Депутат від НУНС Арсеній Яценюк закликає президента і коаліцію підтримати його законопроект про заборону анулювання ліцензій на мовлення телеканалів.
На думку Яценюка, це зможе вирішити "частотний скандал" навколо 5 каналу і "TBi".
Він зазначив, що 5 канал та ТВі намагаються позбавити ліцензій на мовлення на підставі порушень Нацрадою з питань телерадіомовлення процедури їх видачі.
"Будьмо чесними - певні процесуальні порушення при видачі ліцензій можна знайти завжди. А по-друге, представники влади самі постійно порушують процедурні норми і при цьому не несуть відповідальності. Яскравий приклад - голосування в Верховній Раді. В країні, де кілька десятків депутатів голосують за парламентську більшість, смішно відбирати ліцензію на підставі формальних порушень", - сказав Яценюк, повідомляє прес-служба "Фронту змін".
Він переконаний в необхідності "поставити крапку" в цьому питанні шляхом своєрідного амністування телевізійних ліцензій, набутих телеканалами до 1 червня 2010 року.
У своєму законопроекті Яценюк пропонує зобов'язати Нацраду припинити зловживання правом відбирати ліцензії на мовлення шляхом встановлення виключних підстав для такого анулювання.
До таких підстав він пропонує віднести: клопотання ліцензіата про анулювання ліцензії; несплату ліцензіатом ліцензійного збору у строки, встановлені законом "Про телебачення і радіомовлення"; відсутність передбаченого ліцензією мовлення протягом року від дня її видачі.
Яценюк також пропонує запровадити правовий механізм поновлення власниками телерадіоорганізацій ліцензій на мовлення, якщо вони добровільно від них відмовились і не минув встановлений законом строк такого поновлення.
"Усі ліцензії, видані на перше червня цього року, мають залишатися непорушними, власники телеканалів не повинні боятися, що влада будь-якої миті знайде бюрократичну зачіпку і відбере у них бізнес, а перегляд права власності на телеканали має бути унеможливлений", - заявив він.
статті про українську політику і не тільки
17.08.10
На Волині знову облили фарбою пам'ятник Леніну
Невідомі зловмисники вкотре поглумилися над пам’ятником Леніну у волинському райцентрі Маневичі, повідомляє Волинський інформаційний портал. На вихідних ленінський монумент облили фарбою.
Торік, нагадує портал, напередодні відзначення річниці Жовтневої революції пам’ятник уже «фарбували».
Показово, зазначає ВІП, що пам’ятник комуністичному вождю стоїть у районному центрі Волині, області, де зародилася УПА. Проте за роки незалежності ані центральна, ні обласна, ні районна, ні місцева влада нічого не зробили для того, щоб цей пам`ятник демонтувати.
Торік, нагадує портал, напередодні відзначення річниці Жовтневої революції пам’ятник уже «фарбували».
Показово, зазначає ВІП, що пам’ятник комуністичному вождю стоїть у районному центрі Волині, області, де зародилася УПА. Проте за роки незалежності ані центральна, ні обласна, ні районна, ні місцева влада нічого не зробили для того, щоб цей пам`ятник демонтувати.
Переселення росіян в Україну стало наслідком Голодомору 1933 року
Нещодавно в Україні було видано унікальну карту "Голодомор 1932 - 1933 років”, на якій позначено не лише місця так званих "чорних дошок" (спеціальні каральні заходи проти окремих сіл, коли голодне село оточували озброєними загонами чим прирікали його на загибель), а й шляхи переселення на вимерлі території людей із Росії та Білорусії.
З Білоруської СРСР до Одеської області - 61 ешелон, із західних областей РСФСРР до Дніпропетровщини - 109 ешелонів, з Горьківської до Одеської - 35 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії до Харківської області - 80 ешелонів. З Іванівської до Донецької - 44 ешелони.
Усього - 22000 родин і, відповідно, господарств…
Те, що проросійський Південний Схід України сьогодні - це наслідки Голодомору й подальшого масового заселення українських територій здебільшого росіянами, не новина... Але вона щоразу вражає мене, навіваючи сумні думки, особливо останнім часом, коли все частіше говорять про можливий розкол країни.
Маю нагоду часто бувати в Росії і спілкуватися з росіянами, котрі живуть як у Росії, так і за межами своєї батьківщини.
Росіяни мені видаються людьми хорошими, щирими.. Але, на жаль, неповага до інших націй характерна для багатьох із них (відчула на собі). А ще вони дуже тяжко призвичаюються до життя за межами Росії, погано асимілюються. Відомо, що чимало з них, переселившись до Америки, та і не засвоїли англійської мови...
Тому, вважаю, їм краще жити на своїй землі.
Та багато з них не хочуть жити в Росії з економічних та соціальних міркувань і прагнуть емігрувати. І ті, кому це вдалося, не хочуть повертатися на історичну батьківщину. Хоча продовжують вважати Росію своєю батьківщиною, любити її (на словах, адже на відстані її любити легше) і страждати на чужині… Напевно, це одна з загадок російської душі.
Якось мала нагоду спілкуватися з росіянкою, що мешкає в Естонії. Ми зустрілися в Москві, куди вона приїхала в гості до родичів. Привезла з собою вуджену скумбрію. "Це єдине, що залишилося смачного з естонських продуктів після вступу країни до Євросоюзу", - пояснювала вона кожному, кого пригощала. Мені довелося вислухати довгу, наче завчену напам`ять, промову про те, як погано живеться в країнах Прибалтики після розвалу СРСР... Про те, як естонці вдають, наче вони не знають російської, і їй доводиться спілкуватися з ними лише естонською мовою… Про те, як там не люблять росіян і вороже до них ставляться… Про те, як вона не любить естонців, Естонію, Євросоюз і не сприймає політичних, економічних та соціальних змін, які там відбулися. При цьому вона не переставала захоплюватися Росією. "У Росії найкраще, ви щасливі тим, що живете в Росії", - повторювала вона, звертаючись до своїх російських родичів і друзів, які без особливого ентузіазму погоджувалися з нею.
"Я не змогла б жити в країні, яку так сильно не люблю, де мені так некомфортно. Це ж справжня мука", - сказала я їй. – Може, тобі краще повернутися в Росію? І теж бути щасливою?"
Вона замовкла й пильно подивилася мені у вічі, намагаючись зрозуміти, чи я раптом не глузую з неї.
Ні, я не глузувала. Я говорила цілком серйозно, бо справді не уявляю собі життя в чужій, ненависній країні.
Вона щось спробувала пояснити… Говорила так непереконливо, що я навіть не запам’ятала її аргументів. Суть у тому, що повертатися в Росію вона аж ніяк не бажає.
Пам’ятаю лише, що її російська подруга сказала: "А я змогла б жити в будь-якій країні, якби там було море, - я море дуже люблю".
Напевне, ті росіяни які після 1933 року переселялися на Південний Схід України, теж мріяли про море. Чи, може, їх приваблювали родючі землі та полишені вимерлими українцями хати й майно...
Хай би як, та тепер їхні нащадки живуть на цих землях і є громадянами України.
І не варто б згадувати про те, що було колись, якби минуле не мало наслідків у наш час.
А наслідки є, і вони насправді вражаючі. Це велике переселення росіян виявилося бомбою уповільненої дії, і час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо здебільшого непатріотичний, неукраїнський південь, який тяжіє до Росії так, що аж готовий злитися з нею. Частина громадян нашої держави не зацікавлена в її територіальній цілості та в її існуванні взагалі.
…На презентації вищезгаданої карти Голодомору колишній директор Українського інституту національної пам’яті академік НАН України Ігор Юхновський (його на цій посаді змінив якийсь неокомуніст), зокрема, розповів про те як у Верховній Раді приймався закон про визнання Голодомору геноцидом. Частина депутатів з Партії регіонів проголосувала за цей закон (на його прохання), а частина – ні. То були депутати з місць, заселених росіянами...
- Ігорю Рафаїловичу, це ж не єдине голосування, де проявляється ставлення цих людей до країни, у якій вони живуть. Була безліч інших важливих голосувань, це і громадська думка, і народне волевиявлення, це й відповідне ставлення до української мови й культури, до української історії.
Це формування негативного іміджу країни за кордоном. Це виховання нового покоління українських росіян у дусі неповаги до власної держави...
Пан Юхновський сказав таке:
- Справді, те, що ці люди були переселені, впливає на їхнє ставлення до України як до держави. Люди по-різному поводяться на чужій землі. Але вони приїхали на чужу землю від імені держави, яка їх послала, і вони підтримуватимуть ту державу, яка їх послала. Вони самі цього можуть і не усвідомлювати…
- Отже, ми приречені на те, що частина людей в Україні - нащадки тих переселенців - весь час тяжітимуть до Росії, відповідно голосуватимуть на виборах, виявлятимуть неповагу до української мови й культури та виховуватимуть у цьому дусі своїх дітей?
- Минає час, і кожна земля «робить» націю… Неукраїнці асимілюються, стають українцями, і це не залежить від свідомості людей чи від директив влади. Так само чужоземці стають поляками на польській землі, французи - на французькій землі, німці - на німецькій. Час усе виправить…
Я позаздрила оптимізмові пана Юхновського. Скільки ж іще має минути часу, аби росіяни стали українцями? Напевно, що не менш як сотня років… Думаю, цей процес піде швидше, якщо Україна зможе підняти економіку. Якщо життєвий рівень в Україні буде вищий, ніж у Росії, «співвітчизники» вже не прагнутимуть злиття з історичною батьківщиною. Як показує світовий досвід, ситі й задоволені життям росіяни тужать за батьківщиною не менше голодних і роздратованих, але повертатися в неї не поспішають. І зливатися з нею теж…
Олена Княжицька, Москва
З Білоруської СРСР до Одеської області - 61 ешелон, із західних областей РСФСРР до Дніпропетровщини - 109 ешелонів, з Горьківської до Одеської - 35 ешелонів, з центрально-чорноземного регіону Росії до Харківської області - 80 ешелонів. З Іванівської до Донецької - 44 ешелони.
Усього - 22000 родин і, відповідно, господарств…
Те, що проросійський Південний Схід України сьогодні - це наслідки Голодомору й подальшого масового заселення українських територій здебільшого росіянами, не новина... Але вона щоразу вражає мене, навіваючи сумні думки, особливо останнім часом, коли все частіше говорять про можливий розкол країни.
Маю нагоду часто бувати в Росії і спілкуватися з росіянами, котрі живуть як у Росії, так і за межами своєї батьківщини.
Росіяни мені видаються людьми хорошими, щирими.. Але, на жаль, неповага до інших націй характерна для багатьох із них (відчула на собі). А ще вони дуже тяжко призвичаюються до життя за межами Росії, погано асимілюються. Відомо, що чимало з них, переселившись до Америки, та і не засвоїли англійської мови...
Тому, вважаю, їм краще жити на своїй землі.
Та багато з них не хочуть жити в Росії з економічних та соціальних міркувань і прагнуть емігрувати. І ті, кому це вдалося, не хочуть повертатися на історичну батьківщину. Хоча продовжують вважати Росію своєю батьківщиною, любити її (на словах, адже на відстані її любити легше) і страждати на чужині… Напевно, це одна з загадок російської душі.
Якось мала нагоду спілкуватися з росіянкою, що мешкає в Естонії. Ми зустрілися в Москві, куди вона приїхала в гості до родичів. Привезла з собою вуджену скумбрію. "Це єдине, що залишилося смачного з естонських продуктів після вступу країни до Євросоюзу", - пояснювала вона кожному, кого пригощала. Мені довелося вислухати довгу, наче завчену напам`ять, промову про те, як погано живеться в країнах Прибалтики після розвалу СРСР... Про те, як естонці вдають, наче вони не знають російської, і їй доводиться спілкуватися з ними лише естонською мовою… Про те, як там не люблять росіян і вороже до них ставляться… Про те, як вона не любить естонців, Естонію, Євросоюз і не сприймає політичних, економічних та соціальних змін, які там відбулися. При цьому вона не переставала захоплюватися Росією. "У Росії найкраще, ви щасливі тим, що живете в Росії", - повторювала вона, звертаючись до своїх російських родичів і друзів, які без особливого ентузіазму погоджувалися з нею.
"Я не змогла б жити в країні, яку так сильно не люблю, де мені так некомфортно. Це ж справжня мука", - сказала я їй. – Може, тобі краще повернутися в Росію? І теж бути щасливою?"
Вона замовкла й пильно подивилася мені у вічі, намагаючись зрозуміти, чи я раптом не глузую з неї.
Ні, я не глузувала. Я говорила цілком серйозно, бо справді не уявляю собі життя в чужій, ненависній країні.
Вона щось спробувала пояснити… Говорила так непереконливо, що я навіть не запам’ятала її аргументів. Суть у тому, що повертатися в Росію вона аж ніяк не бажає.
Пам’ятаю лише, що її російська подруга сказала: "А я змогла б жити в будь-якій країні, якби там було море, - я море дуже люблю".
Напевне, ті росіяни які після 1933 року переселялися на Південний Схід України, теж мріяли про море. Чи, може, їх приваблювали родючі землі та полишені вимерлими українцями хати й майно...
Хай би як, та тепер їхні нащадки живуть на цих землях і є громадянами України.
І не варто б згадувати про те, що було колись, якби минуле не мало наслідків у наш час.
А наслідки є, і вони насправді вражаючі. Це велике переселення росіян виявилося бомбою уповільненої дії, і час цієї дії настав сьогодні. Ми маємо здебільшого непатріотичний, неукраїнський південь, який тяжіє до Росії так, що аж готовий злитися з нею. Частина громадян нашої держави не зацікавлена в її територіальній цілості та в її існуванні взагалі.
…На презентації вищезгаданої карти Голодомору колишній директор Українського інституту національної пам’яті академік НАН України Ігор Юхновський (його на цій посаді змінив якийсь неокомуніст), зокрема, розповів про те як у Верховній Раді приймався закон про визнання Голодомору геноцидом. Частина депутатів з Партії регіонів проголосувала за цей закон (на його прохання), а частина – ні. То були депутати з місць, заселених росіянами...
- Ігорю Рафаїловичу, це ж не єдине голосування, де проявляється ставлення цих людей до країни, у якій вони живуть. Була безліч інших важливих голосувань, це і громадська думка, і народне волевиявлення, це й відповідне ставлення до української мови й культури, до української історії.
Це формування негативного іміджу країни за кордоном. Це виховання нового покоління українських росіян у дусі неповаги до власної держави...
Пан Юхновський сказав таке:
- Справді, те, що ці люди були переселені, впливає на їхнє ставлення до України як до держави. Люди по-різному поводяться на чужій землі. Але вони приїхали на чужу землю від імені держави, яка їх послала, і вони підтримуватимуть ту державу, яка їх послала. Вони самі цього можуть і не усвідомлювати…
- Отже, ми приречені на те, що частина людей в Україні - нащадки тих переселенців - весь час тяжітимуть до Росії, відповідно голосуватимуть на виборах, виявлятимуть неповагу до української мови й культури та виховуватимуть у цьому дусі своїх дітей?
- Минає час, і кожна земля «робить» націю… Неукраїнці асимілюються, стають українцями, і це не залежить від свідомості людей чи від директив влади. Так само чужоземці стають поляками на польській землі, французи - на французькій землі, німці - на німецькій. Час усе виправить…
Я позаздрила оптимізмові пана Юхновського. Скільки ж іще має минути часу, аби росіяни стали українцями? Напевно, що не менш як сотня років… Думаю, цей процес піде швидше, якщо Україна зможе підняти економіку. Якщо життєвий рівень в Україні буде вищий, ніж у Росії, «співвітчизники» вже не прагнутимуть злиття з історичною батьківщиною. Як показує світовий досвід, ситі й задоволені життям росіяни тужать за батьківщиною не менше голодних і роздратованих, але повертатися в неї не поспішають. І зливатися з нею теж…
Олена Княжицька, Москва
Стартувало опитування про те, чи дійсно свобода слова в небезпеці
Телеканали ТВі, "5 канал" і ТРК "Чорноморська" 14 серпня провели ефірний страйк, щоб привернути увагу до "загрози свободі слова і демократії". "За останні місяці ми бачимо систематичні спроби знищення свободи слова, вільних ЗМІ, монополізацію інформаційного простору, які здійснюються представниками нової української влади", - відмітили учасники акції протесту.
Громадський рух "Стоп цензурі!" звернувся до міжнародних політичних, журналістських і правозахисних організацій з проханням звернути увагу Президента України на "погіршення ситуації зі свободою слова" в державі. У разі міжнародних зобов'язань України в сфері захисту вільних медіа з боку Віктора Януковича рух "Стоп цензурі!" залишає за собою право "закликати журналістів України до загальнонаціонального журналістського страйку".
Тим часом, українська влада стверджує, що ніякого наступу на пресу немає, є тільки самоцензура.
На порталі ЛІГА.net стартувало опитування на тему "Страйк телеканалів". Мета опиту - з'ясувати, чи згодна Інтернет-аудиторія з останніми заявами про те, що свобода слова і демократія в Україні в небезпеці.
Громадський рух "Стоп цензурі!" звернувся до міжнародних політичних, журналістських і правозахисних організацій з проханням звернути увагу Президента України на "погіршення ситуації зі свободою слова" в державі. У разі міжнародних зобов'язань України в сфері захисту вільних медіа з боку Віктора Януковича рух "Стоп цензурі!" залишає за собою право "закликати журналістів України до загальнонаціонального журналістського страйку".
Тим часом, українська влада стверджує, що ніякого наступу на пресу немає, є тільки самоцензура.
На порталі ЛІГА.net стартувало опитування на тему "Страйк телеканалів". Мета опиту - з'ясувати, чи згодна Інтернет-аудиторія з останніми заявами про те, що свобода слова і демократія в Україні в небезпеці.
16.08.10
Автор скандального відеоролика до Дня Незалежності України відповів на звинувачення проросійських організацій
Тележурналіст Марк Гресь, автор сценарію роликів на телеканалі Інтер, у яких представники нацменшин України до Дня Незалежності країни виконують державний гімн своїми рідними мовами, вважає надуманими звинувачення проросійських організацій в образливому зображенні росіян.
"Ми чудово розуміємо, що зараз у нас переддень виборів до місцевих рад, і маргінальним політичним силам доводиться за рахунок чогось піаритися", - заявив Гресь.
Він наголосив, що є "наполовину росіянином та виховувався в основному на слов'янофільській літературі".
"Ми хотіли зробити абсолютно добрі, версійні ролики. Ми ні в якому разі не хотіли когось образити", - сказав Гресь.
Разом з тим один з відеорежисерів телеканалу Інтер повідомив, що трансляція роликів буде продовжена. "Нехай ці питання вирішуються на рівні нашого керівництва. Поки що нам не скажуть припиняти трансляцію (роликів), ніхто не буде цього робити", - сказав він.
Як повідомлялося, з 10 серпня на телеканалі Інтер транслюються відеосюжети до Дня Незалежності України. І хоча Інтер ще не завершив показ усіх 14-ти роликів, вже деякі з них викликають протести. Відеоролик, в якому показують росіян, обурив громадський рух Севастополя За єдину Русь.
А лідер руху Російськомовна Україна, нардеп від Партії регіонів Вадим Колесніченко вважає, що в ситуацію навколо ролика повинні втрутитися ЗМІ, суспільні організації, комісії з етики та моралі.
"Ми чудово розуміємо, що зараз у нас переддень виборів до місцевих рад, і маргінальним політичним силам доводиться за рахунок чогось піаритися", - заявив Гресь.
Він наголосив, що є "наполовину росіянином та виховувався в основному на слов'янофільській літературі".
"Ми хотіли зробити абсолютно добрі, версійні ролики. Ми ні в якому разі не хотіли когось образити", - сказав Гресь.
Разом з тим один з відеорежисерів телеканалу Інтер повідомив, що трансляція роликів буде продовжена. "Нехай ці питання вирішуються на рівні нашого керівництва. Поки що нам не скажуть припиняти трансляцію (роликів), ніхто не буде цього робити", - сказав він.
Як повідомлялося, з 10 серпня на телеканалі Інтер транслюються відеосюжети до Дня Незалежності України. І хоча Інтер ще не завершив показ усіх 14-ти роликів, вже деякі з них викликають протести. Відеоролик, в якому показують росіян, обурив громадський рух Севастополя За єдину Русь.
А лідер руху Російськомовна Україна, нардеп від Партії регіонів Вадим Колесніченко вважає, що в ситуацію навколо ролика повинні втрутитися ЗМІ, суспільні організації, комісії з етики та моралі.
Про голодомор, Шухевича та Бандеру
Отже, маємо інформаційний привід - моє призначення керівником Інституту національної пам'яті. Привід, очікувано, достатній для того, щоб провідні ЗМІ винесли цю новину на свої шпальти та екрани.
На превеликий жаль, мушу констатувати, що, окрім спалаху інтересу до діяльності очоленого мною Інституту, зіштовхнувся з непередбаченою увагою як до моєї персони - я не політик, і нажаль, чи, швидше, на щастя, не маю достатнього досвіду спілкування зі ЗМІ, а, відтак, недостатньо усвідомлював "принципів" їх роботи.
Отже, зіштовхнувшись із навалою критики моїх висловлювань, як правило, волею чи комерційно-політичною неволею висмикнутих із контексту, вважаю, що маю право на нередаговану лаконічну репліку.
1. Я, Валерій Солдатенко, вважаю голод 1932-1933 років в Україні злочином тодішньої влади. І в усіх інтерв'ю називав визнаних мною, як істориком, винуватців, в тому числі - Сталіна, Кагановича, Косіора, Чубаря та інших.
Однак, я, знову ж таки, як історик, не можу погодитися із тезою про те, що голод був самоціллю влади, читайте - Кремля.
На мою думку, голод був наслідком цілої низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, які, зрештою, аж ніяк не знімають відповідальності з тодішнього керівництва СРСР. Те керівництво, безумовно, є винним у смерті мільйонів українців. Але!
Досі немає науково підтверджених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що винищення українців, чи українського селянства, було справжньою метою радянської влади у 1932-1933 роках.
Тема, як і остаточне визначення терміну для її означення, для мене не закрита. Але маю пропозицію - відкиньмо політику, зосередьмося на фактах, принаймні тих, які визнаються істориками, і не тільки на "посткомуністичному" просторі, при трактуванні історичних процесів. Тоді й дійдемо до спільно знаменника.
2. Іще про Голод. "Давайте поплачемо..." (щодо 1932-1933 років). Фраза, яка, безумовно, викликала шквал негативних емоцій. Розумію. Сам би обурився, якби почув це з уст іншого діяча як виокремлену тезу.
Але прошу звернути увагу на вирваність цієї фрази із контексту моєї відповіді на питання журналіста (не вдаватимуся в полеміку щодо права "менших" видань цитувати на свій розсуд "більші" видання, які мають своїх кореспондентів). Отже, фраза вирвана із контексту, в якому я засуджував політичний підхід до творення, якщо хочете, національної пам'яті.
Національна пам'ять - виношене поколіннями самоусвідомлення себе на цьому світі. І складатися лише із негативних спогадів не може! Вибачте за передбачувано негативно сприйнятий приклад, але хто з молодих українців і українок при поясненні, скажімо, іноземцю ким ми є (а й Європа, і Америка з Азією досі плутають нас із "більшим" слов'янським етносом), починає з розповіді про найтрагічніші сторінки нашої історії? Швидше, ми почуємо про предків-козаків, борців за волю ХУШ-ХІХ століть, учасників революційних подій і війн XX століття. Про нашу, і нічию іншу, культуру в усіх її, неймовірно високих, проявах! Хіба це не є національною пам'яттю?
3. Останнє про Голод. В очоленому мною Інституті зараз лише двоє (!) співробітників науково займаються цією проблематикою.
І одним із своїх найперших завдань я вбачаю не згортання цієї теми досліджень, а, навпаки, посилення її новими співробітниками. З однією принциповою умовою: займаймося дослідженням історії "від фактів до висновків", а не підганянням "зручних" даних під запрограмовані політичною кон'юнктурою тези.
4. Для "полемічної розрядки". Не відрікаюся від своєї негативної думки про присвоєння звань Шухевичу і Бандері. Це - мої переконання, які, на відміну від моїх інших висловлювань, досить чітко були донесені через ЗМІ. Додам лише, що моя незгода як науковця із присвоєнням цих звань не є закликом до відкликання цих звань, через суди, наприклад, політиками - хай "розгрібають" ті, хто це вирішував.
І останнє. Я свідомий того, що мої погляди - не істина в останній інстанції. Пройдуть роки, нові покоління істориків, очевидно, оперуватимуть ширшою базою документів.
Але зараз ми живемо в 2010 році. Тож давайте, історики і широка громадськість, оперувати наявними на сьогодні фактами, і шукати не роз'єднуючі нас тези, а такі, які об'єднують. Тоді й матимемо національну пам'ять.
Адже, будьмо свідомими, ніякий інститут її не нав'яже, як і не заборонить. Лише зможе, за правильного підходу, допомогти нашій спільній пам'яті теж стати "історичним чинником" - у підручниках, книжках, виставках, меморіалах...
Хочу цей правильний підхід, з наукової перш за все точки зору, знайти. Допомогу вітатиму.
З повагою до всіх, хто переймається діяльністю Інституту національної пам'яті і змістом його діяльності.P.S. З Інтернетом я на "Ви". Іншими словами, читач коментарів, але не учасник полеміки чи сварки. Тому вибачте, відповідати на репліки не буду. Пишіть, що маєте на душі. Не відповідатиму. До суду теж не позиватимуся.
Валерій Солдатенко, українець, доктор історичних наук (з 1981 року), професор (з 1986 року), член-кореспондент НАНУ (з 2006 року), член Компартії з 1969, квиток досі маю оригінальний, не здавав згідно лівих переконань, а не через бажання мати ситуативну "комуністичну" квоту в разі, коли КПУ входить черговий раз у провладну коаліцію.
На превеликий жаль, мушу констатувати, що, окрім спалаху інтересу до діяльності очоленого мною Інституту, зіштовхнувся з непередбаченою увагою як до моєї персони - я не політик, і нажаль, чи, швидше, на щастя, не маю достатнього досвіду спілкування зі ЗМІ, а, відтак, недостатньо усвідомлював "принципів" їх роботи.
Отже, зіштовхнувшись із навалою критики моїх висловлювань, як правило, волею чи комерційно-політичною неволею висмикнутих із контексту, вважаю, що маю право на нередаговану лаконічну репліку.
1. Я, Валерій Солдатенко, вважаю голод 1932-1933 років в Україні злочином тодішньої влади. І в усіх інтерв'ю називав визнаних мною, як істориком, винуватців, в тому числі - Сталіна, Кагановича, Косіора, Чубаря та інших.
Однак, я, знову ж таки, як історик, не можу погодитися із тезою про те, що голод був самоціллю влади, читайте - Кремля.
На мою думку, голод був наслідком цілої низки об'єктивних і суб'єктивних чинників, які, зрештою, аж ніяк не знімають відповідальності з тодішнього керівництва СРСР. Те керівництво, безумовно, є винним у смерті мільйонів українців. Але!
Досі немає науково підтверджених даних (хай для мене, якого не якого, історика) про те, що винищення українців, чи українського селянства, було справжньою метою радянської влади у 1932-1933 роках.
Тема, як і остаточне визначення терміну для її означення, для мене не закрита. Але маю пропозицію - відкиньмо політику, зосередьмося на фактах, принаймні тих, які визнаються істориками, і не тільки на "посткомуністичному" просторі, при трактуванні історичних процесів. Тоді й дійдемо до спільно знаменника.
2. Іще про Голод. "Давайте поплачемо..." (щодо 1932-1933 років). Фраза, яка, безумовно, викликала шквал негативних емоцій. Розумію. Сам би обурився, якби почув це з уст іншого діяча як виокремлену тезу.
Але прошу звернути увагу на вирваність цієї фрази із контексту моєї відповіді на питання журналіста (не вдаватимуся в полеміку щодо права "менших" видань цитувати на свій розсуд "більші" видання, які мають своїх кореспондентів). Отже, фраза вирвана із контексту, в якому я засуджував політичний підхід до творення, якщо хочете, національної пам'яті.
Національна пам'ять - виношене поколіннями самоусвідомлення себе на цьому світі. І складатися лише із негативних спогадів не може! Вибачте за передбачувано негативно сприйнятий приклад, але хто з молодих українців і українок при поясненні, скажімо, іноземцю ким ми є (а й Європа, і Америка з Азією досі плутають нас із "більшим" слов'янським етносом), починає з розповіді про найтрагічніші сторінки нашої історії? Швидше, ми почуємо про предків-козаків, борців за волю ХУШ-ХІХ століть, учасників революційних подій і війн XX століття. Про нашу, і нічию іншу, культуру в усіх її, неймовірно високих, проявах! Хіба це не є національною пам'яттю?
3. Останнє про Голод. В очоленому мною Інституті зараз лише двоє (!) співробітників науково займаються цією проблематикою.
І одним із своїх найперших завдань я вбачаю не згортання цієї теми досліджень, а, навпаки, посилення її новими співробітниками. З однією принциповою умовою: займаймося дослідженням історії "від фактів до висновків", а не підганянням "зручних" даних під запрограмовані політичною кон'юнктурою тези.
4. Для "полемічної розрядки". Не відрікаюся від своєї негативної думки про присвоєння звань Шухевичу і Бандері. Це - мої переконання, які, на відміну від моїх інших висловлювань, досить чітко були донесені через ЗМІ. Додам лише, що моя незгода як науковця із присвоєнням цих звань не є закликом до відкликання цих звань, через суди, наприклад, політиками - хай "розгрібають" ті, хто це вирішував.
І останнє. Я свідомий того, що мої погляди - не істина в останній інстанції. Пройдуть роки, нові покоління істориків, очевидно, оперуватимуть ширшою базою документів.
Але зараз ми живемо в 2010 році. Тож давайте, історики і широка громадськість, оперувати наявними на сьогодні фактами, і шукати не роз'єднуючі нас тези, а такі, які об'єднують. Тоді й матимемо національну пам'ять.
Адже, будьмо свідомими, ніякий інститут її не нав'яже, як і не заборонить. Лише зможе, за правильного підходу, допомогти нашій спільній пам'яті теж стати "історичним чинником" - у підручниках, книжках, виставках, меморіалах...
Хочу цей правильний підхід, з наукової перш за все точки зору, знайти. Допомогу вітатиму.
З повагою до всіх, хто переймається діяльністю Інституту національної пам'яті і змістом його діяльності.P.S. З Інтернетом я на "Ви". Іншими словами, читач коментарів, але не учасник полеміки чи сварки. Тому вибачте, відповідати на репліки не буду. Пишіть, що маєте на душі. Не відповідатиму. До суду теж не позиватимуся.
Валерій Солдатенко, українець, доктор історичних наук (з 1981 року), професор (з 1986 року), член-кореспондент НАНУ (з 2006 року), член Компартії з 1969, квиток досі маю оригінальний, не здавав згідно лівих переконань, а не через бажання мати ситуативну "комуністичну" квоту в разі, коли КПУ входить черговий раз у провладну коаліцію.
Богдан Бенюк: "Возврата немає, але є "разврат" у нас"
Актор Богдан Бенюк вважає, що нинішній уряд "підганяє" потреби освіти, культури, релігії, мови в такі жорсткі параметри, які можуть лишити від України лиш назву.
Про це він сказав в інтерв'ю Радіо "Свобода", коментуючи дії влади, зокрема, в гуманітарній сфері.
"Якщо не буде дубляжу українського, то воно підпадає під ті речі, коли ми кажемо, що не буде і держави України", - сказав Бенюк.
"Якщо ми граємося в клондайк, який має бути на території України, де Україна буде ототожнювати тільки назву, тоді я розумію, що це треба визнати всім і це робити", - зазначив він.
"Я бачу, що уряд до цього йде. Тобто підганяються зараз потреби, так би мовити, з освіти, культури, релігії, по всьому. Підганяється під такий жорсткий параметр, куди треба рухатись. І знову з огляду на те, чи буде українському народу бім-бом, чи ні", - додав Бенюк.
На його думку, гуманітарна діяльність чинної влади "нічим не відрізняється" від попередніх.
"Багато тих речей, які, мені здається, потрібні, щоб підтримувати життєздатність людей, вони як не підтримувались попереднім урядом і президентом, так сьогоднішнім так само", - сказав актор.
При цьому, за його словами, "половина українського народу стоїть осторонь" рішень і дій влади, громадянам - все одно.
"Для народу це бім-бом! Ті, хто себе називає правими, страшними націоналістами, справжніми українцями, - нічого не відбувається. Всі ЗМІ дружньо підняли лапки, показують інформацію ту, яку треба", - сказав він, коментуючи низку політичних подій.
"Коли президентом був Ющенко, завжди новини починались із вбивств, і тільки новиною 7-ою показували, що президент десь там поїхав в якусь область. А зараз новини показують по-іншому [...]. Я останнім часом вже не дивлюсь. Я розумію, що новини помінялись дружно у всіх телеканалів. А це вже говорить про те, що йде контроль ЦК КПРС", - заявив Бенюк.
За його словами, українці не вміють захищати себе навіть в Україні. "Будь-які телевізійні шоу відбуваються, і ви бачите, які там образливі речі бувають. Але це нікого вже не шокує. Не шокує те, що треба запровадити двомовність в нашій державі, що треба устрій зробити, партійність змінити, Конституцію змінити і так далі", - сказав актор.
"Треба огризатися, і огризатися потужно", - вважає він.
Бенюк також зазначив, що ВО "Свобода", до якої він входить, піде на місцеві вибори - хоча через новий закон "багато політичних партій туди просто не потраплять".
"Шанс втрачати не можна. Тому що наша політична партія не може потрапити до ЗМІ і достукатись до людей. Немає коштів на це. Тому будь-який шанс, будь-які вибори, що відбуваються в Україні, для нашої партії це черговий шанс показати себе і відчути підтримку людей", - заявив актор.
На запитання, чи чинна влада перейшла "точку неповернення", Бенюк сказав: "Я цю точку неповернення називаю "точкою разврата". Не розбещення, а саме "разврата". Возврата немає, але є "разврат" у нас. Воно дуже ємке слово".
"Ті люди, які зараз займаються політикою, вони увійшли у сферу інших речей, які не говорять про чесність", - додав він.
Про це він сказав в інтерв'ю Радіо "Свобода", коментуючи дії влади, зокрема, в гуманітарній сфері.
"Якщо не буде дубляжу українського, то воно підпадає під ті речі, коли ми кажемо, що не буде і держави України", - сказав Бенюк.
"Якщо ми граємося в клондайк, який має бути на території України, де Україна буде ототожнювати тільки назву, тоді я розумію, що це треба визнати всім і це робити", - зазначив він.
"Я бачу, що уряд до цього йде. Тобто підганяються зараз потреби, так би мовити, з освіти, культури, релігії, по всьому. Підганяється під такий жорсткий параметр, куди треба рухатись. І знову з огляду на те, чи буде українському народу бім-бом, чи ні", - додав Бенюк.
На його думку, гуманітарна діяльність чинної влади "нічим не відрізняється" від попередніх.
"Багато тих речей, які, мені здається, потрібні, щоб підтримувати життєздатність людей, вони як не підтримувались попереднім урядом і президентом, так сьогоднішнім так само", - сказав актор.
При цьому, за його словами, "половина українського народу стоїть осторонь" рішень і дій влади, громадянам - все одно.
"Для народу це бім-бом! Ті, хто себе називає правими, страшними націоналістами, справжніми українцями, - нічого не відбувається. Всі ЗМІ дружньо підняли лапки, показують інформацію ту, яку треба", - сказав він, коментуючи низку політичних подій.
"Коли президентом був Ющенко, завжди новини починались із вбивств, і тільки новиною 7-ою показували, що президент десь там поїхав в якусь область. А зараз новини показують по-іншому [...]. Я останнім часом вже не дивлюсь. Я розумію, що новини помінялись дружно у всіх телеканалів. А це вже говорить про те, що йде контроль ЦК КПРС", - заявив Бенюк.
За його словами, українці не вміють захищати себе навіть в Україні. "Будь-які телевізійні шоу відбуваються, і ви бачите, які там образливі речі бувають. Але це нікого вже не шокує. Не шокує те, що треба запровадити двомовність в нашій державі, що треба устрій зробити, партійність змінити, Конституцію змінити і так далі", - сказав актор.
"Треба огризатися, і огризатися потужно", - вважає він.
Бенюк також зазначив, що ВО "Свобода", до якої він входить, піде на місцеві вибори - хоча через новий закон "багато політичних партій туди просто не потраплять".
"Шанс втрачати не можна. Тому що наша політична партія не може потрапити до ЗМІ і достукатись до людей. Немає коштів на це. Тому будь-який шанс, будь-які вибори, що відбуваються в Україні, для нашої партії це черговий шанс показати себе і відчути підтримку людей", - заявив актор.
На запитання, чи чинна влада перейшла "точку неповернення", Бенюк сказав: "Я цю точку неповернення називаю "точкою разврата". Не розбещення, а саме "разврата". Возврата немає, але є "разврат" у нас. Воно дуже ємке слово".
"Ті люди, які зараз займаються політикою, вони увійшли у сферу інших речей, які не говорять про чесність", - додав він.
Всевидяче око держави стежить за вами!
Відтепер будь-яке пересування студентів у межах України відбуватиметься під пильним наглядом держави. Адже з вересня міністерство освіти й науки починає впроваджувати електронний студентський квиток. Завдяки такому нововведенню компетентні органи без зусиль зможуть дізнатися, коли й куди поїхав студент.
Мета, яку декларує міністерство: створення інформаційно-аналітичної системи обліку й відшкодування пільг, які надаються студентам і учням при продажу проїзних квитків.
Насправді, і до цього при купівлі будь-якого залізничного квитка в базу залізниці вносилася інформація, що квиток придбаний за рахунок студентської пільги. Відповідно, дуже просто було оцінити загальну суму відшкодування.
Нова ж система, очевидно, дозволить ще й ідентифікувати осіб, які цими пільгами користуються.
Подібна ініціатива чиновників ставить під загрозу свободу мирних зборів в Україні.
Яким чином? Уявіть собі, що міносвіти видало наказ про заборону вивчення української мови. На мітинг під міністерство збираються студенти з різних куточків України. І кожного, хто приїхав на акцію, урядовці тепер знатимуть "в обличчя" саме завдяки електронним квиткам. Хто гарантуватиме, що до активістів студентського руху, імена яких відомі державі, не будуть застосовані репресії?
Але не тільки студентам загрожують нововведення урядовців.
Так, міністерство транспорту і зв'язку зобов'язало автобусних перевізників складати списки пасажирів на маршрутах між містами України, і погоджувати їх із ДАІ і місцевою владою.
Згадаємо останні події, коли представники ДАІ робили все можливе, аби не пустити автобуси з опозиціонерами, а потім і з віруючими на акції протесту. Тепер ДАІ та місцева влада отримали змогу погоджувати чи не погоджувати подібні рейси.
Не слід забувати й про потуги МВС щодо впровадження іменних залізничних квитків.
Цього року під тиском громадськості була призупинена ідея міністерства щодо внесення ПІБ, дати народження та номеру паспорту особи до залізничних квитків. Проте, не факт, що посадовці із цим змирилися, і історія не матиме продовження.
Літаки, автобуси, поїзди... Здається представники влади потурбувалися, аби пересування жодним транспортним засобом не уникнуло пильного ока держави.
Тепер залишилось лише видати наказ про зобов'язання звичайних водіїв отримувати письмовий дозвіл на перевезення пасажира, з наданням його паспортних даних.
Думаю, варто цього очікувати в найближчому майбутньому.
Марина Говорухіна
Мета, яку декларує міністерство: створення інформаційно-аналітичної системи обліку й відшкодування пільг, які надаються студентам і учням при продажу проїзних квитків.
Насправді, і до цього при купівлі будь-якого залізничного квитка в базу залізниці вносилася інформація, що квиток придбаний за рахунок студентської пільги. Відповідно, дуже просто було оцінити загальну суму відшкодування.
Нова ж система, очевидно, дозволить ще й ідентифікувати осіб, які цими пільгами користуються.
Подібна ініціатива чиновників ставить під загрозу свободу мирних зборів в Україні.
Яким чином? Уявіть собі, що міносвіти видало наказ про заборону вивчення української мови. На мітинг під міністерство збираються студенти з різних куточків України. І кожного, хто приїхав на акцію, урядовці тепер знатимуть "в обличчя" саме завдяки електронним квиткам. Хто гарантуватиме, що до активістів студентського руху, імена яких відомі державі, не будуть застосовані репресії?
Але не тільки студентам загрожують нововведення урядовців.
Так, міністерство транспорту і зв'язку зобов'язало автобусних перевізників складати списки пасажирів на маршрутах між містами України, і погоджувати їх із ДАІ і місцевою владою.
Згадаємо останні події, коли представники ДАІ робили все можливе, аби не пустити автобуси з опозиціонерами, а потім і з віруючими на акції протесту. Тепер ДАІ та місцева влада отримали змогу погоджувати чи не погоджувати подібні рейси.
Не слід забувати й про потуги МВС щодо впровадження іменних залізничних квитків.
Цього року під тиском громадськості була призупинена ідея міністерства щодо внесення ПІБ, дати народження та номеру паспорту особи до залізничних квитків. Проте, не факт, що посадовці із цим змирилися, і історія не матиме продовження.
Літаки, автобуси, поїзди... Здається представники влади потурбувалися, аби пересування жодним транспортним засобом не уникнуло пильного ока держави.
Тепер залишилось лише видати наказ про зобов'язання звичайних водіїв отримувати письмовий дозвіл на перевезення пасажира, з наданням його паспортних даних.
Думаю, варто цього очікувати в найближчому майбутньому.
Марина Говорухіна
Підписатися на:
Дописи (Atom)