ПТН - ПНХ: 01/11/11

11.01.11

Чи інкримінують «Тризубу» зв’язки з чеченськими терористами?

У першу декаду січня в Україні пройшли наймасовіші затримання та арешти з часів акції «України без Кучми». Офіційним приводом для затримання послугував підрив пам’ятника Сталіну в Запоріжжі.

Станом на ранок 11 січня, згідно з даними Всеукраїнської організації “Тризуб”, було затримано, як мінімум, 16 членів цієї організації. Згідно з даними МВС, лише на Прикарпатті - 9 осіб.

Мабуть, лише зараз можна усвідомити всю масштабність дій силовиків. Хвиля арештів прокотилася по всій Україні, накривши як західні її регіони, так і великі міста на сході – Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ. Показовим став і арешт цілих сімей, що вже зовсім віддає поганим душком давно забутих часів й донині безсмертного в Україні генералісімуса. Так, на Франківщині взяли керівника Центрального проводу "Тризубу" Андрія Стемпіцького та двох його синів.

Фактично вся керівна верхівка “Тризубу” виявилась затриманою, перевірка та обшуки були проведені у величезної кількості як дотичних до цієї організації людей, так і простих громадян, що опинилися не в той час і не в тому місці. Один з членів “Тризубу” розказав мені, як на днях до його сусідів прийшов чоловік, який відрекомендувався банківським працівником. Пояснивши, що тризубівець має перед банком великий кредит, почав розпитувати сусідів про нього. При цьому мій спірозмовник зазначив, що в житті не переступав порога жодного з банків. А чого варта викладена в блозі на «Українській правді» інформація Сергія Пантюка про те, що в квартирі його колег подружжя Марини Брацило та Юрія Ноги пройшов обшук лише тому… що на Різдво вони були у батьків дружини в Запоріжжі.

Звичайно ж, правоохоронні органи, що розпочали таку масштабну акцію, просто вже не мали права закінчити її безрезультатно. Тому, мабуть, ні для кого не стало дивиною, коли в понеділок пізно ввечері з’явилась інформація, що міліція під час затримання на Франківщині 9 осіб виявила та вилучила “автомат АКМСУ без номера та 124 патрони до нього, 3 пістолети різних марок з набоями, саморобні ножі, 9 радіостанцій різних марок, дві гранати без запалів, дві пневматичні гвинтівки з оптичними прицілами, помпову рушницю, споряджену набоями”. Самі “тризубівці” розказують, що вся ця зброя, за інформацією міліції, нібито була вилучена з багажника машини мешканця Львівщини, якому вже за п’ятдесят. Отакі, за версією міліції, в Галичині бойові дядьки. Чому він возив всю цю зброю (і 9 радіостанцій!) з собою на Різдвяні свята поки-що ніхто доладно в міліції не пояснив.

Думається, що справжня причина настільки жорстких дій влади знаходиться далеко від зруйнованого пам’ятника Сталіну чи офісу Компартії. В умовах, коли в країні спостерігається безупинне зростання цін на продукти харчування, комунальні послуги, владі вкрай важливо показати громадянам свою потрібність та відволікти їх увагу від сьогоднішніх важких реалій. Очевидно, що Тимошенко, яка просиджує цілими днями в прокуратурі, з кожним днем з демонстрації символу ефективності влади перетворюється в її символічну жертву. Ситуація з іншими помаранчевими функціонерами з кожним днем також втрачає свої яскраві фарби. Ось тут в пригоді і можуть стати «криваві» націоналісти, які вже мають у своєму схроні автомат та рації. Між іншим, раціям, за інформацією поки-що на рівні чуток, також може бути застосування – за легендою, вони можуть бути потрібні націоналістам для переговорів зі своїми побратимами – чеченськими терористами.

Отже, вимальовується прямо якийсь блокбастер (бандерівці, чеченські терористи, автомати, радіостанції), за переглядом якого, під шумок, можна забути про зростання цін, про мільярдні інвестпроекти з абсолютно неясним ККД, про те, що справа почалася зі знищення пам’ятника одному з найкривавіших диктаторів всіх часів і народів, а шашок з тротилом ні в кого з затриманих так і не знайшли. Хоча, поки не знайшли. Це дивлячись як шукати…

Андрій Гарасим

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://www.unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

Чергове рейдерство від Табачника, або Що далі?

"Даруночок", підкинутий освітянам, абітурієнтам та їх батькам на Різдво від керівника Міносвіти, змушує констатувати встановлення певних традицій не лише в лобіюванні потрібних йому рішень, але й у ставленні до них із боку найвищих керівників держави.

Чи то влада остаточно змирилася з руйнуванням власного іміджу, чи то пан Табачник усе ж таки відображає її стратегічне бачення української перспективи…

Тому, що послідовний…

Дмитро Володимирович ніколи не приховував нелюбові до структур або процесів, які не здатний був контролювати особисто. З огляду на те, що незалежне оцінювання не вписувалося в омріяну ним систему адміністрування галуззю, він доклав чималих зусиль до його руйнування.

Вже наступного тижня після набуття владних повноважень він закликав до "невідкладної модернізації" системи зовнішнього незалежного тестування.

Щоправда, опір громадськості змусив пана Табачника трохи змінити тактику. Надто вражаючим і безумовним виявився авторитет ЗНО серед абітурієнтів та їх батьків.

Обов’язковість незалежного оцінювання під їх тиском було збережено. Але при цьому надміру збільшено роль шкільного атестату і відновлено систему вступних іспитів для деяких категорій вступників. Обидва нововведення примножили статки нечистих на руку "чиновників від освіти".

А посилення їх впливу на підбиття підсумків вступної кампанії, в свою чергу, реанімувало напівзабуту з радянських часів систему "телефонного права" в системі розподілу бюджетних місць між абітурієнтами.

Набутий досвід настільки сподобався й обнадіяв, що керівник Міносвіти з осені заходився лобіювати нормативне закріплення "балу вищого навчального закладу": спочатку в Умовах прийому 2011 р., а потім – у міністерському проекті закону "Про вищу освіту".

Втім, однодумців серед визнаних експертів у даній сфері Дмитро Володимирович так і не знайшов.
"Той, хто нам заважає, той нам і допоможе"

Натомість, взимку міністр наважився на "хід конем": вирішив підпорядкувати собі Український центр оцінювання якості освіти. Мета – встановлення контролю над адмініструванням незалежного оцінювання і візування тестових специфікацій.

На щастя, далі відповідних нарад за координації заступника міністра Євгена Суліми справа не пішла. На заваді став керівник УЦОЯО Ігор Лікарчук. Після такого непослуху, за логікою міністра, незговірливий освітянин не мав жодного права надалі обіймати відповідальну посаду.

Для початку директора центра блокували інформаційно: навіть про зміни до програм ЗНО він дізнався з офіційного сайту МОН, хоча підготовку більшості тестових завдань відповідно до графіку роботи відомства було вже завершено.

Від неминучого звільнення пана Лікарчука могла врятувати лише очікувана відставка самого міністра, що кілька місяців поспіль дискредитував українську владу войовничою ксенофобією і відсутністю фахового підходу до адміністрування галузі. Але кон’юнктура політичних розкладів виявилася ласкавою до "справжнього" доктора наук і полковника.

Він не лише зберіг посаду, але й помітно збільшив повноваження. Більше того: за іронією долі молодіжна політика опинилася в руках особи, яку ця сама молодь майже рік марно намагалася відправити у відставку.

Тишком-нишком і чужими руками…

І все ж Дмитро Табачник не надто ризикував. З одного боку, традиційно підставив безпосереднього шефа, котрий візував розпорядження про звільнення авторитетного фахівця. З іншого – дочекався найсвітлішого зі свят, коли народ концентрувався на доброму і вічному. Принаймні, на провідних інформаційних порталах новина пройшла 6 січня – на Святвечір. У такий час в Україні навіть на ворога не прийнято гніватися, а тим більше вдаватися до публічних акцій протесту.

При цьому тексти урядових розпоряджень (від 5 січня 2011 р. № 5-р та № 6), яким звільнено Ігоря Лікарчука і призначено новим керівником УЦОЯО Ірину Зайцеву, не містять жодного обґрунтування подібних кадрових змін.

А перспективи реорганізації центру жодним чином не окреслено в указах Президента, згідно з якими наразі в країні модерується адміністративна реформа. І жодної заяви про намір звільнитися за власним бажанням пан Лікарчук не адресував ані Табачнику, ані Прем’єру.

Хто прийшов?

Доречно було б очікувати за відсутності інших обґрунтувань аргументів на кшталт: ось вам більш компетентний, учений, досвідчений, харизматичний і національно свідомий керівник. У такий спосіб можна було б зняти хоча б частину запитань щодо доречності прийнятого рішення.

Але замість науковця й успішного адміністратора, що керував УЦОЯО від заснування до набуття ним незалежного статусу і визнання з боку громадськості, центр отримав функціонера громадської організації "Луганський обласний російський центр", яка роками спеціалізувалася з поширення в Україні цінностей сусідньої держави.

Не менш відома Ірина Зайцева і власним скептичним ставленням до ЗНО як інструменту захисту прав громадян на рівний доступ до безоплатної вищої освіти. Так само, як і відвертим провалом бюджетування потреб професійно-технічної освіти, за яку пані Зайцева персонально відповідала в складі Міносвіти Дмитра Табачника.

Схоже, під новим керівництвом ЗНО має винятковий шанс вийти на принципово новий рівень незалежності – незалежності від громадського й експертного контролю.

Що далі?

Розрахунок на те, що співгромадяни вічно терпітимуть публічне залякування опозиції, кримінальне переслідування інакомислячих або кадрове рейдерство "до святкового столу" на догоду політичної кон’юнктури, є не більш ніж оманою чи самонавіюванням. Свята минають, а запитання лише множаться…

Цілком очевидно, що подібним зухвальством влада власноруч заганяє себе в глухий кут, закладаючи в ньому міну вповільненої дії. Адже, чим більше локальних перемог здобуватимуть нинішні табачники, тим більшого нахабства і цинізму набуватимуть їх запити і наміри. За такої прогресії для найвищих керівників держави не матиме жодного значення, коли саме відбудуться найближчі парламентські вибори – у 2011 чи 2012 році.

Як розумієте, рано чи пізно на поставлені запитання доведеться відповідати.

Леся Оробець

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://www.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

Почесний президент "Могилянки": Табачник виконує замовлення з Москви

Почесний президент Національного університету "Києво-Могилянська академія" В’ячеслав Брюховецький заявляє про посилення тиску на академію з боку Міністерства освіти під проводом Дмитра Табачника.

"Тиск на Києво-Могилянську академію чинився завжди. І не тільки зараз. Просто зараз він набув таких спотворених форм, оскільки міністром став дуже одіозний політичний так званий діяч, товариш Табачник, який давно має свою концепцію, яка не збігається з уявленням українців взагалі про свою державу", - сказав він у ефірі Радіо "Свобода".

"І я вважаю, що великою мірою він (Табачник) виконує замовлення іншої держави. Ці замовлення йдуть із Москви", - заявив Брюховецький.

"Видно по всьому. Навіть по тому, як змінене керівництво Центру незалежного тестування. Прийшла людина, яка відверто українофобська або, принаймні, дуже негативно ставиться до українізації нормальної, не силуваної якоїсь, України", - сказав він.

Розпорядженням від 5 січня Кабінет міністрів України звільнив Ігоря Лікарчука з посади директора Українського центру оцінювання якості освіти і призначив замість нього Ірину Зайцеву, яка до того була заступником міністра освіти і науки.

На запитання, чи знайомий він із Зайцевою особисто, Брюховецький відповів: "Ні. Але я багато читав про цих "піщєрних нацийаналістов" і про все таке інше. Так що вона досить відома особа".

"Тому не дивно, що цей конфлікт виник. Ми передбачали, що він буде. І в принципі готові до того, щоб обстоювати свої права. У нас є певні важелі це робити. І ми це будемо робити", - заявив почесний президент НаУКМА.

За його словами, тиск Міносвіти щодо Києво-Могилянської академії "нібито формально має якісь підстави".

"Я вважаю, методом тиску є те, що сьогоднішній міністр сам визначає, які сертифікати повинен вимагати університет у своїх вступників. Він, очевидно, дуже розумний, він може визначити і те, що з ветеринарії треба, і з економіки, і з філології. Раніше це робили університети, тобто ми вже відходимо назад. Навіть за радянських часів не було таких речей", - зазначив Брюховецький.

"Все-таки університети, професори, а не міністри визначають те найважливіше для автономії університету - це навчальний план, як учити студентів, чому їх вчити і що вони повинні знати. А не міністри це визначають. Тим більше такі", - заявив він.

Відбудовник Києво-Могилянської академії вбачає у діях Табачника відступ від Болонського процесу.
"Болонський процес передбачає мобільність студентів. І саме тому Києво-Могилянська академія майже 20 років вчила студентів англійської мови і вимагала (її знання). І ні в кого не виникало сумнівів у тому, що це потрібно. Тепер же нам Табачник вказує: ні, ви економістів не маєте права перевіряти на знання англійської мови!", - обурився він.

"Він що, не розуміє, що бути сьогодні економістом хорошим і не знати англійської мови - це значить, що йти знову у колоніальний стан до московського царства, тому що не можна бути фахівцем?! Або з фізики. Та всі фізики світу говорять англійською мовою! А нам заборонено сьогодні приймати сертифікати. Ми просто хочемо сертифікат, щоб засвідчив, що людина знає мову", - наголосив Брюховецький.

Він також нагадав, що Болонський процес передбачає трирівневу освіту: бакалавр, магістр і доктор.

"Нам заборонено. Ми (НаУКМА) своїми ресурсами організували декілька програм докторських, так як відбувається у світі [...]. Тепер Табачник взагалі забороняє нам такі студії, хоча ми все рівно (я можу підтвердити) їх будемо проводити, і ніхто нам їх не заборонить робити", - сказав почесний президент Києво-Могилянської академії.

Він також сказав, що Міносвіти в цьому році на 42,1% "зрізає" держзамовлення: "Таким чином комерціалізується освіта. Для всіх вишів. Це не тільки для нас, для всіх".

"Але знову-таки, хіба можна для всіх? Є університети, де конкурс 1,3 людини. У нас до 30-ти. Це теж ненормально, бо не повинні бути такі конкурси. Але треба давати просто університетам, куди хочуть діти йти, замовлення. А інші? Хай уже виживають, якщо до них не хочуть просто йти. Але робиться це для всіх однаково", - наголосив Брюховецький.

Він також додав, що після закінчення бакалаврської програми "міністерство встановлює квоти, що тільки 90% випускників можуть продовжувати освіту", при цьому "60% повинні йти на навчання на спеціалістів, а 30% - на магістрів".

"За Болонською декларацією, яку свого часу підписав міністр освіти України, у 2010 році у нас не повинно було готуватися спеціалістів, ми мали б перейти на європейську систему: бакалавр, магістр, доктор. А, виявляється, тепер реанімується 60% випускників бакалаврських програм мають піти на програми спеціалістів", - наголосив освітянин.

На думку Брюховецького, це робиться, щоб "зламати саму цю систему підготовки", яку взялася запроваджувати Україна..

Втім, почесний президент Києво-Могилянської академії переконаний, українські університети зможуть відстояти свою незалежність.

"Українські університети вже підготували багато людей, які вміють мислити і які люблять свободу. І будуть продовжувати далі. І прийде час, коли ці люди підійдуть до цих всіх товаришів, які хочуть запхнути їх кудись назад, і скажуть: ми втомилися від вас. І це буде дуже швидко - років через 5. Тому я великий оптиміст. Ми доб'ємося свого", - сказав Брюховецький.

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://life.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

"Культурні провокації". Перші спроби

Голос Ганни Герман неввічливо перервав мене і почав здійснювати допит. "Тележурналіст якого каналу?.. Зможете нормально представитися, тоді й телефонуйте!", - сказала пані Ганя і кинула слухавку. Сакада вирячила очі й промовила сама собі: "Це, Лесінда, тобі ляпас, щоб не заколисувалася "демонстративною висококультурністю".
Трохи сполохано політики реагують на культурні пропозиції...

Через Ганну Герман вдаюся до цієї оповідки...

Сталося це ще в старому році. В УНІАН. На прес-конференції. Диригент Герман Макаренко розповідав, що особливого буде в VII "Новорічному Штраус-концерті". Вперше зазвучить маловідома українцям музика родини Штраусів - полька-мазурка "Хвала жінкам!", "Індіго-Марш", "Полька-жарт" та "Тік-Так".

Маю зізнатися, що проекти маестро Макаренка я обожнюю. Він розшукує по всьому світу певні ноти - аби певні твори вперше зазвучали в Україні! Так, наприкінці жовтня відбувся концерт прем'єр "Музика всіх континентів". До 65-річчя Організації Об'єднаних Націй.

Вперше в Україні оркестр "Київ-Класик" разом зі своїм натхненником і художнім керівником Германом Макаренком виконав: "Моя - батьківщина Австралія" П. Алена, "Моє кохання" І. К. Даіро, арабську пісню "Феве", "Пісенний віночок Китаю", який на свій музичний смак сплів з китайського фольклору маестро разом з оркестром. І чи не вперше у світі "Літо в Буенос-Айресі" А. П'яцолли зазвучало в симфонічній версії!

Моїй радості не було меж. За один концерт моя Душа побувала і на австралійському континенті, і на африканському, і в Південній Америці, і в Північній, і до арабів завітала, і до китайців. Звісно, не обійшлося без музичних геніїв Європи - Чайковського і Штрауса.

Зрозуміло, мої долоні плескали чи не найгучніше за всіх у залі, і певно, це трохи заважало моїм високоповажним сусідам - подружжю Зленкам.

Для мене Анатолій Зленко - один з найдосвідченіших дипломатів сучасності, він очолював міністерство, коли я ще в школу бігала, і тому почути як "дипломат мого дитинства" вільно спілкується різними мовами з іноземцями, що прийшли на концерт, мені було дуже приємно.

А коли моє вухо запеленгувало як молодий дипломатичний голос привітав пана Зленка: "Вельмишановний Анатолію Максимовичу, я підійшов до Вас засвідчити свою повагу!", - о, моя Душа взагалі здумала, що вона опинилася в Київській опері часів мудробородих політиків, ще за довго до того, як в ній вбили Столипіна.

Приземлило мою екзальтовану Душу привітальне слово координатора системи ООН в Україні пана Олів'є Адама. Насправді, воно було живе і дотепне, але мене засмутило, коли пан Адам привітав одного-єдиного парламентаря у залі. Моя голова почала терзатися, хто ж той один-єдиний народний обранець, кому не байдужа вічна музика?...

В УНІАН, на прес-конференції я з'ясувала, що тим, одним-єдиним, був Валерій Сушкевич. А ще я зрозуміла, що можновладці настільки загрузли в політичній багнюці, що їхні душі музику вищих сфер вже не потребують...

Аж тут раптом, мій колега, журналіст з газети, назва якої починається зі слова: "Народна..." (чи-то воля, чи-то доля?)... Так-от журналіст з тієї газети запропонував, мовляв, як було б розкішно, якби "Новорічний Штраус-концерт" з Національної опери показали на великому екрані Майдану Незалежності, біля головної ялинки України!

Герман Макаренко зауважив, що є технічні проблеми зі звуком, адже солісти будуть співати не тільки на сцені, а й в ложі, а хор ще й в партері, й на ходулях, тому для телеверсії треба спеціальні мікрофони.

"Телевізійна душа" Сакади як уявила собі, що на по-голлівудськи освітленому Майдані нон-стоп залунає Штраус! О Боже, це буде так казково, настільки новорічно, і так по-європейськи! При чому здійснити новорічну мрію багатьох можна кількома розпорядженнями однієї небайдужої до класики і близької до влади персони. Мій вибір впав на Ганну Герман.

А оскільки часу до концерту залишався всього тиждень і на "Ланцюг з 6-ти рукостискань", про який йдеться в російському новому фільмі "Йолки", не було часу, я вирішила діяти рішуче. При чому внутрішнє я була переконана, що маю на це моральне право, бо по-перше, прошу не для себе, а для всіх (я-то зі своїми рідними на Штраус-концерт вже запрошена), а по-друге, мають же колись політики першого ешелону допомогти класичній музиці наблизитися до народу?!!!!!

Так-от настрочила sms-ку. 20 грудня 2010 року о 14.50. Вказала своє прізвище часів "1+1".

"Пані Ганно, це тележурналіст Леся Сакада (~Островська "1+1"), оскільки я, як і Ви, мрію жити в КРАЇНІ КУЛЬТУРНИХ ПОЛІТИКІВ і щодо цього маю "101 пропозицію для Президента", але наразі повинна озвучити тільки одну й не свою, але найвіртуознішу, як на мене, для новорічного Майдану, пов'язану з музикою родини Штраусів й диригентом Опери Германом Макаренком. Як мені ліпше викласти прекрасну ідею?".

Мовчанка була кілька днів...

***

Та я звикла до мовчанок політиків. Така сама реакція була і в народної депутатки Наталі Королевської, яку ми разом з композиторкою Неонілою Лагодюк запрошували на авторський концерт в Національну філармонію України.

Справа в тім, що 12 грудня відбулася світова прем'єра джаз-п'єси для фортепіано "Кавалер", присвячена Королю Швеції Карлу ХVI Густаву. П'єса з'явилася після того, як пані Неоніла повернулася зі Шведського Королівства, де проводила майстер-класи в Стокгольмі.

А оскільки я нині працюю в продакшні, який робить новини для "Парламентського каналу", то вирішила, що було б добре ушляхетнювати наших обранців в кадрі, пропонуючи їм відвідувати висококультурні заходи.

Цього разу мій вибір впав на депутатку з "королівським прізвищем", а в sms-ці я повідомила Наталі Юріївні, що за бажанням, після концерту, заради телекартинки, композитор і джазвумен, автор першого в Україні підручника з джазової майстерності, Неоніла Лагодюк особисто для неї заграє свою "Баладу англійській королеві".

Свого часу Неоніла мала шанс її виконати в Букінгемському палаці. І хтозна, можливо ще складеться так, що знайдуться меценати і дипломати, і прозвучить "Кавалер" української джазвумен особисто для Його Величності у Стокгольмі, а "Баладу" на свою честь у виконанні Неоніли Лагодюк почує Королева Британії...

Знаючі люди кажуть, що з коронованими особами буває легше домовитися. Головне, щоб їм ідея подобалася, один день на рік у них за протоколом - цікаві зустрічі. Мене надзвичайно тішить, що є ще на світі монарші особи, які покликані своїми власними персонами захищати високе мистецтво, виконувати свою королівську культурну місію!

А ще надзвичайно несподівано на джаз-концерті прозвучав твір "Уле-данс", присвячений головному фермерові Норвезького Королівства Уле Якобсу. Виявляється, жива ще в "королівській Європі" така традиція - замовляти у композиторів в подарунок ювілярові музичну композицію! От би нашим можновладцям відродити цю традицію! І сімейні архіви буде чим достойним поповнити і "сучасним класикам" матеріальна допомога... І цю ідею озвучити першій збиралися депутатці з "королевським прізвищем". Так марилося, гламурну перетворити в культурну...

Наступного дня в серці української держави, майже на Майдані, у Великій залі Національної музичної академії імені П.Чайковського, відбувся ще один концерт, на який хотілося "витягти" всю Адміністрацію Президента, разом з Кабміном і всіма 450 парламентарями.

А все тому, що ніщо так не облагороджує наші душі як "музика Всесвіту", тим більше, коли звучить небесна арфа. Божественний інструмент! А тут ще не просто одна арфа, а цілий квартет!

Чи не вперше в Україні за часів незалежності зазвучав квартет арф! Уявіть, одразу чотири арфи на сцені! Ведучий концерту, відомий джазовий критик Петро Полтарєв наголосив, що на його пам'яті подібне відбулося на сцені палацу "Україна" ще в радянській УРСР для членів ЦК.

Таку історичну музичну мить новини не зафіксували, хіба-що телевізійна камера "Наголосу дня" для каналу, який мало хто дивиться... Концерт був присвячений 90-річчю видатної арфістки ХХ-го століття, основоположниці української арфової школи, професора Вікторії Полтарєвої.

Між іншим, Вікторія Петрівна була з гетьманського роду, в її родовому древі аж три українські гетьмани значаться! Надзвичайно прикро, що в залі жодного політика... Бодай одна квіточка до її портрету від них... Слава Богу, що концерт взагалі відбувся. Міністерство культури фінансово допомогло - зізнався син видатної арфістки, відомий джаз-критик Петро Полтарєв.

"О - подумала я - може, культурний міністр допоможе і з трансляцією "Штраус-концерту" на Майдані?". Набрала номер його прес-секретаря. Щиро подякувала за концерт "З арфою крізь час". Мені відповіли: "Розумієш, міністр вчився в консерваторії, йому не треба розтлумачувати, хто така Полтарєва, та й з консерваторією нам легше домовитися. А-от з "Штраус-концертом" буде важче... І телевізійники не в нашій компетенції, і міська влада...".

***

Ну, що ж... всі шляхи вели до пані Герман... І я наважилася їй зателефонувати...

"Пані Ганно, вітаю Вас! Мене звати Леся Сакада. Тележурналіст. Кілька днів тому я відправляла Вам sms-ку щодо...".

Голос Ганни Герман неввічливо перервав мене і почав здійснювати допит.

"Тележурналіст якого каналу?" - "Це до справи не має жодного стосунку...- розгубилася я, - можливо, Ви пам'ятаєте мене часів "1+1"... - згадувала я свій творчий шлях, - потім був музей... , а нині я на продакшні, який робить новини "Наголос дня"... - "Не знаю такого! Зможете нормально представитися, тоді й телефонуйте!", - сказала пані Ганя і кинула слухавку. Сакада вирячила очі й промовила сама собі: "Це, Лесінда, тобі ляпас, щоб не заколисувалася "демонстративною висококультурністю"...

Аж раптом в моїй нахабній голові сяйнула думка, я пригадала свою громадську посаду, і відповідь не забарилася. В Адміністрацію Президента 22 грудня о 10.55 полетіла sms-ка: "Панні Ганно, це знову ж таки Леся Сакада. Давайте я представлюся ініціатором громадського руху "Культура об'єднає Україну!" і дозволю собі виказати, що Ваша зайва гоноровість зіпсувала гарну справу! Інколи доцільніше вислухати навіть того, кого не знаєш... Бажаю нам жити в КРАЇНІ КУЛЬТУРНИХ ПОЛІТИКІВ! Перепрошую...".

І якраз, коли я ганьбила себе, мені зателефонувала солістка Національної опери Леся Алєксєєва, оперно-вокальну освіту вона здобула в Австрії, місто Грац, Університет музики та сценічного мистецтва. Запросила на прем'єру італійської опери П'єтро Масканьї "Сільська честь". Виконує головну жіночу партію - Сантуцци.

Обережним після розмови з Герман голосом я спитала, чи має бажання моя тезка познайомитися з нащадком роду гілки рідного брата видатного композитора Максима Березовського - Оленою Малишко http://life.pravda.com.ua/columns/2010/10/7/62476/, вона хотіла б презентувати "хвилюючому драматичному сопрано", так називають голос Лесі Алєксєєвої - старовинні романси з нотної колекції її прабабуні, чернігівської дворянки, яка тікала з тими нотами зі свого родового маєтку в селі Старий Білоус від більшовиків.

"На культурну пропозицію" реакція оперної примадонни була відмінною за реакцію "президентської примадонни". "Звичайно! Березовський був геній! Я знаю його творчість! Моя перша освіта - "хоровий диригент".

"Я вас чекатиму!".

"От що значить Культурна Душа!", - заспокоїлася моя "телевізійна душа".

Ми були на прем'єрі. Разом зі старими нотами. Після вистави зайшли до гримерки. Та змістовної розмови не вийшло. Це був тріумф солістки Лесі: вітання від генерального директора, овації колег, квіти до ніг, автограф шанувальнику, гримери-костюмери, святковий фуршет.

Вже наступної зустрічі Олена Малишко з роду Березовських розкаже солістці Національної опери про свої сенсаційні знахідки. Вона готує доповідь на наукову конференцію "Чернігів дореволюційний", яка відбудеться 14 травня 2011 року в селі Старий Білоус, в садибі Березовських.

Спадкоємиці знатного роду, музична освіта в якому не переривалася, вдалося з'ясувати, чому хресним батьком композитора Григорія Лішина, який мав родовий маєток на Чернігівщині, романси якого виконував Федір Шаляпін і який відкривав Одеський оперний - чому його хрестив особисто імператор Ніколай I?

Більш того, вона розшукала нащадків композитора і вони пообіцяли приїхати на конференцію. А ще фундаторка "Музею-садиби Березовських" підготувала сюрприз для доповідачів.

У сімейних сховищах своєї прабабуні вона розшукала забаву, якою тішилися в шляхетних колах панських маєтків. Називається вона - "Флірт квітів". "От би знайти мецената, щоб масово запропонувати альтернативу гральним картам - прекрасна тема для "Культурних провокацій"! - здогадалася Сакада.

***

Це буде весною 2011, а восени 2010-го ми почали збирати відео для презентаційного ролику проекту "Культурні провокації" - в ньому політики мають з'явитися такими, якими їх на екранах ще не бачили, тобто висококультурними. І це, на превеликий жаль, найдефіцитніші кадри українського телебачення...

Першими, на кого вказав жереб були парламентарі. Ідею сам Бог послав. Зателефонували Олегу Зарубінському.

"Пане Олеже, у нас для блоку Литвина дуже красива, богоугодна пропозиція. В селі Білоцерківці на Пирятинщині, де всі гуртом монастир зводять, 13 листопада буде освячення престолу. А що для литвинівців в тій події надзвичайно знаково, що до храму нещодавно мати і сестра вашого соратника, на жаль вже покійного, Михайла Сироти повернули рідне Євангеліє 1917-го року. Виявляється, в атеїстичну добу його зберігала родина "батька Конституції", його тато з Білоцерківців! Ми б хотіли зафільмувати, як про це вашим депутатам черниця Марія розповідатиме, святу книгу показуватиме...".

"Прекрасна ідея! Я б однозначно приїхав би, якби був в Україні, а так лечу до Варшави. Ця ідея сподобається Литвину!".

Спікеру ми не телефонували. Відправили листа. І не тільки йому.

З народних обранців, яких запрошували, лише Оксана Білозір приїхала на службу до нової монастирської церкви жон-мироносиць. Та ще й з подарунком для престолу, дарохранительницею.

Зазвичай, таїнство освячення престолу відбувається за закритими царськими воротами, в іконостасі, а тут так склалося, що на власні очі можна було побачити церковні обрядодії: як священики престол омивали, забивали в нього ковані цвяхи, воском розгладжували, свяченими ножами зарівнювали, ниткою хрести на чотири сторони світу намотували, святою водою й трояндовим маслом окроплювали. "Таке, - казали віряни, - можна побачити один раз в житті!".

Дуже прикро, що голову парламенту, який спостерігає за винятковим священнодійством, глядачі не побачили. Шкода, що він не почув зворушливу історію про те, що рідний дядько Михайла Сироти викладав в селі математику і був настільки гарним вчителем, що виховав академіка, директора Інституту кібернетики ім. В.Глушкова Івана Сергієнка. Донька академіка, Тетяна, одружилася з галичанином, греко-католиком, політологом Євгеном Жеребецьким. І коли той у цьому полтавському селі придбав собі обійстя - фактично і почалося відродження православного Свято-Георгіївського храму.

Зворушеного Литвина країна не побачила. Натомість побачила, розгубленого... якраз тоді дулю на кульках запускали в парламенті...

***

Ну, і нарешті остання "невдала культурна історія". Пов'язана з Юлією Володимирівною. 6 грудня зателефонував мені один "гербоносний історик" - історію батьківщини він почав досліджувати через призму власного роду. "Докопався" до герба і (цитую) "найдавнішого документа 1600 року, в якому мова йде про князівську грамоту 1243-го та заповіт війта Стрільбич, Сидора з Кульчиць Стрельбицького від 1505 року". Так-от, мовив шляхтич сумним голосом, мовляв не гоже, що в Україні ніхто не згадав трагічну дату - 770 років тому хан Батий захопив Київ...

Я згадала одного французького громадянина, який нашого президента називає "ХАНуковичем" і збагнула, що це тема й "історичні паралелі" Юлії Тимошенко. E-mail надіслав мого листа Марині Сороці, в ньому згадала ювілейні дати, які також залишилися поза увагою піар-технологів БЮТ, і 600-річчя Грюнвальду і 300-річчя Конституції Пилипа Орлика, порадила виправити перед камерою "історичні помилки", вказала ім'я кількох харизматичних істориків, розповіла про Олександра Алфьорова, який свій родовід науково доводить від гетьмана Оліфера Голуба.

Він віднайшов у російських архівах україномовну копію Конституції Пилипа Орлика і передав її до Музею Гетьманства, а ювілейного року презентував свою книгу "Договори і постанови..." (Видавництво "Темпора").

Та, схоже, не скоро Леді Ю буде чаювати з істориками перед телевізійними камерами, як Путіну радять...

P.S. VII "Новорічний Штраус-концерт" на головному Майдані країни все ж таки транслювали!!!

Леся Сакада, яка бажає всім нам опинитися в КРАЇНІ КУЛЬТУРНИХ ПОЛІТИКІВ!

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://life.pravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

Приватне життя Путіна (ФОТО)

Інформаційні агентства повідомили, що російський прем`єр-міністр приїжджав у родове село Тургіново Тверської області на нещодавнє різдвяне богослужіння в храм Пресвятої Богородиці, поблизу якого, за переказами, предки Путіна жили з XVII століття.

Глава уряду був одягнений у светр, який йому подарувала місцева мешканка. Він скромно зайняв місце серед інших прихожан у церкві. Окрім охорони Путіна (суворий протокол зобов`язує), прем`єра ніхто з рідних не супроводжував.

В принципі, у кожної людини настають часи, коли магічно тягне в рідні місця, до коріння, «к крестам, погостам, пепелищам»

У людей великої влади немає друзів

Великий Наполеон колись сказав, що якщо тебе всі люблять, то життя не склалося. Класикою жанру є й те, що у першої людини влади немає друзів. Як правило, і близькі, й рідні люди (питання лише часу) його залишають, кидають, деколи навіть ненавидять.

Залишаються тільки «товариші», інкорпоровані в політичний режим ним же створений. Тобто світ лідера – це соціальне середовище, в якому панує клієнтелізм, – особиста залежність між людьми нерівних можливостей.

Самотність такого політика є неминучою розплатою за прагнення панувати або залишатися особистістю. Це не добре і не погано. Це даність, дійсність, реальність, як сонце сходить на Сході, а яблука ростуть на деревах.

Щоб досягти і зберегти владу, доводитися жертвувати дружнім спілкуванням, особистим життям, дітьми, дозвіллям. Чи можна уявити собі друзів Гітлера, Сталіна, яким ці тирани довіряють сокровенні особисті секрети? Напевно, ні. І ми розуміємо чому.

Володимир Путін і Дмитро Медведєв

Ймовірно, і в друзях Володимира Путіна бути неможливо. Оскільки він ходячий мішок із державними таємницями, з конфіденційною інформацією про коди і паролі ракетних військ стратегічного призначення, «етичними перевантаженнями», від яких кров у жилах стигне. Думаю, що за склянку путінської сечі спецслужби США віддали б не один мільйон доларів. Ну, щоб дізнатися дещо про здоров`я прем`єр-міністра.

Правда, знову-таки чутки - у російського прем`єра є духівник, архімандрит Тихон, намісник Сретенського монастиря, великий патріот, автор документальних кінофільмів про Візантію. Але давайте уявимо, що Володимир Путін приходить до свого пастиря на сповідь (або викликає його в Білий дім) і піп «просідає» від жаху від інформації про стан військово-промислового комплексу РФ або про споживання горілки в Росії на душу населення.

Приклади історії свідчать, що в кріслах демократичного грецького ареопагу або на лавці Нюрнберзького процесу над нацизмом сиділи нещасні люди, у яких не було приватного, а тим більше особистого життя в цивілізованому сенсі слова. Моторошний факт тому підтвердження: як відомо, Геббельс, напередодні краху тисячолітнього рейху, наказав отруїти своїх шістьох малолітніх дітей.

Чутки і плітки про Путіна

Останнім часом про приватне життя Володимира Путіна багато чуток і пліток. І виникають вони за ситуації, коли є суспільний запит на об`єктивну інформацію, у тому числі й про особисте життя, а вона ретельно, зі зрозумілих причин, приховується.

Головний притулок приватного життя – це сім`я, єдина противага убивчій публічності homo-політика. Адепти Володимира Володимировича закликають не втручатися в особисте життя. «Це непорядно! Аморально!»

Путін із старшою дочкою і дружиною

Проте говорити про приватне життя треба. Це питання не «підглядання», а дуже навіть серйозна політична і наукова проблема. Тут немає місця політкоректності. Причому тут особисте життя, сімейні таємниці, сором, мораль? У Путіна, як і в іншої людини влади такого високого польоту, немає особистого життя і сімейних таємниць! Він політик, на нього дивляться мільйони, і від нього залежить життя мільйонів обивателів, причому не тільки в Росії.

Володимира Путіна і його родину всі розглядають за допомогою найбільшого зоряного телескопа! І це правильно! Він мегапублічна людина. Народ бажає знати, наскільки етичним є те, що говорить улюбленець всієї країни і як він сам живе. Чи не краде? Чи порядний він? Чесний? Добрий, злий або мстивий? Чи робить те, що говорить? Будь-яка інформація про Путіна - це стратегія підтримки Путіна або політичної боротьби з Путіним.

Ціна всьому цьому величезна. І називається ВЛАДА. Пустун Білл Клінтон, затіявши інтрижку з Монікою Левінські, потім 40 томів «інтерв`ю-допитів» наговорив компетентним суддівським людям.

Весь світ дізнався, що президент США - «звичайний мужик» зі своїми слабкостями, та ще і ябеда.

Клінтон ридав, плакав, у своїх мемуарах писав, що говорив дочці, що її тато поганий, ночував не в спальні з дружиною, а на кушетці, на кухні. А вранці провів засідання Радбезу щодо тероризму.

Ох! І дісталося ж цього дня Усамі бін Ладену!

Тому Владимир і Людмила Путіни чудово розуміють, що їх особисте життя - це не приватна справа прем`єра Вови і його дружини Люди, а майбутній політичний торг і боротьба за виборців.

І навряд чи могутня російська бюрократія пробачить своєму «національному лідерові» якісь відступи від декларованої в Росії богообраності Володимира Володимировича Путіна. Від цього залежить їх (бюрократія) добробут і вічна благодать. Вони знайдуть кошти поправити прем`єр-міністра, допомогти сім`ї Путіна стати щасливою. Або знайти своєму улюбленцеві заміну.

Проте, на моє переконання, це навіть не візантійщина, а Азія. У Росії торжествує чи то консервативний, чи то войовничий клерикалізм, чи то свято дотримуються комуністичних уявлень про сімейне життя.

Пригадаємо, що «незаконно народжена» донька президента Франції Франсуа Міттерана була його офіційною помічницею, він завжди брав її в зарубіжні турне як радницю. І в жодного француза не було до президента питань. Як немає питань у французів до нинішнього Саркозі, в італійців - до бабія Берлусконі і так можна перераховувати до безкінечності... Пригадаймо юних дружин українських олігархів і вищих чиновників. Загалом, і на жаль: Росія - не Європа, і в цьому сенсі, не Україна.

Навіть у Олександра Лукашенка довгий час помічником була дитина чоловічої статі. Коли «бацька» питали «хто це?», він відповідав: «хлопчик Коля». А потім приголомшені громадяни дізналися з вуст президента, що це його син, якого він «створив» разом зі своїм лікарем «поза шлюбом».

Путін, Кабаєва

Підозрюю, що Ви, читачу, чекаєте від автора якоїсь сенсації! – Так ось! Чутки про ганебний зв`язок Володимира Путіна з гімнасткою Аліною Кабаєвою висмоктані з пальця. Принаймні, та частина домислів, яка була опублікована в квітні 2008 року в жовтій газеті «Московский корреспондент».

Я підробляв на той час у цій газеті і чудово обізнаний, з чиєї подачі і як вийшов текст про майбутнє весілля Путіна і Кабаєвої. Два авантюристи і провокатори, з псевдокреативним мисленням, дуже близькі до грошової каси цього видання, таким чином, вирішили підігріти інтерес до газети і збільшити її тираж. Правда, інвестор «Московского корреспондента» потім говорив, що це підступи його ворога Юрія Лужкова.

У Путіна щирі стосунки з Богом

Архімандрит Тихон, його духівник, на запитання: «Путін - кадровий співробітник КДБ, атеїст за визначенням. Як же ви знайшли з ним спільну мову?» відповів: «Не повідомлятиму ніяких подробиць про обставини нашого знайомства. Скажу одне: Путін - людина щиро віруюча і така, що знає Бога.

Він сам розібрався в дуже глибоких питаннях буття, як писав Достоєвський: Може для когось це виглядає й смішно - його віра».

Чи займається 58-річний Путін сексом?

Відповідь ствердна. Кореспондент президентського пулу Андрій Колесніков у своїй книзі «Фарс-мажор» пише: «Залишалося ще одне питання. Останнє питання, після якого все мало прояснитися. І я його задав:

- Коли ви почали займатися сексом?

- Не пам`ятаю, коли я почав, - заявив він, встаючи – але можу визначити, коли це робив востаннє.

Встав, попрямував до дверей, а тоді зупинився і вирішив уточнити:

- Можу визначити з точністю до хвилини! – в голосі чувся виклик.

Відповідаючи, він, це було видно, і тепер переживав почуття глибокого задоволення».

Тарган у броньованій банці

Той же Андрій Колесніков, який «побачив Путіна» краще за будь-якого офіційного біографа прем`єра, пише:

«Путін розповідає: «Хочеться побродити по Пітеру без охорони, до будинку з`їздити, де я жив. – Охорона ж зі мною в одному будинку живе. Уявляєте?!

- Ну, ви часто в Пітері буваєте.

- А що я бачу? – перепитав він. Сиджу в машині, як тарган у броньованій банці».

Путін дружину бачить рідко.. багато роботи

Між зоряним подружжям дійсно чорна кішка пробігла. Уїдливі репортери підрахували, що «на людях» чоловік і дружина за останні три роки з`явилися лише тричі. Й те лише по великих святах або у знакові події, коли відступати було нікуди.

Владимир і Людмила Путіни

Останнє «разом» - це жовтень 2010 року, під час Всеросійського перепису населення. Обстановка в путінській резиденції в Ново-Огарьово просто дихала скромністю. У доволі невеликій кімнаті стояв бежевий диван і старенький телевізор 70-х років. Одягнена в той самий бежевий колір подружня пара відповідала на запитання юної Євгенії Александрової, яка прийшла проводити перепис.

Перепис надав прем`єру таку бажану можливість покласти край усім чуткам про розлучення. Проте «в телевізорі» Людмила все ж таки почувається дещо не в своїй тарілці. Вона постійно моргала і нервово сіпала плаття. «Я його дружина», - сказала вона переписувачу. «Одружений», - підтвердив Володимир Путін, не припиняючись гладити свого собаку Коні. Урядовий «Білий дім» навіть випустив офіційне повідомлення, що пояснює, що прем`єр-міністр рідко з`являється на екранах у компанії з дружиною через велику завантаженість на роботі».

Зоопарк російського прем`єр міністра

Володимир Путін дуже любить тварин. Хоча було б дивним, якби він їх не любив. Пам`ятаєте фантастичну фразу поета Гейне про те, що чим більше я пізнаю людей, тим більше мені подобаються собаки?..

Путін з лабрадором Коні. Фото ІТАР-ТАСС

Окрім, власне, двох собак, культового собаки Російської Федерації, суки лабрадора «Коні» і болгарського щеняти Баффі, у Володимира Володимировича - сім коней. Король Йорданії подарував йому трьох арабських скакунів, колишній пакистанський лідер Мушарраф - два, президенти Киргизії і Башкирії – по одному. Є навіть у стайні прем`єра два маленькі, карликові коники від екс-президента Татарстану Шаймієва.

Путін і уссурійське тигреня

Минулого року, на день народження Путіну подарували уссурійського тигра. А коли ще Путіни і Лужкови дружили сім`ями, Юрій Михайлович подарував сім`ї Путіних білу кізочку на ймення «Казка».

Знайшов в інтернеті багато фотографій, де Путін зі своїми тваринами. Цікаво, де вони мешкають?

Ну не на балконі ж? Підписи під фото з козою, якій прем`єр ніжно гладить шийку і підпис: «Іноді й поговорити більше ні з ким». У Понтія Пілата, як пише Булгаков, був улюблений собака, у Володимира Путіна – мабуть, коза. Свіжіше, корисне молоко, та і взагалі, коза є коза.

Далі фото й іще гострішої самоти. Фото: Путін з долонь п`є воду з джерела. Підпис: «Буває так, що кухоль води ніхто не подасть». Путін сидить біля струмка. Підпис «Один на водах». Путін йде по зораному полю. Підпис «Один у полі не воїн».

Приватне життя

Приватне життя будь-кого з нас – це родина, діти, онуки, друзі, не платонічна любов і романтичні пригоди, це й старість, і неміч. Приватне життя – це «плотський антонім» і могутня противага публічного життя людини.

У публічному житті можна керуватися словами Шекспіра «все життя - театр, а люди в ньому - актори». Адже людина виконує якісь рольові функції в оточенні соціальних декорацій і ретельно приховує свою суть.

Але роздумуючи про приватне життя, можна пригадати хлопчика, який кричав: «Та король же голий!». Саме інформація про приватне життя людини історії і є основою, фундаментом для осмислення ролі людської індивідуальності в сучасному світі.

Володимир Путін - не виключення. Це для тих, хто мені нагадає про політкоректність. Хоча можна все що завгодно довести до абсурду. Але переконаний, що політкоректність як спосіб управління свідомістю й створює штучні зони заборони.

Віктор Тимошенко, Москва

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://www.unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

Чи личить «Мурка» прокурору?

Знайому всім хвацьку тангову мелодію «Мурки» цього разу грав не мурівець Шарапов, який «канав» під бандита перед грізним Горбатим. І не «блатні» шансоньє Аркаша Сєвєрний чи Борис Рубашкін.

Ні, у програмі акордеоніста і депутата Партії регіонів Яна Табачника "Честь маю запросити", яка вийшла на телеканалі "Інтер", неофіційний гімн радянського (і пострадянського) криміналітету виконали в чотири руки на двох роялях чинний заступник Генерального прокурора України Ренат Кузьмін та ще один депутат ПР, тричі колишній генпрокурор Святослав Піскун. Двоє супердосвідчених працівники прокуратури не могли не розуміти, ЩО вони грають. Зараз уже мало хто пам’ятає, що первісна версія «Мурки» являла собою просто «жорстокий романс» без усяких «урок», «шалав» та «малин», в якому ревнивий чоловік застрелив невірну дружину.

Ні, у масовій свідомості зафіксовані зовсім інші варіанти «Мурки». «Найкласичніший» з них:

Прибыла в Одессу банда из Ростова,
В банде были урки, шулера.
Банда занималась тёмными делами,
И за ней следило Губчека.
Темнота ночная, только ветер воет,
А в развале собрался совет —
Это хулиганы, злые уркаганы,
Собирали срочный комитет.
Речь держала баба, звали её Мурка,
Хитрая и смелая была.
Даже злые урки — и те боялись Мурки,
Воровскую жизнь она вела.

Потім ця сама Мурка «впала на ізмєну», стала «шалавою», що скінчилося закономірним фіналом:

Здравствуй, моя Мурка, Мурка дорогая,
Здравствуй, моя Мурка, и прощай!
Ты зашухерила всю нашу малину,
А теперь маслину получай!

Хто не знає, «маслина» на жаргоні – це куля.

У старих одеських варіантах пісні 1920-х років фігурували «Любка» та «Машка», але в 30-х усталилася саме «Мурка». Як пояснює знавець блатного шансону такий собі Фіма Жиганець, ця метаморфоза сталася тоді, коли пісня з Одеси вийшла на широкі простори СРСР і потрапила до Москви. Вибір нового імені, швидше за все, підказала сама тема.

Річ у тім, що в 20-40-ві роки «мурками» називали співробітників легендарного МУРу (російською «Московский уголовный розыск»). Навіть приповідка така була - «Урки и мурки играют в жмурки», тобто, одні ховаються, інші - шукають. А до того ж «Мурка» є варіантом імені Марія, Маша. Як пише пан Жиганець, таким чином, для кримінальних злочинців ім`я «Мурки» стало втіленням мерзотності і підлоти, воно в їх уяві пов`язувалося з підступними «ментами».

Цікаво, невже прокурори Кузьмін та Піскун не знали про це смислове навантаження пісні, яку вони так вправно, з варіаціями награвали на роялях? Вона саме про те, як доблесні бандити «завалили» співробітника або інформатора правоохоронного органу. «Урки» таки вбили «мурку».

Чи прокурори не знали про особливий статус цієї пісні у кримінальному світі? Згадайте, як бандит Промокашка у класичному фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» проігнорував класичні фортепіанні екзерсиси Шарапова («так кожен може») і мало не з побожністю зажадав улюблену «Мурку». Вона явно була для нього чимось сакральним. І не лише для нього, а для сотень тисяч радянських «уголовничків».

До речі, саме під звуки «Мурки» у роки Великої Вітчизняної ходили в атаки штрафні підрозділи, сформовані з кримінальників із табірним минулим. Але це, мабуть, єдина героїчна сторінка в багатій кримінальній історії цієї пісні.

А тому автор впевнений: не личить і не гоже прокуророві виконувати цей неформальний гімн кримінальних злочинців – та ще й у ефірі найрейтинговішого каналу країни, перед мільйонами глядачів. І річ зовсім не у наявності чи відсутності почуття гумору. Репутація вищого наглядового органу України, його дистанційованість від кримінального світу – це матерія надто серйозна. І жарти тут недоречні.

Ян Табачник сказав під час передачі: «Іноді дійсно краще співати, ніж говорити. Адже музика об`єднує нас навіть тоді, коли мітингова риторика розколює».

Мітингову риторику я і сам не люблю Але, панове, якщо та музика, яка вас об’єднує, це «Мурка», то я, мабуть, волів би триматися від вас подалі.

Микола Писарчук

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://www.unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

Разом із національною пам'яттю Янукович ліквідував і музей УНР

Янукович ліквідував київський Музей Української Народної республіки, повідомляє Центр досліджень визвольних змагань.

Станом на 10 січня двері музею, розташованого у будинку Центральної Ради (Будинок Вчителя на Володимирській), опечатано, музей закрито, працівників звільняють.

За інформацією співробітників, офіційна причина — указ президента Януковича № 1085/2010, яким ліквідовано Український інститут національної пам’яті.

Відповідно, цей указ застосували і до Музею УНР як структурного підрозділу Інституту.

Київський музей Української Народної Республіки був відкритий 22 січня 2009 року і підпорядковувався Українському інституту національної пам’яті. Схоже, що відповідно до п. 2 Указу Президента України № 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" його ліквідували разом із зазначеним вище Інститутом.

Про долю унікальних архівних документів та експонатів експозиції музею - зокрема оригіналів 4-го універсалу Центральної ради про проголошення державної незалежності УНР та Акту Злуки 22 січня 1919 року - наразі невідомо.

Серед працівників музею ходять чутки, що документи, можливо, буде перенесено до Академії педагогічних наук, оскільки Інститут національної пам'яті тепер буде заново створено як наукову інституцію при Міносвіти.

Крім Музею УНР, Інституту національної пам’яті були підпорядковані:
Національний музей "Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні",
Національний історико-меморіальний заповідник "Бабин Яр",
Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили".

Щодо їхньої подальшої долі наразі офіційних повідомлень не було.

Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького" так і не було передано у відання УІНП, він наразі залишається підпорядкованим СБУ.

Нагадаємо, що урочисте відкриття музею відбулося 22 січня 2009 року до чергової річниці Дня Соборності. Музей розташований в історичній будівлі Української Центральної Ради (з 1982 року — Київський міський будинок вчителя) за адресою вул. Володимирська 57.

У музеї знаходяться унікальні реліквії часів УНР, серед яких оригінальні фотографії Голови Директорії УНР Симона Петлюри, трьох прем'єр-міністрів уряду УНР, речі генерала Армії УНР Миколи Капустянського, державні нагороди та уніформа часів УНР, книги з автографами державних діячів Республіки.

Центром експозиції є оригінал 4-го Універсалу Центральної Ради, яким проголошено повну державну самостійність УНР 22 січня 1918 року.

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://www.istpravda.com.ua/
http://article-blogger.blogspot.com/

Анатолій Гальчинський: якщо Янукович визнає Майдан - я аплодуватиму стоячи

Доктор економічних наук Анатолій Гальчинський протягом 1994-2004 років був радником Президента України з питань макроекономічної політики, упродовж 2000-2004 років вчений паралельно очолював Національний інститут стратегічних досліджень. Його знають як людину, котра намагалась задавати західний вектор політиці президента Кучми. Сьогодні він – головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин. Анатолій Гальчинський відповів на запитання УНІАН

МАЙДАН - ЯК ДЗЕРКАЛО УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

Анатолію Степановичу, розпочався 2011 рік, який є ювілейним роком нашої Незалежності. Серед тих викликів, які стоять перед нашою державою, які, по-вашому, є найсерйознішими?

Я б не хотів розпочинати нашу розмову з економіки, де дійсно завжди існують нерозв’язані проблеми. Економіка ніколи не зупиниться, навіть криза – це атрибут її розвитку. Однак якщо ми ставимо за мету, говорячи словами Януковича, докорінну модернізацію, то мусимо враховувати, що ключові проблеми вирішення цього завдання лежать, в основному, за межами економіки. Економіка – складова суспільства, тому акценти потрібно розставляти у першу чергу на проблемах розвитку суспільства.

Україна по праву вважається однією з найбільш “продвинутих” на теренах СНД країною в питаннях демократизації. І особливу роль у цьому відіграла Помаранчева революція, яка стала важливою ланкою у формуванні громадянського суспільства. Я жодною мірою не хочу применшити зроблене у питанні демократизації до Майдану – 2004, однак його події надали відчутного імпульсу у цьому процесі. Це незаперечна істина, її визнав увесь світ і я плекаю надію, що діючий президент зробить мужній (конче значущий для суспільства крок) та приєднається до відповідних оцінок Помаранчевої революції. Мені чомусь думалося, що це буде зроблено вже у інавгураційній промові, однак якщо це станеться на торжествах з нагоди двадцятиріччя проголошення Незалежності, то я в такому випадку аплодуватиму стоячи.

Ви плекаєте такі сподівання навіть зараз, коли загроза нашому демократичному транзиту найбільша?
Демократизація – це, зазвичай, консервативний процес, який унеможливлює штучне прискорення. Його протяжність на заході, щонайменше, – 200 років.

Тож, начальність проблеми українського демократичного транзиту не у темпах, а у визначеннях траєкторії цього процесу. Йдеться про можливу альтернативність двох шляхів – рух у напрямку цілеспрямованого освоєння цінностей та механізмів консолідованої демократії ліберального типу чи у розгортанні інституційної мережі так званої керованої демократії. Нині існує загроза зміни маршруту, переведення рейок у напрямку керованої демократизації. Модератором керованої демократії на теренах СНД, без сумніву, є Росія. Журналісти називають її “путінська демократія”, хоча і назарбаєвська, і карімівська, і, скажімо, аліївська демократії, за своїми принципами, це та ж сама керована демократія, своєрідна (зі своєю специфікою) калька “путінської демократії”.

Пропагандистська домінанта, яка нав’язується суспільству, тут проста: "сильна держава можлива лише на засадах керованої демократії". Мова йде про застосування бюрократією лімітуючих інструментів у межах існуючих демократичних інститутів. Опозицію у Росії ніхто не забороняв, однак бюрократією все робиться, щоб її фактично витіснити за межі політичного процесу.

Задекларований Конституцією розподіл влади де-факто представляється лише у вигляді помічної норми: бюрократією все робиться лише для посилення виконавчої влади і аж ніяк не представницької, тим більше – судової. Засоби масової інформації не піддаються цензурі, однак залишаються підконтрольними державі. Місцеве самоврядування – це на словах, виборність губернаторів ліквідована, перестав існувати інститут депутатів – одномандатників. Перелік відповідних колізій можна продовжити. Головне у цьому, що все робиться під гаслом зміцнення російської державності, посилення її світового впливу, а відтак підтримується у своїй переважній більшості населенням країни.

Я не повинен давати оцінки цим явищам, у кожній країні демократія повинна розвиватися у специфічній формі. Але вона може бути дієздатною, коли вона виростає із глибинних основ нації.

Специфіка демократичного проекту в Україні, його відмінності від Росії визначаються насамперед цією обставиною. Звісно, нам не слід абсолютизувати нашу специфіку, ми вийшли з однією “комунальної квартири”, а в нас багато спільного, але ми водночас різні. До того ж, наші країни перебувають на різних фазах історичного розвитку. Для Росії визначальним є пошук оптимальної моделі протидії остаточному розпадові колишньої імперії, тоді як Україна як нова незалежна держава лише стартує у своєму відродженні. Майдан як дзеркало української душі – це не керована демократія. Майдан – це українська ментальність, українська демократична традиція, і водночас гідність української нації. Ще врешті-решт - нагадування українського народу про свої цінності, готовність їх захищати. Революція 1991 року, двадцятиріччя якої ми будемо відзначати, - це завойоване право кожної держави пострадянського простору стати самим собою. І нікому з політиків не дано право цим нехтувати.

У мене у цьому зв’язку виникає запитання: на вустах наших очільників питання Митного союзу. Як ви ставитеся до цього?

Коли Президент у одному із своїх інтерв’ю заявив, що давайте почекаємо рік, другий, подивимося, що у них вийшло, а потім приймемо остаточне рішення, то я подумав, що це не його власна ідея, це, скоріше за все, “імпортованих радників”, “орендованих назарбаєвців”, які відстоювати іншу точку зору просто не мають права. Мене здивувала непоінформованість Президента щодо реалій як російської, так і казахської економік. При такій ситуації важко очікувати коректних рішень. І справа не в тому, що у нас принципово різні за своїми відтворювальними структурами економіки.

Росія не може, попри свої намагання, подолати свою залежність від сировинного наркотику. За даними російської аналітики, за десять років частка Росії на світовому ринку високотехнологічної продукції знизилася з 1,2% до 0,3%. Експорт машин та обладнання у структурі її зовнішньої торгівлі заледве перевищує 5%. За оцінками експертів Світового банку, рівень тінізації російської економіки майже у півтора рази вищий від нашого, хоча і у нас він давно зашкалює. У Казахстані – ті ж самі проблеми. Чи ми маємо право на це закривати очі? До того ж, наше членство у євразійському Митному союзі на відміну від зони вільної торгівлі унеможливлює західну інтеграцію. З Росією ми добре торгуємо і без Митного союзу, у нас є все необхідне для поглиблення партнерських відносин на двосторонній економічній основі, альтернативи якому фактично не існує. Хочеться думати, що це розуміє і Президент. Тож, давайте будемо говорити про це відверто.

Мене більше турбують гуманітарні проблеми україно-російських відносин. Вже стало сумною традицією, що у передвиборний період у Росії активізується пошук ворогів (це один з атрибутів “керованої демократії”), в обойму яких обов’язково потрапляє і Україна. В одному з останніх номерів авторитетного російського журналу “Политические исследования” ця ситуація презентується таким чином: “Шестой год призрак бродит по Европе. Призрак украинского “Майдана”. Он пугает властные элиты, заставляет прнимать крутые меры, оправдывает политические жертвы”. Можливо, поясненням останніх путінських “випадів” на адресу нашого народу є саме ситуація, за якої “призрак Майдана шестой год бродит по России”.

Я ставлю на перше місце проблему урівноваження наших гуманітарних відносин з врахування і цієї ситуації. Не економіка, а потім все решта, а навпаки – поглиблення механізмів взаєморозуміння і духовного збагачення, і лише на цій основі – нові важелі економічних взаємин – така логіка пріоритетів потребує перегляду проголошеної владою стратегії “суцільної” економізації зовнішньополітичних відносин нашої країни. Втім при сприятливому гуманітарно-політичному кліматі економічні взаємини отримують можливість поглиблюватися на основі власних самовідтворювальних механізмів.

НЕ РОЗУМІЮ АЛЬЯНСУ КОМУНІСТІВ ІЗ РЕГІОНАЛАМИ. ЦЕ СУМІШ БАОБАБА ІЗ КРОПИВОЮ

Оцініть реформи, які розпочала нова влада...

Я підтримую все, що продекларовано владою щодо реформ у соціальній сфері. Зокрема, пенсійну реформу, реформу охорони здоров’я та ЖКХ. Це те, що потрібно було здійснювати багато років тому.

Але реформування соціальної сфери не зупиняється на цих проблемах. Є проблеми, пов’язані із реформуванням середнього класу, регулюванням відносин між працею та капіталом. І багато інших проблем, які потребують уваги. Реформи в соціальній політиці повинні були початися у 2000-2001 роках. Але у Кучми не було більшості, касетний скандал перевернув все догори ногами.

Накопичилися складні проблеми, які потрібно вирішувати. Головна суперечність нашої економіки у тому, що є ринкова система виробництва та неринкові принципи організації соціальної сфери. По суті у нас стара система соціальних відносин, освіта, медицина, ЖКХ. Я підтримаю ідею про те, що необхідно провести земельну реформу. З цього Кучма починав ще у 1994 році, коли був прийнятий указ про земельну реформу, але ми зупинилися на півдорозі, і всі колізії, які ми маємо зараз, пов’язані саме із тим, що у нас невідреформовані земельні відносини. Я знаю, яка це складна проблема, але підтримую заяви влади, що цей рік стане роком земельної реформи, створення земельного ринку, без чого неможливий процес розвитку АПК та інвестиційний прорив у сільському господарстві.

Перед Різдвом Азаров публічно заявив, що буде змінена система власності у земельних відносинах. Але чи Азаров розуміє, що продаж землі неможливо вводити без цілого пакету законів, які створюють інфраструктуру аграрного ринку та убезпечують землю від латифундистів?

Ви правильно ставите питання. Але це вже питання якості реформи. І всі ці питання, про які ви кажете, вони вже давно опрацьовані українськими фахівцями.

Тоді чому не прийнятий закон чи поправка до закону, яким би обмежувалося землекористування?

Чому не прийнятий зараз – запитання до нинішньої влади. Мене ви можете лише запитати, чому він не прийнятий за Кучми? Я ще раз кажу, що указ президента Кучми про земельну реформу опрацьовувався у моєму кабінеті, і він передбачав етапність проведення земельної реформи. Ми два етапи провели, ліквідували колгоспи та створили механізм розпаювання. Це були серйозне рішення.

Але ми не зробили наступний крок, тож земля, яку не можна приватизовувати де-юре, фактично приватизована, існує чорний ринок й затягувати далі проблему не можна. Але в аграрній сфері є дуже потужні розробки у тому числі і інституту аграрної економіки Саблука. І це вже, підкреслюю, питання якості реформи. Але казати, що реформа нічого не дасть, - це просто злочин. Я знаю, як свого часу Олександр Мороз зробив все, щоб перешкодити проходженню президентського указу щодо землі, тож заключний етап залишився невирішеним і маємо те, що маємо. Я - ринковик... без ринку землі, цивілізованого ринку, розвиток неможливий. Щодо обмежень землекористування - це питання іншого порядку, воно вимагає спеціального вивчення.

Питання обмеження землекористування слід вирішувати в комплексі із питанням продажу, а не потім - після прийняття закону про продаж...

Все слід вирішувати в комплексі. Адміністративну реформу теж слід було вирішувати у комплексі.

Спочатку – визначити функції, а потім скорочувати. Коли міністр фінансів оголошує, що хоче скоротити свій штат на 50%, то я подумав, чому не на 48, не на 52?... Адже за кожним процентом стоять живі люди, фахівці високого класу. Тому так не можна. Спочатку слід було сформувати функціональні обов’язки, а під ці функції вирішувати проблеми штату. Те саме слід робити, коли йдеться про земельну реформу. Вона повинна бути глибоко зважена. Підкреслю, напрацьовані дуже серйозні матеріали, не потрібно ніяких “імпортованих” хлопчиків, які нам робитимуть реформи.

Чому це все не вдалося Кучмі та вашій команді?

Якщо ви пам’ятаєте, 2002 року був презентований прекрасний документ - “Європейський вибір”. Це був документ європейської інтеграції та радикальної перебудови суспільства. І ми з вами колись говорили, що Кучма був патріотом, він ніколи не збирався лягати під Росію. Але почався касетний скандал, потім був скандал із “Кольчугами”. У цій ситуації все було поставлено догори ногами, він був підкошений.

Журналістам теж хотілося би побачити в дії та підтримати реформи. Але наявні законопроекти супроводжуються порушенням прав людини. Житловий кодекс містить норми, які дозволяють при реконструкції будинку виселяти людину просто так з її помешкання. Проект Трудового фактично закріплює 60-годинний робочий тиждень...

Одна з найбільш великих драм цих п’яти років у тому, що ми відродили патерналістські настрої нашого населення. І це стало одним з найбільших ризиків, що ми породили утриманство. Ми повинні допомагати тим, хто дійсно потребує. У нас є проблема якості праці, ефективності праці. Ми прийшли з будинку, де принципи патерналізму були домінуючими. Звичайно, легше будувати рішення на популістських заявах, але якщо ця жорсткість необхідна нам, то її слід зрозуміти.

А 60-годинний робочий тиждень – це дурниці. Це все слід з проекту вичищати. Я взагалі не розумію альянс комуністів із регіоналами. Це суміш баобаба із кропивою. Про яку політику може йти мова, якщо є таке поєднання?!

ЛІБЕРАЛ НІКОЛИ НЕ НАЗВЕ ЛЮДИНУ МАЛЕНЬКИМ УКРАЇНЦЕМ

Чим ви зараз займаєтеся?

Пишу книгу “Принципи лібералізму: уроки для України”. В ній, зокрема, я намагаюся довести, що євроінтеграція та ЄС – це не лише економіка. Це: ліберальне суспільство, ліберальна демократія, ліберальна економіка, ліберальний ринок. Це заповнення світоглядного вакууму, який створився після краху комунізму, який серйозно відчувається на проблемах суспільства. Це – невелика науково-популярна книга без великих теоретичних викладів.

Світоглядні цінності впливають на формування інституціональних структур тобто і на ринок. Ринок – це інструмент вільного розвитку. Але якщо ринок нам потрібний як інструмент утвердження вільного розвитку людини, то ми будемо його інструментально будувати так, щоб він працював саме на рішення цієї задачі. Допустимо, ми будуємо ринок, щоб була ефективна економіка. Але й економічні досягнення можна використовувати лише задля інтересу приватних осіб. У німецького соціолога Вебера є книга “Протестантська етика та дух капіталізму”. Капіталізм зароджувався, завдячуючи ідеї економії, немарнотратства, з цих позицій будувалася економіка. Ви цікавитеся питанням реформ? - Нам слід чітко зрозуміти, на яких принципах та на основі яких пріоритетів слід будувати реформи. Земельну реформу, як і реформу ЖКХ, можна по-різному моделювати. Може існувати ринок, який кореспондується із керованою демократією, Китай розвивається саме цією моделлю. Вона може бути ефективною. Але вона повинна спиратися на традицію. Я поділяю те, що Ющенко казав про матрицю як про первинне... Я до речі, з повагою ставлюся до Ющенка. Щоправда, ліберал ніколи не назве людину маленьким українцем. Кожна людина, це – мікрокосмос, планета.

Лана Самохвалова

Підписатися на нові дописи

Джерела:
http://www.unian.net/
http://article-blogger.blogspot.com/

Cтатті про українську політику і не тільки

11.01.11

Чи інкримінують «Тризубу» зв’язки з чеченськими терористами?

Чергове рейдерство від Табачника, або Що далі?

Почесний президент "Могилянки": Табачник виконує замовлення з Москви

"Культурні провокації". Перші спроби

Приватне життя Путіна (ФОТО)

Чи личить «Мурка» прокурору?

Разом із національною пам'яттю Янукович ліквідував і музей УНР

Анатолій Гальчинський: якщо Янукович визнає Майдан - я аплодуватиму стоячи

Анекдоти

підтримайте блог

Пошук по блогу:
Пошук в мережі: