Голова Севастопольської міської державної адміністрації Валерій Саратов заговорив українською на підтримку державної мови в Криму.
Виступаючи на урочистих зборах 21 серпня, присвячених Дню незалежності України, чиновник пообіцяв, що зробить все для того, щоб діти в Севастополі володіли трьома мовами - українською, російською та англійською.
Під час свого виступу глава Севастополя перейшов на українську, а потім знову продовжив російською мовою.
"Для більшості севастопольців російська мова - рідна. І ми зробимо все, щоб наші діти краще всіх не тільки в Україні, але і в Росії знали російську мову. У той же час є й українську мовою, яка є державною для українців. Ми зробимо все , щоб наші діти вільно спілкувалися українською ", - заявив Валерій Саратов.
Мер також відзначив, що володіння відразу трьома мовами дає свободу будь-якій людині. Він заявив, що не існує проблеми мови, а є проблема тільки в тому, що кожна мова має бути захищеною.
Варто відзначити, що у загальноосвітніх навчальних закладах міста Донецька державною мовою з нового навчального року будуть навчатися більше чверті всіх учнів, у дошкільних установах - майже половина.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
статті про українську політику і не тільки
22.08.10
Автора 10 заповідей українського націоналіста вшанували на Прикарпатті
Сьогодні у селі Угорники Івано-Франківської міської ради до Дня Незалежності України урочисто відкрили пам’ятник одному з ідеологів ОУН, куратору військового сектора ОУН в повоєнний час і наступникові Степана Бандери на посаді голови Проводу ОУН - Степану Ленкавському (1904-1977).
Як передає кореспондент УНІАН, пам’ятник відкрили у відреставрованому сквері села на перехресті вул.Федорченка, Черемхової та Повстанців.
На урочисте відкриття прибули ветерани УПА, лідери правих місцевих партій, представники влади, жителі села. Священики освятили монумент.
Виступаючи на урочистому віче, промовці згадували життя свого земляка, який присвятив «українському національному руху і боротьбі за незалежність України».
«Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї» - саме так починається Декалог українського націоналіста. А його написав галичанин, уродженець села Угорники, тепер Івано-Франківської міської ради, С.Ленкавський.
На думку промовців С.Ленкавський «як аналітик, філософ, публіцист і теоретик багато зробив для становлення і активної діяльності ОУН». “І саме напередодні 19-ї річниці Незалежності України, - як зазначив депутат обласної ради, кандидат історичних наук, дослідник життя і творчості автора Декалога,Олександр СИЧ, - такі діячі, як Степан Ленкавський, заслужили, щоб їхніми іменами називали вулиці, встановлювали їм пам’ятники».
Автор пам`ятника - лауреат Національної премії імені Тараса Шевченко Василь ВІЛЬШУК.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як передає кореспондент УНІАН, пам’ятник відкрили у відреставрованому сквері села на перехресті вул.Федорченка, Черемхової та Повстанців.
На урочисте відкриття прибули ветерани УПА, лідери правих місцевих партій, представники влади, жителі села. Священики освятили монумент.
Виступаючи на урочистому віче, промовці згадували життя свого земляка, який присвятив «українському національному руху і боротьбі за незалежність України».
«Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї» - саме так починається Декалог українського націоналіста. А його написав галичанин, уродженець села Угорники, тепер Івано-Франківської міської ради, С.Ленкавський.
На думку промовців С.Ленкавський «як аналітик, філософ, публіцист і теоретик багато зробив для становлення і активної діяльності ОУН». “І саме напередодні 19-ї річниці Незалежності України, - як зазначив депутат обласної ради, кандидат історичних наук, дослідник життя і творчості автора Декалога,Олександр СИЧ, - такі діячі, як Степан Ленкавський, заслужили, щоб їхніми іменами називали вулиці, встановлювали їм пам’ятники».
Автор пам`ятника - лауреат Національної премії імені Тараса Шевченко Василь ВІЛЬШУК.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Запорізький суд заборонив «Свободі» проводити будь-які акції
У суботу Запорізький окружний адміністративний суд заборонив місцевій «Свободі» проводити будь-які акції на День Незалежності.
Як повідомили УНІАН у прес-службі ВО «Свобода», іншим рішенням вищеназваний суд заборонив пікетувати Запорізьку обласну раду на підтримку підприємців авторинку на Оріхівському шосе.
«У Запоріжжі було реалізовано вже класичну схема заборони проведення акцій «Свободи». Кишенька владі партія чи організація подає заявку на той самий час і місце, що й «Свобода». Влада подає до суду. А суд штампує незаконне рішення», - зазначається у повідомленні.
У прес-службі нагадали, що 20 серпня Запорізький окружний адміністративний суд «заборонив «Свободі» проведення автопробігу на честь загиблих земляків від підриву ДніпроГЕСу 18 серпня 1941 року 157-м полком НКВС».
«21 серпня ця рейдерська схема була задіяна двічі. Спочатку суд заборонив акцію на підтримку підприємців, а згодом без зайвої винахідливості заборонив «Свободі» акції на День Незалежності», - зауважили в прес-службі.
«Свобода» вважає неприпустимим судові обмеження конституційних прав та заявляє, що не відмовиться від святкування святого для кожного українця свята – Дня Незалежності. Запорізька «Свобода» буде 24 серпня 2010 року на вулицях Запоріжжя», наголошується у повідомленні партії.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як повідомили УНІАН у прес-службі ВО «Свобода», іншим рішенням вищеназваний суд заборонив пікетувати Запорізьку обласну раду на підтримку підприємців авторинку на Оріхівському шосе.
«У Запоріжжі було реалізовано вже класичну схема заборони проведення акцій «Свободи». Кишенька владі партія чи організація подає заявку на той самий час і місце, що й «Свобода». Влада подає до суду. А суд штампує незаконне рішення», - зазначається у повідомленні.
У прес-службі нагадали, що 20 серпня Запорізький окружний адміністративний суд «заборонив «Свободі» проведення автопробігу на честь загиблих земляків від підриву ДніпроГЕСу 18 серпня 1941 року 157-м полком НКВС».
«21 серпня ця рейдерська схема була задіяна двічі. Спочатку суд заборонив акцію на підтримку підприємців, а згодом без зайвої винахідливості заборонив «Свободі» акції на День Незалежності», - зауважили в прес-службі.
«Свобода» вважає неприпустимим судові обмеження конституційних прав та заявляє, що не відмовиться від святкування святого для кожного українця свята – Дня Незалежності. Запорізька «Свобода» буде 24 серпня 2010 року на вулицях Запоріжжя», наголошується у повідомленні партії.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
В Ужгороді пройде акція Я не продаю Україну!
24 серпня, у День незалежності України в Ужгороді відбудеться акція Я не продаю Україну! Початок заходу о 13:00.
Дана патріотична акція підготовлена до дев'ятнадцятої річниці Незалежності України. Організатором стала ужгородська організація ВО Батьківщина.
Під час заходу також відбудеться флешмоб за участю молодих дівчат, конкурс дитячого малюнка на бруківці. Усім охочим роздадуть жовто-блакитні стрічки.
Як повідомлялося раніше, Міністерство оборони дозволило провести феєрверки в День Незалежності 24 серпня в Києві, Севастополі, Одесі, Керчі, Вінниці, Львові, Житомирі, Рівному й Дніпропетровську.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Дана патріотична акція підготовлена до дев'ятнадцятої річниці Незалежності України. Організатором стала ужгородська організація ВО Батьківщина.
Під час заходу також відбудеться флешмоб за участю молодих дівчат, конкурс дитячого малюнка на бруківці. Усім охочим роздадуть жовто-блакитні стрічки.
Як повідомлялося раніше, Міністерство оборони дозволило провести феєрверки в День Незалежності 24 серпня в Києві, Севастополі, Одесі, Керчі, Вінниці, Львові, Житомирі, Рівному й Дніпропетровську.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
У Сімферополі пройшла численна акція, присвячена святкуванню Дня прапора Росії
У неділю, 22 серпня в столиці АР Крим, Сімферополі, пройшла численна акція організована Всекримським рухом Російська єдність, присвячена святкуванню Дня прапора Росії.
Як повідомляє Інтерфакс - Україна, під час заходу по місту проїхала колона з 20 автомобілів під російськими та андріївськими прапорами.
Після чого в центрі Сімферополя на перетині вулиць Карла Маркса і Пушкіна пройшов нечисленний мітинг, в якому взяли участь до 50 осіб. Під час мітингу було розгорнуто державний прапор Росії розміром 11 на 6 метрів.
Учасники акції роздавали перехожим маленькі російські прапорці, а також стрічки у кольорах російського прапора. Мітинг тривав близько 10 хвилин.
Нагадаємо, 22 серпня в Росії відзначається день державного прапора. Цього дня в 1991 році над Білим домом в Москві вперше було офіційно піднято трикольоровий російський прапор, що замінив як державний символ червоне полотнище з серпом і молотом.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Як повідомляє Інтерфакс - Україна, під час заходу по місту проїхала колона з 20 автомобілів під російськими та андріївськими прапорами.
Після чого в центрі Сімферополя на перетині вулиць Карла Маркса і Пушкіна пройшов нечисленний мітинг, в якому взяли участь до 50 осіб. Під час мітингу було розгорнуто державний прапор Росії розміром 11 на 6 метрів.
Учасники акції роздавали перехожим маленькі російські прапорці, а також стрічки у кольорах російського прапора. Мітинг тривав близько 10 хвилин.
Нагадаємо, 22 серпня в Росії відзначається день державного прапора. Цього дня в 1991 році над Білим домом в Москві вперше було офіційно піднято трикольоровий російський прапор, що замінив як державний символ червоне полотнище з серпом і молотом.
Джерела: http://ua.korrespondent.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Діти підземелля
19 років гри в однорівневий квест. Тунель дедалі глибший. Світло в його кінці дедалі тьмяніше.
Блукання темними лабіринтами власних помилок, схоже, остаточно захопило наших поводирів. І остаточно відвернуло ведених (тобто народ) від кінцевої мети походу. Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Минає четверта п’ятирічка метушні, кінця процесові не видно.
Драматизуємо? Чому ж. Самі погляньте. Країні скоро 20 (уже доросла дівиця), а питання про її самостійність, про її спроможність досі актуальне. Та що там: сам факт подальшого існування республіки (принаймні в теперішніх кордонах) багатьма нахабно ставиться під сумнів. Можливість розколу України надзвичайно жваво обговорюють як dсередині держави, так і поза нею. Це по-перше.
По-друге. Успішність держави як суб’єкта господарювання так само сумнівна. Оскільки визначається вона не тільки й не так кількістю мільйонерів, банків і "лексусів" в окремо взятій столиці. Вона вимірюється насамперед станом шкіл, лікарень, шляхів, мостів, гребель, тепломереж, водогонів, ліфтів, каналізацій, смітників та очисних споруд. А в нас у цьому сегменті - тотальне лихо. Десь - глибокий "совок", місцями - похмуре середньовіччя.
Новий режим декому дав привід для моментального задоволення, але нікому не подарував підстав для стратегічного оптимізму. "Нарешті відновлено керованість країною!" Ура! І? Запитання риторичне, відповідь сакраментальна.
Все як і раніше. Кожен другий товар у кожному другому магазині "сірий". У кожному другому підприємстві - "чорна" бухгалтерія. Кожне друге суддівське рішення рясно присмачене "зеленню".
Кожен другий не вірить владі. І для них Віктор Федорович не стане ближчим тільки тому, що він демонстративно скуповує вишиванки і таємно студіює державну мову. Півкраїни могло опинитися ближче до нього на півкроку. Якби він запустив два-три успішних економічних проекти, відправив на нари десяток-два хабарників, зробив рівнішими сотню-другу доріг загального користування.
Проте наші реформи передбачувані. Перейменували президентську адміністрацію в секретаріат, щоб знову реанімувати АП. Скасували ДАІ і "Кобру" - відтворили. Подовжили термін навчання в школах - скоротили. Ліквідували "мажоритарку" - відновлюємо. Змінили Конституцію - готуємося до реставрації. Кричимо про порочність зовнішніх фінансових запозичень - залазимо в нові борги.
Перебудували Хрещатик - плануємо чергову реконструкцію. Абсолютна ілюзія руху. Повна відсутність просування.
До речі, з приводу рухів. Той, хто йде, здатний подолати шлях. За однієї умови: він повинен кудись іти. В який бік світу крокує держава Україна - як і раніше, загадка. Від того, що злощасну багатовекторність ми гордо нарекли відкритою позаблоковістю, нічого принципово не змінилося. Добровільний ізоляціонізм кепсько приживається у світі, що глобалізується, але деякі країни все-таки примудряються сповідувати таку собі геополітичну окремішність. Теж варіант, але навіщо тоді публічно розповідати про інтеграцію? Кого обдурюємо, а головне - навіщо?
Так жити не можна. Але ми так живемо. Не тому, що таке життя нам до душі. А тому, що розум відмовляється видавати нові підказки, необхідні для пошуку правильного шляху. Правду кажучи, ми й зі старими не дуже розібралися...
Якщо вже існує genius loci, "геній місця", то тут доречно говорити про лиходійство місцевості. А геній і лиходійство, як відомо, по суті, дві речі несумісні... Дивно, погодьтеся. Місце, де нам приключилося жити, позначене печаттю геніальності. Бог створив ці краї з такою любов’ю, що навіть камінь, впущений у тутешній грунт, приречений давати сходи. Але скільки ж у цій благодатній землі поховано мрій, надій, ідей, амбіцій, талантів і кар’єр! Якийсь злобний і всесильний scelerator loci ховає їх охоче, натхненно. І кожен переможний анабазис обертається гучним падінням.
Зрозуміти це важко. Можна тільки прийняти, зробивши над собою чергове, уже звичне зусилля.
Прийняти як гіркі ліки. Які не виліковують, але від яких (буцімто) не буде гірше.
Саме так чинить Захід, що дуже втомився приймати наші суперечливі декларації за чисту монету. Нині він із полегшенням приймає нас такими, якими ми є. Палко вітає відсутні реформи. А українське місто (яке прогриміло на пів континенту у зв’язку з вирубуванням парку) отримує премію за заслуги від комісії ПАРЄ, що курирує питання довкілля.
"Для вас двері завжди відчинені. Знайдете - увійдете. А поки що - робіть що хочете!"
А чого ми хочемо? Чого зволить історична спільнота під назвою "український народ"? Добре жити? Достойна мета, але кепська ідеологія. Різні країни в різні часи досягали добробуту в різний спосіб. Південна Корея і Сінгапур, Фінляндія і Туреччина, Бразилія і Китай. Вони шукали й знаходили. Найчастіше ігноруючи агресивну критику, модні тренди та заумні теорії.
В одних країнах державна політика тримається на експлуатації заслуг предків. В інших - інвестують у нащадків і так вибудовують економіку майбутнього. У третіх - культивують уміння жити сьогоденням, перетворюючи це на національну традицію.
Ми так не вміємо. Ми злочинно мало знаємо про минуле своєї Батьківщини. Ми дуже незадоволені її сьогоденням. Ми намагаємося менше думати про її майбутнє. Щоб не позбавити себе сну й апетиту.
Проте саме з усвідомлення самобутності, віри у власну винятковість починався підйом багатьох країн і різних народів. В тому числі підйом економічний. Утвердження національного "его" найчастіше полегшує успішний пошук. Пошук оптимальної моделі управління, підходящої політичної ніші, ексклюзивної економічної "фішки", достойного місця на всесвітньому ярмарку розподілу праці.
Можливості держави - інструмент реалізації устремлінь її народу. Державну ідеологію не можна підганяти під економічну модель. Навпаки: обрана ідеологічна модель може дуже успішно підкоригувати шлях економічного розвитку.
Одного разу зроблений ідеологічний вибір звужує коло союзників, уточнює перелік можливостей і звільняє від помилкових ілюзій. Ідеологічна точність нещадна як лезо: не може півсвіту ходити в стратегічних партнерах, не можуть усі сфери господарства бути пріоритетними.
Ми довго й неправильно приймали за ідеологію набір штампів, які нам підсовував то один, то інший небожитель. Але ідеологія - це аж ніяк не вишиванки і косоворотки, не трембіти та балалайки. Це логіка і психологія політичної поведінки. Це - звід правил, написаний для влади. Але бути творцем такого кодексу покликаний народ.
Різкі слова на адресу влади, яка не спромоглася за 19 років утвердити переможну ідеологію, справедливі лише почасти. Режим не може і не повинен підміняти суспільство, населення, народ у процесі створення максим загальнонаціональної поведінки.
Коли допитливий іноземець ставить тобі просте запитання: "Що є сучасна Україна?", ти почуваєшся розгубленим. У твоїх кишенях не так багато візитних карток з іменами достойників.
На жаль, ми не маємо в достатній кількості особистостей, ідей, винаходів належного масштабу.
Здатних слугувати і маяками для тих, хто підпливає до наших берегів, і орієнтирами для нас самих. У нас у дефіциті впізнаваність і авторитетність. Нелегко скласти цілісне враження про сучасну національну філософію та літературу, кіно і живопис, музику та архітектуру, фізику і математику. Збереглося щось, що з натяжкою претендує на право називатися старою українською школою. Де-не-де з’являється щось, що замахується на неординарність. Героїзм обдарованих одинаків заслуговує на увагу і повагу, але вони - виняток, який вигідно підкреслює правило.
Немає нічого, що повноваго тягло б на звання модерного українського стилю. Немає чіткого уявлення про українськість як явище. Уривки, острівці, клаптики, фрагменти - з усього цього тільки повинна скластися наша національна ідея. Те, що дасть нам змогу впізнати одне одного, а решті - безпомилково впізнавати нас у натовпі.
Влада заслуговує суворого осуду за те, що не допомагала, не підтримувала, не заохочувала, не цінувала. За те, що зневажає, стримує, ігнорує й тисне. Але чи можна тільки цим виправдати духовну убогість, агресивну безідейність? Чим пояснити, що в багатому на таланти краї гострий брак яскравого, непересічного?
Влада не зробить нашу роботу за нас. Не тільки не захоче, а й не зможе.
Той-таки Янукович так ретельно копіює російськість значною мірою тому, що інших джерел ідеологічного натхнення не має. Архаїчна українськість йому далека, сучасна - невідома.
Сусідський набір цінностей - найближчий зі зрозумілих і найзрозуміліший із близьких.
А копія завжди гірша за оригінал. Погана копія (як у нашому випадку) - взагалі карикатура.
Непристойні кліпи з балалаєчниками, які горланять український гімн, - найкраща цього ілюстрація.
Нерозумно вважати себе Ван Гогом лише тому, що в тебе відрізане вухо. Будьмо до них милосердними. Лише співчуття заслуговують ті, хто щиро сприймає сон розуму за сієсту.
Пробудити країну від летаргічної сплячки - завдання кожного з нас. Без цього ми приречені на роль безвідмовного постачальника труб, брухту, повій і моряків. Експортера робочих рук і внутрішніх органів. Без цього бездіяльна, тупоголова тусовка ніколи не перетвориться на обтяжену совістю еліту. І на зміну світським павичам та світським павіанам, ексцентричним ідолам і екзальтованим бонвіванам ніколи не прийдуть визнані моральні авторитети.
Ми підмінили віру в себе публічною недовірою до них. І несміливою надією на них-таки. "Усі вони однакові". Поширене судження. Але добрих дві третини його носіїв однак добросовісно вирушають на виборчі дільниці. І якимось хитрим, тільки їм відомим, способом вичленяють із натовпу "менше зло". Як? Чи то на око ("гарненька..."). Чи то на слух ("пісні українські любить"). Чи то на зуб ("міцний мужик, га?").
Спроба ідентифікувати за кольором уже не актуальна. Коричневі, червоні, зелені, білі, біло-сині, помаранчеві - все змішалося. Різниця стирається легко. Візьміть партійну іконку. Легенько потріть монеткою. Верхній, кольоровий, шар зникне. З’явиться сума.
Вони різні. Але майже в усіх - однаково сильна пристрасть до маєтків величиною як королівська стайня і до стаєнь із королівським оздобленням. Вони не можуть породити ідею, від якої завмирало б серце. Ми зможемо, якщо зуміємо зневажити понурий фатум бездушшя, бездумності і безвілля. Якщо створимо підказки, які дозволять нашим дітям вийти з підвалу, яким ми понуро тиняємося 19 років поспіль.
Сергій Рахманін
Джерела: http://news.finance.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Блукання темними лабіринтами власних помилок, схоже, остаточно захопило наших поводирів. І остаточно відвернуло ведених (тобто народ) від кінцевої мети походу. Україна продовжує шукати гідне місце під сонцем. Минає четверта п’ятирічка метушні, кінця процесові не видно.
Драматизуємо? Чому ж. Самі погляньте. Країні скоро 20 (уже доросла дівиця), а питання про її самостійність, про її спроможність досі актуальне. Та що там: сам факт подальшого існування республіки (принаймні в теперішніх кордонах) багатьма нахабно ставиться під сумнів. Можливість розколу України надзвичайно жваво обговорюють як dсередині держави, так і поза нею. Це по-перше.
По-друге. Успішність держави як суб’єкта господарювання так само сумнівна. Оскільки визначається вона не тільки й не так кількістю мільйонерів, банків і "лексусів" в окремо взятій столиці. Вона вимірюється насамперед станом шкіл, лікарень, шляхів, мостів, гребель, тепломереж, водогонів, ліфтів, каналізацій, смітників та очисних споруд. А в нас у цьому сегменті - тотальне лихо. Десь - глибокий "совок", місцями - похмуре середньовіччя.
Новий режим декому дав привід для моментального задоволення, але нікому не подарував підстав для стратегічного оптимізму. "Нарешті відновлено керованість країною!" Ура! І? Запитання риторичне, відповідь сакраментальна.
Все як і раніше. Кожен другий товар у кожному другому магазині "сірий". У кожному другому підприємстві - "чорна" бухгалтерія. Кожне друге суддівське рішення рясно присмачене "зеленню".
Кожен другий не вірить владі. І для них Віктор Федорович не стане ближчим тільки тому, що він демонстративно скуповує вишиванки і таємно студіює державну мову. Півкраїни могло опинитися ближче до нього на півкроку. Якби він запустив два-три успішних економічних проекти, відправив на нари десяток-два хабарників, зробив рівнішими сотню-другу доріг загального користування.
Проте наші реформи передбачувані. Перейменували президентську адміністрацію в секретаріат, щоб знову реанімувати АП. Скасували ДАІ і "Кобру" - відтворили. Подовжили термін навчання в школах - скоротили. Ліквідували "мажоритарку" - відновлюємо. Змінили Конституцію - готуємося до реставрації. Кричимо про порочність зовнішніх фінансових запозичень - залазимо в нові борги.
Перебудували Хрещатик - плануємо чергову реконструкцію. Абсолютна ілюзія руху. Повна відсутність просування.
До речі, з приводу рухів. Той, хто йде, здатний подолати шлях. За однієї умови: він повинен кудись іти. В який бік світу крокує держава Україна - як і раніше, загадка. Від того, що злощасну багатовекторність ми гордо нарекли відкритою позаблоковістю, нічого принципово не змінилося. Добровільний ізоляціонізм кепсько приживається у світі, що глобалізується, але деякі країни все-таки примудряються сповідувати таку собі геополітичну окремішність. Теж варіант, але навіщо тоді публічно розповідати про інтеграцію? Кого обдурюємо, а головне - навіщо?
Так жити не можна. Але ми так живемо. Не тому, що таке життя нам до душі. А тому, що розум відмовляється видавати нові підказки, необхідні для пошуку правильного шляху. Правду кажучи, ми й зі старими не дуже розібралися...
Якщо вже існує genius loci, "геній місця", то тут доречно говорити про лиходійство місцевості. А геній і лиходійство, як відомо, по суті, дві речі несумісні... Дивно, погодьтеся. Місце, де нам приключилося жити, позначене печаттю геніальності. Бог створив ці краї з такою любов’ю, що навіть камінь, впущений у тутешній грунт, приречений давати сходи. Але скільки ж у цій благодатній землі поховано мрій, надій, ідей, амбіцій, талантів і кар’єр! Якийсь злобний і всесильний scelerator loci ховає їх охоче, натхненно. І кожен переможний анабазис обертається гучним падінням.
Зрозуміти це важко. Можна тільки прийняти, зробивши над собою чергове, уже звичне зусилля.
Прийняти як гіркі ліки. Які не виліковують, але від яких (буцімто) не буде гірше.
Саме так чинить Захід, що дуже втомився приймати наші суперечливі декларації за чисту монету. Нині він із полегшенням приймає нас такими, якими ми є. Палко вітає відсутні реформи. А українське місто (яке прогриміло на пів континенту у зв’язку з вирубуванням парку) отримує премію за заслуги від комісії ПАРЄ, що курирує питання довкілля.
"Для вас двері завжди відчинені. Знайдете - увійдете. А поки що - робіть що хочете!"
А чого ми хочемо? Чого зволить історична спільнота під назвою "український народ"? Добре жити? Достойна мета, але кепська ідеологія. Різні країни в різні часи досягали добробуту в різний спосіб. Південна Корея і Сінгапур, Фінляндія і Туреччина, Бразилія і Китай. Вони шукали й знаходили. Найчастіше ігноруючи агресивну критику, модні тренди та заумні теорії.
В одних країнах державна політика тримається на експлуатації заслуг предків. В інших - інвестують у нащадків і так вибудовують економіку майбутнього. У третіх - культивують уміння жити сьогоденням, перетворюючи це на національну традицію.
Ми так не вміємо. Ми злочинно мало знаємо про минуле своєї Батьківщини. Ми дуже незадоволені її сьогоденням. Ми намагаємося менше думати про її майбутнє. Щоб не позбавити себе сну й апетиту.
Проте саме з усвідомлення самобутності, віри у власну винятковість починався підйом багатьох країн і різних народів. В тому числі підйом економічний. Утвердження національного "его" найчастіше полегшує успішний пошук. Пошук оптимальної моделі управління, підходящої політичної ніші, ексклюзивної економічної "фішки", достойного місця на всесвітньому ярмарку розподілу праці.
Можливості держави - інструмент реалізації устремлінь її народу. Державну ідеологію не можна підганяти під економічну модель. Навпаки: обрана ідеологічна модель може дуже успішно підкоригувати шлях економічного розвитку.
Одного разу зроблений ідеологічний вибір звужує коло союзників, уточнює перелік можливостей і звільняє від помилкових ілюзій. Ідеологічна точність нещадна як лезо: не може півсвіту ходити в стратегічних партнерах, не можуть усі сфери господарства бути пріоритетними.
Ми довго й неправильно приймали за ідеологію набір штампів, які нам підсовував то один, то інший небожитель. Але ідеологія - це аж ніяк не вишиванки і косоворотки, не трембіти та балалайки. Це логіка і психологія політичної поведінки. Це - звід правил, написаний для влади. Але бути творцем такого кодексу покликаний народ.
Різкі слова на адресу влади, яка не спромоглася за 19 років утвердити переможну ідеологію, справедливі лише почасти. Режим не може і не повинен підміняти суспільство, населення, народ у процесі створення максим загальнонаціональної поведінки.
Коли допитливий іноземець ставить тобі просте запитання: "Що є сучасна Україна?", ти почуваєшся розгубленим. У твоїх кишенях не так багато візитних карток з іменами достойників.
На жаль, ми не маємо в достатній кількості особистостей, ідей, винаходів належного масштабу.
Здатних слугувати і маяками для тих, хто підпливає до наших берегів, і орієнтирами для нас самих. У нас у дефіциті впізнаваність і авторитетність. Нелегко скласти цілісне враження про сучасну національну філософію та літературу, кіно і живопис, музику та архітектуру, фізику і математику. Збереглося щось, що з натяжкою претендує на право називатися старою українською школою. Де-не-де з’являється щось, що замахується на неординарність. Героїзм обдарованих одинаків заслуговує на увагу і повагу, але вони - виняток, який вигідно підкреслює правило.
Немає нічого, що повноваго тягло б на звання модерного українського стилю. Немає чіткого уявлення про українськість як явище. Уривки, острівці, клаптики, фрагменти - з усього цього тільки повинна скластися наша національна ідея. Те, що дасть нам змогу впізнати одне одного, а решті - безпомилково впізнавати нас у натовпі.
Влада заслуговує суворого осуду за те, що не допомагала, не підтримувала, не заохочувала, не цінувала. За те, що зневажає, стримує, ігнорує й тисне. Але чи можна тільки цим виправдати духовну убогість, агресивну безідейність? Чим пояснити, що в багатому на таланти краї гострий брак яскравого, непересічного?
Влада не зробить нашу роботу за нас. Не тільки не захоче, а й не зможе.
Той-таки Янукович так ретельно копіює російськість значною мірою тому, що інших джерел ідеологічного натхнення не має. Архаїчна українськість йому далека, сучасна - невідома.
Сусідський набір цінностей - найближчий зі зрозумілих і найзрозуміліший із близьких.
А копія завжди гірша за оригінал. Погана копія (як у нашому випадку) - взагалі карикатура.
Непристойні кліпи з балалаєчниками, які горланять український гімн, - найкраща цього ілюстрація.
Нерозумно вважати себе Ван Гогом лише тому, що в тебе відрізане вухо. Будьмо до них милосердними. Лише співчуття заслуговують ті, хто щиро сприймає сон розуму за сієсту.
Пробудити країну від летаргічної сплячки - завдання кожного з нас. Без цього ми приречені на роль безвідмовного постачальника труб, брухту, повій і моряків. Експортера робочих рук і внутрішніх органів. Без цього бездіяльна, тупоголова тусовка ніколи не перетвориться на обтяжену совістю еліту. І на зміну світським павичам та світським павіанам, ексцентричним ідолам і екзальтованим бонвіванам ніколи не прийдуть визнані моральні авторитети.
Ми підмінили віру в себе публічною недовірою до них. І несміливою надією на них-таки. "Усі вони однакові". Поширене судження. Але добрих дві третини його носіїв однак добросовісно вирушають на виборчі дільниці. І якимось хитрим, тільки їм відомим, способом вичленяють із натовпу "менше зло". Як? Чи то на око ("гарненька..."). Чи то на слух ("пісні українські любить"). Чи то на зуб ("міцний мужик, га?").
Спроба ідентифікувати за кольором уже не актуальна. Коричневі, червоні, зелені, білі, біло-сині, помаранчеві - все змішалося. Різниця стирається легко. Візьміть партійну іконку. Легенько потріть монеткою. Верхній, кольоровий, шар зникне. З’явиться сума.
Вони різні. Але майже в усіх - однаково сильна пристрасть до маєтків величиною як королівська стайня і до стаєнь із королівським оздобленням. Вони не можуть породити ідею, від якої завмирало б серце. Ми зможемо, якщо зуміємо зневажити понурий фатум бездушшя, бездумності і безвілля. Якщо створимо підказки, які дозволять нашим дітям вийти з підвалу, яким ми понуро тиняємося 19 років поспіль.
Сергій Рахманін
Джерела: http://news.finance.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Сепаратизм: дещо з історії питання
Тема розподілу України, як панацеї якщо не від усіх сутніх, так принаймні найбільш болючих бід країни і суспільства, не нова.
Перше слово цього гільйотинного рецепту лікування головних болячок новонароджуваної країни написав ще наприкінці 80-х В'ячеслав Чорновіл, запропонувавши федералізувати Україну. Правда, згодом він це своє слово намагався дезавуювати, але воно вже було мовлене.
Втім, тривалий час, а саме до 2004 року, відцентрові ідеї державно-територійної перекройки України були не надто популярними.
І хоча в політикумі та суспільстві з такої дражливої проблематики, як мовне питання, геополітичної орієнтації країни, історично-культурницьких уподобань точились досить гострі суперечки, вони не носили характеру технологій сепаратистського толку. За виключенням хіба що сумнозвісної "мєшковщини" в Криму на початку 90-х (цікаво, а хто-небудь ще пам'ятає президента Кримської автономії, а нині громадянина РФ Мєшкова?) та можливо так званого русинського руху.
А от ідея надання більших прав і свобод регіонам в економічній, ресурсно-видобувній і навіть правоохоронній - мова про спроби створення в деяких містах так званої муніципальної міліції - сферах була досить актуальною і обговорювалась на досить серйозному політичному та науковому рівнях.
Одним же з головних провідників ідеї максимально можливої економічної самоврядності регіонів та міст України, принаймні в часи своєї подвійної мерської каденції в Харкові з одночасним головуванням в Асоціації міст України та в період губернаторства був покійний Євген Кушнарьов. Однак ця економічна самостійність в контексті федералізації України в ті часи практично не розглядалась і не дискутувалась.
Конкретна ж реалізація цієї ідеї далі розробки низки концептів створення так званих "точкових" і просто вільних економічних зон або ж технопарків та деяких практичних кроків в цьому напрямку не спостерігалась.
А от вже у 2004 році, з недоброї подачі російських політтехнологічних мудрагелів на чолі із сумновідомим Глібом Павловським, тема існування та протиставлення "двох Україн" була задіяна як технологія у виборчій президентській кампанії Януковича.
І тоді ж друге вагоме слово згаданого гільйотинного рецепту - конфедерація - і мовив Євген Кушнарьов, додавши, що від Харкова до російського кордону вдесятеро ближче, ніж до Києва. Ну, а потім трапився Сєверодонецьк.
Втім, по своїй суті і федерація і конфедерація означають об'єднання якихось суб'єктів , а не їх роз'єднання .
А Чорновіл і Кушнарьов, проголошуючи свої концепції адміністративно-територіального держустрою, кожен зі своєї тодішньої дзвіниці - голови Львівської облради та губернатора Харківщини - мали на увазі максимальне дистанціювання та унезалежнення своїх регіонів від політики центральної влади, яку та на той час провадив чи мав наміри провадити Київ, і котра, на думку цих регіональних очільників, не відповідала інтересам підопічного народонаселення.
До того ж, і Чорновіл, і Кушнарьов свої, правди нікуди подіти, відцентрові заяви робили спонтанно, відповідно до поточного моменту. Про що вже незабаром в тій чи іншій мірі шкодували. Бо, попри свою надзвичайну політичну, ідеологічну, ментальну несхожість, ці два непересічні політики були державниками.
Слід ще зауважити, що відверто розподільні чи розкільно-сепаратистські теми, або ж різноманітні їх мовні, ментальні, ідеологічні, історично-культурні варіації, як правило починають мусуватися напередодні, в ході чи відразу після більш-менш потужних суспільних зворушень в країні та серйозного кадрового переформатування влади.
Але, як тільки-но ці процеси завершувались і ситуація в країні більш-менш стабілізувалась тема прямого розколу дуже швидко втрачала свою гостроту, хоча й продовжувала підігріватися вже згадуваними варіаціями.
Так було і в часи ГКЧП, і в часи Майдану. Ну, а головними речниками та популяризаторами розкільних ідей, як правило, були представники політичних сил, котрі або ж перебували чи опинялись в опозиції.
А от в останні вибори процес чергового вкидання в маси ідей розподілу Неньки розгортався трохи за іншим сценарієм. Тема активно почала мусуватися вже на фініші виборів і мала не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадувала такий, що набирає оберти, динамічно-наростаючий процес, котрий чим далі тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.
Втім, в цьому матеріалі автор не ставить собі за мету з'ясовувати кому і навіщо потрібен територійний розкол України, як не має поки намірів розглядати всі резони чи Pro & Contra розподілу країни на два і більше державних суб'єктів. Хоча декілька нюансів з цього приводу все ж таки зауважу.
По-перше, в минулі роки сепаратистські чи якісь інші відцентрові заяви та порухи продукувались політиками чи політичними силами, котрі відчували себе ображеними в результаті певних змін на владному Олімпі.
Нині ж ця тематика активно мусується як із табору переможених - переважно, зденервованою проросійською політикою регіоналів, свідомою інтелігенцією, так і апологетами нової влади - людьми достатньо розумними, аби впетрати, що нинішній не такий вже, між іншим, і високий рівень довіри до влади, вже найближчим часом в умовах другої хвилі кризи, різко почне падати.
От, аби те падіння для Януковича і Ко не було таким катастрофічним і готується сепаратистський аеродромчик, що зайвий раз свідчить про невпевненість теперішньої влади у самій собі.
По-друге, які б карти розподілу України не малювались, і які б аргументи апологети цього процесу не наводили - електоральні, мовні, ментальні, історичні, етнічні чи цивілізаційні - як на мене існування так званих "двох Україн" обумовлене в першу чергу фактором геополітичного протистояння двох систем - демократичної і тоталітарної.
І фронт того протистояння у вигляді боротьби совка і антисовка нині не лише проходить через Україну, але й має динамічний характер. Ще донедавна він мав вектор руху із заходу на схід. Але після недавніх президентських виборів цей фронт стабілізувався, хоча і має перспективу певного руху в зворотньому напрямку, що в першу чергу залежатиме від українського суспільства.
По-третє, можна звичайно ж розглядати нинішнє мусування сепаратистської теми, як такі собі інтелектуальні вправи високочолих. Можна, як дитячий розпач переможених котрим показали іграшку, а потім не дали нею погратися.
От вони тепер, рюмсаючи і апелюючи невідомо до кого, вимагають зламати іграшку. Погрожуючи в іншому разі забрати пасочки і лопатки та й податися до іншої пісочниці. А можна, як виборчу технологію, котра інерційно після президентської компанії задіється в ході місцевих виборів.
Але при цьому не слід забувати про одну небезпечну закономірність: якщо якусь, навіть найфантастичнішу і дурнувату ідею довго і вперто пропагувати у вірті, вона може комунікуватися із реальністю.
А вже в реальній масовій свідомості та ідея, якою б вона доцільною і привабливою не видавалась у вірті, як правило, набуває спаплюженого, маргінального і вибухонебезпечного характеру.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
Перше слово цього гільйотинного рецепту лікування головних болячок новонароджуваної країни написав ще наприкінці 80-х В'ячеслав Чорновіл, запропонувавши федералізувати Україну. Правда, згодом він це своє слово намагався дезавуювати, але воно вже було мовлене.
Втім, тривалий час, а саме до 2004 року, відцентрові ідеї державно-територійної перекройки України були не надто популярними.
І хоча в політикумі та суспільстві з такої дражливої проблематики, як мовне питання, геополітичної орієнтації країни, історично-культурницьких уподобань точились досить гострі суперечки, вони не носили характеру технологій сепаратистського толку. За виключенням хіба що сумнозвісної "мєшковщини" в Криму на початку 90-х (цікаво, а хто-небудь ще пам'ятає президента Кримської автономії, а нині громадянина РФ Мєшкова?) та можливо так званого русинського руху.
А от ідея надання більших прав і свобод регіонам в економічній, ресурсно-видобувній і навіть правоохоронній - мова про спроби створення в деяких містах так званої муніципальної міліції - сферах була досить актуальною і обговорювалась на досить серйозному політичному та науковому рівнях.
Одним же з головних провідників ідеї максимально можливої економічної самоврядності регіонів та міст України, принаймні в часи своєї подвійної мерської каденції в Харкові з одночасним головуванням в Асоціації міст України та в період губернаторства був покійний Євген Кушнарьов. Однак ця економічна самостійність в контексті федералізації України в ті часи практично не розглядалась і не дискутувалась.
Конкретна ж реалізація цієї ідеї далі розробки низки концептів створення так званих "точкових" і просто вільних економічних зон або ж технопарків та деяких практичних кроків в цьому напрямку не спостерігалась.
А от вже у 2004 році, з недоброї подачі російських політтехнологічних мудрагелів на чолі із сумновідомим Глібом Павловським, тема існування та протиставлення "двох Україн" була задіяна як технологія у виборчій президентській кампанії Януковича.
І тоді ж друге вагоме слово згаданого гільйотинного рецепту - конфедерація - і мовив Євген Кушнарьов, додавши, що від Харкова до російського кордону вдесятеро ближче, ніж до Києва. Ну, а потім трапився Сєверодонецьк.
Втім, по своїй суті і федерація і конфедерація означають об'єднання якихось суб'єктів , а не їх роз'єднання .
А Чорновіл і Кушнарьов, проголошуючи свої концепції адміністративно-територіального держустрою, кожен зі своєї тодішньої дзвіниці - голови Львівської облради та губернатора Харківщини - мали на увазі максимальне дистанціювання та унезалежнення своїх регіонів від політики центральної влади, яку та на той час провадив чи мав наміри провадити Київ, і котра, на думку цих регіональних очільників, не відповідала інтересам підопічного народонаселення.
До того ж, і Чорновіл, і Кушнарьов свої, правди нікуди подіти, відцентрові заяви робили спонтанно, відповідно до поточного моменту. Про що вже незабаром в тій чи іншій мірі шкодували. Бо, попри свою надзвичайну політичну, ідеологічну, ментальну несхожість, ці два непересічні політики були державниками.
Слід ще зауважити, що відверто розподільні чи розкільно-сепаратистські теми, або ж різноманітні їх мовні, ментальні, ідеологічні, історично-культурні варіації, як правило починають мусуватися напередодні, в ході чи відразу після більш-менш потужних суспільних зворушень в країні та серйозного кадрового переформатування влади.
Але, як тільки-но ці процеси завершувались і ситуація в країні більш-менш стабілізувалась тема прямого розколу дуже швидко втрачала свою гостроту, хоча й продовжувала підігріватися вже згадуваними варіаціями.
Так було і в часи ГКЧП, і в часи Майдану. Ну, а головними речниками та популяризаторами розкільних ідей, як правило, були представники політичних сил, котрі або ж перебували чи опинялись в опозиції.
А от в останні вибори процес чергового вкидання в маси ідей розподілу Неньки розгортався трохи за іншим сценарієм. Тема активно почала мусуватися вже на фініші виборів і мала не спонтанно-сплесковий, а швидше нагадувала такий, що набирає оберти, динамічно-наростаючий процес, котрий чим далі тим більше набуває обрисів не ситуативної технології, а початку реалізації певної програми.
Втім, в цьому матеріалі автор не ставить собі за мету з'ясовувати кому і навіщо потрібен територійний розкол України, як не має поки намірів розглядати всі резони чи Pro & Contra розподілу країни на два і більше державних суб'єктів. Хоча декілька нюансів з цього приводу все ж таки зауважу.
По-перше, в минулі роки сепаратистські чи якісь інші відцентрові заяви та порухи продукувались політиками чи політичними силами, котрі відчували себе ображеними в результаті певних змін на владному Олімпі.
Нині ж ця тематика активно мусується як із табору переможених - переважно, зденервованою проросійською політикою регіоналів, свідомою інтелігенцією, так і апологетами нової влади - людьми достатньо розумними, аби впетрати, що нинішній не такий вже, між іншим, і високий рівень довіри до влади, вже найближчим часом в умовах другої хвилі кризи, різко почне падати.
От, аби те падіння для Януковича і Ко не було таким катастрофічним і готується сепаратистський аеродромчик, що зайвий раз свідчить про невпевненість теперішньої влади у самій собі.
По-друге, які б карти розподілу України не малювались, і які б аргументи апологети цього процесу не наводили - електоральні, мовні, ментальні, історичні, етнічні чи цивілізаційні - як на мене існування так званих "двох Україн" обумовлене в першу чергу фактором геополітичного протистояння двох систем - демократичної і тоталітарної.
І фронт того протистояння у вигляді боротьби совка і антисовка нині не лише проходить через Україну, але й має динамічний характер. Ще донедавна він мав вектор руху із заходу на схід. Але після недавніх президентських виборів цей фронт стабілізувався, хоча і має перспективу певного руху в зворотньому напрямку, що в першу чергу залежатиме від українського суспільства.
По-третє, можна звичайно ж розглядати нинішнє мусування сепаратистської теми, як такі собі інтелектуальні вправи високочолих. Можна, як дитячий розпач переможених котрим показали іграшку, а потім не дали нею погратися.
От вони тепер, рюмсаючи і апелюючи невідомо до кого, вимагають зламати іграшку. Погрожуючи в іншому разі забрати пасочки і лопатки та й податися до іншої пісочниці. А можна, як виборчу технологію, котра інерційно після президентської компанії задіється в ході місцевих виборів.
Але при цьому не слід забувати про одну небезпечну закономірність: якщо якусь, навіть найфантастичнішу і дурнувату ідею довго і вперто пропагувати у вірті, вона може комунікуватися із реальністю.
А вже в реальній масовій свідомості та ідея, якою б вона доцільною і привабливою не видавалась у вірті, як правило, набуває спаплюженого, маргінального і вибухонебезпечного характеру.
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська обл., село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/
У Луцьку вчетверте відбудеться акція „Українська вишиванка”
У Луцьку в День Незалежності вчетверте відбудеться акція „Українська вишиванка”.
Цьогоріч на головній площі міста – Театральному майдані – жителі та гості міста у вишиванках викладуть тризуб із хрестом над середнім «зубом», повідомили УНІАН у прес-службі мерії.
Розглядалося декілька варіантів викладення фігури чи „написання” слова, як в попередні роки - „Луцьк”, „Україна”. Проте організатори акції зупинилися на автентичному тризубі.
Усім учасникам акції видаватимуть пам’ятні посвідчення.
Відбудеться нагородження учасників у різноманітних номінаціях, зокрема, „Найбільша родина у вишиванках”, „Найповажніший учасник у вишиванці”, „Найменший учасник у вишиванці”, „Найоригінальніша вишиванка”, „Сорочка поколінь”, „Гармонія духу і сердець” (для пари), „Найпатріотичніший дідусь та бабуся” тощо.
Як повідомляв УНІАН, вперше акція „Українська вишиванка” відбулася у Луцьку у 2007 році. Тоді понад три тисячі людей у вишитих сорочках вибудували тризуб, наступного року - слово „Луцьк”. у 2009 році – слово „Україна”.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Цьогоріч на головній площі міста – Театральному майдані – жителі та гості міста у вишиванках викладуть тризуб із хрестом над середнім «зубом», повідомили УНІАН у прес-службі мерії.
Розглядалося декілька варіантів викладення фігури чи „написання” слова, як в попередні роки - „Луцьк”, „Україна”. Проте організатори акції зупинилися на автентичному тризубі.
Усім учасникам акції видаватимуть пам’ятні посвідчення.
Відбудеться нагородження учасників у різноманітних номінаціях, зокрема, „Найбільша родина у вишиванках”, „Найповажніший учасник у вишиванці”, „Найменший учасник у вишиванці”, „Найоригінальніша вишиванка”, „Сорочка поколінь”, „Гармонія духу і сердець” (для пари), „Найпатріотичніший дідусь та бабуся” тощо.
Як повідомляв УНІАН, вперше акція „Українська вишиванка” відбулася у Луцьку у 2007 році. Тоді понад три тисячі людей у вишитих сорочках вибудували тризуб, наступного року - слово „Луцьк”. у 2009 році – слово „Україна”.
Джерела: http://unian.net/ http://article-blogger.blogspot.com/
Підписатися на:
Дописи (Atom)