Письменники змушені коментувати весь маразм, який чинять політики... Протистояння регіонів спровоковане й грамотно підтримується... Януковичу раджу почитати Подерв’янського...
Український письменник Сергій Жадан доволі молодий письменник, проте його вже, буде сказано без зайвого пафосу, встигли поцінувати в багатьох країнах світу. Твори Сергія перекладено німецькою, англійською, шведською, італійською, угорською, польською, сербською, хорватською, чеською, литовською, білоруською, російською, вірменською мовами. Нещодавно він видав новий роман «Ворошиловград». Сергій Жадан відповів на запитання УНІАН.
ТАБАЧНИК – НЕ АТМОСФЕРНЕ ЯВИЩЕ, А ПРЕДСТАВНИК ЦІЄЇ ВЛАДИ
Сергію, ви, напевне, мали б тішитися як письменник сьогоднішньою владою, адже це таке джерело для творчості, зокрема сатири?
Можливо, письменнику й цікавий такий бестіарій, але як громадянина мене це все, звісно, не тішить. Не знаю, як може тішити когось, скажімо, Табачник.
Я ставлюся до цього всього перш за все як людина, уже потім – як письменник. А людині, що хоче жити в нормальній країні, навряд чи може подобатися, наприклад, скасування конституційної реформи чи можливе ухвалення нового закону про мови.
Мене взагалі насторожують дії сьогоднішньої влади. Підозрюю, не мене одного.
Юрій Андрухович відмовився співпрацювати з видавництвом тільки тому, що воно друкує Табачника.
Можливо, це не дуже ефективний спосіб боротьби з цією особою, а який бачите ви?
Табачник – це не якесь атмосферне явище. Він представник цієї влади, цієї команди. Боротися потрібно з системою, а не з найбільш одіозним її представником.
А методів боротьби безліч. Скажімо, як це зробили сімферопольські студенти, котрі вийшли протестувати проти новацій від Табачника. По-моєму, це дуже добрий знак – так чи інакше в нашій країні все традиційно починається зі студентських виступів. Студенти не такі зажирілі й перелякані, як, скажімо, тридцяти- чи сорокарічні – їм, за великим рахунком, нічого втрачати, крім своїх заліковок.
Оксана Забужко каже, що Янукович – наш невивчений урок. Хіба ще не вивчений?
Я не зовсім зрозумів, що вона мала на увазі. Загалом ось ви питаєте про політику. Мені здається, це виглядає дещо смішно, коли письменники з серйозним виглядом говорять про політику. А ще смішніше виглядає, коли письменників про політику питають постійно. Оскільки письменники, як правило, розбираються в політиці не більше за пересічного громадянина. Це зазвичай якась аматорська позиція, іноді приправлена емоціями, іноді – письменницькою інтуїцією. Хоча найчастіше – лише емоціями.
Наприклад, я не знаю, що може бути невивченого в Януковичу. Як на мене, з ним якраз усе зрозуміло. Радянський керівник, що живе у своїй пострадянській матриці й не до кінця розуміє, якою країною йому випало керувати, з чим він має справу. Він просто неадекватний в сучасних українських умовах. Хоча Оксана, мабуть, мала на увазі, щось інше.
ПИСЬМЕННИКИ ЗМУШЕНІ КОМЕНТУВАТИ ВЕСЬ МАРАЗМ, ЯКИЙ ЧИНЯТЬ ПОЛІТИКИ
Ви кажете, смішно, коли письменників запитують про політику, але прості українці дуже серйозно сприймають їхні слова…
Ну, це ж не дуже добре. Політичні події мають коментувати політологи, люди, які орієнтуються в таких речах.
Письменники мають орієнтуватися в літературних, культурних процесах, а не їсти чужий хліб. Але оскільки політики з політологами вже давно не викликають довіри в суспільстві, не є моральними авторитетами для простих громадян, то народ потребує відповіді від письменників, музикантів, режисерів.
Українцям потрібно, аби люди, яких вони знають і яким, можливо, довіряють, поділяли їхні погляди та переконання. Звідси, мабуть, таке ревниве ставлення до політичної орієнтації письменників, до їхніх політичних поглядів. Якби було більше довіри до президента, можливо, не було б такої потреби в письменницьких порадах. А так фактично читачі вимагають, аби письменники коментували весь той маразм, який чиниться політиками.
Письменникам потрібно бути трішки відповідальнішими за свої слова. Слід враховувати, що деякі люди це серйозно сприймають.
Як ви ставитесь до того, що ось уже кілька місяців на різних рівнях обговорюється питання – дати чи не дати Донбасу й Криму можливість від’єднатися? Ви ж народилися на Донбасі...
Ставлюся негативно, звісно. Скажімо, в Луганській області живуть мої батьки. І в разі такого від’єднання я буду змушений залишитися там – не залишу ж я їх самих у іншій країні.
Але, гадаю, усі ці розмови – просто емоції, за якими навряд чи стоятимуть якісь конкретні дії.
Варто спробувати поборотися за ту країну, яка в нас ще є.
ПРОТИСТОЯННЯ РЕГІОНІВ СПРОВОКОВАНЕ Й ГРАМОТНО ПІДТРИМУЄТЬСЯ
Як вам теза з нового закону про мови в Україні, «двомовність – велике надбання українського народу»?
Є таке гасло, яке мені дуже подобається: «хочеш двомовності – вивчи українську». Його насамперед потрібно застосовувати до наших політиків.
Треба розуміти, коли вони говорять про надбання українського народу, насправді йдеться про лобіювання лише інтересів російської мови й про повне блокування розвитку та пропагування української.
Це цілком заполітизоване питання. Намагаючись проштовхнути цей закон, ніхто ж насправді не думає про пропагування російської культури як такої чи про якийсь конструктивний діалог між російською та українською мовами.
За передвиборною фразою про двомовність як надбання, стоїть реальне нагнітання ситуації, протистояння в суспільстві, протиставлення української мови російській з подальшим отриманням від цього всього додаткових голосів.
На сході України це справді більше російськомовна молодь, але вони всі, як правило, вільно спілкуються й українською. Для них не є проблемою перейти з російської на українську, з української на російську. Вони читають двома мовами, слухають різномовну музику. Тут я не бачу якоїсь проблеми.
Мабуть, є люди, для яких це все є життєво важливим, і вони ночами не можуть спати, бо в кінотеатрах іде український дубляж фільмів.
Можливо, вони втратили віру в суспільне добро й прогрес, бо йде реклама українською мовою на українських телеканалах...
Але, якщо серйозно, мені здається, такі речі мають прийматися на якихось референдумах, а не тоді, коли певній політичній партії перед виборами потрібно набрати голосів. Ідея «двомовності» має багато противників в українському суспільстві. І не лише на Заході України, а й у Центрі та на Сході. І не враховувати цього не можна, так само як і не варто займатися насильницькою українізацією цілих регіонів.
Якою б мала бути українська національна ідея, якою бачите її ви як письменник?
Я не знаю. Мені здається, що певною ідеєю на найближчий час мала б стати ідея порозуміння. У нас відбувається протистояння цілих регіонів, свідомо спровоковане й грамотно підтримуване. І доки воно не буде подолане, навряд чи можна говорити про якісь перспективи. Далі будуть гойдалки зліва направо й навпаки, коли кожна нова влада переформатовує країну під себе.
РАДЖУ ЯНУКОВИЧУ ПОЧИТАТИ П’ЄСУ ПОДЕРВ’ЯНСЬКОГО “ПІЗ...Ц”
Ви кажете, що письменникам не варто говорити про політику. Тоді чи не повинен письменник, зважаючи на сьогоднішню ситуацію, виконувати трохи більшу місію, ніж просто письменницьку?
Мені здається, важко переоцінити важливість самого заняття літературою, та й культурою загалом, у нашій країні, де майже ніхто нічого не читає. Не думаю, що письменники повинні шукати якісь додаткові стимули та виправдання. Вони просто мають писати цікаві книжки, які б хотілося читати.
У такому разі вони робитимуть багато корисного для українського суспільства, набагато більше, ніж політики.
Що б ви порадили почитати Януковичу?
П`єси Леся Подерв`янського. Скажімо, п`єсу «Піз...ц». Гадаю, це б допомогло йому осмислити проблему творчих спілок в умовах накопичення первинного капіталу.
У вас багато віршів про жінок. Чи можете описати українську жінку, яка вона?
Дещо несподіваний перехід після питань про Януковича, але я спробую. Українська жінка, мені здається, часто ірраціональна, непослідовна, нелогічна. Цим, зазвичай, українські жінки й приваблюють.
Українці взагалі м’які за характером, душевні, надзвичайно сердечні. У цьому їхня найбільша чеснота, але водночас – і найбільша проблема. Іноді надмірна сердечність заважає тверезо мислити й багато працювати.
Що українців, на вашу думку, змушує масово носити спортивний костюм не за призначенням?
Мабуть, брак виховання. Звісно, можна знайти якусь економічний складник цього питання, мовляв, спортивний одяг дешевий і зручний, але, як на мене, справа в іншому. Ось дитині ніхто не сказав, що в трениках не обов’язково ходити до клубу, потім ця дитина виростає, стає, скажімо, бізнесменом, але все одно за традицією носить треники. Хоча це вже будуть якісь дорогі треники, з золотими адідасівськими смугами.
Це ментальні речі, які можна змінити хіба що на якомусь базовому рівні. Бо коли підійти до дорослої людини й сказати, що носити спортивний костюм – це поганий тон, вона просто образиться, і по-своєму її можна буде зрозуміти.
Але це справді впадає в вічі. Усіх цих іноземців, котрі до нас приїздять, кількість шкіряних курток і спортивних костюмів просто шокує. Звісно, це їхні проблеми, але ж ми постійно говоримо про якусь євроінтеграцію. Я не можу сказати, що на Заході всі добре одягаються, просто в нас кітч у одязі присутній на фундаментальному рівні. Це вирізняє наших співгромадян. Це така ментальна штука, але такі ми є і навряд чи в найближчі роки станемо іншими.
Які найчастіше питання ставлять вам ваші читачі?
Є набір питань, які є обов’язковими і які страшенно нецікаві. Можна вже було б виробити якусь універсальну відповідь, але важко вигадати щось цікаве... Скажімо, багатьох чомусь цікавить, звідки черпається натхнення або для чого використовується ненормативна лексика… Ну а як пояснити, звідки черпається натхнення? Я не знаю, звідки. Ось черпається – пишеш, не черпається – не пишеш. Але ж читачеві ти цього не поясниш, він же думає, що є якась таємниця творчості. І так щоразу, на кожній «творчій зустрічі».
До речі про ненормативну лексику, ви ще жодного поганого слова не сказали, за винятком назви твору Подерв’янського…
Насправді я рідко її вживаю в побуті. Те, що вона трапляється в книжках, не значить, що я передаю свою мову. Це, як правило, мова персонажів, а персонажі презентують певні соціальні прошарки, групи. Ну і, крім того, я старанно добираю слова, розмовляючи з вами.
Над чим зараз працюєте?
Нещодавно з «Клубом сімейного дозвілля» ми зробили антологію «Декамерон. Десять українських прозаїків», а тепер робимо продовження – «Десять українських поетів». Саме вичитую добірки, які прислали поети до цієї антології, і отримую велике задоволення. Усі поети дуже різні за стилем і за формою. Такий зріз сучасної української поезії... Виходить доволі цікаво.
Яке означення «української сучасної літератури» вам подобається найбільше?
Мені подобається означати її як «перспективну». У неї є перспективи, але наскільки ці перспективи реалізуються, не знає ніхто, бо існує купа причин для їх реалізації чи нереалізації.
Література не існує у вакуумі, вона все-таки співіснує з видавничим ринком, читацьким середовищем. Якщо з цими всіма чинниками є великі проблеми, то вони так чи інакше відбиваються на літературі.
СПІВПРАЦЯ ВЛАДИ ТА МИСТЕЦТВА НЕМОЖЛИВА
Як ви відчуваєте, чи повинна держава підтримувати письменника?
Дивлячись, що розуміти під підтримкою. Очевидно, якщо наша держава дає грошові субсидії письменнику з рук у руки, то вона обов’язково щось вимагатиме взамін: якоїсь лояльності, якихось компромісів.
Хоча досвід західних країн показує, що держава може підтримувати письменників через різні інституції, через стипендії, фінансування видавничих проектів, гранти, що в кінцевому результаті й відбивається на фінансовому становищі письменника. І за кордоном це зовсім не передбачає якоїсь ідеологічної віддачі від письменника.
У нас зовсім немає підтримки з боку держави, якщо вона з’являється, то існує лише на рівні – я тобі допоможу, а ти згадаєш мене добрим словом. У наших умовах я загалом сумніваюся, що можлива нормальна співпраця між владою та актуальним мистецтвом. Скажімо, у нас великі проблеми з книговидавництвом, книгорозповсюдженням. Книгарні є лише у великих містах, у маленьких їх майже немає. Звісно, цю проблему самі письменники та книговидавці подолати не зможуть через елементарні фінансові проблеми. Це справа держави – займатися нормальним функціонуванням культури, підтримувати культурний процес.
З іншого боку – коли наша держава починає займатись культурною політикою, виходить ще гірше.
А так вони принаймні нічого не псують.
Ваш колега Юрій Андрухович нещодавно сказав, що в Європі зникає інтерес до України. Ви живете зараз тимчасово в Берліні, чи теж спостерігаєте таку тенденцію, що на нас махнули рукою?
Так, великою мірою махнули рукою. Я погоджуюся з Юрком.
Люди, які цікавились Україною і тою чи іншою мірою лобіювали українські інтереси, скажімо, у культурній сфері, інтересу не втратили – вони, скоріше, втратили оптимізм. Що вони кажуть? Здебільшого висловлюють співчуття. Шість років тому їм здавалося, що з’явився новий повноцінний партнер, з яким можна мати справу, який здатен дивувати й приголомшувати.
У чомусь вони мали рацію – ми й далі продовжуємо дивувати, скажімо – своєю безпорадністю. Не знаю, що думали й що думають про Україну європейські політики, я зазвичай маю справу з літературною публікою, а це як правило люди освічені й толерантні. Їхньої толерантності вистачає на те, аби й далі цікавитися цим дивним проектом Україна. А широкі народні маси просто слабо собі уявляють, де знаходиться наша країна і що там у нас відбувається. Нам в Україні іноді здається, що на нас спрямовано погляди всього прогресивного людства, проте це насправді ілюзія – ми не потрібні нікому, крім себе самих. Коли Янукович прилітав до Берліна, про його візит, здається, не згадав жоден поважний телеканал.
У літературних колах є певний інтерес до української літератури. Нещодавно в Берліні відбувся літературний міжнародний фестиваль, темою якого була Східна Європа. Там були українські письменники, які мають у Німеччині своїх читачів. Проте кількість цих письменників не зростає, кількість перекладів – теж. Усе якось застигло на певному рівні. Бо з їхнього боку послабився інтерес, а сама Україна абсолютно нічого не робить для популяризації свого мистецтва. Україна не бере участі в жодних резонансних книжкових ярмарках у західних країнах, вона просто не займається промоцією своєї культури. У нас немає інституції подібної до Гете-інституту, чи австрійського Культур-контакту, чи Інституту книжки в Польщі. Україна, мабуть, вважає великою розкішшю займатися промоцією своєї культури.
НАЙБЛИЖЧЕ ЗАВДАННЯ МІНКУЛЬТУРИ – САМОРОЗПУСТИТИСЯ
А яким ви бачите завданням Міністерства культури й туризму України?
Найближчим його завданням я особисто бачу саморозпуститися і не морочити нікому голову. Уже стільки було сказано, що це совкова, архаїчна структура, яка просто не має уявлення, що відбувається в сучасному –культурно-мистецькому просторі. Утримувати цю армію нахлібників-бюрократів просто непотрібно. Те, чим займається Мінкультури, до самої культури має дуже умовний стосунок.
Що таке, на вашу думку, порнографія в мистецтві, зокрема в літературі, про що люблять дискутувати захисники «суспільної моралі»?
Ви знаєте, я так і не зрозумів їхньої позиції до кінця. Здається, в одній з офіційних версій це трактувалося таким чином: якщо ти отримуєш від цього естетичну насолоду, то це – еротика, якщо ж від цього пробуджуються твої низькі інстинкти, – це вже порнографія. Одне слово – усе в твоїх руках.
Якщо проаналізувати, то практично вся українська інтелігенція – проукраїнська, вона категорично не підтримує сьогоднішню владу, ідею «двомовності» і взагалі все, що з цим пов’язано. Якщо й трапляються якісь культурні діячі, котрі підтримують «регіоналів», то це лише на комерційних засадах. Як гадаєте, чому в нас немає проросійської інтелігенції?
Ну, я не певен, що мова йде лише про «комерційні засади». Колаборація – річ дещо складніша, як мені здається, навряд чи можна її пояснити суто матеріальними стимулами. Очевидно, люди, які йдуть на співпрацю з сьогоднішньою владою, мають для себе цілу низку виправдань, аргументів та пояснень. Просто колаборація при цьому лишається колаборацією, як її не виправдовуй.
А щодо «проросійської інтелігенції», яка підтримує владу, я б назвав це трішки інакше – «прокремлівською інтелігенцією». Росія тут ні до чого. Скажімо, в Україні живе й працює велика кількість авторів, які пишуть російською і які так чи інакше є частиною російського літературного процесу. Але навряд чи варто вважати їх через це «п’ятою колоною».
Розмовляла Оксана Климончук
Фото - Тетяни Давиденко
