне із слів, які часто і неточно вживаються, - лобізм. У нас лобістами, як правило, називають політиків, які відстоюють вузькі інтереси окремих фінансових чи інших груп в збиток останнім.
Причому ці політики можуть бути як депутатами парламенту, так і міністрами уряду.
Передбачається також, що за свою діяльність ці люди отримують від зацікавлених груп гроші. Проте історія виникнення лобізму і його практика свідчать, що діяльність вітчизняних політиків слід називати інакше - аби нікого не вводити в оману.
Лобізм виник в Англії практично одночасно з парламентською демократією. Тоді депутати парламенту виконували в основному представницькі функції. Вони представляли населення певної території.
Лобістами були ті люди, які акумулювали інтереси цієї території і розташованих на ній груп і доводили їх до відома депутатів.
Отже, перша відмінність лобізму початкового від цього ж поняття з українського лексикону полягає в тому, що лобісти самі не є політиками. Вони є лише посередниками між "групами інтересів" і парламентарями. Особливо чітко виявилася ця роль, коли депутати почали виконувати законодавчі функції. Лобізм став явищем національного значення.
Друга відмінність ще більш очевидна: лобісти заробляють на обслуговуванні зацікавлених груп, а ось політики за це нічого не отримують, окрім голосів виборців. Лобісти витрачають гроші своїх замовників на організацію пропагандистських кампаній, мета яких - довести, що від реалізації їх пропозицій добре буде всім.
Звісно, з економічної точки зору лобізм шкідливий, бо він є формою перерозподілу. Але так само очевидно, що в представницькій демократії він просто неминучий. Принцип "прибутки сконцентровані, витрати розподілені" заставляє носіїв особливих інтересів об'єднуватися для їх досягнення.
Тобто лобізм - це реалізація дитячої мрії "якщо кожен дасть мені копійку, йому не убуде, а мені вистачить до кінця днів". Але, в будь-якому разі, діяльність лобіста не зачіпає парламентських процедур. Депутати голосують вільно, незалежно від того, чи є законопроект лобістським, чи ні.
Найчіткіше різницю між "їх" лобізмом і нашим так званим "лобізмом" видно на прикладі США, де цей вид діяльності узаконений, регламентований і де існують процвітаючі контори лобістів. Оскільки в США існує система чіткого розділення влади, то виконавча влада працює лише в рамках створеного парламентом законодавчого поля.
Президент навіть не має права законодавчої ініціативи (законопроекти, які в США називаються президентськими, вносять депутати президентської партії). Парламент також встановлює податки і приймає бюджет. Тобто кишеня держави знаходиться в парламенті, а виконавці державних проектів - в президентській адміністрації. Діяльність лобіста дозволена лише в парламенті.
Тож поки депутати готуються до прийняття рішень, їх можна переконувати в перевазі того чи іншого варіанту. Але як тільки рішення прийняте і настає етап його реалізації виконавчою владою, ні про який "лобізм" мови йти не може. Уряд повинен керуватися волею народу, а воля народу виражена в законах. "Лобізм" у виконавчій владі є спотворенням, "псуванням" (корупцією) волі народу і тому жорстко переслідується.
Вітчизняні реалії досить красномовно свідчать: в більшості випадків явище, яке називають лобізмом, насправді є корупцією.
Володимир Золоторьов
статті про українську політику і не тільки
