Перемога в президентських перегонах дозволила Вікторові Федоровичу оперативно і без внесення змін до Конституції відновити формат президентсько-парламентської республіки в Україні.
Протистояти процесу переформатування влади опозиціонери, як виявилося, не здатні, деякі вважали за краще стати під прапори переможців. Хоча формально повноваження глави держави не розширилися, сьогодні система влади набула відносної стрункості й керованості. Силові структури проводять показові зачистки чиновників, які зарвалися, деякі голови обласних адміністрацій не пропрацювали й 100 днів. Відзначу, що минулі помисли «регіоналів» про федералізацію країни сьогодні більше не озвучуються: в Україні створюється вертикаль влади без «витівок» на регіональному рівні.
Багатьом наради, які публічно, під прицілом телекамер, проводить Віктор Янукович, нагадують події п`ятирічної давнини. Тоді Віктор Ющенко, недавній тріумфатор Майдану, не менш яскраво чихвостив чиновників і обіцяв перемогти корупцію. До речі, у Віктора Андрійовича тоді все ще були масштабні президентські повноваження, але не було єдності в команді, що дорвалася до владних важелів після перебування в опозиції. Плюс у тилу в Ющенка знаходилася Юлія Тимошенко, яка успішно в`їхала на владний Олімп на спині свого політичного партнера. Образ Ющенка-реформатора, який почав формуватися під час його прем`єрства в 2000 – 2001 роках, полиняв від дій Віктора Андрійовича як глави держави.
У Віктора Федоровича подібних проблем немає, тому і його публічні прочуханки чиновникам сприймаються інакше. Хоча президент і презентував громадськості програму масштабних реформ, Януковича ніхто не називає реформатором. Скоріше, лідер Партії регіонів виконує програму забезпечення власної десятирічки у владі. Дії глави держави не зустрічають навіть конструктивної критики у владній команді. Вікторові Федоровичу, як стверджує заступник глави АП Ганна Герман, не прийнято відмовляти. Тому президент відважно бичує правоохоронців за погану протидію обігу наркотиків, критикує уряд за проект Податкового кодексу і милується роботою парламентської коаліції, яку в ЗМІ практично ніколи не називають проурядовою.
Дійсно, більшість у Верховній Раді знову рівняється на президента. Хоча спікер парламенту Володимир Литвин намагається чинити словесний опір тиску «регіоналів», далі за публічні заяви тихим голосом процес не йде. Володимир Михайлович вимушений спостерігати, як парламент стає керованим далеко не спікером, а «диригентами» з сектора Партії регіонів. Створення неформальної групи «Право вибору» на чолі з Давидом Жванією мало остаточно продемонструвати Литвину, хто в домі господар, тому лідер Народної партії надумав зачаїтися. Для нього ситуація нагадує сцену з бойовика, коли важко поранений позитивний герой останнім пострілом зможе вразити лиходія наповал. Звичайно, якщо вчасно піднесуть патрони.
Питання про здатність прем`єра Миколи Азарова вести самостійну політичну гру виглядає свідомо риторичним. Микола Янович не тільки постійно присягається в лебединій вірності Вікторові Януковичу, але й не має в своєму розпорядженні необхідних ресурсів для опонування президентові. Очолюваний Азаровим уряд можна назвати коаліційним для Партії регіонів. У ньому представлено декілька груп впливу, кожна з яких намагається реалізовувати власні інтереси. Подібна сегментація ще знайде відображення під час розробки Державного бюджету наступного року. «Своя людина» у прем`єра тільки в Міністерстві фінансів – Федір Ярошенко. Показово, що за призначення керівника «Укрспецекспорту» (головний експортер зброї в країні) прем`єр не вів апаратну боротьбу. Азаров волею чи неволею повторює долю Валерія Пустовойтенка – той був найзручнішим прем`єр-міністром для Леоніда Кучми, але виявився непотрібним після президентської кампанії 1999 року.
Ні лідер «Сильної України» Сергій Тігіпко, ні інші члени уряду, що відтіняють домінування «регіоналів» у виконавчій владі, не мають реальних важелів впливу на ухвалення рішень Кабінетом Міністрів. Сергія Леонідовича навіть відсунули від переговорів з МВФ, які він недовго курирував. Азаров і Янукович безумовно не мають наміру створювати «сильному» Тігіпку умови для формування образу «реформатора номер один» у країні.
Сьогодні Янукович наче проводить артпідготовку перед вирішальним наступом, обрушуючись із критикою на дії того або іншого відомства. Віктор Федорович настільки захопився грою в «доброго царя», що навіть забув: відповідальні співробітники структур виконавчої влади підібрані переважно за «регіональною» ознакою, і, критикуючи їх, він фактично демонструє непрофесіоналізм власної партії.
Закони жанру вимагають від глави держави рішучості, і основні дії заплановано на осінь.
Вибори в останню неділю жовтня з високою ймовірністю подарують Партії регіонів посилення позицій у багатьох місцевих радах плюс право вибирати за власним смаком союзників із прицілом на майбутні парламентські вибори. Звичайно, в країні, де зареєстровано 182 партії, непросто разом створити двопартійну систему, але «регіонали» можуть провести природний відбір. Місцеві вибори важливі для Януковича в тому плані, що вони можуть створити видимість якщо не зшивання країни, то демократичного формування влади, яка овацією зустрічає кожен рух тіла глави держави. Псувати відносини з Європою Віктор Федорович не ризикне, тому й намагається витримати рамки політичної пристойності.
Нинішня система влади, де-факто замкнута на Януковичу, дозволяє Банковій не поспішати з вибором алгоритму переписування Конституції. Схоже, 2011 рік стане вирішальним у справі не тільки виписування президентських повноважень, але й переписування Конституції. На той час обкатають змішану виборчу систему, здатна стати важливим елементом політики батога і пряника відносно депутатського корпусу. Президентська команда не поспішає розкривати свої карти, хоча логіка її дій зрозуміла: позиції глави держави мають бути максимально розширені, а можливості опонентів впливати на систему влади – звужені. Розширені президентські повноваження Віктор Федорович може використовувати, наприклад, для мобілізації на государєву службу прем`єра-реформатора, здатного змінити ситуацію в країні. І, звичайно ж, продовжити своє перебування у владі.
Спостерігаючи за тим, як старанно в Україні копіюють досягнення російських політичних технологій, мимоволі задумаєшся: чи буде проведена в Києві операція «Наступник» і хто стане щасливчиком, здатним замінити Віктора Януковича на президентському посту? Залишається лише нагадати, що Україна – не Росія, і навіть очевидне посилення повноважень глави держави не здатне забезпечити монополію на владу в країні, що пережила революцію на Майдані.
Євген Магда
статті про українську політику і не тільки
