зафолловити у Твіттеріпідписатися на RSS

Cтатті про українську політику і не тільки

10.08.10

Зрадники при владі

Тушки, зрадники, ренегати - характерні для вітчизняного політичного процесу "персонажі". В розпалі політичної боротьби ними рано чи пізно стають всі, хто думає не так як більшість (яку, як не дивно, дуже часто уособлює лідер), а головне - робить вчинки не такі як інші.

Для того, щоб перетворитися на такого собі відступника, як правило, достатньо піти проти волі партійного вождя. Однак, якщо "підтанцьовувати під дудку" опонента починає вже сам лідер - це називається зміною політичних реалій, роботою на благо.

Коли ж в середовищі лідера знаходиться хтось, хто усвідомлює задля якого насправді "блага"відбувається така переорієнтація й це розходиться з його особистим розумінням блага, то зрадником, у підсумку, все одно стає той, хто протестує.

Одним словом, - замкнене коло, яке більше схоже на політичну проституцію, аніж на боротьбу ідей, концепцій, програм... Набагато легше розмахувати шаблею чи то прапором, аніж сісти та створити програму дій, а потім поступово працювати над її реалізацією.

Таке позиціонування вигідне, в першу чергу, тим, хто власне й "править балом", адже дає змогу вести дискусію не навколо сутностей, а зводити все до маніпулятивної дихотомії "ми - вони, праведник - ворог-зрадник, добро - зло".

Відповідно, й мета політичної боротьби полягає в знищенні зла, усуненні ворога й завоюванні влади. Дарма, що вже незабаром добро знову стає злом.

Однак, оскільки сценарій вже написаний, актори ті ж самі, то залишається лише змінити в черговий раз ролі й повторити все з точністю до навпаки.

Приблизно в такому руслі й розгортається політичний процес в країні ось уже протягом двадцяти років.

Зрадники комуністи

Наприкінці 80-тих років минулого століття головним злом для багатьох був комунізм й радянська влада як його втілення.

Як не дивно, однак чи не першими зрадниками, які увірвались, а точніше залишились при владі у вже в незалежній Україні, були колишні комуністи.

Владні повноваження в державі продовжували здійснювати люди, які ще вчора служили радянській системі, з гордістю називали себе комуністами, а наступного дня проголосили себе вже палкими прихильниками демократії, плюралізму, політичних прав та свобод людини.

Вони з легкістю проміняли червоні партійні значки на значки із зображенням національного прапора й стали в один ряд з тими, для кого незалежність дійсно була сенсом життя. Політична доцільність та бажання втриматись на владному олімпі, як бачимо, виявилися сильнішими за морально-ціннісні переконання.

В результаті, при владі в значній мірі залишились ті ж самі партійні комуністичні кадри, щоправда, в новій інтерпретації. Вони і стали першими зрадниками - "зрадниками комунізму".

Ще вчора вони поволі піднімались по партійних щаблях, сьогодні ж називають себе патріотами, осуджують радянську владу й намагаються вести за собою інших.

Ставши ж одного разу на стежину зрадництва, зійти з неї практично неможливо, оскільки для людини зрада перестає бути пересторогою. Мотивація проста - елементарне задоволення власних меркантильних інтересів.

Саме тому зрадник з самого початку не може виступати носієм будь-якої ідеї. Для нього вона слугує лише ширмою, засобом для пристосуванства й продовження власного функціонування.
Саме такі люди й розбудовували Україну на початку 90-тих.

Згодом до них приєдналися юристи, економісти, бізнесмени та інші, які, з'єднавшись з тими, хто вже знаходився при владі, склали основу кучмізму й встановили правила, за якими країна живе й сьогодні, піддавши окремі положення частковій ревізії.

Помаранчева зрада

На початку ХХІ століття розгортається боротьба проти кучмізму. Система Кучми разом із самим президентом стають головним уособленням зла. На боротьбу з ним піднімається опозиція, яку окрім тих, хто дійсно переживав за державну справу, представляли й так звані опозиціонери за обставинами, позбавлені можливості доступу до державних ресурсів.

До них входили як старі партійні кадри, які з різних обставин стали небажаними для президента, так і представники так званого нового покоління, яке прагнуло зайняти місце біля "кормушки".

Апогеєм цієї боротьби й водночас логічним її завершенням стала Помаранчева революція. Добро перемогло, зло ж мало сісти за грати...

Однак, через постійні конфлікти, невміння стримувати власні апетити, різноманітні інтриги помаранчеві перестають бути добром. Гасло "Бандити сидітимуть у тюрмах" так і залишилось гаслом - зло виявилось не таким уже й злом...

Внаслідок останніх президентських виборів до влади знову, як стверджують колишні помаранчеві, повернулося зло. Зло, яке створив Кучма, і для реінкарнації якого "любі друзі" зробили все.

Таким чином, помаранчеві зрадили не лише один одного, вони зрадили народ, який привів їх до влади, відстоюючи справедливі результати виборів та, як сподівався, нове майбутнє для країни.

Помаранчеві у значній мірі виявилися не лише не меншим, а в багатьох аспектах навіть більшим злом, яке, ховаючись за національно-патріотичною риторикою, лобіювало власні бізнес-інтереси.

Відповідно, в нових політичних умовах багато хто, переживаючи за власний бізнес чи просто бажаючи непогано заробити, приєднався до коаліції й поповнив лави "тушок".

Слід усвідомлювати, що "тушки" реалізувались на практиці завдяки помаранчевим відступникам, для яких зміна партійної символіки є не більше аніж черговою бізнес-угодою.

Більше того, тушки стали закономірним явищем й на місцях. Після зміни влади значна частина місцевих депутатів надто швидко змінила позицію, призвичаївшись до нових умов.

Ці умови нова владна команда намагається зробити максимально комфортними для себе й забезпечити собі тривале перебування при владі. Закон про місцеві вибори, нещодавно підписаний президентом, яскраве тому підтвердження.

Новий закон - нові зрадники

Жовтневі вибори до органів місцевого самоврядування обіцяють появу нових зрадників. Вже сьогодні значна частина місцевої еліти переорієнтовується на нові, більш електорально перспективні політичні партії, які здатні в черговий раз завести їх до влади.

Цим, а також прагненням зберегти посади чи отримати різноманітні дивіденди можна пояснити і окремі голосування депутатів місцевих рад з приводу резонансних питань, коли рішення або взагалі не приймались, або приймались із значним запізненням. Що це - хіба не пряма зрада виборців???

Ці особи знову будуть балотуватись й вже перебувають у пошуках партії, яка їх висуне. Однак, далеко не факт, що ставши депутатом, така особа одного разу не зрадить і партію.

Невідомо на що розраховує й сама партія, адже прихистивши політичних ренегатів, ризикує в майбутньому не лише втратити депутата, але й зраджує своїм ж прихильникам.

Ще гострішою є ситуація з мажоритарниками. Будучи обраним за мажоритарною системою, депутата від перебіжництва практично нічого не стримуватиме. Саме мажоритарники мають скласти основну масу "тушок" в нових місцевих радах, переходячи від одних до інших в залежності від політичної кон'юнктури.

Вже сьогодні можна прогнозувати, що найбільші шанси опинитися в ролі "тушок" мають, по-перше, управлінці, що перебувають на посадах й прагнуть якщо не залишитись на них надалі, то досягти подальшого кар'єрного зростання.

По-друге, представники бізнесу, приватні підприємці, для яких ведення бізнесу й сприятливі умови для цього є основою для продовження успішного функціонування.

По-третє, бюджетними, які аж занадто залежні від державних коштів, а значить і від влади.

А завтра що?

Система ефективна, якщо вона успішно функціонує. Система, яка склалася в Україні, ефективна для окремих людей, однак не для суспільства загалом. Серед тих ж таки "помаранчевих", "синіх" була й є значна кількість тих, хто дійсно бажав й бажає змін, реформ. Однак система для того й є системою, щоб одиниці не мали можливості її змінити.

Сьогодні в країні назріла гостра необхідність зміни еліт, викорінення з влади тих, хто в ній засидівся й не здатен здійснювати фундаментальні перетворення. Стало зрозуміло, що " і одні, і інші є злом.

Виникла об'єктивна потреба приходу до влади нових людей, людей ідейних, ініціативних, готових створити нові, прозорі правила гри, дотримуватися їх й нести за них відповідальність.

Лише в такому випадку можна буде вести мову про зрадництво як про прикрий випадок, а не характерне явище. Лише тоді дорога в політику зрадникам буде закрита назавжди.

Перший крок до цього - вибори 31 жовтня. Хоча в будь-якому випадку суспільство має ту владу, на яку заслуговує й яка є його відображенням.

Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ