Це ставить завдання розробки спеціальної моделі організації суспільства, яка дозволяє вивільнити його інноваційний потенціал. Такою моделлю є держава-партнер.
статті про українську політику і не тільки
Показ дописів із міткою суспільство. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою суспільство. Показати всі дописи
15.03.11
Модель організації держави в інтересах суспільства та реальних змін
Це ставить завдання розробки спеціальної моделі організації суспільства, яка дозволяє вивільнити його інноваційний потенціал. Такою моделлю є держава-партнер.
21.02.11
Якщо влада припиняє виконувати свої функції - то суспільство почне виконувати ці функції самотужки
Це аксіома: якщо влада припиняє виконувати, покладені на неї суспільством функції, то рано чи пізно суспільство ті функції почне виконувати самотужки.
Тобто за нефункціональної влади обов'язково виникають функціональні самоорганізаційні альтернативні суспільні структури.
В першу чергу ці процеси стосуються сфер захисту прав і свобод, життя та житла, забезпечення недоторканності майна та іншої власності, боротьби зі злочинністю. Інколи такі самозахисні дії набувають досить жорстких форм.
Наприклад, свого часу відомий литовський екс-дисидент Атанас Терляцкас розповідав як на початку 90-тих в Прибалтиці було подолане таке явище як рекет.
Бізнесменам якось набридло потерпати від цього різновиду бандитизму. Чекати ж обіцяного реформування правоохоронної і судової систем, що по своїй суті на той час ще залишались совєцькими і надзвичайно корумпованими, певні бізнесові кола не стали. Вони просто оголосили рекетирам війну.
Одного дня, без будь-яких попереджень розпочався відстріл найвідоміших і найжорстокіших ватажків рекетирських банд. При цьому все робилось своїми руками.
А після здійснення чергового такого штибу, назвемо речі своїми іменами, теракту, винуватець у супроводі адвоката, колег та журналістів влаштовував прес-конференцію, а потім здавався правоохоронцям. Така публічність сформувала певну громадську думку.
На відсидку ж "вільні стрілки" йшли свідомо, готові отримати будь-які терміни буцегарні. Навзаєм на весь час ув’язнення їх колеги брали на себе зобов’язання утримувати на гідному рівні родини сміливців та опікування їхнім бізнесом.
Після низки гучних акцій, коли бандюки переконались у затятості бізнесменів, рекет спочатку в Литві, а згодом і в Латвії з Естонією зник як явище. А держави поспішили із судовою та правоохоронною реформами із одночасною досить серйозною кадровою чисткою цих органів.
Тобто, коли суспільство в особі бізнесменів, почало брати на себе, най і частково, функції влади, держава почала рахуватися із суспільними потребами.
Ну, а тепер про українські реалії...
Можна зауважити, мовляв, менталітети у нас із прибалтами різні. Та й скільки тієї ж Литви, тотожної територійно Харківській, а за населенням Донецькій областям. А тому, якщо в Прибалтиці такі процеси набувають гучного і масового вигляду, то у нас, якщо щось подібне і трапляється, то воно має спонтанний і відносно локальний характер.
Можливо, такі закиди і мають певні резони. Але чомусь наші владні рехворматори, коли їх запитуються, чому не використовується корисний досвід прибалтів або ж грузинів, теж торочать про різні менталітети та не співставність територій і населення.
Наприклад, про неможливість скористатися грузинським досвідом реформування міліції саме через ці ментально-територійні розбіжності України та Грузії казали як нинішній міністр Могильов, так і його попередник Луценко.
Виникає підозра, що це лише відмовки, які виправдовують і неспроможність, і небажання наших владоможців, незалежно від їх кланової належності, взагалі провадити будь-які дійсно ефективні і давно назрілі перетворення.
А тим часом суспільство починає по-своєму реагувати на владну бездіяльність...
Цю історію повідав мій давній приятель, в минулому опер і працівник прокуратури. Йому ж ця історія стала відомою від колишніх колег.
Якось в одному із віддалених прикордонних харківських сіл об'явились, поселившись у місцевого п'янички, зальотні волоцюжного штибу елементи. Все село здогадувалось, хто вони за такі, але позаяк до часу сумнівна публіка промишляла десь на стороні, місцевих не чіпала, то й поселяни на них особливої уваги не звертали. Як не звертали уваги і правоохоронці.
Але трохи обжившись та огледівшись кримінальна публіка почала порушувати одне із наріжних правил злочинного світу – не "с…ри, де живеш".
Спочатку у селян почав зникати дріб'язок, що погано лежав: у кого сокира з молотком, у когось серпужок, то свіжовипрана білизна з мотузки...
Далі більше. Зі ставку почали щезати гуси із качками, кури і кролі із двору, дрова з під двору, городина з городів, консервація з погребів...
Селяни для початку спробували у голови сільради та дільничного з'ясувати: мо ті якось даною їм владою розбишак угамують.
Але голова порадив, аби місцеві із зальотними спробували по-доброму якось домовитись. І сам, такий же поселянин, додав, якщо елементи виявляться не контактними,то, мовляв, ви й самі відаєте як чинити із ними.
А дільничний був ще категоричнішим: не спійманий – не крадій. Документи він у чужинців перевірив – вони хоча і з "біографією" у кожного, але в порядку, усі числяться за якоюсь фірмою – типу будівельна бригада за викликом. Тобто підстав взяти за гузно крадійкувати публіку у нього немає.
А на прощання дільничний порадив, або нехай поселяни звернуться до райвідділу із офіційною заявою – і тоді оперативники візьмуть зальотних у розробку, або ж най самотужки із ними розберуться.
Та селянам менти в селі непотрібні були, тому й вирішили для початку якось мирно із "гостями" узгодитись, надіславши до вуркаганів делегацією із трійко дядьків.
Але розмови не вийшло. Кримінальники делегацію послали, обурившись, що "калхознікі савсєм нюх патерялі", пред'яви "галімиє" авторитетним пацанам пред'являють.
А от даремно. Бо нюх не "калхознікі" втратили, а елементи.
Я вже згадував – село те прикордонне. І головним промислом поселян була контрабанда.
Безпосередньо нею переймались далеко не всі, але жило з неї практично все село. Там існувала певна спільнота серйозних, неговірких і метикуватих дядьків із чітко розподіленими поміж ними функціями: хтось їздив за товаром, хтось його переправляв через кордон, хтось зберігав, а хтось вивозив і реалізовував.
До свого кола дядьки мало кого допускали. Втім, іншим поселянам із цього теж був свій зиск.
Комусь через можливість купити якийсь крам по східній ціні, комусь через можливість заробити, позичивши незасвічене авто для вивезення товару або надавши можливість переховати до часу товар у своєму обійсті, а комусь і просто через заробітки на якихось допоміжних роботах типу завантажити/розвантажити.
Зрозуміло, що дещиця перепадала і голові сільради, і дільничному, і комусь із райвідділку. Але візити до села, навіть задля розборок із елементами, невтаємничених в місцеві оборудки правоохоронців із району селянам аж ніяк потрібні не були. Тому дядьки й вирішили розібратися самотужки.
А тим часом зайди зовсім знахабніли. Одне за одним: полишений в полі через поламку тракторець до цурки розкурочили; скутер поштарки, поки та заносила пенсію до немічної бабці, із-під двору поцупили; до молодиць почали чіплятися...
Ну, а останньою краплею став напад на місцеву бабцю-самогонницю. Поки стара до льоху полізла, вони її в ньому закрили, із дому увесь самограй і зароблену на ньому готівку витягли. А виходячи з подвір'я нарвались на місцевого, що завітав до бабці за оковитою. Відмотузили до напівсмерті поселянина.
Терпець дядькам увірвався. Як там воно було, лише вони та ніч знають. Але одного чудового ранку село зітхнуло полегшено. Зайди зникли.
Усе село, район, ментура чудово відають – лежать ті бандюки десь у прикордонному лісі надійно прикопані. Але діла до того ні в кого немає. Ментам менше клопоту із криміналітетом розбиратися.
Району те все паралельно. А простому люду, так і взагалі – - чим менше бандюків, тим їм більше щастя...
Мені зауважать, знайшов приклад самоорганізації. Одна ОЗУ іншу уконтрапупила. Так то воно так, але не зовсім.
Бандюки криміналом безпридєльним переймались так би мовити за велінням душі, бо нічого іншого робити не вміли і не хотіли. А дядьки свій промисел організували вимушено, бо держава із місцевою владою їм іншого вибору не залишили.
Ми живемо в системі, за котрої влада нам пристойно ні заробляти, ні жити у більш-менш законний спосіб не дає, сама повсякденно порушуючи нею ж встановлені закони. Та ще й до того ж не захищаючи нас, а часто-густо залишаючи простий люд наодинці проти бандюків.
А якщо парафразувати одну відому сентенцію від Кучми, про неможливість розрінити, де закінчується влада і починаються бандити, то нам залишається жити за своїми законами, захищаючись у свій самозахисний спосіб і від бандюків, і від влади.
Мало того, подібні історії колективного та індивідуального спротиву цій системі – затятість бабці, котра шмаляє із берданки по "беркуту"; розлючений натовп в Маріуполі , котрий заледве не розтоптав ДАІ-шників і наряд міліції заодно із ними; чоловік, котрий випускає обойму в лікаря за те , що той взяв хабаря за лікування вже померлої матері; краматорський молотобоєць , котрий замість викликати міліцію, лупить автокрадія до реанімаційного стану – це вже ТЕНДЕНЦІЯ!
А, можливо, і пам'ятки для тих, кому допекло?..
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола"
реклама: | єдиний гаманець | кредитка | міні кредитка | карта юніора | програма Бонус+ | робота | інтернет | соціальна карта | карта gold | море можливостей | нерухомість | авто-конфіскат | пенсійна карта | автоброкер | термінові грошові перекази | PrivatAssistance | страхування |
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
24.09.10
Геноцид як наслідок змарнованої незалежності
Останнім часом Дмитро Табачник успішно замінив Віктора Ющенка на посту головного популяризатора теми геноциду 1932-33 років. Варто зауважити, що заперечення геноциду Табачником є ще більш дієвим каталізатором пробудження нації, аніж адміністративні заходи із вшанування жертв.
Спробуємо поглянути на проблему Голодомору з іншого боку.
Народ - причина всього, що відбувається з ним
"Без причинності немає світу. Випадковості існують не у світі, а лише в нашому обмеженому сприйнятті, у нашій голові. Вони відображають межі нашого пізнання. Боротьба проти випадковостей - завжди боротьба проти нас самих, боротьба, у якій ми ніколи не можемо стати переможцями".
Франц Кафка
Існує твердження, що все у Всесвіті має свою причину. Більше того, кожна особистість, кожен народ свідомо, чи більшою мірою несвідомо, формує всі події свого життя, свою долю.
Зі шкільного курсу історії України учні звикають до думки, що волелюбний, працьовитий український народ постійно є жертвою хижацьких сусідніх народів, держав. Зовсім несправедливо й незаслужено. Такі, мовляв, уже ми є "сердешні горопахи".
Подібний підхід, де основною причиною наших політичних і економічних негараздів вважаються недобрі сусіди, географія, інші чинники, але не ми самі - виховує безсилля, позбавляє нас майбутнього як націю.
Позаяк географічні сусіди залишаються незмінними, - причини поневірянь слід віднайти в собі.
Геноцид - доля бездержавних націй
"... розстріляне відродження, от як про нас напишуть нащадки, якщо колись у нас будуть якісь нащадки, а вони не допустять, бо вже мають великий досвід, як очищати нас від нащадків..." Юрій Андрухович, "Рекреації"
Знаковим є те, що в ХХ столітті геноциду зазнали славні в минулому, проте бездержавні на той час нації. А саме: вірмени, руси-українці, євреї, роми-цигани.
Загроза відродження древніх націй спонукала їхніх молодших сусідів чи суперників - турків, росіян та німців - до цілеспрямованих дій з метою повного або часткового їх знищення саме за етнічними мотивами.
Щоправда, іноді досягнуті результати були діаметрально протилежними очікуваним. Саме Голокост часів Другої світової став вирішальним поштовхом до відродження євреями своєї державності.
Зрештою, бездержавні нації нагадують безпритульних волоцюг, яких спільноті незручно бачити. Тому їх намагаються позбутись. Перефразовуючи Йосипа Джугашвілі: "Немає нації - немає проблеми".
Позиція Заходу щодо голоду в Україні була подібною до викладеної в одному з документів британського МЗС: "Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам".
До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод.
Яке діло світовій демократичній спільноті, скажімо, до 40-мільйонного народу курдів, розпорошеного між чотирма країнами - південний схід Туреччини, північ Іраку, захід Ірану та північний схід Сирії? Вони мають власну мову, оригінальну культуру. Однак за всю свою довгу історію так і не домоглись визнання.
Загублена нація
"... життя і смерть запропонував Я тобі, благословення і прокляття. Вибери життя, щоб жив ти й потомство твоє". Повторення Закону 30,19.
У 1917-21 роках переважна частина українського народу, знехтувавши Шевченковим "...Посланієм":
"В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля", відмовилася від своєї незалежності, і обрала спільний дім - СРСР.
"В своїй хаті чужа сила, і правда, і воля..."
Чому?
З точки зору внутрішніх чинників, "головна дилема українців полягала в тому, що вони розпочали створення держави, ще не завершивши формування нації", - зазначає Орест Субтельний.
Точніше було б сказати - не відродивши націю.
За 200 років, від привласнення Петром І назви "Русь" у грецькій транскрипції й до початку ХХ століття, давня назва нації, руси - уже майже витравилася. А нова - українці - ще не прижилася.
Отак древня нація загубилася...
З усіх соціальних груп в Україні найдіяльнішою в будівництві держави виявляла себе інтелігенція.
Проте вона складала лише 2-3 % усього населення. Для багатьох її представників, тісно пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією.
Цим і пояснювалися їхня нерішучість у питанні про незалежність та схиляння до автономії чи федералізму. Українські лідери ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення.
Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть.
В цій ідеології крився і підхід до національної армії, яку Грушевський і Винниченко розглядали як буржуазний елемент та знаряддя гноблення трудівників: "Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всіх постійних армій!"
У січні 1918-го, у найлиховісніший для України час, ЦР відмовляється від корпусу Скоропадського, та видає закон про... демобілізацію, тобто розпуск української армії!
Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться.
Основною причиною поразки став рівень свідомості чи несвідомості народу. Суспільство не було достатньо інформовано про наміри політичної еліти щодо створення окремої держави. Як і в часи повстання Мазепи.
Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. Із цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте він ще не знав, що, обираючи більшовицьку Москву, за якихось 12-14 років йому доведеться стати безпорадним статистом голодної смерті своїх рідних, дивитися в очі власним дітям, яким уже не буде змоги хоч якось допомогти...
"Ніякого геноциду не було..."
Селянинові важко було осягнути ідею національної незалежності. Лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік.
Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.
Інформаційна війна
"Поки народу не скажуть, він ніколи не знає, чи добре живе, чи погано". Джордж Оруелл
Сьогодні Україна знову опинилася в схожій ситуації.
За даними соцопитувань, лише 58-60% українців підтримують незалежність власної держави.
Водночас, понад 60% підтримують продовження терміну перебування ЧФ РФ у Криму на 25 років.
Це - наслідок інформаційної війни, яка потребує не великих ресурсів, а гарно продуманих схем.
Якщо все правильно організовано, зазначає Олександр Михельсон, то далі процес самопідтримується.
Нас намагаються непомітно переправити по той берег Стіксу, з якого вже немає вороття.
Потихеньку втягнути в кавказькі війни, у зону тероризму, встановити контроль над сферою розподілу, тотальну економічну залежність. А згодом - знищити або асимілювати. Згадаймо проекти депутата-регіонала Болдирєва, озвучені на Світовому конгресі співвітчизників у Санкт-Петербурзі, про депортацію жителів Волинської та Житомирської областей до Сибіру і Примор'я.
"Що ж робити?" - питав пріснопам'ятний Чернишевський.
Друга Республіка
"Нову незалежність доведеться "вимріяти", придумати, винайти заново, з нуля. І на цей раз виконати всі домашні завдання. Вона повинна дати відповідь на ключові запитання, на які не дала відповідь незалежність сьогоднішня..." Євген Глібовицький
Очевидно, що процес формування нації ще не завершився, як і в 1917-21 роках. Проте є на порядок вищим ніж напередодні сумнозвісних 30-х.
Не варто в судомах шукати нових лідерів із тих, які є. На думку Олександра Ірванця, мусить вирости якась третя сила: "Треба цілковито зламати цей суспільний лад, привести інших людей до влади, тому що з теперішніх - нікчемні всі..."
"Україні потрібна Друга республіка. Краще починати будувати її зараз, поки залишки Першої республіки остаточно не перетворилися на руїни, - писав Євген Глібовицький у серпні 2009-го, - У відсутність тактики нам залишилося тільки працювати над стратегією, і робити все можливе, щоб з мінімальними втратами духу пережити нову майбутню руїну.
І починати створювати Другу республіку".
Має бути сформована суспільна думка, перспективи розвитку ідеї в усіх напрямках, не тільки державницьких. І треба бути готовим до довгої непростої роботи.
Завданням №1 є завершення процесу формування самосвідомості суспільства, як державної нації, позаяк аби щось проявилось на фізичному рівні - воно має сформуватись на нефізичному.
Користуючись мовою Юнга, колективна надсвідомість створює Месію, визволителя нації, фюрера. А окремим людям: Ісусу, Наполеону чи Гітлеру - доводиться прийняти або не прийняти цю роль. Якщо не приймає, то знаходиться інший.
Бо образ уже існує.
Інакше кажучи, доки єхидний вишкір забитого селюка, люмпен-пролетаря, чи псевдо-інтелігента:
"Хотіли вільної, самостійної!? Доборолись?", не зміниться гордістю за свою націю, свою країну, доти януковичі з тимошенками репрезентуватимуть вибір населення - не нації й не народу! - змінюючи один одного, як влада й "опозиція", і змагаючись у вияві пігмейської колоніальної догідливості...
Роман Ревчук
Спробуємо поглянути на проблему Голодомору з іншого боку.
Народ - причина всього, що відбувається з ним
"Без причинності немає світу. Випадковості існують не у світі, а лише в нашому обмеженому сприйнятті, у нашій голові. Вони відображають межі нашого пізнання. Боротьба проти випадковостей - завжди боротьба проти нас самих, боротьба, у якій ми ніколи не можемо стати переможцями".
Франц Кафка
Існує твердження, що все у Всесвіті має свою причину. Більше того, кожна особистість, кожен народ свідомо, чи більшою мірою несвідомо, формує всі події свого життя, свою долю.
Зі шкільного курсу історії України учні звикають до думки, що волелюбний, працьовитий український народ постійно є жертвою хижацьких сусідніх народів, держав. Зовсім несправедливо й незаслужено. Такі, мовляв, уже ми є "сердешні горопахи".
Подібний підхід, де основною причиною наших політичних і економічних негараздів вважаються недобрі сусіди, географія, інші чинники, але не ми самі - виховує безсилля, позбавляє нас майбутнього як націю.
Позаяк географічні сусіди залишаються незмінними, - причини поневірянь слід віднайти в собі.
Геноцид - доля бездержавних націй
"... розстріляне відродження, от як про нас напишуть нащадки, якщо колись у нас будуть якісь нащадки, а вони не допустять, бо вже мають великий досвід, як очищати нас від нащадків..." Юрій Андрухович, "Рекреації"
Знаковим є те, що в ХХ столітті геноциду зазнали славні в минулому, проте бездержавні на той час нації. А саме: вірмени, руси-українці, євреї, роми-цигани.
Загроза відродження древніх націй спонукала їхніх молодших сусідів чи суперників - турків, росіян та німців - до цілеспрямованих дій з метою повного або часткового їх знищення саме за етнічними мотивами.
Щоправда, іноді досягнуті результати були діаметрально протилежними очікуваним. Саме Голокост часів Другої світової став вирішальним поштовхом до відродження євреями своєї державності.
Зрештою, бездержавні нації нагадують безпритульних волоцюг, яких спільноті незручно бачити. Тому їх намагаються позбутись. Перефразовуючи Йосипа Джугашвілі: "Немає нації - немає проблеми".
Позиція Заходу щодо голоду в Україні була подібною до викладеної в одному з документів британського МЗС: "Це правда, що ми, звичайно, маємо певний обсяг інформації про голод на Півдні Росії... Ми не хочемо, однак, її обнародувати, оскільки це образило б радянський уряд і завдало б шкоди нашим стосункам".
До того ж багато західних інтелектуалів у період Великої депресії виявляли сильні прорадянські симпатії та енергійно відкидали всяку критику СРСР, особливо в питанні про голод.
Яке діло світовій демократичній спільноті, скажімо, до 40-мільйонного народу курдів, розпорошеного між чотирма країнами - південний схід Туреччини, північ Іраку, захід Ірану та північний схід Сирії? Вони мають власну мову, оригінальну культуру. Однак за всю свою довгу історію так і не домоглись визнання.
Загублена нація
"... життя і смерть запропонував Я тобі, благословення і прокляття. Вибери життя, щоб жив ти й потомство твоє". Повторення Закону 30,19.
У 1917-21 роках переважна частина українського народу, знехтувавши Шевченковим "...Посланієм":
"В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля", відмовилася від своєї незалежності, і обрала спільний дім - СРСР.
"В своїй хаті чужа сила, і правда, і воля..."
Чому?
З точки зору внутрішніх чинників, "головна дилема українців полягала в тому, що вони розпочали створення держави, ще не завершивши формування нації", - зазначає Орест Субтельний.
Точніше було б сказати - не відродивши націю.
За 200 років, від привласнення Петром І назви "Русь" у грецькій транскрипції й до початку ХХ століття, давня назва нації, руси - уже майже витравилася. А нова - українці - ще не прижилася.
Отак древня нація загубилася...
З усіх соціальних груп в Україні найдіяльнішою в будівництві держави виявляла себе інтелігенція.
Проте вона складала лише 2-3 % усього населення. Для багатьох її представників, тісно пов'язаних із російською та українською культурою, було психологічно важко розірвати зв'язки з Росією.
Цим і пояснювалися їхня нерішучість у питанні про незалежність та схиляння до автономії чи федералізму. Українські лідери ніяк не могли вирішити, яка мета важливіша: соціальні зміни чи національне визволення.
Тому в Східній Україні на роль вождів революція висунула ідеалістичних, патріотично настроєних, але недосвідчених інтелігентів, змусивши їх діяти, перш ніж ті зрозуміли, чого вони прагнуть.
В цій ідеології крився і підхід до національної армії, яку Грушевський і Винниченко розглядали як буржуазний елемент та знаряддя гноблення трудівників: "Не своєї армії нам, соціал-демократам і всім щирим патріотам, треба, а знищення всіх постійних армій!"
У січні 1918-го, у найлиховісніший для України час, ЦР відмовляється від корпусу Скоропадського, та видає закон про... демобілізацію, тобто розпуск української армії!
Очолюючи змагання за незалежність, українська інтелігенція розраховувала на допомогу селянства. Проте забитий і політичне незрілий селянин знав, чого він не хоче, але не міг з упевненістю сказати, за що він бореться.
Основною причиною поразки став рівень свідомості чи несвідомості народу. Суспільство не було достатньо інформовано про наміри політичної еліти щодо створення окремої держави. Як і в часи повстання Мазепи.
Селянин розумів, що він трудівник, якого експлуатують. Із цим і пов'язані перші успіхи більшовицької пропаганди. Проте він ще не знав, що, обираючи більшовицьку Москву, за якихось 12-14 років йому доведеться стати безпорадним статистом голодної смерті своїх рідних, дивитися в очі власним дітям, яким уже не буде змоги хоч якось допомогти...
"Ніякого геноциду не було..."
Селянинові важко було осягнути ідею національної незалежності. Лише під кінець громадянської війни багато більш-менш освічених селян стали схилятися на її бік.
Але на той момент найкраща можливість завоювання незалежності була втрачена.
Інформаційна війна
"Поки народу не скажуть, він ніколи не знає, чи добре живе, чи погано". Джордж Оруелл
Сьогодні Україна знову опинилася в схожій ситуації.
За даними соцопитувань, лише 58-60% українців підтримують незалежність власної держави.
Водночас, понад 60% підтримують продовження терміну перебування ЧФ РФ у Криму на 25 років.
Це - наслідок інформаційної війни, яка потребує не великих ресурсів, а гарно продуманих схем.
Якщо все правильно організовано, зазначає Олександр Михельсон, то далі процес самопідтримується.
Нас намагаються непомітно переправити по той берег Стіксу, з якого вже немає вороття.
Потихеньку втягнути в кавказькі війни, у зону тероризму, встановити контроль над сферою розподілу, тотальну економічну залежність. А згодом - знищити або асимілювати. Згадаймо проекти депутата-регіонала Болдирєва, озвучені на Світовому конгресі співвітчизників у Санкт-Петербурзі, про депортацію жителів Волинської та Житомирської областей до Сибіру і Примор'я.
"Що ж робити?" - питав пріснопам'ятний Чернишевський.
Друга Республіка
"Нову незалежність доведеться "вимріяти", придумати, винайти заново, з нуля. І на цей раз виконати всі домашні завдання. Вона повинна дати відповідь на ключові запитання, на які не дала відповідь незалежність сьогоднішня..." Євген Глібовицький
Очевидно, що процес формування нації ще не завершився, як і в 1917-21 роках. Проте є на порядок вищим ніж напередодні сумнозвісних 30-х.
Не варто в судомах шукати нових лідерів із тих, які є. На думку Олександра Ірванця, мусить вирости якась третя сила: "Треба цілковито зламати цей суспільний лад, привести інших людей до влади, тому що з теперішніх - нікчемні всі..."
"Україні потрібна Друга республіка. Краще починати будувати її зараз, поки залишки Першої республіки остаточно не перетворилися на руїни, - писав Євген Глібовицький у серпні 2009-го, - У відсутність тактики нам залишилося тільки працювати над стратегією, і робити все можливе, щоб з мінімальними втратами духу пережити нову майбутню руїну.
І починати створювати Другу республіку".
Має бути сформована суспільна думка, перспективи розвитку ідеї в усіх напрямках, не тільки державницьких. І треба бути готовим до довгої непростої роботи.
Завданням №1 є завершення процесу формування самосвідомості суспільства, як державної нації, позаяк аби щось проявилось на фізичному рівні - воно має сформуватись на нефізичному.
Користуючись мовою Юнга, колективна надсвідомість створює Месію, визволителя нації, фюрера. А окремим людям: Ісусу, Наполеону чи Гітлеру - доводиться прийняти або не прийняти цю роль. Якщо не приймає, то знаходиться інший.
Бо образ уже існує.
Інакше кажучи, доки єхидний вишкір забитого селюка, люмпен-пролетаря, чи псевдо-інтелігента:
"Хотіли вільної, самостійної!? Доборолись?", не зміниться гордістю за свою націю, свою країну, доти януковичі з тимошенками репрезентуватимуть вибір населення - не нації й не народу! - змінюючи один одного, як влада й "опозиція", і змагаючись у вияві пігмейської колоніальної догідливості...
Роман Ревчук
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
21.09.10
Іменем суспільного блага – розстріляти!
Ефект двомовності
У Києві існує дуже цікава модель поведінки стосовно двомовності. Це майже барометр.
По-перше, майже всі володіють двома мовами й переходять з української на російську настільки природно, що в стороннього спостерігача може виникнути ілюзія, що в Києві живе винятково російськомовне населення. Або україномовне.
Це не так. Ми майже всі - двомовні. І то є правда.
Але це ще й барометр. У той час, коли все спокійно й населенню ніщо не загрожує - майже всі й усюди розмовляють російською мовою, короткочасно переходячи на українську. Але коли народ у Києві відчуває загрозу - люди починають розмовляти українською.
До речі, я такий ефект спостерігав не тільки в Києві, а по всій Україні, навіть у Луганській області.
Так ось. Я помітив, що в Києві почали частіше розмовляти українською. І це - однозначна прикмета відчуття загрози й готовності до колективної оборони.
Що спричиняє цю загрозу, на яку так реагує суспільство?
Стара модель
"Нова влада" робить дуже просту річ - відновлює стару модель поведінки. Ту, яка була за часів СРСР.
Чому так? Тому що в їхньому розумінні саме таким і має бути порядок. Це не їхня вина чи злі помисли. Просто іншої моделі поведінки для них не існує. Вони вважають що роблять правильно.
Це не їхня провина - адже ніхто не дав їм нової моделі й не довів, що нова модель - ефективніша.
Навпаки - та ж Тимошенко довела, що іншої моделі може не існувати взагалі. Може тому, що під моделлю поведінки розуміла сезонну моду на Луї Віттона й нічого не збиралась міняти, а лише користувалась тим, що створено не для неї, і не для народу?
У той час, коли створювалась та модель поведінки влади, яку зараз відтворює ПР, існував один невеликий нюанс. Завжди й усюди вказувалось, в ім'я чого робиться те чи інше.
Тобто, будь яка дія теоретично мала робитись задля суспільного блага. Наприклад, заради світлого майбутнього. І існувало це правило всюди - у нормативній базі, у документах, у кримінальному судочинстві.
Якщо дрібного підприємця розстрілювали - то не просто так, це була "высшая мера социальной защиты". Звісно ж, для суспільного блага. І розкулачували та відправляли в Сибір на вірну смерть теж не просто так, а винятково задля побудови комунізму.
Я, наприклад, вірю, що заклеювати свіжі бігборди Кармазіна в Звенигородському районі Черкаської області Януковичем - це робиться винятково для нашого суспільного блага.
Але прошу, поясніть: для якого і яким чином така беспрєдєльна заміна на бігборди Партії регіонів може сприяти суспільному благу?
Старі "нові". Психологія
Чому мовчить стара "нова еліта"?
"Тому що"(с) вони теж мають у голові лише стару модель поведінки й відрізняються лише тим, що їх лише недавно відірвали від корита найбрутальнішим способом. І вони теж не мають нової моделі суспільної поведінки. І, відповідно, не знають ані що робити, ані як робити, ані, головне, - навіщо робити.
Бо перебування у владі використали не заради суспільного блага, а заради збагачення себе, коханих, грошовими знаками, забезпеченими економічними відносинами в Європі й США, тобто євро та доларами. А відтак діяли в інтересах цих країн. Свідомо, чи не свідомо - не має значення.
А відтак - не мають що сказати, бо не знають. Або не можуть, бо тоді прокидаються всередині їхніх душ іскри стида - принаймні я сподіваюсь на це, - і не дають вимовити те, що треба сказати Народові. Адже правда вдарить по ним самим. Вони самі недавно робили те саме, що зараз робить нова "стара влада".
Ця правда полягає в тому, що відбулась девальвація. Від "Юри-Термінатора" до "Юрка-Тєхосмотр". І дельта в цій девальвації - дуже велика.
Звідки взялась "стара модель" поведінки?
"Стара модель" поведінки влади й чиновників - це деградована й девальвована модель поведінки, яку насаджував Сталін під час виведення нової породи "совєтского чєловєка". Селекція проводилась шляхом знищення тих, хто не відповідав такій моделі.
Певно, що було багато добрих якостей у homo sovetikus. Але методи... Власне, методи насадження нової на той час моделі її й дискредитували, а згодом відбулася й деградація.
Нова модель
Ми не можемо змінити психологію старих лідерів.
Єдине, що ми можемо, це створити нову модель суспільної поведінки. І по своїй волі прийняти її для себе.
По своїй волі - тому що не можемо йти шляхом Сталіна й знищувати людей, закривати телеканали та здирати бігборди.
По своїй волі тому, що це вигідно кожному з нас. Бо стара модель поведінки приводить нас до бідності, і духовної, і матеріальної.
Це те, єдине, що може реально й прямо зараз зробити кожен із нас. Спочатку - сам.
Більша частина читачів, яких я справді поважаю за героїзм робити бізнес в Україні, скаже: я зміг, я вистояв, я забезпечена й самодостатня людина - це не до мене.
Тим, хто вважає себе самодостатнім і багатим лише тому, що має бізнес у економічно недорозвиненій країні, зробив крутий ремонт у "хрущовці", і їздить на крутому іноземному авто по поганим дорогам, мушу повідомити - навіть теоретично неможливо бути багатим у бідній країні.
Це стосується і Пінчука, Ахмєтова, Коломойского, Юрушева - вони вже не живуть в Україні.
Але яка то має бути модель? Що то таке?
Багато хто називає таку модель "національною ідеєю".
Є люди, які намагаються коротко сформулювати таку "національну ідею", і довести до всього суспільства як панацею "від усього". Усі такі спроби об'єднує те, що таку "національну ідею" має хтось прийняти, хтось затвердити й так далі.
Хтось, а не ти сам. Але давати поради іншим - так солодко й так легко... Так само, як відбирати чуже й почувати себе беспрєдєльно всесильним.
Існуюча модель поведінки не дає розвитку країни, зменшує кількість населення, не забезпечує захист прав власності, і не дає впевненості в завтрашньому дні.
Тому її треба корегувати.
Крім того, історично існуюча модель поведінки в Києві призводить до періодичних захоплень нашого населення й території чужинцями. Із цим треба щось робити, бо так буде завжди.
Як пройде зміна?
Ніякий опір чи самозахист не змінить модель суспільної поведінки. Це тимчасові процеси. Вони жодним чином не впливають на моделі поведінки, а відтак на майбутнє народу. Так само не змінить модель поведінки жоден нормативний документ.
Цю роботу може виконати лише еліта Народу. Або товариш Сталін, який одноосібно виконав функцію еліти.
Зміна суспільної моделі поведінки можлива лише під час драматичних подій, які надовго лишаються в пам'яті народу.
Так ось, я повертаюсь до початку статті. Народний барометр каже, що такі події не за горами.
Тож нехай буде буря. Але буря то не головне.
Головне - терміново створити народну еліту. Зараз найголовніше завдання зібратись в єдності всім, хто може виконати функції еліти. Просто зібратись до купи. З метою надати народу нову, більш ефективну модель поведінки.
Коли віє вітер - дурень закриває вікно. А розумний ставить млина.
Михайло Притула
У Києві існує дуже цікава модель поведінки стосовно двомовності. Це майже барометр.
По-перше, майже всі володіють двома мовами й переходять з української на російську настільки природно, що в стороннього спостерігача може виникнути ілюзія, що в Києві живе винятково російськомовне населення. Або україномовне.
Це не так. Ми майже всі - двомовні. І то є правда.
Але це ще й барометр. У той час, коли все спокійно й населенню ніщо не загрожує - майже всі й усюди розмовляють російською мовою, короткочасно переходячи на українську. Але коли народ у Києві відчуває загрозу - люди починають розмовляти українською.
До речі, я такий ефект спостерігав не тільки в Києві, а по всій Україні, навіть у Луганській області.
Так ось. Я помітив, що в Києві почали частіше розмовляти українською. І це - однозначна прикмета відчуття загрози й готовності до колективної оборони.
Що спричиняє цю загрозу, на яку так реагує суспільство?
Стара модель
"Нова влада" робить дуже просту річ - відновлює стару модель поведінки. Ту, яка була за часів СРСР.
Чому так? Тому що в їхньому розумінні саме таким і має бути порядок. Це не їхня вина чи злі помисли. Просто іншої моделі поведінки для них не існує. Вони вважають що роблять правильно.
Це не їхня провина - адже ніхто не дав їм нової моделі й не довів, що нова модель - ефективніша.
Навпаки - та ж Тимошенко довела, що іншої моделі може не існувати взагалі. Може тому, що під моделлю поведінки розуміла сезонну моду на Луї Віттона й нічого не збиралась міняти, а лише користувалась тим, що створено не для неї, і не для народу?
У той час, коли створювалась та модель поведінки влади, яку зараз відтворює ПР, існував один невеликий нюанс. Завжди й усюди вказувалось, в ім'я чого робиться те чи інше.
Тобто, будь яка дія теоретично мала робитись задля суспільного блага. Наприклад, заради світлого майбутнього. І існувало це правило всюди - у нормативній базі, у документах, у кримінальному судочинстві.
Якщо дрібного підприємця розстрілювали - то не просто так, це була "высшая мера социальной защиты". Звісно ж, для суспільного блага. І розкулачували та відправляли в Сибір на вірну смерть теж не просто так, а винятково задля побудови комунізму.
Я, наприклад, вірю, що заклеювати свіжі бігборди Кармазіна в Звенигородському районі Черкаської області Януковичем - це робиться винятково для нашого суспільного блага.
Але прошу, поясніть: для якого і яким чином така беспрєдєльна заміна на бігборди Партії регіонів може сприяти суспільному благу?
Старі "нові". Психологія
Чому мовчить стара "нова еліта"?
"Тому що"(с) вони теж мають у голові лише стару модель поведінки й відрізняються лише тим, що їх лише недавно відірвали від корита найбрутальнішим способом. І вони теж не мають нової моделі суспільної поведінки. І, відповідно, не знають ані що робити, ані як робити, ані, головне, - навіщо робити.
Бо перебування у владі використали не заради суспільного блага, а заради збагачення себе, коханих, грошовими знаками, забезпеченими економічними відносинами в Європі й США, тобто євро та доларами. А відтак діяли в інтересах цих країн. Свідомо, чи не свідомо - не має значення.
А відтак - не мають що сказати, бо не знають. Або не можуть, бо тоді прокидаються всередині їхніх душ іскри стида - принаймні я сподіваюсь на це, - і не дають вимовити те, що треба сказати Народові. Адже правда вдарить по ним самим. Вони самі недавно робили те саме, що зараз робить нова "стара влада".
Ця правда полягає в тому, що відбулась девальвація. Від "Юри-Термінатора" до "Юрка-Тєхосмотр". І дельта в цій девальвації - дуже велика.
Звідки взялась "стара модель" поведінки?
"Стара модель" поведінки влади й чиновників - це деградована й девальвована модель поведінки, яку насаджував Сталін під час виведення нової породи "совєтского чєловєка". Селекція проводилась шляхом знищення тих, хто не відповідав такій моделі.
Певно, що було багато добрих якостей у homo sovetikus. Але методи... Власне, методи насадження нової на той час моделі її й дискредитували, а згодом відбулася й деградація.
Нова модель
Ми не можемо змінити психологію старих лідерів.
Єдине, що ми можемо, це створити нову модель суспільної поведінки. І по своїй волі прийняти її для себе.
По своїй волі - тому що не можемо йти шляхом Сталіна й знищувати людей, закривати телеканали та здирати бігборди.
По своїй волі тому, що це вигідно кожному з нас. Бо стара модель поведінки приводить нас до бідності, і духовної, і матеріальної.
Це те, єдине, що може реально й прямо зараз зробити кожен із нас. Спочатку - сам.
Більша частина читачів, яких я справді поважаю за героїзм робити бізнес в Україні, скаже: я зміг, я вистояв, я забезпечена й самодостатня людина - це не до мене.
Тим, хто вважає себе самодостатнім і багатим лише тому, що має бізнес у економічно недорозвиненій країні, зробив крутий ремонт у "хрущовці", і їздить на крутому іноземному авто по поганим дорогам, мушу повідомити - навіть теоретично неможливо бути багатим у бідній країні.
Це стосується і Пінчука, Ахмєтова, Коломойского, Юрушева - вони вже не живуть в Україні.
Але яка то має бути модель? Що то таке?
Багато хто називає таку модель "національною ідеєю".
Є люди, які намагаються коротко сформулювати таку "національну ідею", і довести до всього суспільства як панацею "від усього". Усі такі спроби об'єднує те, що таку "національну ідею" має хтось прийняти, хтось затвердити й так далі.
Хтось, а не ти сам. Але давати поради іншим - так солодко й так легко... Так само, як відбирати чуже й почувати себе беспрєдєльно всесильним.
Існуюча модель поведінки не дає розвитку країни, зменшує кількість населення, не забезпечує захист прав власності, і не дає впевненості в завтрашньому дні.
Тому її треба корегувати.
Крім того, історично існуюча модель поведінки в Києві призводить до періодичних захоплень нашого населення й території чужинцями. Із цим треба щось робити, бо так буде завжди.
Як пройде зміна?
Ніякий опір чи самозахист не змінить модель суспільної поведінки. Це тимчасові процеси. Вони жодним чином не впливають на моделі поведінки, а відтак на майбутнє народу. Так само не змінить модель поведінки жоден нормативний документ.
Цю роботу може виконати лише еліта Народу. Або товариш Сталін, який одноосібно виконав функцію еліти.
Зміна суспільної моделі поведінки можлива лише під час драматичних подій, які надовго лишаються в пам'яті народу.
Так ось, я повертаюсь до початку статті. Народний барометр каже, що такі події не за горами.
Тож нехай буде буря. Але буря то не головне.
Головне - терміново створити народну еліту. Зараз найголовніше завдання зібратись в єдності всім, хто може виконати функції еліти. Просто зібратись до купи. З метою надати народу нову, більш ефективну модель поведінки.
Коли віє вітер - дурень закриває вікно. А розумний ставить млина.
Михайло Притула
| Джерела: http://www.pravda.com.ua/ http://article-blogger.blogspot.com/ |
Підписатися на:
Дописи (Atom)