Охорона Президента України Віктора Януковича розігнала мирну акцію кримських татар, яка проходила перед будівлею Адміністрації глави держави у Києві. Про це ЛІГАБізнесІнформ повідомили у громадській організації "Авдет".
За даними організації, мирна акція протесту була організована кримчанами у зв'язку з відсутністю у них змоги декілька років поспіль законним шляхом отримати землю для будівництва житла.
Повідомляється, що 21 червня, кримчани у кількості близько 100 осіб організували у будівлі Адміністрації Президента пікет з метою привертання уваги глави держави до земельного питання у Криму. Були виставлені гасла: "Чиновників - саботажників ініціатив Президента - до відповіді", "Землю - народу", "Земельні питання в Криму - під контроль Президента". Учасники акції - немолоді люди, позбавлені землі під час депортації, і молодь, що не має землі.
Зазначається, що 22 червня, охорона Президента зачитала пікетникам рішення Окружного адміністративного суду Києва. Рішення передбачає "встановити обмеження на реалізацію прав на мирні збори шляхом заборони громадянам України в особі Мамбетова А.А. проведення з 22.06.2010 безстрокової акції в Адміністрації Президента України. Постанова суду підлягає негайному виконанню".
Учасники акції вважають, що обмеження права жителів Криму на мирні збори є дискримінацією і порушенням Конституції України.
До того ж у постанові зазначено, що ні позивач, ні відповідач на суді не з'явилися. Учасники акції стверджують, що нічого не знали про це судове засідання. "Це рішення, абсолютно протизаконне і антиконституційне, охорона Президента кинулася виконувати із завзяттям, гідним завзяття солдат, кримських татар, що здійснювати депортацію у 1944 році. Учасникам акції було заявлено, що якщо протягом години вони не згорнуть пікет, проти стареньких і зеленої молоді буде застосована сила. До того ж пікетникам були продемонстровані два автобуси зі спецназівцями і в'язничний "воронок", - йдеться у повідомленні. У зв'язку з цим учасники акції змушені були згорнути свою акцію протесту.
статті про українську політику і не тільки
23.06.10
Нардепи пропонують належно відзначити ювілей Шептицького
Народні депутати Іван Стойко, Ярослав Кендзьор і Володимир Карпук (всі – «Наша Україна-Народна самооборона») зареєстрували проект постанови «Про відзначення 145-річчя з дня народження митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького».
У пояснювальній записці автори документу перераховують заслуги митрополита, що дозволяють, на їхню думку, відзначати річницю з дня його народження на державному рівні. «Андрей Шептицький заснував Український національний музей, надавав стипендії молодим українським художникам для отримання освіти у кращих навчальних закладах Європи. Він дбав про школи, відправляв молодих священиків в Рим і Відень, надавав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам», – йдеться в документі. Депутати пропонують створити оргкомітет, який займеться розробкою і затвердженням плану заходів з підготовки до святкування, а також доручити Держкомітету з питань телебачення і радіомовлення забезпечити широке висвітлення цих заходів, організувати тематичні радіо-і телепередачі.
Як пише «Коммерсант», з критикою даної ініціативи вже виступили представники парламентській коаліції. «Митрополит Андрей Шептицький і його священики благословляли воїнів дивізії СС» Галичина «та співпрацювали з фашистами. Крім цього, митрополит підтримував залучення України до сфери впливу Римо-католицької церкви, а до цього негативно ставляться православні. Таке святкування стане черговим приводом для розколу в суспільстві», – заявив народний депутат Олександр Голуб (Компартія).
Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944) очолив Українську греко-католицьку церкву у 1901 році. Деякі історики приписують йому співпрацю з німецько-фашистською окупаційної владою в 1941 році, але вже в 1942 році Андрей Шептицький написав лист рейхсфюреру СС Генріху Гіммлеру, в якому засудив факти винищення євреїв, а в листі доПапи Пія ХІІ протестував проти політики Адольфа Гітлера.
У пояснювальній записці автори документу перераховують заслуги митрополита, що дозволяють, на їхню думку, відзначати річницю з дня його народження на державному рівні. «Андрей Шептицький заснував Український національний музей, надавав стипендії молодим українським художникам для отримання освіти у кращих навчальних закладах Європи. Він дбав про школи, відправляв молодих священиків в Рим і Відень, надавав стипендії світській молоді для навчання за кордоном, допомагав дитячим садкам», – йдеться в документі. Депутати пропонують створити оргкомітет, який займеться розробкою і затвердженням плану заходів з підготовки до святкування, а також доручити Держкомітету з питань телебачення і радіомовлення забезпечити широке висвітлення цих заходів, організувати тематичні радіо-і телепередачі.
Як пише «Коммерсант», з критикою даної ініціативи вже виступили представники парламентській коаліції. «Митрополит Андрей Шептицький і його священики благословляли воїнів дивізії СС» Галичина «та співпрацювали з фашистами. Крім цього, митрополит підтримував залучення України до сфери впливу Римо-католицької церкви, а до цього негативно ставляться православні. Таке святкування стане черговим приводом для розколу в суспільстві», – заявив народний депутат Олександр Голуб (Компартія).
Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944) очолив Українську греко-католицьку церкву у 1901 році. Деякі історики приписують йому співпрацю з німецько-фашистською окупаційної владою в 1941 році, але вже в 1942 році Андрей Шептицький написав лист рейхсфюреру СС Генріху Гіммлеру, в якому засудив факти винищення євреїв, а в листі доПапи Пія ХІІ протестував проти політики Адольфа Гітлера.
Чому не розсекречують документи про війну?
22 червня 1941 року нацистська Німеччина розпочала бойові дії проти Радянського Союзу. Однією з перших у тій війні постраждала Україна і заплатила чи не найбільшу ціну з усіх країн, що брали участь у тій війні.
У річницю початку війни в Україні оголошено День скорботи. Попри те, що багато свідків подій Другої світової війни і досі живі, дискусії щодо суперечливих моментів драматичної історії українців середини минулого століття і досі не вщухають.
По 65 роках закінчення найбільш кривавої війни в історії людства сучасні українці не завжди можуть сказати напевне, якою для їхньої країни була та війна, Другою cвітовою чи Великою Вітчизняною? Полемізують історики, політики та прості люди, родини яких прямо чи опосередковано зачепило воєнне лихоліття.
Попри величезну кількість наукових досліджень та опублікованих воєнних мемуарів в історії того періоду і досі є чимало білих плям. Одними із таких нез'ясованих сторінок історії є достеменні причини важких втрат радянської армії у перші дні війни.
Деякі із ключових документів, що й досі зберігаються під грифом "таємно" у Центральному військовому архіві в Москві, могли б заповнити прогалини у вивченні та розумінні історії, - заявив в інтерв'ю Бі-Бі-Сі колишній керівник служби безпеки України Валентин Наливайченко.
Бі-Бі-Сі: Чи є перспектива оприлюднення документів, які б допомогли б з’ясувати причини важких втрат радянської армії у перші дні війни?
В. Наливайченко: Для мене найважливішим в розумінні історії Другої світової війни є її початок, тобто 1939 рік.
Хотів би навести приклад. Я довго працював у Фінляндії. Там без жодного пострілу загинула 44-а дивізія лише лише тому, що Сталін просто перекинув непідготовленими тисячі людей в осінньому обмундируванні на зимову війну на кордон Фінляндії і Радянського Союзу. Вони замерзли без жодного пострілу. Це був фактично злочин проти власного війська. І фіни поставили їм пам’ятника, щоб раз і назавжди вшанувати нещасних вояків через одне дуболомне, вибачте, що це не те слово, яке у вашій передачі треба використовувати, рішення. Сталін перекинув їх і фактично програв війну. Це був один із програшів.
Історики, які мають доступ до документів із 39-го по 41-й рік, заявляють - їх треба розсекретити.
Іще один приклад. Мій дід захищав Київ. На 8 ополченців видавалася тільки одна гвинтівка. Дід розповідав, як когось першого вб’ють, то гвинтівку бере наступний. Говорити про те, що це була готовність до війни і велика геніальність більшовицького керівництва, яке підгодовувало для оборони власну країну, це теж неправда. Це - один із міфів, які приховують архіви, і який треба розвінчати.
Бі-Бі-Сі: Які документи треба відкривати? Що ви маєте на увазі? Це в Москві слід робити, не в Києві?
В. Наливайченко: Безумовно. Там зберігається Центральний військовий архів. Його в Києві ніколи і не було. Києву не довіряли за радянських часів. І жодних серйозних архівів тут не зберігалось і ніколи не передбачалося зберігати.
Бі-Бі-Сі: Тобто, на ваш погляд, оприлюднити треба всі документи часів Другої світової війни, що мають безпосереднє відношення для вивчення історії України та Радянського Союзу?
В. Наливайченко: На моє переконання, взагалі не відкрито найважливішого – документів, які передували початку Другої світової і початку Великої Вітчизняної. Тільки-но ці документи розсекретять, ми зможемо дізнатися правду.
У річницю початку війни в Україні оголошено День скорботи. Попри те, що багато свідків подій Другої світової війни і досі живі, дискусії щодо суперечливих моментів драматичної історії українців середини минулого століття і досі не вщухають.
По 65 роках закінчення найбільш кривавої війни в історії людства сучасні українці не завжди можуть сказати напевне, якою для їхньої країни була та війна, Другою cвітовою чи Великою Вітчизняною? Полемізують історики, політики та прості люди, родини яких прямо чи опосередковано зачепило воєнне лихоліття.
Попри величезну кількість наукових досліджень та опублікованих воєнних мемуарів в історії того періоду і досі є чимало білих плям. Одними із таких нез'ясованих сторінок історії є достеменні причини важких втрат радянської армії у перші дні війни.
Деякі із ключових документів, що й досі зберігаються під грифом "таємно" у Центральному військовому архіві в Москві, могли б заповнити прогалини у вивченні та розумінні історії, - заявив в інтерв'ю Бі-Бі-Сі колишній керівник служби безпеки України Валентин Наливайченко.
Бі-Бі-Сі: Чи є перспектива оприлюднення документів, які б допомогли б з’ясувати причини важких втрат радянської армії у перші дні війни?
В. Наливайченко: Для мене найважливішим в розумінні історії Другої світової війни є її початок, тобто 1939 рік.
Хотів би навести приклад. Я довго працював у Фінляндії. Там без жодного пострілу загинула 44-а дивізія лише лише тому, що Сталін просто перекинув непідготовленими тисячі людей в осінньому обмундируванні на зимову війну на кордон Фінляндії і Радянського Союзу. Вони замерзли без жодного пострілу. Це був фактично злочин проти власного війська. І фіни поставили їм пам’ятника, щоб раз і назавжди вшанувати нещасних вояків через одне дуболомне, вибачте, що це не те слово, яке у вашій передачі треба використовувати, рішення. Сталін перекинув їх і фактично програв війну. Це був один із програшів.
Історики, які мають доступ до документів із 39-го по 41-й рік, заявляють - їх треба розсекретити.
Іще один приклад. Мій дід захищав Київ. На 8 ополченців видавалася тільки одна гвинтівка. Дід розповідав, як когось першого вб’ють, то гвинтівку бере наступний. Говорити про те, що це була готовність до війни і велика геніальність більшовицького керівництва, яке підгодовувало для оборони власну країну, це теж неправда. Це - один із міфів, які приховують архіви, і який треба розвінчати.
Бі-Бі-Сі: Які документи треба відкривати? Що ви маєте на увазі? Це в Москві слід робити, не в Києві?
В. Наливайченко: Безумовно. Там зберігається Центральний військовий архів. Його в Києві ніколи і не було. Києву не довіряли за радянських часів. І жодних серйозних архівів тут не зберігалось і ніколи не передбачалося зберігати.
Бі-Бі-Сі: Тобто, на ваш погляд, оприлюднити треба всі документи часів Другої світової війни, що мають безпосереднє відношення для вивчення історії України та Радянського Союзу?
В. Наливайченко: На моє переконання, взагалі не відкрито найважливішого – документів, які передували початку Другої світової і початку Великої Вітчизняної. Тільки-но ці документи розсекретять, ми зможемо дізнатися правду.
Яценюк радить людям Януковича вчити фізику
Президент Віктор Янукович і Партія регіонів будують авторитарну модель української демократії.
Про це заявив лідер "Фронту змін" Арсеній Яценюк в ефірі телеканалу ICTV.
"У мене нема сумнівів, що президент Янукович, разом з Партією регіонів, зараз будують авторитарну модель української демократії. В мене нема жодного сумніву. І я бачу, як це все рухається", - зазначив він.
"Тільки багато з цих людей погано вчили фізику. Вони не знають про те, що чим твердіша матерія, тим більш вона крихка. Чим більш монолітна буде влада, чим більш твердий метал, він обов`язково раніше чи пізніше трісне", - додав політик.
На думку Яценюка, в суспільстві розуміння цього прийде "коли вони дійдуть до кожної окремо взятої хати".
"Вони це вже зробили", - вважає лідер "Фронту змін". Зокрема, він нагадав, що в проекті Податкового кодексу "податковій адміністрації дали право на будь-які перевірки в житлі безпосередньо кожного платника податків".
"Тобто ці хороші хлопці, з погонами державної податкової адміністрації, тепер при новому демократичному режимі можуть зайти до вас до хати і провести просто обшук", - зазначив депутат.
Про це заявив лідер "Фронту змін" Арсеній Яценюк в ефірі телеканалу ICTV.
"У мене нема сумнівів, що президент Янукович, разом з Партією регіонів, зараз будують авторитарну модель української демократії. В мене нема жодного сумніву. І я бачу, як це все рухається", - зазначив він.
"Тільки багато з цих людей погано вчили фізику. Вони не знають про те, що чим твердіша матерія, тим більш вона крихка. Чим більш монолітна буде влада, чим більш твердий метал, він обов`язково раніше чи пізніше трісне", - додав політик.
На думку Яценюка, в суспільстві розуміння цього прийде "коли вони дійдуть до кожної окремо взятої хати".
"Вони це вже зробили", - вважає лідер "Фронту змін". Зокрема, він нагадав, що в проекті Податкового кодексу "податковій адміністрації дали право на будь-які перевірки в житлі безпосередньо кожного платника податків".
"Тобто ці хороші хлопці, з погонами державної податкової адміністрації, тепер при новому демократичному режимі можуть зайти до вас до хати і провести просто обшук", - зазначив депутат.
Невизнана Македонська православна церква
Македонська православна церква є однією з найстаріших у Європі. Але, як українська церква – македонська є невизнаною у православному світі.
Територія сучасної Республіки Македонія за свою історію стільки разів ставала частиною якоїсь іншої держави, що схоже на те, що афоризм "гордіїв вузол" здобув собі синонім, і зветься він "македонський вузол".
Частиною цього "вузла" є й церковне життя Македонії.
Виникнення християнства на цих землях відносять до 3 століття та пов’язують із місіонерською діяльністю апостола Павла.
А розвитку православ’я македонці завдячують всесвітньо відомим братам Кирилу та Мефодію, які почали перекладати з грецької на старослов’янську мову богословські книжки. Діяльність братів згодом продовжили їхні учні Климент та Наум.
Климент заснував перший слов’янський університет в місті Охрид, а сам став першим слов’янським єпископом.
З того часу Охрид почав відігравати роль одного із найважливіших релігійних центрів. Саме в часи Климента Охридська архієпископія здобула незалежність від Константинополя та почався розквіт македонської церкви.
Пізніше Охридська архієпископія двічі потрапляла в залежність від новоутвореної Сербської, а між цими періодами від Болгарської православних церков.
Церква за Османської імперії
Але найбільші випробування для македонського православ’я почалися з чотирнадцятого століття, коли ці землі на п’ять віків потрапили під панування Османської імперії.
Для збереження своєї віри православні македонці за великі гроші викуповували у турків дозволи на будівництво храмів. Самі храми мали бути нижчими від мечетей, через що будувалися трохи вкопаними в землю.
Але всупереч непомірним податкам, стислому часу, який відводився на будівництво, насильницькій ісламізації македонська православна церква у той період вижила, і як не дивно, примножилась багатьма новими храмами.
Але македонці ніколи не відмовлялися від ідеї самостійності своєї церкви і боролися за неї протягом майже 18 століть.
20 століття
Наступні три спроби її отримати прийшлися вже на 20 століття.
Автокефалія була проголошена на соборі в Охриді 1967 року. Це були часи федеративної Югославії.
Сербський Синод не визнав самостійності і не визнає її до сьогодні, вважаючи македонську церкву розкольницькою.
Генеральний секретар Архієпископату Македонської православної церкви, професор Богословського Факультету Димитар Белчовски в інтерв’ю Бі-Бі-Сі пояснює:
"Самі канони говорять, що адміністративний поділ у державі повинен стосуватися і церкви. Якщо маєш нову державу, нормальною є зміна і церковної адміністрації, юрисдикції. А відтак з точки зору канонічних, еклезіологічних, історичних та будь-яких інших аспектів ми не маємо жодних перепон."
У 2002 році македонські священики доклали максимум зусиль аби вирішити всі спірні питання з Сербською православною церквою, але два з них, до того ж найважливіших, досі залишаються відкритими.
Це статус Македонської церкви та її ім’я.
Сербський Синод продовжує називати її Охридською архієпископією зі статусом автономії.
Пересічні македонці кажуть, що Сербія ніколи не погодиться на автокефалію Македонської православної церкви:
"Ніколи! Ніколи! Це все залежить від сербів! Дуже розумно вони чинять, брати наші! Вони хочуть все!", - каже Горан.
"Вони не можуть вирішити те питання між собою, владики наші, а ми що можемо? Ми приходимо, молимося за здравіє, як будь-які громадяни, а все інше – то політика. Для нас неважливо, в яку православну церкву ми ходимо!", - твердить Мар’я.
"Два гострі каменя борошна не змелють. Ми більше шануємось з росіянами, ніж з сербами, вони нам нічого не дають. Хочуть все принизити, все хочуть по-своєму," - каже Зорка.
Останнім часом проте спостерігається деяке покращення стосунків з Сербським патріархатом, що підтверджує присутність Македонського архієпископа Стефана на інтронізації нового сербського патріарха Іринея на початку цього року.
Патріарх Іриней сказав тоді, що немає проблем, яких не можна було б вирішити з Македонською церквою. Також всі крапки над «і» допоміг би розставити новий Вселенський собор, який востаннє скликався у 13 столітті, і про який все голосніше говорять в церковних колах.
Але професор богослов'я Белчовски песимістичний у своїх прогнозах:
"З мінімальною доброю волею і християнським ставленням наші проблеми добре вирішувані. Проблема не в тому, що хтось не визнає самостійності церкви, проблема в тому, що не визнають нас як націю і як державу. До нас як до нації можна застосувати ембарго, та перешкодити фізичним зв’язкам. Але неможливо заборонити та поставити кордони духовним зв’язкам, тому що вони не поширюються фізичними горизонтальними шляхами, а йдуть вертикально до Бога."
Територія сучасної Республіки Македонія за свою історію стільки разів ставала частиною якоїсь іншої держави, що схоже на те, що афоризм "гордіїв вузол" здобув собі синонім, і зветься він "македонський вузол".
Частиною цього "вузла" є й церковне життя Македонії.
Виникнення християнства на цих землях відносять до 3 століття та пов’язують із місіонерською діяльністю апостола Павла.
А розвитку православ’я македонці завдячують всесвітньо відомим братам Кирилу та Мефодію, які почали перекладати з грецької на старослов’янську мову богословські книжки. Діяльність братів згодом продовжили їхні учні Климент та Наум.
Климент заснував перший слов’янський університет в місті Охрид, а сам став першим слов’янським єпископом.
З того часу Охрид почав відігравати роль одного із найважливіших релігійних центрів. Саме в часи Климента Охридська архієпископія здобула незалежність від Константинополя та почався розквіт македонської церкви.
Пізніше Охридська архієпископія двічі потрапляла в залежність від новоутвореної Сербської, а між цими періодами від Болгарської православних церков.
Церква за Османської імперії
Але найбільші випробування для македонського православ’я почалися з чотирнадцятого століття, коли ці землі на п’ять віків потрапили під панування Османської імперії.
Для збереження своєї віри православні македонці за великі гроші викуповували у турків дозволи на будівництво храмів. Самі храми мали бути нижчими від мечетей, через що будувалися трохи вкопаними в землю.
Але всупереч непомірним податкам, стислому часу, який відводився на будівництво, насильницькій ісламізації македонська православна церква у той період вижила, і як не дивно, примножилась багатьма новими храмами.
Але македонці ніколи не відмовлялися від ідеї самостійності своєї церкви і боролися за неї протягом майже 18 століть.
20 століття
Наступні три спроби її отримати прийшлися вже на 20 століття.
Автокефалія була проголошена на соборі в Охриді 1967 року. Це були часи федеративної Югославії.
Сербський Синод не визнав самостійності і не визнає її до сьогодні, вважаючи македонську церкву розкольницькою.
Генеральний секретар Архієпископату Македонської православної церкви, професор Богословського Факультету Димитар Белчовски в інтерв’ю Бі-Бі-Сі пояснює:
"Самі канони говорять, що адміністративний поділ у державі повинен стосуватися і церкви. Якщо маєш нову державу, нормальною є зміна і церковної адміністрації, юрисдикції. А відтак з точки зору канонічних, еклезіологічних, історичних та будь-яких інших аспектів ми не маємо жодних перепон."
У 2002 році македонські священики доклали максимум зусиль аби вирішити всі спірні питання з Сербською православною церквою, але два з них, до того ж найважливіших, досі залишаються відкритими.
Це статус Македонської церкви та її ім’я.
Сербський Синод продовжує називати її Охридською архієпископією зі статусом автономії.
Пересічні македонці кажуть, що Сербія ніколи не погодиться на автокефалію Македонської православної церкви:
"Ніколи! Ніколи! Це все залежить від сербів! Дуже розумно вони чинять, брати наші! Вони хочуть все!", - каже Горан.
"Вони не можуть вирішити те питання між собою, владики наші, а ми що можемо? Ми приходимо, молимося за здравіє, як будь-які громадяни, а все інше – то політика. Для нас неважливо, в яку православну церкву ми ходимо!", - твердить Мар’я.
"Два гострі каменя борошна не змелють. Ми більше шануємось з росіянами, ніж з сербами, вони нам нічого не дають. Хочуть все принизити, все хочуть по-своєму," - каже Зорка.
Останнім часом проте спостерігається деяке покращення стосунків з Сербським патріархатом, що підтверджує присутність Македонського архієпископа Стефана на інтронізації нового сербського патріарха Іринея на початку цього року.
Патріарх Іриней сказав тоді, що немає проблем, яких не можна було б вирішити з Македонською церквою. Також всі крапки над «і» допоміг би розставити новий Вселенський собор, який востаннє скликався у 13 столітті, і про який все голосніше говорять в церковних колах.
Але професор богослов'я Белчовски песимістичний у своїх прогнозах:
"З мінімальною доброю волею і християнським ставленням наші проблеми добре вирішувані. Проблема не в тому, що хтось не визнає самостійності церкви, проблема в тому, що не визнають нас як націю і як державу. До нас як до нації можна застосувати ембарго, та перешкодити фізичним зв’язкам. Але неможливо заборонити та поставити кордони духовним зв’язкам, тому що вони не поширюються фізичними горизонтальними шляхами, а йдуть вертикально до Бога."
Виступи проти татарів після вбивства дитини
З Криму, де міжетнічне напруження не є дивиною, передають про новий конфлікт між татарською та російськомовною громадою.
Приводом для взаємних звинувачень стало вбивство 5-річного хлопчика у Джанкої.
27-річний чоловік, згідно зі звинуваченнями, перерізав горло 5-річному Віті Шемякіну, який грався у пісочниці. Свідками вбивства стала трирічна сестричка убитого та його п’ятирічна подружка, які описали прикмети убивці міліціонерам.
Підозрюваного у скоєнні злочину затримали за 3.5 години після скоєння убивства. Ним виявився кримський татарин Сервер Ібрагімов.
Речник кримської міліції Ольга Кондрашова розповіла Бі-Бі-Сі, що зараз ведеться комплексне дослідження особи Ібрагімова, з’ясовуються мотиви злочину та призначена психіатрична експертиза. Крім того вона заявила, що міліція поки не володіє інформацією, яку розповсюдили деякі ЗМІ, про те, що в Крим їдуть казаки та скінхеди, які хочуть "поставити на місце кримських татар" й вигнати родину Ібрагімових із міста. "Криміногенна обстановка в Криму на даний момент під контролем", - заявила пані Кондрашова.
Як повідомила прес-служба кримської міліції, підозрюваного було затримано на горищі гаража власного будинку. "При огляді у нього були виявлені і вилучені речові докази, що свідчать про його причетність до скоєння вбивства дитини. Зокрема, знаряддя скоєння злочину, яке відправлено на експертизу. Підозрюваний дав визнавальні свідчення. Відносно підозрюваного порушена кримінальна справа за ознаками складу злочину, передбаченого ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України – навмисне вбивство малолітнього", - говориться в повідомлені прес-служби.
Проросійські політики та ЗМІ одразу заговорили про ритуальне убивство, не чекаючи на рішення суду. Вони стверджують, що Ібрагімов - член одного з радикальних ісламських угрупувань.
Проросійські ЗМІ із посиланням на сусідів підозрюваного написали, що він начебто був дивакуватим, розпалював багаття і молився біля них публічно. Крім того, розповсюджена інформація про те, що Ібрагімов готувався, як написали ЗМІ, до страти, бо при обшуку начебто у нього був знайдений щоденник, в якому в день убивства він написав: "Сьогодні я здійсню жертву в ім’я Аллаха".
Попри це все, проросійські політики не вірять в те, що убивця є психічнохворим. Голова кримського відділення "Російського блоку" Олег Родівілов та голова громадської організації "Таврійський союз" скликали прес-конференцію, на якій заявили, що вважають Ібрагімова при здоровому глузді. На їхню думку, убивство має ритуальну основу.
Водночас Духовне управління мусульман Криму та Меджліс кримськотатарського народу закликали суспільство і передусім політиків не навішувати ярликів на націю чи релігію, створюючи тим самим підґрунтя для міжнаціональної та між конфесіональної ворожнечі. В офіційній заяві Меджлісу говориться, що убивця був психічнохворою людиною, яка не раз лікувалась у спеціальних закладах.
"Меджліс виходить з того, що особа, яка здійснила даний злочин, має понести покарання в порядку, передбаченому діючим законодавством України", - написано в офіційній заяві Меджлісу.
Заcтупник голови Меджлісу Рефат Чубаров у відповідь заявив, що в Ісламі немає жертвоприношення людей, а ритуал жертвоприношення відбувається раз на рік під час свята Рамазан-байраму, коли в жертву приносять барана.
Приводом для взаємних звинувачень стало вбивство 5-річного хлопчика у Джанкої.
27-річний чоловік, згідно зі звинуваченнями, перерізав горло 5-річному Віті Шемякіну, який грався у пісочниці. Свідками вбивства стала трирічна сестричка убитого та його п’ятирічна подружка, які описали прикмети убивці міліціонерам.
Підозрюваного у скоєнні злочину затримали за 3.5 години після скоєння убивства. Ним виявився кримський татарин Сервер Ібрагімов.
Речник кримської міліції Ольга Кондрашова розповіла Бі-Бі-Сі, що зараз ведеться комплексне дослідження особи Ібрагімова, з’ясовуються мотиви злочину та призначена психіатрична експертиза. Крім того вона заявила, що міліція поки не володіє інформацією, яку розповсюдили деякі ЗМІ, про те, що в Крим їдуть казаки та скінхеди, які хочуть "поставити на місце кримських татар" й вигнати родину Ібрагімових із міста. "Криміногенна обстановка в Криму на даний момент під контролем", - заявила пані Кондрашова.
Як повідомила прес-служба кримської міліції, підозрюваного було затримано на горищі гаража власного будинку. "При огляді у нього були виявлені і вилучені речові докази, що свідчать про його причетність до скоєння вбивства дитини. Зокрема, знаряддя скоєння злочину, яке відправлено на експертизу. Підозрюваний дав визнавальні свідчення. Відносно підозрюваного порушена кримінальна справа за ознаками складу злочину, передбаченого ч.2 ст.115 Кримінального кодексу України – навмисне вбивство малолітнього", - говориться в повідомлені прес-служби.
Проросійські політики та ЗМІ одразу заговорили про ритуальне убивство, не чекаючи на рішення суду. Вони стверджують, що Ібрагімов - член одного з радикальних ісламських угрупувань.
Проросійські ЗМІ із посиланням на сусідів підозрюваного написали, що він начебто був дивакуватим, розпалював багаття і молився біля них публічно. Крім того, розповсюджена інформація про те, що Ібрагімов готувався, як написали ЗМІ, до страти, бо при обшуку начебто у нього був знайдений щоденник, в якому в день убивства він написав: "Сьогодні я здійсню жертву в ім’я Аллаха".
Попри це все, проросійські політики не вірять в те, що убивця є психічнохворим. Голова кримського відділення "Російського блоку" Олег Родівілов та голова громадської організації "Таврійський союз" скликали прес-конференцію, на якій заявили, що вважають Ібрагімова при здоровому глузді. На їхню думку, убивство має ритуальну основу.
Водночас Духовне управління мусульман Криму та Меджліс кримськотатарського народу закликали суспільство і передусім політиків не навішувати ярликів на націю чи релігію, створюючи тим самим підґрунтя для міжнаціональної та між конфесіональної ворожнечі. В офіційній заяві Меджлісу говориться, що убивця був психічнохворою людиною, яка не раз лікувалась у спеціальних закладах.
"Меджліс виходить з того, що особа, яка здійснила даний злочин, має понести покарання в порядку, передбаченому діючим законодавством України", - написано в офіційній заяві Меджлісу.
Заcтупник голови Меджлісу Рефат Чубаров у відповідь заявив, що в Ісламі немає жертвоприношення людей, а ритуал жертвоприношення відбувається раз на рік під час свята Рамазан-байраму, коли в жертву приносять барана.
Правила для мігрантів у Москві можуть обмежити права української діаспори
Правила для перебування мігрантів у Москві можуть обмежити права української діаспори.
Про це сказав співголова Об'єднання українців у Росії Валерій Семененко.
"Це більше вплине на українців, які живуть тут (у РФ) і принципово ставляться до своєї етнічної приналежності", - сказав Семененко.
Він зазначив: "Наприклад, якщо хтось мені заборонить вишиванку носити - морально це буде мене пригнічувати".
За словами Семененка, багато людей в Москві розмовляють українською мовою не тільки вдома, але й на вулиці. Також, за його словами, в Москві проходять культурні заходи українською мовою, які нікому не заважають.
Семененко вважає, що ініціатива московських чиновників спрямована на те, щоб "причесати всіх під одну гребінку для зміцнення Російської держави".
У той же час, на його переконання, така ініціатива не вплине на права українських заробітчан в Росії, для яких "головне - заробити гроші".
Як повідомлялося, голова Комітету міжрегіональних зв'язків і національної політики Москви Михайло Соломенцев повідомив, що влада Москви планує незабаром розробити кодекс москвича, який допоможе приїжджим влаштуватися в російській столиці.
19 червня глава Федеральної міграційної служби Росії Костянтин Ромодановський повідомив, що створення правил для мігрантів у Москві не позначиться на українцях, які приїжджають на роботу в російську столицю.
Про це сказав співголова Об'єднання українців у Росії Валерій Семененко.
"Це більше вплине на українців, які живуть тут (у РФ) і принципово ставляться до своєї етнічної приналежності", - сказав Семененко.
Він зазначив: "Наприклад, якщо хтось мені заборонить вишиванку носити - морально це буде мене пригнічувати".
За словами Семененка, багато людей в Москві розмовляють українською мовою не тільки вдома, але й на вулиці. Також, за його словами, в Москві проходять культурні заходи українською мовою, які нікому не заважають.
Семененко вважає, що ініціатива московських чиновників спрямована на те, щоб "причесати всіх під одну гребінку для зміцнення Російської держави".
У той же час, на його переконання, така ініціатива не вплине на права українських заробітчан в Росії, для яких "головне - заробити гроші".
Як повідомлялося, голова Комітету міжрегіональних зв'язків і національної політики Москви Михайло Соломенцев повідомив, що влада Москви планує незабаром розробити кодекс москвича, який допоможе приїжджим влаштуватися в російській столиці.
19 червня глава Федеральної міграційної служби Росії Костянтин Ромодановський повідомив, що створення правил для мігрантів у Москві не позначиться на українцях, які приїжджають на роботу в російську столицю.
Готовність підтримати владу поєднується в душі росіянина з глибокою ненавистю до неї
Леонід Млєчин – один з небагатьох російських журналістів, чиє ім`я асоціюється з незалежною пресою. Політичний оглядач компанії «ТВ Центр», Млєчин активно пише документальну і художню прозу, знімає фільми і є частим гостем радіостанції “Эхо Москвы”. Після того, як на російському телебаченні вийшли його документальні картини "Червоний монарх" і “Спадкоємець престолу” про Кім Ір Сена і Кім Чена, північнокорейські власті офіційно засудили Млєчина до страти.
В інтерв`ю УНІАН Леонід Млєчин розповів про своє бачення російсько-українських відносин.
Леоніде Михайловичу, посол РФ в Україні Михайло Зурабов заявив, що українці й росіяни – це один народ. Ви поділяєте його думку?
Вибір нашого нинішнього посла в Україні вкрай невдалий. Ця людина залишила дуже погане враження на посту міністра РФ і, м`яко кажучи, не користується симпатією серед нашого народу. Я був дуже здивований таким вибором його в ролі посла. Який сигнал Росія подає Україні відправляючи їм політика, який був змушений залишити пост, тому що викликав просто масові обурення в нашому суспільстві?
Росія й Україна – це дві різні держави, росіяни й українці – це два різні народи. Інша справа, що ми перемішані. Величезна кількість українців живе в Росії. Ти, власне кажучи, ніколи й не дізнаєшся, що це українець. Багато вже й говорять без фрикативного “х”.
Не потрібно плакати за радянськими часами, закликати до створення союзної держави, що насправді нікому й не потрібно. Потрібно прагнути того, чого досяг ЄС.
Коли ми з оператором вперше їхали з Франції до Бельгії, я знав, що кордонів у них немає, але думав, адже щось є, давай знімемо. Але ми проїхали і не знайшли нічого. Десь на карті кордон є, а в житті – ні.
На практичному рівні – це чудова річ. Я приїжджаю до вас у Київ, не пред`являючи ніяких документів, ви приїжджаєте до нас у Москву – немає ані митниці, ані паспортного контролю. У Києві й Москві свої уряди й парламенти, посли і чиновники, але для мене це не має значення, якщо я можу вільно поїхати до Чернігова або Керчі, влаштуватися там на роботу і почуватися як удома. Ось до чого треба прагнути.
А ми прагнемо, щоб так само просто можна було їздити не тільки до Москви, а до Парижа або Лондона.
Ну зрозуміло! Там же люди собі це налагодили. І в нас у Росії йде розмова про безвізовий режим із ЄС вже роками. Але тут (в Україні – Авт.) ми можемо досягти більшого.
Україна є й буде незалежна. І дай Бог їй щастя й процвітання.
Але чомусь Росія хоче дружити з Європою, і в той же час їй дуже не подобається, коли йдеться про дружбу України з Європою.
Це все рудименти старого Союзу, коли Україна була провінцією, яка мала виконувати те, що вирішать у Москві. І ніяк не можливо це подолати. Таке ставлення до всіх колишніх республік СРСР, протекційно-зарозуміле. Ця позиція – причина наших проблем із країною Україною. Ніяк люди не можуть примиритися, що Україна - самостійна незалежна держава. Сподіваюся, що молоде покоління виросте без цих дурощів.
Я вважаю, що Україна для нас сьогодні – найважливіший зовнішньополітичний партнер. Не США, не Німеччина, а Україна. Це наш сусід, велика країна, у нас такі тісні зв`язки, і треба, щоб ці тісні зв`язки були причиною не проблем, а процвітання.
З приходом нової влади в Україні політеліта наших обох країн активно заговорила про потепління відносин і відновлення “міцної дружби”. Але наслідки різкої відлиги часто бувають плачевними. Чим закінчаться наші “поцілунки”, як висловився Зурабов?
У нас дійсно зараз є відчуття ейфорії. Я сумував останні роки, відчувалося вже якесь вороже ставлення до України.
Головне питання стоїть у тому, щоб практично реалізовувати і покращувати наші взаємини. А тут – ступор. Тому що Росія нічого особливого запропонувати не може, окрім якихось елементарних проектів з газом. Та й сама російська економічна модель, м`яко кажучи, далеко не ідеальна.
В одному з інтерв`ю Ви сказали, що якби в історії Росії не було Сталіна, РФ би сьогодні процвітала. А якби не було Путіна?
Якби не було Путіна, то політично – обстановка була б ліберальніша. Я би голосував у 2000 році за Примакова (хоча його багато хто боїться - і необгрунтовано). Думаю, він би правив 4 роки. Потім прийшла б інша людина. І люди б звикли до того, що обрання президента – це нормальний процес: президент прийшов до влади, пройшов його термін і він пішов.
Дуже швидкого економічного розвитку все одно не відбулося б. Просто свобода дискусій запропонувала би більше варіантів. Насправді, ми заручники свого багатства: уявляєте, якщо у тебе з-під землі б`є фонтан нафти.
Але він же вичерпається...
Так, але це ж буде потім. А навіщо мені думати про те, що буде потім – мене ніхто до цього не підштовхує, я сам собі господар.
Ви говорили про те, що слова “вибори”, “політична партія”, “виборча кампанія” мають певний сенс, але тільки не в РФ. А чи можливий для Росії демократичний шлях розвитку?
Всі країни пройшли цей шлях. Ніякої приреченості не існує. Он які держави з яким жорстким режимом прийшли врешті-решт до розвиненої демократії. І Росія неминуче до цього прийде.
Коли?
Не знаю. Є фахівці з минулого. Фахівців з майбутнього немає (сміється).
Але ви прогнозуєте, що в 2012 році Путін знову стане президентом...
Якщо захоче. Якщо він захоче стати президентом в 2012 році – країна за нього проголосує.
В особі нової влади в Україні журналісти бачать спроби обмежити свободу слова, ввести цензуру. Для Росії ця проблема не нова. Як не допустити згортання демократичних свобод?
Я не знаю, як цього можна не допустити на пострадянському просторі. На жаль, є всі передумови для того, щоб запанував жорсткий режим. Люди звикли підкорятися. Їм ще нічого не сказали, а вони вже автоматично шикуються. Коли Горбачову говорили: “Та проявіть жорсткість”, він відповідав: “Як легко в одну хвилину проявити таку жорсткість, що ви потім і слова не скажете”.
На чому тримається незалежна преса Росії?
Незалежна преса Росії доволі невелика. Вона тримається на приватному капіталові. Влада розуміє, що це необхідно, нехай навіть в обмежених масштабах. У нас є декілька більш вільнодумних телеканалів. Але є й страх перед телебаченням. Владі здається, що телебачення має такий вплив, що це настільки потужний інструмент, що його не можна залишити без нагляду: хто-небудь підхопить і займе твоє місце. Це помилка. Не телебачення визначає настрій суспільства.
А що тоді? Хто формує громадську думку?
Громадської думки в нашій країні немає. Громадська думка – це функція від знання. Ну яке у мене може бути думка про квантову механіку, якщо я про неї нічого не читав? Хоча може, звичайно, бути.
На кшталт “не читав, але засуджую”?
Ну так.
Тому говорити про громадську думку в Росії не можна. Є сума уявлень, повір’їв, сталих міфів, які заповнюють цей духовний простір. Вони й визначають поведінку людей. Але вони досить суперечливі.
У нас була історія з “приморськими партизанами”. Декілька бандитів почали вбивати міліціонерів і розповідати, що вони мстяться за міліційне беззаконня. І суспільство їх підтримало. Це ті самі люди, які голосують за Путіна або за Медведєва. Їх бажання й готовність підтримати владу поєднується в їх душі з глибокою ненавистю до влади, недовірою і готовністю узятися за кілок і піти їх трощити. І це характерно для історії Росії. Громадянська війна. Одні і ті самі люди спочатку служать імператорові, потім – більшовикам, а трохи щось хитнулося – вони за гвинтівку, в ліс і повстають цілі губернії просто проти всякої влади.
У людей відсутнє уявлення про реальну світобудову. У голові в російської людини, яка значною мірою залишається радянською, жахлива каша.
Патріарх Кирил збирається в липні до України. І йому не хочеться їхати по вулиці імені Мазепи в Києво-Печерську Лавру, відбудовану гетьманом...
Сьогодні історична наука, у тому числі й російська, абсолютно по-іншому оцінює діяльність Мазепи, вже не називає його зрадником, розуміючи всю складність ситуації, у якій він опинився і т.д. Просто я підозрюю, що ці історичні роботи дійшли не до всіх. Це складно вилучити з масової свідомості.
Але ж Патріарх – це не представник маси...
Але ж навіть найвищі живуть у тих самих міфах, що й інші. Своїх міфів немає – одні на всіх (сміється).
Анна Ященко
В інтерв`ю УНІАН Леонід Млєчин розповів про своє бачення російсько-українських відносин.
Леоніде Михайловичу, посол РФ в Україні Михайло Зурабов заявив, що українці й росіяни – це один народ. Ви поділяєте його думку?
Вибір нашого нинішнього посла в Україні вкрай невдалий. Ця людина залишила дуже погане враження на посту міністра РФ і, м`яко кажучи, не користується симпатією серед нашого народу. Я був дуже здивований таким вибором його в ролі посла. Який сигнал Росія подає Україні відправляючи їм політика, який був змушений залишити пост, тому що викликав просто масові обурення в нашому суспільстві?
Росія й Україна – це дві різні держави, росіяни й українці – це два різні народи. Інша справа, що ми перемішані. Величезна кількість українців живе в Росії. Ти, власне кажучи, ніколи й не дізнаєшся, що це українець. Багато вже й говорять без фрикативного “х”.
Не потрібно плакати за радянськими часами, закликати до створення союзної держави, що насправді нікому й не потрібно. Потрібно прагнути того, чого досяг ЄС.
Коли ми з оператором вперше їхали з Франції до Бельгії, я знав, що кордонів у них немає, але думав, адже щось є, давай знімемо. Але ми проїхали і не знайшли нічого. Десь на карті кордон є, а в житті – ні.
На практичному рівні – це чудова річ. Я приїжджаю до вас у Київ, не пред`являючи ніяких документів, ви приїжджаєте до нас у Москву – немає ані митниці, ані паспортного контролю. У Києві й Москві свої уряди й парламенти, посли і чиновники, але для мене це не має значення, якщо я можу вільно поїхати до Чернігова або Керчі, влаштуватися там на роботу і почуватися як удома. Ось до чого треба прагнути.
А ми прагнемо, щоб так само просто можна було їздити не тільки до Москви, а до Парижа або Лондона.
Ну зрозуміло! Там же люди собі це налагодили. І в нас у Росії йде розмова про безвізовий режим із ЄС вже роками. Але тут (в Україні – Авт.) ми можемо досягти більшого.
Україна є й буде незалежна. І дай Бог їй щастя й процвітання.
Але чомусь Росія хоче дружити з Європою, і в той же час їй дуже не подобається, коли йдеться про дружбу України з Європою.
Це все рудименти старого Союзу, коли Україна була провінцією, яка мала виконувати те, що вирішать у Москві. І ніяк не можливо це подолати. Таке ставлення до всіх колишніх республік СРСР, протекційно-зарозуміле. Ця позиція – причина наших проблем із країною Україною. Ніяк люди не можуть примиритися, що Україна - самостійна незалежна держава. Сподіваюся, що молоде покоління виросте без цих дурощів.
Я вважаю, що Україна для нас сьогодні – найважливіший зовнішньополітичний партнер. Не США, не Німеччина, а Україна. Це наш сусід, велика країна, у нас такі тісні зв`язки, і треба, щоб ці тісні зв`язки були причиною не проблем, а процвітання.
З приходом нової влади в Україні політеліта наших обох країн активно заговорила про потепління відносин і відновлення “міцної дружби”. Але наслідки різкої відлиги часто бувають плачевними. Чим закінчаться наші “поцілунки”, як висловився Зурабов?
У нас дійсно зараз є відчуття ейфорії. Я сумував останні роки, відчувалося вже якесь вороже ставлення до України.
Головне питання стоїть у тому, щоб практично реалізовувати і покращувати наші взаємини. А тут – ступор. Тому що Росія нічого особливого запропонувати не може, окрім якихось елементарних проектів з газом. Та й сама російська економічна модель, м`яко кажучи, далеко не ідеальна.
В одному з інтерв`ю Ви сказали, що якби в історії Росії не було Сталіна, РФ би сьогодні процвітала. А якби не було Путіна?
Якби не було Путіна, то політично – обстановка була б ліберальніша. Я би голосував у 2000 році за Примакова (хоча його багато хто боїться - і необгрунтовано). Думаю, він би правив 4 роки. Потім прийшла б інша людина. І люди б звикли до того, що обрання президента – це нормальний процес: президент прийшов до влади, пройшов його термін і він пішов.
Дуже швидкого економічного розвитку все одно не відбулося б. Просто свобода дискусій запропонувала би більше варіантів. Насправді, ми заручники свого багатства: уявляєте, якщо у тебе з-під землі б`є фонтан нафти.
Але він же вичерпається...
Так, але це ж буде потім. А навіщо мені думати про те, що буде потім – мене ніхто до цього не підштовхує, я сам собі господар.
Ви говорили про те, що слова “вибори”, “політична партія”, “виборча кампанія” мають певний сенс, але тільки не в РФ. А чи можливий для Росії демократичний шлях розвитку?
Всі країни пройшли цей шлях. Ніякої приреченості не існує. Он які держави з яким жорстким режимом прийшли врешті-решт до розвиненої демократії. І Росія неминуче до цього прийде.
Коли?
Не знаю. Є фахівці з минулого. Фахівців з майбутнього немає (сміється).
Але ви прогнозуєте, що в 2012 році Путін знову стане президентом...
Якщо захоче. Якщо він захоче стати президентом в 2012 році – країна за нього проголосує.
В особі нової влади в Україні журналісти бачать спроби обмежити свободу слова, ввести цензуру. Для Росії ця проблема не нова. Як не допустити згортання демократичних свобод?
Я не знаю, як цього можна не допустити на пострадянському просторі. На жаль, є всі передумови для того, щоб запанував жорсткий режим. Люди звикли підкорятися. Їм ще нічого не сказали, а вони вже автоматично шикуються. Коли Горбачову говорили: “Та проявіть жорсткість”, він відповідав: “Як легко в одну хвилину проявити таку жорсткість, що ви потім і слова не скажете”.
На чому тримається незалежна преса Росії?
Незалежна преса Росії доволі невелика. Вона тримається на приватному капіталові. Влада розуміє, що це необхідно, нехай навіть в обмежених масштабах. У нас є декілька більш вільнодумних телеканалів. Але є й страх перед телебаченням. Владі здається, що телебачення має такий вплив, що це настільки потужний інструмент, що його не можна залишити без нагляду: хто-небудь підхопить і займе твоє місце. Це помилка. Не телебачення визначає настрій суспільства.
А що тоді? Хто формує громадську думку?
Громадської думки в нашій країні немає. Громадська думка – це функція від знання. Ну яке у мене може бути думка про квантову механіку, якщо я про неї нічого не читав? Хоча може, звичайно, бути.
На кшталт “не читав, але засуджую”?
Ну так.
Тому говорити про громадську думку в Росії не можна. Є сума уявлень, повір’їв, сталих міфів, які заповнюють цей духовний простір. Вони й визначають поведінку людей. Але вони досить суперечливі.
У нас була історія з “приморськими партизанами”. Декілька бандитів почали вбивати міліціонерів і розповідати, що вони мстяться за міліційне беззаконня. І суспільство їх підтримало. Це ті самі люди, які голосують за Путіна або за Медведєва. Їх бажання й готовність підтримати владу поєднується в їх душі з глибокою ненавистю до влади, недовірою і готовністю узятися за кілок і піти їх трощити. І це характерно для історії Росії. Громадянська війна. Одні і ті самі люди спочатку служать імператорові, потім – більшовикам, а трохи щось хитнулося – вони за гвинтівку, в ліс і повстають цілі губернії просто проти всякої влади.
У людей відсутнє уявлення про реальну світобудову. У голові в російської людини, яка значною мірою залишається радянською, жахлива каша.
Патріарх Кирил збирається в липні до України. І йому не хочеться їхати по вулиці імені Мазепи в Києво-Печерську Лавру, відбудовану гетьманом...
Сьогодні історична наука, у тому числі й російська, абсолютно по-іншому оцінює діяльність Мазепи, вже не називає його зрадником, розуміючи всю складність ситуації, у якій він опинився і т.д. Просто я підозрюю, що ці історичні роботи дійшли не до всіх. Це складно вилучити з масової свідомості.
Але ж Патріарх – це не представник маси...
Але ж навіть найвищі живуть у тих самих міфах, що й інші. Своїх міфів немає – одні на всіх (сміється).
Анна Ященко
Підписатися на:
Дописи (Atom)