Досвід Польщі має стати показовим, як треба відстоювати відновлення історичної пам’яті, як можна досягати успіху зі своїми сусідами, як домогтися серйозних поступок у питаннях минулого, тим паче, коли це стосується засудження злочинів тоталітарного режиму. У цьому повинні бути зацікавлені як українці, так і росіяни, – сказав у коментарі газеті «День» історик Володимир В’ятрович.
На думку Володимира В’ятровича, публічне засудження російською владою злочину сталінського тоталітарного режиму в Катині – це позитивний сигнал. І слід віддати належне польським історикам, політикам, взагалі польській громадськості, які дуже послідовно відстоювали концепцію Катинської трагедії, вимагали її розслідування і визнання.
«Для мене як для українця, історика, найбільш знаковим буде визнання Росією Голодомору. Чому Польщі вдалося домогтися поступок з боку Росії, а нам ще ні?
Це – один з центральних пунктів. Польща від 1990 року організувала інформаційний і політичний тиск, практично в усіх російсько-польських переговорах це питання піднімалося. У самій Польщі теж була організована інформаційна кампанія. Питання ж Голодомору на інформаційному і політичному рівні постало в Україні лише кілька років тому. Чи готове російське керівництво до відвертої розмови і засудження інших злочинів сталінського режиму, зокрема і найбільшого – Голодомору 1932–1933 рр.? Наразі важко спрогнозувати – це тактичний хід чи Росія й надалі буде визнавати злочини тоталітарного режиму», – каже Володимир В’ятрович.
статті про українську політику і не тільки
15.04.10
У «Тюрмі на Лонцького» розкриють загадку Норильського повстання
11 квітня, о 13.00 у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» у Львові демонстрували документальний фільм «Загадка Норильського повстання».
Цикл «Загадка Норильського повстання» (2003–2006) розповідає про повстання в’язнів сталінських таборів у Норильську на півночі Росії влітку 1953 року. Його ініціаторами стали політичні в’язні з усього Радянського Союзу, серед яких було близько 70 відсотків українців. Акція непокори в таборах тривала кілька місяців. У табірних пунктах повсталі створили територію свободи із власним самоврядуванням і висунули радянському керівництву низку політичних вимог. Повстання було придушене спецвійськами НКВД, а його ініціатори розстріляні.
«Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства. І всі ми – боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських «зелених братів», і народів Кавказу. В’язні просто зобов’язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі. Мета кіноциклу – визнати ОУН-УПА українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди на високому рівні. Щоб ці герої не бідували, – сказав режисер фільму Михайло Ткачук, який дав дозвіл на демонстрацію своїх творів у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів.
Кіноцикл Ткачука складається із чотирьох стрічок, що розповідають про події п’ятдесятрічної давнини: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу» та «Щаслива Настуня». Зйомки відбувалися не лише в різних містах України, але й у Канаді, Грузії, Польщі, країнах Прибалтики, Росії.
Довідка.
Михайло Ткачук – київський кінорежисер-документаліст народився 1941 року в російському місті Томськ. За першою професією – інженер-фізик. У 1970 році закінчив КДТІМ ім. І. Карпенка-Карого і працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Київській кіностудії ім. О. Довженка. Член НСКУ. Автор понад 50 науково–популярних та документальних стрічок, серед яки х– «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі і далекі», «Кінець кільця»... У 2006 році на фестивалі документального кіно «Український контекст» цикл «Загадка норильського повстання» отримав диплом «Свобода як найвища цінність». 2007 року Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, 2008 року – найвищою державною нагородою України – премією імені Тараса Шевченка. Нині режисер має власну студію «Заповіт». Михайло Ткачук є не лише режисером, але й продюсером, оператором, сценаристом майже усіх своїх фільмів. Фільми Михайла Ткачука, присвячені Норильському повстанню 1953 року, встигли подивитися й обговорити глядачі багатьох міст сходу й заходу України.
Цикл «Загадка Норильського повстання» (2003–2006) розповідає про повстання в’язнів сталінських таборів у Норильську на півночі Росії влітку 1953 року. Його ініціаторами стали політичні в’язні з усього Радянського Союзу, серед яких було близько 70 відсотків українців. Акція непокори в таборах тривала кілька місяців. У табірних пунктах повсталі створили територію свободи із власним самоврядуванням і висунули радянському керівництву низку політичних вимог. Повстання було придушене спецвійськами НКВД, а його ініціатори розстріляні.
«Можна пишатися тими людьми, які обрали небезпеку свободи замість безпечного рабства. І всі ми – боржники перед ними. А з історичного погляду, страйки в таборах виникли не в 1953 році, а значно раніше. Власне, це було продовження визвольної боротьби і нашої УПА, й прибалтійських «зелених братів», і народів Кавказу. В’язні просто зобов’язані були морально продовжувати цю боротьбу, яку почали ще на волі. Мета кіноциклу – визнати ОУН-УПА українською армією. Щоб воякам дали заслужені нагороди на високому рівні. Щоб ці герої не бідували, – сказав режисер фільму Михайло Ткачук, який дав дозвіл на демонстрацію своїх творів у Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів.
Кіноцикл Ткачука складається із чотирьох стрічок, що розповідають про події п’ятдесятрічної давнини: «За ґратами Півночі», «Вірус непокори», «Повстання духу» та «Щаслива Настуня». Зйомки відбувалися не лише в різних містах України, але й у Канаді, Грузії, Польщі, країнах Прибалтики, Росії.
Довідка.
Михайло Ткачук – київський кінорежисер-документаліст народився 1941 року в російському місті Томськ. За першою професією – інженер-фізик. У 1970 році закінчив КДТІМ ім. І. Карпенка-Карого і працював режисером на «Київнаукфільмі», «Укркінохроніці», «Укртелефільмі» та Київській кіностудії ім. О. Довженка. Член НСКУ. Автор понад 50 науково–популярних та документальних стрічок, серед яки х– «Мандри в країну Чаянова», «Райські острови гетьмана Сагайдачного», «Мольфар з роду Нечаїв», «Лучеськ Великий на Стиру», «Пані сенаторка», «Здобути або не бути», «Близькі і далекі», «Кінець кільця»... У 2006 році на фестивалі документального кіно «Український контекст» цикл «Загадка норильського повстання» отримав диплом «Свобода як найвища цінність». 2007 року Михайло Ткачук нагороджений премією імені Василя Стуса, 2008 року – найвищою державною нагородою України – премією імені Тараса Шевченка. Нині режисер має власну студію «Заповіт». Михайло Ткачук є не лише режисером, але й продюсером, оператором, сценаристом майже усіх своїх фільмів. Фільми Михайла Ткачука, присвячені Норильському повстанню 1953 року, встигли подивитися й обговорити глядачі багатьох міст сходу й заходу України.
У польському посольстві виставку «Волинська різанина» назвали «гострою маніпуляцією»
Фотовиставка «Волинська рiзанина: польськi та єврейськi жертви ОУН-УПА» в Українському домі в Києві є «гострою маніпуляцією», заявила в ефірі Радіо Свобода аташе з питань науки і культури посольства Польщі в Україні Ольга Гнатюк.
«Вона розповідає, в першу чергу, про польські жертви, тим часом як заголовок говорить про польські та єврейські жертви. Треба зрозуміти, що там є жертви і чисток у Галичині, і чисток на Волині. Не можна все без розбору вкидати під таке гасло «Волинська різанина», просто заради цього слова «різанина». Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції. І я як представник посольства, і як людина з ученим званням історика, як професор Варшавського університету, різко висловлююся проти таких зловживань», – заявила Ольга Гнатюк.
За її словами, Україна і Польща за роки незалежності мають «дуже добрі напрацювання, і ми не повинні дозволити їх знищити».
Організаторами виставки в Українському домі, що відкрилася напередодні, є «Правозахисний громадський рух «Росiйськомовна Україна» і «Товариство увiчнення пам’ятi жертв злочинiв українських націоналістів» (Польща).
У четвер, 8 квiтня, мiлiцiя затримала понад 10 осiб – членiв ВО «Свобода» під час відкриття фотовиставки «Волинська рiзанина: польськi та єврейськi жертви ОУН-УПА» в Києвi. Серед затриманих був і журналіст Ігор Мірошниченко.
Проте наступного дня всiх учасникiв iнциденту звiльнили за рiшенням Шевченкiвського районного суду Києва. Четверо з них отримали уснi зауваження, – повідомляє «Радіо Свобода».
«Вона розповідає, в першу чергу, про польські жертви, тим часом як заголовок говорить про польські та єврейські жертви. Треба зрозуміти, що там є жертви і чисток у Галичині, і чисток на Волині. Не можна все без розбору вкидати під таке гасло «Волинська різанина», просто заради цього слова «різанина». Це робиться задля того, щоб викликати гострі емоції. І я як представник посольства, і як людина з ученим званням історика, як професор Варшавського університету, різко висловлююся проти таких зловживань», – заявила Ольга Гнатюк.
За її словами, Україна і Польща за роки незалежності мають «дуже добрі напрацювання, і ми не повинні дозволити їх знищити».
Організаторами виставки в Українському домі, що відкрилася напередодні, є «Правозахисний громадський рух «Росiйськомовна Україна» і «Товариство увiчнення пам’ятi жертв злочинiв українських націоналістів» (Польща).
У четвер, 8 квiтня, мiлiцiя затримала понад 10 осiб – членiв ВО «Свобода» під час відкриття фотовиставки «Волинська рiзанина: польськi та єврейськi жертви ОУН-УПА» в Києвi. Серед затриманих був і журналіст Ігор Мірошниченко.
Проте наступного дня всiх учасникiв iнциденту звiльнили за рiшенням Шевченкiвського районного суду Києва. Четверо з них отримали уснi зауваження, – повідомляє «Радіо Свобода».
На одеського журналіста чинять тиск за репортаж про курйозну помилку крупного чиновника
Генеральний директор Одеської обласної Державної телерадіокомпанії Оксана Матюх має намір оголосити догану коментаторові обласного радіо Богдану Осінському за вихід в ефір репортажу про покладання квітів до пам'ятника Тарасу Шевченку 9 березня.
Як повідомляє Інститут масової інформації, відповідаючи на запитання журналіста, заступник голови Одеської облдержадміністрації Петро Хлицов заявив, що роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" належать перу Тараса Шевченка.
"9 березня, після покладання квітів до пам'ятника, я підійшов до Хлицова і, зокрема, запитав, чи зможе він навмання згадати будь-які рядки з творчої спадщини Великого Кобзаря. На що він відповів: Ви знаєте, всі знають Хіба ревуть воли, як ясла повні? ... Так, звичайно пам'ятаю, Кобзар - всі ми проходили, всі ми знаємо, діти вчать у школі, зараз це більш активно вчать. Це потрібно і правильно. Майбутнього без минулого не буває ", - заявив журналіст.
За його словами, як і будь-який журналіст на його місці він просто не зміг закрити очі на цей факт, тому підготував сюжет, у якому представив пряму мову чиновника без купюр.
Через два тижні керівництво телерадіокомпанії разом з головним редактором редакції радіомовлення Геннадієм Степаненком почали активно збирати пояснювальні щодо того, як сюжет потрапив у випуск новин. Вперта наполегливість з метою покарати журналіста перестала бути підкилимною: для застосування санкцій притягувався Цеховий профком радіо, правда, на щастя, поки що безуспішно. З метою дискредитації журналіста в очах колег і тиску на нього проводяться регулярні збори колективу.
"Керівництво мотивувало винесення мені догани тим, що я не вичитав матеріал. Оскільки репортаж я робив з місця події і повідомляв його по телефону, то для корекції у мене не було часу. Оскільки я є членом профкому мені догану не винесли. Однак менеджмент ОДТРК має намір оголосити догану випусковому редактору Олесі Кіпер, яка поставила матеріал в ефір ", - заявив Осінський.
Якщо все ж таки догану Осінському винесуть, він має намір звернутися з відповідним позовом до суду, в українські та міжнародні правозахисні організації, комітет Верховної Ради України з питань свободи слова.
***
Автором роману Хіба ревуть воли, як ясла повні? є відомий український письменник Панас Мирний (справжнє ім'я Панас Якович Рудченко).
Як повідомляє Інститут масової інформації, відповідаючи на запитання журналіста, заступник голови Одеської облдержадміністрації Петро Хлицов заявив, що роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" належать перу Тараса Шевченка.
"9 березня, після покладання квітів до пам'ятника, я підійшов до Хлицова і, зокрема, запитав, чи зможе він навмання згадати будь-які рядки з творчої спадщини Великого Кобзаря. На що він відповів: Ви знаєте, всі знають Хіба ревуть воли, як ясла повні? ... Так, звичайно пам'ятаю, Кобзар - всі ми проходили, всі ми знаємо, діти вчать у школі, зараз це більш активно вчать. Це потрібно і правильно. Майбутнього без минулого не буває ", - заявив журналіст.
За його словами, як і будь-який журналіст на його місці він просто не зміг закрити очі на цей факт, тому підготував сюжет, у якому представив пряму мову чиновника без купюр.
Через два тижні керівництво телерадіокомпанії разом з головним редактором редакції радіомовлення Геннадієм Степаненком почали активно збирати пояснювальні щодо того, як сюжет потрапив у випуск новин. Вперта наполегливість з метою покарати журналіста перестала бути підкилимною: для застосування санкцій притягувався Цеховий профком радіо, правда, на щастя, поки що безуспішно. З метою дискредитації журналіста в очах колег і тиску на нього проводяться регулярні збори колективу.
"Керівництво мотивувало винесення мені догани тим, що я не вичитав матеріал. Оскільки репортаж я робив з місця події і повідомляв його по телефону, то для корекції у мене не було часу. Оскільки я є членом профкому мені догану не винесли. Однак менеджмент ОДТРК має намір оголосити догану випусковому редактору Олесі Кіпер, яка поставила матеріал в ефір ", - заявив Осінський.
Якщо все ж таки догану Осінському винесуть, він має намір звернутися з відповідним позовом до суду, в українські та міжнародні правозахисні організації, комітет Верховної Ради України з питань свободи слова.
***
Автором роману Хіба ревуть воли, як ясла повні? є відомий український письменник Панас Мирний (справжнє ім'я Панас Якович Рудченко).
Горе переможеним, або Берлін у 1945-му
Щоразу, як відзначається чергова річниця Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні, а на заході – краху нацизму - зазвичай ідеться про геніальність полководців-переможців, помилки переможеного ворога, героїзм вояків, а також про втрати - жертви, жертви, жертви.
Приміром, лише 16-денна битва за Берлін забрала життя понад 200 тисяч людей. Здебільшого про це знають ті, хто бодай трохи цікавиться історією Другої світової війни.
Берлін, година нуль. Кінець світової війни і початок … чого? Місто до горизонту у руїнах, і, здавалося, у ньому більше неможливо було жити. Після недавнього штурму тут – цвинтарна тиша, порушувана лише шурхотом білих простирадл, вивішених у проваллях сотень вікон. Капітуляція! Двоє радянських вояків розглядають скинутого з фронтону Рейхсканцелярії орла із затиснутою у кігтях свастикою – символом нацизму: «Гітлер капут!» І навіть найпроникливіших слів забракне, щоб передати почуття невідомого німецького вояка, котрий безсило склавши руки, сидить на купі каміння під колонами зруйнованого Рейхстагу, так, як це робить пожовкле чорно-біле архівне фото. Що далі? Про це розповіли берлінські видавці Франк Шуманн і Петер Кро, оприлюднивши 300 майже забутих фотографій, зроблених у столиці Німеччини 65 років тому - відразу по закінченню війни.
Як жили після катастрофи переможені – не маршали, не генерали, малі й великі фюрери, а обдурені ними пересічні громадяни? А також ті, хто палко підтримував їхні примарні ідеї? Як велося людям, усмоктаним у жерло однієї з найжорстокіших світових воєн, і котрим упродовж понад десятиліття державна пропаганда вбивала у голови маячню про вищість німецької нації? Як вони долали страх, безвихідь, нужду, розчарування після краху рейху та ідеалів? Як пережили не лише ганьбу поразки, а й знайшли в собі сили жити далі, будувати і країну, і власну долю? Як почувалися люди, чиє повсякденне буття залежало від милості дуже різних переможців?
На фотографіях, зібраних Франком Шуманном і Петером Кро, - катастрофа, безсилля, безпорадність. Багатьом берлінцям не було за що зачепитися у житті, й вони пішли з нього. Як от жінка, котра вчинила самогубство просто на колись велелюдній набережній. Більше від слів кричить про біду елегантна сумочка хазяйки, що лишилася на лавочці. А ось з підземки на станції Оранієнбургер тор разом з цивільними виходять гітлерівські вояки, кидаючи зброю до ніг радянського солдата. На інших фото у центрі Берліна - радянські патрулі, а Унтер ден Лінден перетворилася на госпіталь під відкритим небом для німецьких поранених...
І, здавалося, немає кінця-краю безвиході. Але берлінці в якусь мить самі собі подивувалися: виявляється, вони ще … живі! Живі, бо голод не дає їм про це забути. Берлін голодує: війна перетворила поля, де раніше збирали городину і збіжжя, на бойові плацдарми. Тому світлини, на яких до пунктів, де переможці роздають населенню свіже молоко та картоплю, шикуються довжелезні черги - звичні будні тогочасного Берліна. Як і, скажімо, картинка, що на ній двоє городян посеред вулиці вирізують шматки м»яса з туші убитого коня.
Берлінці воєнного покоління знають чимало способів виживання. Зокрема, багатьох їх рятував чорний ринок, куди приносили все, що мало бодай якусь цінність, і що вціліло у вогні війни. Торгували всі, хто міг, і в кого було чим торгувати. Стрункі фрау перетворювалися на повнотілих селянок: під широким убранням можна було багато чого сховати від ока поліції. Адже торгівля на чорному ринку була заборонена. Хто упіймався – сплачував чималий штраф або примусово відпрацьовував кілька тижнів. Та голод - не тітка, тож люди ризикували заради власного життя і своєї родини.
Але крок за кроком Берлін і берлінці все-таки відроджувалися – переважно завдяки власній силі волі та винахідливості. Ось приміський поїзд, зусібіч обліплений пасажирами, рушає за місто зі станції Шпандау. «Він знову їде!» - захоплений підпис під фото. Хоч поки що берлінці відправляються за місто не відпочивати, а в пошуках чогось їстівного: ті, хто вижив, мають жити. Тож на знімках - дедалі більше маленьких радостей: ляльковий театр, облаштований у руїнах; на вокзалі Шарлоттенбург монтують станційний годинник; жінка в купальнику на тлі зруйнованого будинку поливає власний «город» у квітковому ящику; танці в прикрашеному прапорцями дворі з прикметою війни – у парах лише жінки, адже батьки, чоловіки, брати не повернулися з фронтів.
Берліну і після війни вдалося обдурити смерть. Тут, як, утім, і в інших містах Німеччини, починалося життя без бомбувань і вибухів снарядів. Німці – переважно руками жінок і підлітків - розбирали завали, зводили будинки, створювали нову промисловість. Не мілітаристську, а спрямовану на потреби людини. Саджали дерева, знімали фільми, писали музику, книги, робили відкриття у науці. Одне слово, будували і нову державу, і нове власне життя. З нуля. Та ще й, будуючи, не лише сплачувати величезні репарації переможцям, а й руйнувати негативне сприйняття Німеччини, як країни, де народився нацизм. А також створювати, як нині прийнято говорити, позитивний імідж народу, котрий переосмислив і засудив минуле, визнавши за нього власну вину, прагне миру й робить для цього усе від нього залежне.
Їхній силі волі та наполегливості й сьогодні можна не лише позаздрити, а й повчитися: вони не мали держави, тож не могли розраховувати на кредити, але не ходили світом з простягнутою рукою, не волали про допомогу, не скаржилися. Вони робили єдине тоді для них можливе: покладалися лише на себе і багато працювали. А їхні лідери дбали не про власну наживу, а про суспільне благо. Дуже швидко – й не лише як для вщент зруйнованої країни - вони створили нову економіку, яка дає працюючій людині змогу жити пристойно. А також потужну систему соціального захисту, за якої захищеними почуваються ті, хто сам собі не може зарадити, зокрема діти, старики, інваліди. І вже за 20 років світ заговорив про німецьке диво...
Як саме вони це робили, кожен знає з історії. Як і те, що їм це вдалося зробити добре.
Приміром, лише 16-денна битва за Берлін забрала життя понад 200 тисяч людей. Здебільшого про це знають ті, хто бодай трохи цікавиться історією Другої світової війни.
Берлін, година нуль. Кінець світової війни і початок … чого? Місто до горизонту у руїнах, і, здавалося, у ньому більше неможливо було жити. Після недавнього штурму тут – цвинтарна тиша, порушувана лише шурхотом білих простирадл, вивішених у проваллях сотень вікон. Капітуляція! Двоє радянських вояків розглядають скинутого з фронтону Рейхсканцелярії орла із затиснутою у кігтях свастикою – символом нацизму: «Гітлер капут!» І навіть найпроникливіших слів забракне, щоб передати почуття невідомого німецького вояка, котрий безсило склавши руки, сидить на купі каміння під колонами зруйнованого Рейхстагу, так, як це робить пожовкле чорно-біле архівне фото. Що далі? Про це розповіли берлінські видавці Франк Шуманн і Петер Кро, оприлюднивши 300 майже забутих фотографій, зроблених у столиці Німеччини 65 років тому - відразу по закінченню війни.
Як жили після катастрофи переможені – не маршали, не генерали, малі й великі фюрери, а обдурені ними пересічні громадяни? А також ті, хто палко підтримував їхні примарні ідеї? Як велося людям, усмоктаним у жерло однієї з найжорстокіших світових воєн, і котрим упродовж понад десятиліття державна пропаганда вбивала у голови маячню про вищість німецької нації? Як вони долали страх, безвихідь, нужду, розчарування після краху рейху та ідеалів? Як пережили не лише ганьбу поразки, а й знайшли в собі сили жити далі, будувати і країну, і власну долю? Як почувалися люди, чиє повсякденне буття залежало від милості дуже різних переможців?
На фотографіях, зібраних Франком Шуманном і Петером Кро, - катастрофа, безсилля, безпорадність. Багатьом берлінцям не було за що зачепитися у житті, й вони пішли з нього. Як от жінка, котра вчинила самогубство просто на колись велелюдній набережній. Більше від слів кричить про біду елегантна сумочка хазяйки, що лишилася на лавочці. А ось з підземки на станції Оранієнбургер тор разом з цивільними виходять гітлерівські вояки, кидаючи зброю до ніг радянського солдата. На інших фото у центрі Берліна - радянські патрулі, а Унтер ден Лінден перетворилася на госпіталь під відкритим небом для німецьких поранених...
І, здавалося, немає кінця-краю безвиході. Але берлінці в якусь мить самі собі подивувалися: виявляється, вони ще … живі! Живі, бо голод не дає їм про це забути. Берлін голодує: війна перетворила поля, де раніше збирали городину і збіжжя, на бойові плацдарми. Тому світлини, на яких до пунктів, де переможці роздають населенню свіже молоко та картоплю, шикуються довжелезні черги - звичні будні тогочасного Берліна. Як і, скажімо, картинка, що на ній двоє городян посеред вулиці вирізують шматки м»яса з туші убитого коня.
Берлінці воєнного покоління знають чимало способів виживання. Зокрема, багатьох їх рятував чорний ринок, куди приносили все, що мало бодай якусь цінність, і що вціліло у вогні війни. Торгували всі, хто міг, і в кого було чим торгувати. Стрункі фрау перетворювалися на повнотілих селянок: під широким убранням можна було багато чого сховати від ока поліції. Адже торгівля на чорному ринку була заборонена. Хто упіймався – сплачував чималий штраф або примусово відпрацьовував кілька тижнів. Та голод - не тітка, тож люди ризикували заради власного життя і своєї родини.
Але крок за кроком Берлін і берлінці все-таки відроджувалися – переважно завдяки власній силі волі та винахідливості. Ось приміський поїзд, зусібіч обліплений пасажирами, рушає за місто зі станції Шпандау. «Він знову їде!» - захоплений підпис під фото. Хоч поки що берлінці відправляються за місто не відпочивати, а в пошуках чогось їстівного: ті, хто вижив, мають жити. Тож на знімках - дедалі більше маленьких радостей: ляльковий театр, облаштований у руїнах; на вокзалі Шарлоттенбург монтують станційний годинник; жінка в купальнику на тлі зруйнованого будинку поливає власний «город» у квітковому ящику; танці в прикрашеному прапорцями дворі з прикметою війни – у парах лише жінки, адже батьки, чоловіки, брати не повернулися з фронтів.
Берліну і після війни вдалося обдурити смерть. Тут, як, утім, і в інших містах Німеччини, починалося життя без бомбувань і вибухів снарядів. Німці – переважно руками жінок і підлітків - розбирали завали, зводили будинки, створювали нову промисловість. Не мілітаристську, а спрямовану на потреби людини. Саджали дерева, знімали фільми, писали музику, книги, робили відкриття у науці. Одне слово, будували і нову державу, і нове власне життя. З нуля. Та ще й, будуючи, не лише сплачувати величезні репарації переможцям, а й руйнувати негативне сприйняття Німеччини, як країни, де народився нацизм. А також створювати, як нині прийнято говорити, позитивний імідж народу, котрий переосмислив і засудив минуле, визнавши за нього власну вину, прагне миру й робить для цього усе від нього залежне.
Їхній силі волі та наполегливості й сьогодні можна не лише позаздрити, а й повчитися: вони не мали держави, тож не могли розраховувати на кредити, але не ходили світом з простягнутою рукою, не волали про допомогу, не скаржилися. Вони робили єдине тоді для них можливе: покладалися лише на себе і багато працювали. А їхні лідери дбали не про власну наживу, а про суспільне благо. Дуже швидко – й не лише як для вщент зруйнованої країни - вони створили нову економіку, яка дає працюючій людині змогу жити пристойно. А також потужну систему соціального захисту, за якої захищеними почуваються ті, хто сам собі не може зарадити, зокрема діти, старики, інваліди. І вже за 20 років світ заговорив про німецьке диво...
Як саме вони це робили, кожен знає з історії. Як і те, що їм це вдалося зробити добре.
Норвегія розсекретила архів: місцеві фашисти просили Гітлера передати їм частину України і Білорусі
Норвезькі колабораціоністи багаторазово просили фашистську Німеччину передати їм низку радянських територій, випливає з уперше опублікованих документів Національного архіву Норвегії.
Як повідомляє AFP, на сайті Архіву у зв'язку з 70-ю річницею німецького вторгнення до Норвегії 9 квітня 1940 року було розміщено близько 5 тисяч документів періоду Другої світової війни.
При цьому 281 кидає світло на прагнення пронацистської партії Національна згода (Nasjonal Samling), на чолі якої стояв Відкун Квіслінг, який з лютого 1942 року обіймав посаду міністра-президента окупованої Норвегії, розширити територію Норвегії за рахунок Радянського Союзу.
Партія Національна згода "проводила активну кампанію з метою переконати владу Третього рейху передати під норвезьке управління частину території СРСР", швидкої перемоги над яким чекали в Норвегії, наголошується на сайті Архіву.
Незадовго до нападу Гітлера на Радянський Союз уряд Квіслінга утворив в Осло Російське управління та інститут під назвою Austrveg для втілення в життя своїх ідей про розширення простору в східному напрямку.
Норвезькі фашисти спочатку попросили для себе протекторат біля Мурманська, але зустрівши німецьку відмову, звернули свої погляди на території сучасних України та Білорусі, відзначає агентство. Міністри уряду навіть відвідали окуповану Україну з метою "застовпити" для себе частину її території.
Провідний дослідник розташованого в Осло Центру вивчення Голокосту Тер'є Емберланд відзначив, що "кидають світло на ступінь співробітництва норвезьких колабораціоністів і нацистської Німеччини у розробці планів геноциду на Сході".
Однак керівник СС Генріх Гіммлер не був зацікавлений у створенні норвезьких протекторатів на території СРСР і замість цього пропонував використовувати норвежців як "озброєних фермерів", що допомагають колонізувати захоплені землі. Після війни Квіслінг був відданий під суд як зрадник і страчений 24 жовтня 1945 року.
Нагадаємо, навесні минулого року свої архіви розсекретило МЗС КНР, згідно з якими "великий керманич" Мао Цзедун пропонував Японії "звести рахунки" з СРСР щодо територіального питання і повернути Курили під юрисдикцію Токіо.
Як повідомляє AFP, на сайті Архіву у зв'язку з 70-ю річницею німецького вторгнення до Норвегії 9 квітня 1940 року було розміщено близько 5 тисяч документів періоду Другої світової війни.
При цьому 281 кидає світло на прагнення пронацистської партії Національна згода (Nasjonal Samling), на чолі якої стояв Відкун Квіслінг, який з лютого 1942 року обіймав посаду міністра-президента окупованої Норвегії, розширити територію Норвегії за рахунок Радянського Союзу.
Партія Національна згода "проводила активну кампанію з метою переконати владу Третього рейху передати під норвезьке управління частину території СРСР", швидкої перемоги над яким чекали в Норвегії, наголошується на сайті Архіву.
Незадовго до нападу Гітлера на Радянський Союз уряд Квіслінга утворив в Осло Російське управління та інститут під назвою Austrveg для втілення в життя своїх ідей про розширення простору в східному напрямку.
Норвезькі фашисти спочатку попросили для себе протекторат біля Мурманська, але зустрівши німецьку відмову, звернули свої погляди на території сучасних України та Білорусі, відзначає агентство. Міністри уряду навіть відвідали окуповану Україну з метою "застовпити" для себе частину її території.
Провідний дослідник розташованого в Осло Центру вивчення Голокосту Тер'є Емберланд відзначив, що "кидають світло на ступінь співробітництва норвезьких колабораціоністів і нацистської Німеччини у розробці планів геноциду на Сході".
Однак керівник СС Генріх Гіммлер не був зацікавлений у створенні норвезьких протекторатів на території СРСР і замість цього пропонував використовувати норвежців як "озброєних фермерів", що допомагають колонізувати захоплені землі. Після війни Квіслінг був відданий під суд як зрадник і страчений 24 жовтня 1945 року.
Нагадаємо, навесні минулого року свої архіви розсекретило МЗС КНР, згідно з якими "великий керманич" Мао Цзедун пропонував Японії "звести рахунки" з СРСР щодо територіального питання і повернути Курили під юрисдикцію Токіо.
Свобода наполягає, що українофобська виставка підпадає під статтю
Шевченківський районний суд міста Києва закрив справи за відсутністю складу правопорушення проти усіх затриманих учора під час відкриття в Українському домі фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА».
Як повідомили УНІАН у прес-службі Всеукраїнського об’єднання «Свобода», суд не визнав протиправних дій 10 затриманих, четверо отримали усні зауваження.
Судове засідання тривало 10 годин і завершилося 9 квітня близько 3-ї години ночі.
Суд закрив справи про адміністративні правопорушення за відсутністю складу правопорушення стосовно голови Сумської обласної організації ВО «Свобода», відомого журналіста Ігора МІРОШНИЧЕНКА, члена Київського міського комітету ВО «Свобода» Юрія НОЄВОГО, голови Голосіївської районної організації ВО «Свобода» Олександра КОЛЕСНІЧЕНКА, голови ГО «Люстрація» Олега ОСУХОВСЬКОГО, помічника народного депутата Юрія ГНАТКЕВИЧА Сергія КУЗАНА. Усні зауваження отримали заступник голови ВО «Свобода» Андрій МОХНИК, заступник голови Київської міської організації ВО «Свобода» Руслан АНДРІЙКО, помічник народного депутата Евеліни ШИШКІНОЇ Олександр УШИНСЬКИЙ та Ярослав ГОШКО. Також зняті звинувачення із затриманих Володимира ІГНАСЯ (якого побила міліція), ВИГОНСЬКОГО, Олександра ПОНИПАЛЯКА. Усіх затриманих звільнено.
«Суд не визнав протиправними дії більшості затриманих, що свідчить про відверту неадекватність дій правоохоронців, які, вислужуючисть перед українофобами, попрали права і свободи громадян України, порушили Конституцію та закони України, та перешкоджали журналістам у їхній професійній діяльності», - сказано у повідомленні об’єднання.
У зв‘язку з неправомірністю дій міліції ВО «Свобода» готує позов і подасть його до суду найближчим часом.
«Свобода» розцінює події в Українському домі як продовження «патологічної українофобської політики, яку провадить прокремлівський режим ЯНУКОВИЧА».
«Свобода» наполягає, що «українофобська» виставка, організована народним депутатом від Партії регіонів Вадимом КОЛЕСНІЧЕНКОМ підпадає під статтю 161 Кримінального Кодексу України, адже спрямована на розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі, приниження національної честі та гідності українців. Активісти об’єднання вимагають від СБУ заборонити проведення виставки, а її подальшу долю визначити після наукової експертизи, проведеної Інститутом національної пам‘яті.
Крім того, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» вимагає від Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у місті Києві вибачитись за «брехливу інформацію, розповсюджену ним». «Адже звинувачення, які поширив ЦГЗ про те, що патріоти «увірвалися в демонстраційний зал і стали знищувати експонати» міліція затриманим навіть не пред‘являла», - заявили в об’єднанні.
Як повідомляв УНІАН, 8 квітня у Києві під час відкриття в Українському домі документальної фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» за порушення громадського порядку міліція затримала 14 представників ВО «Свобода» та інших національно-патріотичних організацій та партій. Всіх затриманих доставлено до Шевченківського районного управління міліції. Затриманим загрожував штраф.
За даними Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у м. Києві, вказані особи увірвалися до демонстраційної зали і почали нищити експонати, також вони вчинили спробу перешкодити народному депутату України Вадиму КОЛЕСНІЧЕНКУ спілкуватися з журналістами в Українському домі.
У свою чергу, у прес-службі ВО “Свобода” заявили, що Київська міська організація ВО "Свобода" звернулася до СБУ з вимогою заборонити проведення фотовиставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”, що організована ВОО “Правозахисний громадський рух ”Русскоязычная Украина” та Товариством увіковічення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Польща).
Як повідомили УНІАН у прес-службі Всеукраїнського об’єднання «Свобода», суд не визнав протиправних дій 10 затриманих, четверо отримали усні зауваження.
Судове засідання тривало 10 годин і завершилося 9 квітня близько 3-ї години ночі.
Суд закрив справи про адміністративні правопорушення за відсутністю складу правопорушення стосовно голови Сумської обласної організації ВО «Свобода», відомого журналіста Ігора МІРОШНИЧЕНКА, члена Київського міського комітету ВО «Свобода» Юрія НОЄВОГО, голови Голосіївської районної організації ВО «Свобода» Олександра КОЛЕСНІЧЕНКА, голови ГО «Люстрація» Олега ОСУХОВСЬКОГО, помічника народного депутата Юрія ГНАТКЕВИЧА Сергія КУЗАНА. Усні зауваження отримали заступник голови ВО «Свобода» Андрій МОХНИК, заступник голови Київської міської організації ВО «Свобода» Руслан АНДРІЙКО, помічник народного депутата Евеліни ШИШКІНОЇ Олександр УШИНСЬКИЙ та Ярослав ГОШКО. Також зняті звинувачення із затриманих Володимира ІГНАСЯ (якого побила міліція), ВИГОНСЬКОГО, Олександра ПОНИПАЛЯКА. Усіх затриманих звільнено.
«Суд не визнав протиправними дії більшості затриманих, що свідчить про відверту неадекватність дій правоохоронців, які, вислужуючисть перед українофобами, попрали права і свободи громадян України, порушили Конституцію та закони України, та перешкоджали журналістам у їхній професійній діяльності», - сказано у повідомленні об’єднання.
У зв‘язку з неправомірністю дій міліції ВО «Свобода» готує позов і подасть його до суду найближчим часом.
«Свобода» розцінює події в Українському домі як продовження «патологічної українофобської політики, яку провадить прокремлівський режим ЯНУКОВИЧА».
«Свобода» наполягає, що «українофобська» виставка, організована народним депутатом від Партії регіонів Вадимом КОЛЕСНІЧЕНКОМ підпадає під статтю 161 Кримінального Кодексу України, адже спрямована на розпалювання міжнаціональної та релігійної ворожнечі, приниження національної честі та гідності українців. Активісти об’єднання вимагають від СБУ заборонити проведення виставки, а її подальшу долю визначити після наукової експертизи, проведеної Інститутом національної пам‘яті.
Крім того, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» вимагає від Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у місті Києві вибачитись за «брехливу інформацію, розповсюджену ним». «Адже звинувачення, які поширив ЦГЗ про те, що патріоти «увірвалися в демонстраційний зал і стали знищувати експонати» міліція затриманим навіть не пред‘являла», - заявили в об’єднанні.
Як повідомляв УНІАН, 8 квітня у Києві під час відкриття в Українському домі документальної фотовиставки «Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА» за порушення громадського порядку міліція затримала 14 представників ВО «Свобода» та інших національно-патріотичних організацій та партій. Всіх затриманих доставлено до Шевченківського районного управління міліції. Затриманим загрожував штраф.
За даними Центру громадських зв’язків Головного управління МВС України у м. Києві, вказані особи увірвалися до демонстраційної зали і почали нищити експонати, також вони вчинили спробу перешкодити народному депутату України Вадиму КОЛЕСНІЧЕНКУ спілкуватися з журналістами в Українському домі.
У свою чергу, у прес-службі ВО “Свобода” заявили, що Київська міська організація ВО "Свобода" звернулася до СБУ з вимогою заборонити проведення фотовиставки “Волинська різанина: польські та єврейські жертви ОУН-УПА”, що організована ВОО “Правозахисний громадський рух ”Русскоязычная Украина” та Товариством увіковічення пам’яті жертв злочинів українських націоналістів (Польща).
У Чернівцях шукали шляхи залучення інвестицій у розвиток малих міст
Практичний семінар на тему «Місцевий економічний розвиток та залучення інвестицій у малі міста» працював 8-9 квітня у Чернівцях на базі регіонального відділення АМУ за підтримки Німецького товариства технічного співробітництва GTZ. У його роботі взяли участь міські та селищні голови Чернівецької області, – повідомив 9 квітня власкор ЗІКу.
Учасники семінару за участю експертів Німецького товариства технічного співробітництва GTZ розглянули і проаналізували економічну сутність інвестицій, значимість прямих іноземних інвестицій, мотиви іноземних інвесторів, іноземний досвід місцевого економічного розвитку та залучення інвестицій.
На завершення практичного семінару було проведено круглий стіл, де обговорено і розроблено пропозиції від Чернівецької області до нової державної програми підтримки розвитку малих міст.
Учасники семінару за участю експертів Німецького товариства технічного співробітництва GTZ розглянули і проаналізували економічну сутність інвестицій, значимість прямих іноземних інвестицій, мотиви іноземних інвесторів, іноземний досвід місцевого економічного розвитку та залучення інвестицій.
На завершення практичного семінару було проведено круглий стіл, де обговорено і розроблено пропозиції від Чернівецької області до нової державної програми підтримки розвитку малих міст.
Підписатися на:
Дописи (Atom)