Український письменник Юрій Андрухович зі сторінок впливової німецької газети просить Європу пильнувати наступ диктатури в Україні.
Про це йдеться на шпальтах видання "Франкфуртер Альгемайне Цайтунґ", повідомляє "Німецька хвиля".
В Україні стрілки годинника ніби рухаються назад: менше ніж за півроку після президентських виборів від демократичного прориву в країні не залишилося й сліду, вважає Андрухович.
"Сьогоднішня Україна є змістовним навчальним посібником на тему "неміцність демократії або як нас знову ведуть до диктатури", - пише він.
Як зазначає автор, сьогодні в Україні чутно реванш. "Людина, яка уособлює "образу 2004-го року", насолоджується помстою повною мірою, вважає письменник.
"Оскільки Віктор Янукович здобув у другому турі лише 49% голосів, усім "наївним" здавалося, що новий президент буде таким же нездатним на перевтілення думок у дії, як і його попередник. Однак з'ясувалося, що Конституція - не така вже й недоторканна, а головним елементом для реалізації рішень є кількість "своїх суддів" у Конституційному Суді", - пише Андрухович.
"Вже до середини березня новий президент несподівано накопичив у руках всю повноту влади і розгорнув країну на 180 градусів. Сьогодні він має парламентську більшість, необхідну для реалізації його указів та ігнорування думок", - продовжує автор.
"Колись існувала непогана країна, яка подавала надії і стукалася у двері Європи. Де вона поділася?", - запитує Андрухович.
Він зазначає, що дедалі частіше тепер в Україні можна почути про "профілактичні бесіди" з журналістами та громадськими діячами, про акуратні, поки що, спроби вербування і залякування, а також про укладання "списків лояльних".
"Хай там як, СБУ перетворюється на політичного цербера, а держава - на поліцейський режим. Ми повернулися у минуле, іноді виникає відчуття, що за вікном знову 1970-ті роки", заявляє відомий письменник.
І нічого нового в цьому немає, упевнений автор, наводячи за приклад "путінську Росію".
"Одне неясно: нащо Януковичу Європа? Навіщо всі ці ігри в інтеграцію з незмінними євробалачками?", - не розуміє Андрухович.
При цьому він звертається до європейців із закликом не спускати очей з України.
Насамкінець Андрухович сподівається: "Цього не може бути, щоб така анахронічна, успадкована від Сталіна система перемогла у довгій історичній перспективі".
статті про українську політику і не тільки
16.08.10
Княжицький: Україна на шляху до "бананової" республіки
Сьогодні Апеляційний суд Києва має розглядати справу про позбавлення 5-го телеканалу та ТВі ліцензій на частоти, які вони одержали раніше за рішенням Національної ради з питань телебачення і раідомовлення.
Позов про "незаконне отримання частот" подали до суду компанії, підконтрольні Валерію Хорошковському - голові Служби Безпеки України і фактичному власнику телеканалу Інтер.
У день, на який призначено судове засідання, Бі-Бі-Сі запитала генерального директора телеканалу ТВІ Миколу Княжицького про його прогнози, чи оголосить 16 серпня Апеляційний суд остаточне рішення і що воно означатиме для двох українських телеканалів.
Микола Княжицький: За тією інформацією, що в мене є, на суд чинився значний тиск для того, щоб це було. Але станеться так чи ні, я не знаю, тому що все вирішує суд. Якщо станеться так, що Апеляційний суд визнає абсолютно незаконне з точки зору нашої та 5 каналу рішення Київського Адміністративного суду, то в такому разі нам (ТВі) доведеться припинити мовлення на більшості території України, де ми вже вийшли в ефір. Від цього ми понесемо дуже значні збитки. Буде дуже проблематично запустити ті нові програми, які ми запланували запустити з відомими журналістами Віталієм Портніковим, Романом Скрипіним, Артемом Шевченком та багатьма іншими нашими колегами, які почали працювати зараз разом з нами. Врешті-решт нам буде складніше доводити до наших глядачів різні точки зору саме так, як намагається робити наш канал, оскільки наш канал – один з небагатьох справді незалежних від великих олігархічних груп телеканалів в Україні.
Бі-Бі-Сі: То, на вашу думку, йдеться не про якісь комерційні інтереси, а все-таки про цензуру?
Микола Княжицький: Я в цьому переконаний абсолютно, оскільки компанії, які з нами судяться, за словами голови Служби Безпеки України Валерія Хорошковського, належать саме йому. Він використовував СБУ саме для того, щоб діставати з державних органів інформацію у цій справі. За мною велося стеження невідомими людьми, і я підозрюю, що це теж справа Служби Безпеки України. Ці компанії не мають жодого законного права з нами судитися, тому що жодні їхні права не порушені. Тому я вважаю, що ці компанії просто використовуються для того, аби фактично закрити нам рот.
Бі-Бі-Сі: У боротьбі за збереження частот ви зверталися вже за захистом до президента Віктора Януковича. Він вже свою позицію оголосив. Сказав, що не допустить цензури, любить дивитися 5 канал і підтримує ТВі. На що ви сподіваєтесь: що президент якось вплине на Валерія Хорошковського? Якої реакції ви очікуєте?
Микола Княжицький: Реакції на мій лист до пана президента, на жаль, не було. Те, про що ви зараз говорите – це реакція Януковича на лист Міжнародного інституту преси з Відня. Я все ж таки сподіваюсь, що буде певна реакція на мій лист, що пан Янукович зрозуміє, що робити ті кроки, які би підштовхували Україну навіть не до авторитарної, а до "бананової" республіки, було би не варто. Такий конфлікт інтересів, який має пан Хорошковський, - це якраз свідчення того, що Україна рухається скоріше до "бананової" авторитарної республіки, аніж просто до авторитарної.
Бі-Бі-Сі: Громадянський рух "Стоп цензурі" оголосив, що у разі, як влада не виконуватиме рекомендацій міжнародних організацій у питанні свободи слова, він закличе журналістів до загальноукраїнського страйку. Ви вірите у те, що багато журналістів по всій Україні відгукнуться на цей заклик, а не послухають власників своїх каналів, наприклад?
Микола Княжицький: Я в це вірю, тому що у людей є громадянська позиція. А ця справа стосується не лише каналів. Ми маємо свідчення великої кількості порушення прав журналістів з боку силових відомств. Ми бачимо, що ані у справі журналіста Кутракова з Нового каналу, ані у справі журналіста Андрушка з СТБ, ані у справах інших журналістів, які так чи інакше незаконно постраждали від дій силовиків на очах всієї країни, жодної реакції влади не було. Ті, хто фактично ображав чи бив журналістів, як працювали, так і продовжують працювати на своїх посадах. І такі випадки ми читаємо в пресі щодня все нові і нові. Звичайно, що журналісти, які вже звикли бути вільними громадянами і хотіли б жити у європейській країні, мені здається, цього не допустять.
З Миколою Княжицьким розмовляв Роман Лебедь.
Позов про "незаконне отримання частот" подали до суду компанії, підконтрольні Валерію Хорошковському - голові Служби Безпеки України і фактичному власнику телеканалу Інтер.
У день, на який призначено судове засідання, Бі-Бі-Сі запитала генерального директора телеканалу ТВІ Миколу Княжицького про його прогнози, чи оголосить 16 серпня Апеляційний суд остаточне рішення і що воно означатиме для двох українських телеканалів.
Микола Княжицький: За тією інформацією, що в мене є, на суд чинився значний тиск для того, щоб це було. Але станеться так чи ні, я не знаю, тому що все вирішує суд. Якщо станеться так, що Апеляційний суд визнає абсолютно незаконне з точки зору нашої та 5 каналу рішення Київського Адміністративного суду, то в такому разі нам (ТВі) доведеться припинити мовлення на більшості території України, де ми вже вийшли в ефір. Від цього ми понесемо дуже значні збитки. Буде дуже проблематично запустити ті нові програми, які ми запланували запустити з відомими журналістами Віталієм Портніковим, Романом Скрипіним, Артемом Шевченком та багатьма іншими нашими колегами, які почали працювати зараз разом з нами. Врешті-решт нам буде складніше доводити до наших глядачів різні точки зору саме так, як намагається робити наш канал, оскільки наш канал – один з небагатьох справді незалежних від великих олігархічних груп телеканалів в Україні.
Бі-Бі-Сі: То, на вашу думку, йдеться не про якісь комерційні інтереси, а все-таки про цензуру?
Микола Княжицький: Я в цьому переконаний абсолютно, оскільки компанії, які з нами судяться, за словами голови Служби Безпеки України Валерія Хорошковського, належать саме йому. Він використовував СБУ саме для того, щоб діставати з державних органів інформацію у цій справі. За мною велося стеження невідомими людьми, і я підозрюю, що це теж справа Служби Безпеки України. Ці компанії не мають жодого законного права з нами судитися, тому що жодні їхні права не порушені. Тому я вважаю, що ці компанії просто використовуються для того, аби фактично закрити нам рот.
Бі-Бі-Сі: У боротьбі за збереження частот ви зверталися вже за захистом до президента Віктора Януковича. Він вже свою позицію оголосив. Сказав, що не допустить цензури, любить дивитися 5 канал і підтримує ТВі. На що ви сподіваєтесь: що президент якось вплине на Валерія Хорошковського? Якої реакції ви очікуєте?
Микола Княжицький: Реакції на мій лист до пана президента, на жаль, не було. Те, про що ви зараз говорите – це реакція Януковича на лист Міжнародного інституту преси з Відня. Я все ж таки сподіваюсь, що буде певна реакція на мій лист, що пан Янукович зрозуміє, що робити ті кроки, які би підштовхували Україну навіть не до авторитарної, а до "бананової" республіки, було би не варто. Такий конфлікт інтересів, який має пан Хорошковський, - це якраз свідчення того, що Україна рухається скоріше до "бананової" авторитарної республіки, аніж просто до авторитарної.
Бі-Бі-Сі: Громадянський рух "Стоп цензурі" оголосив, що у разі, як влада не виконуватиме рекомендацій міжнародних організацій у питанні свободи слова, він закличе журналістів до загальноукраїнського страйку. Ви вірите у те, що багато журналістів по всій Україні відгукнуться на цей заклик, а не послухають власників своїх каналів, наприклад?
Микола Княжицький: Я в це вірю, тому що у людей є громадянська позиція. А ця справа стосується не лише каналів. Ми маємо свідчення великої кількості порушення прав журналістів з боку силових відомств. Ми бачимо, що ані у справі журналіста Кутракова з Нового каналу, ані у справі журналіста Андрушка з СТБ, ані у справах інших журналістів, які так чи інакше незаконно постраждали від дій силовиків на очах всієї країни, жодної реакції влади не було. Ті, хто фактично ображав чи бив журналістів, як працювали, так і продовжують працювати на своїх посадах. І такі випадки ми читаємо в пресі щодня все нові і нові. Звичайно, що журналісти, які вже звикли бути вільними громадянами і хотіли б жити у європейській країні, мені здається, цього не допустять.
З Миколою Княжицьким розмовляв Роман Лебедь.
Табачник пообіцяв не пускати УНІАН в Міністерство освіти
На наш офіційний запит щодо зловживань у Міносвіти ми отримали від імені Табачника відповідь, яку подали в матеріалі... Проте це не задовольнило міністра: “Ви облили брудом з голови до ніг...”
У п’ятницю головний “освітянин” країни Дмитро Табачник давав прес-конференцію і розповідав про попередні підсумки вступної кампанії-2010. Розпочав з “родзинки”...
– Була виявлена й “родзинка” цього року – аномально висока температура, спека, яка створила найбільш несприятливі умови і для вступників, і для приймальних комісій, – повідомив міністр і додав: – Великі черги вступників – це також була неприємна ознака на початку...
Перейшли до кількісних параметрів вступної кампанії. Табачник розповів про збільшення держзамовлення на навчання у вузах. Так, замовлення на підготовку молодших спеціалістів зросло приблизно на чверть і становить 83,5 тис. місць, на підготовку бакалаврів – 2% (132 тис. місць). А здобувати звання спеціалістів і магістрів будуть майже 96% бакалаврів.
До вузів III–IV рівнів акредитації було подано 1 мільйон 104 тисячі заяв (у 2009 році – 1 мільйон 86 тисяч). Лідерами за кількістю отриманих заяв абітурієнтів стали НАУ – 30874, КПІ – 24933, ЛНУ ім. Франка – 23756, КНУ ім. Шевченка – 22016 і ДНТУ – 20866.
Водночас 60 вузів прийняли від 100 до 200 заяв, 70 – від 0 до 100, а 45 взагалі не отримали жодної заяви. Проте назви в них подекуди дуже промовисті: Міжнародний університет бізнесу і права (88 заяв), Київський інститут соціальних та культурних зв’язків ім. Святої княгині Ольги (55 заяв), Західноукраїнський економічно-правничий університет (49 заяв), Поліцейська фінансово-правова академія (15 заяв), Київський інститут інвестиційного менеджменту (0 заяв), Таврійський гуманітарний екологічний університет (0 заяв).
Тож, за словами Табачника, назріла оптимізація вищої освіти.
– А скільки ліцензій ви відібрали за час перебування на посаді? – поцікавилися ми в пана міністра.
– Ліцензії не відбирав. Але на кожній державній атестаційній комісії ліцензований обсяг від 5000 до 2500 скорочував. Таких засідань було проведено 4.
Традиційно найпопулярнішими факультетами залишаються міжнародні відносини, економіка, менеджмент, комп’ютерні спеціальності, транспортні технології і медицина. Зріс конкурс на будівельні професії і дизайн, в абітурієнтів з’явився інтерес до аграрних спеціальностей. А от із майбутніми фізиками й математиками туго.
– Можемо стверджувати, що вступна кампанія 2010 супроводжується меншою кількістю проблемних питань і непорозумінь з боку вступників та їхніх батьків, – відрапортував міністр. – Скажімо, у 2009 році на консультаційний телефон надійшло майже 2750 звернень, а в цьому році станом на сьогодні – 1300.
Згодом слово передали ректору КНУ ім. Шевченка, голові Спілки ректорів Леоніду Губерському
– Дехто поспішив сказати, що закінчився прийом оригіналів. Це не так. І в нашому університеті ціла група факультетів ще працює, приймає документи, – розпочав пан ректор. – Дата зарахування на бюджет до 15 серпня... Я з досвіду знаю, що ніколи перший список рекомендованих до зарахування через 5 днів повністю не заповнений.
– Але виші відмовляються приймати оригінали документів на бюджет після 10 серпня. Про це розповідають спостерігачі “Опори” на місцях і у Львові, і в Луганську. Куди потрібно звертатися? Як ви відстежуєте ситуацію? – запитали ми в міністра.
– Для всіх єдині правила прийому, там чітко прописано. Якщо абітурієнт бачить себе в списку, то далі надається п’ять днів, щоб подати документи. Умови для всіх одні, треба принести оригінал впродовж п’яти днів. Бувають різні ситуації – драматичні, ДТП, хвороба, – але для цього є медичні довідки, є приймальні комісії...
Журналісти наголошували на можливій непрозорості вступу, з якою можна було б боротися коригуванням списків і обдзвонюванням абітурієнтів за рейтингом.
– Яким чином і за які кошти змусити університет здійснити 25 тисяч телефонних дзвінків? Хто це оплатить? – обурювався міністр. – Наступного року ми свідомо заборонимо приймальним комісіям за рахунок університетів здійснювати дзвінки. Ми не можемо розорювати бюджет вищої освіти. Людині дзвонять по 5-6 разів, шукають, а далі ця співчутливість розцінюється як коригування списків. Хто не приніс вчасно...
– Вчасно – це до 15 серпня? – ще раз спробували уточнили ми в міністра. Але чіткої відповіді так і не почули.
У зв’язку з чередою звільнень керівників вузів журналісти також запитали пана Табачника про можливе звільнення ректора національного університету Франка Івана Вакарчука і про “чорний список” керівників вишів, про що пише львівська преса.
– Якщо ви назвете автора цих матеріалів або видання, я можу рекомендувати їм піти й поправити своє здоров’я до психіатра чи психоневролога, – відповідав Табачник. – Який “чорний список”! Я підписав контракт з Вакарчуком. Але на 100% переконаний, коли ми були в іншій позиції, то можу заприсягтися, Іван Вакарчук зі мною контракту б не підписав. До ректорів вузів приватної форми власності я відношення не маю... Я жодного з ректорів не звільняв. Закінчився термін контракту, визначений чинним законодавством, після того міністерство вирішило (і це його право) не продовжувати контракт.
Після закінчення конференції ми вирішили поцікавитися в Табачника щодо зловживань у міністерстві, про які писалося в пресі. Адже за наказом міністра службове розслідування триває від 6 липня, і більш як місяць – жодних новин.
– Ми опитали 14 ректорів, які були в ці дні, – повідомив пан Табачник.
– І які попередні висновки?
– Ми надамо вам матеріали. Неправду пише Мокін (керівник Вінницького національного технічного університету Борис Мокін оприлюднив дані про зловживання в Міносвіти. – Авт.). Більше того, львівська преса стурбована долею трьох ректорів. А ніхто ж не каже, що за цей час я підписав понад 150 контрактів з керівниками вузів... Чи може бути керівником державного вузу людина, у якої вся родина в його підпорядкуванні працює, займає адміністративні посади? Уявіть, у радянські часи це було б можливо? Неможливо. Я вже направив відповіді в Кабмін і народним депутатам. Я лише радію, що в таку спеку з 862 керівників вузів усіх рівнів акредитації на сонці сильно перегрівся лише один...
– То за які кошти тоді робиться ремонт у міністерстві, на що вказує пан Мокін?
– За кошти власнику цього будинку.
– Київського національного економічного університету? (Директор адміністративно-господарського департаменту МОН Олег Ворошиловський після нашої публікації повідомив, що будівлю Міносвіти на проспекті Перемоги орендують у КНЕУ, тож ремонт відбувається нібито за рахунок цього вузу).
– А взагалі з УНІАН я більше не буду спілкуватися і забороню вам з’являтися (в міністерстві).
– Чому?
– Тому що етика журналістики полягає в тому, що принаймні дають можливість висловитися обом сторонам при підготовці критичного матеріалу.
– Ми залюбки даємо таку можливість.
– Де ви мені дали можливість висловитися?
– На наш офіційний запит нам надіслали від вашого імені єдину відповідь – про те, що розслідування триває. Хоча в запиті було поставлено кілька запитань: чи відомо панові міністру, що його заступник пан Суліма вимагав у ректорів оплачувати платіжки харківській фірмі “Модерн XXI” за виготовлення вікон для міністерства, чи справді в будівлі Міністерства освіти планують міняти вікна, яке покарання чекає на Суліму й чому цього року вінницькому вузу зменшили державне замовлення?
– Так триває (розслідування)... І коли вона закриється, вам дадуть акт, навіть ксерокопії доповідних і пояснювальних записок 15 ректорів (спочатку звучала цифра 14. – Авт.), які були в цей день на кадровій комісії. І жоден з них не одержав ніяких папірців. І кожен з них власноручно про це написав.
– Так ми залюбки це опублікуємо...
– Але спочатку ви облили брудом з ніг до голови і не дали в тому ж матеріалі дати іншу позицію.
Я теж багато років працював у журналістиці. І в нас свого часу вимагали, якщо критичний матеріал, то на момент його публікації дається можливість репрезентувати кілька точок зору.
– Ми кілька днів телефонували до всіх можливих підрозділів міністерства і чиновників, нам усюди відмовляли або зазначали, що це не їхня компетенція....
– Ну добре, можливо, я не правий. Але я хочу вам сказати, коли треба, мене УНІАН знаходить з-під землі... Я член спілки журналістів з 1986 року і як робиться замовні матеріали, я знаю...
P.S. Ми все ж таки вирішили дізнатися результати службового розслідування, які пан міністр, за його словами, нібито надіслав народним депутатам. Але Леся Оробець, яка власне направила депутатське звернення до Генпрокуратури та Міносвіти з проханням розібратися в ситуації з Мокіним і Сулімою, на сьогодні не отримала відповіді з міністерства. Попередньо їй прийшов лист, підписаний заступником міністра, де зазначалося, що проведення службового розслідування завершено, за результатами роботи комісії підготовлено проект висновків. “Після ознайомлення Б.Мокіна з висновками комісії вони будуть передані на розгляд міністру для прийняття відповідного рішення, про яке вас буде проінформовано додатково до 9.08.2010”, – ідеться в листі. Але до 13 серпня відповіді так і не надійшло.
Нагадаємо, що вінницькі правоохоронці встановили, що Мокіну в Міністерстві освіти й науки таки вручили платіжку “з метою перерахування як благодійний внесок коштів для проведення ремонтних робіт”.
Анна Ященко
У п’ятницю головний “освітянин” країни Дмитро Табачник давав прес-конференцію і розповідав про попередні підсумки вступної кампанії-2010. Розпочав з “родзинки”...
– Була виявлена й “родзинка” цього року – аномально висока температура, спека, яка створила найбільш несприятливі умови і для вступників, і для приймальних комісій, – повідомив міністр і додав: – Великі черги вступників – це також була неприємна ознака на початку...
Перейшли до кількісних параметрів вступної кампанії. Табачник розповів про збільшення держзамовлення на навчання у вузах. Так, замовлення на підготовку молодших спеціалістів зросло приблизно на чверть і становить 83,5 тис. місць, на підготовку бакалаврів – 2% (132 тис. місць). А здобувати звання спеціалістів і магістрів будуть майже 96% бакалаврів.
До вузів III–IV рівнів акредитації було подано 1 мільйон 104 тисячі заяв (у 2009 році – 1 мільйон 86 тисяч). Лідерами за кількістю отриманих заяв абітурієнтів стали НАУ – 30874, КПІ – 24933, ЛНУ ім. Франка – 23756, КНУ ім. Шевченка – 22016 і ДНТУ – 20866.
Водночас 60 вузів прийняли від 100 до 200 заяв, 70 – від 0 до 100, а 45 взагалі не отримали жодної заяви. Проте назви в них подекуди дуже промовисті: Міжнародний університет бізнесу і права (88 заяв), Київський інститут соціальних та культурних зв’язків ім. Святої княгині Ольги (55 заяв), Західноукраїнський економічно-правничий університет (49 заяв), Поліцейська фінансово-правова академія (15 заяв), Київський інститут інвестиційного менеджменту (0 заяв), Таврійський гуманітарний екологічний університет (0 заяв).
Тож, за словами Табачника, назріла оптимізація вищої освіти.
– А скільки ліцензій ви відібрали за час перебування на посаді? – поцікавилися ми в пана міністра.
– Ліцензії не відбирав. Але на кожній державній атестаційній комісії ліцензований обсяг від 5000 до 2500 скорочував. Таких засідань було проведено 4.
Традиційно найпопулярнішими факультетами залишаються міжнародні відносини, економіка, менеджмент, комп’ютерні спеціальності, транспортні технології і медицина. Зріс конкурс на будівельні професії і дизайн, в абітурієнтів з’явився інтерес до аграрних спеціальностей. А от із майбутніми фізиками й математиками туго.
– Можемо стверджувати, що вступна кампанія 2010 супроводжується меншою кількістю проблемних питань і непорозумінь з боку вступників та їхніх батьків, – відрапортував міністр. – Скажімо, у 2009 році на консультаційний телефон надійшло майже 2750 звернень, а в цьому році станом на сьогодні – 1300.
Згодом слово передали ректору КНУ ім. Шевченка, голові Спілки ректорів Леоніду Губерському
– Дехто поспішив сказати, що закінчився прийом оригіналів. Це не так. І в нашому університеті ціла група факультетів ще працює, приймає документи, – розпочав пан ректор. – Дата зарахування на бюджет до 15 серпня... Я з досвіду знаю, що ніколи перший список рекомендованих до зарахування через 5 днів повністю не заповнений.
– Але виші відмовляються приймати оригінали документів на бюджет після 10 серпня. Про це розповідають спостерігачі “Опори” на місцях і у Львові, і в Луганську. Куди потрібно звертатися? Як ви відстежуєте ситуацію? – запитали ми в міністра.
– Для всіх єдині правила прийому, там чітко прописано. Якщо абітурієнт бачить себе в списку, то далі надається п’ять днів, щоб подати документи. Умови для всіх одні, треба принести оригінал впродовж п’яти днів. Бувають різні ситуації – драматичні, ДТП, хвороба, – але для цього є медичні довідки, є приймальні комісії...
Журналісти наголошували на можливій непрозорості вступу, з якою можна було б боротися коригуванням списків і обдзвонюванням абітурієнтів за рейтингом.
– Яким чином і за які кошти змусити університет здійснити 25 тисяч телефонних дзвінків? Хто це оплатить? – обурювався міністр. – Наступного року ми свідомо заборонимо приймальним комісіям за рахунок університетів здійснювати дзвінки. Ми не можемо розорювати бюджет вищої освіти. Людині дзвонять по 5-6 разів, шукають, а далі ця співчутливість розцінюється як коригування списків. Хто не приніс вчасно...
– Вчасно – це до 15 серпня? – ще раз спробували уточнили ми в міністра. Але чіткої відповіді так і не почули.
У зв’язку з чередою звільнень керівників вузів журналісти також запитали пана Табачника про можливе звільнення ректора національного університету Франка Івана Вакарчука і про “чорний список” керівників вишів, про що пише львівська преса.
– Якщо ви назвете автора цих матеріалів або видання, я можу рекомендувати їм піти й поправити своє здоров’я до психіатра чи психоневролога, – відповідав Табачник. – Який “чорний список”! Я підписав контракт з Вакарчуком. Але на 100% переконаний, коли ми були в іншій позиції, то можу заприсягтися, Іван Вакарчук зі мною контракту б не підписав. До ректорів вузів приватної форми власності я відношення не маю... Я жодного з ректорів не звільняв. Закінчився термін контракту, визначений чинним законодавством, після того міністерство вирішило (і це його право) не продовжувати контракт.
Після закінчення конференції ми вирішили поцікавитися в Табачника щодо зловживань у міністерстві, про які писалося в пресі. Адже за наказом міністра службове розслідування триває від 6 липня, і більш як місяць – жодних новин.
– Ми опитали 14 ректорів, які були в ці дні, – повідомив пан Табачник.
– І які попередні висновки?
– Ми надамо вам матеріали. Неправду пише Мокін (керівник Вінницького національного технічного університету Борис Мокін оприлюднив дані про зловживання в Міносвіти. – Авт.). Більше того, львівська преса стурбована долею трьох ректорів. А ніхто ж не каже, що за цей час я підписав понад 150 контрактів з керівниками вузів... Чи може бути керівником державного вузу людина, у якої вся родина в його підпорядкуванні працює, займає адміністративні посади? Уявіть, у радянські часи це було б можливо? Неможливо. Я вже направив відповіді в Кабмін і народним депутатам. Я лише радію, що в таку спеку з 862 керівників вузів усіх рівнів акредитації на сонці сильно перегрівся лише один...
– То за які кошти тоді робиться ремонт у міністерстві, на що вказує пан Мокін?
– За кошти власнику цього будинку.
– Київського національного економічного університету? (Директор адміністративно-господарського департаменту МОН Олег Ворошиловський після нашої публікації повідомив, що будівлю Міносвіти на проспекті Перемоги орендують у КНЕУ, тож ремонт відбувається нібито за рахунок цього вузу).
– А взагалі з УНІАН я більше не буду спілкуватися і забороню вам з’являтися (в міністерстві).
– Чому?
– Тому що етика журналістики полягає в тому, що принаймні дають можливість висловитися обом сторонам при підготовці критичного матеріалу.
– Ми залюбки даємо таку можливість.
– Де ви мені дали можливість висловитися?
– На наш офіційний запит нам надіслали від вашого імені єдину відповідь – про те, що розслідування триває. Хоча в запиті було поставлено кілька запитань: чи відомо панові міністру, що його заступник пан Суліма вимагав у ректорів оплачувати платіжки харківській фірмі “Модерн XXI” за виготовлення вікон для міністерства, чи справді в будівлі Міністерства освіти планують міняти вікна, яке покарання чекає на Суліму й чому цього року вінницькому вузу зменшили державне замовлення?
– Так триває (розслідування)... І коли вона закриється, вам дадуть акт, навіть ксерокопії доповідних і пояснювальних записок 15 ректорів (спочатку звучала цифра 14. – Авт.), які були в цей день на кадровій комісії. І жоден з них не одержав ніяких папірців. І кожен з них власноручно про це написав.
– Так ми залюбки це опублікуємо...
– Але спочатку ви облили брудом з ніг до голови і не дали в тому ж матеріалі дати іншу позицію.
Я теж багато років працював у журналістиці. І в нас свого часу вимагали, якщо критичний матеріал, то на момент його публікації дається можливість репрезентувати кілька точок зору.
– Ми кілька днів телефонували до всіх можливих підрозділів міністерства і чиновників, нам усюди відмовляли або зазначали, що це не їхня компетенція....
– Ну добре, можливо, я не правий. Але я хочу вам сказати, коли треба, мене УНІАН знаходить з-під землі... Я член спілки журналістів з 1986 року і як робиться замовні матеріали, я знаю...
P.S. Ми все ж таки вирішили дізнатися результати службового розслідування, які пан міністр, за його словами, нібито надіслав народним депутатам. Але Леся Оробець, яка власне направила депутатське звернення до Генпрокуратури та Міносвіти з проханням розібратися в ситуації з Мокіним і Сулімою, на сьогодні не отримала відповіді з міністерства. Попередньо їй прийшов лист, підписаний заступником міністра, де зазначалося, що проведення службового розслідування завершено, за результатами роботи комісії підготовлено проект висновків. “Після ознайомлення Б.Мокіна з висновками комісії вони будуть передані на розгляд міністру для прийняття відповідного рішення, про яке вас буде проінформовано додатково до 9.08.2010”, – ідеться в листі. Але до 13 серпня відповіді так і не надійшло.
Нагадаємо, що вінницькі правоохоронці встановили, що Мокіну в Міністерстві освіти й науки таки вручили платіжку “з метою перерахування як благодійний внесок коштів для проведення ремонтних робіт”.
Анна Ященко
Скоєно напад на журналіста
15 серпня у Дніпропетровську невідомі побили журналіста Юрія МИХАЙЛОВИЧА.
Цей напад він пов`язує зі своєю професійною діяльністю, повідомляє "Телекритика".
Як розповів виданню сам Ю.МИХАЙЛОВИЧ, на початку серпня була закрита його програма «Аргументи за та проти», яку він вів на «51 каналі».
«Я робив незалежну програму, де давав змогу взяти участь і висловитись не лише представникам влади, як це прийнято, а опозиції, у тому числі й БЮТ. Звісно, це не влаштовувало владу, і програму закрили, - сказав Ю.МИХАЙЛОВИЧ, - І мені повідомили, що я не маю стосунку до цього каналу. Сталось це перед виборами».
За його словами, керівництво мотивувало закриття проекту тим, що так вирішила редакційна рада, навіть попри те, що програма входить до плану держзамовлення до кінця року. Зараз на каналі виходить інший проект із трохи зміненою назвою: «За і проти»
Однак, як повідомив Ю.МИХАЙЛОВИЧ, він не збирався залишати місто, а планував організувати прес-конференцію і оголосити про те, що керівництво області утискає свободу слову. «До цього була закрита ще низка програм на інших каналах», - додав він. Після цього, за словами журналіста, йому почали надходити погрози від невідомих осіб, погрожували фізичною розправою. «Вони довели мене до такого стану психозу, що я не виходив з дому. Вчора до мене приїхав товариш і запросив на День народження. Після цього мене вистежило двоє людей професійних та фізично підготовлених.
Дуже швидко і фактично на очах охорони закладу, де ми перебували, вони на мене напали. Десь 30-40 хвилин я лежав на асфальті і не міг піднятись, а охорона викликала швидку», - розказав він.
За словами журналіста, зараз у нього пошкоджене ліве коліно та стопа, через що він не може ходити, окрім цього нанесені удари в області ребер та обличчя. Також Ю.МИХАЙЛОВИЧ наголосив, що під час нападу йому погрожували.
Заяву щодо інциденту він подав до РВВС міста Дніпропетровська. «Я переконаний. Що це відвертий тиск на вільну пресу місцевої влади на найвищому рівні області», - зазначив Ю.МИХАЙЛОВИЧ.
Цей напад він пов`язує зі своєю професійною діяльністю, повідомляє "Телекритика".
Як розповів виданню сам Ю.МИХАЙЛОВИЧ, на початку серпня була закрита його програма «Аргументи за та проти», яку він вів на «51 каналі».
«Я робив незалежну програму, де давав змогу взяти участь і висловитись не лише представникам влади, як це прийнято, а опозиції, у тому числі й БЮТ. Звісно, це не влаштовувало владу, і програму закрили, - сказав Ю.МИХАЙЛОВИЧ, - І мені повідомили, що я не маю стосунку до цього каналу. Сталось це перед виборами».
За його словами, керівництво мотивувало закриття проекту тим, що так вирішила редакційна рада, навіть попри те, що програма входить до плану держзамовлення до кінця року. Зараз на каналі виходить інший проект із трохи зміненою назвою: «За і проти»
Однак, як повідомив Ю.МИХАЙЛОВИЧ, він не збирався залишати місто, а планував організувати прес-конференцію і оголосити про те, що керівництво області утискає свободу слову. «До цього була закрита ще низка програм на інших каналах», - додав він. Після цього, за словами журналіста, йому почали надходити погрози від невідомих осіб, погрожували фізичною розправою. «Вони довели мене до такого стану психозу, що я не виходив з дому. Вчора до мене приїхав товариш і запросив на День народження. Після цього мене вистежило двоє людей професійних та фізично підготовлених.
Дуже швидко і фактично на очах охорони закладу, де ми перебували, вони на мене напали. Десь 30-40 хвилин я лежав на асфальті і не міг піднятись, а охорона викликала швидку», - розказав він.
За словами журналіста, зараз у нього пошкоджене ліве коліно та стопа, через що він не може ходити, окрім цього нанесені удари в області ребер та обличчя. Також Ю.МИХАЙЛОВИЧ наголосив, що під час нападу йому погрожували.
Заяву щодо інциденту він подав до РВВС міста Дніпропетровська. «Я переконаний. Що це відвертий тиск на вільну пресу місцевої влади на найвищому рівні області», - зазначив Ю.МИХАЙЛОВИЧ.
Андрухович: ситуація в Україні клінічна
Поет Андрухович вважає, що президент Янукович відновлює для виборців Донбасу і Криму їхнє радянське минуле, яке їм буцімто зруйнували "прокляті америкоси і бандерівці", а відтак ситуація у країні є "клінічна" і цим не слід легковажити.
Юрій Андрухович - відомий український поет і письменник, автор кількох поетичних збірок і художніх романів.
Письменник досить часто виступає в українській та закордонній пресі із публіцистичними статтями. Одне із його інтерв'ю спричинило дискусію у літературних і Клацнути політичних колах в Україні. Він висловив думку про роль Донбасу і Криму у визначенні майбутнього України. Юрій Андрухович сказав, що можливо варто було б, щоб ці регіони мали право визначитися з відділенням від України і приєднанням до Росії.
Світлана Пиркало, яка розмовляла із Юрієм Андруховичем, почала розмову саме із цієї теми. Що мав на увазі письменник?
Юрій Андрухович: Це не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії. Це думка, висловлена під час інтерв’ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів – Донбасу і Криму - голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає.
Я сумніваюся в іншому. Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому. На жаль, ситуація така, що саме в цих регіонах сконцентровано саме той електорат, який у своїх рішеннях керується думкою Москви, а не своєї власної столиці.
Я хотів би помилятися у цій своїй позиції, і тому я висловив таку пропозицію - звернутися до мешканців цих двох регіонів з якимось плебісцитом чи референдумом. Визначтеся тепер, будь-ласка, чи ви хочете й далі жити в Україні, чи можливо вас це не влаштовує і ви пошукаєте волі, про яку ви мрієте і яку ви для себе хочете.
Бі-Бі-Сі: Слухач із Луганська пише: "Пане Андруховичу, вважаю вашу "ініціативу" обговорення про розділ України, роздачу її областей сусідам, замовленою провокацією. Я народився в Луганську, вся моя рідня говорила українською мовою і їхні батьки теж. Були школи українські, після війни стали множитися і російські, радіо говорило українською, музика транслювалася українською на дев’яносто відсотків. Всі, хто вчився в російських школах, в побуті говорили на суржику, це в шістдесятих. Але там Україна була завжди і є зараз". Ще один допис на сайт з Харкова: "Крим необхідно віддати татарам і тільки татарам, вигнати звідти всяких росіян і українців, а заразом і донецьких". Ярослав Замуцький із Дніпропетровська: "На Донбасі живуть такі ж самі українці, можливо, вони мають дещо іншу позицію, дещо інші політичні погляди"…
Юрій Андрухович: Я мав на увазі принципові, засадничі речі, а саме, буття нації в своїй національній державі. У цих регіонах люди мають принципово інше, відмінне ставлення до того, як має рухатися ця держава і з ким вона має бути разом, ніж, наприклад, мешканці заходу, центру України, значною мірою мешканці столиці. Не треба применшувати значення цих розбіжностей. Якщо ми й далі будемо закривати очі на справжній стан речей, то ми нікуди рухатися не будемо. Тобто, не можна легковажити дуже серйозними викликами, які перед нами стоять.
По-друге, немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця.
Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати.
Бі-Бі-Сі: Ви нещодавно написали статтю у німецьку газету "Frankfurter Allgemeine Zeitung" про Україну, про те, що в Україні фактично "окупаційна влада", але все одно ви закликали Захід давати знати цій владі, що вони про неї думають, бо ніби то для неї це важливо.
Юрій Андрухович: Принаймні дуже пильно спостерігати.
Бі-Бі-Сі: Ця стаття не залишилася без уваги, більшість наших слухачів написали, що згодні з нею, менше - що ні. Ви знаєте, що президент Янукович незабаром їде до Німеччини, має там бути з державним візитом, 30 серпня має зустрічатися з Ангелою Меркель. Ви під візит цю статтю підгадали, чи так випадково вийшло?
Юрій Андрухович: Ні. Власне кажучи, я не знаю, чи маю право якось тут ділитися редакційною кухнею цієї газети, але насправді ця стаття, на мій погляд, в них перележала, бо я її подав у перших днях липня. Я навіть вже думав, що вони справді притримують її до дня візиту Віктора Януковича. Але бачите, так не склалося. Можливо, якось на обговорення виставили, поки ще залишається кілька тижнів.
Бі-Бі-Сі: Як ми чули з новин, німецька економіка почала зростати, найбільше за останні три місяці від часу об’єднання зі Східною Німеччиною у 1990 році. Ви пам’ятаєте, які були протести, яке було незадоволення після об’єднання двох Німеччин. Як у західній, більш "цивілізованій", розвиненій країні, дивилися зверхньо на східних німців. Східні німці також дивилися зверхньо на західних. Багато хто казав, що це об’єднання не спрацює, але, як ми бачимо, уже зараз Німеччина одна країна…
Юрій Андрухович: Ні, тут суттєва різниця. Я вже здогадуюся про аналогію…
Бі-Бі-Сі: ...Так, в чому різниця між Донеччиною і Галичиною? Вони теж дивляться один на одного вовком…
Юрій Андрухович: Категорично інша справа. Мешканці східної Німеччини ніколи, ніхто з них, навіть у якійсь маячні, чи нападі марення, не вимагав би, скажімо, об’єднуватися з Варшавою, чи з Москвою, чи з Лондоном. Безумовно, йшлося тільки про єдину німецьку державу як найвищу цінність. Були, безумовно, дискусії, на тому рівні, як же ж її збалансувати, що з нею робити.
А тут, в нашому випадку, заперечується принципова можливість існування такої от незалежної держави. А 1991 рік, наш вихід з Радянського Союзу, оцінюється як привнесений ззовні розвал. От була така прекрасна країна, яку якісь там америкоси з піндосами розвалили, і 91-ий рік розцінюється як величезна помилка народу України. Згадувався конституційний термін "український народ", але там, в регіоні про який ми говоримо, там "народ України" і так далі. Тобто, це базові поняття, це дуже важлива розбіжність, я хочу повторити, що не можна нехтувати цим моментом. Тому що ми багато років намагаємося не ображати цей регіон - Донбас, поводитися лагідно і поступово вичавлювати з них рабів, по крапельці, і робити там якусь таку тиху, повзучу українізацію. Але з роками це завершується все більшим і більшим крахом, тому що ось у цьому, власне, і виявляється зневага до тих людей, в тому, що їх мають за якихось ковбасників, яких тільки ціни на ковбасу цікавлять, які ніби не мають жодних ідеологічних ідеалів. Але вони їх мають, і цей ідеал – Росія, буття разом з нею. І хоч сто разів їхній Віктор Федорович буде піднімати ціну на газ, вони будуть любити його й далі і за нього голосувати, тільки тому, що він забезпечує дружні, як їм здається, відносини з Росією. Він відновлює те дороге радянське, що в них було і що зруйнували ці прокляті нацики, америкоси і бандерівці. Це дуже складна, клінічна ситуація, відвертатися від неї не можна.
Бі-Бі-Сі: Давайте подивимося, яка є альтернатива. Ось ви говорите про Росію, я чула інші думки, що в Донбасі донецька свідомість, радянська свідомість, а не російська…
Юрій Андрухович: Яка різниця радянська чи російська?
Бі-Бі-Сі: Яка різниця радянська чи українська свідомість? Ви ж не скажете, що в Україні зовсім не лишилося спадку Радянського Союзу? Куди не глянь, що на Галичині лишився весь цей "совок", що у Макіївці!
Юрій Андрухович: Оце й весь спадок, радянсько-російський. Він в Україні, на її території, але це руїни імперії, а ці руїни зараз ожили і вони зростаються, вони починають відбудовуватися повним ходом, наприклад, пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.
Я думаю над своїм життям, я вважаю себе досі молодим. Мені 51-ий, і в мене вже є внучка, так ось мої діти навчалися вже в нормальних школах, де вони добре вивчали українську історію, українську мову та літературу. І який це жах усвідомлювати, що онука буде це все знову вивчати так, як я свого часу! Це просто поставити хрест на власному житті.
Бі-Бі-Сі: Слухачка із Кривого Рогу каже, що її доньці скоро три роки і вона побоюється, що у цьому місті у неї не буде можливості вчити її бути українкою, говорити і думати українською мовою.
Юрій Андрухович: Я так розумію, що декларованого права вибору української мови реально у неї немає. На мене накинулися читачі за те, що я якось сказав про допомогу цим нашим українцям – допомогти їм звідти просто емігрувати, в більш благополучні у мовно-культурному сенсі регіони. Звичайно, це все дурниця, те, що я сказав про масову еміграцію, але знак запитання лишається.
Бі-Бі-Сі: Як ви можете визначити – хто такий українець?
Юрій Андрухович: Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, отака ось психологія.
Бі-Бі-Сі: Але ж нетерпимість і в Галичині існує, і на Сході!..
Юрій Андрухович: Звичайно існує, я говорю про пропорції, про рівень присутності. Галичина як така, не існуватиме без великої України, я зараз не економіку маю на увазі, а ідею. Галичина – як своєрідний локомотив проекту Україна і проекту "українська незалежність". Тому вона найзахідніший своєрідний агент впливу. Тобто, нам потрібно мати оцю свою Україну зі столицею в Києві, і тільки тоді Галичина відчуває себе повноцінною. Тобто, тут зовсім інше явище.
Бі-Бі-Сі: Один з наших слухачів, Ігор, він молодий письменник, запитує, як йому починати, в нього багато творів. Запитує, що йому робити?
Юрій Андрухович: До останнього часу, може півтора-два роки тому я дуже часто відповідав на це запитання від початківців. Я відповідав так: ваша ситуація зараз набагато сприятливіша ніж та, коли я і моє покоління були на вашому місці, були початківцями. Ми починали в умовах радянської системи, де видавництва були частиною ідеологічного апарату, пробиватися в друк було неймовірно складно ще й тому, що кількість видавництв була суворо регламентована. Якщо ти молодий письменник з Івано-Франківська, ти міг би податися або до комсомольського видавництва в Києві, або до регіонального видавництва в Ужгороді. У вас зараз, насправді, розгалуджена, велетенська кількість приватних видавництв в усіх куточках країни. Робіть так, як герой Джека Лондона: скопіюйте свої твори десятки разів і розішліть на всі ці адреси, і чекайте відповідей, бо герой Джека Лондона дочекався. Якщо ваші твори чогось варті, ви обов’язково чогось дочекаєтесь також.
Але я це казав два роки тому. Я маю таке враження, що в нас "бабахнула" криза і загалом це все ж вдарило по видавничій справі, і тому я б зараз вже б не наважився таку пораду формулювати. Я не знаю, чим дихають і чим перебиваються сьогодні наші видавці. Ось невдовзі буде форум книговидавців у Львові, я постараюся якось краще це зрозуміти.
Була така ситуація, в мене налагодилися відносини з харківським видавництвом "Фоліо", я видав у ньому свою останню на сьогоднішній день книжку "Таємниця", і я був задоволений своєю співпрацею, все йшло начебто добре, аж коли мені довелося оголосити свій власний бойкот. Після того, як вони почали публікувати твори Дмитра Табачника.
Бі-Бі-Сі: Андрій з США пише, що проголосувавши у другому турі за Тимошенко, чи готові ви нести відповідальність за газовий зашморг на шиї України, за недостворений БЮТ, за святкування дня комсомолу, за всі афери і інтриги, яка каже слухач, пані екс-прем’єрки?
Юрій Андрухович: То може я б узагалі взяв би на себе відповідальність за все на світі? Я все-таки вважаю, що коли в другому турі віддавав свій голос за Тимошенко, я не помилявся. Я розумію, що це був вибір за критерієм меншого зла. Є така можливість, це вже залежить від якості філософської дискусії, можливо кожен наш вибір є насправді вибором меншого зла.
А щодо цього вибору, то за умови перемоги Тимошенко була б неоднозначна ситуація. Там були б кращі шанси на майбутнє, а тут зараз вельми й вельми понуро й проблематично все виглядає.
Бі-Бі-Сі: Радіослухачка Леся запитує, чи підтримує вашу ідею хтось з інтелігенції, тому що думка не є поодинокою, а чути лише критику.
Юрій Андрухович: Я навпаки здивований тим, що останніми днями, в якихось коментах, на різних там сайтах, я знайшов досить багато підтримки. Я підозрюю, що її досить багато й з Донбасу та з Криму, тому що багато цих коментів російською мовою написані. Можливо слід взяти на озброєння якомусь прозахідному політику, майбутньому українському, який завдяки цьому може несподівано багато голосів "скосити" на Донбасі і в Криму. Ну добре, політика справа цинічна й брехлива, а справа поета говорити те, що він думає. Ось я так і намагаюся.
Бі-Бі-Сі: В нашій країні поети є соціальними й політичними коментаторами…
Юрій Андрухович: …Не тільки у нас. Поет, літератор – це рефлексія розуму. Розум не може не реагувати на суспільство і на політичні речі, це зрозуміло.
Бі-Бі-Сі: Дмитро з Донбасу запитує, чи були ви комсомольцем?
Юрій Андрухович: Був, але я був саботажним комсомольцем, тримаючи дулю в кишені, бо країна вся як така була невільною. Слава Богу, що зараз не всі зобов’язані бути комсомольцями, я вважаю це до певної міри прогресом. Але так як воно все розвивається, я не виключаю можливості, що через рік-два у нас уся молодь в обов’язковому порядку буде якимось "регіонівськими комсомольцями", наприклад.
Бі-Бі-Сі: Ви зараз в Берліні, передача лунає із Лондона, а ось Арсен зі Львова пише, що голосував за Януковича…
Юрій Андрухович: Слава Богу, що Львів дуже плюралістичний. Якби стільки людей в Донецьку проголосували за Ющенка, скільки у Львові за Януковича, то у нас були б підстави для об’єднання країни, насправді.
Бі-Бі-Сі: Багато хто критикує сам той факт, що люди поза межами України говорять про Україну, мовляв, про Україну можна говорити, якщо ти справді там живеш і живеш цим життям. А ви багато часу проводите за кордоном.
Юрій Андрухович: Україна – це страшенно важлива тема, не тільки для європейської дискусії, що таке Європа, що з нею відбувається, куди вона рухається… Україна насправді є темою глобальною, тобто це, на жаль, я мушу вжити це слово, на сьогоднішній день, на цю хвилину, це є полігон, на якому випробовується можливість повернення від зародкової первинної демократії назад, до тоталітаризму і диктатури. І ось у цьому сенсі ми є страшенно важливою країною, про яку дуже навіть варто і необхідно багато дискутувати.
Юрій Андрухович - відомий український поет і письменник, автор кількох поетичних збірок і художніх романів.
Письменник досить часто виступає в українській та закордонній пресі із публіцистичними статтями. Одне із його інтерв'ю спричинило дискусію у літературних і Клацнути політичних колах в Україні. Він висловив думку про роль Донбасу і Криму у визначенні майбутнього України. Юрій Андрухович сказав, що можливо варто було б, щоб ці регіони мали право визначитися з відділенням від України і приєднанням до Росії.
Світлана Пиркало, яка розмовляла із Юрієм Андруховичем, почала розмову саме із цієї теми. Що мав на увазі письменник?
Юрій Андрухович: Це не є якимось політичним проектом чи початком якоїсь там кампанії. Це думка, висловлена під час інтерв’ю, приватна думка окремої людини, яка, безумовно, визнає право мешканців, згаданих двох регіонів – Донбасу і Криму - голосувати так, як вони вважають за потрібне і правильне. Я визнаю це право і думаю, що нічого унікального в цій позиції немає.
Я сумніваюся в іншому. Я сумніваюся у праві оцими своїми голосуваннями змінювати долі і життя людей в інших регіонах нашої країни і впливати на курс цієї країни в цілому. На жаль, ситуація така, що саме в цих регіонах сконцентровано саме той електорат, який у своїх рішеннях керується думкою Москви, а не своєї власної столиці.
Я хотів би помилятися у цій своїй позиції, і тому я висловив таку пропозицію - звернутися до мешканців цих двох регіонів з якимось плебісцитом чи референдумом. Визначтеся тепер, будь-ласка, чи ви хочете й далі жити в Україні, чи можливо вас це не влаштовує і ви пошукаєте волі, про яку ви мрієте і яку ви для себе хочете.
Бі-Бі-Сі: Слухач із Луганська пише: "Пане Андруховичу, вважаю вашу "ініціативу" обговорення про розділ України, роздачу її областей сусідам, замовленою провокацією. Я народився в Луганську, вся моя рідня говорила українською мовою і їхні батьки теж. Були школи українські, після війни стали множитися і російські, радіо говорило українською, музика транслювалася українською на дев’яносто відсотків. Всі, хто вчився в російських школах, в побуті говорили на суржику, це в шістдесятих. Але там Україна була завжди і є зараз". Ще один допис на сайт з Харкова: "Крим необхідно віддати татарам і тільки татарам, вигнати звідти всяких росіян і українців, а заразом і донецьких". Ярослав Замуцький із Дніпропетровська: "На Донбасі живуть такі ж самі українці, можливо, вони мають дещо іншу позицію, дещо інші політичні погляди"…
Юрій Андрухович: Я мав на увазі принципові, засадничі речі, а саме, буття нації в своїй національній державі. У цих регіонах люди мають принципово інше, відмінне ставлення до того, як має рухатися ця держава і з ким вона має бути разом, ніж, наприклад, мешканці заходу, центру України, значною мірою мешканці столиці. Не треба применшувати значення цих розбіжностей. Якщо ми й далі будемо закривати очі на справжній стан речей, то ми нікуди рухатися не будемо. Тобто, не можна легковажити дуже серйозними викликами, які перед нами стоять.
По-друге, немає в мене такої позиції, як просто взяти й відділити Донбас і Крим. Я таких слів не казав. Я казав, що може є сенс в них запитати і дати можливість про це подумати, чи не варто їм відділитися. Це ж все-таки дуже суттєва різниця.
Але давайте спочатку зробимо так, щоб у Києві влада змінилася, щоб знову перемогли проукраїнські політики. А тоді будемо журитися тим, як далі працювати чи не працювати з цими регіонами. Це все, що я хотів запропонувати.
Бі-Бі-Сі: Ви нещодавно написали статтю у німецьку газету "Frankfurter Allgemeine Zeitung" про Україну, про те, що в Україні фактично "окупаційна влада", але все одно ви закликали Захід давати знати цій владі, що вони про неї думають, бо ніби то для неї це важливо.
Юрій Андрухович: Принаймні дуже пильно спостерігати.
Бі-Бі-Сі: Ця стаття не залишилася без уваги, більшість наших слухачів написали, що згодні з нею, менше - що ні. Ви знаєте, що президент Янукович незабаром їде до Німеччини, має там бути з державним візитом, 30 серпня має зустрічатися з Ангелою Меркель. Ви під візит цю статтю підгадали, чи так випадково вийшло?
Юрій Андрухович: Ні. Власне кажучи, я не знаю, чи маю право якось тут ділитися редакційною кухнею цієї газети, але насправді ця стаття, на мій погляд, в них перележала, бо я її подав у перших днях липня. Я навіть вже думав, що вони справді притримують її до дня візиту Віктора Януковича. Але бачите, так не склалося. Можливо, якось на обговорення виставили, поки ще залишається кілька тижнів.
Бі-Бі-Сі: Як ми чули з новин, німецька економіка почала зростати, найбільше за останні три місяці від часу об’єднання зі Східною Німеччиною у 1990 році. Ви пам’ятаєте, які були протести, яке було незадоволення після об’єднання двох Німеччин. Як у західній, більш "цивілізованій", розвиненій країні, дивилися зверхньо на східних німців. Східні німці також дивилися зверхньо на західних. Багато хто казав, що це об’єднання не спрацює, але, як ми бачимо, уже зараз Німеччина одна країна…
Юрій Андрухович: Ні, тут суттєва різниця. Я вже здогадуюся про аналогію…
Бі-Бі-Сі: ...Так, в чому різниця між Донеччиною і Галичиною? Вони теж дивляться один на одного вовком…
Юрій Андрухович: Категорично інша справа. Мешканці східної Німеччини ніколи, ніхто з них, навіть у якійсь маячні, чи нападі марення, не вимагав би, скажімо, об’єднуватися з Варшавою, чи з Москвою, чи з Лондоном. Безумовно, йшлося тільки про єдину німецьку державу як найвищу цінність. Були, безумовно, дискусії, на тому рівні, як же ж її збалансувати, що з нею робити.
А тут, в нашому випадку, заперечується принципова можливість існування такої от незалежної держави. А 1991 рік, наш вихід з Радянського Союзу, оцінюється як привнесений ззовні розвал. От була така прекрасна країна, яку якісь там америкоси з піндосами розвалили, і 91-ий рік розцінюється як величезна помилка народу України. Згадувався конституційний термін "український народ", але там, в регіоні про який ми говоримо, там "народ України" і так далі. Тобто, це базові поняття, це дуже важлива розбіжність, я хочу повторити, що не можна нехтувати цим моментом. Тому що ми багато років намагаємося не ображати цей регіон - Донбас, поводитися лагідно і поступово вичавлювати з них рабів, по крапельці, і робити там якусь таку тиху, повзучу українізацію. Але з роками це завершується все більшим і більшим крахом, тому що ось у цьому, власне, і виявляється зневага до тих людей, в тому, що їх мають за якихось ковбасників, яких тільки ціни на ковбасу цікавлять, які ніби не мають жодних ідеологічних ідеалів. Але вони їх мають, і цей ідеал – Росія, буття разом з нею. І хоч сто разів їхній Віктор Федорович буде піднімати ціну на газ, вони будуть любити його й далі і за нього голосувати, тільки тому, що він забезпечує дружні, як їм здається, відносини з Росією. Він відновлює те дороге радянське, що в них було і що зруйнували ці прокляті нацики, америкоси і бандерівці. Це дуже складна, клінічна ситуація, відвертатися від неї не можна.
Бі-Бі-Сі: Давайте подивимося, яка є альтернатива. Ось ви говорите про Росію, я чула інші думки, що в Донбасі донецька свідомість, радянська свідомість, а не російська…
Юрій Андрухович: Яка різниця радянська чи російська?
Бі-Бі-Сі: Яка різниця радянська чи українська свідомість? Ви ж не скажете, що в Україні зовсім не лишилося спадку Радянського Союзу? Куди не глянь, що на Галичині лишився весь цей "совок", що у Макіївці!
Юрій Андрухович: Оце й весь спадок, радянсько-російський. Він в Україні, на її території, але це руїни імперії, а ці руїни зараз ожили і вони зростаються, вони починають відбудовуватися повним ходом, наприклад, пам’ятник Сталіну в Запоріжжі.
Я думаю над своїм життям, я вважаю себе досі молодим. Мені 51-ий, і в мене вже є внучка, так ось мої діти навчалися вже в нормальних школах, де вони добре вивчали українську історію, українську мову та літературу. І який це жах усвідомлювати, що онука буде це все знову вивчати так, як я свого часу! Це просто поставити хрест на власному житті.
Бі-Бі-Сі: Слухачка із Кривого Рогу каже, що її доньці скоро три роки і вона побоюється, що у цьому місті у неї не буде можливості вчити її бути українкою, говорити і думати українською мовою.
Юрій Андрухович: Я так розумію, що декларованого права вибору української мови реально у неї немає. На мене накинулися читачі за те, що я якось сказав про допомогу цим нашим українцям – допомогти їм звідти просто емігрувати, в більш благополучні у мовно-культурному сенсі регіони. Звичайно, це все дурниця, те, що я сказав про масову еміграцію, але знак запитання лишається.
Бі-Бі-Сі: Як ви можете визначити – хто такий українець?
Юрій Андрухович: Що західніше, то більше толерантності, то більше терпимості, елементарних навичок громадянського співжиття. Що східніше, то більше агресії та нетерпимості й намагання наполягти на своєму. Ти або нагнув, або тебе нагнули, на жаль, отака ось психологія.
Бі-Бі-Сі: Але ж нетерпимість і в Галичині існує, і на Сході!..
Юрій Андрухович: Звичайно існує, я говорю про пропорції, про рівень присутності. Галичина як така, не існуватиме без великої України, я зараз не економіку маю на увазі, а ідею. Галичина – як своєрідний локомотив проекту Україна і проекту "українська незалежність". Тому вона найзахідніший своєрідний агент впливу. Тобто, нам потрібно мати оцю свою Україну зі столицею в Києві, і тільки тоді Галичина відчуває себе повноцінною. Тобто, тут зовсім інше явище.
Бі-Бі-Сі: Один з наших слухачів, Ігор, він молодий письменник, запитує, як йому починати, в нього багато творів. Запитує, що йому робити?
Юрій Андрухович: До останнього часу, може півтора-два роки тому я дуже часто відповідав на це запитання від початківців. Я відповідав так: ваша ситуація зараз набагато сприятливіша ніж та, коли я і моє покоління були на вашому місці, були початківцями. Ми починали в умовах радянської системи, де видавництва були частиною ідеологічного апарату, пробиватися в друк було неймовірно складно ще й тому, що кількість видавництв була суворо регламентована. Якщо ти молодий письменник з Івано-Франківська, ти міг би податися або до комсомольського видавництва в Києві, або до регіонального видавництва в Ужгороді. У вас зараз, насправді, розгалуджена, велетенська кількість приватних видавництв в усіх куточках країни. Робіть так, як герой Джека Лондона: скопіюйте свої твори десятки разів і розішліть на всі ці адреси, і чекайте відповідей, бо герой Джека Лондона дочекався. Якщо ваші твори чогось варті, ви обов’язково чогось дочекаєтесь також.
Але я це казав два роки тому. Я маю таке враження, що в нас "бабахнула" криза і загалом це все ж вдарило по видавничій справі, і тому я б зараз вже б не наважився таку пораду формулювати. Я не знаю, чим дихають і чим перебиваються сьогодні наші видавці. Ось невдовзі буде форум книговидавців у Львові, я постараюся якось краще це зрозуміти.
Була така ситуація, в мене налагодилися відносини з харківським видавництвом "Фоліо", я видав у ньому свою останню на сьогоднішній день книжку "Таємниця", і я був задоволений своєю співпрацею, все йшло начебто добре, аж коли мені довелося оголосити свій власний бойкот. Після того, як вони почали публікувати твори Дмитра Табачника.
Бі-Бі-Сі: Андрій з США пише, що проголосувавши у другому турі за Тимошенко, чи готові ви нести відповідальність за газовий зашморг на шиї України, за недостворений БЮТ, за святкування дня комсомолу, за всі афери і інтриги, яка каже слухач, пані екс-прем’єрки?
Юрій Андрухович: То може я б узагалі взяв би на себе відповідальність за все на світі? Я все-таки вважаю, що коли в другому турі віддавав свій голос за Тимошенко, я не помилявся. Я розумію, що це був вибір за критерієм меншого зла. Є така можливість, це вже залежить від якості філософської дискусії, можливо кожен наш вибір є насправді вибором меншого зла.
А щодо цього вибору, то за умови перемоги Тимошенко була б неоднозначна ситуація. Там були б кращі шанси на майбутнє, а тут зараз вельми й вельми понуро й проблематично все виглядає.
Бі-Бі-Сі: Радіослухачка Леся запитує, чи підтримує вашу ідею хтось з інтелігенції, тому що думка не є поодинокою, а чути лише критику.
Юрій Андрухович: Я навпаки здивований тим, що останніми днями, в якихось коментах, на різних там сайтах, я знайшов досить багато підтримки. Я підозрюю, що її досить багато й з Донбасу та з Криму, тому що багато цих коментів російською мовою написані. Можливо слід взяти на озброєння якомусь прозахідному політику, майбутньому українському, який завдяки цьому може несподівано багато голосів "скосити" на Донбасі і в Криму. Ну добре, політика справа цинічна й брехлива, а справа поета говорити те, що він думає. Ось я так і намагаюся.
Бі-Бі-Сі: В нашій країні поети є соціальними й політичними коментаторами…
Юрій Андрухович: …Не тільки у нас. Поет, літератор – це рефлексія розуму. Розум не може не реагувати на суспільство і на політичні речі, це зрозуміло.
Бі-Бі-Сі: Дмитро з Донбасу запитує, чи були ви комсомольцем?
Юрій Андрухович: Був, але я був саботажним комсомольцем, тримаючи дулю в кишені, бо країна вся як така була невільною. Слава Богу, що зараз не всі зобов’язані бути комсомольцями, я вважаю це до певної міри прогресом. Але так як воно все розвивається, я не виключаю можливості, що через рік-два у нас уся молодь в обов’язковому порядку буде якимось "регіонівськими комсомольцями", наприклад.
Бі-Бі-Сі: Ви зараз в Берліні, передача лунає із Лондона, а ось Арсен зі Львова пише, що голосував за Януковича…
Юрій Андрухович: Слава Богу, що Львів дуже плюралістичний. Якби стільки людей в Донецьку проголосували за Ющенка, скільки у Львові за Януковича, то у нас були б підстави для об’єднання країни, насправді.
Бі-Бі-Сі: Багато хто критикує сам той факт, що люди поза межами України говорять про Україну, мовляв, про Україну можна говорити, якщо ти справді там живеш і живеш цим життям. А ви багато часу проводите за кордоном.
Юрій Андрухович: Україна – це страшенно важлива тема, не тільки для європейської дискусії, що таке Європа, що з нею відбувається, куди вона рухається… Україна насправді є темою глобальною, тобто це, на жаль, я мушу вжити це слово, на сьогоднішній день, на цю хвилину, це є полігон, на якому випробовується можливість повернення від зародкової первинної демократії назад, до тоталітаризму і диктатури. І ось у цьому сенсі ми є страшенно важливою країною, про яку дуже навіть варто і необхідно багато дискутувати.
Гімн України російською обурив "кримчан"
Демонстрація соціальних роликів до Дня незалежності України викликає протести у проросійських організацій Криму.
З 10 серпня на телеканалі "Інтер" транслюються відеосюжети, у яких представники різних національностей співають рідною мовою гімн України.
Подібний проект реалізовується на українському телебаченні уперше. Так само вперше у глядачів з’явилася можливість послухати гімн „Ще не вмерла України і слава, і воля...” 14-ма мовами національностей, які живуть в Україні: росіян, білорусів, євреїв, вірменів, угорців та інших. Хоча „Інтер” ще не завершив показ усіх 14-ти роликів, вже деякі із них викликають протести.
Відеоролик, у якому показують росіян, викликав обурення громадського руху у Севастополі "За единую Русь”. Лідер організації Володимир Тюнін заявив, що росіяни показані у принизливому світлі.
"Євреї показані в школі, вірмени за роботою, грузини на танцювальних підмостках, цигани в полі, з гітарою. У всіх сповнені натхнення, розумні обличчя і правильна мова. А росіяни навпаки - головний герой спить на вулиці, прокидається, чухає низ живота, сам неголений, у сорочці й морському кашкеті, встає і п’є розсіл. А потім з'являється компанія з гармошкою. Гармоніст у якихось шортах, босоніж, неголений і обличчя в усіх, м'яко кажучи, ненатхненні", - заявив Володимир Тюнін.
Від імені жителів Севастополя організація „За единую Русь” вимагає від президента Віктора Януковича припинити трансляцію роликів на телеканалі "Інтер" і почати розслідування за фактом публічної образи національної гідності російськомовного населення України.
Авторами ідеї саме так відзначити чергову річницю Дня незалежності, показуючи протягом кількох тижнів гімн різними мовами, належить Марку Гресь і його сестрі Ганні.
Марк Гресь, який є автором сценарію відеосюжетів про гімн, твердить, що намагався створити образи, з якими у більшості асоціюються ті чи інші нації.
„Скажімо, угорці асоціюються із гуляшем, вірмени – і чоботарями, адже у Києві досі велика частина діаспори займається чоботарством”, - каже Марк Гресь. Він також твердить, що спілкувався із різними громадами, аби не образити гідність цих народів. У роликах знімалися також представники цих громад. Однак пан Гресь нічого не каже, як народилася ідея зобразити росіян.
За офіційними даними, в Україні проживає близько Клацнути 8 мільйонів росіян.
Марк і Ганна Гресь відомі як автор сценарію і режисер художніх та документальних фільмів, зокрема, серіалів „Смерш” та „Смерш-2”, які мали успіх на телеканалі „Інтер”.
З 10 серпня на телеканалі "Інтер" транслюються відеосюжети, у яких представники різних національностей співають рідною мовою гімн України.
Подібний проект реалізовується на українському телебаченні уперше. Так само вперше у глядачів з’явилася можливість послухати гімн „Ще не вмерла України і слава, і воля...” 14-ма мовами національностей, які живуть в Україні: росіян, білорусів, євреїв, вірменів, угорців та інших. Хоча „Інтер” ще не завершив показ усіх 14-ти роликів, вже деякі із них викликають протести.
Відеоролик, у якому показують росіян, викликав обурення громадського руху у Севастополі "За единую Русь”. Лідер організації Володимир Тюнін заявив, що росіяни показані у принизливому світлі.
"Євреї показані в школі, вірмени за роботою, грузини на танцювальних підмостках, цигани в полі, з гітарою. У всіх сповнені натхнення, розумні обличчя і правильна мова. А росіяни навпаки - головний герой спить на вулиці, прокидається, чухає низ живота, сам неголений, у сорочці й морському кашкеті, встає і п’є розсіл. А потім з'являється компанія з гармошкою. Гармоніст у якихось шортах, босоніж, неголений і обличчя в усіх, м'яко кажучи, ненатхненні", - заявив Володимир Тюнін.
Від імені жителів Севастополя організація „За единую Русь” вимагає від президента Віктора Януковича припинити трансляцію роликів на телеканалі "Інтер" і почати розслідування за фактом публічної образи національної гідності російськомовного населення України.
Авторами ідеї саме так відзначити чергову річницю Дня незалежності, показуючи протягом кількох тижнів гімн різними мовами, належить Марку Гресь і його сестрі Ганні.
Марк Гресь, який є автором сценарію відеосюжетів про гімн, твердить, що намагався створити образи, з якими у більшості асоціюються ті чи інші нації.
„Скажімо, угорці асоціюються із гуляшем, вірмени – і чоботарями, адже у Києві досі велика частина діаспори займається чоботарством”, - каже Марк Гресь. Він також твердить, що спілкувався із різними громадами, аби не образити гідність цих народів. У роликах знімалися також представники цих громад. Однак пан Гресь нічого не каже, як народилася ідея зобразити росіян.
За офіційними даними, в Україні проживає близько Клацнути 8 мільйонів росіян.
Марк і Ганна Гресь відомі як автор сценарію і режисер художніх та документальних фільмів, зокрема, серіалів „Смерш” та „Смерш-2”, які мали успіх на телеканалі „Інтер”.
15.08.10
Слабкість "сильних"
"Влада сильна як ніколи" - ця легендарна фраза Віктора Медведчука, легендарно ж спростована Майданом, останніми місяцями набула в Україні другого життя. "Вони прийшли надовго", "вони взяли країну за горло", "тепер уже виборів не буде ніколи" - саме такими фразами рясніють ЗМІ, форуми та блоги. Парламентська більшість розростається, уряд - під пальцями президента, губернатори наливаються повноваженнями, Хорошковського можна "за звірства виганяти з гестапо", бізнес душать, права партій урізують, мери та місцеві депутати масово капітулюють, адмінресурс до місцевих виборів нарощують...
Усе це так. Але, хоч яким це сьогодні здасться дивним, мені ближче інше твердження: сьогоднішня влада слабка як ніколи. Бо сила влади визначається не цими первинними політознаками чи формальним порівнянням із потенціями попередників. Вона визначається здатністю лідера і команди протистояти загрозам та викликам, які постають перед суспільством і державою. Таких загроз - об’єктивних і суб’єктивних, зовнішніх і внутрішніх - нагромадилася критична маса. Одні накопичувалися роками, інші з’являються, а треті створюються власноруч. Щоб їх зняти або мінімізувати, необхідна єдина команда з високим інтелектуальним і моральним потенціалом, здатна проводити ефективну політику, побудовану на розумінні світових процесів, внутрішніх проблем та шляхів їх вирішення.
Отож минуло сім місяців, а реформи в Україні так і не розпочалися. Меморандум МВФ - акт про капітуляцію. І не тільки тому, що нинішній уряд, як і попередній, латає дірки за рахунок зовнішніх запозичень, і це при тому, що дуже-дуже високопоставлений податківець пошепки повідомляє: "У тіні - не 30, не 50, а всі 90 відсотків економіки". Меморандум МВФ подається як зведення основних непопулярних реформ, необхідних для того, аби врятувати ситуацію. Насправді це - передусім спроба МВФ забезпечити повернення виділених грошей і закріпити джерела повернення в договорі з безвідповідальними позичальниками, нездатними самостійно й інакшим чином гарантувати повернення кредитів. МВФ мало хвилюють прозорість і ефективність української економіки, бізнесу; правила гри та реальна боротьба з корупцією; визначення пріоритетних галузей і шляхів їх розвитку.
Можливо, відповіді на всі ці запитання нам принесла сильна влада? Сівши в крісло на Банковій, Янукович із ручкою в руках довго насупивши брови розглядав порожні президентські бланки, не маючи на столі готових до підпису законопроектів. За перші три місяці роботи країна не побачила жодної законодавчої ініціативи президента?! На рубежі 100 днів, із подачі Ірини Кімової, президент представив проект Програми економічних реформ. Про неї скажу нижче. Програм чи бодай концепцій якихось інших реформ Янукович не представив досі. Наприклад, адміністративно-територіальної реформи, реформи правоохоронної системи, військової реформи, реформи місцевого самоврядування, пенсійної реформи, реформи ВПК, реформи ЖКГ та багатьох інших.
Тепер про Програму економічних реформ трохи докладніше. Навіть після побіжного прочитання стає зрозуміло, що це, власне, ніяка не програма. Програма має відповідати на прості запитання: хто, що, де, коли, за які кошти, з виходом на які саме показники повинен зробити для досягнення заявлених цілей. Ці вимоги до розробки загальнодержавних програм закріплено в законі. Нічого такого у "програмі" Януковича немає. Ні конкретних заходів, ні відповідальних за їх виконання, ні вимірюваних (а відповідно - таких, які можуть бути перевірені) показників, ні бодай грубих оцінок ресурсних потреб - нічого такого. Найчастіше у програмі як рубіж досягнення мети згадується 2014 рік. І ворожити не треба, до якої події це приурочено.
Гаразд, вважатимемо, що це поки що не програма, а певна концепція, стратегія чи система поглядів Януковича на розвиток економіки країни. Але і в такому разі система вийшла нецілісною, фрагментарною, з флюсами та перекосами.
По-перше, в документі немає головного - пріоритетів. В умовах різкого падіння економіки та соціальних стандартів, високого безробіття, глибокої бюджетної ями, тим більше на тлі світової економічної кризи розмазувати ріденьке бюджетне масло по всьому бутерброду не вийде. Потрібно концентрувати обмежені бюджетні ресурси і важелі стимулювання, мотивації, якими володіє держава, тільки на кількох найбільш пріоритетних, системоутворюючих напрямах. Їх у програмі немає. Ні по економіці в цілому, ні в промисловості, ні в науково-технологічній сфері - ніде. Що повинно стати точками зростання, з якою саме продукцією Україна займе свою, унікальну, нішу на світових ринках? Незрозуміло. Зрозуміло, що не з теперішньою - металургією та хімією: ставка на сьогоднішню структуру експорту була б згубною.
По-друге, у програмі Януковича не знайшлося місця для ключового, якщо не найголовнішого, напряму створення в Україні конкурентоспроможної економіки - енергозбереження. Згадки заслужило тільки зниження споживання газу в ЖКГ. А дарма. Тому що, витрачаючи на одиницю виробленої в Україні продукції учетверо-вшестеро більше енергоресурсів, ніж інші країни Європи, ми завжди пастимемо задніх, незалежно від успіхів на інших напрямах. Хіба це не очевидно, що в програмі має бути зазначено чітко, за роками й галузями, у числах орієнтири зниження енергоспоживання? За цими показниками - не лише економіка, а й політика - як внутрішня, так і зовнішня, самостійна чи, як сьогодні, залежна від інших.
По-третє, серйозні побоювання викликає в цілому розділ енергетики. З одного боку, досить докладно розписано етапи продажу у приватні руки об’єктів електроенергетики, приділено увагу системам розподілу газу. З іншого боку - у програмі Януковича зовсім не прописані ні саме завдання, ні, відповідно, заходи з кардинальної зміни структури енергетичного балансу України. А дуже навіть не завадило б зазначити, на скільки відсотків щорічно Україна зменшуватиме частку природного газу і збільшуватиме частку вугілля, атомної та гідроенергетики, у скільки разів має зрости частка поновлюваних джерел енергії тощо. Чому цього немає у програмі? Не знають? Не вірю.
Інша відповідь напрошується: інтерес приватного бізнесу високих чиновників, які непогано заробили і заробляють зараз на російському газі, значно перевищує національний інтерес України із забезпечення енергетичної, а з нею - економічної та політичної безпеки.
По-четверте, у програмі Януковича навіть зовні не намагалися прикрити домінанту інтересу великого бізнесу, найбільшого бізнесу. Тому в ній немає ані слова про демонополізацію, не передбачено стимулів і дійових важелів із забезпечення прозорості в структурі власності, зі створення умов для чесної економічної конкуренції, з акцентом на малий та середній бізнес.
І останнє - можна сміятися, можна плакати, але Програма економічних реформ Януковича не містить навіть згадки про корупцію. Нема корупції серед головних чинників, які стримують розвиток економіки і вбивають економічні ініціативи громадян. Немає, відповідно, і переліку заходів із протидії корупції. У Союзі не було сексу, а Україна - зона, закрита для корупції? Чи для розмов про неї?
За винятком вищенаведених "дрібниць", рештою реформ покликаний займатися президентський комітет із економічних реформ Ірини Акімової. Той самий, який існує паралельно з урядовим комітетом з економічних реформ, що його очолює Микола Азаров, і паралельно з віце-прем’єром із питань реформ Сергієм Тігіпком: він теж нібито займається економічними реформами, якщо судити з розподілу обов’язків між віце-прем’єрами... Цілком очевидно, що в команді, яка називає себе сильною, центр управління польотом мав би бути один. Ним мав би стати Кабінет міністрів, у якого є реальні важелі для імплементації, інформація та інституціональна пам’ять. Але Кабміну, судячи з кадрового набору, було відведено роль виконавця, а окрім того, на Банковій небезпідставно вирішили, що система сама себе реформувати не може, - вона собі боляче не зробить. Саме тому дійшли висновку: потрібно створювати зовнішній майданчик з генерації реформ, - для чого й створили "наліпкову" структуру замість того, щоб зробити таким майданчиком, з усіх точок зору підходящим для цього, РНБО - конституційний орган із абсолютно законним механізмом проведення дискусій, ухвалення, оформлення та реалізації рішень, обов’язкових для всіх структур, включно з Кабміном.
Але, доки відрізана від впливу та інформації Раїса Богатирьова продовжує прикрашати собою РНБО, Ірина Акімова працює над створенням матриці реформ, покликаної перетворити прекраснодушні побажання, висловлені президентом у згаданій програмі в червні, на вже робочий документ, який передбачає наявність чітких термінів проведення тих чи інших змін; визначення відповідальних за них; припрацювання з міністерствами деталей реформ; формулювання новел, внесених у законодавство; чітке закріплення ресурсів за напрямами тощо. За розповідями очевидців, стіл Ірини Михайлівни сьогодні - що майданчик для шкільного збирання макулатури. В основному, звісно, за формою. Але багато в чому - й за змістом. У гарячих суперечках розібратися з усім цим господарством їй допомагає відряджена Рінатом Ахметовим директор фонду "Ефективне управління" Наталя Ізосимова з незмінними експертами компанії McKinsey, які дедалі більше нагадують гастролерів в Україні Smokie чи Suzy Quatro, що були колись рисаками. Вибудовування такої матриці, покликаної стати основою, як мінімум, для формування майбутнього бюджету (що його вже 15 вересня уряд повинен передати в Раду), а як максимум - всієї економічної політики влади, - справа клопітна навіть для згуртованої й високоінтелектуальної команди. На жаль, цих умов немає.
По-перше, тому, що Віктор Янукович дедалі більше нагадує героя Євгена Леонова у фільмі "Джентльмени удачі": "Тут пам’ятаю. Тут - не пам’ятаю", а точніше: "Тут реформую. А тут - інкасую". Як ви самі розумієте, процеси ці взаємовиключні.
По-друге, тому, що про якусь згуртовану команду однодумців не йдеться. І річ не в інтригах а ля "як Клюєв на зло Азарову зрубав Семиноженка". Проект Програми дій уряду Банкова побачила за два дні до очікуваного затвердження її на Кабміні. Він був схожий на президентську програму реформ приблизно так, як Юрій Андропов - на Вуді Аллена. Зупинили. Але тут "виліз" Податковий кодекс, виплеканий прем’єром, Мінфіном та податківцями, згодом у пух розкритикований президентом, Акімовою та фракцією ПР. Не кажучи вже про опозицію і підприємців. У принципі, дискусія, особливо внутрішньовладна, - надзвичайно важлива. Однак нагадаю, що слугує вона справі пошуку оптимального рішення, а не демонстрації неспроможності. Податковий кодекс - це повна квінтесенція всього, що відбувається в нинішній "сильній владі". Пообіцяли прийняти в липні - не змогли, продемонструвавши безвідповідальність; змістом кодексу повністю розчарували, звівши податкову реформу в першому варіанті до збільшення репресивних прав ДПАУ; замість того, щоб стати першою перемогою влади, ПК став її першим публічним провалом, викликавши глибоке роздратування в усьому бізнес-середовищі; процедура його вдосконалення з низкою віце-прем’єрських варіантів "лудимо-паяємо" продемонструвала не дискусію, а боротьбу за повноваження та піар-дивіденди між членами однієї команди; і, нарешті, урочисте зведення всіх напрацювань на столі Андрія Клюєва з метою "тюнінгації", а не проведення докорінних змін.
Напівзаходи, напівкроки, напівреформи. І при цьому - очевидне невміння підкреслити позитив, що є на тлі масштабного негативу. Незважаючи на "чогозволитизм" "ящика", продиктований лояльністю переважної більшості власників каналів, влада не має інформаційної політики, - вона її просто провалила. Зі спікерами - колосальна проблема. З месиджами - ще більша. "Пеню запровадять", "пені не запровадять", "кадилак" не дарували... але подарував спонсор", "Меморандуму МВФ ніхто не виконуватиме", "Виконаємо обіцянки МВФ до букви", і такого - море. Роздвоєння слів і справ стає видно неозброєним оком. Янукович пачками відмовляється від передвиборних і післявиборних обіцянок. І при цьому ніхто не завдає собі клопоту пояснити людям - чому. Насправді навіть корекція обіцяного потребує діалогу із суспільством. Які обставини примусили президента і його команду відмовитися від обіцяного: не підвищувати тарифів; не підвищувати пенсійного віку; надати статус держслужбовців медикам та вчителям; підвищити пенсії й зарплати; запровадити з 2011 року контрактну армію; делегувати повноваження та ресурси на місця, надати п’ятирічні податкові канікули малому бізнесу тощо.
Зміна вектора, задекларованого під час виборів, на 180 градусів називається шоковою терапією.
Хтось потрудився пояснити, чому так сталося? Хтось спробував зробити суспільство усвідомленим союзником у проведенні реформ, а не потерпілим? Хтось подумав про те, що вже досить скоро інерційно-лояльний електорат зрозуміє суть того, що відбувається в країні? Чи на Банковій вважають, що людям, які лицезріють шоу Кисельова, знадобляться роки, аби зрозуміти: внаслідок політики нової команди верхи мусять пробити дві дірки в паску для того, щоб опасистому животові було куди поміститися, а низи мають пробити ті ж дві дірки, щоб не впали штани?
Люди, звичайно, ще сподіваються, ще бояться, але ж вони не сліпі... Нехай їм поки що не розповідають по телевізору: що на найвищому рівні дано команду сформувати в країні три основні потоки - "Сім’я, Юра Єнакіївський і Рінат"; що від мерів губернатори вимагають данину, і не тільки електоральну; що бабусі оплатять мільярди для Фірташа і його партнерів; що німці отримують від Росії газ по 110-150 дол., а болгари, які підписали з Росією настільки ж кабальний договір за такими ж кабальними цінами, як і Тимошенко, змінили уряд, розірвали договір із Росією і тепер отримують газ на 90 дол. дешевше, ніж ми; що дороги в нас будуються по 80 млн. грн. за кілометр, а зерно з Аграрного фонду продається по 800 грн. Але людям не потрібен телевізор для того, щоб знати від родичів, знайомих або з власного досвіду - ніде обсяг хабарів, встановлених помаранчевою владою, не впав. А подекуди навіть зріс. Хтось угамував апетити міліції, митниці, пожежників, чиновників, медиків, учителів? І при цьому, роз’їжджаючи свіжозаасфальтованими "звіриними стежками" на "мерседесах" і "кадилаках", у складчину подарованих підлеглими, влада хоче, щоб люди із захватом почали платити податки?
Якось на зустрічі українських редакторів із російськими посол сусідньої держави дав своє визначення сильної держави: "Сильна держава - це та, яка збирає податки". Особисто я із ним погодилася, запропонувавши дещо розширити визначення, додавши до нього: по-перше, "...з усіх", тому що 200 грн. єдиноподатників - це, звісно, замало, але за твердженням гуру української податкової, багаторічного заступника, котрий знає про податки в нашій країні все, що про них тільки можна знати, - "великий бізнес в Україні, використовуючи схеми мінімізації, сплачує один-два відсотки від того, що мав би сплачувати". Якщо ви продасте машину або квартиру - ви заплатите податок. А якщо Черновецький продасть банк, то він відбудеться лише подякою тому, хто дозволив йому перед продажем перереєструвати акції на офшорний Кіпр і нічого не заплатити в Україні. Втім, банк свій продав не тільки Черновецький... Та й чому тільки банк?.. Два тижні тому було продано сім контрольних пакетів облгазів. Усі угоди - через офшор. Тепер у когось буде не 75, а 90 відсотків облгазів. Бюджет від цього не отримає нічого. А от НАК "Нафтогаз" тепер активно почне готуватися до реструктуризації мільярдних боргів облгазів перед держкомпанією. І ніхто до Дмитра Васильовича не дотягнеться, тому що в документах у пана Костусєва в Антимонопольному комітеті значитимуться абсолютно різні назви офшорок, а хто за ними стоїть - пан Хорошковський ніколи не дізнається. Оскільки за українським законодавством це не належить до його компетенції, тому що тотальний монополізм на ринку "багатоофшорного Шиви" не становить загрози економічній безпеці країни.
По-друге, "...і не розкрадає їх, спрямовуючи насамперед на розвиток правильно і чітко визначених пріоритетів". Ну, із цими моментами в нинішній українській ситуації ми вже розібралися. Хочу лише мимохідь зауважити, що в період створення нинішньої виконавчої влади у якихось занадто креативних членів президентської команди були досить прогресивні, за нашими, звісно, мірками, плани. Полягали вони в такому: "Треба дати зітхнути народу, малому бізнесу. Найбільше народ страждає не від великих хижаків, а від комах-кровососів. Ланки, які тероризують простого українця, дрібний бізнес, мають бути вичищені. В’язниці повинні наповнитися всіма цими здирниками з перевіряючих структур і дрібними чиновниками, що беруть від тисячі до ста. Це дасть можливість людям зітхнути. Не платячи хабарів, вони почнуть платити податки. Наповниться бюджет, що дасть можливість розвивати, будувати, перерізати червоні стрічки. Взяти з наповненого потоку 10 відсотків - чесніше й краще, ніж викачувати 40-50 з обмілілих бюджетних річечок. Людям добре, країні добре і нам непогано".
Не стрималися. Як реванш то вже реванш. В усьому: від мови до "языка"; від голодного пайка до булімії; від федералізму до відновлення кучмівської Конституції; від бронзи в Межигір’ї до сухозлітного золота; від амбіційної думки про входження в історію як реформатора до "трьох потоків"; від обіцянок об’єднати країну до можливості її централізовано доїти; від обіцянок навести порядок до селективного застосування законів; від судової реформи до ломаки у вигляді Вищої ради юстиції (яка змушує суддів заглядати в очі владі, намагаючись угадати, що треба зробити: пісню заспівати чи зарізати когось); від реформ у правоохоронних органах до перетворення їх на каральні загони, на чолі зі сміливими й дурними генералами з калькуляторами замість очей.
Ось шлях сильної влади за сім місяців, що веде стратегічно тільки до одного - перспективи України шагренево тануть. А тактично - до втрати рейтингу чинного президента і його команди. Про неминуче зниження довіри до нинішньої влади говорять як усередині команди, так і в опозиції, з нетерпінням очікуючи свіжих соціологічних поствідпусткових опитувань, які мають виявити тенденцію. Медовий час влади закінчується. Це очевидно й об’єктивно. "Усе, щоправда, йде не так, як мало би бути, - поділилася спостереженнями зі мною одна дуже близька до Януковича людина. - Але коли рейтинг знизиться, президент змусить їх працювати. І працювати так, як треба". Що ж...
Я - тільки "за", тому що не хочу "погано Януковичу", а хочу "добре Україні". Та тільки нічого у Віктора Федоровича не вийде. По-перше, тому, що лікування країни, на жаль, далеко не єдине завдання президента, хоча таким мало б бути. По-друге, тому, що навіть у тій частині його голови, яка думає про реформи, немає розуміння їхнього стратегічного напряму.
На відміну від Ющенка, Янукович старанно готується до переговорів. На відміну від Ющенка, він читає все (а не тільки "смачні") повідомлення СБУ і двох розвідок, залишаючи на них позначки. На відміну від Ющенка, Янукович намагається заглиблюватися у перебіг реформаційних напрацювань. Але ж ми знаємо, що наш президент не є інтелектуальним лідером нації. Щоправда, він цього не знає.
На початку 90-х керівник прес-центру МЗС Валерій Інгульський навчав підростаюче покоління журналістів: "Якщо ти побував у країні один день, тобі здається, що ти можеш про неї написати роман. Якщо прожив там рік - то повість. А якщо прожив усе життя - дай Боже, щоб на оповідання вистачило". До чого це я?.. Днями з-під пера Віктора Федоровича Януковича, на додачу до наявних двох, міністерського і кабмінівського, вийшов третій варіант... військової реформи. Верховний головнокомандувач надихнувся черговим звітом спецслужб про стан реформи в країні, що мінімум років на п’ять відстає в цій справі від України. В якій країні? Та ну в якій же ще!.. А хто президенту заперечить?
І тут ми переходимо до "по-третє". Змусити працювати інакше можна тих, хто має потенціал. У нашому випадку - це найбільша проблема. Янукович побачить падіння рейтингу і... змусить зварити "суп із сокири"? Кого змусить? Могильова? Цушка? Єжеля? Хіврича? Кулиняка? Присяжнюка? Зрештою, Азарова чи McKinsey? "А чим вони гірші за своїх попередників?" - обов’язково запитає хтось. Та в тому то й справа, що нічим не кращі. Це з бюджетом дедалі гірше. Вирва світової кризи чимдалі щільніше закручується. Суперечності в країні загострюються. Рівень корупції зростає. Для того щоб упоратися із цим, повинні прийти сильніші, ніж ті, що були раніше; розумніші і менш жадібні.
А прийшли такі самі за поодинокими винятками, котрі, утім, були у складі попередньої влади. Як там казав Шарапов, сидячи навпроти Горбатого? "От і обійдуться мені мої дурість і жадібність за найдорожчою ціною". Якщо не станеться дива, дурість і жадібність знищать команду Януковича і його самого. То й нехай, але проблема в тому, що якісної альтернативи цій команді зараз немає. А проблеми, загрози і виклики, від яких влада має захистити країну, - є.
Проте коли проявляться негативні рейтингові тенденції, влада почне рятувати не країну, а себе.
Навіть розробляючи позитивні кроки - обіцяючи скоротити кількість ліцензій, терміни видачі дозволів, запровадити відповідальність чиновників і тішачи вже було зневірене УЄФА, - влада продовжує діяти старими чавунними методами: нарощувати зовнішній борг, забезпечувати податковий і ціновий заповідник для великого бізнесу, вручну розрулювати бюджет, обходити тендери, грабувати награбоване і брехати, брехати і ще раз брехати в телевізорі. Своїми діями стосовно бізнесу інших політичних кольорів, дискримінацією інших партій, забороною на мітинги, каральними рейдами податкової поліції влада запихає народ у каструльку, накриває кришкою і додає вогню. Яку групу виборців за сім місяців ощасливив Віктор Янукович? Ніяку. Для перегонів популізму, старт яким дав Віктор Федорович восени 2004-го своїми пенсійними доплатами і які згодом, воюючи між собою, розкрутили Ющенко і Тимошенко, - у цієї влади ресурсів немає. Дихати низам легше не стало.
НАТО нам уже не загрожує (себто ми йому). Українська мова, стараннями відповідальних національних кастратів, - теж. Чим підтримувати рейтинг? Найпростіший варіант - силовими методами: закручуванням гайок, посиленням цензури, арештами, страхом. Подібні дії у випадку збереження наміченої тенденції не залишаться непоміченими на Заході, добрими відносинами з яким Янукович справді дорожить. Тому що там - у Брюсселі, Берліні і Вашингтоні - ніхто так зневажливо й очевидно не вказує йому на його місце, як у Москві. Але порушення всіх можливих прав владою, силовиками і судами зіпсує відносини Януковича навіть із сонним і заклопотаним власною кризою цивілізованим світом. І тоді він, як Кучма 2000 року після "касетного" скандалу, остаточно й безповоротно притиснеться до кремлівської стіни. Саме тому, той, хто вважає, що країна перебуває на піку репресій і вже віддала Росії все, що могла, може помилятися.
Проте влада в такий спосіб ніяк не вирішить ні своїх проблем, ні тих, що їх покликана вирішувати для країни. Шлях, на який став Янукович, - глухий кут. І якщо він з нього не зійде, то думати президенту треба не про те, як отримати другий термін, а як перший добути до кінця.
Юлія Мостова
Усе це так. Але, хоч яким це сьогодні здасться дивним, мені ближче інше твердження: сьогоднішня влада слабка як ніколи. Бо сила влади визначається не цими первинними політознаками чи формальним порівнянням із потенціями попередників. Вона визначається здатністю лідера і команди протистояти загрозам та викликам, які постають перед суспільством і державою. Таких загроз - об’єктивних і суб’єктивних, зовнішніх і внутрішніх - нагромадилася критична маса. Одні накопичувалися роками, інші з’являються, а треті створюються власноруч. Щоб їх зняти або мінімізувати, необхідна єдина команда з високим інтелектуальним і моральним потенціалом, здатна проводити ефективну політику, побудовану на розумінні світових процесів, внутрішніх проблем та шляхів їх вирішення.
Отож минуло сім місяців, а реформи в Україні так і не розпочалися. Меморандум МВФ - акт про капітуляцію. І не тільки тому, що нинішній уряд, як і попередній, латає дірки за рахунок зовнішніх запозичень, і це при тому, що дуже-дуже високопоставлений податківець пошепки повідомляє: "У тіні - не 30, не 50, а всі 90 відсотків економіки". Меморандум МВФ подається як зведення основних непопулярних реформ, необхідних для того, аби врятувати ситуацію. Насправді це - передусім спроба МВФ забезпечити повернення виділених грошей і закріпити джерела повернення в договорі з безвідповідальними позичальниками, нездатними самостійно й інакшим чином гарантувати повернення кредитів. МВФ мало хвилюють прозорість і ефективність української економіки, бізнесу; правила гри та реальна боротьба з корупцією; визначення пріоритетних галузей і шляхів їх розвитку.
Можливо, відповіді на всі ці запитання нам принесла сильна влада? Сівши в крісло на Банковій, Янукович із ручкою в руках довго насупивши брови розглядав порожні президентські бланки, не маючи на столі готових до підпису законопроектів. За перші три місяці роботи країна не побачила жодної законодавчої ініціативи президента?! На рубежі 100 днів, із подачі Ірини Кімової, президент представив проект Програми економічних реформ. Про неї скажу нижче. Програм чи бодай концепцій якихось інших реформ Янукович не представив досі. Наприклад, адміністративно-територіальної реформи, реформи правоохоронної системи, військової реформи, реформи місцевого самоврядування, пенсійної реформи, реформи ВПК, реформи ЖКГ та багатьох інших.
Тепер про Програму економічних реформ трохи докладніше. Навіть після побіжного прочитання стає зрозуміло, що це, власне, ніяка не програма. Програма має відповідати на прості запитання: хто, що, де, коли, за які кошти, з виходом на які саме показники повинен зробити для досягнення заявлених цілей. Ці вимоги до розробки загальнодержавних програм закріплено в законі. Нічого такого у "програмі" Януковича немає. Ні конкретних заходів, ні відповідальних за їх виконання, ні вимірюваних (а відповідно - таких, які можуть бути перевірені) показників, ні бодай грубих оцінок ресурсних потреб - нічого такого. Найчастіше у програмі як рубіж досягнення мети згадується 2014 рік. І ворожити не треба, до якої події це приурочено.
Гаразд, вважатимемо, що це поки що не програма, а певна концепція, стратегія чи система поглядів Януковича на розвиток економіки країни. Але і в такому разі система вийшла нецілісною, фрагментарною, з флюсами та перекосами.
По-перше, в документі немає головного - пріоритетів. В умовах різкого падіння економіки та соціальних стандартів, високого безробіття, глибокої бюджетної ями, тим більше на тлі світової економічної кризи розмазувати ріденьке бюджетне масло по всьому бутерброду не вийде. Потрібно концентрувати обмежені бюджетні ресурси і важелі стимулювання, мотивації, якими володіє держава, тільки на кількох найбільш пріоритетних, системоутворюючих напрямах. Їх у програмі немає. Ні по економіці в цілому, ні в промисловості, ні в науково-технологічній сфері - ніде. Що повинно стати точками зростання, з якою саме продукцією Україна займе свою, унікальну, нішу на світових ринках? Незрозуміло. Зрозуміло, що не з теперішньою - металургією та хімією: ставка на сьогоднішню структуру експорту була б згубною.
По-друге, у програмі Януковича не знайшлося місця для ключового, якщо не найголовнішого, напряму створення в Україні конкурентоспроможної економіки - енергозбереження. Згадки заслужило тільки зниження споживання газу в ЖКГ. А дарма. Тому що, витрачаючи на одиницю виробленої в Україні продукції учетверо-вшестеро більше енергоресурсів, ніж інші країни Європи, ми завжди пастимемо задніх, незалежно від успіхів на інших напрямах. Хіба це не очевидно, що в програмі має бути зазначено чітко, за роками й галузями, у числах орієнтири зниження енергоспоживання? За цими показниками - не лише економіка, а й політика - як внутрішня, так і зовнішня, самостійна чи, як сьогодні, залежна від інших.
По-третє, серйозні побоювання викликає в цілому розділ енергетики. З одного боку, досить докладно розписано етапи продажу у приватні руки об’єктів електроенергетики, приділено увагу системам розподілу газу. З іншого боку - у програмі Януковича зовсім не прописані ні саме завдання, ні, відповідно, заходи з кардинальної зміни структури енергетичного балансу України. А дуже навіть не завадило б зазначити, на скільки відсотків щорічно Україна зменшуватиме частку природного газу і збільшуватиме частку вугілля, атомної та гідроенергетики, у скільки разів має зрости частка поновлюваних джерел енергії тощо. Чому цього немає у програмі? Не знають? Не вірю.
Інша відповідь напрошується: інтерес приватного бізнесу високих чиновників, які непогано заробили і заробляють зараз на російському газі, значно перевищує національний інтерес України із забезпечення енергетичної, а з нею - економічної та політичної безпеки.
По-четверте, у програмі Януковича навіть зовні не намагалися прикрити домінанту інтересу великого бізнесу, найбільшого бізнесу. Тому в ній немає ані слова про демонополізацію, не передбачено стимулів і дійових важелів із забезпечення прозорості в структурі власності, зі створення умов для чесної економічної конкуренції, з акцентом на малий та середній бізнес.
І останнє - можна сміятися, можна плакати, але Програма економічних реформ Януковича не містить навіть згадки про корупцію. Нема корупції серед головних чинників, які стримують розвиток економіки і вбивають економічні ініціативи громадян. Немає, відповідно, і переліку заходів із протидії корупції. У Союзі не було сексу, а Україна - зона, закрита для корупції? Чи для розмов про неї?
За винятком вищенаведених "дрібниць", рештою реформ покликаний займатися президентський комітет із економічних реформ Ірини Акімової. Той самий, який існує паралельно з урядовим комітетом з економічних реформ, що його очолює Микола Азаров, і паралельно з віце-прем’єром із питань реформ Сергієм Тігіпком: він теж нібито займається економічними реформами, якщо судити з розподілу обов’язків між віце-прем’єрами... Цілком очевидно, що в команді, яка називає себе сильною, центр управління польотом мав би бути один. Ним мав би стати Кабінет міністрів, у якого є реальні важелі для імплементації, інформація та інституціональна пам’ять. Але Кабміну, судячи з кадрового набору, було відведено роль виконавця, а окрім того, на Банковій небезпідставно вирішили, що система сама себе реформувати не може, - вона собі боляче не зробить. Саме тому дійшли висновку: потрібно створювати зовнішній майданчик з генерації реформ, - для чого й створили "наліпкову" структуру замість того, щоб зробити таким майданчиком, з усіх точок зору підходящим для цього, РНБО - конституційний орган із абсолютно законним механізмом проведення дискусій, ухвалення, оформлення та реалізації рішень, обов’язкових для всіх структур, включно з Кабміном.
Але, доки відрізана від впливу та інформації Раїса Богатирьова продовжує прикрашати собою РНБО, Ірина Акімова працює над створенням матриці реформ, покликаної перетворити прекраснодушні побажання, висловлені президентом у згаданій програмі в червні, на вже робочий документ, який передбачає наявність чітких термінів проведення тих чи інших змін; визначення відповідальних за них; припрацювання з міністерствами деталей реформ; формулювання новел, внесених у законодавство; чітке закріплення ресурсів за напрямами тощо. За розповідями очевидців, стіл Ірини Михайлівни сьогодні - що майданчик для шкільного збирання макулатури. В основному, звісно, за формою. Але багато в чому - й за змістом. У гарячих суперечках розібратися з усім цим господарством їй допомагає відряджена Рінатом Ахметовим директор фонду "Ефективне управління" Наталя Ізосимова з незмінними експертами компанії McKinsey, які дедалі більше нагадують гастролерів в Україні Smokie чи Suzy Quatro, що були колись рисаками. Вибудовування такої матриці, покликаної стати основою, як мінімум, для формування майбутнього бюджету (що його вже 15 вересня уряд повинен передати в Раду), а як максимум - всієї економічної політики влади, - справа клопітна навіть для згуртованої й високоінтелектуальної команди. На жаль, цих умов немає.
По-перше, тому, що Віктор Янукович дедалі більше нагадує героя Євгена Леонова у фільмі "Джентльмени удачі": "Тут пам’ятаю. Тут - не пам’ятаю", а точніше: "Тут реформую. А тут - інкасую". Як ви самі розумієте, процеси ці взаємовиключні.
По-друге, тому, що про якусь згуртовану команду однодумців не йдеться. І річ не в інтригах а ля "як Клюєв на зло Азарову зрубав Семиноженка". Проект Програми дій уряду Банкова побачила за два дні до очікуваного затвердження її на Кабміні. Він був схожий на президентську програму реформ приблизно так, як Юрій Андропов - на Вуді Аллена. Зупинили. Але тут "виліз" Податковий кодекс, виплеканий прем’єром, Мінфіном та податківцями, згодом у пух розкритикований президентом, Акімовою та фракцією ПР. Не кажучи вже про опозицію і підприємців. У принципі, дискусія, особливо внутрішньовладна, - надзвичайно важлива. Однак нагадаю, що слугує вона справі пошуку оптимального рішення, а не демонстрації неспроможності. Податковий кодекс - це повна квінтесенція всього, що відбувається в нинішній "сильній владі". Пообіцяли прийняти в липні - не змогли, продемонструвавши безвідповідальність; змістом кодексу повністю розчарували, звівши податкову реформу в першому варіанті до збільшення репресивних прав ДПАУ; замість того, щоб стати першою перемогою влади, ПК став її першим публічним провалом, викликавши глибоке роздратування в усьому бізнес-середовищі; процедура його вдосконалення з низкою віце-прем’єрських варіантів "лудимо-паяємо" продемонструвала не дискусію, а боротьбу за повноваження та піар-дивіденди між членами однієї команди; і, нарешті, урочисте зведення всіх напрацювань на столі Андрія Клюєва з метою "тюнінгації", а не проведення докорінних змін.
Напівзаходи, напівкроки, напівреформи. І при цьому - очевидне невміння підкреслити позитив, що є на тлі масштабного негативу. Незважаючи на "чогозволитизм" "ящика", продиктований лояльністю переважної більшості власників каналів, влада не має інформаційної політики, - вона її просто провалила. Зі спікерами - колосальна проблема. З месиджами - ще більша. "Пеню запровадять", "пені не запровадять", "кадилак" не дарували... але подарував спонсор", "Меморандуму МВФ ніхто не виконуватиме", "Виконаємо обіцянки МВФ до букви", і такого - море. Роздвоєння слів і справ стає видно неозброєним оком. Янукович пачками відмовляється від передвиборних і післявиборних обіцянок. І при цьому ніхто не завдає собі клопоту пояснити людям - чому. Насправді навіть корекція обіцяного потребує діалогу із суспільством. Які обставини примусили президента і його команду відмовитися від обіцяного: не підвищувати тарифів; не підвищувати пенсійного віку; надати статус держслужбовців медикам та вчителям; підвищити пенсії й зарплати; запровадити з 2011 року контрактну армію; делегувати повноваження та ресурси на місця, надати п’ятирічні податкові канікули малому бізнесу тощо.
Зміна вектора, задекларованого під час виборів, на 180 градусів називається шоковою терапією.
Хтось потрудився пояснити, чому так сталося? Хтось спробував зробити суспільство усвідомленим союзником у проведенні реформ, а не потерпілим? Хтось подумав про те, що вже досить скоро інерційно-лояльний електорат зрозуміє суть того, що відбувається в країні? Чи на Банковій вважають, що людям, які лицезріють шоу Кисельова, знадобляться роки, аби зрозуміти: внаслідок політики нової команди верхи мусять пробити дві дірки в паску для того, щоб опасистому животові було куди поміститися, а низи мають пробити ті ж дві дірки, щоб не впали штани?
Люди, звичайно, ще сподіваються, ще бояться, але ж вони не сліпі... Нехай їм поки що не розповідають по телевізору: що на найвищому рівні дано команду сформувати в країні три основні потоки - "Сім’я, Юра Єнакіївський і Рінат"; що від мерів губернатори вимагають данину, і не тільки електоральну; що бабусі оплатять мільярди для Фірташа і його партнерів; що німці отримують від Росії газ по 110-150 дол., а болгари, які підписали з Росією настільки ж кабальний договір за такими ж кабальними цінами, як і Тимошенко, змінили уряд, розірвали договір із Росією і тепер отримують газ на 90 дол. дешевше, ніж ми; що дороги в нас будуються по 80 млн. грн. за кілометр, а зерно з Аграрного фонду продається по 800 грн. Але людям не потрібен телевізор для того, щоб знати від родичів, знайомих або з власного досвіду - ніде обсяг хабарів, встановлених помаранчевою владою, не впав. А подекуди навіть зріс. Хтось угамував апетити міліції, митниці, пожежників, чиновників, медиків, учителів? І при цьому, роз’їжджаючи свіжозаасфальтованими "звіриними стежками" на "мерседесах" і "кадилаках", у складчину подарованих підлеглими, влада хоче, щоб люди із захватом почали платити податки?
Якось на зустрічі українських редакторів із російськими посол сусідньої держави дав своє визначення сильної держави: "Сильна держава - це та, яка збирає податки". Особисто я із ним погодилася, запропонувавши дещо розширити визначення, додавши до нього: по-перше, "...з усіх", тому що 200 грн. єдиноподатників - це, звісно, замало, але за твердженням гуру української податкової, багаторічного заступника, котрий знає про податки в нашій країні все, що про них тільки можна знати, - "великий бізнес в Україні, використовуючи схеми мінімізації, сплачує один-два відсотки від того, що мав би сплачувати". Якщо ви продасте машину або квартиру - ви заплатите податок. А якщо Черновецький продасть банк, то він відбудеться лише подякою тому, хто дозволив йому перед продажем перереєструвати акції на офшорний Кіпр і нічого не заплатити в Україні. Втім, банк свій продав не тільки Черновецький... Та й чому тільки банк?.. Два тижні тому було продано сім контрольних пакетів облгазів. Усі угоди - через офшор. Тепер у когось буде не 75, а 90 відсотків облгазів. Бюджет від цього не отримає нічого. А от НАК "Нафтогаз" тепер активно почне готуватися до реструктуризації мільярдних боргів облгазів перед держкомпанією. І ніхто до Дмитра Васильовича не дотягнеться, тому що в документах у пана Костусєва в Антимонопольному комітеті значитимуться абсолютно різні назви офшорок, а хто за ними стоїть - пан Хорошковський ніколи не дізнається. Оскільки за українським законодавством це не належить до його компетенції, тому що тотальний монополізм на ринку "багатоофшорного Шиви" не становить загрози економічній безпеці країни.
По-друге, "...і не розкрадає їх, спрямовуючи насамперед на розвиток правильно і чітко визначених пріоритетів". Ну, із цими моментами в нинішній українській ситуації ми вже розібралися. Хочу лише мимохідь зауважити, що в період створення нинішньої виконавчої влади у якихось занадто креативних членів президентської команди були досить прогресивні, за нашими, звісно, мірками, плани. Полягали вони в такому: "Треба дати зітхнути народу, малому бізнесу. Найбільше народ страждає не від великих хижаків, а від комах-кровососів. Ланки, які тероризують простого українця, дрібний бізнес, мають бути вичищені. В’язниці повинні наповнитися всіма цими здирниками з перевіряючих структур і дрібними чиновниками, що беруть від тисячі до ста. Це дасть можливість людям зітхнути. Не платячи хабарів, вони почнуть платити податки. Наповниться бюджет, що дасть можливість розвивати, будувати, перерізати червоні стрічки. Взяти з наповненого потоку 10 відсотків - чесніше й краще, ніж викачувати 40-50 з обмілілих бюджетних річечок. Людям добре, країні добре і нам непогано".
Не стрималися. Як реванш то вже реванш. В усьому: від мови до "языка"; від голодного пайка до булімії; від федералізму до відновлення кучмівської Конституції; від бронзи в Межигір’ї до сухозлітного золота; від амбіційної думки про входження в історію як реформатора до "трьох потоків"; від обіцянок об’єднати країну до можливості її централізовано доїти; від обіцянок навести порядок до селективного застосування законів; від судової реформи до ломаки у вигляді Вищої ради юстиції (яка змушує суддів заглядати в очі владі, намагаючись угадати, що треба зробити: пісню заспівати чи зарізати когось); від реформ у правоохоронних органах до перетворення їх на каральні загони, на чолі зі сміливими й дурними генералами з калькуляторами замість очей.
Ось шлях сильної влади за сім місяців, що веде стратегічно тільки до одного - перспективи України шагренево тануть. А тактично - до втрати рейтингу чинного президента і його команди. Про неминуче зниження довіри до нинішньої влади говорять як усередині команди, так і в опозиції, з нетерпінням очікуючи свіжих соціологічних поствідпусткових опитувань, які мають виявити тенденцію. Медовий час влади закінчується. Це очевидно й об’єктивно. "Усе, щоправда, йде не так, як мало би бути, - поділилася спостереженнями зі мною одна дуже близька до Януковича людина. - Але коли рейтинг знизиться, президент змусить їх працювати. І працювати так, як треба". Що ж...
Я - тільки "за", тому що не хочу "погано Януковичу", а хочу "добре Україні". Та тільки нічого у Віктора Федоровича не вийде. По-перше, тому, що лікування країни, на жаль, далеко не єдине завдання президента, хоча таким мало б бути. По-друге, тому, що навіть у тій частині його голови, яка думає про реформи, немає розуміння їхнього стратегічного напряму.
На відміну від Ющенка, Янукович старанно готується до переговорів. На відміну від Ющенка, він читає все (а не тільки "смачні") повідомлення СБУ і двох розвідок, залишаючи на них позначки. На відміну від Ющенка, Янукович намагається заглиблюватися у перебіг реформаційних напрацювань. Але ж ми знаємо, що наш президент не є інтелектуальним лідером нації. Щоправда, він цього не знає.
На початку 90-х керівник прес-центру МЗС Валерій Інгульський навчав підростаюче покоління журналістів: "Якщо ти побував у країні один день, тобі здається, що ти можеш про неї написати роман. Якщо прожив там рік - то повість. А якщо прожив усе життя - дай Боже, щоб на оповідання вистачило". До чого це я?.. Днями з-під пера Віктора Федоровича Януковича, на додачу до наявних двох, міністерського і кабмінівського, вийшов третій варіант... військової реформи. Верховний головнокомандувач надихнувся черговим звітом спецслужб про стан реформи в країні, що мінімум років на п’ять відстає в цій справі від України. В якій країні? Та ну в якій же ще!.. А хто президенту заперечить?
І тут ми переходимо до "по-третє". Змусити працювати інакше можна тих, хто має потенціал. У нашому випадку - це найбільша проблема. Янукович побачить падіння рейтингу і... змусить зварити "суп із сокири"? Кого змусить? Могильова? Цушка? Єжеля? Хіврича? Кулиняка? Присяжнюка? Зрештою, Азарова чи McKinsey? "А чим вони гірші за своїх попередників?" - обов’язково запитає хтось. Та в тому то й справа, що нічим не кращі. Це з бюджетом дедалі гірше. Вирва світової кризи чимдалі щільніше закручується. Суперечності в країні загострюються. Рівень корупції зростає. Для того щоб упоратися із цим, повинні прийти сильніші, ніж ті, що були раніше; розумніші і менш жадібні.
А прийшли такі самі за поодинокими винятками, котрі, утім, були у складі попередньої влади. Як там казав Шарапов, сидячи навпроти Горбатого? "От і обійдуться мені мої дурість і жадібність за найдорожчою ціною". Якщо не станеться дива, дурість і жадібність знищать команду Януковича і його самого. То й нехай, але проблема в тому, що якісної альтернативи цій команді зараз немає. А проблеми, загрози і виклики, від яких влада має захистити країну, - є.
Проте коли проявляться негативні рейтингові тенденції, влада почне рятувати не країну, а себе.
Навіть розробляючи позитивні кроки - обіцяючи скоротити кількість ліцензій, терміни видачі дозволів, запровадити відповідальність чиновників і тішачи вже було зневірене УЄФА, - влада продовжує діяти старими чавунними методами: нарощувати зовнішній борг, забезпечувати податковий і ціновий заповідник для великого бізнесу, вручну розрулювати бюджет, обходити тендери, грабувати награбоване і брехати, брехати і ще раз брехати в телевізорі. Своїми діями стосовно бізнесу інших політичних кольорів, дискримінацією інших партій, забороною на мітинги, каральними рейдами податкової поліції влада запихає народ у каструльку, накриває кришкою і додає вогню. Яку групу виборців за сім місяців ощасливив Віктор Янукович? Ніяку. Для перегонів популізму, старт яким дав Віктор Федорович восени 2004-го своїми пенсійними доплатами і які згодом, воюючи між собою, розкрутили Ющенко і Тимошенко, - у цієї влади ресурсів немає. Дихати низам легше не стало.
НАТО нам уже не загрожує (себто ми йому). Українська мова, стараннями відповідальних національних кастратів, - теж. Чим підтримувати рейтинг? Найпростіший варіант - силовими методами: закручуванням гайок, посиленням цензури, арештами, страхом. Подібні дії у випадку збереження наміченої тенденції не залишаться непоміченими на Заході, добрими відносинами з яким Янукович справді дорожить. Тому що там - у Брюсселі, Берліні і Вашингтоні - ніхто так зневажливо й очевидно не вказує йому на його місце, як у Москві. Але порушення всіх можливих прав владою, силовиками і судами зіпсує відносини Януковича навіть із сонним і заклопотаним власною кризою цивілізованим світом. І тоді він, як Кучма 2000 року після "касетного" скандалу, остаточно й безповоротно притиснеться до кремлівської стіни. Саме тому, той, хто вважає, що країна перебуває на піку репресій і вже віддала Росії все, що могла, може помилятися.
Проте влада в такий спосіб ніяк не вирішить ні своїх проблем, ні тих, що їх покликана вирішувати для країни. Шлях, на який став Янукович, - глухий кут. І якщо він з нього не зійде, то думати президенту треба не про те, як отримати другий термін, а як перший добути до кінця.
Юлія Мостова
"Стоп цензурі!" готовий ініціювати загальнонаціональний страйк
Громадський рух "Стоп цензурі!" готовий закликати журналістів до загальнонаціонального страйку.
"У випадку невиконання рекомендацій міжнародних журналістських організацій та недотримання міжнародних зобов'язань України у сфері захисту вільних медіа з боку президента Віктора Януковича", - уточнюється в заяві руху "Стоп цензурі!".
Активісти просять Моніторинговий комітет ПАРЄ, ОБСЄ, посольства іноземних держав, міжнародні журналістські й правозахисні організації також звернути увагу президента України як Гаранта Конституції на "погіршення ситуації зі свободою слова" в державі.
Також рух нагадав про рекомендації "Репортерів без кордонів", Міжнародного інституту преси, інших міжнародних інституцій, відомих громадських та політичних діячів щодо наявного конфлікту інтересів та неможливості сумісництва керівником СБУ Валерієм Хорошковським посад в силовому відомстві і в найбільшому медіахолдингу, який контролює значний обсяг телевізійного ефіру в країні.
Як відомо, у суботу колективи трьох українських телеканалів провели попереджувальний ефірний страйк.
За допомогою страйку телеканали хотіли "привернути увагу суспільства до загрози свободі слова і основам демократії в Україні".
"У випадку невиконання рекомендацій міжнародних журналістських організацій та недотримання міжнародних зобов'язань України у сфері захисту вільних медіа з боку президента Віктора Януковича", - уточнюється в заяві руху "Стоп цензурі!".
Активісти просять Моніторинговий комітет ПАРЄ, ОБСЄ, посольства іноземних держав, міжнародні журналістські й правозахисні організації також звернути увагу президента України як Гаранта Конституції на "погіршення ситуації зі свободою слова" в державі.
Також рух нагадав про рекомендації "Репортерів без кордонів", Міжнародного інституту преси, інших міжнародних інституцій, відомих громадських та політичних діячів щодо наявного конфлікту інтересів та неможливості сумісництва керівником СБУ Валерієм Хорошковським посад в силовому відомстві і в найбільшому медіахолдингу, який контролює значний обсяг телевізійного ефіру в країні.
Як відомо, у суботу колективи трьох українських телеканалів провели попереджувальний ефірний страйк.
За допомогою страйку телеканали хотіли "привернути увагу суспільства до загрози свободі слова і основам демократії в Україні".
Підписатися на:
Дописи (Atom)