Розповідь "терориста"

10.02.11

Розповідь "терориста"

Ростислав Винар

Різдво 2011 року...

Знаковий час в історії України. Бо ми дізналися на цьогорічні Свята, що на нашій землі, виявляється, діє український підрозділ "Аль-Каїди" – страшна "Аль-Коляда".

Це вона спалила двері в галицькій кнайпі, у котрій був міський штаб Януковича. Підірвала погруддя нелюда-сатаніста Сталіна.

Окрім цього – брала активну участь у підготовці та здійсненні вбивства Джона Кеннеді в Далласі, нальоті на башти-близнюки в Нью-Йорку, а також – за допомогою пострілів із пневматичних рушниць змінила траєкторію Тунгуського метеориту, котрий на початку ХХ сторіччя гепнувся на Російську імперію. З таких же рушниць планувалося збити літак Януковича.

Маячня? Безумовно, що до 9 січня 2011 року це була б єдина думка, якби я прочитав усе, написане вище. Але в нинішній Україні – це не маячня, а, як виявилось, сувора дійсність.

Хронологія подій

Уже більш як 25 років я працюю ургентним хірургом на Дніпропетровщині. На Різдвяні Свята приїхав до матусі у Львів, де не був уже півроку.

Святвечір провів за родинним столом із мамою, братом та сином. 7-го січня, ми з моїми найближчими друзями та їх родинами сиділи за святковим столом у Тернополі, а 8-го – більшість із нас співали колядок на Івано-Франківщині.

Виявилось: це вже було "дуже підозрілим". Бо згодом, працівники МВС, хитро примружуючи очі, запитували: "А чого це ви всі разом зібралися? Щось тут не теє..." Безумовно, це був кримінальний злочин скоєний мною – я вирішив відсвяткувати Різдво з близькими людьми.

А найголовніше – усі ми виявилися членами страшної "Аль-Коляди".

9-го січня, об 11:00, біля рогатинського автовокзалу розпочалося те фантасмагоричне шоу, котре я буду пам'ятати, напевне, ціле життя...

Перебіг подій цього бурлеску був досить докладно висвітлений в інтернеті. Тому викладу лише деякі найяскравіші епізоди історії та думки щодо того, що відбулося й відбувається зараз.

Отже – 9 січня, сонячний день, площа біля автовокзалу міста Рогатин Івано-Франківської області.

Я лежу обличчям у брудному снігу, два здорові драби викручують мені руки, а третій репетує на весь Рогатин не своїм голосом: "Обережно! Він небезпечний! У нього в сумці зброя! В машину його!" Мене пакують в машину, везуть в Рогатинський РВВС. А я все ще не можу прийти до тями від обурення й нерозуміння ситуації.

У міліції мене при свідках обшукують, вилучають записник та два мобільних телефони. На моє запитання: "За що мене затримано?" – відповідь: "Слідчий все пояснить". Я даю свідчення, у мене знімають відбитки пальців, і до вечора ніхто нічого не пояснює. Усе на диво законно. А що вже прав людини дотримано – і не описати.

Приблизно о 21:00 мені несподівано надягають наручники, на голову щось чорне й непрозоре, та із криками "Бігом! Мовчати! Голову вниз!" – садять в автомобіль та везуть, як згодом виявилося, в Івано-Франківське облуправління МВС.

На допит я потрапляю приблизно о другій ночі.

Перше запитання слідчого: "Ви, напевно, знаєте, чому ви тут?" Моя відповідь – категорично негативна. Із протоколу затримання я дізнаюся, що співдіяв у підпалі дверей кафе-бару "Галич" в місті Галичі й у киданні у вікно туди ж пляшки із запальною сумішшю 20 грудня 2009 року.
Унікальна інформація!

Я кажу: "Пане слідчий! У цей час я доглядав смертельно хворого батька у Львові, де пробув до 24 грудня 2009 року включно". Відповідь: "Я маю право затримати вас на 72 години". І мене помістили в камеру Надвірнянського ІТТ.

Хочу сказати, що особисте життя й специфіка роботи навчили мене не шкодувати себе при будь-яких життєвих ситуаціях і намагатися завжди зберігати рівновагу. Але весь час запитував себе: "За що?". Я не скоїв жодного злочину, усе своє життя віддав служінню людям...

Так – я завжди був свідомим українцем і боровся за Українську Державу. Як і мій дід, Микола Стронський, старшина УСС та УГА, я вважав цю боротьбу своїм святим обов'язком. У серпневі дні 1991 року я очолював Кам'янську (Дніпродзержинську) міську організацію УРП. У 1992 році – був засновником та головою міської організації КУНу. У цей же час був ініціатором та співзасновником міської громади Преображення Господнього УГКЦ. У 1994 році – один із засновників ВО "Тризуб" імені Степана Бандери на Східній Україні.

То невже на 20-му році незалежності України – власне ця моя проукраїнська життєва позиція стала причиною мого перебування за ґратами?

10 січня – вечір, десь 19-20 година. Мене викликають у кімнату здійснення слідчих дій.

Заходжу під конвоєм: у кімнаті троє чоловіків – два російськомовних і один україномовний.

Розмова розпочалась брутально. "Клікухі, поганяла, когда послєдній раз бил в Запорожьє, істочнікі фінансірованія!" – почали кричати двоє з цих чоловіків. На що я відповів, що не розумію, які "клікухі" та "поганяла" вони мають на увазі, а в Запоріжжі я останній раз був десь у 1999-2000 роках на курсах підвищення кваліфікації. "Какой ето єщьо кваліфікаціі – поджігателя ілі подривніка?"

Мої слова про те, що я вже 25 років працюю ургентним хірургом у Дніпродзержинську, привели до 10-20 секундного ефекту, котрий називається "німа сцена". Оговтавшись, мене почали переконувати, щоб я розповів усе, бо мої побратими всю неіснуючу провину перекладуть на мене.

Після декількох запитань один із чоловіків сказав мені: "Вспомінай всьо, а то ти будєш сидєть тут два мєсяца, а потом – полгода. І каждий день ми будєм пріходіть к тєбє". Після цього люб'язного повідомлення я їх більше не бачив...

11 січня, ранок, десь 9-10 година.

Мене везуть на медичний огляд у Надвірнянську районну лікарню. Весь цей час я думав про дві речі: про здоров'я моєї 83-річної мами, котру, між іншим, навіть не повідомили, де я й що зі мною, а також про те, що існує можливість того, що ніколи вже не зможу стояти за операційним столом і своїми руками рятувати людей.

Остання думка була особливо болісною, бо я живу своєю професією, вона складає величезну частину мого життя, як ментальну, так і дієву. Коли ж я потрапив у звичну й близьку для себе атмосферу лікарні, побачив хворих, середній медперсонал, відчув запахи лікувальної установи – це були найжорстокіші тортури!

Мене, хірурга, у наручниках, під конвоєм вели по лікарні. А повз мене пролітав, залишаючи мене на узбіччі, такий дорогий і близький для мене світ. Це була жахлива, макабрична грань між реальністю та фантазмом. Господня молитва допомогла мені втримати себе в руках...

Після відвідин лікарні, зі мною мали розмову працівник обласного управління МВС та співробітник обласного управління СБУ. Розмова проходила достатньо коректно, але ні про який підпал дверей мови не було.

Їх цікавила виключно діяльність "Тризубу".

Ближче до обіду мене переводять під охороною бійців "Беркуту" в ізолятор Івано-Франківського обласного управління СБУ. При цьому, звісно ж, – ніхто нічого не пояснює, на запитання не відповідає.

Увечері цього ж дня мене викликають. Слідчий, котрий веде мою справу, розповідає, що телебачення й інтернет, мовляв, аж захлинаються, переповідаючи подробиці справи. Я запитую, чи буде завтра санкція, бо 72 години мого затримання вже добігають кінця. Слідчий якось дивно подивився на мене й сказав: "Як начальство скаже..."

І я зрозумів, що це ще далеко не кінець...

12 січня вранці звучать слова: "З речами на вихід". Не буду зупинятись на подіях цього дня – мас-медіа та інтернет-ресурси докладно описували всі ці події. Скажу тільки, що нас шістьох, під посиленим конвоєм івано-франківського "Беркуту" перевезли до Львова, а звідти – чартерним рейсом на літаку, під охороною взводу автоматників – до Запоріжжя, до міського управління МВС.

На допит до слідчого я потрапив, просидівши напівроздягненим в автозаку – на вулиці був мороз – більше 2-х годин. Гуманно.

У Запоріжжі не було вчинено жодних "дурниць": не складено ні протоколу мого затримання, ні постанови про вибір запобіжного заходу. Усі запитання слідчих – знову виключно про "Тризуб". А ще – про моє відношення до Сталіна.

Тоді я й відкрив для себе нові історичні реалії сучасної України: виявляється, що Сталін ніякий не вбивця й злочинець, а мудрий державний діяч, що він, виявляється, не знищував мільйонів українців, а тридцяті роки двадцятого століття – це наочний приклад мирного співжиття народів СРСР; голод – це було стихійне лихо, а не штучний геноцид совєтського режиму проти української нації.

Це був черговий акт жахливої фантасмагорії – відчуття власного безправ'я, повної безкарності та вседозволеності тих людей, що оточували мене. Людей із тризубом та синьо-жовтим прапором на шевронах, котрі весь час натякали мені, що "Тризуб" – це фашистська, екстремістська організація.

А тому, ми – найбільші вороги цієї держави.

Після допиту мене ставлять до відома, що мене заберуть у Дніпропетровськ.

13 січня 2011 року, приблизно о 2-й годині ночі я потрапив в обласне управління МВС Дніпропетровська. Тут мені пред'являють протокол затримання, де констатувалося, що я є підозрюваним у справі про вбивство бізнесмена Брагінського 13 жовтня 2009 року.

Цікавий поворот справи.

Приблизно о 12:30 я був забраний із Дніпропетровського ІТТ на допит, котрий тривав близько 5 годин. Знову ж таки, слідчу цікавило все моє життя, починаючи зі шкільних років, моє членство в громадських та політичних організаціях, моя участь у громадському житті міста та області.

І тільки наприкінці допиту були задані конкретні запитання щодо справи, у котрій я був у якості підозрюваного.

Завершення цієї дикої фантасмагорії було таким: нас викликали до начальника слідчого відділу, котрий сказав, що ймовірність скоєння мною злочину "значно зменшилась". Тому мені змінюють міру запобіжного заходу на підписку про невиїзд, додавши при цьому, що він розуміє, через що мені довелося пройти...

Сталося це десь близько 18.00, 13 січня, на самісінький Щедрий Вечір...

Вже на вулиці, мені раптом пригадалися події вечора 10 січня, коли один із російськомовних чоловіків, котрі допитували мене в Івано-Франківську, задав мені запитання: "Ти віриш в Бога?".

А за мить, не дочекавшись відповіді, зник за дверима.

І в цю мить, у мене, українця, "терориста", члена міфічної "Аль-Коляди", страшної української підпільної організації, визріло запитання до всіх дійових осіб цього театру абсурду:

"А ким для вас є Господь Ісус Христос? Чи згадуєте ви, сідаючи за Різдвяний чи Великодній стіл, про ті десятки, сотні невинних людей, котрі страждають у камерах та тюрмах, ідучи шляхом Христа?

А хто ж тоді ви?!.. Бездумні римські вояки? Чи, може – понтії пілати?

Чи усвідомлюєте ви, що настане мить, коли кожен із вас стане перед Творцем, і буде відповідати за всі свої земні справи? За обдурених, обібраних, страждаючих людей, котрих ви несправедливо тримали під вартою та піддавали тискові?

Що ви носите в душі й у серці, коли славите народження Спасителя чи святите паски?"

Що ж, доводиться констатувати: на 20-му році незалежності українці залишаються безправними й упослідженими на своїй землі. Одні – працюючи на державну систему, інші – перебуваючи під її пресом.

А нам та навколишньому світові – розповідають про" демократію" та "права людини"...

Сьогодні в Україні людей переслідують за світогляд та переконання, за любов до своєї землі, історії та мови.

Та ми ще є. Клопіт із нами владі.

Залишилося тільки створити резервацію для українців, у котрій би були заброньовані місця для наших нащадків. Права була та мудра людина, котра сказала, що для перемоги зла необхідна тільки байдужість добрих людей.

Якщо ми всі разом, та кожен окремо, будемо байдужі до зла – воно підкорить наш народ, і майбутні покоління стануть рабами...

Але ж навіщось, і для когось, писав поет: "Борітеся – поборете!"

Ростислав Винар