Думаю, це показує низький рівень культури людини, якщо вона ставиться без належного шанування до президента своєї країни.
З іншого боку, якщо президент хоче, щоб його поважали як президента, то він зобов`язаний поважати і захищати права громадян.
Чи поводиться Янукович сьогодні в питаннях преференцій для Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) як гарант Конституції (у якій записана свобода віросповідання), який повинен однаково захищати права віруючих всіх конфесій?
Місцеві органи влади, в яких Партія регіонів має більшість, відбирають храми у Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) і передають їх УПЦ МП.
Уряд Азарова виділяє мільйони гривень на будівництво храмів Московського патріархату. Як повинні почуватися вірні інших конфесій, а також невіруючі, коли їх податки уряд витрачає на примноження майна Московського патріархату?
Крім того, уряд планує передати Московському патріархату музеї, забравши у держави, тобто у народу України.
Подразумеваемое виправдання – мовляв, ці музей колись були храмами Московського патріархату.
Чи це так? Ну-мо розберімося.
До заснування Софіївського собору і Києво-Печерської Лаври в XI столітті Московський патріархат не має ніякого стосунку: на той момент навіть Москви ще не було.
Десятинна церква, на руїнах якої з дозволу українського уряду Московський патріархат хоче будувати свій храм, взагалі ніколи не була під управлінням Московського патріархату, оскільки монголо-татари зруйнували її в 1240 році, коли Московського патріархату не існувало.
Далі. Всупереч поширеній помилці, Російська православна церква – Московський патріархат (РПЦ МП) юридично не має відношення до Православної російської церкви (Російській імперії), яка розпоряджалася Софіївським собором, Києво-Печерською Лаврою і «другою» (неоригінальною) Десятинною церквою до 1918 року, коли Православна російська церква припинила існувати.
РПЦ МП з`явилася тільки 1943 року з благословення Сталіна.
Між 1922-м і 1926 роками єдиною визнаною державою була «Православна церква в СРСР» («Оновленці»), яка не має відношення до Російської православної церкви (Московського патріархату). Більш того, РПЦ МП вважає «оновленців» розкольниками. «Оновленці» були визнані помісними церквами інших країн. А самі «оновленці» в 1921 році, наприклад, визнали Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ).
Таким чином, як юридична особа – правонаступник Православної російської церкви на території України, - УАПЦ, створена 1921 року священиками Православної російської церкви і підтримана більшістю священиків і мирян на території України на той момент, має більших прав на отримання в свою власність музеїв і храмів, що належали до 1918 року Православній російській церкві на території України, порівняно з РПЦ МП і її підрозділом – УПЦ МП, які з`явилися лише в 1943-му і 1992 роках відповідно.
Та й моральних прав вважати себе правонаступницею Православної російської церкви у УАПЦ більше, оскільки УАПЦ не заплямувала себе зв`язками з КДБ. Навіть патріарх Кирил визнавав співпрацю священиків РПЦ МП з КДБ.
Сьогодні в самій Росії на духовну спадщину Православної російської церкви претендують Російська катакомбна церква, Російська православна церква за кордоном (РПЦЗ) та інші, які не заплямували себе зв`язками з НКВС і КДБ. Тому в Росії деякі парафії переходять під юрисдикцію РПЦЗ і інших церков, оскільки вважають РПЦ МП «структурою, створеною Сталіним, Молотовим і полковником КДБ Карповим», яка не виконала головного рішення останнього Всеросійського помісного собору 1917 року відновити колишній порядок управління і статут, а натомість продовжує користуватися сталінським статутом, за яким управління церкви знаходиться в руках ніким не контрольованого патріарха з його «митрополітбюро». Більше того, на думку протоієрея РПЦ МП Павла Адельгейма, статут РПЦ у ряді своїх положень суперечить церковному праву.
Кажучи ж про Софіївський собор, Києво-Печерську Лавру і руїни Десятинної церкви, то більше право на них має УПЦ КП, оскільки духовно священики УПЦ КП через висвячення («хіротонію») мають зв`язок із стародавніми Київськими митрополитами (включаючи їх Володимирське і Московське перебування), але на відміну від Московського патріархату, мають ще й кровну спорідненість із своїми київськими предками, які заснували 10 століть назад ці храми, що важливо в юридичному аспекті (а священництво традиційно передавалося спадково).
Але нинішній українській владі, як і Московському патріархату, здається, не важлива юридична правота або історична справедливість. Їм і на долю православ`я, мабуть, плювати. Інакше б їх хвилювало, що від православ`я відвертається все більше українців через постійні чвари в українському православ`ї внаслідок упертого небажання Московського патріархату надати автокефалію Українській православній церкві.
Образ «середнього» попа і раніше не був «стерильний» у народі, а в комплексі з постійним розділенням, імідж православ`я просто знищується. Зрештою це може призвести до того, що українці або, повністю втративши надію на порядок в православ`ї, поповнять інші християнські конфесії, або Україну спіткає доля Чехії, де невгамовні репресії католицтва проти гуситів у ХV столітті призвели до того, що чехи стали найбільш невіруючою нацією в Європі.
Доводи Московського патріархату про те, що УПЦ КП «неканонічна» через те, що за 20 років її поки не визнали православні церкви інших країн, смішний у вустах Московського патріархату, якого православні церкви інших країн не визнавали впродовж 141 року (з 1448 по 1589-й)!
Історія православ`я – це історія постійних розколів: у будь-який момент історії існують якісь православні церкви, не визнані іншими. Наприклад, на даний момент, це не тільки УПЦ КП і УАПЦ, а й Македонська, Чорногорська, Турецька і Японська православні церкви (остання визнана тільки РПЦ МП).
Більше того, всі сучасні автокефальні православні церкви Європи свого часу «неканонічно» відколювалися, оскільки спочатку всі вони були частиною Константинопольського патріархату, а мірою отримання незалежності держав, вимагали собі незалежної церкви. При цьому реакція материнської церкви завжди була однаковою – негативною: звинувачення в неканонічності, «схизмі» (розколі), «філетизмі» - ті самі, які ми чуємо від Московського патріархату по відношенню до Київського. Але це не заважало всім церквам, що відкололися, наполягати на своєму і, врешті-решт, одержувати автокефалію.
Цікаво, що термін «філетизм» з`явився після відколу («схизми») в 1860 році Болгарської православної церкви від Константинопольської (остання не визнавала першу до 1945 року). Хоча Болгарія на момент розколу взагалі не була незалежною державою (бо була разом з Константинополем частиною Османської імперії), Російська держава і церква (невіддільні на той момент) не засудили болгарський філетизм і схизму! Чи можна чекати щирості від московських священиків, які залежно від політичної вигоди в одних випадках підтримують явний філетизм, а в інших вишукують там, де його немає? Україна – незалежна держава, а не просто народність у складі однієї держави, як були болгари в 1860 році, і за канонами православ`я повинна бути автономною або автокефальною.
Схоже, мають рацію ті, хто вважає, що Московський патріархат служить сьогодні не цілям православ`я, а кремлівським «гебешникам», метою яких є «відновлення т.зв. «русского міра» під керівництвом Москви» (не важливо, що з духовного, православного погляду, «єдність русского міра» – чистої води «філетізм», переважання національного початку над духовним, а це єресь).
Концепцію «Москва – Третій Рим», яку широко просуває Московський патріархат і нинішнє керівництво Російської Федерації, Вселенський Патріарх Варфоломій засудив як богословськи неспроможну ще в 2004 році на VIII Всесвітньому російському народному соборі, організованому московським патріархатом. Спеціально для міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова Варфоломій заявив: «В комуністичних часів відбувалося нетерпиме політизування Російської церкви . Ми сподівалися, що ситуація буде іншою після падіння жахливої системи. Проте, на наше обурення, ми бачимо, що нинішній російський уряд продовжує, не вагаючись, втручатися і навіть “робити політику“ щодо суто церковних справ. Залучення уряду до процесу ухвалення церковних рішень має присмак неприйнятного цезарепапізму». І, звертаючись до патріарха Кирила, Варфоломій писав: «Невже ви говорите нам, що єдність православ`я є питання цифр, політичної сили, світської і дипломатичної влади? Те, що ми чули щодо єдності Церкві... є, цілком і повністю, сумне віяння духу ватиканізму, який тлумачить єдність як єдину організаційну структуру, а не єдність духу і серця, як воно завжди тлумачилося в Православній церкві».
Зі свого боку УАПЦ і УПЦ КП слід було б зробити один важливий крок – об`єднання. Адже Вселенський Патріарх був готовий визнати канонічну автономію такої об`єднаної церкви під егідою Константинополя. Це міг би бути, принаймні, тимчасовий тактичний крок для підтвердження своєї «канонічності» в очах української громадськості (щоб припинити промивку мізків громадськості Московським патріархатом) перш ніж добиватися автокефалії. У будь-якому випадку, чи одержувати автономію під егідою Константинополя, чи одразу вимагати автокефалію – це вже питання внутрішнього обговорення об`єднаної церкви. При цьому в назві об`єднаної церкви повинні бути відображені як юридична спадщина УАПЦ в ХХ столітті, так і історична спадщина Київського патріархату: тобто, «Українська автокефальна православна церква – Київський патріархат».
Така об`єднана церква була б справжнім духовним спадкоємцем стародавнього Києва, оскільки, на відміну від Московського патріархату, вона мала б безперервну хіротонію від стародавніх київських митрополитів через дві гілки: (1) Владимиро-Московське перебування київських митрополитів, (2) Галицько-Волинських екзархів, частина предків-священиків яких пізніше очолили Польську православну церкву (церква українців і білорусів Польщі) і висвячували священиків УАПЦ.
Крім того, тільки українські священики мають додаткове висвячення від єрусалимського патріарха в 1620 році, коли була відновлена Київська митрополія (частина цих священиків знову ж таки опинилася в Польщі, а частина – в Православній російській церкві). Саме після цього відновлення Київської митрополії, коли вона була незалежною від Московського патріархату, Петро Могила відреставрував Софіївський собор і заснував при ньому чоловічий монастир (за що Могила канонізований православними церквами всіх країн, крім Московського патріархату). А дзвінниця Софійського собору - , так само як і мур і частково дзвінниця Києво-Печерської Лаври- були вже збудовані за замовленням гетьмана Мазепи (анафему якому Московський патріархат не відмінив, але при цьому вимагає храми собі).
Насамкінець. Якщо Пан Янукович – справжній християнин, то йому, по-перше, слід припинити порушувати права віруючих інших християнських конфесій (навіть османські тури не забирали в окупованих християн Європи їх храми).
По-друге, якщо Янукович хоче показати любов до церкви, то він би міг показати свою віру, передавши церкви Межигір’я, де до Радянської влади був один з двох головних монастирів Києва (другий за важливістю після Києво-Печерської Лаври, головний монастир запорізьких козаків).
Погодьтеся, сьогодні дещо дивно виглядає «справжній віруючий Янукович», граючи в теніс і займаючись полюванням на кістках святих.
І, звичайно, якщо Янукович – професор, то як науковий діяч він, поза сумнівом, розуміє, що частину Межигір’я необхідно передати, перш за все, музеям і археологічним службам для проведення розкопок. І в жодному разі не можна передавати Софіївський собор і музеї Києво-Печерської Лаври Московському патріархату, а також будувати на руїнах Десятинної церкви нові храми, оскільки це є історичним надбанням всього народу України, в тому числі і невіруючих.
Кость Кірнас
реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
| Джерела: http://www.unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Немає коментарів:
Дописати коментар