Багато чиновників переконані, що наявність на візитці напису “кандидат” чи “доктор” будь-яких наук автоматично вводить її власника до касти мудреців…
Ми не фахівці, щоб давати оцінку якості наукових робіт численних українських чиновників, які стали кандидатами й докторами наук. Для цього існують спеціалізовані вчені ради, які складаються з відомих науковців у тій чи іншій сфері. Але пристрасть до науки деяких із посадовців викликає певні сумніви…
Мова, зокрема, йде про голову Хмельницької обласної ради Івана Гладуняка. У 1999 році Іван Васильович, відповідно до офіційно оприлюдненої інформації на сайті обласної ради, заочно закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю “Правознавство”. І вже у 2001 році, за тими ж відомостями, він успішно захистив кандидатську дисертацію “Правові проблеми формування політичної системи в Україні на сучасному етапі”. А це означає, що пан Гладуняк, як вправний вундеркінд, встиг написати та захистити дисертаційну роботу менш ніж за 2 роки (!), перебуваючи при цьому на відповідальній посаді міського голови міста атомників — Нетішині.
Для тих, хто не обізнаний, що таке дисертація, зауважимо, що відповідно до нормативів, строк навчання в стаціонарній аспірантурі, тобто коли особа нічим взагалі, крім написання дисертації, не займається, становить 3 роки. За твердженням науковців, кількість тих, хто успішно завершує навчання у аспірантурі захистом дисертації — близько 20%. У середньому ж строк написання дисертації становить 4-5 років, а для осіб, які завантажені за основним місцем роботи, взагалі від 5 до 7 років. Але безперечно це тоді, коли говоримо про авторські дисертації, які написані та захищаються однією особою.
Наше зацікавлення науковою роботою Івана Гладуняка зросло, коли детально ознайомились із самою працею. Передусім, що впало в очі — це науковий керівник. Тут хмельницький посадовець виявився справжнім знавцем справи, адже в науку його ввів відомий юрист “усіх часів та народів”, і на той час перший заступник голови Верховної Ради України Віктор Медведчук.
Декілька слів про спеціальність, за якою захищався нинішній голова облради. Спеціальність 12.00.13 — “правові проблеми правових інститутів та процесів” проіснувала з 2000 до 2002 року і стала певною шпаринкою для окремих “одеських науковців”, які не хотіли чи не могли захиститися за нормальним класичним спеціальностям, та деяких “талановитих посадовців”. Так, крім Івана Васильовича, цю ж стежину в науку обрали, зокрема, тодішній заступник начальника ДПІ Одеси та начальник Південної митниці. Усі захисти йшли виключно через Одеську юридичну академію.
Безперечно, що держава не могла стояти осторонь цих процесів і, враховуючи усі тенденції, що з цього випливали, Вища атестаційна комісія України у 2005 році взагалі ліквідувала цю спеціальність із переліку юридичних.
Аналіз наукового дослідження Івана Васильовича взагалі вражає. Виявляється, що за неповних 2 роки написання дисертації ним було досліджено 350 наукових джерел. Здавалося б, нічого дивного, адже, як запевняє автор на своєму офіційному сайті: “Найголовніше ж — змалку не цурався книжки. Уже згодом, у студентські роки, ковтав їх сотнями”. Нескладні математичні маніпуляції дозволяють підрахувати: за такий короткий період написання пану Гладуняку вдалося “проковтнути” майже 70 тисяч сторінок. Але це ще півбіди, — виявляється, що із 350 джерел, понад 25 — фундаментальні підручники, монографії та статті іноземними мовами!
Але це справи давно минулих часів. Нині обласний чиновник, перебуваючи на посаді однієї з депресивних областей в Україні, мабуть, настільки виснажливо напрацювався, що у своїх незчисленних відпустках вирішив, за словами свідків, нашкрябати й докторську дисертацію.
Принаймні про це красномовно свідчить інформація на офіційному сайті Національної бібліотеки Вернадського про те, що Гладуняком видано монографію на тему: “Розвиток системи політичного управління в сучасній Україні”. Робота побачила світ у видавничому домі “Ін Юре” у 2008 році обсягом у 468 сторінок. Але от інша дивина — на офіційному сайті видавництва “Ін Юре” жодної інформації про це видання немає. Тут можна розглядати три версії.
Перша, оптимістична — видання настільки зацікавило юридичну спільноту та інших читачів, що було зметено з прилавків магазинів ще до виходу його у світ. Друга — видання взагалі не виходило у згаданому видавництві. Робити це припущення можемо після спілкування з окремими працівниками вказаного видавництва, котрі такого видання не пам’ятають. Але ми далекі від думки, що високопосадовець може допуститися такої фальсифікації. І тому на думку приходить третя, найбільш реалістична версія — Іван Васильович просто викупив весь тираж особисто. Але ж яка мета? Невже він не бажає, щоб, не дай Бог, жодна душа не долучилась до його геніальних думок та не присвоїла собі? Чи, можливо, він боїться, щоб менше критиканів вступили з ним у полеміку щодо тих чи інших висновків і рекомендацій? Але в будь-якому разі основний принцип науки — доступність наукового твору — на жаль, порушено.
Не вдалося нам також ознайомитись із публікаціями голови облради у правових періодичних виданнях: “Право України”, “Вісник Академії правових наук України”, “Юридична Україна” тощо, бо свої наукові висновки він переважно публікує у виданнях, які становлять другу або ж третю лігу української юридичної періодики.
Відверто хотілося б дізнатись, невже у своїх наукових публікаціях на докторському рівні Іван Васильович справді доводить необхідність незаконної скупівлі лісів та земель для розташування власного палацу під столицею (див. “Як місцеві князьки обзаводяться столичною маєтністю”), не оприлюднювати публічно декларацію про свої доходи, не відповідати на запити засобів масової інформації, здійснювати різні непрозорі бюджетні маніпуляції, порушувати законодавство, провадити недолугу кадрову політику? Невже у цьому справді, на думку пана Гладуняка, майбутнє розвитку системи політичного управління в сучасній Україні?
…З давніх-давен вважалось, що правитель може бути демократичним чи деспотичним, добрим чи суворим, щедрим чи скупим, але неодмінно РОЗУМНИМ! Розум — це та окраса державця, яку завжди цінили його піддані подекуди більше, аніж майнові статки, військову могутність чи шляхетну вдачу. Саме тому і ввійшли в історію як справжні мудреці цар Соломон, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах та інші.
Але як тільки розум спробували вимірювати та засвідчувати освітніми та науковими ступенями, серед окремих осіб розпочалася справжня істерія щодо отримання та долучення до своїх державних регалій бодай однієї зі вказаних відзнак. Адже окремі із них переконані, що наявність на візитці напису “кандидат” чи “доктор” будь-яких наук автоматично вводить її власника до касти мудреців.
Олекса Теплий, м. Хмельницький
