Головним інтересом місцевих виборів у Торонто є баталії щодо земельних ділянок: хто ними володітиме, хто їх купить під забудову житлових та комерційних комплексів тощо. Невже, як і в Україні?
Але є й багато розбіжностей. Про них варто знати пересічному українському виборцю, який, сподіваємося, зможе провести нові паралелі та дійти певних висновків.
У Торонто місцеві депутати обираються за плюралістичною системою. Вона концептуально нагадує мажоритарну систему, але категорично не включає в себе такі аспекти мажоритарки, як кандидати за списками, другий тур виборів та "альтернативний "голос".
Основа плюралістичної системи в місцевих виборах полягає у великій кількості одномандатних виборчих округів у місті. І переможцем вважається той, хто набрав найбільше голосів у певному виборчому окрузі.
В Україні 50% народних депутатів до місцевих рад обираються до одного багатомандатного місцевого округу, межі якого збігаються з межами міста, за пропорційною кількістю голосів за партійними списками.
Інші 50% депутатів обираються за мажоритарним принципом, набравши найбільшу кількість голосів у одномандатних мажоритарних виборчих округах, на які поділяється територія міста.
Змішана систем дозволяє виборцям обрати двох представників: одного локального кандидата, а іншого - від політичної партії. Ці два "голоси" пов'язані між собою тим, що партія спочатку заповняє крісла в місцевій раді партійними мажоритарниками, а потім доповнює їх депутатами, обраними за списками пропорційної системи.
Наприклад, партія виграє 20 відсотків крісел за пропорційним принципом, але тільки 10% за мажоритарним принципом. Після цього в раді відбувається збалансування крісел: до 10% депутатів-мажоритарників додаються ще 10% депутатів за партійними списками.
Така змішана система функціонує в Німеччині.
За висновками консультантів групи "Providence", привабливість такої системи полягає в її демократичності. Адже вона дозволяє позапартійним та незалежним кандидатам пройти до місцевої ради.
Але теперішній закон про місцеві вибори дозволяє самовисування у виборчих перегонах лише до сільських або селищних рад. У всіх інших випадках тільки партії мають право висувати кандидатів у депутати.
У Торонто відділи національних партій не беруть участь у місцевих виборах, не номінують кандидатів і не підтримують окремих кандидатів. Тому що місцеві вибори в Онтаріо є суто муніципальна справа, яка базується на старому принципі: "no taxation without representation", або "без народного представництва немає податків".
Тобто, приватна власність може бути оподаткована лише тоді, коли народ представлений у державних органах, які оподатковують земельні ділянки тощо.
Політологи знають, що це колишній лозунг американської революції проти британської корони.
З тих часів почалася політична традиція в Північній Америці, яка стверджує, що громадянин, який має приватну власність у різних містах, може голосувати скрізь, де вона знаходиться. Проте із часом це право в Онтаріо обмежили лише двома містами. Також із тих часів земельні ділянки асоціюються з місцевим урядом, який накладає на них резидентський податок.
Такий підхід до місцевих виборів радикально відрізняється від української місцевої політики, де національні партії беруть активну участь. Місцеві вибори перетворюються в регіональні міні-референдуми довіри національним партіям й у плебісцити державної політики головних партій.
Таким чином, "примітивні й локальні" потреби громадян відсуваються на другий план.
Аналізуючи минулі тенденції місцевих виборів у Канаді та Україні, консультанти "Providence Group" стверджують, що новий український закон про вибори до місцевих органів влади, який змішує мажоритарну й партійну системи, не матиме значний вплив на рішення місцевих рад. Тому що змішувати ці дві системи в одному місцевому окрузі без права на самовисування немає сенсу.
Уявіть собі, що в певному місті, один депутат обраний за партійним списком, інший депутат - член тієї ж партії, обраний за мажоритарною системою, але вони двоє представляють одну партію. Отже, партійні депутати на партійній нараді спільно вирішуватимуть, який мікрорайон одержить фонди, або реконструкції, і, жонглюючи між собою мікрорайонами та обмінюючись послугами, створюють свою програму для міста.
Партійні депутати голосуватимуть у місцевих радах блоком. А це означає, що партійним програмам завжди гарантована певна кількість голосів.
Партійні депутати, що обрані за мажоритарною системою, також будуть брати участь у цих програмах і підтримуватимуть партійну лінію.
А як же така ситуація на практиці може забезпечити відповідне представництво громадян у радах, позитивно вплинути на рішення питань? Як забезпечити належну реалізацію права територіальної громади вирішувати проблеми місцевого значення через органи місцевого самоврядування?
Яким чином це дасть змогу поєднати персональну відповідальність депутатів із місцевими політичними партіями, коли в місцевих радах керуватиме певна партійна політика?
За таких обставин навіть присутність незалежних самовисуваних кандидатів не призведе до змін у рішеннях місцевих рад. Незалежні кандидати не мають гарантій, які мають партійні депутати, і їхні програми мало ймовірно отримують підтримку від партійних членів.
Тому незалежним депутатам нічого не лишається робити, як приєднатися до проектів, або програм, які вже мають партійну підтримку в місцевій раді.
Крім того, самовисуванці зможуть похизуватися, що вони зробили свій внесок у виграшну справу. Бути постійно в опозиції індивідуальним самовисуванцям - не вихід із ситуації.
У плюралістичній виборчій системі народні обранці, перш за все, дбають про свій виборчий округ.
І великі капітальні проекти загально місцевого характеру часто не отримають потрібну кількість голосів, а їхня доля залежить від провінційного, або федерального урядів та їхньої співпраці з містом.
Це відбувається через те, що в плюралістичній системі громадяни оцінюють своїх обранців за справами, які вони роблять для свого округу.
На заході дуже сильно розвинуте почуття батьківщини з місцевим самоврядуванням, яке ще із часів Гомера поширилося в Європі. Згадайте, як Одіссей хотів повернутися додому, на рідний острів, де він був царем. Проте, місцеві канадські депутати знайшли шлях використовувати цю систему для свого зиску.
Контроверсійні проекти, або програми канадські депутати проводять через раду на початку свого терміну. А популярні проекти, які гарантують їм голоси, проходять через раду під кінець терміну, щоб громадяни пам'ятали, що для них зробили депутати.
На думку консультантів групи "Providence", для того щоб відбулися зміни в місцевій політиці, потрібно позбутися партійної системи, посилити та вдосконалити закон про фінансування виборів, і дозволити самовисуванцям ставити свої кандидатури, і відкрито, а не на закритих партійних нарадах, робити непрості рішення щодо локальних справ.
У Торонто політична кампанія за крісло голови місцевої ради сильно розгоряється й залучає багато місцевих громад. Наприклад, територія, на якій проходять політичні баталії за це крісло, посилає 28 депутатів у федеральний парламент.
Цікаво, що в Канаді депутатами переважно стають громадяни, які мають вільний час і можуть його конструктивно зорганізувати. Занадто зайняті бізнесмени не йдуть у політику. Але підприємці, які працюють на півставки, або навіть тимчасово безробітні, ідуть у місцеву політику.
Звісно, що звичайні працівники та чиновники не можуть брати участь у кампаніях тому, що в них просто немає часу.
Політична кампанія обрання мера Торонто може коштувати приблизно від 250 тисяч до одного мільйона канадських доларів. Кандидати збирають ці гроші з добровільних пожертвувань громадян, і рідко вкладають власні кошти.
В Онтаріо всі політичні внески на кампанії більше ніж 100 доларів повинні реєструватися, і всі внески від однієї особи не повинні перебільшувати 750-и канадських доларів. У такий спосіб забезпечується рівність кандидатів під час перегонів.
Через це фінансове обмеженням кандидати вигадують усілякі "фокуси", щоб пригорнути більше уваги до себе зі сторони преси, але вже без використання фінансового ресурсу. Однак це не додає кандидатам поваги серед населення.
Навпаки, гарна виборча програма, яка характеризує політика, як лідера, або опозиціонера уряду, дає кандидатові повагу та справжню увагу виборців.
Опозиціонери особливо приділяють увагу пресі. У Канаді члени пресової галереї переважно описують статус-кво провладних депутатів, щось на кшталт, як і в Україні тепер. Опозиціонерів преса часто-густо не знає, і тому не приділяє їм достатньо часу на телебаченні, або на шпальтах газет.
Коли перед громадою стоять високі ставки, демократичні процеси можуть стати контроверсійними та небезпечними.
Порівнювати демократичні процеси Канади та України не зовсім коректно, оскільки ставки різні.
Але порівнювати закони, інституції, демократичні моделі - надзвичайно корисно для вчених, експертів і навіть пересічних виборців. Адже саме від їхнього вибору залежатиме, у яких умовах вони житимуть.
А ще порівняння різних моделей дозволяє глибше зрозуміти, як конкретні державні органи й політичні процеси реагують на конкретні проблеми, і як співпраця між різними юрисдикціями може покращитися в цей час глобалізації.
Жодна система в жодній країні не є досконалою.
Але прозорість, чесність та ефективність місцевих виборчих перегонів повинна забезпечуватися нормами закону, сформованими демократичними цінностями та здоровим глуздом.
А не базуватися на політичних кон'юнктурних забаганках партійних лідерів.
Володимир Паславський, президент консалтингової фірми "Providence Group", Торонто, Канада
Слідкувати за новими дописами
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Немає коментарів:
Дописати коментар