Опозиція спробувала провести мітинги протесту в кількох містах Росії. У Москві та Санкт-Петербурзі міліція жорстко придушила акції "незгодних".
Влада в Москві та Петербурзі не дала свого дозволу на проведення акцій протесту, і міліція жорстко розігнала присутніх. Як повідомляє "Эхо Москвы", людей валили на землю, били і заштовхували в міліційні автобуси, до них не допускають адвокатів.
На Тріумфальній площі Москви було затримано більше 130 осіб, зокрема члена Бюро руху "Солідарність" Іллю Яшина і головного редактора журналу "Нью Таймс" Євгенію Альбац.
За даними сайту "Каспаров.ру", затримано 170 учасників, є багато побитих міліціонерами. Двоє постраждалих доставлені до лікарні. Серед затриманих - лідери і активісти опозиційних рухів - "Солідарність", "Лівий фронт", "Об`єднаний громадянський фронт", "Оборона", учасники руху обдурених пайовиків, а також журналісти. За даними "Каспаров.ру", до них не допускають адвокатів.
За даними радіо "Свобода", мітинг у Петербурзі був також жорстоко розігнаний, кілька десятків його учасників затримані.
Колона опозиціонерів пройшла від Палацової до Сенатської площі, де був влаштований імпровізований концерт. За наявною інформацією, кілька осіб також намагалися скандувати гасла, але були затримані. Ходу опозиціонерів очолював член Бюро руху "Солідарність" Борис Нємцов, виконавчий директор Об`єднаного громадянського фронту Ольга Курносова і лідер петербурзького відділення партії "Яблуко" Максим Резник.
статті про українську політику і не тільки
01.06.10
Дрогобицькі загальноосвітні школи носитимуть імена національних героїв
Трудові колективи Дрогобицьких загальноовітніх шкіл №№ 10 і 15 прийняли рішення про присвоєння цим освітнім установам імен національних героїв – Євгена Коновальця і Степана Бандери.
Зі слів Миколи Гука, вже 1 червня, це питання планують розглянути на сесії міської ради і скерувати відповідні подання до вищих інстанцій. Разом з тим, як повідомив Микола Гук, і в інших школах міста також готуються до надання їм імен національних героїв.
Зі слів Миколи Гука, вже 1 червня, це питання планують розглянути на сесії міської ради і скерувати відповідні подання до вищих інстанцій. Разом з тим, як повідомив Микола Гук, і в інших школах міста також готуються до надання їм імен національних героїв.
У Верховній Раді занепокоєні: Львів видає не такі книжки, як слід!
Анонсоване на нині привітання голови Львівської ОДА Василя Горбаля працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження з нагоди професійного свята по півгодинному марному очікуванні…не відбулося.
Хоча саме свято у форматі тісної спілки нагороджувальників та нагороджених таки у Львівському палаці мистецтв мало місце. Окрасою його стали концертні виступи вихованців ЛССМШІ ім. С. Крушельницької, дитячого шоу «Кадрики» та ведучих урочистої програми Ірини Венгрин-Климович і поета та барда Олеся Дяка. Останній вельми втішив таємницями родинної біографії відсутнього голови ЛОДА Василя Горбаля та постійною плутаниною посад львівських владців, не забуваючи при цьому рекламувати власну книжкову продукцію.
Одному із кілька разів переплутаних достойників випало замість Василя Горбаля привітати працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження з нагоди професійного свята, яке насправді Україна вже відзначила минулої суботи. Ігор Держко, назвавши видавничу галузь лідируючою в області, а обласний центр – столицею книговидавничої справи країни, вручив грамоти ЛОДА директору видавництва «Світ», Ігорю Мельнику, проректору з наукової роботи УАД Володимиру Маїку, директору поліграфічного центру НУ «Львівська політехніка» Івану Паров’яку, засновнику видавництва «Астролябія» Олегові Фешовцю, директору видавництва «Сполом» Олегу Дуку, письменникові Миколі Петренку, очільнику книгозбірні «Просвіта» Ярославові Макару.
Перший заступник голови Львівської облради Роман Ілик, від імені всіх переплутаних чиновників зауважив: «Добре, що поети не розбираються у наших посадах. Це нам тільки додає». Після цього, нагадавши, що «в нас і перша друкарня була, і перша книга видана», він повідомив, що 2010 року в обласному бюджеті на потреби галузі передбачено всього лиш 700 тис. грн. і нагородив цінними подарунками завідувача кафедри графічного дизайну УАД Володимира Стасенка та Івана Бобеля із НДПІ.
Українську академію друкарства у своєму вітальному слові відзначив і також переплутаний заступник міського голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів. Міський чиновник, зокрема, спопуляризував традиції Форуму видавців та програми підтримку українського книговидання. Власне, одну із таких підтриманих бюджетними коштами книжок прийшлась не до шмиги центральній владі. «У Верховній раді з’явилися цікаві нотки, що ми якусь не таку книжку підтримали». Але ми все робимо правильно», – сказав Василь Косів і нагородив грамотою міського голови Роксолану За церковну із УАД та директора «Галицької видавничої спілки» Ярослава Сватка, який саме й видав оту книжку «УПА у запитаннях і відповідях».
Від очільниці управління у справах поліграфії радіо і телепростору ЛОДА Оксани Бойкович численні колективи друкарень та окремі керівники й науковці також отримали грамоти.
Хоча саме свято у форматі тісної спілки нагороджувальників та нагороджених таки у Львівському палаці мистецтв мало місце. Окрасою його стали концертні виступи вихованців ЛССМШІ ім. С. Крушельницької, дитячого шоу «Кадрики» та ведучих урочистої програми Ірини Венгрин-Климович і поета та барда Олеся Дяка. Останній вельми втішив таємницями родинної біографії відсутнього голови ЛОДА Василя Горбаля та постійною плутаниною посад львівських владців, не забуваючи при цьому рекламувати власну книжкову продукцію.
Одному із кілька разів переплутаних достойників випало замість Василя Горбаля привітати працівників видавництв, поліграфії і книгорозповсюдження з нагоди професійного свята, яке насправді Україна вже відзначила минулої суботи. Ігор Держко, назвавши видавничу галузь лідируючою в області, а обласний центр – столицею книговидавничої справи країни, вручив грамоти ЛОДА директору видавництва «Світ», Ігорю Мельнику, проректору з наукової роботи УАД Володимиру Маїку, директору поліграфічного центру НУ «Львівська політехніка» Івану Паров’яку, засновнику видавництва «Астролябія» Олегові Фешовцю, директору видавництва «Сполом» Олегу Дуку, письменникові Миколі Петренку, очільнику книгозбірні «Просвіта» Ярославові Макару.
Перший заступник голови Львівської облради Роман Ілик, від імені всіх переплутаних чиновників зауважив: «Добре, що поети не розбираються у наших посадах. Це нам тільки додає». Після цього, нагадавши, що «в нас і перша друкарня була, і перша книга видана», він повідомив, що 2010 року в обласному бюджеті на потреби галузі передбачено всього лиш 700 тис. грн. і нагородив цінними подарунками завідувача кафедри графічного дизайну УАД Володимира Стасенка та Івана Бобеля із НДПІ.
Українську академію друкарства у своєму вітальному слові відзначив і також переплутаний заступник міського голови Львова з гуманітарних питань Василь Косів. Міський чиновник, зокрема, спопуляризував традиції Форуму видавців та програми підтримку українського книговидання. Власне, одну із таких підтриманих бюджетними коштами книжок прийшлась не до шмиги центральній владі. «У Верховній раді з’явилися цікаві нотки, що ми якусь не таку книжку підтримали». Але ми все робимо правильно», – сказав Василь Косів і нагородив грамотою міського голови Роксолану За церковну із УАД та директора «Галицької видавничої спілки» Ярослава Сватка, який саме й видав оту книжку «УПА у запитаннях і відповідях».
Від очільниці управління у справах поліграфії радіо і телепростору ЛОДА Оксани Бойкович численні колективи друкарень та окремі керівники й науковці також отримали грамоти.
У Києві пікетували Посольство Росії на підтримку "Стратегії 31"
У Києві активісти громадських організацій пікетували Посольство Російської Федерації в Україні на підтримку російських опозиціонерів, які відстоюють право на свободу зібрань.
Як повідомив УНІАН голова столичного осередку всеукраїнської молодіжної громадської організації "Фундації регіональних ініціатив" Михайло ЛЕБЕДЬ, в акції взяли участь члени ВМГО “Фундація регіональних ініціатив”, правозахисної громадської організації “Інститут "Республіка”, профспілки “Народна солідарність” провели біля будівлі посольства театралізовану акцію на підтримку російських правозахисників, які відстоюють право на свободу зібрань, і 31 числа кожного місяця проводять акції з вимогою до керівництва РФ дотримуватися положення законодавства, що гарантує право громадянам на мирні масові акції протесту.
За словами М.ЛЕБЕДЯ, ініційовані українським парламентом зміни до відповідного закону можуть суттєво звузити права громадян України на проведення мирних акції протесту.
"У нас може статися так само, як зараз відбувається в Росії, коли влада через міліцію карає учасників таких заходів", - сказав він.
За словами М.ЛЕБЕДЯ, під час сьогоднішньої акції її учасники розіграли таку сценку: люди у камуфляжній формі, які уособлюють представників правоохоронних органів, розривали плакати мітингувальників.
Довідка УНІАН. З літа 2009 року 31 числа кожного місяця (якщо таке число є) російські опозиціонери та правозахисники проводять безстрокову серію громадянських акцій протесту на захист 31-ї статті Конституції РФ (про свободу зібрань). Цей рух називається «Стратегія-31».
Як повідомив УНІАН голова столичного осередку всеукраїнської молодіжної громадської організації "Фундації регіональних ініціатив" Михайло ЛЕБЕДЬ, в акції взяли участь члени ВМГО “Фундація регіональних ініціатив”, правозахисної громадської організації “Інститут "Республіка”, профспілки “Народна солідарність” провели біля будівлі посольства театралізовану акцію на підтримку російських правозахисників, які відстоюють право на свободу зібрань, і 31 числа кожного місяця проводять акції з вимогою до керівництва РФ дотримуватися положення законодавства, що гарантує право громадянам на мирні масові акції протесту.
За словами М.ЛЕБЕДЯ, ініційовані українським парламентом зміни до відповідного закону можуть суттєво звузити права громадян України на проведення мирних акції протесту.
"У нас може статися так само, як зараз відбувається в Росії, коли влада через міліцію карає учасників таких заходів", - сказав він.
За словами М.ЛЕБЕДЯ, під час сьогоднішньої акції її учасники розіграли таку сценку: люди у камуфляжній формі, які уособлюють представників правоохоронних органів, розривали плакати мітингувальників.
Довідка УНІАН. З літа 2009 року 31 числа кожного місяця (якщо таке число є) російські опозиціонери та правозахисники проводять безстрокову серію громадянських акцій протесту на захист 31-ї статті Конституції РФ (про свободу зібрань). Цей рух називається «Стратегія-31».
Одеський губернатор шукає шляхів повернути Військовий інститут зі Львова
У вересні цього року почнеться навчання на першому і другому курсах тилового факультету Військового інституту при Одеському Національному політехнічному університеті.
Як передає кореспондент УНІАН, таку заяву обнародував сьогодні голова Одеської облдержадміністрації Едуард МАТВІЙЧУК після зустрічі із заступником начальника Генерального штабу Збройних Сил України Григорієм САКОВСЬКИМ.
За словами губернатора, саме з метою інспекції стану справ у Військовому інституті прибула до Одеси комісія Міноборони на чолі з Г.САКОВСЬКИМ. Досвідченим офіцерам належить визначити «можливості початку з вересня 2010 року навчання в інституті».
Голова обласної держадміністрації також запевнив журналістів, що з боку керівництва Одеської ОДА «буде вжито всіх заходів для повернення до Одеси факультетів підготовки десантних і розвідувальних підрозділів - оскільки це відповідає позиції керівництва країни».
Як повідомлялося, Е.МАТВІЙЧУК раніше вже заявляв, що до вересня буде відновлено навчання в Одеському інституті Сухопутних військ, хоча бюджетних коштів на це в поточному році не передбачено. Щоб зібрати необхідний мінімум - 10 млн. грн. – Е.МАТВІЙЧУК навіть пообіцяв 20 травня «ініціювати створення добродійного фонду, в який кожен одесит, бажаючий повернути виш до Одеси, зможе пожертвувати кошти».
У свою чергу під час візиту до Львова 27 травня Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ заявив, що поки що «не розглядав питання про повернення вишу до Одеси», не вважаючи його першочерговим.
Проте глава держави зазначив, що переведення інституту на захід України було «політичним рішенням». У Львівську академію Сухопутних військ «вкладено величезні гроші», а в Одесі «вже багато що відновити неможливо».
Разом з тим Президент висловив думку, що «правильно буде використовувати існуючі підготовчі бази на півдні України, і частина вишу має бути саме там».
Довідка УНІАН. У 2005 році Кабінет міністрів України вирішив перевести навчальний процес і майно Одеського інституту Сухопутних військ до Львова. А в серпні 2006 року Кабмін на чолі з Віктором ЯНУКОВИЧЕМ прийняв рішення реорганізувати виш, створивши Військовий інститут при Одеському Національному політехнічному університеті. Пізніше ряд приміщень Військового інституту було передано Державній судовій адміністрації України, Південноукраїнському педагогічному університету та іншим установам.
Як передає кореспондент УНІАН, таку заяву обнародував сьогодні голова Одеської облдержадміністрації Едуард МАТВІЙЧУК після зустрічі із заступником начальника Генерального штабу Збройних Сил України Григорієм САКОВСЬКИМ.
За словами губернатора, саме з метою інспекції стану справ у Військовому інституті прибула до Одеси комісія Міноборони на чолі з Г.САКОВСЬКИМ. Досвідченим офіцерам належить визначити «можливості початку з вересня 2010 року навчання в інституті».
Голова обласної держадміністрації також запевнив журналістів, що з боку керівництва Одеської ОДА «буде вжито всіх заходів для повернення до Одеси факультетів підготовки десантних і розвідувальних підрозділів - оскільки це відповідає позиції керівництва країни».
Як повідомлялося, Е.МАТВІЙЧУК раніше вже заявляв, що до вересня буде відновлено навчання в Одеському інституті Сухопутних військ, хоча бюджетних коштів на це в поточному році не передбачено. Щоб зібрати необхідний мінімум - 10 млн. грн. – Е.МАТВІЙЧУК навіть пообіцяв 20 травня «ініціювати створення добродійного фонду, в який кожен одесит, бажаючий повернути виш до Одеси, зможе пожертвувати кошти».
У свою чергу під час візиту до Львова 27 травня Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ заявив, що поки що «не розглядав питання про повернення вишу до Одеси», не вважаючи його першочерговим.
Проте глава держави зазначив, що переведення інституту на захід України було «політичним рішенням». У Львівську академію Сухопутних військ «вкладено величезні гроші», а в Одесі «вже багато що відновити неможливо».
Разом з тим Президент висловив думку, що «правильно буде використовувати існуючі підготовчі бази на півдні України, і частина вишу має бути саме там».
Довідка УНІАН. У 2005 році Кабінет міністрів України вирішив перевести навчальний процес і майно Одеського інституту Сухопутних військ до Львова. А в серпні 2006 року Кабмін на чолі з Віктором ЯНУКОВИЧЕМ прийняв рішення реорганізувати виш, створивши Військовий інститут при Одеському Національному політехнічному університеті. Пізніше ряд приміщень Військового інституту було передано Державній судовій адміністрації України, Південноукраїнському педагогічному університету та іншим установам.
УПА проти гітлерівців: брехня чи політичні маніпуляції?
Російські спецслужби «розкопали» у своїх фондах «суперсекретний» документ, ще й вивісили його на своєму сайті… Звідки їм знати, що в Україні цей документ давно розсекречено й відкрито…
У вітчизняній історії чимало сторінок, які сприймаються українцями неоднозначно. На жаль, до них належить і боротьба Української повстанської армії за незалежність. Останнім часом ця тема стала надто політизованою, в результаті чого одні вважають вояків УПА героями, інша – «колабораціоністами», «фашистськими союзниками», «зрадниками». Особливо це загострилося напередодні святкування річниці створення Повстанської армії. У ці дні політики лівого спрямування виливають масу бруду на упівців, звинувачуючи їх у різних гріхах. Найпоширеніші серед них – мирне співіснування з гітлерівцями й підписання договору про співпрацю з Вермахтом.
Але ті, хто так каже, не читають архівних документів…
Спробуємо розглянути кожне зі звинувачень окремо, спираючись виключно на документи, а не політичну пропаганду чи «найщиріші» радянські дослідження. Комуністи не втомлюються повторювати, що вояки УПА не вбили жодного німецького солдата. Як докази використовують листи, отримані від Дослідницького інституту історії в Потсдамі й науково-дослідницького інституту в Мюнхені, де йдеться про відсутність у їхньому розпорядженні літератури, яка б підтвердила втрати німецької армії від повстанців. Маючи у своєму розпорядженні такі «незаперечні» докази, вони оголосили на всю країну, що УПА ніколи не воювала проти окупантів і досі активно пропагують цей міф.
Не полініться, панове політики, і сходіть до архіву
Очевидно, починати пошук таких матеріалів потрібно було не в німецьких наукових установах, а у вітчизняних архівосховищах, адже тут відповідних документів удосталь. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, через їх непереконливість, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єднань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому – потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі – УШПР).
Невже радянські партизани «брешуть»?
Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні.
Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».
Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить – это очень простая вещь… Националисты – наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».
Свідчення німецьких документів
А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне – Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь – Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях – Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець – діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання».
Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: « УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».
Колківська республіка
У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами.
До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки – Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода – радянські партизани, і від річки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, – якась біла пляма на карті Полісся».
«Суперсекретний» документ російських спецслужб
Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.
До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму – командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в’язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.
Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов’язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. – Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц.
Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці – не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці – не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують.
«Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). – Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, – писалося в одному зі звітів СД. – Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів…Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація».
До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади.
Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу ретельно її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати.
Співпраця УПА і партизанів
Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти – не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу – б’ють гітлерівців.
Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій.
Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин – Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки два томи. – Авт.).
Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога – німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією.
Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики.
Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете».
Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, його з’єднання також підписувало мирні домовленості.
З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності.
…Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі – у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами.
У вітчизняній історії чимало сторінок, які сприймаються українцями неоднозначно. На жаль, до них належить і боротьба Української повстанської армії за незалежність. Останнім часом ця тема стала надто політизованою, в результаті чого одні вважають вояків УПА героями, інша – «колабораціоністами», «фашистськими союзниками», «зрадниками». Особливо це загострилося напередодні святкування річниці створення Повстанської армії. У ці дні політики лівого спрямування виливають масу бруду на упівців, звинувачуючи їх у різних гріхах. Найпоширеніші серед них – мирне співіснування з гітлерівцями й підписання договору про співпрацю з Вермахтом.
Але ті, хто так каже, не читають архівних документів…
Спробуємо розглянути кожне зі звинувачень окремо, спираючись виключно на документи, а не політичну пропаганду чи «найщиріші» радянські дослідження. Комуністи не втомлюються повторювати, що вояки УПА не вбили жодного німецького солдата. Як докази використовують листи, отримані від Дослідницького інституту історії в Потсдамі й науково-дослідницького інституту в Мюнхені, де йдеться про відсутність у їхньому розпорядженні літератури, яка б підтвердила втрати німецької армії від повстанців. Маючи у своєму розпорядженні такі «незаперечні» докази, вони оголосили на всю країну, що УПА ніколи не воювала проти окупантів і досі активно пропагують цей міф.
Не полініться, панове політики, і сходіть до архіву
Очевидно, починати пошук таких матеріалів потрібно було не в німецьких наукових установах, а у вітчизняних архівосховищах, адже тут відповідних документів удосталь. Я свідомо не використовую націоналістичні джерела, через їх непереконливість, а тільки звіти німецького СД і партизанських з’єднань. Думаю в неправдивості цих документів годі сумніватися. Ці дані можна отримати в Центральному архіві вищих органів влади та управління України, що на Солом’янській площі в Києві, та в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (вул. Кутузова, 8). У першому, у фонді 4628, містяться німецькі документи, котрі проливають світло на цю проблему. У другому – потрібні дані знайдете у фонді 1, опис 22, де зберігаються звіти радянських партизанів перед Українським штабом партизанського руху (далі – УШПР).
Невже радянські партизани «брешуть»?
Отже, розпочнемо з партизанських звітів, адже партизанів як представників радянської влади лідерові КПУ Петру Симоненку, представникам Партії регіонів та їхнім прихильникам важче буде звинувачувати в брехні.
Про бойові дії українських повстанців проти Вермахту в УШПР повідомляв 1 червня 1943 року штаб партизанських загонів Житомирської області: «20.5.43 року націоналісти напали на німецький гарнізон с. Чудель, що в 20 км на Південний Схід від Сарн, у результаті було вбито 30 німців». Командир Рівненського партизанського з’єднання №1 Василь Бегма у своєму черговому звіті писав: «26.6.43р. в с. Хараїмівка Деражнянського району німці вели бій з націоналістами. Убито 4 німці й 19 націоналістів. При виїзді з Хараїмівки націоналісти влаштували засідку та вбили 7 німців».
Українсько-німецьке протистояння підтверджує у власному щоденнику відомий комісар Сумського партизанського з’єднання Семен Руднєв: «Наконец мы попали в район действия так называемых «бульбовцев», это одна разновидность украинских националистов, которые дерутся против немцев и партизан. Здесь же в этих районах находятся «бандеровцы», тоже националисты, которые дерутся против немцев, «бульбовцев» и партизан». У наступному записі від 24 червня 1943 року він ще раз наголошує на збройній боротьбі УПА з німцями: «За эти дни… нервы настолько напряжены, что я вторые сутки почти ничего не кушаю. Так как здесь такое политическое переплетение, что надо крепко думать, убить – это очень простая вещь… Националисты – наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь и лавируй, и думай».
Свідчення німецьких документів
А ось що з цього приводу пишеться в німецьких документах. У звіті СД за 19 березня 1943 року йдеться: «У генеральному окрузі Волинь-Поділля націоналістично-українська… банда розвиває власну активність. Численні напади на територію східніше від шосе Рівне – Луцьк проводять переважно члени цієї банди». В липні 1943 року занепокоєність ситуацією з УПА висловив керівник генерального округу Волинь – Поділля Шене в записці на ім’я А.Розенберга: «На Волині немає жодної області не зараженої націоналістичними бандами. Особливо в західних областях – Любомль, Володимир-Волинський, Горохів, Дубно, Крем’янець – діяльність банд прийняла такі форми, що вже декілька тижнів можна говорити про збройне повстання».
Шеф СД в Галичині телеграфував 22 квітня 1944 року керівникові СС Г.Мюллеру: « УПА виступає в регіоні як переконлива дестабілізуюча сила, вона має намір посилити цю діяльність надалі й намагається захопити всю українську молодь так званою «лісовою ідеєю»… Окремі групи, особливо в південній частині регіону, не бояться навіть нападати на підрозділи німецького». У свою чергу, керівник охоронної поліції і СД в Тернополі у звіті за 22 травня 1944 року писав: «10 травня 1944 р. УПА знищила обоз жандармського пост Бучача, коли він перебував у Річиці, округ Дрогобуж».
Колківська республіка
У результаті боротьби УПА з німцями в Західній Україні виникали цілі повстанські партизанські краї, де гітлерівці боялися навіть з’являтися. Один із таких було створено в травні 1943 року на територіях Колківського, Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського районів, у його межах проголосили так звану Колківську республіку. Як відомо, вона проіснувала до жовтня 1943 року й була знищена саме німецькими військами.
До речі, аналогічні утворення виникали на звільнених від окупантів землях радянськими партизанами. Командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. Ковпака П.Вершигора, описуючи це явище, зазначав: «Усе Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни – Ковель, Ковель – Брест і Сарни – Лунинець, було повністю вільне від німців, величезна територія від Сарн до Буга було поділена між УПА і з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині… Західний берег р. Горинь, райони Стиндень, Степань, Домбровиця, район Колки – Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стохода – радянські партизани, і від річки Стоход на Захід – повністю націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані, – якась біла пляма на карті Полісся».
«Суперсекретний» документ російських спецслужб
Зовсім інша ситуація щодо співпраці УПА з Вермахтом. Справа в тому, що в архівах є безліч документів, котрі підтверджують наявність відповідних договорів, на них і спираються відповідні політичні сили. Однак вони свідчать про підписання з кінця 1943 року лише локальних домовленостей, на окремо взятих територіях, але не було загальної угоди між вищим керівництвом Рейху та ОУН (б), про що говорять комуністи й окремі представники партії регіонів, явно маніпулюючи даними.
До цього питання варто підходи не з позицій сьогодення, а тогочасної ситуації, яка склалася в західноукраїнських землях. Наступ Червоної Армії поставив українських повстанців перед необхідністю вести боротьбу на два фронти. Розуміючи її безперспективність, націоналісти шукають контактів із Вермахтом. І справа не в прихильності до нацистського режиму – командири окремих загонів УПА намагалися в такий спосіб убезпечити себе від повного розгрому радянськими військами, адже розуміли, що в недалекому майбутньому саме з цією силою доведеться вести боротьбу за незалежність, тому й прагли отримати від німців зброю, звільнити своїх бійців із в’язниць та захистити місцеве населення від свавілля німецьких солдатів. Відповідні угоди підписувалися на тих територіях, де повстанці не мали змоги вести боротьбу з переважаючими силами противника. У свою чергу, радянські партизани, що перебували в таких районах, робили суперечливі звіти щодо діяльності УПА.
Наприклад, у змісті одного з договорів, укладеного з німецьким керівництвом Володимирського округу 5 грудня 1943 року, ішлося про те, що нацисти зобов’язуються не нападати на українські села з боку залізничних доріг (окупанти проводили каральні акції як відплату за диверсії червоних партизан на залізниці. – Авт.), відпускати полонених, відмовитися від практики переслідування сімей повстанців, вести спільні військові дії проти радянських партизан. У свою чергу, українці, мали проводити диверсійну та розвідувальну роботу в тилу радянських військ. З такою ж метою використовував УПА в районах Постойно, Кременець, Верба, Кохін, Бережанце, Подкамень, Деражне керівник відділу розвідки бойової групи «Прюцман» штурбанфюрер СС Шмітц.
Варто визнати, що була спроба підписати загальну угоду щодо спільних дій. Такі переговори велися з січня 1944 року, проте безрезультатно. Обидві сторони зрозуміли, що не в змозі виконати вимог один одного. Упівці – не нападати на німецькі частини, не вести пропагандистську роботу серед поліції та солдат дивізії СС «Галичина», припинити терор проти польського населення. Німці – не проводити продуктові та каральні операції, не відправляти українців на роботи до Німеччини. Уже в ході цих перемовин нацисти дійшли висновку, що українські повстанці їх використовують.
«Незважаючи на те, що контакти з Герасимівським (уповноважений для проведення переговорів зі сторони ОУН(б). – Авт.) і командирами УПА більш низького рангу підтримуються доволі довго, видається, що всі ці старання охоронної поліції залишаються безрезультатними, – писалося в одному зі звітів СД. – Хоча Герасимівський запевняє, що будуть негайно віддані накази про заборону завдання збитків німецьким інтересам… За діями загонів УПА в регіоні Галичина не помітно, що вони отримали від свого керівництва накази, що виходять із домовленостей… І надалі… українська сторона знищує німецьких поліційних чинів…Дезертири й перебіжчики з дивізії СС «Галичина» приймаються в загони, посилюється терор української сторони проти польських населених пунктів. Ці факти підтверджують припущення, що для бандерівської групи неважливо дотримуватися вимог німецької сторони та зміцнення співпраці. Поставши перед необхідністю боротьби на два фронти, вона, використовуючи тактику затримок та обіцянок, намагається опертися на німецьку сторону й дочекатися, доки остаточно проясниться військова ситуація».
До речі, саме цей документ наводять противники УПА, говорячи про підписання договору як про доконаний факт. А російські спецслужби, після того як у СБУ почали розсекречувати документи тих часів, навіть вивісили його на своєму сайті, «відкопавши» його у своїх фондах, і піднесли як суперсекретний. Звідки ж їм знати, що в Україні кожен дослідник може безперешкодно ознайомитися з його змістом у Центральному архіві вищих органів влади.
Німецькі документи доводять, що для окупантів ці переговори були вигідні з декількох причин: по-перше, зменшувалися напади українців на тилові продуктові склади; по-друге, з’являлася можливість у ймовірному збройному конфлікті з поляками отримати в особі повстанців якщо не союзників, то принаймні помічників для забезпечення порядку в тилу; по-третє, давали можливість отримати розвіддані про ворогів Вермахту від УПА, що полегшувало роботу німецьких спецслужб; по-четверте, зустрічі з представниками різних течій українського націоналістичного руху сприяли поглибленню розколу в ОУН; по-п’яте, знайомство з ватажками повстанської армії давало змогу ретельно її контролювати, а в майбутньому, за необхідності, ліквідувати.
Співпраця УПА і партизанів
Варто зазначити, що аналогічні угоди в 1943 році підрозділи УПА укладали з радянськими партизанськими з’єднаннями. Щоправда, умови в них відрізнялися: як правило, партизани прохали повстанців пропустити їх через свою територію, націоналісти – не розповсюджувати більшовицьку пропаганду. Нерідко і ті, й інші відзначали, що роблять спільну справу – б’ють гітлерівців.
Коли партизани тільки з’явилися в західноукраїнських землях, то воліли не конфліктувати з націоналістами через слабкість своїх позицій у регіоні, відсутність підтримки населення та утримування повстанцями кращих вогневих рубежів, що могло призвести до непотрібних втрат серед особового складу. Причому підписання угоди про ненапад у одній області не убезпечувало від бойових дій в іншій.
Деталі одного з таких договорів описав у своєму щоденнику вже згадуваний Руднєв: «Нам сегодня предстоит задача форсировать Горынь, переправ нет, за исключением Яновой Долины, но там немецкий гарнизон… Решили делать наплавной мост через Горынь между селами Крчин – Здвиждже, но националисты, человек 500, заняли Здвиждже и заявили, что переправу строить не дадут. Ковпак решил раз так, то дать бой и смести это село, чему я решительно воспротивился; это просто не требуется большого ума, но жертвы с одной и другой стороны, жертвы мирного населения, детей и женщин. Я решил пойти на дипломатические переговоры… Договорились не трогать друг друга. Наша бескровная дипломатическая победа является блестящим маневром… Оказывается, здесь надо быть не только хорошо грамотным в военном и политическом отношении, но и применять «дипломатию». Бойцы смеются, что придется писать 3-й том дипломатии» (напередодні війни було написано тільки два томи. – Авт.).
Аналогічний договір уклали «народні месники» Григорія Балицького. Під час переговорів з повстанцями під командуванням Карпенка в листі до нього вони писали: «Шановний Карпенку! Одержавши Вашого листа, повідомляємо Вас і Ваших друзів у тім, що ми загін Червоних Українських партизан: наше головне завдання, як нам відомо, і Ваше, вести боротьбу з німецькими загарбниками. А тому зрозумійте Ви, що ми не ведемо боротьби проти Вас і мирного населення, а навпаки разом з Вами воліємо знищувати спільного ворога – німця». Після підписання договору партизани Балицького безперешкодно пройшли необхідною їм територією.
Утім, партизанські ватажки не завжди притримувалися визначеної тактики.
Невдоволення з цього приводу висловлював в своєму звіті секретар Рівненського підпільного обкому Василь Бегма: «Отдельные командиры партизанских отрядов стали на путь переговоров с полевыми командирами УПА и даже заключали с ними договоры о нейтралитете».
Балицький у своєму щоденнику за 1 серпня 1943 року з цього приводу зробив ще більш гнівний запис: «Вечером приехал полковник Медведев со своей свитой. Поставил мне несколько вопросов, обвиняя меня в том, что я беспощадно бью националистическую сволочь. Я ему ответил, дипломатически: «Пошел ты к х-м, ты можешь вести дипломатические переговоры с этой сволочью, но я буду вести разъяснительную работу из автоматов и пулеметов». І це незважаючи на те, його з’єднання також підписувало мирні домовленості.
З наближенням до регіону Радянської армії дипломатія партизан змінилася, вони відмовилися від підписання будь-яких домовленостей і розпочали активні воєнні дії проти УПА, чим, власне, і підштовхнули упівців до пошуку союзника в особі німецького Вермахту. Неабияку роль у цьому відіграв і той факт, що радянська влада засуджувала й не сприймала дії українських націоналістів, спрямовані на відновлення української державності.
…Як бачимо, у той час договори про неведення військових дій з УПА укладали не тільки німці, а й радянські партизани. Причому кожен із партизанських загонів чи німецьких військових гарнізонів переслідував власні цілі – у конкретний момент і в окремо взятому регіоні. Тому говорити в такій ситуації про співпрацю УПА з Вермахтом одночасно на всій території Західної України, на нашу думку, є абсурдним і некоректним. Мову можна вести про підписання локальних домовленостей, при цьому не варто забувати, що аналогічні угоди укладалися між українськими повстанцями й радянськими партизанами.
Битва за харківський парк: у хід пішли ланцюги і альпіністи
Близько двохсот осіб оточили частину лісу в центрі харківського парку імені Горького. Люди прикували себе ланцюгами до дерев, на декількох деревах сидять альпіністи. Внаслідок зіткнень у парку постраждала жінка. Пенсіонерку з травмами забрала "швидка".
31.05.10
Тягнибок отримав Золотий хрест від ветеранів дивізії СС Галичина
Лідер Всеукраїнського об'єднання Свобода Олег Тягнибок отримав Золотий хрест від ветеранів дивізії СС Галичина.
"Українські ветерани, які в середині минулого століття боролися з московсько-більшовицькими окупантами у лавах дивізії Галичина, під час зустрічі вручили Тягнибоку Золотий Хрест за заслуги перед Україною", - йдеться в повідомленні прес-служби партії.
"Українців чекає безкомпромісна і важка боротьба з режимом, але наші попередники гідно протистояли куди більш страшним окупантам. Ціною їх життів Україна здобула незалежність у 1991 році. Наше завдання цю незалежність утримати, захистити українців і повести їх на боротьбу за Велику Україну", - заявив сам Тягнибок.
Як повідомлялося, 28 квітня у Львові відбувся марш пам'яті воїнів дивізії СС Галичина. За різними даними, участь у марші взяли від тисячі до двох тисяч осіб.
Тягнибок вважає, що в Україні спостерігається передреволюційна ситуація.
"Українські ветерани, які в середині минулого століття боролися з московсько-більшовицькими окупантами у лавах дивізії Галичина, під час зустрічі вручили Тягнибоку Золотий Хрест за заслуги перед Україною", - йдеться в повідомленні прес-служби партії.
"Українців чекає безкомпромісна і важка боротьба з режимом, але наші попередники гідно протистояли куди більш страшним окупантам. Ціною їх життів Україна здобула незалежність у 1991 році. Наше завдання цю незалежність утримати, захистити українців і повести їх на боротьбу за Велику Україну", - заявив сам Тягнибок.
Як повідомлялося, 28 квітня у Львові відбувся марш пам'яті воїнів дивізії СС Галичина. За різними даними, участь у марші взяли від тисячі до двох тисяч осіб.
Тягнибок вважає, що в Україні спостерігається передреволюційна ситуація.
Підписатися на:
Дописи (Atom)