Либонь, усвідомлюючи, що імідж у нього далекий від ідеалу, Петро Димінський останніми роками воліє залишатися за кулісами великої гри, тому його не побачиш нині у партійних списках чи серед кандидатів на міського голову, на сторінках газет чи телевізійних екранах. Він тішить себе амбіціями дорости колись до статусу «сірого кардинала» галицького політикуму.
Позаяк ці претензії все ніяк не вдається зреалізувати, то вони поступово переростають у певний комплекс, роблячи одного з найбагатших львів'ян вкрай неперебірливим у виборі політичних союзників.
Якщо проаналізувати послідовність альянсів, у які вступав Димінський бодай за 5-6 останніх років, отримаємо вкрай різношерсту ідеологічну масу, де не траплялися хіба що комуністи. Натомість об'єднує ці проекти лише одне – жоден із них не став успішним. Димінський проявив себе як фатально нефартовий партнер. А всі його зусилля, спрямовані на те, аби здобути вплив та авторитет у Львові, дуже нагадують спроби розвести багаття з мокрого хмизу – диму виходить багато, а тепла жодного.
У велику політику Петро Петрович потрапив у 2002 році, коли був обраний депутатом Верховної Ради по Дрогобицькому мажоритарному округу. Будучи на той час співвласником тамтешнього нафтопереробного комплексу «Галичина», він зумів застосувати усі важелі для забезпечення перемоги. Свою першу і єдину парламентську каденцію Петро Димінський розпочав у фракції «Наша Україна», продовжив у «Регіонах України», а закінчив спробою потрапити на виборах 2006 року у список Юлії Тимошенко. Однак у БЮТ його не взяли, тож Димінському довелося в авральному порядку організовувати разом зі своїми донецькими й кривбаськими бізнес-партнерами блок «Еко+25%». Проголосувало за нього навіть не піввідсотка українських виборців.
Намагання Димінського у тому ж таки 2006 році вставити свої пудові п'ять копійок у процес виборів львівського мера теж мали безуспішні наслідки. Богдан Федоришин, на якого спочатку робив ставку Димінський, помер від серцевого нападу незадовго до виборів. Натомість інший фаворит олігарха – екс-мер Львова Василь Куйбіда – програв вибори Андрію Садовому. Того ж року підтримуваний Димінським голова Львівської обласної ради Михайло Сендак змушений був під тиском депутатів і обставин піти у відставку.
Фіаско 2006 року спонукало Петра Димінського шукати нових політичних партнерів. Певний час це місце пророкували Всеукраїнському об'єднанню «Свобода» Олега Тягнибока. Однак, сам Тягнибок публічно намагався усіляко відмежуватися від надто вже контроверсійної постаті власника ФК «Карпати». При цьому, за даними аналітиків, Димінський все ж зробив доволі привабливу пропозицію лідеру «Свободи» на ці вибори. Кандидати від «Свободи», за версією олігарха, мали б відіграти роль тарана для атаки на позиції Андрія Садового з правого флангу. Чи погодився лідер націоналістів на таку гру стане зрозумілим вже у найближчі дні, коли завершиться висунення кандидатів і вони виступлять з першими своїми заявами.
Відтак Петро Димінський у вже звичній для себе манері шарпнувся в цілковито протилежний бік, пішовши на стрімке зближення з Партією регіонів. Наприкінці 2009 року стали помітними й перші кроки, зроблені назустріч один одному, Петром Димінським і його тезком, лідером львівських регіоналів Петром Писарчуком.
До того вони не надто шанували один одного, але піти на мирову їх змусила близькість місцевих виборів, які спочатку заповідалися на весну, а вже потім були перенесені на осінь 2010 року. На відміну від усіх попередніх протеже Димінського його грошей на виборчу кампанію Петро Писарчук не потребував. Але йому бракувало іншої валюти – медіа-ресурсу. Із газетою «Україна і Час» можна було ходити агітувати хіба що по ринку «Південний», а новий медійний проект Писарчука - «Інформатор» - рік тому лише спинався на ноги. Водночас Димінський міг похвалитися потужним регіональним інформагентством, своїми людьми на місцевому телебаченні і двома телекомпаніями з правом трансляцій на цьому ТБ. Нині саме з цього набору інформаційних інструментів Писарчука й Димінського змонтували новий телеканал ZIK, який виник у львівському телепросторі з 1 вересня й покликаний стати потужним рупором виборчої кампанії Петра Писарчука зокрема і Партії регіонів загалом.
Зрештою, Петро Димінський і без того подав ще декілька промовистих знаків лояльності стосовно ПР, які були з вдячністю прийняті і відзначені. Маючи вкрай низьку популярність, відчуваючи помітний кадровий голод у Львові та й усьому регіоні, Партія регіонів рада була й тому, що змогла опертися в обласній та деяких низових радах бодай на жменьку депутатів, орієнтованих безпосередньо на Димінського. Саме вони відіграли важливу роль у тому, що ще навесні депутатам Львівської облради не вдалося проголосувати за недовіру новопризначеному голові облдержадміністрації Василеві Горбалю. Перші винагороди не змусили себе довго чекати.
Згадуваний уже Михайло Сендак улітку очолив Дрогобицьку райдержадміністрацію. Решта людей Димінського або активно вливається у виборчі списки Партії регіонів або робить ставку на адмінресурс, балотуючись за «мажоритаркою».
Зрозуміло, що затрачені на нинішню кампанію зусилля і кошти Петро Петрович спробує компенсувати собі певними економічними вигодами. Перелік цих вигод Петро Димінський уже попередньо обговорював 9 вересня під час аудієнції у голови Львівської облдержадміністрації Василя Горбаля. Як стверджує джерело серед обласних чиновників, пріоритети Димінського особливо не змінилися, хіба що до них додався ще аеропорт. А поза тим у колі його традиційних зацікавлень – стадіон «Україна» з прилеглою територією, спорткомплекс «Спартак», низка будівель і земельних ділянок у Львові. Кілька років тому на рівні обласної ради уже гуляла ініціатива усе це перефутболити у статутний фонд «Карпат», але її вчасно заблокували на рівні міста. Не слід відкидати варіанту, що подібна спроба буде повторена й після виборів 31 жовтня.
Програма-максимум регіоналів на жовтневих місцевих виборах умовно складається з двох частин – провести свою людину на голову обласної ради (серед найімовірніших кандидатів усе той же Сендак або ж іще один представник команди Димінського Ігор Держко) і поставити свого мера у Львові (тут уся надія на Петра Писарчука). Перша частина цього завдання ще хоч якось корелюється з реальністю: прогнозовано облрада буде доволі розрізненою, значний прошарок у ній посідатимуть обрані в мажоритарних округах депутати від бізнесу, котрі є найбільш чутливими до тиску влади, тобто можливі різні колізії; але друга – це фактично зі сфери фантастики. Навіть, якщо Димінський запише в члени Партії регіонів увесь склад «Карпат» з Батіштою включно. Хіба що центральна влада включить адміністративні методи для боротьби з лідером виборчих перегонів Андрієм Садовим.
Вельми показовими можна вважати кадри з трансляцій останніх матчів «Карпат», де камера вихоплює, як Димінський сидить у своїй президентській ложі в повній самотності. «Димінський і порожнеча», - пожартував коментатор. Приблизно такий самий вакуум виник довкола нього й у Львові. Уродженець Кривбасу він так і не зумів інтегруватися у культуру, стиль, життєвий триб міста Лева. Та особливо й не намагався, вважаючи, що гроші за будь-яких обставин сильніші за дух. Реакція була відповідною: будь-який проект з присутністю Димінського сприймається львів'янами як чужий їм за духом, а нинішній союз із Писарчуком – і поготів. Стосовно нього класичні закони фізики не спрацьовують. У цьому випадку мінус на мінус дає не плюс, а подвоєний мінус.
| Джерела: http://www.zaxid.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Немає коментарів:
Дописати коментар