Вступна кампанія 2010 досягла свого апогею. Майбутні студенти завмерли у тривожному очікуванні, приймальні комісії ВНЗ ще затверджують списки зарахованих. Якщо минулорічної вступної кампанії проблемою номер один були пільговики, то цьогоріч – величезні черги у приймальні комісії. В перспективі з чергами обіцяють боротися за допомогою Інтернету. Та якщо цього року абітурієнти вступали за результатами ЗНО, хоча його вага вже була зменшена шляхом додавання середнього балу атестату, то вже у наступному обов’язкове тестування може канути в Літу. Адже у проекті закону «Про вищу освіту», підготовленому в Міносвіти, йдеться про повернення вступних іспитів.
Про перебіг вступної кампанії 2010 і освітній вектор нинішнього керівництва МОН ми запитали у народного депутата від “Єдиного центру”, голови підкомітету з питань базової освіти профільного комітету ВР Лесі Оробець.
Громадянська мережа «Опора» зафіксувала різноманітні порушення під час зарахування вступників.
За їхньою інформацією, перші місця у провідних вишах країни іноді посідають вступники з «липовими» довідками переможців Всеукраїнських олімпіад чи МАН. У керівництві ВНЗ такі обвинувачення заперечують. Як на Вашу думку, наскільки прозорим є зарахування вступників сьогодні у виші?
Прозорість вступу прямо пропорційно залежить від публічності його процедури. Якщо перший-ліпший абітурієнт, його батько чи правозахисник має інформаційний доступ до ситуації, корупційна складова істотно зменшується. І навпаки… З огляду на це ще попередній керівник Міносвіти запровадив модерування спеціального сайту Вступ.інфо (або система «Конкурс»). На донорські кошти – державі це не коштувало жодної копійки.
Минулого року цим сайтом скористалися 50 мільйонів разів. І жодних проблем. Працював як годинник. А цього року завис. Або не відповідав на запит взагалі, або видавав «на-гора» суперечливі дані. Система не функціонувала навіть 6 серпня – в день оприлюднення результатів.
Тож не дивно, що вступники та їхні батьки з різних регіонів країни змушені були приїздити до місць розташування ВНЗ, аби в «режимі фізичного доступу» вишукувати інформацію на відповідних стендах. У свою чергу, частина приймальних комісій оприлюднювала цього дня списки рекомендованих до зарахування без посилання на «позаконкурсні» категорії, наявність пільг, сумарний бал за підсумками ЗНО тощо. Про яку прозорість ідеться?
«Опорі» треба подякувати вже за те, що відстежує подібні проблеми – на відміну від освітнього відомства, яке мало б адмініструвати такі речі.
Яка роль Міносвіти в адмініструванні сайту?
Портал виник за сприяння МОН. Але цього року МОН вперше не допомагає адмініструвати його належними чином. Його наповнюваність напряму залежить від швидкості обробки інформації приймальними комісіями. Його головний споживач – абітурієнт, що приїхав здалеку. Йому не треба щоразу приїжджати до вишу, аби побачити свій результат. Достатньо зайти у Інтернет-кафе, подивитися, чи став ти студентом чи ні, і куди саме їхати. Особливо, якщо ти подавав документи у декілька вузів. А сьогодні люди змушені у таку спеку їхати і шукати свої прізвище на стендах, тому що сайт не працює як треба. Не тому що він погано створений, а тому що МОН не дає “ЦУ” комісіям вузів регулярно подавати інформацію.
Ми маємо не лише проблему з «липовими» чи не «липовими» олімпіадниками, ми маємо іншу проблему – громадські організації, створені задля інформування громадськості і ЗМІ про хід вступної кампанії, не завжди мають правдиву інформацію, у тому числі від вишів.
«Опора» стверджує про необ’єктивність оцінювання знань абітурієнтів під час додаткових вступних випробувань: іноді вступники з 200 балами з тестування і золотою медаллю складали іспит на 124, а діти з мінімальними прохідними балами ЗНО – покращили свій результат до 196 балів.
Якщо йдеться про творчий конкурс, то з ряду спеціальностей його важко уникнути. Але ми розуміємо, що це, водночас, і конкурс на чесність вишу. Які цілі ставляться його керівниками: чи збагатитися через тіньові потоки чи дійсно знайти свого абітурієнта? На жаль, в нас часто-густо пошук абітурієнта зводиться до пошуку грошовитого киянина, а не селюка-безбатченка.
Проконтролювати творчий конкурс за нинішньої непрозорості системи вступу неможливо. От, якби, скажімо, творчі роботи можна було б оприлюднювати для подальшої експертної оцінки і громадського обговорення, ставлення ректорів до цього творчого конкурсу було б трошки прохолоднішим. А так – вони наразі мають важелі неконтрольованого впливу. А це спокушає до зловживань.
Цьогоріч поряд з балами ЗНО приймальні комісії враховують середній бал атестату плюс можливо бали за якісь внутрішні вузівські випробування. Навіщо були такі нововведення, чи додали вони об’єктивності і прозорості вступній кампанії?
Уявіть собі весілля... Ви наречена, у вас є наречений, сукня і бачення того, як все це має відбутися. Але раптом ваші батьки міняють правила гри. Вам скорочують бюджет, термін підготовки до весілля, і висувають нові вимоги до нареченого. Кажуть: якщо наречений не сподобається майбутній тещі – в нього жодного шансу. У підсумку – заміж виходите не в тій сукні, не в тому місці і зовсім не за того нареченого. Якою буде Ваша реакція?
Те саме зробив Табачник. За два місяці до вступної кампанії він істотно змінив правила вступу.
Термін вступної компанії скоротив на два тижні попри заперечення найвищого керівництва в особі пана Азарова. Для декого з абітурієнтів відновив допотопні вступні іспити. Як долати новий бар’єр, коли готуватися – незрозуміло. Де приймальним комісіям знайти час і ресурси – так само.
А потім виникає запитання: звідкіля черги?
Ще гіршими були наслідки збільшення ваги шкільного атестату. Це призвело до ажіотажної скупки шкільних журналів. Особливим попитом користувалися шкільні журнали минулого і позаминулого років, аби намалювати вищий середній бал атестату. Зі школою, по суті, зіграли злий жарт, повернувши туди елементи корупції. Як наслідок – постраждали учні більш принципових вчителів.
Якщо загалом оцінити вступну кампанію 2010, то перше, що варто відмітити, – величезні огріхи в її адмініструванні. Елементарними кроками можна було б уникнути більшості цих проблем.
Минулорічної вступної кампанії проблемою номер один були пільговики. Цьогоріч – величезні черги у приймальні комісії. Наступного року з чергами обіцяють боротися за допомогою Інтернету. Яких “сюрпризів” можна чекати від “електронного” вступу?
З проблемою пільговиків вдало впоралося ще минуле керівництво МОН – воно просто встановило квоти для вузів – 25%.
Так само не є новою й ідея електронної реєстрації вступників. Але є запитання. Якщо цьогоріч керівництву МОН бракує адміністративного хисту для модерування бодай би системи «Конкурс», як воно планує наступного року контролювати в електронному режимі вступ приблизно 400 тисяч осіб, що подаватимуть документи за 5 спеціальностями (якщо збережуться правила вступу)? Яким чином проконтролюють пільгові категорії, не маючи електронної бази всіх цих пільговиків? Ми навіть не маємо наразі єдиної форми медичних довідок, що є підставою для звільнення від ЗНО. Її проект було подано до МОЗ Вакарчуком ще минулого року. Чи знає про це Табачник?
Тобто здача документів через електронку – це утопія?
Справа не в тому, чи це фантастика, чи ні… Це розумна, мудра ідея, яку варто втілити, аби знову не стояти в чергах, відчуваючи себе “back to USSR”. Але для того, щоб її реалізувати, потрібно вже зараз дещо робити. У тому числі затвердити нові правила вступу не пізніше, ніж у серпні цього року. Найти реальні донорські кошти. І діяти, розуміючи всю відповідальність за кимсь підроблені документи і загублені заяви. Але чи вдасться це зробити теперішньому керівництву міністерства? Боюся, що ні. У мене взагалі є відчуття, що наступну вступну кампанію буде проводити не цей міністр...
Думаєте, пана Табачника таки звільнять?
Загравання з ректорами, якими почав Табачник власну міністерську активність, різко трансформувалося в червні на пресинг. Полетіли голови Донецького національного університету, Одеського університету ім. Мечникова. Це люди масштабу Скопенка – авторитетні і значимі, їх так просто не звільняють. Версій таких дій декілька. Версія в.о. ректора ВНТУ пана Мокіна мені здається найбільш адекватною. Він заявив, що від нього вимагали по суті хабара за новопризначення на посаду ректора. Відповідно, пан Суліма, який був замішаний у цій справі, пішов у відпустку. Пішов не по-хорошому. І подейкують, що з відпустки він може не повернутися. Є версія, що на нього в міністерстві хочуть «повісити» всі провали вступної кампанії і невдоволення ректорів напередодні виборів. Але ж ректори не діти. Навряд чи вони повірять, що все це відбувалося без згоди Дмитра Табачника. По суті, своїми діями він втратив останню категорію людей, які його підтримували.
Які цілі цієї кампанії зі звільнення ректорів, лишень забезпечення підтримки новому міністру на місцях?
Як на мене, є дві версії. Контроль над вишами дає Табачнику вихід на обидва головних передвиборчих ресурси: з одного боку – контроль над фінансами в цій сфері, як офіційними, так і неофіційними, і, з іншого боку, – монополізується потенціал ректорського впливу на політичну позицію студента. Не секрет, що керівник вузу має цілий арсенал переконання студента у «правоті» власної політичної позиції. Цілком очевидно, що міністр зараз активно рухається в обох напрямках – брутально і без особливих реверансів. Але не факт, що пан Табачник має на це відповідні повноваження з боку керівництва Партії регіонів. Не виключено, що це його особиста ініціатива.
Вона може бути пояснена як формуванням особистої електоральної привабливості, так би мовити, електорального плеча перед виборами, аби ні у кого з партійних колег не піднялася рука звільнити такого ретивого функціонера. Водночас, ні для кого не є секретом, що перед своїм призначенням, Табачник вів активні переговори з комуністами про вступ до даної політичної сили. Тож цілком можливо, що наразі він старається саме для них. Але точно не для держави, і в будь-якому випадку ці події пов’язані з наступними виборами.
У новому проекті закону «Про вищу освіту» передбачається повернення до вступних іспитів...
Ви знаєте, мені як народному депутату довелося докласти неабияких зусиль, аби роздобути останній варіант тексту цього законопроекту. І при цьому немає певності в тому, що він є остаточним. Адже в міністерстві його планують обговорювати лише 27 серпня, хоча цього тижня Мін’юст уже отримав кінцевий варіант для погодження. Це дуже характерно для нового керівника – спочатку доленосне рішення приймається, а потім обговорюється «під готове рішення». Саме так ухвалювалися цьогорічні зміни до умов вступу.
Насправді, проект закону «Про вищу освіту» не є новим. Він такий новий, як стоптані мешти… Він був розроблений ще за часів головування в МОН пана Вакарчука. Нове керівництво його просто усіляко «вдосконалює». До прикладу, забирає звідти норму “не більше, ніж два строки для ректорів”, норму про студентське самоврядування. Натомість додає норму про впровадження іспитів у вступній кампанії і т.д.
Максим Луцький вже прокоментував ЗМІ введення іспитів: «ЗНО себе не виправдало. Це не вступ, а лотерея». Але ж громадська думка підтримує тестування за останніми соцопитуваннями Горшеніна. Бо ЗНО – це хоча б спроба прозорого вступу. Це наш градусник. Градусник звісно можна критикувати за високу чи низьку температуру, але це доволі об’єктивний інструмент.
Щодо впровадження вступних іспитів – я категорично проти. Вузівська автономія – це річ дуже хороша. В першу чергу – фінансова. Але допоки ЗНО не стане одним із критичних визначальних факторів для відбору студентів, допоки не щезнуть такі різкі коливання між результатами ЗНО і творчого конкурсу, ми не збудуємо дійсно цивілізований ринок освітніх послуг, коли не абітурієнти стоять в черзі, аби стати студентами, а вузи переймаються тим, аби до них ішли найкращі абітурієнти.
Наразі ж повернення до іспитів – лише загравання з тими ректорами, які не бачать перспективи ринку освіти, а мріють про повернення до радянської системи вузівського утримання.
Тобто, якщо Табачник залишається на посаді, новий законопроект, який передбачає повернення до іспитів, більшістю голосується у Верховній Раді і ЗНО згортається?
Так. Підозрюю, якби була воля Табачника, проект голосували б уже цього тижня. Але не певна, що правляча коаліція на це піде напередодні виборів, зважаючи на масову підтримку ідеї вступу за незалежним оцінюванням.
Цей законопроект взагалі якийсь зурочений. Вперше я його побачила в готовому вигляді у червні 2008 року. Із того часу він міксується, доробляється, перекроюється, але пошити таке плаття, яке задовольнило б усіх, не виходить. З одного боку, є інтереси студентів, з іншого боку – ректорів.
З одного боку – інтереси міністерства, з іншого – місцевих відділів освіти. Зробити так, аби вівці були цілі та вовки ситі, не вдається. У попередній редакції скасовувався ступінь кандидат наук, вводилося PhD, не було спеціаліста, суттєво змінювалася карта вузів. Наразі проект цього закону ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Тому шанси, що він буде прийнятий одним марш-кидком, як це відбулося з 11-річкою, – мізерні.
Але якщо б ЗНО було законодавчо закріплене, то зараз з би це питання не стояло. Виходить, якщо тестування таки скасують, то винні у цьому будуть у першу чергу нардепи, які свого часу не проголосували за закон про ЗНО?
Пам’ятаю, першим аргументом пана Табачника проти ЗНО була законодавча неврегульованість незалежного оцінювання. По молодості я сприймала це як його бажання залучитися до законодавчого оформлення. Він був кілька разів запрошений на робочі групи, які працювали над законопроектом, вилизували кожну кому, норму. А потім я зрозуміла, що це лишень красиві слова.
Бо першим, хто блокував у Раді ЗНО, був Табачник, регулярно вносячи у шахматках (документ, який видається депутатам зранку перед сесією, за який законопроект ми голосуємо, за який – ні і чому ні) власні заперечення. За логікою Табачника, ЗНО не може бути, бо нема закону, а закону нема, бо є Табачник.
От, коли Табанчик хоче втілити якусь норму законодавчим шляхом, він це робить завзято. Яскравим прикладом є закон про 11-річку. Я була певна, що блискуче знаюся на законодавчій техніці, але такого я в житті не бачила, щоб без комітету, без обговорення, без жодної поправки (а я, між іншим, автор щонайменше 15 зареєстрованих до цього законопроекту поправок) приймається у залі одним натисканням кнопки як закон – з єдиним аргументом, що треба економити кошти... Але ми порахували, що на виготовлення нових підручників, на дошкільну освіту, на зміну навчальних планів потрібно в рази більше коштів, ніж треба було на завершення 12-річки. І це лише вершина айсбергу. До цього додайте наступні рішення Кабміну щодо підпорядкування МОН друкарні, які займаються виготовленням підручників. А це щонайменше 400 мільйонів гривень щороку.
Як виявилося, в програмі 10 класу вони нічого не будуть змінювати. Натомість до програми 11-го класу втулять матеріал і11-го, і 12-го. Про яку якість освіти може йтися? А попереду вступ...
Ті батьки і діти, які радіють, що можна буде на рік менше сидіти в школі, вони праві. Бо в тій школі, яку держава не фінансувала, дійсно не було сенсу сидіти. Звичайно, рік якісного навчання за кошт держави нікому не завадить. Якщо йдеться про впровадження профільного навчання, перспективних освітніх технологій, вивчення іноземної мови, Але сказали – коштів немає. Мудро було б тоді відтермінувати 12-річку хоча б до 2015 року. Ми б не втратили перспективу.
Обов’язковий іспит з української мови до аспірантури Табачник днями скасував. Раніше він заявляв, що йому не подобається предмет Зарубіжна література, він хоче змінити її на Світову, при цьому зміниться не тільки назва, але й зміст: ¾ програми має складати література російська, і лише одна чверть – власне світова. Чи вдасться нинішньому керівництву МОН створити спільний з РФ гуманітарний простір і як протистояти цьому процесу?
Глобальний перегляд концепту гуманітарної політики – ще одна фішка від Табачника. Якщо всі без винятку попередники на його посаді докладали різних зусиль до розбудови української освіти в європейському контексті, пан Табачник – єдиний, хто найбільше переймається насадженням в українській освіті гуманітарних цінностей нашого північного сусіда.
Зрозумійте мене правильно: жоден цивілізований патріот не заперечуватиме проти розвитку та підтримки мов і культур меншин, що мешкають на українських теренах. Але ж треба знати міру. І слідувати здоровому глузду. Не думаю, що російська мова чи література потребує в Україні державної підтримки. Навпаки – значно більшої підтримки в деяких регіонах потребує мова державна, тобто українська.
Навіщо всіма силами копіювати російську систему освіти, зводячи її знову до єдиного знаменника, як це було у радянські часи, чи не тому, щоб українським студентам було легше вчитися в московських вузах, а потім не повертатися додому? Чи, можливо, переслідується ще якась більш стратегічна ціль? Мені сказати важко.
У проміжному звіті Опори йдеться про те, що Україні має близько 200 ВНЗ, освітніми послугами яких не поспішають користуватися абітурієнти. Адже у деяких вузах заяви йшли навіть не на десятки, а на одиниці. Навіщо потрібні такі кишенькові ВНЗ?
Востаннє забирали ліцензію в когось ще за часів пана Вакарчука. Табачник навряд чи цим переймається, анонсуючи ліцензований обсяг набору студентів цьогоріч – 800 тисяч при випускниках школи – 400 тисяч.
Насправді проблема долається у двох напрямках.
З одного боку, шляхом реорганізації системи держзамовлення. У нас наразі за вишем закріплено право отримувати державний кошти на викладання і йому, за великим рахунком, байдуже, хто до нього прийде: 200-бальники чи 124-бальники – він все одно свої кошти отримає. Ситуацію треба міняти. Політики люблять говорити: гроші мають ходити за дитиною. Ось вам дитина, яка отримала 200 балів з ЗНО – закріпіть за нею кошти, закріпіть за нею право навчатися на контракті за рахунок держави з певного переліку спеціальностей, які державі потрібні. Тоді навчальний заклад сушитиме голову, як до себе заманити такого студента, щоб він не втік у Штати чи Європу, щоб він приніс ці гроші їм. Але ректорів така перспектива навряд чи «гріє».
У Грузії держзамовлення маленьке – 3-5% від кількості абітурієнтів. Але вони закріпили за найкращими абітурієнтами можливість навчатися за кошти держави.
З іншого боку, варто реорганізувати систему перевірки виконання ліцензійних умов з боку МОН. Як це робиться зараз? Приїжджає комісія зі заздалегідь готовим висновком, яку поять “рюмками чаю”, годують, підсовують те, що їм треба перевірити, в результаті ректори вибивають для себе і ліцензійний обсяг, і держзамовлення. За цієї системи кількість вузів не має жодних причин скорочуватися. А якщо й рівень ліцензійної підготовки магістрів визначати шляхом незалежного оцінювання?
Розмовляла Анна Ященко
статті про українську політику і не тільки
