Розмовляймо одні з одними. Геть цензуру

03.03.11

Розмовляймо одні з одними. Геть цензуру

Я не люблю заголовків зі знаком оклику.

Коли брав участь у фотовиставці "Під PRESSом", організатори загадали дати вислів, початкову літеру якого тримав би в руці. Вислів закінчувався словами "Геть цензуру".

Організатори вважали, що цій фразі потрібний знак оклику. Я погодився – організатори, вони ж, у цьому випадку, редактори – бачать цілий захід (випуск видання, програму), а тому краще знають, що і як доречніше для загальної мети.

Але в заголовку цієї публікації знаку оклику не буде.

Можливо, це вияв бажання побачити той час у нашій країні, коли про цензуру чи загрозу цензури не потрібно буде вести мову з аж таким наголосом, щоби позначати його знаком оклику.

Можливо, це вияв небажання писати про цензуру взагалі, бо є бажання, щоб не було потреби вести мову про цензуру, бо не буде самої цензури, ані загрози цензури.

Та доки така загроза є, доводиться вести мову і про загрозу, і про цензуру.

Проте робімо це без знаків оклику, з меншою кількістю закликів, натомість з більшою кількістю професійних дій кожного під час виконання професійних обов’язків.

А до наших професійних обов’язків не входить сприяння цензурі чи покора цензурі. Насправді наші професійні обов’язки – суцільна протилежність цензурі. І що з вищим рівнем професійності ми їх виконуємо, то менше шансів у цензури влізти до наших матеріалів під машкарою редагування, покликаного усунути неточності чи стильові невідповідності.

А якщо зловживати знаками оклику, можна витратити забагато сил на ці та інші емоційні знаки. І тоді буде менше сил на щоденне, часом виснажливе протистояння загрозам цензури. А сили на це потрібні.

Літера, яку я тримав у руці для фотовиставки "Під PRESSом" - "Р". Це початкова літера фрази "Розмовляймо одні з одними".

Ті, хто намагається впровадити цензуру, намагаються позбавити нас змоги вести чесну і виважену розмову.

Тим самим вони і себе позбавляють змоги почути багато такого, чого зазвичай не чують. І позбавляють знання не лише нас, а й себе. І в такий спосіб стають слабшими, бо сила – у знанні.

Ми знаємо, що цензура послаблює журналістику. Ми знаємо, що цензура послаблює суспільство. Ми знаємо, що цензура послаблює державу.

Бо без знання ми блукаємо у пітьмі, навіть не знаючи – на кого наштовхнулися; не знаючи, хто болісно зойкнув, коли їм влучили пальцем витягнутої руки в око чи наступили на пальця важким черевиком.

Колись військові цензори зафарбовували недозволені слова і вислови в листах з фронту – аби не можна було дізнатися про те, що насправді коїться на війні. Нинішня цензура прагне зафарбувати на чорно цілі галузі життя – і годі буде дізнатися, що ж насправді коїться у житті.

І хіба то життя, коли навіть не знаєш, яке воно?

Закінчувати публікацію знаком запитання не варто.

Тому без емоцій, а з усвідомленням потреби, у відповідь на запитання: геть цензуру.

Андрій Куликов