зафолловити у Твіттеріпідписатися на RSS

Cтатті про українську політику і не тільки

16.09.10

Спільні дім, воля і доля, чи окреме сало по кутках?

Висловивши одного разу свою думку з приводу розкільної теми, я вирішив трохи пригальмувати. Бо вважаю, що кожне зайве невиважене слово, мовлене на цей предмет, може лише поглибити проблему. Але коли слідом за Андруховичем, ще один вітчизняний високочолий Микола Рябчук висловив думку, що "Україна закінчується на історичних кордонах Речі Посполитої та Гетьманщини, а все решта - Дике Поле", я вирішив, що мовчати не варто.

Тим паче, що так зване Дике Поле - це і моя рідна Слобожанщина, котра свого часу, за свідченням академіка Багалія, заселялася пращурами-земляками пана Рябчука - волиняками. І коли на українську пана Миколи хтось із харків'ян "вирячує очі" (в чому я дуже сумніваюсь, бо мої російськомовні земляки в спілкуванні на побутовому рівні в переважній своїй більшості до мови не менш толерантні, ніж галичани до язика), то не виключено, що він якраз і спілкувався з кимось із своїх земляків, а може навіть і прадавнім родичем. Та, втім, це окрема тема...

Попри те, що віртуальне інколи стає реальним, я глибоко переконаний, що розкільна тема допоки в Україні носить все ж таки переважно характер симулякрової розводки лохоторату, в тенета котрої інколи потрапляють і здавалось би недурні люди.

Для того, аби переконатися в цьому спробуємо розібратися з деякими нюансами можливого розколу України та наслідками, котрі нас можуть спіткати у зв'язку із цим.

Ще раз нагадаю, що сенс таких понять як федерація і конфедерація - це об'єднання, а не навпаки.

В першому випадку - це добровільне об'єднання в єдину федеративну державу без права сецесії (виходу зі складу федерації) декількох суб'єктів, котрі самі по собі є державними утвореннями з певною юридичною, політичною та економічною самостійністю.

Тобто суб'єкт федерації може мати цілу низку атрибутів державності - власну конституцію, регіональні закони, своє громадянство, столицю, герб тощо - за виключенням державного суверенітету.

Ну, і як свідчить історія, федеративні державні утворення життєздатні лише за умови, коли вони формуються не під тиском зверху, а через ініціативу знизу. В українському ж випадку, на шляху до федералізації знизу треба аби країна спочатку була розділена на суб'єкти, котрі б потім ще й висловили добровільне бажання до об'єднання.

Втім про утопічність проекту федералізації України сказано достатньо багато і фахово, а я би хотів акцентувати увагу на недолугостях конфедеративного сценарію.

Почну з того, що конфедерація - це міжнародно-правовий союз суверенних держав. Тобто, аби утворити на наших теренах якийсь конфедеративний союз, треба аби Україна для початку розділилась як мінімум на два суверенних утворення.

У зв'язку з чим в мене питання - де реальний кордон встановлювати будемо? По Збручу, Сіверському Дінцю чи по Дніпру? І хто це конкретно і в який спосіб робитиме?

Чітких і однозначних відповідей на ці, здавалось би, прості питання ви від апологетів розколу України не почуєте. Ні, багато-хто з них може вам і карту намалювати, і не одну, на яких Україна буде розподілена за етнічною, мовною, електоральною, історично-культурною чи навіть за так званою цивілізаційною ознаками.

Але це тільки ознаки, які лише фіксують різномаїття нації, котра в політичному сенсі перебуває на стадії формування. До того ж в часовому, просторовому та геополітичному вимірах ознаки цього різномаїття мають тенденцію змінюватися.

Наприклад, а чи відомо апологетам мовного розподілу України, що той же Харків десь до початку 60-тих років минулого століття був більш україномовним, ніж Київ, а в Полтаві почути російську говірку було великим дивом?

Потому, в результаті тотальної русифікації, ситуація кардинально змінилась і на початок 90-тих ми отримали російськомовний Харків і двомовну Полтаву. За часи ж незалежності цей стан речей у мовній сфері в повсякденному житті мешканців цих міст набув вигляду статус-кво, за виключенням хіба що освіти та офіційної мови чиновництва.

І щоб там нині не віщали обурені українофіли чи знахабнілі русопяти, я особисто передбачити мовні уподобання харківців чи полтавців років так через 20-30 не берусь. Бо вони, ті уподобання, будуть залежати від чинників, на перший погляд, далеких від лінгвістичної сфери: економічних, політичних, соціальних, інформаційних, геополітичних, тощо.

До того ж, та ж таки Харківщина, як мінімум, тримовна. Маємо мову села - так звану слобідську чи слобожанську говірку, маємо мову невеликих міст і містечок, а також передмістя Харкова - суржик і маємо російськомовний Харків, мову котрого російські росіяни хоч і розуміють, але на дух не сприймають, вважаючи мову харківців "хахлацкім говором".

То як Слобожанщину (оте саме Дике поле) за мовною ознакою шматувати будемо?

Точнісінько так і за іншими вищезгаданими ознаками ви чіткого і сталого кордону Україною не проведете. А без кордону який розподіл?

А найголовніше, на чому я хотів би акцентувати увагу пропагандистів так званого "мирного розлучення, це те, що у випадку чого, не варто очікувати цивілізованого, безкровного шлюборозлучного процесу.

Мирно розлучитися не вийде. Бо як свідчить історія, будь-які нові кордони виникають виключно в результаті воєн або ж збройних конфліктів: через домовленості двох чи декількох ворогуючих сторін в середині країни, в результаті зовнішньої агресії та анексії частини території та в результаті домовленостей сильних світу цього.

Почнемо з останнього. Так зване перезавантаження взаємостосунків США та Росії, яке вилилось у Московські домовленості, звичайно ж стосувалось і України. Вашингтон за певні преференції щодо транзиту озброєння та техніки до Афганістану через територію РФ на паритетних умовах погодився, що Україна та деякі інші східноєвропейські країни є в однаковій мірі сферою забезпечення національних інтересів і відповідного впливу як США, так і Росії.

Ось як з цього приводу, досить дипломатично висловився Збігнєв Бжезінський: "Україна може створити сприятливі умови для зближення Росії із Заходом. Вона певною мірою може допомогти сформувати майбутнє Росії, підвищити її безпеку та роль на світовій арені.

В іншому випадку, Росія, затиснута між півтора мільярдами китайців та 550-мільйонним населенням Європи, яке значно багатше за росіян, залишиться напівпустим простором, на якому скорочується населення".

Тобто, ні про який розподіл України в руслі перезавантаження стосунків Вашингтона і Москви не йдеться. Мало того, низка західних аналітиків вважає, що під чиїм впливом захоче перебувати сама Україна та наскільки вона буде проводити самостійну політику, залежатиме лише від неї самої, і не стільки від її влади, скільки від суспільства.

Окрім того, ні США, ні ЄС аж ніяк не зацікавлені в серйозній дестабілізації ситуації в країні, що розташована не лише в центрі Європейського континенту, але є транзитером енергоносіїв, на ґрунті її розколу на два чи більше суб'єкти та пов'язаними із цим соціальними, антивладними, міжетнічними, міжрегіональними тощо заворушеннями.

Ну, а що стосується Росії, то, по-перше, а на біса Кремлю анексувати якийсь шмат Малоросії, коли Янукович і Ко поки вірнозапродано презентують йому всю країну?

Нє-а, зрозуміло, що такі дії теперішньої влади чим далі, тим менше влаштовують українське суспільство, а в купі із іншими соціально-економічними негараздами, які лавиноподібно насуваються на країну, ця динаміка падіння довіри до будь-яких дій владоможців може сягнути позначки статистичної похибки.

Але це зовсім не означатиме, що Москва, маючи нерозв'язану кавказьку проблему, яка чим далі тим більше трансформується із чеченського конфлікту у кавказьку війну, та практично безсила щось реальне протиставити китайській загрозі, у разі, коли виявиться, що проросійський регіональний колос має глиняні ноги, ризикне на пряме втручання для порятунку останнього.

Тобто поява нового кордону в Україні в результаті зовнішньої агресії при нинішніх, най і не зовсім сприятливих для України, зовнішньополітичних розкладах, теж маловірогідна. А коли геополітична ситуація навколо України зміниться, а вона таки зміниться, - бо нічого сталого під місяцем не існує, то декому доведеться навіть шкодувати, що за Харківськими угодами не було загарбано усього Севастополя, а лише базу ЧФ.

Ну, а що стосується встановлення кордонів в результаті домовленостей поміж ворогуючими сторонами, так їх - ті сторони - треба ще мати в наявності. Їх же ми поки маємо лише в маячливо розпаленій уяві деяких інетівсько-віртуальних "хероїв", котрі, схоже, в житті зброї небезпечнішої за дитячу рогульку в руках не тримали.

А в реалі ж, щось допоки не чутно ні про "червоних партизан" в галицьких лісах, ні про "оунівських диверсантів" в донецьких степах.

І, слава Богу! Бо допоки так буде, ми матимемо шанс розрулити наші проблеми в площині зміни взаємостосунків поміж суспільством і владою у більш-менш мирний, хоча, швидше за все, і не в легітимний, спосіб.

Тобто, як трохи пафосно мовив один мій знайомий, "...подальша політична, економічна, соціальна та й в цілому загальнодержавна картина буде змальовуватись в залежності від того, наскільки ми, громадяни цієї держави, будемо здатні втриматись у своїй єдності, що для нас буде найбільш цінним - життя по кутках і репання свого сала окремо, чи намагання мати спільний дім, і волю, і долю!".

Але останнє не передбачає жодних кордонів...

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
Підписатися на нові дописи
RSS   twitter
Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

Немає коментарів: