Тим паче, що так зване Дике Поле - це і моя рідна Слобожанщина, котра свого часу, за свідченням академіка Багалія, заселялася пращурами-земляками пана Рябчука - волиняками. І коли на українську пана Миколи хтось із харків'ян "вирячує очі" (в чому я дуже сумніваюсь, бо мої російськомовні земляки в спілкуванні на побутовому рівні в переважній своїй більшості до мови не менш толерантні, ніж галичани до язика), то не виключено, що він якраз і спілкувався з кимось із своїх земляків, а може навіть і прадавнім родичем. Та, втім, це окрема тема...
Попри те, що віртуальне інколи стає реальним, я глибоко переконаний, що розкільна тема допоки в Україні носить все ж таки переважно характер симулякрової розводки лохоторату, в тенета котрої інколи потрапляють і здавалось би недурні люди.
Для того, аби переконатися в цьому спробуємо розібратися з деякими нюансами можливого розколу України та наслідками, котрі нас можуть спіткати у зв'язку із цим.
Ще раз нагадаю, що сенс таких понять як федерація і конфедерація - це об'єднання, а не навпаки.
В першому випадку - це добровільне об'єднання в єдину федеративну державу без права сецесії (виходу зі складу федерації) декількох суб'єктів, котрі самі по собі є державними утвореннями з певною юридичною, політичною та економічною самостійністю.
Тобто суб'єкт федерації може мати цілу низку атрибутів державності - власну конституцію, регіональні закони, своє громадянство, столицю, герб тощо - за виключенням державного суверенітету.
Ну, і як свідчить історія, федеративні державні утворення життєздатні лише за умови, коли вони формуються не під тиском зверху, а через ініціативу знизу. В українському ж випадку, на шляху до федералізації знизу треба аби країна спочатку була розділена на суб'єкти, котрі б потім ще й висловили добровільне бажання до об'єднання.
Втім про утопічність проекту федералізації України сказано достатньо багато і фахово, а я би хотів акцентувати увагу на недолугостях конфедеративного сценарію.
Почну з того, що конфедерація - це міжнародно-правовий союз суверенних держав. Тобто, аби утворити на наших теренах якийсь конфедеративний союз, треба аби Україна для початку розділилась як мінімум на два суверенних утворення.
У зв'язку з чим в мене питання - де реальний кордон встановлювати будемо? По Збручу, Сіверському Дінцю чи по Дніпру? І хто це конкретно і в який спосіб робитиме?
Чітких і однозначних відповідей на ці, здавалось би, прості питання ви від апологетів розколу України не почуєте. Ні, багато-хто з них може вам і карту намалювати, і не одну, на яких Україна буде розподілена за етнічною, мовною, електоральною, історично-культурною чи навіть за так званою цивілізаційною ознаками.
Але це тільки ознаки, які лише фіксують різномаїття нації, котра в політичному сенсі перебуває на стадії формування. До того ж в часовому, просторовому та геополітичному вимірах ознаки цього різномаїття мають тенденцію змінюватися.
Наприклад, а чи відомо апологетам мовного розподілу України, що той же Харків десь до початку 60-тих років минулого століття був більш україномовним, ніж Київ, а в Полтаві почути російську говірку було великим дивом?
Потому, в результаті тотальної русифікації, ситуація кардинально змінилась і на початок 90-тих ми отримали російськомовний Харків і двомовну Полтаву. За часи ж незалежності цей стан речей у мовній сфері в повсякденному житті мешканців цих міст набув вигляду статус-кво, за виключенням хіба що освіти та офіційної мови чиновництва.
І щоб там нині не віщали обурені українофіли чи знахабнілі русопяти, я особисто передбачити мовні уподобання харківців чи полтавців років так через 20-30 не берусь. Бо вони, ті уподобання, будуть залежати від чинників, на перший погляд, далеких від лінгвістичної сфери: економічних, політичних, соціальних, інформаційних, геополітичних, тощо.
До того ж, та ж таки Харківщина, як мінімум, тримовна. Маємо мову села - так звану слобідську чи слобожанську говірку, маємо мову невеликих міст і містечок, а також передмістя Харкова - суржик і маємо російськомовний Харків, мову котрого російські росіяни хоч і розуміють, але на дух не сприймають, вважаючи мову харківців "хахлацкім говором".
То як Слобожанщину (оте саме Дике поле) за мовною ознакою шматувати будемо?
Точнісінько так і за іншими вищезгаданими ознаками ви чіткого і сталого кордону Україною не проведете. А без кордону який розподіл?
А найголовніше, на чому я хотів би акцентувати увагу пропагандистів так званого "мирного розлучення, це те, що у випадку чого, не варто очікувати цивілізованого, безкровного шлюборозлучного процесу.
Мирно розлучитися не вийде. Бо як свідчить історія, будь-які нові кордони виникають виключно в результаті воєн або ж збройних конфліктів: через домовленості двох чи декількох ворогуючих сторін в середині країни, в результаті зовнішньої агресії та анексії частини території та в результаті домовленостей сильних світу цього.
Почнемо з останнього. Так зване перезавантаження взаємостосунків США та Росії, яке вилилось у Московські домовленості, звичайно ж стосувалось і України. Вашингтон за певні преференції щодо транзиту озброєння та техніки до Афганістану через територію РФ на паритетних умовах погодився, що Україна та деякі інші східноєвропейські країни є в однаковій мірі сферою забезпечення національних інтересів і відповідного впливу як США, так і Росії.
Ось як з цього приводу, досить дипломатично висловився Збігнєв Бжезінський: "Україна може створити сприятливі умови для зближення Росії із Заходом. Вона певною мірою може допомогти сформувати майбутнє Росії, підвищити її безпеку та роль на світовій арені.
В іншому випадку, Росія, затиснута між півтора мільярдами китайців та 550-мільйонним населенням Європи, яке значно багатше за росіян, залишиться напівпустим простором, на якому скорочується населення".
Тобто, ні про який розподіл України в руслі перезавантаження стосунків Вашингтона і Москви не йдеться. Мало того, низка західних аналітиків вважає, що під чиїм впливом захоче перебувати сама Україна та наскільки вона буде проводити самостійну політику, залежатиме лише від неї самої, і не стільки від її влади, скільки від суспільства.
Окрім того, ні США, ні ЄС аж ніяк не зацікавлені в серйозній дестабілізації ситуації в країні, що розташована не лише в центрі Європейського континенту, але є транзитером енергоносіїв, на ґрунті її розколу на два чи більше суб'єкти та пов'язаними із цим соціальними, антивладними, міжетнічними, міжрегіональними тощо заворушеннями.
Ну, а що стосується Росії, то, по-перше, а на біса Кремлю анексувати якийсь шмат Малоросії, коли Янукович і Ко поки вірнозапродано презентують йому всю країну?
Нє-а, зрозуміло, що такі дії теперішньої влади чим далі, тим менше влаштовують українське суспільство, а в купі із іншими соціально-економічними негараздами, які лавиноподібно насуваються на країну, ця динаміка падіння довіри до будь-яких дій владоможців може сягнути позначки статистичної похибки.
Але це зовсім не означатиме, що Москва, маючи нерозв'язану кавказьку проблему, яка чим далі тим більше трансформується із чеченського конфлікту у кавказьку війну, та практично безсила щось реальне протиставити китайській загрозі, у разі, коли виявиться, що проросійський регіональний колос має глиняні ноги, ризикне на пряме втручання для порятунку останнього.
Тобто поява нового кордону в Україні в результаті зовнішньої агресії при нинішніх, най і не зовсім сприятливих для України, зовнішньополітичних розкладах, теж маловірогідна. А коли геополітична ситуація навколо України зміниться, а вона таки зміниться, - бо нічого сталого під місяцем не існує, то декому доведеться навіть шкодувати, що за Харківськими угодами не було загарбано усього Севастополя, а лише базу ЧФ.
Ну, а що стосується встановлення кордонів в результаті домовленостей поміж ворогуючими сторонами, так їх - ті сторони - треба ще мати в наявності. Їх же ми поки маємо лише в маячливо розпаленій уяві деяких інетівсько-віртуальних "хероїв", котрі, схоже, в житті зброї небезпечнішої за дитячу рогульку в руках не тримали.
А в реалі ж, щось допоки не чутно ні про "червоних партизан" в галицьких лісах, ні про "оунівських диверсантів" в донецьких степах.
І, слава Богу! Бо допоки так буде, ми матимемо шанс розрулити наші проблеми в площині зміни взаємостосунків поміж суспільством і владою у більш-менш мирний, хоча, швидше за все, і не в легітимний, спосіб.
Тобто, як трохи пафосно мовив один мій знайомий, "...подальша політична, економічна, соціальна та й в цілому загальнодержавна картина буде змальовуватись в залежності від того, наскільки ми, громадяни цієї держави, будемо здатні втриматись у своїй єдності, що для нас буде найбільш цінним - життя по кутках і репання свого сала окремо, чи намагання мати спільний дім, і волю, і долю!".
Але останнє не передбачає жодних кордонів...
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Немає коментарів:
Дописати коментар